Трансформація західносахарського національного питання у 1956–1991 рр.

Політичному та юридичному (зовнішньому) опису конфлікту в Західній Сахарі радянська історіографія приділяла увагу, принаймні, до 1991 р. Такі автори, як О. Шведов, К. Андрєєв, В. Малишева, Л. Андрєєв, Н. Подгорнова, В. Євгеньєв, Н. Луцька співвідносили проблему з іспанською та французькою колонізацією, вбачали причину конфлікту в різному підході учасників до долі Західної Сахари після ліквідації у ній іспанського колоніального панування, зазначали, що конфлікт виник спочатку між Марокко та Іспанією, а вже потім до нього було притягнуто Мавританію та Алжир, вони пов'язували виникнення інтересу до Західної Сахари (у тому числі й Марокко) із переглядом наявних кордонів через відкриття покладів корисних копалин.

Спробу проведення перших досліджень, спеціально присвячених західносахарському питанню, здійснили у дисертаціях Д. Мусса, В. Шелюто та Т. Дьєдонне, які у своїх роботах використовували надзвичайно багатий і цінний фактографічний матеріал закордонних джерел.

Конфлікт через Західну Сахару зазнав юридичного опису і в контексті історії дипломаті. Дослідження в такій площині виявляють тенденцію (особливо з другої половини 80-х рр., із послабленням воєнного протистояння між Марокко та Фронтом ПОЛІСАРІО) до опису західносахарського конфлікту у зв'язку з аналізом зовнішньої політики акторів конфлікту, а саме в контексті зовнішньої політики Марокко, Алжиру, Лівії, Мавританії, Іспанії, Франції та Сполучених Штатів, а також із утворенням Союзу Арабського Магрибу. Розробки В. Славенова, Т. Пархаліної, Е. Георгієва, О. Купріна, В. Майорова, О. Озадовського, О. Осипова, М. Вишневського окреслюють форми і методи впливу цих країн на Марокко й Алжир як основних учасників протистояння у західносахарській проблемі, автори визначають західносахарський конфлікт як проблему деколонізації, яка у своєму розвитку зазнала розходження з міжнародним правом і нормами, як проблему, що визначала взаємовідносини Марокко й Алжиру з Лівією та урядами Іспанії, Франції і США. Неординарною через залучення невідомих фактів виявляється спеціально присвячена проблемі робота американського дослідника С. Зунеса, в якій аналізується вплив американського уряду на розвиток західносахарської проблеми. Західні історики, політики і журналісти головну увагу завжди приділяли подібним юридичним аспектам, впливу сахарської проблеми на міжафриканські відносини, аналізу позицій акторів-учасників конфлікту.

Отже, особливістю комплексу робіт, в яких висвітлюється історія Західної Сахари є те, що кількість монографій незначна. Основна маса досліджень з'явилася на сторінках газет, журналів, веб-сайтів, а також довідкових видань. Західносахарською проблемою займаються в контексті вивчення історії і політики країн-акторів Марокко, Алжиру, Лівії, Мавританії, а також Іспанії, Франції та Сполучених Штатів. Фактографічний і політичний опис, зазвичай, обертається навколо дії міжнародних організацій. Проведений історіографічний аналіз вказав на недослідженість такого аспекту, як виникнення і оформлення західносахарського питання у вигляді проблеми національного спрямування в межах формування та розвитку марокканської політичної нації та сахарського етносу. Ці прогалини зумовлені тим, що використовувався здебільшого юридичний “опис” та історико-політичний підхід до висвітлення проблеми Західної Сахари. У той же час, двосторонні відносини в рамках узгодження західносахарського питання між Марокко, Францією, Сполученими Штатами та Іспанією є достатньо дослідженими. Часто в дослідженнях наявне партійно-ідеологічно спрямоване пояснення розгортання конфронтації навколо Західної Сахари. У роботах цього періоду не простежується намагання підійти до самої сутності західносахарської проблеми і дослідники не пов'язували конфлікт із складними й суперечливими процесами розвитку марокканської політичної нації і становлення сахарського етносу.

Тобто об'єктивний і комплексний аналіз виникнення західносахарського питання та оформлення його в “проблему” був практично відсутній. І хоча міжнародний аспект, щоправда вже більше в контексті висвітлення дій міжнародних організацій із урегулювання конфлікту і розв'язання проблеми, простежується і надалі, дослідження історіографії після 1991 р. виявляються більш виваженими і незсполітизованими, ніж роботи, які ми віднесли до першого комплексу. На підхід сучасних дослідників впливає той факт, що принцип непорушності державних кордонів (що є похідним від принципу підтримання миру та міжнародної безпеки), відтепер де-факто превалює над принципом самовизначення народів та націй (що є похідним від принципу захисту прав людини, народів та націй). Таким чином, проблема в основному розробляється на рівні газетних й журнальних публікацій, або веб-сайтівських статей.

В основу дослідження покладені історичні джерела, які за походженням поділяються на десять груп.

Документи міжнародних організацій складає діловодна документація ООН та її структур, Європейського Союзу, Міжнародної Амністії, Союзу Арабського Магрибу, НАТО, які, виходячи із спрямованості своєї діяльності, на засіданнях розглядали західносахарське питання і виносили рішення та були задіяні у врегулюванні західносахарського конфлікту. Особливо важливими виявляються резолюції та рішення Генеральної Асамблеї ООН та Ради Безпеки, рішення Міжнародного суду, доповіді МІНУРСО, виступи депутатів та уповноважених осіб на засіданнях міжнародних організацій.

Наступну групу джерел складають виступи, листи, інтерв'ю короля Марокко Гассана ІІ та державних марокканських діячів, офіційні марокканські документи, які не завжди беруться до уваги дослідниками, коли йде мова про реалізацію права сахарського народу на самовизначення, і забувається про принцип непорушності кордонів, про захист суверенітету, територіальної цілісності та незалежності.

Територіальна проблема та проблема народонаселення Західної Сахари достатньо досліджені у марокканській історіографії, опубліковані історичні джерела, у тому числі йдеться й посилання на розсекречені таємні угоди між Англією та Францією щодо визначення сфер впливу та на перепис населення Іспанської Сахари 1974 р.

До виступів, інтерв'ю лідерів Фронту ПОЛІСАРІО, членів уряду САДР (Сахарської Арабської Демократичної Республіки) належать державотворчі документи САДР, численні виступи М. Абдельазіза та інших полісарійських лідерів. В їх виступах висловлена ідея жертви, звинувачення ООН у промарокканській позиції, у зволіканні в проведенні референдуму, вони нерідко відзначаються суб'єктивністю та емоційністю через застосування гострих метафор.

У межах такої групи джерел, як виступи, листи, інтерв'ю державних діячів Алжиру, Лівії, Мавританії, Тунісу, що присвячені зовнішній політиці та міжнародним відносинам, було використано дипломатичні документи держав-акторів західносахарського конфлікту, які розміщено у тематичному збірнику “Проблеми Єдності Магрибу”.

Суттєво доповнюють джерельну базу офіційні документи політичних партій та громадських об'єднань (особливо Комуністичної партії Марокко, Партії прогресу та соціалізму Марокко, Фронту національного визволення Алжиру), а саме статути, програмні документи партій та об'єднань, матеріали з'їздів, конференцій, листування партійних і громадських організацій, інші документи про їх практичну діяльність, виступи на з'їздах, конференціях у пресі лідерів партій та об'єднань, партійна преса тощо. Усі політичні партії і об'єднання як Марокко, так і Алжиру вважали питання визволення Сахари політичною програмою й не тільки висловлювались з приводу цього, - така позиція мала дієвий вплив і на партійний політичний курс.

Важливим джерелом дослідження є виступи, листи, статті А. Яти (Партія прогресу та соціалізму Марокко), серед яких уперше перекладений автором і введений до наукового обігу двотомник відомого марокканського політичного діяча, в якому розміщені важливі документи із західносахарського питання. Це видання своєрідна тематична хрестоматія, яка сприяє виявленню реальних умов виникнення конфлікту в Західній Сахарі, дослідженню такого питання, як національна ідея та проблема становлення марокканської політичної нації.

Статистичні джерела та довідкові видання містять відомості щодо юридичного боку проблеми і суперечностей стосовно долі території - зони суперечки - та її населення, сприяють створенню цілісної картини виникнення та розвитку конфлікту в Західній Сахарі. Чільне місце займають довідники. У них можна знайти тексти чи вказівки на основні постанови та резолюції, угоди з урегулювання західносахарського конфлікту, докладні відомості про політичні партії Африки.

Газетно-журнальна публіцистика виступає носієм поточно-хронікальної інформації з новітньої історії Магрибу. Матеріали алжирської інформаційної служби викладаються у центральних засобах масової інформації “El Moudjahid” (“Моджахед”), “El Watan” (“Батьківщина”), “Le Matin” (“Ранок”), “L'Opinion” (“Думка”) у рубриках на зразок “Sahara Ocidental” (“Західна Сахара“), “Sahara/referendum” (“Сахара/референдум”), “Sahara/ONU-POLISARIO” (“Сахара/ООН-ПОЛІСАРІО”). Марокканська служба новин пропонує матеріали у дайджесті магрибської преси “Map Actualitй. Bulletin Quatidien de synthese de l'agence Maghreb Arab Presse”, у центральних газетах “Le Temps du Maroc” (“Час Марокко”), “Al-Bayane” (“Очевидець”), “Le Matin du Sahara et du Maghreb” (“Ранок Сахари та Магрибу”), “Аль-Алям” (“Вісті”).

У дисертації було використано також рядок новин із таких сайтів, як “Gemini News Service”, “Сharm.net”, “Аfricanews” та сайту полісарійської організації ARSO (Асоціації на підтримку референдуму в Західній Сахарі) із однойменною назвою.

Матеріали повідомлень та економічних оглядів власних кореспондентів містять у собі бюлетені політичної інформації ТАРС та бюлетені закордонної комерційної інформації (БИКИ) тощо.

Наведені дані із середньовічних літописів, художньої літератури, сахарського фольклору було залучено не лише для опису об'єкту дослідження, а й для характеристики “культурного коду” сахарського населення.

Отже джерельна база пропонованого дослідження, значна частина якої вперше перекладена і вперше вводиться до наукового обігу, є різноманітною і торкається всіх сфер суспільно-політичного життя марокканського і сахарського народів. Критика, порівняльний аналіз та синтез у роботі з усіма групами джерел забезпечили можливість ґрунтовно дослідити визначену проблему.

Методологічну основу роботи для дослідження сукупності всіх тенденцій та багатофакторності західносахарського питання склали системний та комплексний підходи. Автор керувалася принципами історизму, науковості та об'єктивності. Методологічній сутності зазначеної у дисертації проблеми відповідають теоретичні методи індуктивний (особливо метод супутніх змін та метод решт) та аксіоматичний; конкретно-історичні методи історико-системний (і в його межах системно-структурний та структурно-функціональний аналіз), історико-генетичний, проблемно-хронологічний та конкретні методи дослідження метод імплікаційних шкал і контент-аналіз. Синтез фактичних даних було здійснено на основі таких історичних критеріїв розвитку, як етнонаціоналізація і соціалізація (розвиток націй та етносу, деколонізація, політична поведінка еліти, міфотворчість), регіоналізація (національні пріоритети й інтереси держав-акторів), а також конфліктогенність (проблема, криза, конфлікт). Така методологія дає змогу об'єктивно, глибоко та різнобічно прослідкувати трансформацію західносахарського питання, відокремлюючи й аналізуючи суттєві причини його виникнення та розвитку.

Другий розділ “Західна Сахара: особливості території та населення” є репрезентацією та аналізом простору і населення Західної Сахари в геополітичному та проблемно-історичному ракурсах, в рамках якого простежується процес формування сахарської політичної спільноти, показані етапи історичного формування проблемного стану.

Широка західносахарська геополітична смуга відноситься до геополітичного кордону Великого геополітичного Простору з центром у Гібралтарі, куди входять Марокко, Мавританія, Алжир, а також Франція, Іспанія, Сполучені Штати Америки. Усі держави-актори західносахарської проблеми формують берегову лінію внутрішнього моря Західної цивілізації - Атлантичного океану. Це зумовлює історико-політичну й геополітичну зацікавленість (у політиці атлантизму та ресурсизму) цієї групи країн у визначенні юридичного статусу Західної Сахари, яка виступає периферійним полем як в арабо-мусульманському, так і в християнському світі, а прикордонні території завжди перебувають під пильною увагою. Західна Сахара є буферною зоною товарного обміну та потоку трудових ресурсів по вісі Судан - Іспанія. Безумовно, й географічне положення та природне середовище формують психотип сахарського народу, як осілого в містах і селищах (оазисах), так і напівкочового та кочового. Населення Сагія-ель-Хамри та Ріо-де-Оро має арабо-берберське походження.

Населення міської і сільської зон найбільше залучене до соціалізації та індустріалізації, так само, як і мешканці узбережжя та прибережної зони Західної Сахари, оскільки вони “прив'язані” до землі. Таким чином, усі зазначені групи є менш привабливими для грандіозних політичних рухів, проте їх не можна вважати абсолютно аполітичними. Навпаки, сахарська молодь часто виступає з демонстраціями в Ель-Айуні.

У цьому розумінні привабливою для політичних зрушень, незважаючи на відсутність освіти й незалученість до процесів соціалізації та індустріалізації, є сахарський кочівник через його особливий психотип, особливості якого полягають у прагненні до свободи, оскільки людина такого типу вважає себе вільною особою шляхетного походження. На рівні забобонів бедуїни опираються сплаті податків як обмеженню їх свобод. Для кочівника підданство означає визнання чужої влади та безслав'я, приниження, перехід до складу залежного оподаткованого населення, на яке він дивиться з презирством. Бедуїни вважають осіле населення неповноцінним. Проте ще з давніх часів доводиться говорити про вільні та оподатковані племена (племена махзену). Ця особливість психотипу вплинула на ситуацію в вищому представницькому органі Іспанської Сахари Джемаа в 1975 р., коли частина голів родів утворила свою коаліцію і не погодилася бути у владі марокканського королівства, бути підлеглими і сплачувати будь-які податки. Образ кочівників асоціюється як із будуванням держави (наприклад, рух Альморавидів у середньовіччі), так і - значно більшою мірою, - з руйнуванням, що підтверджується історичними і сучасними (сепаратистський рух ПОЛІСАРІО) подіями у регіоні.

Нерозвинута урбанізація та нещільність населення слабко сприяють консолідації сахарського населення. До того ж невелика щільність мешканців, які стаціонарно зосереджені у містах та невеликих населених пунктах, не піддаються широкомасштабному впливу ідей ПОЛІСАРІО (хоча певний вплив, безперечно, є, особливо серед сучасної молоді і переважно в останні роки). Історично склалося так, що сахарський етнос різноплановий, перебуває в залежності від способу існування і за своїм природним типом він виступає бунтівником не тільки проти централізованої державної влади, але й на рівні роду. Бунтарство виражалося не тільки через озброєні повстання тощо, але й через утворення сект і організацій, які йдуть супроти загальної державницької ідеї. Аналогічно Народний фронт ПОЛІСАРІО діє проти загальнодержавної марокканської ідеї об'єднання в єдину державу споріднених територій, а боротьба проти марокканського монарха нагадує не що інше як боротьбу харіджитів із “халіфською владою”. Традиційно гордому, незалежному населенню (особливо “аристократичним” кочівникам Сахари) притаманне воїнське самоусвідомлення (середньовічне релігійне сектантство, охорона та грабіжництво караванів та населених пунктів у минулому та інше).

Осіле населення міст і селищ, а також напівкочівники являють собою підґрунтя, з якого й почалося формування сахарського етносу/народу. Кочівники майже не зачеплені процесом формування націй, який проходить у Марокко, Мавританії та Алжирі: єдиного “сахарського” народу вони не являють.

Конфлікт у Західній Сахарі було розглянуто як комплекс двох головних проблем - територіальної та етнонаціональної ідентифікації. Вони порушують найактуальніші для головних акторів питання і призводять до нових витків конфліктності. Головним у територіальній проблемі стало те, що на момент колонізації як Ріо-де-Оро у 1885 р., так і Сагія-ель-Хамри у 1934 р., західносахарські землі не були делімітовані та демарковані. До того ж на момент обрання незалежності Марокко та Алжиру більша частина кордону між ними не була демаркована. Щодо проблеми ідентифікації, то її суть, фактично, полягає у визначенні, хто є корінним мешканцем чи йде родом із сахарських територій для занесення таких у списки потенційних виборців. Проблема юридичної ідентифікації полягає у тому, що йдеться про кочове населення із родоплемінним суспільством. А ускладнює цей процес перша проблема, яка ставить перепони суб'єктам конфлікту у досягненні єдиної точки зору на майбутнє об'єкту (хоча Фронт й заявляє, що у разі перемоги в референдумі, він не збирається відвертатися від марокканського сусіда). Територіальна та ідентифікаційна проблеми є найголовнішими і здатні породжувати нові хвилі та рівні конфліктності.

Отже, аналіз фундаментальних якостей простору та особливостей території та населення Західної Сахари виявив складові елементи західносахарської проблеми. Це, зокрема, відсутність фіксованого стану політичної ситуації, мінливість геополітичного суб'єкту Західної Сахари; особливості психотипу сахарців та їхньої історичної долі (положення вигнанців, пам'ять про велич та могутність династії Альморавидів тощо), що зафіксувалися у культурному коді; їхній потяг до сектантства у минулому та ідей арабського націоналізму в сучасності; конфлікт між арабським та берберським елементами у складі арабо-берберського населення Західної Сахари; перерваність адміністративної інтеграції території та населення Західної Сахари колонізаційними процесами; децентралізація політичних структур; відсутність делімітації та демаркації кордонів. Зазначені елементи західносахарської проблеми відбивають тенденцію зростання сахарської етнічної самосвідомості і є не чим іншим як елементами становлення сахарської політичної спільноти.

Таким чином, дослідження та аналіз особливостей території та населення Західної Сахари в історико-геополітичному ракурсі у другому розділі “розшифровують” сенс західносахарських подій у 1956-1991 рр., а також виявляють історичну, геополітичну, психологічну опозицію у конфлікті.

У третьому розділі “Формування національної ідеї: роль еліти” досліджено процес формування політичної еліти, яка переймалася деколонізацією як особливою цінністю і наразі є актором у процесі визначення майбутнього статусу сахарської спільноти. Проведено структурний аналіз поведінки основних груп еліт, розглянуто політичну міфотворчість Марокко і ПОЛІСАРІО.

Увага була зосереджена на двох типах еліт відносно до державної марокканської влади: “власну” та “опозиційну” (відсунута від влади), які можна вважати біполярною опозицією. Існування цих політичних еліт забезпечило гетерогенність магрибського суспільства, яка характеризується наявністю етнічного різноманіття (арабів та берберів, між психотипами яких спостерігається значна різниця), стратифікації марокканського суспільства та інше. З точки зору еліти (і марокканської, і полісарійської) найбільшими цінностями є остаточна деколонізація, яка забезпечує збереження та самоактуалізацію самості як сахарського народу, так і марокканської політичної нації. Деколонізація сприймалася Марокко в цілому як визволення від західних християн та об'єднання всіх марокканських земель. Натомість Фронтом деколонізація сприймалася як можливість самовизначення сахарського народу та створення незалежної держави.

Марокканська еліта формулює національну ідею, спираючись на принцип єдності, полісарійська контреліта формулює державну ідею, спираючись на принцип суверенітету. Зіткнення цих двох ідей і принципів в рамках спільного національного почуття, за яким постає завдання “визволити батьківщину”, призводить до зіткнення на рівні “ми - вони”, таким чином провокуючи конфлікт, оскільки ціннісні конфлікти в соціальних спільнотах зазвичай не призводять до примирення. На цінність політичних еліт орієнтується як автохтонне, так і міжнародне суспільство.

Процеси періоду формування двох типів політичних еліт, їх ціннісна орієнтація та процес легітимності цих двох типів еліт, формалізація їх відносин як акторів проблеми дієво вплинули на їх подальшу поведінку, а саме “оформили” проблему в конфлікт і загальмували розв'язання останнього. У сахарській проблемі відбувається боротьба не стільки за заявлену історичну справедливість, скільки за політичний ресурс території та влади. Втручання у розв'язання проблеми Західної Сахари міжнародних надрегіональних організацій, а також вагомий стаж політичної боротьби як Марокко, так і ПОЛІСАРІО, відкриває можливість отримати перемогу або одному, або іншому.

Перенасиченість такого відрізку часу, як 50-70-ті рр., подіями, незмінність інтересів усіх учасників проблеми одночасно в умовах кооптації та утворення регіональних об'єднань, де ці інтереси мають бути переглянуті, змушують учасників активно впроваджувати свої ідеї. Ці ідеї мають національний характер. Дихотомія Марокко-ПОЛІСАРІО визначається як змагання двох протилежних істин: та, що розмиває етнонаціональну неоднорідність у лоні марокканської політичної нації, і та, що сприяє неоднорідності й створенню окремої нової етнічної держави. Напруження в західносахарському питанні виникло через конкуренцію еліт системного та надсистемного рівнів. Зовнішній імпульс та модернізація призвели до утворення такого роду організації націоналістського спрямування, як ПОЛІСАРІО.

Насправді розмежування політичних сил Марокко наприкінці 60 - початку 70-х рр. було викликано ще й конкуренцією політичних міфів як похідного моменту. Тобто під час утворення марокканської політичної нації після того, як відбулася деколонізація Марокко, від марокканського національного міфу відколовся сахарський етнічний міф, а сьогодні є загроза відриву й берберського міфу. Отже, говорячи про марокканську політичну націю та її національний міф, важливо зазначити, що складовим є міф про “родинну драму”, про розлучення, на яке вказував А. Ята.

Психологічна єдність у міфах марокканської еліти ґрунтується на повазі до короля й трону (“Бог - Батьківщина - Король”). У полісарійських міфах причини змін в сахарському суспільстві персоніфіковані, а не об'єктивовані, а саме спричиняються діями Марокко, гальмування ним ідентифікаційного процесу, діями світового капіталізму та співпрацею структур ООН з марокканським урядом. Варто означити одну з особливостей міфів, які застосовуються обома групами політичних еліт - їх передає арабська мова, дуже емоційна і магічна. У мовній структурі постійно використовуються звернення “брати”, “друзі”, “сини”, завдяки чому міф впливає, формує і встановлює контроль над свідомістю і керує поведінкою мас. У міфах використовуються також такі психологічні засоби, як методичне повторення одного й того ж вислову, думки. Ця ж технологія простежується у промовах та статтях лідерів Марокко та ПОЛІСАРІО.

Варто також констатувати, що іслам - це основа марокканської національної ідентифікації, основа національного міфу, в якому династія Алауїтів, до яких належить і король Марокко, походить від племінника пророка Мухаммеда. Це сильний політичний міф, який спрямовує всі інші політичні міфи, виходячи з якого, влада короля - божественна. При такому характері менталітету марокканське суспільство набуває балансу шляхом здійснення управління над усіма верствами населення. Але у досліджений нами період 50-60-х рр. не знайшлося місця для політичного міфу військової аристократії (Армії визволення Марокко), що, в свою чергу, стало чинником роз'єднання політичних сил Марокко, та утворення у 1973 р. Фронту ПОЛІСАРІО, чий міф про особливе сахарське походження із власною історією, яка існує окремо від марокканської, знайшов своє місце у рамках алжирського міфу про те, що побудова Єдиного Великого Магрибу - головна мета Алжиру і що алжирська сторона вимагає лише поваги до волевиявлення сахарського народу. У цьому контексті генеральний секретар Фронту ПОЛІСАРІО і президент САДР М. Абдельазіз заявляв, що визвольна боротьба сахарського народу є внеском у розбудову Арабського Магрибу, визволеного від іноземної присутності.