Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут українознавства імені І. Крип'якевича

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук 07.00.01 - Історія України

Політика радянської держави у сфері культури в українському селі (кінець 20-х - 30-ті роки)

Мандрик Я. І.

Львів 2006

Дисертацією є монографія.

Робота виконана в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України у відділі історії середніх віків (м. Львів).

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Кульчицький Станіслав Владиславович, Інститут історії України НАН України, заступник директора інституту з наукової роботи

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Капустян Ганна Тимофіївна, професор кафедри історії, теорії держави та права Кременчуцького державного політехнічного університету;

доктор історичних наук, професор Морозов Анатолій Георгійович, завідувач кафедри новітньої історії України Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького;

доктор історичних наук, професор Плисюк Василь Пилипович, завідувач кафедри українознавства Львівського державного аграрного університету.

Провідна установа: Київський національний університет імені Т.Шевченка, м. Київ

Захист відбудеться 21 березня 2006 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

Автореферат розіслано 27 cічня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор історичних наук Патер І.Г.

1. Загальна характеристика

культурна політика радянський село

Актуальність теми. Інтерес до історії особливо зростає в критичні моменти життя народу, бо історична пам'ять є важливим джерелом його морального оновлення, духовної сили і політичної енергії. Сучасні процеси державотворення, особливо трансформація політичної та соціально-економічної систем суверенної України, переконливо доводять необхідність врахування результатів розвитку культури села 1930-х рр. Тому дослідження наукової проблеми політики радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х - у 30-ті рр. ХХ ст. є актуальним, має як теоретичне, так і прикладне значення.

Прикладне значення проблеми полягає, звичайно, не в тому, щоб запозичити корисний досвід культурного будівництва на селі в період створення комуністичної системи влади і власності. Ні за метою культурних перетворень, ні за їх методами досвід тоталітарної держави не може бути застосований державою, яка має дві корінні відмінності від сталінської: вона є національною і демократичною. Значення цієї проблеми полягає передусім в тому, щоб визначити культурні параметри людини, яка вийшла з радянського минулого і звернути особливу увагу на подолання таких її рис, які заважають формуванню громадянського суспільства. Не секрет, що посткомуністичне суспільство погано справляється з проблемами освіти, просвітництва і підготовки кадрів. Автоматизм ринкових механізмів в даному випадку є вадою, а не перевагою, і потрібна осмислена робота держави, щоб подолати залишки тоталітаризму у свідомості людей, які більшу частину життя прожили в Радянському Союзі.

У постановці цієї проблеми є, однак, грань, де можна прямо запозичувати досвід тоталітарної держави за умови, що ми цей досвід скеруємо на досягнення іншої мети. Сучасній державі потрібно вдосконалювати навчання і просвітництво, і тут можна придивлятися до методів навчання і пропаганди, які використовувалися радянською владою.

Специфіка цієї теми зумовлюється тим, що потрібно подолати інертність мислення, яке активно нав'язувалося радянською компартійно-тоталітарною ідеологією. Різні аспекти історичного минулого радянські історики були змушені вивчати під кутом зору насаджуваної згори ідеології. Дослідження історії селянства за радянських часів були характерні схематизмом, мали на меті підтвердження уже зроблених раніше компартійними органами висновків. Цим вони виконували пропагандистсько-охоронні функції.

Актуалізація цієї наукової проблеми визначається сучасною парадигмою національної історіографії, необхідністю переосмислення складного минулого, висвітлення його на основі нових методологічних підходів. Поза сумнівом, проблема політики радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х - у 30-ті рр. ХХ ст. у радянській історичній науці була однією з найбільш міфологізованих, ідеологічно заангажованих. Інтерес до теми посилився наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років у зв'язку з політичними змінами в країні, демократизацією суспільного життя. Вивчення минулого українського села відкриває ряд цікавих наукових напрямків, дає можливість зрозуміти багато важливих проблем сучасної суверенної Української держави, вирішення яких життєво необхідне для теперішніх і майбутніх поколінь. Без культури, головним чинником якої є освіта, неможливе будівництво незалежної держави. ЇЇ розвиток відбувається у тісному зв'язку з економічним і суспільно-політичним поступом суспільства. Отже, ступінь економічного і політичного прогресу такою ж мірою залежить від стану духовної культури, якою мірою вона впливає на виробничі та суспільно-політичні процеси. Сьогодні стало очевидним, що успіхи в оновленні суспільства, національно-державному і культурному відродженні України значною мірою залежать від того, наскільки швидко ми зможемо подолати трагічну спадщину тоталітаризму.

Історія культури віддзеркалює минуле народу. Існує понад 500 визначень культури, кожне з них має свої плюси і мінуси. Культура - явище надзвичайно складне і багатогранне. Найбільш точне визначення поняття, на наш погляд, таке: культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством протягом його історії, а також сам процес творення і засвоєння духовних цінностей.

Враховуючи наукову і суспільно-політичну актуальність теми, автор вдався до дослідження становища культури в українському радянському селі наприкінці 20-х- у 30-ті рр. ХХ ст. Особливу увагу звернуто на аналіз таких її складових частин, як освіта, підготовка кадрів, культурно-освітня робота.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося у рамках наукових тем ”Боротьба за національне відродження, будівництво самостійної української держави в умовах іноземного панування та радянської тоталітарної системи. XIX-XX ст.ст.” та “Актуальні проблеми історії України ХІХ - поч. ХХІ ст.ст.” Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. У контексті практичної реалізації дисертаційне дослідження безпосередньо пов'язане з державною програмою “Освіта (Україна ХХІ століття)”.

Об'єктом дослідження є українське село в період оформлення радянської тоталітарної системи у 1930-х рр.

Предметом дослідження є політика радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х- у 30-ті роки ХХ ст., детермінована комплексом тогочасних ідейних, господарських і соціальних чинників.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період 1929 - 1939 рр. Нижня межа дослідження - це 1929 р., початок сталінського повороту в соціальному та в національно-культурному житті радянської країни. Верхня межа - початок Другої світової війни.

Територіальні межі дисертації окреслені кордонами УРСР. Проте особливості обраної проблеми дослідження вимагали від автора постійного виходу за ці рамки для визначення основних напрямків політики радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х - у 30-ті рр. ХХ ст. та порівняння їх реалізації у союзних республіках, зокрема, в радянській Росії.

Мета дисертації - на основі принципів об'єктивності та історизму розкрити основні напрямки політики радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х- у 30-ті роки ХХ ст., показати суперечливий характер розвитку культури села в УРСР у добу колосальних соціальних катаклізмів.

Конкретизація даної мети знайшла своє відображення у таких завданнях:

охарактеризувати стан джерельної бази та її тематично-інформаційний потенціал;

зробити історіографічний огляд піднятої проблеми, визначити питання, які потребують наукового вивчення;

дати аналіз політики компартійного керівництва в галузі культурного будівництва в 1930-х роках;

дослідити фінансове, матеріально-технічне і кадрове забезпечення сільських закладів культури;

проаналізувати вплив командно-адміністративної системи на становище і розвиток культури в українському селі;

осмислити становище сільської школи в умовах сталінської тиранії;

розкрити місце культосвітніх закладів у проведенні сталінської “революції зверху” на селі та їх роль у формуванні морального обличчя, свідомості та культури сільських жителів;

охарактеризувати становище Церкви в українському селі;

показати національні особливості розвитку культури в селі;

з'ясувати ступінь використання владою командно-адміністративного впливу, масштаби і спрямованість терору і репресій на селі;

дослідити тенденції політизації та ідеологізації культурних процесів в українському селі як стрижневу складову політики компартійного керівництва;

встановити основні етапи та особливості розвитку культури;

з'ясувати наслідки політики радянської держави у сфері культури для наступного історичного розвитку радянського села і культури сучасної Української держави.

Наукова новизна дисертації визначається такими положеннями.

1. Гострою проблемою для села кінця 1920-х рр. залишалася неписьменність. Було розроблено державний п'ятирічний план лікнепу. Його фінансове забезпечення складали кошти, зібрані серед самого сільського населення через “самооподаткування”, фактично, стягнені силою.

Радянська держава у лікнепроботі виступала як сила примусу, що привело до чергового грабунку українських селян. Робота з ліквідації неписьменності (як і колективізація села в цілому) велася форсованими темпами. Це породжувало формалізм, низьку якість письменності сільських жителів. Досягнуті результати не закріплювались, що принесло з часом нову хвилю неписьменності. В умовах тоталітаризму вся робота з лікнепу в Україні потрапила під потужний ідеологічний прес. У свідомості мільйонів неосвічених або малоосвічених людей закарбовувались сфальшована історія, спотворені оцінки подій, фактів діяльності компартійно-радянського керівництва, утверджувався культ Сталіна. Лікнеп фактично зміцнював тоталітарну систему.

2. В радянські часи ліквідація неписьменності вважалася однією з найбільших заслуг радянської влади. Аніскільки не применшуючи значення лікнепу як фундаменту, на якому ставав можливим культурний прогрес, слід зазначити таке.

Радянський тоталітарний лад тримався на трьох китах - терорі, пропаганді і вихованні. Засвоїти пропагандистські гасла і піддаватися виховному впливу з боку влади могла тільки грамотна людина. Отже, кампанія лікнепу а priori розглядалася як один з важливих важелів комуністичного будівництва.

Лікнепробота здійснювалася фактично без оплати і вважалася громадським обов'язком. Прискорити її можна було методами т. зв. соцзмагання. Партійні та радянські органи в досліджуваний період прийняли ряд рішень з проблем лікнепу, але практично вони не виконувались через недостатнє фінансування, яке здійснювалося за “залишковим” принципом, що породжувало низькі темпи ліквідації неписьменності. Офіційні заяви керівництва УРСР про завершення лікнепроботи на кінець 1930-х рр. не відповідали дійсності. В селах залишилося ще понад 20% неписьменного населення, а разом із рецидивами неписьменності (повернення до неписьменності внаслідок забуття навичок читати і писати) майже половина сільських жителів фактично не вміла писати та читати.

3. Невиконаними залишилися заклики про надання допомоги у піднесенні культури села України шефами із міст. Абсолютна більшість представників міст була спрямована на проведення і закріплення результатів колективізації, а не на розвиток сільської культури. В цій сфері їх вплив був незначним. Після 1932 р. була згорнута кампанія українізації в районах з переважанням українського населення за межами УСРР, а також кампанія коренізації в районах з переважанням польського, болгарського, німецького та іншого населення (за винятком росіян) в межах УСРР. Школи і пункти ліквідації неписьменності в цих районах були переведені на українську або російську мову викладання. У другій половині 1930-х рр. основним завданням на селі було проголошено боротьбу із малописьменністю. Школи лікнепу масово закривалися. Такі дії були поспішними, непродуманими, передчасними, адже залишилися ще тисячі неписьменних жителів, які взагалі опинилися поза лікнепроботою.

4. Важке становище в лікнепроботі пояснювалося фактичним самоусуненням державних органів від її фінансування. Тільки в другій половині 1930-х рр. держава взяла всю роботу з лікнепу, як і весь розвиток освіти, в свої руки, виділяючи певні кошти та покладаючи її на відповідні органи управління.

Автор прийшов до висновку, що слід переглянути пануюче в літературі з радянських часів твердження про запровадження всеобучу в селах УСРР (1934 р.). Фактично це було зроблено для пропагандистського прикриття наслідків голодомору 1932-1933 рр. Насправді загальне навчання в селах радянської України введено у другій половині 1930-х років, ближче до кінця другої п'ятирічки.

5. В освіті України протягом 1930-х рр. відбулися процеси унітаризації, фактично, її російщення. Друга п'ятирічка характеризувалася знищенням специфічних особливостей у побудові народної освіти. Українська школа перестала відрізнятися від школи в будь-якій іншій союзній республіці СРСР. Були запроваджені єдині програми і підручники, ретельно проредаговані у відділах комітетів державної партії, які контролювали культурне будівництво.

Здійснена в період суцільної колективізації села масова каральна акція проти ”куркулів” і ”підкуркульників”, тобто більш заможної або більш протестуючої проти колгоспів частини селянства, позначилася й на дітях репресованих селян. Сотні тисяч селянських родин були вислані з України у віддалені, непридатні для сільського господарства регіони СРСР.

Руйнівним чином позначився на культурній інфраструктурі українського села сталінський терор голодом і здійснювана одночасно чистка національно-свідомої інтелігенції. Оголошена головною небезпекою, боротьба з ”українським буржуазним націоналізмом” призвела до репресування в тій або іншій формі переважної частки сільського учительства.

6. Автор доводить, що у 1930-і рр. відбулася тотальна політизація та ідеологізація навчального процесу, насадження в сільських школах войовничого атеїзму. Під час масової колективізації сільські школи були передані на забезпечення колгоспів. В період голодомору 1932-1933 рр. колгоспи не могли забезпечити сільських учителів продуктами харчування, внаслідок чого тисячі їх померли з голоду.

7. У 1930-і рр. у школах відбулися процеси політехнізації, було введено чітку організаційну структуру навчального процесу. Ці нововведення залишилися практично без змін майже до наших днів.

8. Студенти та викладачі педагогічних вузів значно потерпіли від чисток і репресій. Абсолютно недостатніми були асигнування на освіту в УРСР, вони значно поступались показникам в РРФСР.

У 1930-і рр. посилилась цензура дитячої літератури та шкільних підручників. Були вилучені всі підручники, написані в 1920-х роках на основі концепцій М.Грушевського та С.Єфремова. Було проведено їх уніфікацію на базі російських підручників. Все це робилось для полегшення у майбутньому асиміляції українців.

9. Наприкінці 20-х- на початку 30-х рр. ХХ ст. вагомих результатів було досягнуто в УСРР у розвитку освіти національних меншин: працювали відповідні школи, видавались підручники, готувалися педагогічні кадри. Однак у другій половині 1930-х рр. ці процеси під гаслом боротьби проти місцевого націоналізму поступово згортаються.

10. В результаті голодомору 1932-1933 рр. зросла дитяча безпритульність, що привело до збільшення злочинних груп. Значна частина учасників цих груп відповідними органами направлялась у спеціальні школи НКВС. Із цих вихованців готували брутальних прислужників каральних служб, які творили брудні справи. Простежуючи всі етапи і форми розв'язання органами компартійно-радянського керівництва проблем навчання, відзначаємо, що сама система жорсткого планування щодо освіти виявилась неефективною і взагалі непридатною для регулювання інтелектуального, творчого розвитку людини. Сільські учні та вчителі були залучені до проведення насильницької колективізації. Органи влади налаштовували в селі дітей проти батьків, а сільських жителів проти вчителів, в результаті чого останні зазнали значних втрат. Було введено кримінальну відповідальність дітей, аж до розстрілу, починаючи із 12-річного віку. Надзвичайно складним було становище із будівництвом сільських шкіл у 1930-х рр. Офіційно пояснювалось, що це результат ворожої діяльності шкідників, але насправді господарники знали, що за зрив будівництва промислового об'єкта вони понесуть суворе покарання, аж до арешту, а за зрив будівництва об'єктів культури відповідальності ніхто не ніс, це не вважалось серйозним злочином. Фактично тоталітарна система виступила гальмом розвитку освіти та й культури в цілому.

11. Автор прийшов до висновку, що основною формою підготовки механізаторських кадрів для сільського господарства України були короткотермінові курси. Тому рівень кваліфікації кадрів був низьким, вони постійно потерпали від чисток і репресій. Гострою залишалась проблема плинності фахівців. Тому питання їх підготовки до Другої світової війни так і не були вирішені, а колективізація, яка планувалась значною мірою як явище політичне, а потім економічне, абсолютно не була забезпечена ні кадрами, ні технікою. Керівні кадри та спеціалісти вищої кваліфікації сільського господарства радянської України сильно потерпіли від репресій.

12. На кінець 20-х рр. ХХ ст. були остаточно знищені останні культосвітні організації національно-патріотичного спрямування на селі, зокрема товариство “Просвіта”. Нові радянські заклади культури (клуби, хати-читальні, “червоні кутки”, бібліотеки, системи радіомовлення і кінообслуговування) працювали під жорстким контролем партійних і радянських органів для пропаганди комуністичної ідеології, нового колективного способу життя, але здійснювали це від кампанії до кампанії, були непопулярними серед населення і слабкими в матеріальному відношенні.

Уже на початок досліджуваного періоду різко погіршилося становище Церкви та інших релігійних організацій. До середини 1930-х років в радянській Україні була остаточно ліквідована Українська автокефальна православна церква, водночас потрапила під заборону Українська католицька церква. Здійснено погроми на селі культових споруд Російської православної церкви. Політика радянської держави у сфері культури викликала масові протести в селах України, які разом із виступами проти колективізації, оформилися на початку 30-х років ХХ ст. в антирадянський рух опору, який виражався у масових акціях протесту, аж до збройних виступів.

Наукову новизну визначають: мета, предмет і завдання самого дослідження;

критичний аналіз радянської, зарубіжної та новітньої історіографії теми політики радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х -- у 30-ті рр. ХХ ст.;

сучасні методологічні підходи до вивчення проблеми;

введення у науковий обіг нових архівних джерел;

повнота показу таких складових сфери культури в українському селі наприкінці 1920-х -- у 1930-ті рр., як освіта, підготовка сільських кадрів, культурно-масова робота;

обґрунтування взаємозв'язку та взаємовпливу політичних, економічних та соціальних аспектів із рівнем розвитку культури населення;

показ суперечностей у розвитку культури села радянської України наприкінці 20-х -- у 30_ті рр. ХХ ст.

На основі широкого кола архівних джерел досліджено фінансове, матеріально-технічне та кадрове забезпечення закладів культури села. З державницьких позицій здійснено поглиблений аналіз документів тих років партійних та радянських органів як СРСР, так і радянської України, які були присвячені питанням культурного будівництва. Вивчено стан підготовки та забезпечення сільського господарства України спеціалістами, формування сільської інтелігенції, її вплив у 1930-х рр. на культуру села. Оцінено становище Церкви в селах України, показано згубну антирелігійну політику компартійного керівництва

В дисертації розкрито національні особливості розвитку культури в українському радянському селі в 30-х рр. ХХ ст. З державницьких позицій з'ясовано наслідки політики радянської держави у сфері культури в українському селі в 1930-х рр. для наступного історичного розвитку радянського села і культури сучасної Української держави.

Особистий внесок дисертанта полягає у наступному:

апробовано новий концептуальний підхід до вивчення політики радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х -- у 30-ті рр. ХХ ст.;

здійснено спробу комплексної розробки політики радянської держави в українському селі у ці роки;

на основі широкого кола джерел, насамперед архівних, по-новому проаналізовано характер та основні напрямки політики радянської держави у сфері культури в українському селі у цей період;

здійснено порівняльну характеристику умов розвитку сільської культури радянської України та інших радянських республік у 1930-х рр.;

проаналізовано заходи компартійного керівництва радянської України з ліквідації неписьменності на селі, з розвитку сільської школи, у сфері підготовки сільських кадрів, у культурно-масовій роботі на селі;

визначено основні етапи, особливості та основні напрямки політики радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х -- у 30-ті рр. ХХ ст.;

осмислено роль ВКП(б) - КП(б)У в розвитку культури українського села в 1930-х рр., яка призвела до абсолютної політизації та ідеологізації культурного процесу;

висвітлена діяльність органів радянської влади як республіканських, так і на місцях, зокрема, в селах, у розвиткові культури наприкінці 1920-х -- у 1930-ті рр.;

розкрито особливості директивних методів керівництва у сфері розвитку культури радянського українського села в 1930-х рр.;

проаналізовано обставини терору, репресій, повного державного контролю, в яких розвивалися сільська освіта, система підготовки сільських кадрів, культмасова робота на селі, антицерковна політика радянської держави у 1930-х рр.;

реконструйовано процес розвитку сільської культури радянської України в умовах остаточного оформлення сталінської тоталітарної системи в 1930-х рр. ХХ ст.

Рівень реалізації, апробації і публікації результатів дослідження.

Дисертаційне дослідження обговорювалося на засіданнях кафедри історії та політології Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу та відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України.

Результати роботи оприлюднювалися на наукових та науково-практичних конференціях:

а) міжнародних: “Українська національна ідея і Церква” (Київ, 23 листопада 1993 рік); “Жіночий рух в Україні : історія і сучасність” (Одеса, 27-29 листопада 1994 рік).

б) всеукраїнських : V наукова конференція з історичного краєзнавства (Кам'янець-Подільский, 1991 рік), ; “Проблема поширення досвіду вивчення історії України у вищих технічних навчальних закладах” (Одеса, 26 - 28 травня 1993 р.); “Україна між минулим і майбутнім” (Івано-Франківськ, 2002 р.).

в) вузівських: професорсько-викладацького складу Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу (1992- 2004 рр.)

Результати дослідження відображені у монографії “Культура українського села в період сталінізму 1929-1938 рр.” (Івано-Франківськ, 1998, 15 друк. арк.), посібнику “Українська культура: історія та сучасність” (Івано-Франківськ, 2002, 13 друк. арк) та 44 наукових публікаціях, з яких 20 - у наукових фахових виданнях. Загальний обсяг публікацій - 62 друк. арк.

Основні положення роботи відображені в лекціях, прочитаних дисертантом для студентів Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу та слухачів Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти в курсах “Історія України”, “Українська та зарубіжна культура”, ”Культурологія ”.

Теоретичне і практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає у тому, що наукове осмислення проблеми політики радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х - у 30-ті рр. ХХ ст. відкриває можливість інтегрувати великий масив фактичного матеріалу до узагальнюючих праць з історії України у сучасний період. Окремі положення та висновки дисертації можна використати при підготовці праць з історії України та української культури, підручників та лекційних курсів з історії України та української культури, навчальних посібників та довідкових видань з соціально-політичної історії України та історії української культури з метою формування цілісної концепції історичного розвитку українського народу.

Методологічною основою дослідження є принципи історизму, об'єктивності та діалектичного взаємозв'язку процесів і явищ у суспільстві, застосування яких дало можливість дисертанту переосмислити тогочасні події та дійти до важливих узагальнень. При написанні роботи використовувалися проблемно-хронологічний, конкретно-історичний, статистично-аналітичний, порівняльно-ретроспективний методи дослідження, поєднання яких дозволило найповніше реалізувати сформульовані в дисертації мету та завдання дослідження.

Структура дисертації складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Обсяг 363 сторінки.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено хронологічні рамки, наукову новизну, методологічні принципи дослідження, об'єкт і предмет роботи, мету й завдання.

Перший розділ - ”Історіографія та джерела” присвячений огляду літератури з проблеми та аналізу джерельної бази дисертації.

Історіографію з обраної теми доцільно певним чином згрупувати.

До першої групи праць слід віднести дослідження радянських істориків, які за проблематикою є надзвичайно різноманітними. Уже в 1930-ті рр. з'явились публікації, в яких зроблено спробу узагальнити фактичний матеріал, сформувати історичну концепцію у відповідності з компартійною ідеологією. Так, В.Панфілов аналізував культурну політику радянського уряду серед національних меншин. Однак автор замовчував процеси згортання і заборони розвитку цієї культури в УРСР уже з кінця 1920-х років. У дослідженнях Г.Єфімова, І.Марморштейна, Ф.Анастасенко, О.Кричевського та інших гротескно перебільшено роль робітників-двадцятип'ятитисячників у розвитку культури на селі.

У монографіях сучасників подій є багато цінного матеріалу про розвиток освіти національних меншин в Україні, досягнення української школи в 30-х рр. ХХ ст., становище сільських закладів культури. Однак цей матеріал розкрито тенденційно, під впливом комуністичної ідеології.

У працях істориків СРСР перші спроби вивчення проблем культури села 1930-х рр. були зроблені ще в довоєнний період. Тільки з питань розвитку освіти в Україні було опубліковано в першій половині 30-х років понад 100 праць (брошур, статей тощо). У більшості з них розглядаються результати здійснення в Україні постанов партії та уряду, що стосуються розвитку освіти в той час, висвітлення суті загального навчання і причини невиконання намічених планів.

Для праць післявоєнного періоду було характерне домінування комуністичної доктрини в усіх питаннях культурного будівництва, панування єдиних принципів культурного розвитку на всій території СРСР під суворим контролем Москви. Найбільший внесок у возвеличення успіхів КПРС у культурному будівництві зробили М.Кім, Д.Елькіна, В.Куманьов, які одними з перших у радянській історіографії висунули тезу про перемогу “культурної революції” в СРСР.

У 40-50-ті роки (до 1956 р.) публікація досліджень в УРСР про культуру села 20-х- 30-х рр. ХХ ст. різко скоротилася. У 1945 р. вийшла з друку тільки брошура С.Бухало, а в 1947-1950-х рр. появилося декілька статей. Характерною особливістю тогочасних праць була оцінка процесів, які відбувалися, зокрема, в системі освіти України, в світлі положень “Короткого курсу історії ВКП(б)”. Розвиток системи освіти республіки показано в позитивному плані, як вияв законів соціалізму.

У період хрущовської “відлиги”, яка позитивно вплинула на розвиток історичних досліджень, з'явився ряд наукових досліджень, у яких зроблено спробу по-новому розкрити становище сільської культури, особливо школи та культмасових закладів. Багато уваги вивченню системи формування сільськогосподарських кадрів приділили Ю.Борисов та Ю.Арутюнян. У їх працях проаналізовано становлення і розвиток системи їх підготовки у 1930-х рр., вказано позитивні та негативні моменти діяльності курсів механізаторів.

Проблеми розвитку культмасової роботи в селах України - робота хат-читалень, сільських клубів, проблеми кадрів знайшли своє відображення в працях Д.Горохова. Д.Мітяєва, Д.Гусєв аналізували роль сільських культосвітніх закладів у проведенні колективізації. І.Спектор і В.Смишляєв досліджували значення шефства міста у розвитку культури на селі. У цих роботах підібрано цікавий фактичний матеріал.

Період після ХХ з'їзду КПРС в радянській Україні відзначався інтенсивним розвитком історико-партійної літератури, в тому числі з проблем культури села перших п'ятирічок. Найбільший внесок у вивчення культури села 1930-х років зробив О.Михайлов. Він проаналізував більшість проблем розвитку культури села (крім етнічно-побутових питань): роботу з лікнепу, вдосконалення мережі шкіл, діяльність культосвітніх закладів, розвиток їх матеріальної бази, роботу з кадрами. Незважаючи на методологічні помилки автора, зумовлені впливом компартійної ідеології, дослідження О.Михайлова не втратили свого значення.

У цілому можна сказати, що науковці 1960-х рр. зробили перші спроби наукового обґрунтування проблем розвитку культури довоєнного періоду.

В другій половині 60-х рр. відбувся консервативний поворот, який негативно відбивався на житті країни, зокрема на історичній науці, аж до середини 80-х рр.

Серед істориків, які найбільше працювали над проблемами культури села, необхідно назвати В.Афанасьєва, Г.Ангелова, І.Паніотова. Оцінюючи внесок дослідників цього періоду, необхідно відмітити, що зростаючий потік публікацій, введення у науковий обіг значної кількості фактичного матеріалу не створювали якісно нових пізнавальних структур об'єктивно-історичного значення. Дослідження теми проходило екстенсивним шляхом, у традиційному руслі і було малоефективним, оскільки нагромаджений матеріал використовувався для підтвердження уже відомих раніше висновків.

У дисертаціях І.Цоніфа, Б.Хорошуна, В.Миколаєнко, С.Плахотнюк, Р.Чойчура та ін. вивчено багато проблем розвитку українського села - розвиток освіти, культмасової роботи та ін. Це дало змогу розкрити особливості формування системи народної освіти, розвиток культури села в цілому, а саме: становище школи, вчительських кадрів, культурно-освітніх установ тощо.

Вивчення радянськими істориками культурних процесів в українському радянському селі в 1930-х рр. перебувало під жорстким партійним контролем і мало агітаційно-пропагандистський характер.

Праці вчених діаспори дуже різняться між собою за глибиною наукового аналізу. Основу зарубіжної україністики становлять фундаментальні дослідження. Найбільш важливим серед них є “Енциклопедія українознавства”, яку перевидано в Україні. Видання містить значний фактичний і теоретичний матеріал про сільську культуру УРСР 1930-х рр.: розвиток освіти, випуск українських книг, журналів, роботу сільських клубів і бібліотек тощо. Однак, цифрові показники “Енциклопедії” вимагають перевірки та уточнення з причини відсутності доступу до першоджерел.

Важливе значення для вивчення проблеми мають праці І.Майстренка, в яких здійснено аналіз розвитку українського села довоєнного періоду, в тому числі культурного життя. Автор вивчає у багатьох випадках негативний, а то й трагічний вплив партійних рішень на розвиток української культури. У дослідженні Є.Пастернака розкрито становище культури села України довоєнного періоду.

Фундаментальне дослідження соціально-економічних відносин в Україні здійснив К.Кононенко. Автор аргументовано аналізував колоніальне становище українських земель у складі СРСР. Багато уваги присвячено становищу села в 1930-ті роки, зокрема, наслідкам масової колективізації в Україні. Показано грабіжницький характер політики радянської держави по відношенню до українського села, зроблено висновок: колективізація відкинула наше село далеко назад, негативно відбилася на його культурному розвитку.

Проблемі культури України присвячені дослідження П.Голубенка і Д.Солов'я. Книга П.Голубенка фундаментальна за набором досліджуваних проблем і навіть за обсягом. Однак автор торкається теми сільської культури в різні періоди радянської доби лише побіжно. Д.Соловей доказує упослідженість в розвитку української культури, зокрема науки, в період панування в Україні радянської системи. Левова пайка фінансування йшла в Росію, видання в основній масі були російськомовними. Багато уваги становищу сільського населення УРСР в складі Радянського Союзу присвятив у своїй книзі М.Прокоп. Автор показував причини згортання українізації в УРСР, негативні наслідки цього для розвитку культури села.

Окремі аспекти розвитку української культури 1930-х рр. відображені в праці С.Яременка та В.Ревуцького. Однак дослідники (що традиційно для науковців діаспори) більше уваги приділили розвитку літератури в УРСР у 30-х рр. ХХ ст., висвітлили нищення українських письменників, поступове витіснення української мови російською. Водночас мало уваги звертається на розвиток освіти, зовсім не розкриті проблеми культосвітньої роботи.

Важливим дослідженням є монографія Г.Костюка. У ній автор переконливо доказував, що сталінізм в Україні був режимом репресій і терору. За переконанням автора, радянський режим в УРСР був війною більшовицької держави з народом, в результаті якої значно потерпіла сільська культура. У праці С.Підгайного містився цінний матеріал про репресії серед української інтелігенції, в тому числі спеціалістів сільського господарства, письменників, науковців, вчителів. Однак в наш час вона цілком застаріла.

Дослідження зарубіжних авторів кваліфікувались радянськими істориками як “буржуазні”, їх потрібно було обов'язково розвінчувати в кожному історичному дослідженні. Однак здобутків зарубіжної історіографії не можна ігнорувати.

Найбільше зробив для вивчення історії українського села наприкінці 20-х - у 30-ті рр. ХХ ст. американський дослідник Р.Конквест. У своїх дослідженнях він багато уваги приділив розвитку освіти на селі в часи колективізації та голодомору, становищу сільських спеціалістів - вчителів, агрономів, голів колгоспів. Р.Конквест оперував значним фактичним матеріалом, особливо про становище дітей в роки колективізації.

Проблеми розвитку культури в СРСР на рубежі 20-х-30-х років ХХ ст. досліджували Ш.Фіцпатрік, Б.Реймонд. Вони вказували на трагізм для СРСР сталінської “революції зверху”, яка знищила ринкові відносини, відкинула країну назад в усіх галузях. Більшовицька диктатура 1930-х років - природний наслідок традицій дореволюційної російської держави, її культурної відсталості.

Після проголошення незалежної Української держави виникли передумови для відкритого вивчення проблем, які були заборонені. Hа початку 1990-х років вийшли з друку дослідження, в яких знайшли відображення проблеми культури в українському селі 1930-х рр. Зокрема, у працях С.Кульчицького глибоко проаналізовано питання виникнення тоталітарної системи та її негативний вплив на розвиток культури села, розкрито перехід до безринкової економіки, який отримав назву “будівництва соціалізму в СРСР”.

Багато працює над проблемами сталінізму в Україні Ю.Шаповал. Його дослідження завжди спираються на велику джерельну базу. Автор аналізує негативні наслідки тоталітаризму в справі підготовки сільськогосподарських кадрів, особливо трагічні результати репресій на селі, в сільськогосподарських вузах і технікумах.

Питання підготовки кадрів в Україні, у тому числі учительства, колгоспних спеціалістів, культосвітніх працівників знайшли своє відображення в монографії Г.Касьянова. У книзі використано багатий матеріал про репресії в Україні, показано умови в яких виховувалися радянські спеціалісти, та їх трагічна доля в 1930-х рр.

Останнім часом вийшло ряд досліджень, що пов'язують культурні процеси в українському селі 1930-х рр. з остаточним встановленням тоталітарної системи, яка з особливим трагізмом відобразилася в Україні. У шеститомній книзі під редакцією І.Кураса „Політична історія України ХХ ст.” окремий том присвячений “соціалістичному будівництву” у міжвоєнний період (т.3, К., „Генеза”, 2004). Автори його підкреслили, що на тлі соціального експерименту по створенню соціалістичного типу економіки, який відбувався методом політичного терору проти власного народу, „вражаючі” успіхи по модернізації народного господарства та культурному будівництву видаються морально невиправданими.

Проблеми становища української сільської інтелігенції, в тому числі сільських учителів, спеціалістів сільського господарства в умовах утвердження тоталітаризму в СРСР знайшли своє відображення в “Нарисах історії української інтелігенції. Перша половина ХХ століття”. Колектив авторів Інституту історії України НАН України під керівництвом проф. Ю.Курносова, використовуючи нові документальні матеріали, показав трагізм становища цієї верстви населення республіки, яка була перетворена у вірних охоронців радянської влади на селі. У тритомнику розкрито становище сільських учителів, культпрацівників, спеціалістів сільського господарства, що понесли важкі фізичні або моральні втрати.

Окремі аспекти державної політики у сфері культури знайшли відображення у статтях співробітників відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України Л. Якубової, Г. Єфіменка, В. Марочка, О. Ганжі та ін.

Глибоко осмислює проблеми культурного розвитку в контексті національної політики радянської держави в 20-х-30-х рр. ХХ ст. в монографії Л. Новохатько, який показує повний контроль тоталітарного політичного режиму над всіма сферами культури села, що мало далекосяжні негативні наслідки.

В останні роки з'явилися дисертаційні дослідження, в яких проаналізовано розвиток освіти, культури на селі 1930-х рр. Я.Верменич, В.Стремицька, І.Ващенко, І.Богінська, Г.Єфіменко, С.Білокінь та ін. розглядають суспільно-політичні аспекти розвитку освіти і культури в Україні, у тому числі на селі в 1930-ті рр. У дослідженнях використано сучасні наукові підходи до вирішення проблеми, нові фактичні матеріали щодо вивченя питань розвитку матеріально-технічної бази шкіл, їх фінансування, становище вчителів, навчання і виховання, культурно-масову роботу; об'єктивно розкрито негативний вплив на розвиток культури командно-адміністративної системи, що вело до невиконання голослівно проголошених лозунгів, репресій серед працівників культури.

Таким чином, історіографічна база досліджуваної проблеми обширна і різноманітна. Порушувались перш за все питання розвитку освіти, культурно-масової роботи, особливо, становище сільських вчителів, матеріально-технічна база шкіл, культурно-освітніх закладів та їх робота. Натомість малодослідженою залишалася тематика підготовки та становища кадрів сільського господарства, їх вплив на культуру українського села.

Джерельну основу дослідження складають насамперед неопубліковані архівні документи.

Автор опрацював 32 фонди 13 архівів України. Значний масив документів було виявлено в Центральному державному архіві громадських об'єднань України. Зокрема у ф.І (ЦК Компартії України) опрацьовано документи ЦК КП(б)У, де міститься інформація про розвиток культури села, повідомлення, звіти до політбюро, секретаріату ЦК та інших органів вищого партійного керівництва за результатами обстеження місцевих відділів народної освіти, закладів культури про фінансування, політичну і виховну діяльність тощо; таємні донесення органів ДПУ-НКВС про ситуацію в сільській місцевості України, в тому числі у сфері культури, частину яких вперше введено у науковий обіг.

Великий масив документів було виявлено в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Серед фондів архіву найбільший інтерес викликали ф.1 (ВУЦВК), ф.2 (РНК УРCР), ф.5 (Народний комісаріат внутрішніх справ УРСР), в яких містяться факти про культурне будівництво на місцях. Відомості про становище сільських вчителів, їх працевлаштування взяті автором у ф.348 (Наркомат соціального забезпечення УРСР). Цінний матеріал було залучено з ф.166 (Наркомат освіти УРСР), передусім рішення НКО про розвиток освіти, статистичні звіти і зведення.

Важливу інформацію з історії профспілки працівників освіти виявлено у ф. 2605 (Українська республіканська рада професійних спілок). Документи фонду дають змогу з'ясувати становище сільських вчителів, їх професійний рівень, соціально-побутове забезпечення.

Повноту проблеми розвитку культури села доповнюють матеріали, що зберігаються в обласних державних архівах Вінницької, Київської, Харківської, Волинської, Житомирської, Хмельницької, Херсонської, Дніпропетровської, Одеської, Чернігівської та Полтавської областей. У цих архівах було виявлено документальні матеріали про становище сільського вчительства у роки колективізації, шкільне будівництво, підготовку кадрів сільського господарства, матеріальну базу сільських закладів культури та ін.

Архівні документи вимагають критичного аналізу. Замовчування місцевими та центральними органами влади справжнього стану подій послужило основою для перекручень, фальсифікації архівних джерел. Багато з них не відповідають дійсності. Некритичне використання цих документів дає абсолютно нереальне відображення подій. Тому автор намагався співставити компартійну і радянську документацію того часу з даними інших джерел, зокрема, відомостей іноземних авторів.

Опубліковані документальні матеріали можна умовно поділити на ряд груп:

стенограми, звіти з'їздів, конференцій ВКП(б), КП(б)У, конференцій місцевих партійних організацій, матеріали партійних нарад. У цих документах містяться доповіді офіційного характеру, виступи учасників партійних форумів, прийняті на них резолюції та рішення.

стенограми Всесоюзних та республіканських з'їздів рад, республіканських конференцій, нарад з питань розвитку народної освіти, декрети і закони, постанови і розпорядження уряду УРСР. Багатоплановий аналіз розвитку культури села міститься в періодичних щорічних і за п'ятирічки звітах Ради народних комісарів УРСР, місцевих органів керівництва. У 1930-х рр. почали видаватися офіційні документальні збірники, в яких містяться декрети, закони, постанови органів радянської влади щодо розвитку культури.

відомчі документи - рішення народних комісаріатів освіти СРСР та УРСР, наркоматів, відомств, комітетів про розвиток культури. Ці документи цінні передусім тим, що розкривають механізм виконання рішень центральних партійних та радянських органів влади на місцях. Найбільш важливі з них зведені в збірники, які видавалися в радянські часи.

Деяка частина архівних матеріалів опублікована у збірниках документів, які, однак, потребують сьогодні критичного аналізу.

В дисертації використані статистичні збірники та довідники. Як показали сучасні дослідження, статистика радянських часів неточна, багато показників не відповідають дійсності. Тому ставитися до статистичних даних необхідно критично, обережно, перепровіряти їх, співставляти з архівними матеріалами.

Важливим джерелом з історії розвитку культури села в досліджуваний період є тогочасна періодична преса: центральна, республіканська, обласна, окружна, районна, багатотиражки МТС, колгоспів та радгоспів. В дисертації використано матеріали, виявлені у багатьох журналах (20 назв) і газетах (70 назв).

У другому розділі “Кадрова політика” розглядаються проблеми підготовки спеціалістів для села. Незважаючи на поліпшення матеріального становища вчителів (підвищення зарплати, надання пільг, збільшення відпусток і т.д.), вирішити кадрову проблему в сільській школі не вдалося. Рівень освіти сільських педагогів залишався низьким, а їх професійна підготовка - слабкою. Тільки близько 10% сільських вчителів мали вищу освіту, решта - середню і незакінчену середню.

Суцільну колективізацію неможливо було здійснити без вирішення кадрових питань - підготовки керівників, фахівців сільського господарства, механізаторів. Було прийнято десятки партійних рішень, але їх реалізація не подолала дефіциту спеціалістів. Тим більше, що вже підготовлені спеціалісти час від часу потрапляли під репресії органів державної безпеки. На кінець 1930-х рр. кадрова проблема не була вирішена повністю.

Вищі навчальні заклади та технікуми України не справлялися з підготовкою керівних кадрів для села. На 1939 р. у республіці налічувалося 27,3 тис. агрономів, зоотехніків, ветеринарів та інших спеціалістів. Основна маса фахівців (понад 20 тис.) працювала в державних МТС і радгоспах. Натомість у колгоспах їх було ще дуже мало, наприклад, агрономів - лише 3890 осіб. Один агроном обслуговував сім колгоспів, один зоотехнік - 35. Не вистачало голів колгоспів, хоч щороку їх готувалося понад 2 тис. осіб. Основну кількість кадрів готували на різноманітних курсах. Курсова система дозволяла швидко готувати спеціалістів, але при цьому їх якісний рівень був невисоким. Отже, колективізація села не отримала належного кадрового забезпечення. Швидкоруч і поверхово підготовлені кадри в селі надовго не затримувалися.

Ситуацію не змінили ні партійно-комсомольські мобілізації в села, ні 25-тисячники з числа промислових робітників. З особливою жорстокістю на сільськогосподарські кадри в УРСР вплинула сталінська репресивна машина, що звалила на спеціалістів сільського господарства відповідальність за провали в сільськогосподарському виробництві та створення голоду в 1933 р. За короткий період діяльності політвідділів МТС і радгоспів (1933-1934 рр.) в УСРР було арештовано 36% голів колгоспів, 31,3% завідувачів тваринницькими фермами, понад 30% агрономів тощо. На долі спеціалістів та керівних працівників глибоко відбилися всі негативні процеси 30-х рр. ХХ ст.: „пролетаризація” вищої школи, партизація підготовки кадрів, масові репресії, які цілеспрямовано готували “нового радянського спеціаліста”, виконавця волі ВКП(б), безмовного та безініціативного, без глибокої технічної підготовки. Навальна форсована атака на сільського господаря у формі колективізації означала спробу з боку органів радянської влади замінити його найманим робітником, абсолютно підконтрольним державі.

Автор прийшов до висновку, що основною формою підготовки масових колгоспних кадрів були короткотермінові курси. За 1931-1933 рр. в Україні було підготовлено 174 тис. трактористів, з них працювали у селах в 1933 р. тільки 81,8 тис., тобто менше половини. Ці показники не змінювалися і в наступні роки. Тому станом на 1939 р. більшість трактористів (76%) мала невеликий стаж роботи - до трьох років, що вело до зривів посівної кампанії, низької якості обробки землі, частих поломок і простоїв техніки. Механізатори в селах довго не затримувалися, рівень оплати їх праці був низький, незадовільними були соціально - побутові умови.

Автор вважає, що найбільш вузьким місцем в організації культосвітньої роботи на селі був брак кваліфікованих кадрів. Через низьку оплату праці багато працівників здебільшого працювали на інших посадах і в культосвітніх установах вважалися як на додатковій роботі. Близько 90% культпрацівників мали початкову освіту, працювали в культустановах до 3 років. Штатні спеціалісти нерідко мінялися по 6-8 разів на рік. Заходи щодо зміцнення кадрового потенціалу і росту чисельності культпрацівників шляхом підготовки на різних курсах, через мобілізацію на роботу в селах комуністів і комсомольців, допомогу шефських організацій з міст суттєво ситуацію не покращили. Водночас не вирішувались питання підготовки культпрацівників вищої кваліфікації. Єдиний в УРСР Харківський політосвітній інститут було закрито. На кінець 1939 р. в сільських клубах працювало 17 940 платних працівників, у середньому 98 осіб на 100 клубів, із них середню освіту мали 12%, початкову - 86%. Великою залишалася плинність кадрів. Зокрема, майже 60% завідувачів хат-читалень працювали на одному місці до року. Майже 1 тис. сіл, де були сільради, взагалі не мали своїх культосвітніх спеціалістів.

Дисертант вважає, що становище сільських бібліотечних працівників в УРСР було особливо важким. Майже половина з них мала початкову освіту, а 39% - тільки домашню. Професія культпрацівника вважалася непрестижною, була низькооплачуваною. В більшості випадків на цих посадах працювали за сумісництвом непідготовлені кадри. На кінець 1939 р. на одну сільську бібліотеку України припадало в середньому 190 читачів.

У дисертації розкриті значні недоліки у підготовці сільських спеціалістів, зокрема, недостатнє фінансування, відсутність навчальних планів і програм, слабка навчальна база, погане забезпечення педагогічним персоналом. Валовий випуск сільських кадрів давав низьку продуктивність праці, недбале ставлення до культурних надбань.

У третьому розділі „Політика у сфері освіти” основну увагу звернуто на аналіз двох проблем: ліквідація неписьменності в українському селі та становище сільської загальноосвітньої школи. Підкреслюється, що протягом 1930-х рр. радянське керівництво України зробило спробу ліквідувати неписьменність на селі, яка на кінець 20-х рр. ХХ ст. досягала майже 50%. Масова, насильницька колективізація повинна була підкріплюватися певними діями компартійних та державних органів по піднесенню освітнього рівня сільського населення. Колективізацію вони успішно здійснили, а лікнепробота не принесла вагомих результатів. У досліджуваний період було прийнято ряд загальнодержавних і республіканських рішень, зокрема, постанова ЦК ВКП(б) ”Про роботу з ліквідації неписьменності” (17 травня 1929 р.), в якій було поставлено завдання ліквідувати неписьменність у членів колгоспів у 2-річний термін.

З кінця 20-х рр. ХХ ст. в Україні проходив “культурний похід з ліквідації неписьменності”. Зокрема, працювало товариство “Геть неписьменність” (голова - Г. Петровський), було створено мережу різних курсів, шкіл для дорослих, великий загін культармійців (людей, що займалися лікнепроботою), в першу чергу, сільські вчителі. Водночас проводилася робота по забезпеченню лікнепроботи навчальним обладнанням, до неї були залучені шефи-робітники міст, громадські організації, комсомол, профспілки, кооперація. Активну позицію в лікнепі зайняли підприємства, розміщені в сільській місцевості, в основному, цукрові заводи. Профспілкові організації республіки направили на роботу з лікнепу в села десятки тисяч своїх працівників, на кошти профспілок навчалося 25% всіх неписемних і малописемних. Проблеми лікнепу постійно знаходилися під контролем партійних і радянських органів, про це свідчать численні документи архівів України, введені у науковий обіг автором дослідження. Однак на середину 1930-х рр. рішення про повну ліквідацію неписьменності за два роки так і залишилось невиконаним. ЦК ВКП(б) 16 січня 1936 р. прийняв нову постанову “Про роботу по навчанню неписьменних та малописьменних”, яка визначала новий термін - завершити лікнепроботу серед дорослого населення до 1937 р. Всю лікнепроботу держава брала в свої руки. Звичайно, ці рішення були прийняті з великим запізненням. Робота з ліквідації неписьменності, яка проводилась до цього часу, в основному, за рахунок населення (шляхом так званого самооподаткування, проти якого виступали селяни України), по суті провалилася. Формально працювали школи для дорослих, в їх роботі автор виявив серйозні недоліки. Зокрема, не бажали безплатно працювати культармійці. У звітах по лікнепу стали масовими приписки. На виконання ухвали ЦК ВКП(б) від 16 січня 1936 р. відповідну постанову прийняв ЦК КП(б)У 27 червня цього року, якою зобов'язував “усі партійні, радянські органи, політвідділи радгоспів вжити всіх необхідних заходів для того, щоб найближчим часом забезпечити повну ліквідацію неписьменності й малописьменності”. За офіційною статистикою, результати були позитивними. Масова неписьменність була ліквідована.

...