Політика радянської держави у сфері культури в українському селі (кінець 20-х – 30-ті роки)

Документи свідчать про те, що рішення приймалися ґрунтовні. Їх було багато, однак на місцях вони не виконувалися. Тоталітарна система виявила свою неефективність у справі піднесення культури народу. Навіть офіційний повторний перепис 1939 р. (результати перепису 1937 р., який викрив страхітливі демографічні наслідки голодомору 1933р., були знищені), показав, що в УРСР на кінець 30-х рр. ХХ ст. майже 15% населення залишалися неписьменними. На думку автора, ці показники із врахуванням рецидивів неписьменності необхідно збільшувати майже удвічі.

У чому причина такого явища? Автор прийшов до висновку, що радянська держава, в першу чергу, дбала про розвиток базових галузей індустрії та воєнно-промислового комплексу. Розвиток культури, в тому числі лікнепробота, не були забезпечені фінансово. Статистика прикривала провали в роботі, зумовлені залишковим принципом фінансування розвитку освіти, соціальної сфери, культури в цілому. На кінець 1930-х рр. плани з лікнепу не були виконані.

Проаналізувавши стан шкільного будівництва в селах УРСР протягом 1930-х років, автор зробив певні висновки. Реформи в радянській школі 30-х рр. ХХ ст. мали важливе значення. Була створена навчальна система від початкової школи і до вищої, організовано єдиний режим отримання знань.

Однак у радянській системі навчання було закладено немало недоліків. Перш за все, відбулася уніфікація школи. Було ліквідовано диференціацію навчання у відповідності із здібностями учнів. Завдання політехнічного навчання звелися до мінімуму. Сільська школа України була колективізована разом із селянськими господарствами і прикріплена до колгоспів. Керівництво навчальним процесом у школах з боку компартійно-радянських органів було зведене до постійних перевірок та контролю, а також ідеологічного впливу. Величезна кількість управлінських рішень з проблем розвитку освіти свідчила не стільки про активізацію процесу, скільки про безсилля органів влади. Фактично жодне з прийнятих рішень не вдалось виконати вчасно. Сільська освіта постійно відставала у своєму розвитку від міської.

У 30-х рр. було проголошено курс на загальне початкове, а згодом і середнє навчання. Однак ці плани не були виконані повністю через недостатнє фінансово-матеріальне забезпечення. Дисертант вважає, що особливо гострими залишалися проблеми приміщень для сільських шкіл, забезпечення їх обладнанням, меблями тощо. Надто мало будувалося нових шкіл. Школи розміщувалися у пристосованих приміщеннях - будинках виселених ”куркулів”. Держава намагалася економити на освіті, заявляючи при цьому про швидкий ріст освітнього рівня населення. Господарники знали, що за зрив будівництва промислових підприємств вони будуть суворо покарані, тоді як запізнення у будівництві об'єктів культури не вважалося злочином. До кінця 30-х рр. сільські школи не були забезпечені підручниками, методичною літературою, навчальним приладдям.

Однак найстрашніші події були пов'язані в Україні із втратами сільських шкіл від розкуркулення, голодомору та інших репресій. Під прес сталінської держави потрапили 54% сільських вчителів. Тисячі й тисячі учнів були виключені із шкіл як “діти куркулів”.

Державна політика в галузі освіти в Україні була пов'язана з особливостями становлення компартійного режиму. З одного боку, було ліквідовано масову неписьменність, здійснено перехід у селах до обов'язкового початкового навчання, введено чітку систему навчального процесу. Однак, в ці роки відбулася унітаризація навчання, знищено національні особливості освіти в Україні, не вирішено кадрові проблеми сільської школи, залишались гострими питання матеріальної бази освіти. Сільська школа України значно потерпіла від репресій 30-х рр. ХХ ст.

Четвертий розділ - “Культурно-масова робота” присвячений аналізу матеріально - технічної бази, напрямків діяльності культурно-освітніх закладів, антирелігійної політики партійних і радянських органів влади на селі. Підкреслюється, що уряд радянської держави, керівництво ВКП(б) приділяли важливу увагу культурно-освітній роботі, яка була тісно пов'язана з ідеологічним курсом партії.

Після утвердження тоталітарного ладу були закриті національно-патріотичні організації “Просвіти”, які набули великої популярності в 1920-х рр. На зміну “Просвіт” виникли клуби і хати-читальні, що були повністю підконтрольні компартійним і радянським органам влади. Як свідчать джерела, мережа нових культосвітніх закладів не була широкою, один клуб чи хата-читальня припадали на шість населених пунктів. Майже всі перебували на утриманні місцевих бюджетів, по суті, існували на кошти селян через самообкладання. План культурного будівництва на першу п'ятирічку не був виконаний. Матеріальна база сільських культзакладів залишалася слабкою, зокрема, в бібліотеках налічувалося в середньому по 200-300 книг. Бібліотеки містилися переважно в селянських хатах. На кінець 1939 р. в республіці працювало понад 17 тис. клубних закладів. В середньому один культзаклад припадав на три села. Характерно, що на кошти держбюджету в селах УРСР за другу п'ятирічку було відкрито тільки 60 культосвітніх закладів, тоді як решту - на кошти колгоспів, самого сільського населення або шляхом використання будинків репресованих сільських жителів.

В кінці 1920-х - на початку 1930-х рр. відносно швидко розвивалися культосвітні заклади національних меншин в Україні. Однак після 1933 року культзаклади національних меншин поступово були закриті.

Як встановлюється в дисертації, в українських селах почала формуватися система культосвітніх закладів радянського типу. Незважаючи на значні недоліки в організації роботи, вона мала певний вплив на політичну ситуацію на селі. Найбільш впливовими серед сільських культзакладів були клубні установи. Компартійні і радянські органи постійно тримали їх діяльність під суворим контролем. Аналіз архівних матеріалів засвідчує, що клубні заклади працювали неефективно, не було системності, переважали різні кампанії. Це добре видно на прикладі найбільш впливової форми культосвітньої роботи - організації художньої самодіяльності. За офіційними даними, наприклад, у селах в 1930 р. працювало 3 тис. хорів, які об'єднували 150 тис. осіб, вистави сільських драмгуртків відвідали 12 млн. осіб. Натомість у донесеннях ДПУ УСРР, уперше введених автором у науковий обіг, говориться протилежне: гуртки в більшості існували формально, в селах були поширені пияцтво, хуліганство, бійки.

Автор встановив, що на всі види художньої самодіяльності з 1929 р. було накладено жорстку цензуру. Заборонялися будь-які виступи гуртків без дозволу інспекторів політосвіти або уповноважених облліту району. Художня самодіяльність національних меншин України з середини 30-х рр. ХХ ст. була згорнута під приводом боротьби з проявами націоналізму. За допомогою народної самодіяльності посилено пропагувалися комуністична ідеологія, культ особи Й.Сталіна. Усе, що не вкладалося у визначені компартією рамки, знищувалося або каралося. Час від часу проводилися ідеологічні кампанії (по пропаганді Конституцій СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р., колективних форм господарювання через різні гуртки та лекції з агролікнепу, розвінчуванню ворогів народу тощо). Після проведення чергової кампанії культосвітня робота в селах на деякий час завмирала.

У 1930-х рр. в побут українського селянства увійшло кіно, яке мало великий вплив на формування свідомості. Кінематографія систематично сприяла насадженню культу особи Сталіна, розвінчувала “ворогів народу” і пропагувала переваги колгоспного ладу. Українська кінопродукція була взята під суворий контроль партійної цензури. О.Довженко після різкої критики в ЦК КП(б)У кінофільму ”Іван” у 1932 р. був переведений у Москву та ізольований від України до кінця життя.

Важливе місце в системі культосвітніх закладів на селі займали бібліотеки. Партійні і радянські органи тримали їх роботу під постійним контролем. Сільські бібліотеки мали багато гострих проблем: слабка мережа (в середньому одна бібліотека припадала на сім сіл); застарілі малочисельні книжкові фонди, які протягом 1930-х рр. практично повністю були замінені новою суспільно-політичною літературою догматичного змісту. Книги так званих “ворогів народу” і репресованих письменників були знищені. Протягом першої половини 30-х рр. продовжувалося зростання випуску книг українською мовою. Питома вага українських книг досягла 1933 р. 84% щодо всього тиражу. На 1939 р. цей показник знизився до 43%, почалася масштабна русифікація.

Особливе значення в насадженні комуністичної ідеології в селах України відводилося періодичній пресі та радіо. Особливо зріс вплив засобів масової інформації на селянство в період колективізації. Наприклад, “Селянська газета” виходила в 1932 р. тиражем 2,3 млн. примірників. Жодна газета у світі у той час не мала такого тиражу. В районах суцільної колективізації працювали виїзні редакції газет, випускали свої газети політвідділи МТС. В дисертації використані матеріали з багатьох газет - пересувок, що випускалися під гаслом “Дайош колгоспи!”. Своєрідною агентурою компартійних комітетів були сількори (сільські дописувачі), які доповідали про найважливіші події в селах республіки. Аналогічні функції виконувало радіомовлення, що почало вводитися в селах України і працювало під строгим контролем цензури. В основі щоденної трансляції радіо перебували передачі ідеологічного змісту.

Сталінське керівництво усвідомлювало, що неможливо підкорити селянство без нейтралізації впливу Церкви. Релігійні аспекти не вписувалися в комуністичну модель духовності, ставлення до людини, як ”гвинтика“ у величезному державному механізмі. Антирелігійна боротьба в 1930-ті рр. деморалізувала суспільство, різко понизила рівень духовності та гуманістичних засад на догоду класовій моралі. Автор вважає, що розгром Церкви був, по суті, складовою частиною колективізації. По всій країні закривалися культові споруди, тисячами були піддані арештам священики, створювалися осередки “Спілки войовничих безвірників”, працювали гуртки з атеїстичного виховання. Було заборонено відзначення релігійних свят. З 12 380 церковних споруд в Україні було закрито до 1936 р. 7 341.

Все це негативно відобразилося на моральному і психологічному стані суспільства, стало однією з причин деградації культурного розвитку українського населення.

Висновки

У висновках узагальнені результати дослідження, викладені основні положення, які виносяться на захист, а саме:

комуністичний штурм 1929--1939 рр. був періодом стрімких соціально-економічних і культурних перетворень, які цілком змінювали спосіб життя народу. Вожді більшовицької партії створювали державу з сильною економікою, орієнтованою, перш за все, на обслуговування воєнно-промислового комплексу. У свою чергу, така економіка вимагала істотних зрушень у рівні освіченості і культури народу. На цьому загальному тлі відбувався розвиток культури українського села. Основні завдання культурної політики радянської держави в українському селі були досить простими: лікнеп, всеобуч і культурно-масова робота. Ці напрями культурної роботи забезпечували той мінімум, який задовольняв державу, передусім у підготовці працівників масових професій. Одночасно культурна робота на селі допомагала виховувати “гвинтиків”, тобто покірних людей, які були необхідним придатком ВПК. Вона виконувала й іншу, не менш важливу функцію ідеологічного зомбування. Політика держави у сфері культури активно сприяла, з одного боку, піднесенню освіченості сільського населення. З другого боку, вона примітизувала культурний процес;

нестача матеріальних ресурсів, брак освічених кадрів, тоталітарна система управління, репресії, залишковий принцип фінансування сільської культури стали гальмом у її розвитку;

у 1930-ті роки компартійно-радянське керівництво здійснило уніфікацію культурного життя на селі. Були введені єдина загальна система освіти, єдина трудова школа, єдині підручники, єдині навчальні програми, культмасова робота за єдиним планом тощо;

зміни у галузі культури в СРСР міжвоєнного періоду більшовицька партія розглядала як складові частини так званої “культурної революції”, основним змістом якої вважалося утвердження марксистської ідеології. Сталінське керівництво зводило все багатство і різноманітність функцій культури до обслуговування політичних цілей ВКП(б). Це призвело до спотворення культурних процесів в українському селі;

у радянські часи офіційно вважалося , що релігія відімре сама по собі в міру “зникнення класового суспільства”, яке її породило. Власті розгорнули боротьбу проти релігії адміністративним шляхом, що стало складовою частиною сталінського терору. Антирелігійна кампанія 1930-х рр. деморалізувала сільських жителів, викликала зниження рівня духовності населення;

національно-культурна політика Кремля на початку 30-х рр. стала більш жорсткою. Українізація за межами УСРР була оголошена “петлюрівською” і припинена. Українці, як національно-культурна політика на початку 30-х рр. національна меншина, були змушені русифікуватися. Навпаки, політика українізації всередині УСРР продовжувалася до 1938 р., хоч і уповільненими темпами;

соціально-економічні і культурні перетворення 1929-1939 рр. були спрямовані на створення суспільного ладу, здатного перебувати під постійним контролем вождів ВКП(б). Культурне будівництво в тоталітарному суспільстві забезпечувало функціонування такого ладу. Він потребував фахівців, і нарощування чисельності інтелігенції відбувалося швидкими темпами як в місті, так і на селі. Але інтелігенція завжди являла собою особливу небезпеку для держави, заснованій на диктатурі. Щоб зменшити цю небезпеку і попередити можливий протест, держава тримала її у стані постійного тероризування. Отже, держава, з одного боку, доклала величезних зусиль для вирощування кадрів фахівців, здатних підняти в лічені роки культурний рівень країни, а, з другого боку, постійно здійснювала вибіркову зачистку створених нею же кадрів;

політика керівників державної партії щодо інтелігенції мала ще один вимір: фахівці з дореволюційними дипломами були першочерговим об'єктом уваги органів безпеки. Кадри з життєвим досвідом погано піддавалися впливу марксизму і являли собою більшу небезпеку, ніж молодь робітничо-селянського походження, вихована в радянських школах. Оскільки радянські фахівці вирощувалися ударними методами і мали непорівнянно гіршу загальнокультурну і спеціальну підготовку, остільки “пролетаризація” системи вищої і спеціальної середньої освіти призводила до загального зниження культури і спеціальної підготовки. Фахівці з низькою культурною підготовкою могли готувати тільки собі подібних. Культурний рівень села за 30-ті рр. істотно зріс порівняно з дореволюційним рівнем за кількісними параметрами, але істотно погіршився за якісними показниками. Зокрема, практично повністю зник прошарок земської інтелігенції - лікарів, вчителів, працівників просвіти;

рівень освіченості сільського населення України зростав повільно. Школа була перетворена на бюрократичну організацію, яка в умовах командно-адміністративної системи виконувала суворо визначені функції щодо пропаганди комуністичних ідей і виховання будівника світлого майбутнього. Ідеологізація, побудова навчально-виховної роботи на основі вузькокласових підходів мали негативний вплив на гуманістичний характер і напрями розвитку освіти та культури;

важливі зміни відбулися в освіті дорослого населення, була ліквідована масова неписьменність. Однак повністю завершити лікнепроботу до кінця 1930-х років не вдалося, неписьменність разом з її рецидивами ще охоплювала майже половину сільського населення України;

на селі в 1930-х рр. була створена мережа радянських культосвітніх закладів нового типу: сільбуди, колбуди, клуби, хати-читальні, червоні кутки, повністю прочищено фонди бібліотек. Всі вони активно насаджували в селах колективні форми господарювання, комуністичну ідеологію, радянський спосіб життя, формували нового радянського громадянина. Водночас організації національно-патріотичного спрямування, насамперед ”Просвіти”, були остаточно знищені.

дослідження політики радянської держави у сфері культури в українському селі в 1930-х рр. становить науковий і громадсько-політичний інтерес в умовах розбудови сучасної суверенної Української держави. Без правильно визначеної, науково обґрунтованої культурної політики становлення України як європейської держави неможливе. Необхідно звернути увагу на становище сільської школи, особливо її матеріально-технічного, методичного та кадрового забезпечення; подальшого вдосконалення вимагає система підготовки спеціалістів сільськогосподарського виробництва, їх закріплення в селах України, вплив на сільську культуру; необхідна перебудова мережі та напрямків роботи сільських культосвітніх закладів, особливо покращення їх матеріально-технічного, кадрового забезпечення, вдосконалення національно-патріотичної виховної роботи серед сільських жителів.

Основні положення дисертації висвітлено в таких наукових публікаціях автора

1. Книги.