Трансформація західносахарського національного питання у 1956–1991 рр.

Зазначається висока організованість двох основних груп еліт - Марокко та ПОЛІСАРІО. Обидві сторони постійно намагаються розкрити утопічність та неправомірність існування конкурентного міфу стосовно Західної Сахари. Ці технології застосовуються шляхом використання ресурсів інформації через ЗМІ, через систему лобіювання у національних парламентах третіх країн та міжнародних організаціях. Особливо ця інформаційна війна відчувається після 1991 р., що є, власне, трансформацією застосування воєнної сили до 1991 р. в активізацію інформаційного потенціалу та можливостей, так би мовити, в окультну війну, яка активно застосовує контрміфологічні технології.

Таким чином, процес утворення етнонаціональностей на магрибському просторі співпав із деколонізаційними тенденціями і перерозподілом політичної та економічної сили на світовій і африканській арені. Ці тенденції виявилися також своєрідним підсилювачем уже розпочатого створення сучасних марокканської, алжирської, мавританської націй та західносахарського етносу, яке блокувалося до 1956 р. європейським колоніалізмом. Магрибська етнонаціоналізація також співпала із швидкою індустріалізацією постколоніального простору (безперечно, така швидкість залежала і від самого процесу етнонаціоналізації), який, до того ж, виявився багатим на поклади стратегічних корисних копалин. Крім того, маємо говорити про психологію конфлікту, про психологію поведінки суб'єктів, на яку впливає політична міфотворчість еліти, тобто про людський фактор як похідний від кількісних геополітичних чинників. Це означає, що поведінка або політичний рефлекс політичної еліти Марокко, вимагає формування марокканської нації, які б державотворчі настрої не висловлював Фронт ПОЛІСАРІО, бо вони репрезентують лише конкурентну модель у цьому достатньо складному процесі. Етнонаціональне будування в Північно-західній Африці ще не завершене й це надає йому проблемності у вигляді незавершеного етнополітичного конфлікту. Варто зазначити, що національно-визвольний рух безпосередньо у Західній Сахарі розпочався пізніше, ніж у сусідніх країнах.

Отже, проблему становить те, що марокканська нація має претензію на долучення західносахарського етносу до національного і державного будування, а цій тенденції протистоїть сепаратистський, з однієї точки зору (марокканської), і патріотичний, з точки зору іншої (полісарійської), настрій сахарців. Крім того, варто говорити і про визначальний ресурс часу на досліджуваному просторі, а саме про велику швидкість перебігу подій на досить короткому відрізку історичного часу, починаючи з 50-х і до другої половини 70-х рр.

У четвертому розділі “Взаємодія урядів в контексті подолання національних проблем” з'ясовано “силу” взаємодії урядів Іспанії, Франції, США та країн Магрибу, а саме Мавританії, Алжиру, Лівії, крім того розглянуто позицію Союзу Арабського Магрибу. Визначені чинники взаємодії та взаємовпливу геополітичних зон, урядів, держав і міждержавних угрупувань, а також проаналізовано роль міжнародних організацій у вирішенні західносахарського конфлікту.

Іспанія, Франція та Сполучені Штати у проведенні своєї політики в Марокко та Алжирі враховують геополітичну та економічну вагу останніх як у цілому світі, так і, особливо, в арабському. Крім того, що Марокко та Алжир мають запаси вуглеводних корисних копалин, вони стратегічно розташовані відносно Іспанії та Франції, для яких важливим видається саме впевнений контроль над південною частиною Гібралтару. Вагоме значення має те, що Марокко та Алжир являють собою значний ринок для збуту зброї та військової техніки. Для Сполучених Штатів, незважаючи на активний захист прав людини у Західній Сахарі, пріоритетним залишається підтримка добросусідських відносини із Марокко й одночасно з Алжиром.

Варто зазначити, що Сполучені Штати та Франція мають найсильніші позиції у регіоні, зокрема в Марокко та Алжирі. На розвиток відносин і позиції урядів непрямих головних акторів щодо Західної Сахари впливає внутрішній режим (і його стабільність) безпосередніх головних акторів. Спостерігається пряма взаємодія за напрямками: Сполучені Штати - Франція, Франція - Іспанія, які зумовлюють свою діяльність у зоні конфлікту не лише своїм колоніальним минулим, але й своєю традиційною присутністю у районі Середземномор'я, а що стосується США, - і новими планами “експансії”. Відносини між Парижем та Вашингтоном є своєрідним фокусом, у якому концентруються протиріччя між Старим та Новим Світами, вони часто підміняли один одного у Марокко та Алжирі, які є сферами їх почергового впливу. Франція і Сполучені Штати використовували воєнно-стратегічні ситуації в зоні дії західносахарського конфлікту для реалізації планів та намірів стосовно власної національної безпеки. У франко-іспанських відносинах превалює воєнний фактор. Отже, західноєвропейські уряди у своїй стратегії щодо західносахарського питання, як правило, мають подвійні стандарти, а нерозв'язаність конфлікту у Західній Сахарі співвідноситься із ситуацією в регіоні. Відносно західносахарської проблеми не були включені ніякі механізми примушування (застосування сили), навіть подібні до економічних санкцій (хоча такі акти могли б бути впроваджені у період так званої сахарської війни), що пояснюється промарокканською позицією США як головного ініціатора подібного роду акцій.

Важливим фактором участі Мавританії був захист своїх кордонів від марокканських зазіхань на її територію. Західносахарське питання для алжирського уряду - це використання етнічного сахарського елементу і проблем його розвитку в розбудові своєї власної концепції держави, яка була першочерговою відносно концепції нації, бо вона сприяла оформленню власних політичних кордонів. Марокко як держава є конкурентною для Алжиру. Проте у дев'яності роки раціональність у поведінці починає брати гору, про що свідчить намагання алжирського керівництва активно розбудовувати Союз Арабського Магрибу. Що стосується лівійських мотивів участі у західносахарському питанні, то вони виходять з ідеологічного рівня, для лівійського уряду ця проблема не була першочерговим чинником у створенні власної національної держави, і тому довго не могла залишатися пріоритетним питанням у зовнішній політиці, а лише епізодично спливала в контексті питань безпеки.

Актуальною виявляється участь Союзу Арабського Магрибу у рамках регіоналізації як процесу повернення до етнічних традицій, який об'єднує декілька держав-націй у єдиний економічний чи політичний блок саме на засадах єдиного культурного коду.

ООН та Організація Африканської Єдності (ОАЄ) застосовували мирні засоби врегулювання конфлікту, а саме рекомендації акторам конфлікту; заклики проявляти стриманість; організація спеціальної комісії з розслідування справи та місії з проведення референдуму; призначення спеціальних представників, поїздки Генерального секретаря ООН, його спеціальних представників у регіон, створення комітетів та спеціальних комісій з підготовки умов для проведення референдуму. З боку ООН та ОАЄ у процесі врегулювання кризи та конфлікту взагалі військова сила не застосовувалася. Найбільша ефективність дій зазначених організацій виявляється у кризові моменти, їм взагалі вдається тримати під контролем зростаючу напругу в регіоні. Починаючи з 90-х рр. ХХ ст. значну роль відіграє Європейський Союз, який прямо не залучався до розв'язання західносахарської проблеми, проте цим питанням активно цікавляться ліві групи Європейського парламенту.

Роблячи підсумки дослідження у четвертому розділі, варто визнати, що йдеться про дві групи акторів: країни, що мають давно створену національну державу і молоді країни, які щойно почали не тільки розбудовувати свій суверенітет, але й формувати національну ідентичність, що й спричиняє складності. Щодо групи розвинутих країн, то західносахарська проблема перебуває в контексті розбудови їхньої національної ідентичності, особливо такого її елементу, як національна безпека. За таких обставин виникає протиріччя між національною ідеєю однієї сторони і державною ідеєю іншої сторони, між правом на самовизначення та принципом єдності державного утворення і непорушності його кордонів, що й спричиняє проблему, кризу, конфлікт і може призводити до воєн.

Розв'язуючи поставлені в дисертації завдання, автор робить ряд висновків, які виносяться на захист.

Західносахарська проблема, з одного боку, - проблема співвідношення держави Марокко та його етнічної периферії - Західної Сахари, оскільки сахарський етнос є одним із елементів марокканської політичної нації, з другого боку - виклик недержавного суб'єкта Народного фронту ПОЛІСАРІО системі держав. Одночасно західносахарське питання опинилося в центрі історико-геополітичного перехрестя. “Інженерія” відіграла значну роль у конструюванні сахарського етносу “зверху” (цьому сприяло як міжнародне право, так і зовнішнє втручання всіх непрямих акторів) і “знизу” (цьому сприяло почуття спільності, колективне “Я”, історична пам'ять, символи і міфотворчість сахарської еліти). Великий вплив на внутрішню сутність західносахарської проблеми має політика атлантизму її головних прямих і непрямих учасників, яка поєднана із політикою ресурсизму.

Марокко потрібна Західна Сахара, щоб відстояти свою геополітичну самодостатність. Сахарський політичний рух ПОЛІСАРІО виник заради самозбереження сахарської спільноти як етнополітичної одиниці (на відміну від марокканського патріотичного руху, який виступає за об'єднання всіх подібних за психотипом народів, у тому числі й сахарського), щоб забезпечити збіг державного кордону з межами сахарської “нації”. Крім того, пояснення стійкого бажання самовизначитися через відокремлення можна знайти у культурному коді сахарського населення; інколи конфлікт між Марокко та ПОЛІСАРІО трактується самими учасниками на рівні протилежностей берберів та арабів відповідно.

Полісарійський сепаратизм за основу має державотворчу концепцію (утворення власної політичної одиниці) на відміну від патріотично-об'єднавчої концепції, яку висловлює Марокко. Причому етнічний сахарський націоналізм породжується саме з “державного” “антиколоніального” марокканського націоналізму, і в той же час містить у собі, з одного боку, соціалістичну, з другого боку, - елементи трайболістичної та феодальної ідеології. До того ж ідеологія ПОЛІСАРІО відбиває синтез арабського марксизму та лівого арабського націоналізму.

Марокканська і полісарійська моделі націоналізму розрізняються не лише громадським і етнічним його елементами відповідно, але й типом ідентичності. Якщо Марокко має позитивні уявлення про свій народ у сукупності з толерантними установками на спілкування з представниками інших народів, у тому числі і сахарським, то для ПОЛІСАРІО - це прояв амбівалентної ідентичності, яка має суперечливу, полярно протилежну ідентичність особистості, про що свідчить вибір Джемаа 1975 р. Крім того, існуючий поділ світу на держави сприяє існуванню націоналізму у прояві сахарсько-марокканського патріотизму і сахарського полісарійського сепаратизму. Цим політичним рухам допомагають вижити не тільки інші державні утворення, але й міждержавні угруповання в особі ООН, ОАЄ (АС), ЛАД, САМ та різного роду громадські, й, особливо, європейські ліворадикальні організації, а також лобісти у національних парламентах силових країн.

Наявною є імітація переговорного процесу з боку Марокко та Фронту ПОЛІСАРІО. Сторони використовують таку стратегію, щоб остаточно не розірвати відносини з інспекцією конфлікту, а не заради розв'язання конфлікту. Зволікання, заморожування “проблеми”, є одним із способів розв'язання проблеми, оскільки з часом можуть загальмуватися (на це й сподіваються) претензії або трансформуватися через зміну геополітичного розташування сил тощо (наприклад, за умов вступу Марокко до Європейського Союзу). Західносахарську проблему вирішити майже неможливо через діаметрально протилежні погляди на майбутнє населення Західної Сахари. Конфлікт можна врегулювати, особливих успіхів у цьому досягла ООН. Західносахарська проблема не буде вирішена проведенням референдуму.

Процес самовизначення сахарської спільноти виявився конфліктогенним і застійним, оскільки західносахарська проблема/конфлікт як явище містить у собі з самого початку (з 1956 р.) взаємно не сумісні аспекти, такі як національний і державний, де перший передбачає існування декількох альтернатив, а другий здатний реально реалізувати лише одну з них. Це протистояння виливається у “проблему”, яка, в основному, носить характер кризи і конфлікту. Аспект боротьби за самовизначення ПОЛІСАРІО вважається вторинним продуктом і похідним від етнонаціонального розвитку північно-африканських арабських суспільств.

Західносахарська проблема пройшла трансформацію від концептуального (друга половина 50-х рр. ХХ ст.) до програмного рівня розв'язання проблеми (60-ті - перша половина 70-х рр. ХХ ст.) та дісталася (з 1991 р.) технічного рівня (у рамках виконавчих функцій спеціальної місії ООН), що безпосередньо пов'язано зі зміною ставлення до переваги принципу права народів і націй на самовизначення відповідно до принципу непорушності державних кордонів та принципу територіальної цілісності держави, оскільки перший принцип через свою активність втілення у життя і агресивність став призводити до виникнення і загострення зовнішньополітичних конфліктів і перегляду кордонів суміжних країн.

Культурно-політичні фази в сахарському етногенезі йдуть перед “академічною”, оскільки західносахарське питання здебільшого розвивалося політичними засобами (в основному в рамках права на самовизначення народів та націй), в умовах масово розпочатого процесу деколонізації. Сучасний політико-академічний етап у розвитку сахарського етносу вимагає від марокканського уряду розв'язувати проблему компліментарності; зробити ефективним комунікативний процес як на внутрішньодержавному рівні, так і на міжнародному; відпрацювання роботи в команді із представниками сахарської культури; звернення особливої уваги на підбір кадрів за цими критеріями; сприяння укладанню міжетнічних шлюбів; через засоби масової інформації та систему освіти (особливо вищої) моделювання позитивних відносин; сприяння етнічним дослідженням; популяризацію лінгвістичних, соціальних та історичних особливостей сахарців тощо. Результативними діями варто назвати дії марокканського уряду з підтримки бізнесу та введення пільг та соціальних гарантій, створюючи таким чином “престижну карту” для сахарського мешканця (яка може виявитися привабливішою, ніж отримання власного сахарського суверенітету).

За метою та змістом розв'язання проблеми конфлікту через Західну Сахару це етнотериторіальний політичний конфлікт, усунення якого вбачається в основному залежним від переговорного процесу. Факт втручання різного роду громадських, і особливо європейських, організацій, партій та парламентських блоків у складне національне питання є чинником конфліктогенним.

Оптимальне розв'язання проблеми і конфлікту міститься в автономному статусі Західної Сахари в межах Королівства Марокко, однак тоді уможливлюється виникнення статусного конфлікту. Жоден з основних акторів не позбудеться своєї, причому для кожної зі сторін національної по суті, ідеї. Не уявляється й одночасне існування двох альтернативних ідей стосовно однієї території. Щоб розв'язати конфлікт і вирішити проблему, варто змінити форму самої ідеї, бо суть її однакова для всіх - це розвиток сахарського народу. Коли народ є розвинутим і гармонійно вписується у світовий процес - це і є самовизначення, тобто, це означає посісти своє місце у світовому процесі як розвинута одиниця.

Отже, наше дослідження доводить, що західносахарська проблема і, виходячи з цього, західносахарський конфлікт як явище і відповідно процес його розв'язання безпосередньо і в першу чергу пов'язані з національним питанням на усіх етапах розвитку та рівнях прояву.

У додатках подані: класифікація історіографії щодо західносахарської проблеми; словник спеціальних термінів; головні принципи побудови стратегії акторів західносахарського питання (1956-1991 рр.); політична карта Західної Сахари; геополітична картограма щодо західносахарської проблеми; характеристика ресурсів та рівень їх використання головними акторами - Марокко та ПОЛІСАРІО; формулювання головних акторів, на основі яких розроблено модель імпровізованого політичного “діалогу” між головними опонентами на тему: “Ідеал і насилля”; схема побудови теорії відносно національної ідентичності; підхід до західносахарської проблеми силових акторів - Іспанії, Франції, США та схематично, як політичний ландшафт, змальована смуга конфліктності.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ АВТОРА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Бикла Е.В. Геополитические особенности Западной Сахары // Історичні та політологічні дослідження. - № 2 (4). - Донецьк. - 2000. - С. 165-173.

2. Бікла О.В. Участь Сполучених Штатів у західносахарському конфлікті // Схід. - № 4 (35). - Донецьк. - 2000. - С. 55-59.

3. Бікла О.В. Головні проблеми “пісочного” конфлікту // Схід. - № 5 (36). - Донецьк. - 2000. - С. 64-68.

4. Бікла О.В. Історіографія проблеми Західної Сахари // Схід. - № 5 (42). - Донецьк. - 2001. - С. 77-83.

5. Бікла О.В. Структурний аналіз поведінки політичної еліти в західносахарському конфлікті // Наука. Релігія. Суспільство. - № 3. - Донецьк. - 2005. - С. 12-27.

6. Тур Е.В. Современные политологи о методологии исследования международных конфликтов // Экономика и политика: история, современность, перспективы. - Тезисы докладов открытой региональной студенческой научной конференции. - Донецк. - 1996. - С. 18.

7. Тур Е.В. Украинско-магрибинские связи на современном этапе // Східна Європа та світове співтовариство: історія і сучасність. - Донецьк. - 1996. - С. 69.

8. Tur O.V. Index // Eastern Europe and World Community: History and Contrmporaneity. I.Charskikh e.a. (ed.) - Donetsk. - 1996. - P. 153-159.

9. Тур Е.В. Принцип самоопределения в национальных движениях: постановка вопроса // Матеріали вузівської наукової конференції професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідницької роботи: історичні науки, політологія. - Книга ІІ. - Донецьк. - 1997. - С. 280-283.

10. Тур Е.В. Украинско-магрибинские связи на современном этапе // Африка в меняющемся мире. - Москва. - Тезисы докладов VII всероссийской конференции африканистов. - Выпуск I. - Москва. - 1997. - С. 223-228.

11. Бікла О.В. Західносахарська проблема: два світи - два табори // V сходознавчі читання А. Кримського. - Тези доповідей міжнародної наукової конференції. - Київ. - 2001. - С. 145-146.

12. Бікла О.В. Україна в пошуках національної ідеї // Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості: Матеріали ХVІІ міжнародної науково-практичної конференції 13 травня 2005 року. - Донецьк, ІПШІ “Наука і освіта”. - 2005. - С. 13-15.

Размещено на Allbest.ru