Цензура в публічних бібліотеках України: сутність та форми прояву (1917-1939 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

Каракоз Олена Олександрівна

УДК 351.1.751.5:027.022”1917-1939”

Цензура в публічних бібліотеках України: сутність та форми прояву (1917-1939 рр.)

07.00.08 - книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ-2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі бібліотекознавства та інформаційних ресурсів Київського національного університету культури і мистецтв Міністерства культури і туризму України, м. Київ

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

Ківшар Таїсія Іванівна,

старший науковий співробітник Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор член-кореспондент НАН України

Дубровіна Любов Андріївна,

директор Інституту рукопису Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського

кандидат історичних наук, доцент

Борисенко Мирослав Володимирович,

доцент кафедри політичної історії Національного економічного університету

Провідна установа:

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки

Захист відбудеться „13” червня 2006 р. 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.807.01 у Київському національному університеті культури і мистецтв за адресою: 01601, м. Київ, вул. Щорса, 36, ауд.209.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету культури і мистецтв за адресою: 01601, м. Київ, вул. Щорса, 36.

Автореферат розісланий 13 травня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.В. Коваленко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

цензура публічна бібліотека

Актуальність теми. В умовах побудови демократичного суспільства в незалежній Україні виникає потреба об'єктивного вивчення історії бібліотечної справи радянської доби, виявлення і обгрунтування тенденцій та напрямів з позицій досягнень сучасної історичної науки.

Вивчення історії українських бібліотек доби тоталітаризму нерозривно пов'язане з дослідженням радянської цензури, що складала основу державної бібліотечної політики, спрямованої на знищення значної кількості книжок та їх авторів, сприяла утворенню сумновідомих “спецхранів”, в яких містилась інформація, вилучена із загального, наукового та культурного обігу кількох поколінь українців, призводила до формування заідеологізованих бібліотечних фондів, інформаційно забезпечувала насильницьку політику радянської влади, сприяла масовим репресіям серед бібліотечних працівників. Особливи й інтерес становить виявлення видів та форм прояву цензури при формуванні книжкових фондів, при розгляді інформації як об'єкту цензури, а також при обслуговуванні користувачів, проведенні класових та етнічних “чисток“ серед бібліотекарів у найпоширенішій мережі публічних бібліотек, що здійснювали інформаційно-бібліотечне забезпечення всіх верств населення.

В умовах формування громадянського суспільства, забезпечення доступу до світових інформаційних ресурсів, проблема вивчення цензури у вітчизняних публічних бібліотеках набуває актуальності, оскільки аналіз змісту, і засобів, а також наслідків української радянської бібліотечної цензури сприятиме якісно новому рівню знань про історію бібліотечної справи. Актуальність запропонованої наукової розробки посилюється також тим, що об'єктивне вивчення основних проявів державної і політичної цензури у публічних бібліотеках України сприятиме реконструкції історії бібліотечної справи України доби тоталітаризму.

Наукове вивчення історії радянської цензури в Україні розпочалося лише наприкінці ХХ століття, коли були відкриті “спецхрани” бібліотек та архівів, що дозволило ввести до наукового обігу численні документи і матеріали, які впродовж тривалого часу через ідеологічні і політичні заборони не були доступними для дослідників. В сучасній українській історіографії на новій джерельній базі висвітлено радянську цензуру, запроваджену в добу тоталітаризму у різні сфери громадського, наукового, політичного та культурного життя суспільства. Про це йдеться у наукових дослідженнях Д. Архієрейського, С. Білоконя, І. Біласа, В. Даниленка, Г.Єфіменка, Г. Касянова, С. Кульчицького, Ю. Шаповала.

Поглибили дослідження основних виявів радянської бібліотечної цензури російські дослідники, її витоків (К. Абрамов) та запровадження в бібліотечну діяльність перших років радянської влади (І. Бендерський., М.Рожков, В. Харламов), використання для “чистки ”фондів масових бібліотек у довоєнний та повоєнний періоди (А. Блюм, М. Глазков, Г.Жирков), впливу Головліту СРСР на ці процеси (О. Мазурицький, А.Горчева) втілення у формування радянського читача (Е. Добренко).

Про окремі засоби бібліотечної цензури, застосовані для перетворення публічних бібліотек із закладів позашкільної освіти на центри комуністичної політосвіти, йшлося у працях українських радянських істориків бібліотечної справи В. Білоцерківського, В. Бурмаки , З. Гімальдінової, Т. Cамійленко.

Монографічні дослідження Л. Дубровіної та О. Онищенка сприяли висвітленню на новій джерельній базі основних видів цензури у Національній бібліотеці України імені В.Вернадського. Методи цензури, застосовані в бібліотечній справі України перших років радянської влади, досліджено Т. Ківшар, у наукових працях О. Федотової йдеться про радянські “чистки” фондів бібліотек, вилучення інформації з політико-ідеологічних міркувань. Н. Ашаренкова розглянула деякі прояви цензурної політики у діяльності публічних бібліотек України у 20-30-х роках ХХ століття. Активізації вивчення заборонених в Україні радянською цензурою неперіодичних, періодичних й продовжуваних видань сприяло видання Книжковою палатою України, здійснене з ініціативи М.Сенченка, науково-допоміжного бібліографічного покажчика “Спецфонд Книжкової палати України (1917-1921 рр.)”.

Водночас комплексного вивчення сутності та форм прояву радянської цензури в публічних бібліотеках України в період з 1917 по 1939 рік не проводилось, що і зумовило вибір теми нашого дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація „Цензура в публічних бібліотеках України: сутність та форми прояву (1917-1939рр.)” виконана згідно із програмою наукових досліджень Київського національного університету культури і мистецтв, зокрема, планами наукової роботи кафедри бібліотекознавства та інформаційних ресурсів.

Тему дисертації затверджено Головною вченою Радою Київського національного університету культури і мистецтв (Протокол № 7 від 7 червня 2002 р.)

Мета дослідження полягає у комплексному вивченні радянської цензури, її сутності та форм прояву у діяльності публічних бібліотек України від 1917 до 1939 років.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

- проаналізувати стан та ступінь дослідження проблеми у вітчизняній та зарубіжній історіографії, визначити рівень і повноту її джерельного забезпечення;

- виявити витоки цензури у публічних бібліотеках України;

- обгрунтувати особливості запровадження української радянської цензури у діяльність публічних бібліотек:

- розкрити методи та засоби цензури в публічних бібліотеках;

- дослідити форми прояву цензури в публічних бібліотеках;

- з'ясувати наслідки радянської цензурної політики в публічних бібліотеках України.

Об'єкт дослідження : публічні бібліотеки України у 1917-1939 роках.

Предмет дослідження: сутність та форми прояву цензури у публічних бібліотеках України у 1917-1939 роках.

Хронологічні межі дослідження розпочинаються від 1917 р., коли розпочалось формування форм, методів та засобів радянської цензури як системи контролю за діяльністю публічних бібліотек, а закінчуються 1939 р., коли з'являються нові види цензури в публічних бібліотеках, зумовлені суспільно-політичними змінами та суворішими умовами політико-ідеологічної боротьби.

Методологічною основою роботи є принципи історизму та об'єктивності. Для їх реалізації використовувались загальнонаукові методи: типологізації та класифікації (при характеристиці джерел), ретроспективний (для виявлення сутності цензури в бібліотеках в різні історичні періоди), порівняльний (для виокремлення особливостей запровадження цензури в публічних бібліотеках України на початковому та кінцевому етапах дослідження), аналітичний (для виявлення причин та наслідків запровадження цензури в публічних бібліотеках), а також аналізу, синтезу, індукцуії і дедукції; загальноісторичні методи-історико-генетичний, історико-порівняльний, конкретно-історичний, проблемно-хронологічний, що дозволили провести всебічний науковий аналіз проблеми.

Джерельну базу дослідження складають головним чином документи з фондів Центрального державного архіву вищих органів державної влади та управління України (ЦДАВОУ, Ф.166 - Народний комісаріат освіти України, Ф.177 - Головліт ) та Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ, Ф.1 - Центральний комітет комуністичної партії України), Закони України: „Про бібліотеки та бібліотечну справу України ” (1995,2000 (із змінами та доповненнями), „Про інформацію”(1992), „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова”(2003). Важливу групу джерел становили праці вітчизняних та російських дослідників з історії цензури, спеціальні публікації у періодичних виданнях.

Наукова новизна дослідження полягає в тому що:

- розроблено актуальну тему, яка до цього часу не набула всебічного висвітлення в історичній науці;

- визначено стан наукової розробки зазначеної теми в контексті переосмислення напрацювань вітчизняних та зарубіжних істориків та здійснено аналіз джерельної бази дослідження;

- виявлено основні історичні передумови, що вплинули на виникнення цензури у публічних бібліотеках;

- проаналізовано основні методи та засоби за допомогою яких здійснювалась радянська цензура у публічних бібліотеках;

- вивчено особливості прояву цензури в публічних бібліотеках України;

- з'ясовано наслідки радянської бібліотечної цензурної політики в публічних бібліотеках України.

Практичне значення дослідження. Здобуті наукові дані та апробовані методологічні підходи використані в навчальному процесі КНУКіМ при читанні нормативного курсу ”Історія бібліотечної справи”, вони можуть бути застосовані при підготовці вузівських лекційних курсів та спецкурсів з історії української культури радянської доби, при написані наукових праць з історії України доби тоталітаризму

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення, висновки, науково-методичні розробки та ідеї дисертаційної роботи були викладені на Міжнародних наукових конференціях: „Документознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики ” (Київ, 25-26 травня 2004), „Технологія і техніка друкарства ДРУК- 2004” (Київ, 28 травня 2004), „Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (Ніжин, 5-6 листопада 2004), на всеукраїнській науково-практичній конференції „Гуманітарна освіта в технічних навчальних закладах: проблеми та перспективи” (Київ, 24-26 березня 2004), щорічних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу та аспірантів КНУКіМ (2001, 2002, 2003, 2004, 2005), на засіданнях кафедри бібліотекознавство та інформаційних ресурсів.

Публікації. Основні положення і висновки дослідження викладено у 4 одноосібних публікаціях, вміщених у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена її змістом, метою та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (300 найменувань) та додатків (3 сторінки). Загальний обсяг дисертації - 187 сторінок, основний текст - 152 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність і значення дослідження, його зв'язок з науковими програмами, хронологічні межі роботи, визначено об'єкт та предмет, сформульовано мету, окреслено завдання, висвітлено наукову новизну і практичну значимість дисертації, встановлено її методологічну основу, розкрито результати та шляхи наукової апробації роботи, визначено її структуру, подано інформацію про публікації.

У першому розділі - „Історіографія та джерельна база дослідження„- проаналізовано історіографію та опрацьовано джерельну базу дослідження.

В українській радянській історіографії питання більшовицької цензури комплексно не вивчались через ідеологічні заборони. Після проголошення державної незалежності України спостерігається потреба у правдивому та об'єктивному висвітленні вітчизняної історії, чому сприяла деідеологізація історичної науки. На новій джерельній базі, що постала із донедавна ще засекречених спецфондів бібліотек та архівів, українські історики прагнуть до об'єктивного висвітлення масового державного терору, що тривав в Україні не одне десятиліття, запровадження радянської цензури у всі сфери життєдіяльності українського суспільства доби тоталітаризму. В. Ченцов та Д. Архієрейський проаналізували роль органів державної безпеки в системі комуністичної диктатури, виявили засоби державного терору у придушенні “куркульського бандитизму”, ”українського націоналізму”, “реакційного духовенства”. С. Кульчицький дослідив масовий терор як метод експропріації селян-власників. І. Біласом висвітлено діяльність репресивно-каральної системи в Україні як головного знаряддя запровадження жорстокої цензурної політики у суспільстві. Залучивши значний новий фактичний матеріал С. Білокінь дослідив радянську цензурну політику та механізми масового терору в Україні, розглянув методи політико-ідеологічного контролю за діяльністю книжкових магазинів та бібліотек різних типів і видів, за знищенням „ідейно-сумнівної” літератури, внесеної до новоутворюваних Головлітом „Зведених списків літератури, що підлягала вилученню з продажу, бібліотек та учбових закладів”, які включали переважно твори репресованих радянською владою авторів. Морально-психологічні аспекти державного терору вивчала Л. Гриневич. Ю.Шаповалом розкрито негативний відбиток тоталітарної системи на долі визначних українських діячів, інтелігенції, військових, йдеться про партійні “чистки”, ліквідацію “скрипниківщини”, “єжовщину”, про основні напрями діяльності державних та партійних органів (Головліту УРСР, ЦУСД та ДПУ УРСР ), що здійснювали радянську цензурну політику в галузі книговидання, розповсюдження та поширення літератури, а також про вплив радянської цензури на інтелектуальний розвиток суспільства. Г. Єфіменком проведено грунтовне вивчення національно-культурної політики ВКП(б), в тому числі в бібліотечній справі, що проводилась в радянській Україні в З0-х роках ХХ ст. В. Ченцов розкрив основні методи та засоби запровадження цензурного нагляду за друкарнями та бібліотеками, здійснюваного органами державно-політичного управління (ДПУ) у 20-ті рр. ХХ ст. Він також показав діяльність Головліту УРСР по вилученню так званої ідеологічно шкідливої літератури з публічних бібліотек, виявив списки, складені для масових „чисток” фондів публічних бібліотеках, куди було включено навіть казку Ш. Перро „Кіт у чоботях”. В. Очеретянко виявив основні історичні передумови радянської політичної цензури, під контролем якої перебували інформаційні установи СРСР, в тому числі і публічні бібліотеки, а також дослідив процес формування радянської системи контролю за використанням літератури у публічних бібліотеках України.

Значний інтерес у межах нашого дослідження становить монографія В. Даниленка, Г. Касьянова та С. Кульчицького “Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки” (1991), в якій вчені дійшли висновку, що запровадження тотального контролю держави над друком та бібліотеками, значно полегшувало встановлення суцільної одноманітності в галузі культури.

Дослідження радянських істориків бібліотечної справи та бібліотекознавців Н. Фрідьєвої, В. Білоцерківського, В. Бурмаки, З. Гімальдінової, Т. Cамійленко становлять інтерес з точки зору фактологічного матеріалу, який дозволяє простежити становлення та формування цензури як засобу політичного та ідеологічного впливу на роботу публічних бібліотек.

Сучасні історики Л. Дубровіна та О. Онищенко на основі виявлених архівних джерел, а також використовуючи результати новітньої української історіографії, грунтовно висвітлили форми та засоби радянської цензури, що застосовувались у Всенародній бібліотеці (нині - Національній бібліотеці України імені В.Вернадського), охарактеризували методи формування “спецхрану” та фонду обмеженого доступу у 1918-1941 рр.

Про запровадження цензури в бібліотечну справу України перших років радянської влади, яке відбувалось методами націоналізації, реквізиції та конфіскації приміщень бібліотек та їх фондів, застосування ”чисток” фондів та кваліфікованих бібліотекарів, знищення бібліотек українських громадських організацій “Дитяча хата” та “Просвіта”, ліквідації демократичних засад, що існували в бібліотечному будівництві доби української революції (1917-1920), йдеться в дослідженні Т. Ківшар. У наукових публікаціях О. Федотової висвітлено діяльність державних і громадських установ, спрямовану на запровадження цензури у роботу бібліотек та видавництв України, проаналізовано інструкції, списки, правила та матеріали Головліту СРСР та Головліту УРСР. Дослідниця провела аналіз видань за тематичною та мовною ознаками, авторською належністю, що знаходились у спецфонді Книжкової палати України.

Деякі засоби цензури, що застосовувались в 20-30-х рр. у публічних бібліотеках України, висвітлено Н. Ашаренковою, яка дійшла висновку про негативний вплив цензури на різні напрями їх діяльності. Процес створення державної системи цензури, спрямованої на тоталітаризацію усіх сфер суспільного життя, вивчав В. Масненко, який проаналізував методи вилучення та знищення так званої „шкідливої літератури” з публічних бібліотек, державні програми, цензурні циркуляри, спеціальні інструкції та положення органів цензури, що впливали на бібліотечну політику. Праці М. Тимошика відзначаються оригінальністю думки та новітніми підходами до вивчення цензури у видавничій справі, що впливало значною мірою на діяльність публічних бібліотек.

Поглиблене вивчення радянської цензури в бібліотечній справі спостерігається в російській історіографії. Так, А. Блюм, розглядаючи цензуру як урядову установу, методи та засоби її впливу на суспільне життя, висвітлив політику жорсткої регламентації в бібліотечній сфері, проаналізував процеси “чистки” масових бібліотек від літератури, що вважалась радянською владою контрреволюційною. Вивчення архівних документів Головліту СРСР, циркулярів, списків книг, що вилучались з бібліотек і свідчили про державну політику нищення книжкових скарбів, дозволило автору дійти висновку про існування „тотального бібліоциду”. Г.Жиркова дослідила основні тенденції становлення радянського цензурного режиму, акцентуючи увагу на діяльності Головліту СРСР щодо запровадженні цензури у бібліотечну справу, здійсненні державного контролю за ідеологічним спрямуванням видавничої діяльності. Є. Добренко виявив основні методи та засоби радянської влади , спрямовані на перетворення бібліотекарів на реалізаторів радянської культурної політики, чому значною мірою сприяла цензурна діяльність спеціальної комісії по вивченню читача, що була утворена при бібліотечному відділі Головполітосвіти СРСР(1925). К. Абрамов розкрив основні засоби, за допомогою яких цензурні органи здійснювали ідеологічний контроль за формуванням бібліотечних фондів. Головні етапи проведення “чисток” фондів масових бібліотек у 1917-1939 рр. обгрунтував М. Глазков, який виявив негативний вплив цих заходів на кількісний та якісний склад фондів, на зміни складу бібліотечного персоналу, дослідив тенденцію зменшення читацької активності користувачів. Діяльність Головліту СРСР в 30-х рр. ХХ ст. по ліквідації “контрреволюційної” та очищенню фондів бібліотек від так званої „ідеологічно-шкідливої” літератури вивчав О. Мазурицький.

Історіографічний огляд засвідчив, що, незважаючи на розробки окремих аспектів запровадження радянської цензури у публічні бібліотеки, проблема виявлення сутності та форм прояву цензури в публічних бібліотеках України у 1917-1939 рр. не була предметом спеціального дослідження, але є актуальною і тому потребує вивчення.

Джерельну базу дослідження становили, насамперед, архівні документи з фондів Центрального державного архіву вищих органів державної влади та управління України (ЦДАВОУ) Важливим став Ф.166 (Народний комісаріат освіти України) та Ф.177 (Головліт та Всеукраїнське державне видавництво України), документи яких уможливили відтворення основних напрямів радянської цензурної політики у бібліотечній справі та вивчення сутності, змісту та форм прояву цензури у публічних бібліотеках. Документи Наркомосу УРСР та Головполітосвіти УРСР, цензурні циркуляри, постанови, протоколи відділу позашкільної освіти, бібліотечної секції Головполітсвіти УСРР, листування з губернськими відділами народної освіти і бібліотеками, а також звіти бібліотечного підвідділу та інструкції, протоколи засідань бібліотечної секції, звіти про роботу публічних бібліотек, їх організацію і діяльність допомогли визначити основні напрями цензурної бібліотечної політики у 1917-1939 рр. Значний фактичний матеріал про комплектування фондів публічних бібліотек міститься у постановах Центрального управління у справах друку (ЦУД), списки книг, що підлягали вилученню з бібліотечних фондів так званої „ідеологічно-шкідливої літератури”, в інструкціях викладались основні принципи організації так званих спецфондів та „спецхранів”, в яких зберігалася частина вилучених із культурно-інформаційного вжитку книжок, статистичні звіти, що засвідчували про бібліотечну цензуру.

Істотними для розкриття теми виявилися документи з фондів Центрального державного архіву громадських організацій України (ЦДАГО), зокрема, Ф.1 - Центральний Комітет комуністичної партії України, де зберігаються постанови ЦК КП(б)У, листування , протоколи засідань колегій Агітпропу, звіти Губкомів КП (б), а також протоколи засідань Головполітосвіти, інструкції, адресовані публічним бібліотекам, в яких викладено основні методи запровадження цензури у публічні бібліотеки.

Важливими джерелами були Закони України „Про бібліотеки та бібліотечну справу України ”(1995,2000 (із змінами та доповненнями), „Про інформацію”(1992), „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова”(2003), що становлять законодавчу базу для розвитку бібліотечної справи та реалізації прав громадян на доступ до інформації.

Досліджувалися праці вітчизняних та зарубіжних істориків, бібліотекознавців, з проблеми запровадження радянської бібліотечної цензури у публічні бібліотеки України.

Значним джерелом дослідження став науково-допоміжний бібліографічний покажчик ”Спецфонд Книжкової палати України (1917-1921 рр.)”, укладений О. Федотовою, П. Сенько та О. Устінніковою, в якому вміщено інформацію про заборонені радянською цензурою для розповсюдження та користування у бібліотеках неперіодичні, періодичні і продовжувані видання, що вийшли друком у зазначений період. Покажчик уможливлює науковий аналіз вміщеної інформації, реконструкцію книговидавничого репертуару, введення до наукового обігу документів і матеріалів, що хоч і частково, але засвідчують про масштаби втрат, заподіяних радянською цензурою культурному та духовному розвитку українського народу.

Особливу групу джерел становили власне джерела бібліотечної цензури - різного роду розпорядження, циркуляри та списки (анотовані і глухі) творів, що підлягали вилученню із широкого вжитку або знищенню, а також постанови і рішення комуністичної партії з ідеологічних питань. Необхідна інформація була у продовжуваних видання, зокрема часописі „З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ”, що містяться публікації документів та маловідомих матеріалів з архівів вищого політичного керівництва колишнього СРСР в Україні, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, що сприяють вивченню радянської тоталітарної системи та її наслідків. Періодична преса, на сторінках якої вміщено значний фактичний матеріал про запровадження радянської цензури у бібліотечну справу України - „Бібліологічні вісті”, „Красный библиотекарь”, „Вісник Книжкової палати”, „Бібліотечний вісник”, „Бібліотечна планета”, „Бібліотекознавство і бібліографія ”,”Вісник Харківської державної академії культури”, „Вісник КНУКіМ”, „Вісник державної академії керівних кадрів культури і мистецтв”, стала суттєвим джерелом дослідження.

Отже для дослідження залучено репрезентативну джерельну базу, що дозволяє достовірно розкрити проблему сутності та основних форм прояву цензури у публічних бібліотеках України у 1917-1939 рр.

У другому розділі дисертаційної роботи - „Становлення бібліотечної цензури” - виявлено витоки та особливості становлення цензури у публічних бібліотеках України.

Цензурні заборони щодо “писемного слова” виникли з появою писемності. Становлення і оформлення її відбувалось в епоху античності, коли в Греції спалювали книги про богів. За часів Римської імперії твори, що не відповідали інтересам пануючої влади, знищували або забороняли для широкого вжитку, а авторів ізольовували від суспільства. Пізніше цензурний нагляд за книгорозповсюдженням здійснювало духовенство. Родоначальником духовної цензури вважається папа Геласій (1У ст. н.е.), який уклав перший індекс заборонених книг "Index librorum proxibitorum”, що призвело до знищення не лише книжок, але й їх авторів.

У Київській Русі цензуру було запроваджено після прийняття християнства, коли з'явились рукописні книги, переважно релігійного змісту, що надходили з Візантії та Болгарії і зберігались у фондах монастирських бібліотек підпорядкованих духовенству, яке слідкувало за їх написанням, перекладом, та розповсюдженням. Перешкоджаючи розповсюдженню літератури антирелігійного характеру, візантійські богослови створювали списки літератури, що заборонялась для поширення. Потрапивши у Київську Русь вони набули назви списків "істинних" і "ложних" книг. Списки “ложних” книг включали твори, що підлягали забороні ортодоксальною церквою для читання у бібліотеках, а до списків "істинних" книг відносилась література, яку духовенство рекомендувало для читання і книговживання. До „ложно написаних", "відречених", або "сокровенних" книг, відносилися апокрифи. Інтерес до апокрифів пояснювався тим, що вони містили практичні поради, допомагали знайти відповіді на питання, пов'язані з поясненням природних явищ навколишнього світу. В ІХ ст. списки "істинних" і "ложних" книг було внесено не тільки в "Ізборник" Святослава та "Тактикон" Никона Чорногорця, але і у перший індекс слов'янського типу, що увійшов до "Погодинського Номоканона" - збірника статутного характеру. Від 1280 р. "Списки апокрифічних творів" духовенство вносило у "Корчму" та "Церковний устав" - збірники правил, викладених церковною та громадянською владою, за допомогою яких церковна влада впливала на соціокультурний розвиток суспільства. Новоутворювані монастирські бібліотеки, хоч і збирали та зберігали всі рукописні тексти, але для широкого вжитку надавали тільки ті твори, які відповідали спискам “істинних” книг.

Поява друкарства сприяла закріпленню цензури за двома панівними силами - церквою і державою, що прагнули узурпувати владу над книгодрукуванням. В Російській імперії у ХУІІІ ст. духовна цензура підкріплюється державною, що набула найбільш репресивного характеру у ХІХ ст., коли було сформовано та удосконалено централізовану систему органів цензури, в функції якої входив нагляд за бібліотечною справою. Це виявлялось у вилученні з фондів публічних бібліотек україномовної літератури, в якій йшлося про самобутність та культуру українського народу. За розпорядженням Міністерства духовних справ та народної просвіти у 1824 р. було вперше проведено масову „чистку” фондів публічних бібліотек , в результаті якої було знищено сотні книг. Про посилення цензури засвідчило створення Верховного цензурного комітету (1826), до основних завдань якого входив також адміністративний нагляд за комплектуванням фондів публічних бібліотек. Метою було не допустити поширення серед населення тієї літератури, зміст якої суперечив державній політиці та ідеології, тому твори, що не відповідали цим вимогам вилучались та знищувались. Значному посиленню цензури сприяли Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази щодо заборони видання українських друків та їх використання у публічних бібліотеках. З цією метою було підготовлено спеціальні державні документи - „Правила про безплатні народні читальні та порядок нагляду за ними ” (1888), а також “Алфавітні списки творів друку, які забороняються поширювати в публічних бібліотеках” (1894), якими вводилась сувора регламентація мовного складу фондів публічних бібліотек, а також наявності в україномовної книги, зокрема вилученню підлягали твори Б. Грінченка, М. Стасюка, С. Черкасенка, А. Шабленка, в яких йшлося про самобутність українського народу.

У 1912 році було прийнято „Нові правила про організацію роботи народних книгозбірень”, що посилювали цензуру щодо українських друків у публічних бібліотеках.

Нових форм набуває бібліотечна цензура в Україні після встановлення радянської влади .З перших днів встановлення радянської влади цензура стала невід'ємною складовою радянської бібліотечної політики, а публічні бібліотеки, які у радянські часи перетворились на масові, розглядалися більшовицькою владою як основні заклади політосвіти, що сприяли розповсюдженню їх ідеології. Одним з головних засобів цензури було видання певних циркулярів, розробка спеціальних інструкцій та положень, що визначали головні напрями бібліотечної діяльності, зокрема декретів РНК РСФСР „Про друк” (1917) та “Про революційний трибунал друку” (1918), що сприяли забороні так званих буржуазних видань, книжок, газет і журналів нерадянського спрямування, започатковуючи радянську цензуру книжкової та бібліотечної діяльності. Першими засобами радянської бібліотечної цензури можна вважати здійснення націоналізації, реквізиції та конфіскації приватних книгозбірень і бібліотек громадських організацій, чому значною мірою сприяли декрет РНК РСФСР „Про охорону бібліотек та книгосховищ” (1918) та додаток до нього „Про порядок реквізиції бібліотек, книжкових складів та книжок взагалі” (1918), а також постанови Наркомосу УРСР, зокрема „Про реквізицію бібліотек” (1919), в яких йшлося про необхідність застосування насильницьких дій - проведення реквізиції та конфіскації книжкових фондів бібліотек урядовими установами і передачу їх у розпорядження позашкільного відділу відповідного міського чи повітового відділу народної освіти. Особлива роль у формуванні радянської бібліотечної цензури належала Надзвичайній військовій цензурі, запровадженій “тимчасово” в період військових дій, Наркомосу УРСР та його бібліотечній секції під керівництвом якої бібліотечні секції губернських та повітових відділів позашкільної освіти здійснювали масові чистки книжкових фондів бібліотек від “релігійних, монархічних та лубочних” видань. Оскільки до особливостей радянської бібліотечної цензури належала централізація, то йшлося про необхідність створення у губерніях централізованих мереж, основу фондів яких повинні були складати реквізовані та конфісковані книжкові зібрання. Частина реквізованих та конфіскованих видань надходила до новоутворюваних публічних бібліотек, а також громадських організацій, а решту знищували, рідкісні і цінні видання надсилали до Москви або передавали до “спецхранів”

Так, у лютому 1919 р. Чигиринським повітовим ревкомом Київської губернії було прийнято постанову про конфіскацію поміщицьких бібліотек та історичних цінностей у маєтках Раєвськіх, Давидових, Терещенка, і Безрадецького. Бібліотечною секцією Харківського губвно було проведено конфіскацію приватних бібліотек Жевержнєва, Верчена, Єйслера. У Київську міську публічну бібліотеку було передано багаточисельну цінну літературу ХУІІІ ст., в т.ч. видання Брокгауза і Ефрона.

Одним із напрямів радянської цензура було знищення українських громадських організацій та їх бібліотек, тому досить розгалужена мережа бібліотек товариств „Просвіта” та “Дитяча хата”, як „націоналістичних установ”, припинила своє існування.

Для створення гнучкої системи запровадження цензури у діяльність бібліотек йшлося про необхідність побудови єдиної загальнодоступної мережі бібліотек, головним завданням якої було систематична пропаганда комуністичної ідеології.

Отже, радянська влада в перших роках свого існування розпочала формувати державний цензурний апарат, утворюючи спеціальні структури, що здійснювали цензурний нагляд за діяльністю публічних бібліотек, закриваючи приватні бібліотеки і просвітянські книгозбірні, як осередки української духовності, утворюючи нові типи радянських бібліотек.

У третьому розділі дисертаційної роботи - „Зміст та особливості цензури в публічних бібліотеках України 20-30-х рр. ХХ ст.”, - розкрито методи та засоби бібліотечної цензури, досліджено форми прояву цензури та її наслідки у вітчизняних публічних бібліотеках.

Утворення державної цензурної системи в умовах формування тоталітарного суспільства - Головполітосвіти, Всеукраїнського державного видавництва (Всеукрдержвидаву), Головного управління у справах літератури і видавництв (Головліту),Центрального управління у справах друку (ЦУСД) , Державного політичного управління (ДПУ), , сприяло розробці системи дій та заходів, спрямованих на забезпечення і обслуговування пануючої влади (Т. Горяєва), на регулювання інформаційної діяльності установ соціально-культурного значення, в тому числі і публічних бібліотек. Одним з основних методів запровадження цензури у публічні бібліотеки було проведення “чисток” бібліотечних фондів від так званої “ідеологічно-шкідливої” літератури, здійснюваних згідно з інструкціями та різного роду списками, укладеними і затвердженими державними органами, до яких було внесено видання, що підлягали вилученню та конфіскації з публічних бібліотек .

Упродовж 20-х років мали місце багаторазові “чистки” книжкових фондів публічних бібліотек (1922, 1923,1924,1926,1929) від релігійної та “ідейно-сумнівної” літератури, що призвело до значного їх збіднення. Цьму значною мірою сприяв циркуляр Головполітосвіти УРСР від 3 січня 1922 року, в якому йшлося не лише про необхідність активізації “чистки” фондів від “контреволюційних” творів, але й про комплектування їх радянською суспільно-політичною літературою (ЦДАГОУ, Ф.1, Оп.20, Спр.1489, Арк.158.). Як засвідчують архівні джерела до середини 1922 р. кількість вилучених видань становила біля 20.000 примірників (ЦДАГОУ, Ф.1, Оп.20, Спр.1777, Арк.150). Масштаби проведення “чисток” були настільки розповсюдженими, що існувала загроза цілковитого знищення мережі публічних бібліотек, але замість вилучених творів фонди публічних бібліотек поповнювались пропагандистською та агітаційною літературою з метою політичного виховання користувачів.

Бібліотечна цензура, спрямована головним чином на проведення різних видів “чисток” бібліотек здійснювалась як державними так і репресивно-каральними органами. Головліт УРСР та ЦУСД впродовж 20-х років співпрацювали з органами ДПУ УРСР, що здійснювало цензурний нагляд не тільки над аполітичними організаціями, але і над діяльністю культурно-освітніх та інформаційних закладів, в тому числі публічних бібліотек. До складу ДПУ УРСР входили губернські відділи та пункти Політичного Контролю(ПК), розповсюджені по всій Україні, зокрема вони були створені в Харкові, Києві, Одесі, Житомирі та Миколаєві. Органами ДПУ УРСР контролювали як діяльність друкарень та книжкових складів, так і бібліотек. Згідно циркулярів Політконтролю ДПУ УСРР (1923) конкретизовувались напрями діяльності цієї інституції, зокрема до її обов'язків належало здійснення контролю за кадровим складом бібліотек та за проведенням “чисток” фондів публічних бібліотек, відповідно до списків, підготовлених Головлітом та ЦУСД. Про масштабність проведення “чисток” засвідчує той факт, що лише впродовж 1923 року тільки з фондів публічних бібліотек Києва у органами цензури було вилучено 4469 примірників. видань.

Посиленню бібліотечної цензури сприяла подальша діяльність Головполітосвіти УСРР як політико-ідеологічного органу контролю, зокрема підготовлена ”Інструкція про перегляд книжкового складу бібліотек та вилучення контрреволюційної та антихудожньої літератури” (1923), згідно з якою вилучались твори, зміст яких ніби то перешкоджав утвердженню більшовитського режиму. До заборонених увійшли передусім праці зарубіжних філософів Декарта, Канта, Маха, Платона, Спенсера, Шопегауєра, В. Соловйова, вчення яких суперечило матеріалістичним ідеям, покладеним в основу ідеології радянської влади, а також класиків російської літератури, зокрема так звані “релігійно-моральні оповідання” Л. Толстого, „архіскверного” (на думку Леніна) Ф. Достоєвського, І. Тургенєва, І. Гончарова. Вилученню підлягали праці психологів А. Введенського, Д. Гардинга та інших, а також Евангелие, Коран, релігійна література. Ретельній “чистці” підлягали фонди дитячої літератури. Під заборону потрапили твори М. Лескова, Л. Андреева, І. Буніна, Е. Гофмана, А. Конан Дойля. Список свідчив про посилення цензурного нагляду за поширенням інформації публічними бібліотеками, оскільки вилучались із широкого вжитку на лише окремі твори окремих авторів, але забороні підлягали окремі наукові та культурологічні напрями, духовна література.

Згідно з розпорядженням Наркомосу УСРР в округах створювались спеціальні комісії, до складу яких входили співробітники ДПУ, Гловліту УСРР та окрполітосвіти, які здійснювали “чистку” фондів публічних бібліотек, згідно списків укладених Головполітосвітою УСРР. За наслідками “чисток” 1923 року у Волинській губернії було вилучено 6936 видання з публічних бібліотек, в тому числі у Кам'янецькому окрузі 1099 книг, Гайсинському - 3558, Тульчинському - 1182, Могильовському - 772; Проскурівському - 325. Аналогічні втрати спостерігались і в інших регіонах, зокрема в Одеській губернії за цей же період було вилучено майже 8 тисяч примірників так званих ідеологічно шкідливих видань.

ЦУСД зобов'язало свої губернські відділи укладати і надсилати для затвердження списки для вилучення літератури з публічних бібліотек згідно “Інструкції по вилученню шкідливої літератури з книжкових магазинів, бібліотек, читалень”. За списками, укладеними в Чернігівській губернії у 1924 р. тільки у публічних бібліотеках краю було вилучено близько 9 тис. примірників, серед яких знаходились твори В. Леніна, А. Чехова та Ж. Мольєра (ЦДАГОУ, Ф.1, Оп.20, Спр.1889, Арк.62.). Долучення губернських відділів ЦУСД до складання списків для “чисток” свідчило про неконтрольований процес знищення фондів публічних бібліотек.

Головним ідейним керівником запровадження цензури в публічні бібліотеки України була комуністична партія, піднесена до рангу державної структури, у тісному співробітництві з репресивно-каральними органами. Багаточисельні партійні постанови щодо ідеологічної спрямованості діяльності публічних бібліотек спонукали до подальшого посилення бібліотечної цензури. На це була спрямована Інструкція НКО УСРР „Про порядок перегляду літератури на предмет її ідеологічного спрямування та вилучення шкідливої літератури з книгозбірень й читалень, книгарень та кіосків, ринку ”(1926) згідно з якою вилученню підлягала “література, що проводить релігійну пропаганду; шовіністична, що під'юджує націю на націю; кадетська, есерівська, меншовістська, анархістська; що захищала окультизм, спіритизм, теологію, а також твори з хіромантії, магії, сонники та інші, як, наприклад оповідання про з'явлення святих, та про існування світу духів; популярна, економічна література, яка за своїм змістом суперечить завданням соціалістичного будівництва в СРСР, документи антисемітського характеру, а також застарілі юридичні довідники.” (В. Очеретенко). Нечіткість критеріїв, за якими здійснювалась чергова “чистка” фондів, дозволяла вилучати майже весь їх масив, тому тільки впродовж 1925 та 1926 років із бібліотек було вилучено більше 77 тис. примірників, частина яких надійшла до “спецхранів”, створених переважно у наукових бібліотеках.

Наприкінці 20-х років було сформовано розгалужену мережу державних установ, що здійснювали політичну цензуру бібліотечної діяльності. Головними складовими в ній були відділи Наркомосу УРСР, передусім Головліт та Головполітосвіта. Утвердження монополізму на ідеологію і культуру вимагало також перебудови бібліотечної діяльності, чому сприяла Постанова ЦК ВКП(б) ”Про покращення бібліотечної роботи”(1929), в якій йшлося про необхідність впродовж 1929 та 1930 року бібліотечні фонди “очистити від ідеологічно шкідливої, застарілої, що не відповідає даному типу бібліотеки літератури”. Цим документом визначались напрями бібліотечної цензури публічних бібліотек. До “ідеологічно шкідливої” літератури були віднесені твори колишніх керівників жовтневого перевороту, яких перетворили на “ворогів народу”. Налякані багаточисельними циркулярами і наказами бібліотекарі, застосовуючи “самоцензуру”, вилучали навіть твори діючих політиків - І. Сталіна, Л. Кагановича, В. Молотова, В. Луначарського.(ЦДАГОУ, Ф.1, Оп.20, Спр. 6646, Арк.77). З фондів публічних бібліотек було вилучено твори українських репресованих авторів, погляди яких суперечили існуючій ідеології, саме їх було звинувачено у буржуазному націоналізмі та відході від марксистсько-ленінського вчення. Головліт здійснював каральну політику щодо української інтелігенції, яка не сприймали насильницьких та демагогічних форм впливу на суспільну свідомість та виступали проти підпорядкування літературної творчості завданням побудови радянського суспільства. Головлітом УРСР впродовж 1934-1936 років було укладено кілька видів списків літератури, що вилучалась із бібліотечних фондів, зокрема, окремі “Списки” становили 4 номери, які було покладено в основу „Зведених списків літератури, що підлягає вилученню з продажу, бібліотек та учбових закладів”. До списків вносили відомості про автора, назву твору, видавництво, рік видання та мову. Як зазначив С. Білокінь, книжок, що підлягали забороні було настільки багато, що в рубриці “назва” з'явились записи, що як би спрощували роботу: ”Всі твори, за всі роки, всіма мовами”. До списків було включено імена багатьох відомих вчених та письменників, серед яких: В. Дердуківського, С. Єфремова, Й. Гермайзе, О. Вишні, О. Досвітнього, Д. Загула, М. Ірчана, С. Пилипенка, М. Скрипника, А. Шамрая, М. Яворівського, М. Драгоманова, М. Максимовича, Г. Голоскевича, Л. Курбаса, П. Христюка, Г. Чупринки, О. Шумського, Г. Холодного, М. Чеховської, Г. Епіка, Г. Косинки, О. Олеся, В. Підмогильного, М. Вороного, О. Влизька, К. Гордієнка, Л. Старицької-Черняхівської, М. Ірчана та інших діячів культури, науки та мистецтв. Ці списки не лише свідчили про зміни, що відбулися у політичному та духовному житті України, але вони на багато років вилучали із широкого вжитку найцінніші здобутки українців, національно-культурному житті країни та відбивали хронологію арештів. Під час цілеспрямованого нищення української культури застосовувались найжорстокіші репресивно-каральні методи радянської цензури.

Добу Головлітовської цензури варто розглядати як період нищівної боротьби сталінського режиму з так званими „ворогами народу”, яка в Україні проходила під гаслом боротьби з „українським буржуазним націоналізмом”, що призвела до нищення бібліотечних фондів.

Радянська бібліотечна цензура проявлялася також в інших напрямах роботи публічних бібліотек, зокрема вона мала особливості про організації обслуговування читачів, обмежуючи його комуністичним вихованням, здійснюючи регулювання їх інформаційних потреб та застосовуючи ідеологічний диктат. Впливаючи на підвищення політичної освіти серед читачів бібліотекарі примушували знайомитися з радянською пропагандистською ідеологічно витриманою літературою, крім того організовували кружки політграмоти та політосвіти. При здійсненні інформаційно-бібліотечного обслуговування використовувався ряд прийомів та методик, спрямованих на маніпулювання свідомості читачів. Було розроблено спеціальні інструкції, в яких розкривалися основні методи та засоби спілкування бібліотекаря з читачами. Зокрема до обов'язків бібліотекаря входило створення сприятливих умов для проведення бесід з читачем під час запису до бібліотеки, після завершення якої бібліотекар повинен був надавати директору бібліотеки письмовий звіт з викладенням інформації про походження, освіту, родинний стан, партійність, домашню адресу читача, що сприяло виявленню політичних поглядів та ставлення до існуючої влади. Аналізувалися читацькі формуляри, а також результати спостережень за читачами під час відвідування бібліотеки, з метою виділення так званої групи „неблагонадійних читачів.” З метою сприяння читачеві у “вірному“ виборі літератури укладались спеціальні анкети які б сприяли детальнішому вивченню інформаційних потреб читачів. Ці та інші заходи щодо інформаційно-бібліотечного обслуговування засвідчили про цензурний контроль над читачами публічних бібліотек..

Українська радянська бібліотечна цензура 20-30х років деформувала не тільки книжкові фонди, читацькі потреби, але й кадровий склад бібліотекарів їх професійний та освітній рівень. Цьому значною мірою сприяли кадрові “чистки” серед бібліотекарів, що мали репресивно-каральний характер, які розпочалися в перших роках радянської влади, коли виявляли осіб, неблагонадійних для радянської влади, серед яких опинився і Б. Борович заввідділом Харківської громадської бібліотеки. В ході здійснення „бібліотечного походу”(1929) відбувались, крім “чистки фондів” репресивні акції, спрямовані проти бібліотекарів так званих „прихованих ворогів народу”, які намагались зберегти від руйнування книжкові фонди. „Приховані вороги народу” було виявлено у Кременчуцькій громадській і Маріупольській центральній бібліотеках, Чернігівській державній бібліотеці, де, на думку організаторів походу, видавали читачам „контрреволюційну” та „шкідливу ” літературу, що підлягала вилученню із фондів книгозбірень. Подібна доля спіткала і завідуючого Дніпропетровською центральною бібліотекою профспілки залізничників Старовєрова та його заступника Бертєньева, яких звинуватили у приховуванні антирядянської літератури, але насправді вони впродовж майже 10 років рятували книжкові фонди від знищення. Їх було засуджено на 8 і 6 років з конфіскацією майна й позбавленнях у правах.

У цей час спостерігається формування нового покоління бібліотекарів, професійні якості та політичні поглядами яких відповідали існуючій владі. У більшості випадків в публічних бібліотеках працювали малокваліфіковані спеціалісти, які не мали навіть середньої освіти, але вони повністю розділяли ідеологічні позиції нової влади. Майже половина працівників сільських бібліотек мала початкову освіту, а решта - тільки домашню. Партійні і державні постанови було спрямовано на перетворення бібліотек із культурно-просвітницьких установ на центри систематичної пропаганди комунізму, що примушувало бібліотекарів використовувати при роботі з читачами методи, які повністю відповідали моральним нормам тоталітарного режиму. Кадрова політика спрямовувалась в першу чергу на появу в бібліотеках “політично свідомих” працівників. Диктатура пролетаріату, встановлена комуністами, вимагала від бібліотекарів виконувати пропагандистську функцію, розповсюджувати серед читачів агітаційну та пропагандистську літературу, з метою посилення ідеологічного впливу на читацький попит. Система комуністичного ладу у 20-30-х роках ХХ ст. змусила бібліотекарів забути про їх справжнє призначення і перетворила їх професію на непрестижну та низькооплачувану.

Таким чином, в результаті цензурної політики, що здійснювалась по відношенню до бібліотечних працівників, призвела до “чисток” бібліотечного персоналу, до їх перекваліфікації. Так званий „ефект цензора” вкорінювався у професіональній свідомості більшості бібліотечних працівників, тоталітарний лад поступово перетворював їх на реалізаторів радянської цензури, які гальмували процес формування загальнолюдських та особистісних норм поведінки і культури Справжніх знавців своєї справи бібліотекарів „старої школи”, звільняли з роботи, оскільки вони вважали своїм призначенням здійснення культурно-просвітницької діяльності, а своїм обов'язком - надавання допомоги читачам у задоволенні їх інформаційних потреб, а не примушувати їх читати літературу догматичного змісту.

„Чистки” серед бібліотечних працівників здійснювалась цілеспрямовано та планомірно на підставі антигуманних і антидемократичних законів, за допомогою репресій і терору проти бібліотекарів, які були справжніми знавцями своєї справи. Поступово кадрова цензурна політика, що запроваджувалась у бібліотеках, стала основним знаряддям репресивної системи правлячого режиму.

РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДОЗВОЛИЛИ ЗРОБИТИ НАСТУПНІ ВИСНОВКИ

1. Історіографічний аналіз засвідчив, що проблема радянської цензури у публічних бібліотеках привертає увагу істориків і бібліотекознавців. Радянська історіографія переважно будувалась на обмеженій джерельній базі і розглядала проблеми цензури однобічно із замовчуванням багатьох явищ бібліотечної справи, але ці праці становлять важливе історіографічне джерело. Дослідження сучасних українських та зарубіжних науковців, які на новій джерельній базі, що стала доступною лише в останніх роках, висвітлюють деякі аспекти, засоби та форми прояву, соціальну значущість складного історичного явища доби тоталітаризму, яким була цензура у публічних бібліотеках 20-30-х рр. ХХ.

Аналіз теоретичних та практичних розробок цензурної проблематики в українській історико-бібліотекознавчій науці засвідчив про потребу подальшого опрацювання сутності та форм прояву цензури у публічних бібліотеках України на базі нового емпіричного матеріалу, врахування розвитку історичної наукової думки. Вивчення джерельної бази засвідчив її репрезентативність для вирішення поставлених у дисертаційному дослідженні завдань, дозволило повною мірою вирішити завдання, сформульовані у дисертаційному дослідженні.