Становлення Гетьманщини в українській історіографії (40-і роки ХІХ – поч. ХХ ст.)

У працях українських істориків з часом все більш важливе місце посідало питання про загострення національних суперечностей в українських землях після Люблінської унії.

На ґрунті загострення протиріч формувалася мотивація національно-визвольної боротьби, могутніх соціальних рухів, що вело до оновлення суспільства; визначилися соціальні сили, які вели цю боротьбу, та їхні політичні інтереси. З цих все більш антагоністичних суспільних суперечностей виростало усвідомлення того, що Польській короні були чужі національні інтереси українців, а, отже, з'явилося розуміння необхідності створення власної національної держави.

У підрозділі “Соціально-політичні процеси в українських землях після Люблінської унії” зазначається, що для розуміння передумов Національно-визвольної війни і процесів державотворення в Україні велике значення має історіографічний аналіз суспільних відносин, які склалися в українських землях у другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст. Співвідношення соціальних сил у суспільстві і політичні процеси, які з цього випливали, мали великий вплив на розвиток історичних подій в українських землях в середині ХVІІ ст. Вони значною мірою обумовлювали характер державотворення в Україні, успіхи та невдачі української еліти в справі формування козацької держави.

Історіографічне дослідження соціально-політичних передумов утворення козацької держави показало, що в працях українських істориків так чи інакше висвітлювалися питання щодо ролі козацтва, селянських мас, шляхти та міщан у суспільному розвитку України другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, А.Скальковський, М.Максимович, В.Антонович, Д.Яворницький, визнавали провідну суспільно-політичну роль за козацтвом. На думку М.Костомарова, О.Левицького, М.Драгоманова, М.Грушевського, М.Слабченка, воно стало тією військово-політичною силою, яка посіла чільне місце в формуванні Української держави ХVІІ ст.

Серед тих суспільних сил, які формували табір учасників національно-визвольної боротьби в Україні напередодні Національно-визвольної війни, історики відводили важливе місце селянству. Особливу увагу цьому питанню приділяли представники народницького напрямку, для яких селянські маси становили основу народу. Довгий час в українській історіографії недооцінювалася роль міщан у процесах суспільного розвитку другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. Лише наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. М.Драгоманов, М.Грушевський, І.Каманін звернули увагу на це питання.

В історичних дослідженнях неоднаково характеризувалась роль шляхти у національно-визвольній боротьбі та процесах державотворення в Україні. М.Костомаров, П.Куліш, М.Драгоманов вважали українське дворянство чужим щодо народних інтересів. Досить однобоке негативне ставлення до шляхти простежується в працях В.Антоновича. І.Каманін розмежував дрібних шляхтичів та магнатів і панів. Між ними, на думку історика, були зовсім відмінні „економічні та політичні інтереси”. Вказані суперечності обумовили їх протистояння. М.Грушевський вперше в історичній літературі проаналізував ступінь ополячення української шляхти у різних українських регіонах, вказавши, що це безпосередньо впливало на її участь у подіях Національно-визвольної війни та процесах державотворення в Україні. В.Липинський відводив важливе місце українській шляхті як носієві державницьких тенденцій. Історик вважав, що в Україні потенціал державотворення мала шляхта та реєстрове козацтво, яких він характеризував як „осілу, хліборобську, а разом військову верству”.

Протягом розглянутого історіографічного періоду зростала увага істориків до висвітлення питання щодо зародження основ державності в Україні. В працях М.Максимовича, М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Грушевського, М.Слабченка так чи інакше знайшли відображення питання зародження елементів державної влади в Україні на основі формування козацького військово-політичного устрою. У зв'язку з цим, дослідники аналізували вплив козацького військово-політичного устрою на утворення Української держави. Історики висвітлювали ці аспекти в контексті національно-визвольної боротьби українського народу проти польського панування.

Підрозділ “Формування Богдана Хмельницького як політика” присвячений висвітленню питання щодо історіографічного аналізу становлення особистості та діяльності засновника козацької держави. Для розуміння процесів державотворення в козацькій Україні важливо з'ясувати, як формувалися його політичні погляди, який був набутий ним політичний досвід на початок Національно-визвольної війни. Аналіз цих питань дозволяє нам краще зрозуміти історичну роль Богдана Хмельницького у процесі становлення козацької держави. Ці аспекти з різних концептуальних позицій висвітлювалися в працях Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, М.Максимовича, М.Костомарова, П.Куліша, П.Буцинського, В.Антоновича, О.Левицького, М.Грушевського, В.Липинського.

На думку М.Максимовича, М.Костомарова, О.Левицького, О.Єфименко, М.Грушевського, формування Б.Хмельницького як політика відбувалося під впливом історичних умов, які склалися в Україні та Польщі в першій половині XVII ст., особливостей його соціального походження і особистих рис характеру, політичного досвіду козацтва. Все це прямо чи опосередковано впливало на становлення особистості Богдана Хмельницького, який здобув не лише хорошу освіту, але також великий військовий, адміністративний, дипломатичний досвід, авторитет та політичні зв'язки.

Історичні джерела тієї доби засвідчили, що Богдан Хмельницький протягом 1646-1647 рр. вирішував не лише особисті питання, але був одним з керівників угруповання поміркованої козацької старшини, яка домагалася від польської влади скасування антикозацької „Ординації” 1638 р. З іншого боку, він був залучений до масштабної політичної інтриги, яку вели польський король Владислав ІV та його оточення. Вони прагнули використати українських козаків у складній політичній грі в середині країни та в міжнародних відносинах.

У працях українських істориків важливе місце посіло питання про формування якостей державного діяча у Б.Хмельницького, який став засновником козацької держави. Вчені з'ясували, що він сформувався як політик за умов загострення суспільних суперечностей та активізації процесів державотворення в Україні, посилення національно-визвольної боротьби українського народу. У політичній свідомості Б.Хмельницького поєднувалися елементи демократизму та монархізму, що було традиційно для українського козацтва. Майбутній гетьман мав якості політика, дипломата та полководця, що було дуже важливо за умов, коли українська державність формувалася в ході тривалої Національно-визвольної війни. Всі ці обставини впливали на діяльність засновника козацької держави та процеси державотворення в Україні в цілому.

У четвертому розділі дисертації “Проблеми утворення козацької держави в українській історіографії” аналізуються історичні погляди вчених на питання державотворення у козацькій Україні у перший період Національно-визвольної війни.

У підрозділі “Початок Національно-визвольної війни і виникнення Гетьманщини” розглядаються історіографічні аспекти суспільних перетворень, які відбувалися в Україні протягом першого року в результаті блискучих військових перемог української армії. В ході цих революційних подій на порядок денний були поставлені великі історичні завдання: національне і соціальне визволення, вирішення болючої релігійної проблеми, створення незалежної Української держави. Вирішення цих національних завдань в реальних історичних умовах середини ХVІІ ст. було неможливе мирним шляхом. Державотворчі процеси, започатковані у той час, виявилися в формуванні політичної системи, інститутів влади, соціальної та правової основи козацької держави, становленні її внутрішньої та зовнішньої політики. Важливо проаналізувати, як ці аспекти знайшли відображення в українській історіографії. Розглядаючи ці питання, Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович, О.Лазаревський, О.Левицький, Д.Яворницький, О.Єфименко, М.Грушевський, В.Герасимчук, С.Томашівський, М.Слабченко, В.Липинський та ін. аналізували взаємовплив військово-політичних та міжнародних чинників, роль провідника повсталого народу гетьмана Б.Хмельницького, його соратників, різних верств народу в тих подіях.

Утворення козацької держави висвітлювалося в історичній літературі через призму військових успіхів, досягнутих українським військом протягом 1648 р., у нерозривному зв'язку з проблемою формування козацької армії, через утвердження козацького устрою як основи політичної та адміністративної системи Гетьманщини, яка йшла на зміну владним структурам Речі Посполитої.

Українські історики 40-х рр. ХІХ - початку ХХ ст. найбільший інтерес виявили саме до подій 1648 р., коли були досягнуті найбільш значні військові успіхи козацької армії та було визволено від польсько-магнатського панування більшу частину українських земель. Розглядаючи події початку Національно-визвольної війни українського народу, дослідники дійшли висновку, що той час позначився створенням козацької держави. Історичні дослідження М.Костомарова, Д.Яворницького, М.Грушевського, В.Липинського довели, що в процесі державотворення в цей період провідну роль відігравало Запорожжя. Спираючись на його підтримку, Богдан Хмельницький очолив визвольну боротьбу, був обраний гетьманом Війська Запорозького.

Перші гучні перемоги українського війська відкрили шлях до „очищення” всієї України від польського панування, і, разом з цим, її територію охопили державотворчі процеси. М.Максимович, М.Костомаров, М.Драгоманов, О.Єфименко, М.Грушевський, М.Слабченко, В.Герасимчук, В.Липинський аналізували питання щодо виникнення козацької державності та формування інститутів влади, територіально-адміністративного устрою, козацького війська в Гетьманщині влітку - восени 1648р. приділили велику увагу висвітленню політичних та соціальних аспектів процесів державотворення, діяльності гетьмана Б.Хмельницького. Обставини походу українського війська в Західну Україну восени 1648 р. висвітлювалися в працях М.Костомарова, В.Антоновича, О.Левицького, М.Грушевського, С.Томашівського. Важливою віхою у подіях першого періоду Національно-визвольної війни, на думку істориків, став урочистий в'їзд Б. Хмельницького до Києва у грудні 1648 р.

Характеризуючи державотворчі процеси, які відбувалися в Україні протягом 1648 р., можна зробити висновок, що на разі сталося самоутвердження Гетьманщини. На це вказували історики, аналізуючи події того часу.

У підрозділі “Міжнародні відносини Війська Запорозького. Історичне значення Зборівського договору” висвітлювалися історіографічні аспекти міжнародного визнання Війська Запорозького. Процеси державотворення в козацькій Україні протягом 1649 р. ускладнилися, і набули якісно нових рис. Історики звернули увагу на те, що після тріумфальної зустрічі Богдана Хмельницького в Києві відбулися надзвичайно важливі зміни в формуванні його державницьких поглядів. З іншого боку, стрімке самоутвердження козацької держави, яке почалося внаслідок революційних подій 1648 р., за нових історичних умов, доповнилося її міжнародним визнанням.

Важливим рубежем у складному процесі державотворення в козацькій Україні був Зборівський трактат. Він визначав її політико-правовий статус та соціальні відносини на першому етапі формування Гетьманської держави. Історіографічний аналіз даної проблеми свідчить про те, що в 40-і роки ХІХ - на початку ХХ ст. у працях багатьох українських вчених висвітлювалися питання, пов'язані зі Зборівським договором. Історики народницького напрямку давали йому переважно критичні оцінки, акцентували увагу на соціальних аспектах цього правового акту, вказували на його антинародний характер, на те, що він підірвав єдність народу в Національно-визвольній війні, сприяв посиленню соціально-політичних суперечностей в українському суспільстві. М.Грушевський наголошував на тому, що Зборівська угода, посиливши внутрішнє протистояння в Україні, штовхала Б.Хмельницького на пошук зовнішніх союзників у війні проти Польщі.

Зростання державницьких тенденцій в українській історіографії сприяло тому, що дослідники більшу увагу стали приділяти політико-правовим аспектам Зборівського трактату. До певної міри це простежується у працях О.Єфименко, М.Грушевського, С.Томашівського. Але особливо це було притаманне дослідженням В.Липинського, який позитивно характеризував цей правовий акт як важливий чинник становлення державності у козацькій Україні. Поєднання оцінок істориків народницького та державницького напрямків щодо Зборівського договору дозволяє нам висвітлювати це питання всебічно, розглядаючи позитивні та негативні аспекти угоди.

У п'ятому розділі дисертації “Історіографічний аналіз проблеми становлення Гетьманщини в другий період Національно-визвольної війни” розглядаються через призму української історіографії складні та суперечливі процеси державотворення в козацькій Україні у другий період Національно-визвольної війни.

Підрозділ “Політика гетьманського уряду в післязборівський час” присвячений історіографії питань політичної діяльності уряду Війська Запорозького у 1649-1654 рр. В українській історіографії ХІХ - початку ХХ ст. склалася усталена тенденція саме зі Зборівською угодою пов'язувати активізацію державотворчих процесів в козацькій Україні. Навіть ті історики, які не визнавали факт утворення гетьманської держави, вказували, що після Зборова в українських землях прискорилося формування нових інститутів влади.

Порівняно з процесами державотворення в Україні в перший період Національно-визвольної війни, післязборівський час в українській історіографії висвітлювався значно менше. Це пояснюється тим, що суспільно-політичні явища, події, пов'язані зі становленням Гетьманщини після укладення Зборівського договору, недостатньо відображені в джерелах, а історики виявили менший інтерес до цього періоду загострення внутрішньої кризи в козацькій державі. Частіше до характеристики історичних процесів післязборівського періоду зверталися Д.Бантиш-Каменський, М.Костомаров, П.Буцинський, М.Грушевський. Деякі аспекти розглядали в своїх працях М.Максимович, П.Куліш, О.Єфименко, М.Аркас.

Українські історики звернули увагу на суперечності формування козацької держави у другій половині 1649-1650 рр., на посилення кризових явищ у суспільно-політичному житті України, з'ясовуючи їх причини та суть. При цьому, аналізувалась роль народу, а також ряду провідних діячів, учасників цих подій - Б.Хмельницького та А.Киселя. Висвітлювалася також зовнішньополітична дільність гетьманського уряду. В цілому вказані аспекти в історичній літературі були розглянуті недостатньо.

У підрозділі “Соціально-політична криза в козацькій Україні та спроби її подолання в 1651-1653 рр” дається історіографічний аналіз суспільно-політичного розвитку Гетьманщини після Берестецької битви. Українські історики виявляли значний інтерес до суспільно-політичних процесів, які розвивалися в козацькій державі, до її міжнародних відносин на початку 50-х років ХVІІ ст. При цьому, дослідники вважали неминучим відновлення війни між Польщею та Україною, оскільки обидві сторони не бажали дотримуватися Зборівської угоди. В історіографії велика увага була звернута на ускладнення військово-політичного становища Гетьманщини в 1651 р. Дослідники по-різному визначали причини військової кампанії 1651 р., вказуючи на дію соціальних, політичних та міжнародних чинників.

Особливу увагу вчених привернула битва під Берестечком та її наслідки для України. Хід військових дій Національно-визвольної війни в 1651 р. дуже відчутно позначився на становищі Гетьманщини. Поразка українського війська в Берестецькій битві, польсько-литовська окупація більшої частини українських земель, важкі умови вимушеного Білоцерківського договору поставили під загрозу подальше існування козацької держави. В цих умовах Україна була охоплена гострою соціально-політичною кризою, що знайшло відображення в історіографії.

В українській історіографії, переважно в узагальнюючих працях, знайшли відображення питання щодо складних та суперечливих процесів державотворення в Україні в період від Берестецької битви до Переяславсько-Московського договору. Процеси становлення козацької держави в зазначений час висвітлювалися в надто загальному вигляді, наскільки дозволяла джерельна база. Історики звернули увагу на загострення кризових явищ у козацькій державі після берестецької поразки. В працях М.Костомарова, О.Левицького, О.Єфименко, М.Грушевського було відзначено посилення суспільного протистояння, зростання недовіри в суспільстві до гетьманського уряду, масове переселення козаків та селян з Правобережної України на Слобожанщину, що сприймалося як вияв протесту проти польсько-литовської окупації та нездатності гетьманської влади захистити народ.

В той же час, українські історики вказали на енергійні заходи, здійснені Богданом Хмельницьким у внутрішній та зовнішній політиці для подолання кризових явищ. М.Костомаров, О.Єфименко, М.Грушевський зазначали, що гетьман відновив українське військо, зміцнив свої позиції в козацькій державі, активізував зовнішньополітичну діяльність. Результатом цієї діяльності була перемога над польською армією у битві під Батогом у травні 1652 р., яка, на думку вчених відкрила знову шлях до визволення України та активізації процесів державотворення.

Д.Бантиш-Каменський, М.Максимович, П.Куліш, М.Костомаров, В.Антонович, П.Буцинський, М.Грушевський, О.Єфименко, В.Липинський приділили увагу аналізу мотивації московської політики гетьманського уряду, яка після берестецької поразки стала головним напрямком його діяльності у міжнародних відносинах. Проте в історичній літературі неоднаково розглядалося це надто політизоване питання.

У підрозділі “Роль Переяславсько-Московського договору 1654 р. у становленні козацької держави” з історіографічних позицій розглядається вплив Переяславської угоди на процеси державотворення в Україні у середині ХVІІ ст. Ця подія до нашого часу викликає інтерес з боку громадськості, вчених, політиків в Україні та Росії. Висловлюються різні оцінки тих складних історичних процесів. Це питання потребує висвітлення в різних аспектах: історико-правовому, політологічному, історіографічному. Останній становить особливий інтерес, оскільки до цієї теми тією чи іншою мірою зверталися багато істориків, розглядаючи її з різних концептуальних позицій. Заслуговує на увагу історіографічний аналіз тих оцінок, які давали цьому договору у своїх дослідженнях Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Костомаров, М.Максимович, В.Антонович, М.Драгоманов, О.Єфименко, М.Грушевський, В.Липинський та інші. В їхніх працях були сформульовані і наукові, і емоційно- популістські засади висвітлення цих питань. Вони до нашого часу так чи інакше впливають на формування історичної свідомості українців.

В українській історіографії велика увага була приділена аналізу історичного значення Переяславської ради 1654 р. Більшість істориків пов'язувала її з питанням щодо з'єднання Війська Запорозького з Московським царством. М.Максимович твердив, що в Переяславі зібралась “народна рада для завершення справи”. Дослідники стверджували, що саме в січні 1654 р. були вироблені умови об'єднання двох держав. Д.Бантиш-Каменський та М.Костомаров називали досягнуту угоду “Переяславським договором”, М.Драгоманов - “Переяславською унією”, “Переяславськими статтями”, В.Антонович, М.Грушевський, В.Липинський - “Переяславською умовою”. Це свідчить, що українські історики саме рішення Переяславської Ради, досягнуті в Переяславі домовленості висували на перший план при аналізі політико-правових актів укладення українсько-російського договору. Події, пов'язані з Переяславською радою, здебільшого висвітлювалися не тільки як факт історії українсько-російських відносин, але також як певний крок у складному процесі державотворення в Україні доби Національно-визвольної війни.

Розглядаючи наступний етап договірного процесу, який здійснювався у відносинах між Військом Запорозьким та Московською державою після Переяславської ради, історики аналізували Березневі статті 1654 р., які були важливим елементом Переяславсько-Московського договору. У працях Д.Бантиш-Каменського, М.Костомарова, П.Буцинського, В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Єфименко, М.Грушевського, та деяких інших були сформульовані наукові засади висвітлення цього питання. Поступово долалися неточності та однобокість, які допускали дослідники романтичного спрямування. При цьому відзначалися суперечності, які мали місце при їх укладенні, а також у змісті цього договірного акту. Історики зазначили відмінність політичних інтересів Війська Запорозького та Московської держави, які виявилися у Березневих статтях.

Оцінки історичного значення Переяславсько-Московського договору 1654 р., дані в працях вчених, суттєво відрізнялися. М.Максимович та П.Куліш сформулювали ідейні засади так званої “переяславської легенди”. Прагнув бути об'єктивним у цьому питанні М.Костомаров. Критично оцінювали угоду В.Антонович, О.Барвінський, М.Аркас, М.Грушевський.

За словами П.Сокальського, українці усвідомлювали, що мають справу “з московським абсолютизмом”. На його думку український народ “свідомо віддав перевагу “меншому злу перед більшим”.

О.Попов першим з українських вчених розглянув правовий бік Переяславського договору. Д.Донцов категорично заперечував, як безпідставні, твердження російських істориків щодо “приєднання Малоросії”. На його думку, “Переяславський трактат був... добровільним з'єднанням двох незалежних держав на підставі реальної унії”.

М.Слабченко також сприймав Переяславську умову як акт, здійснений двома державами: козацькою та Московською. Історик вважав, що Переяславський договір був найголовнішим актом в історії України ХVІІ ст. Договірні пункти 1654 р. одеський вчений називав “українською Хартією”, хоча визнавав, що вона мала суттєві недоліки. В ній, на його думку, була “в загальних рисах визначена організація публічної влади Гетьманщини”, яка була визнана васальною державою.

В.Липинський розглядав Переяславський договір як один з найважливіших тодішніх політичних актів України. Історик стверджував, що Переяславська умова становила перший офіційний союз України. Він був переконаний, що ця угода була “випадковим союзом, зверненим проти Польщі й заключеним для визволення України”. На думку вченого, це був військовий союз проти Польщі й татар, “забезпечений формою протекторату”.

Оцінки Переяславсько-Московського договору 1654 р., висловлені в працях українських істориків 40-х років ХІХ-початку ХХ ст., відображали іх суспільно-політичні погляди, національно-патріотичну орієнтацію більшості з них. Вони розглядали цю угоду з позицій української історіографії, які принципово відрізнялися у важливих аспектах від концепції російських істориків ХІХ ст. Події, пов'язані з Переяславською радою, здебільшого висвітлювалися не тільки як факт історії українсько-російських відносин, але також як певний крок у складному процесі державотворення в Україні у добу Національно-визвольної війни. При висвітленні цього питання в українській історіографії простежувалася певна концептуальна еволюція, розширення джерельної основи досліджень. Це сприяло конструктивному розв'язанню даної дослідницької проблеми.

Шостий розділ дисертаційного дослідження “Політичний розвиток Гетьманщини в 1654-1658 рр. в українській історіографії” присвячений аналізу історіографії козацької держави в останній період гетьманства Б.Хмельницького та після обрання гетьманом І.Виговського до укладення Гадяцького трактату.

У підрозділі “Внутрішнє та міжнародне становище України в 1654-1657 рр.” розглядається історіографія процесів державотворення в Україні у післяпереяславський період. У працях М.Костомарова, П.Буцинського, О.Левицького, М.Драгоманова, О.Барвінського, О.Єфименко, М.Грушевського, М.Аркаса, І.Крип'якевича, В.Липинського висвітлювалися наслідки цієї угоди для Гетьманщини, ставлення різних верств українського населення до московського протекторату, політичні суперечності, пов'язані з ним, внутрішнє та міжнародне становища Війська Запорозького.

Більшість істориків, починаючи з Д.Бантиш-Каменського, вказувала, що населення України неоднозначно поставилося до з'єднання з Московською державою. М.Костомаров першим в історіографії аналізував це питання. П.Буцинський виділив ті українські суспільні сили, які протидіяли переяславській угоді, а також тих, хто підтримував її. П.Буцинський, Д.Яворницький та М.Грушевський звернули увагу на негативне ставлення запорожців щодо московської протекції над Військом Запорозьким.

В українській історіографії знайшло певне відображення питання про роль авторитетного в українському суспільстві вінницького полковника І.Богуна у військово-політичних подіях 1654 р. Історики відзначали, що він відмовився присягати на вірність московському царю і не пішов на угоду з польським королем. На думку О.Єфименко, така принципова позиція І.Богуна свідчила про його прихильність до ідеї самостійності козацької держави.

Важливе місце в історіографії посіло висвітлення різних аспектів політичного курсу Б.Хмельницького в останній період його гетьманства. М.Костомаров, М.Грушевський, В.Липинський зазначали, що розпочався новий етап історії козацької держави, пов'язаний з намірами гетьмана домогтися повного визволення України від польської влади і включення до її складу всіх етнічних українських земель, визнання їх вільними з боку Польщі.

Але така політика гетьманського уряду наштовхнулася на протидію царської влади, що обумовило загострення українсько-російських суперечностей. М.Костомаров, М.Аркас, М.Грушевський, В.Липинський були одностайними в негативному сприйнятті Віленського перемир'я, укладеного у жовтні 1656 р. між Польщею та Московською державою. Але, висвітлюючи це питання, історики характеризували здебільшого не сам зміст Віленського трактату, а його сприйняття у Війську Запорозькому як чинника, який обмежував суверенітет Гетьманщини. З точки зору козацького уряду, він суперечив попередньому українсько-російському договору.

Неоднозначність оцінок істориків виявилася при аналізі проблем обрання на гетьманство наступника Б.Хмельницького. М.Грушевський вважав це політичною помилкою засновника козацької держави. З іншого боку, В.Липинський пов'язав такий крок з планами гетьмана, спрямованими на утвердження спадкової монархії як фактора стабільності в Україні. Проте подальший розвиток політичної ситуації в Україні, посилення внутрішнього протистояння поставило під сумнів правильність цього рішення.

Підсумовуючи результати державотворчої діяльності Богдана Хмельницького, українські історики висловили широкий спектр оцінок на його адресу. На рубежі ХІХ-ХХ ст. в історіографії було відкинуто крайні погляди в цьому питанні і утвердилися виважені, конструктивні характеристики особи та діяльності засновника козацької держави.

У підрозділі “Гетьманщина без Богдана Хмельницького. Початок Руїни та її вплив на процеси державотворення в Україні” аналізується суспільно-політичне становище козацької держави після приходу до влади гетьмана І.Виговського. Смерть Б.Хмельницького сприймалася в українській історіографії як рубіж у житті козацької держави. Характеризуючи новий період становлення Гетьманщини, дослідники висвітлювали питання про формування політичного курсу наступника Б.Хмельницького, його боротьби з внутрішньою опозицією, активізацію ролі Запорожжя у суспільно-політичному житті України, причини та початок Руїни. При цьому простежуються суттєві відмінності в історичних поглядах вчених.

З праць українських істориків козацька держава після смерті Б.Хмельницького постала сповненою суперечностей, в умовах загострення внутрішнього протистояння та посилення втручання з боку сусідніх країн. Аналізуючи становище Гетьманщини, М.Костомаров, В.Антонович, О.Левицький, О.Єфименко, М.Грушевський, В.Герасимчук, В.Липинський звернули увагу на наслідки державотворчої діяльності великого гетьмана, на особливості приходу до влади Івана Виговського. Посилення опозиційної діяльності запорожців та опозиційний рух, очолений Мартином Пушкарем з різних концептуальних позицій розглядали Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Костомаров, О.Левицький, Д.Яворницький, В.Вовк-Карачевський, Д.Коренець, В.Герасимчук, М.Стадник. Протягом ХІХ - початку ХХ ст. зріс науковий рівень висвітлення цих питань в літературі, якісно змінилися методологічні засади дослідження, розширилась їх джерельна основа. Це сприяло більш об'єктивному аналізу названих проблем.

Історики характеризували І.Виговського як суперечливу постать в історії Української козацької держави. В оцінках особи та діяльності цього гетьмана, які зустрічаються в історіографії сорокових років ХІХ - початку ХХ ст., простежується суттєва еволюція. Відчутно змінився характер висвітлення цього питання в літературі. Д.Бантиш-Каменський та М.Маркевич протиставляли І.Виговського Б.Хмельницькому, називаючи першого підступним зрадником. П.Куліш та П.Буцинський однаково негативно характеризували обох гетьманів. М.Костомаров, В.Антонович. М.Грушевський відійшли від відверто упереджених звинувачень наступника Б.Хмельницького у зраді. Розглянувши його особисті риси, які вплинули на службову кар'єру, дослідники зосередили увагу на політичному портреті цього державного діяча, якого вважали патріотом України.

Історіографічний аналіз показує, що не можна заперечувати прагнення І.Виговського сприяти зростанню суверенітету козацької держави. Але він виступав з вузько-станових інтересів, не зміг переломити негативний для України перебіг подій.

У дослідженнях українських істориків сорокових років ХІХ - початку ХХ ст. не було достатньо з'ясоване питання про суть Руїни, хоча висловлені думки розкривають позиції вчених щодо нього. М.Максимович, М.Костомаров. В.Антонович, Д.Яворницький, М.Грушевський, В.Липинський звертали увагу на різке загострення суспільної конфронтації з соціальних та політичних питань, боротьбу ворогуючих угрупувань, претендентів на гетьманство, що вилилося в кровопролитну громадянську війну, яка супроводжувалася активним втручанням іноземних держав у справи України.

У підрозділі “Гадяцький трактат в історії козацької держави” розглядається історіографічний аналіз укладення Гадяцького договору між Військом Запорозьким та Польщею. Це одна з найбільш дискусійних проблем української історіографії. Історики-народники (М.Максимович, П.Куліш, П.Буцинський, Д.Яворницький, В.Вовк-Карачевський) розглядали цей договір з антидержавницьких позицій, даючи йому негативну оцінку. Вони характеризували дії гетьманського уряду І.Виговського як зраду народних інтересів або зраду цареві. Такі оцінки страждали суб'єктивізмом. Суперечливо характеризували Гадяцький трактат М.Маркевич та В.Антонович. Перший з них, незважаючи на свої критичні оцінки щодо цієї угоди, допускав її вплив на становлення Української держави.

З середини ХІХ ст. в українській історіографії все більш виразно простежувався державницький погляд на Гадяцьку угоду. Започаткував цю тенденцію М.Костомаров, а потім її розвивали інші представники нородно-державницького та державницького напрямків української історіографії (О.Левицький, О.Єфименко, М.Грушевський, В.Герасимчук). Ці історики розглядали Гадяцький трактат як важливий, хоч і суперечливий, чинник становлення козацької держави та вияв розвитку політичної думки української еліти того часу, як мірило її державницьких прагнень.

Державницький погляд українських вчених середини ХІХ - початку ХХ ст. виявився в тому, що вони вказували на утворення та визнання Польщею Великого князівства Руського, хоча авторитетними сучасними вітчизняними вченими заперечується затвердження статусу “Великого” князівства. З точки зору названих істориків, цей договір був вимушеним, але закономірним кроком, до якого підштовхнули гетьманський уряд імперські дії царської влади в Україні та соціально-політичні інтереси старшини. Гадяцький трактат відображав складні повороти історичної долі в боротьбі українців за національну державність. Українсько-польський договірний акт розглядався дослідниками як рубіж у міждержавних відносинах, а також як важлива подія у процесі становлення козацької держави.

У Висновках містяться підсумки даного дослідження, розроблені рекомендації щодо використання його результатів. Проблеми історії козацтва, Національно-визвольної війни, становлення Української гетьманської держави посідали чільне місце у наукових студіях українських істориків та у розвитку громадської думки протягом 40-х років ХІХ - початку ХХ ст. Ця доба становить окремий, надзвичайно важливий період розвитку досліджень історії козацької держави. Саме у той час при висвітленні подій Української революції ХVІІ ст. формувалися концептуальні основи, провідні наукові напрямки вітчизняної історіографії, її джерельна база.

Розглядаючи події Національно-визвольної війни, діяльність гетьмана Війська Запорозького Б.Хмельницького та його наступників, історичну роль українського козацтва, дослідники неминуче підходили до висвітлення питання про утворення козацької держави. Воно виразно постало у вітчизняній історіографії та ідеології національного руху, який все більше орієнтувався на відродження української державності. У великій мірі ці процеси відбувалися на ґрунті формування історичної пам'яті українців, а отже, у суспільстві зростав інтерес до козацької доби, до часів Національно-визвольної війни, до історичного досвіду козацької держави.

Це свідчить, що вивчення процесів державотворення, які відбувалися в Україні у середині ХVІІ ст., перебувало у тісному зв'язку з глибинними явищами суспільно-політичного життя, перш за все, з процесом національного відродження. Не дивно, що за цих обставин провідні українські історики, у чиїх працях висвітлювалася історія Гетьманщини, зокрема, М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович, О.Левицький, М.Драгоманов, М.Грушевський, М.Аркас, Д.Дорошенко, В.Липинський та інші, одночасно виступали активними учасниками національного руху.

Саме у зв'язку з висвітленням названих проблем відбувалося формування провідних напрямків української історичної науки, які були тісно пов'язані з розвитком європейської історіософії. Дослідження української історіографії Гетьманщини показує, що протягом ХІХ ст. у працях вітчизняних істориків тривалий час панував романтизм, репрезентований консервативним, поміркованим та ліберальним напрямками, який поступово еволюціонував до позитивізму та неоромантизму. На грунті української громадської та наукової думки це вилилося в розвиток дворянсько-автономістської, народницької, народно-державницької та державницької концепцій в історіографії.

У вказаний період істориками була проведена значна пошукова діяльність, пов'язана із залученням до наукового обігу нових джерел з питань історії Гетьманщини, їх публікацією, археографічною обробкою. Найбільший внесок у цю справу зробили Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Максимович, О.Бодянський, М.Іванишев, М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович, П.Буцинський, О.Левицький, О.Лазаревський, І.Каманін, М.Грушевський, С.Томашівський, В.Герасимчук, І.Крип'якевич, М.Кордуба, В.Липинський. Розширення джерельної бази дозволило історикам більш глибоко і повно висвітлювати процеси державотворення в Україні, знаходити відповіді на дискусійні питання, аргументовано доводити науковим та політичним опонентам, що створена в ході Національно-визвольної війни козацька держава започаткувала нову добу української історії, стала важливим явищем у розвитку міжнародних відносин у Східній та Центральній Європі.

Історіографічний аналіз показує, що, незважаючи на концептуальні відмінності між українськими істориками, майже всі вони, розглядаючи події Хмельниччини, діяльність гетьманів Війська Запорозького середини ХVІІ ст., констатували формування інститутів державної влади козацької держави, хоча далеко не всі визнавали той політичний устрій, який виник в Україні у середині ХVІІ ст. як державний. Такою була концептуальна позиція Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, М.Максимовича, до певної міри, В.Антоновича, П.Буцинського, І.Каманіна. Ненаукову, емоційно-негативну оцінку Гетьманщини давав П.Куліш. Нечіткими, недостатньо визначеними в цьому питанні були оцінки О.Лазаревського, Д.Яворницького.

М.Костомаров першим в українській історіографії висвітлював події Національно-визвольної війни з позицій народно-державницької концепції, яка пізніше все більше знаходила відображення в працях О.Левицького, М.Драгоманова, О.Єфименко, М.Грушевського, М.Слабченка. Виразно державницьку спрямованість виявили у своїх дослідженнях історії Гетьманщині В.Липинський, С.Томашівський, І.Крип'якевич.

Українські історики 40-х рр. ХІХ - початку ХХ ст., висвітлюючи процеси державотворення у ХVІІ ст., з'ясували передумови цього явища, закономірність виникнення козацької держави. Дослідники звернули увагу на загострення суспільних суперечностей в українських землях після укладення Люблінської унії, хоча, за виключенням О.Єфименко, давали однобоко негативну оцінку її наслідків. Аналізуючи протиріччя в українському суспільстві, вчені поступово прийшли до розуміння того, що поряд з релігійними та соціально-економічними причинами визвольної боротьби в Україні, все більш вагомими та відчутними були політичні та національні суперечності, які ставили на порядок денний питання про відродження української державності.

Значну увагу приділили українські історики висвітленню суспільно-політичних передумов утворення Гетьманщини. Дослідники аналізували роль різних верств українського населення у процесах державотворення в нашій країні, особливо виділивши козацтво. Прихильники різних концепцій неоднаково ставилися до суспільної ролі шляхти. М.Костомаров, П.Куліш, М.Драгоманов, П.Буцинський вказували на її денаціоналізацію та відірваність від народу. В.Антонович, а іноді також М.Грушевський розглядали цю верству лише з точки зору експлуататорської, деструктивної діяльності. Ставлення до шляхти як до коструктивної державницької сили простежується, до певної міри у О.Левицького. Особливо державотворчу роль українського шляхетства підкреслював В.Липинський. Суспільно-політичну роль селянства дослідники розглядали через його участь у бойових діях повстанців. Питання про місце міщан та духовенства у державотворчих процесах в Україні залишилося малодослідженим.

Українські історики виявили великий науковий інтерес до проблеми формування військово-політичного устрою козацтва. В історичній літературі розглядалися питання щодо появи у козаків елементів виборної влади, полкового територіального устрою. На думку дослідників, військово-політичний лад козацтва у ході революційних подій середини ХVІІ ст. був трансформований і став основою створення Української держави.

В історичній літературі різнобічно висвітлювалися питання щодо формування Богдана Хмельницького як політика, дипломата, полководця, що обумовило його наступну діяльність на чолі козацької держави. Історики, залежно від їхньої прихильності до певної наукової концепції, давали відмінні оцінки його особи та діяльності (однозначно позитивні - Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич і М.Максимович, різко негативні - П.Куліш та П.Буцинський, критичні, але виважені - М.Костомаров, В.Антонович, О.Левицький, М.Грушевський, С.Томашівський). В цілому, дослідники відзначали важливу державотворчу роль гетьмана Б.Хмельницького, його вирішальний вплив на внутрішню та зовнішню політику Війська Запорозького. Державницьку позицію Великого гетьмана особливо відзначив В.Липинський.

Велику увагу істориків привернула постать І.Виговського. Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Максимович, П.Куліш та П.Буцинський характеризували його як зрадника. Але поступово в історичній літературі змінювалося ставлення до наступника Б.Хмельницького. У працях М.Костомарова, В.Антоновича, О.Левицького, О.Єфименко, М.Грушевського, С.Томашівського, В.Герасимчука наявна об'єктивна оцінка його діяльності, зокрема ролі у становленні козацької держави. Заслуговують на увагу також історіографічні оцінки відомимих діячів Війська Запорозького - М.Кривоноса, І.Богуна, Ю.Немирича, які мали значний вплив на процеси державотворення в Україні.

Різні аспекти проблеми становлення козацької держави у добу Національно-визвольної війни розглядалися в українській історіографії неоднаково повно. Найбільший інтерес серед дослідників викликав час утворення Гетьманщини, пов'язаний з блискучими перемогами українського війська, розгортанням масової народної війни за визволення України і формуванням нових інститутів державної влади. Ці питання висвітлювалися як в узагальнюючих працях Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, Б.Барвінського, О.Барвінського, О.Єфименко, М.Грушевського, М.Аркаса, так і в спеціальних студіях М.Костомарова, П.Буцинського, П.Куліша, В.Антоновича, І.Каманіна, Д.Яворницького, С.Томашівського, М.Кордуби, І.Франка, В.Липинського.

Українська історіографія 40-х рр. ХІХ - початку ХХ ст. засвідчила, що протягом 1648 р. перемогами козацького війська та внаслідок масового всенародного повстання були забезпечені умови визволення („очищення”) України від польського панування. На визволеній території поширився козацький устрій, який набув політичного, державного характеру. У цей час фактично відбулося самоутвердження козацької держави.

На думку істориків, важливим чинником у розвитку Гетьманщини стало усвідомлення її керівництвом державотворчих процесів, які відбувалися в Україні, формування політичних планів щодо становлення козацької України як суверенної держави під формальним протекторатом однієї з сусідніх великих держав. Відбулося напівофіційне міжнародне визнання України, проходило становлення міжнародних відносин Гетьманщини. Правлячі кола козацької держави дипломатичними та військовими засобами намагалися реалізувати свої політичні плани.

Історики звернули увагу на те, що в Україні у добу Національно-визвольної війни все більш гостро поставало питання щодо характеру козацької держави, яка формувалася. Дослідники зазначали, що козацько-шляхетська верхівка Гетьманщини розглядала її як станову державу з утвердженням влади старшини та української православної шляхти на основі використання певних елементів козацького устрою з обмеженням його демократичних публічних інститутів. На противагу цьому, козацько-селянські маси розглядали Українську державу як демократичне утворення з широким залученням до участі в організації державної влади різних верств населення на основі використання традиційних основ козацького ладу.

В українській історіографії 40-х рр. ХІХ - початку ХХ ст. виразно постав період становлення козацької держави від Зборівського до Переяславсько-Московського договору (1649-1654 рр.). Цей час характеризувався ускладненням внутрішніх та зовнішніх умов розвитку процесів державотворення. Вказані аспекти державотворення в козацькій Україні висвітлювалися менш широко вітчизняними істориками і знайшли відображення переважно в узагальнюючих працях Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, О.Єфименко, М.Аркаса, М.Грушевського, а також в студіях М.Костомарова, П. Буцинського про Богдана Хмельицького. Недостатньо, в загальних рисах були розглянуті соціально-політичні відносини в Україні, кризові явища в розвитку козацької держави, особливості формування її політико-правової системи, міжнародна діяльність гетьманського уряду. Дослідники більше звернули увагу на події, пов'язані з Берестецькою битвою, молдавською політикою Богдана Хмельницького, з посиленням зовнішньополітичної орієнтації гетьманського уряду на Московське царство та укладенням Переяславсько-Московського договору. Недостатньо висвітлювалися питання щодо соціально-політичного становища в Україні, кризових явищ, які посилювалися в українському суспільстві після укладення Зборівської та Білоцерківської угод, а також внаслідок невдач молдавської політики у 1653 р.

Українські історики 40-х рр. ХІХ - початку ХХ ст. констатували, що суспільні суперечності в козацькій Україні посилювалися і особливо виразно виявилися у зв'язку з підписанням Зборівського договору. По суті його умови зафіксували перемогу старшинсько-шляхетської концепції державотворення, неприйнятної для демократичних верств населення України. А це обумовило неминучість розколу, загострення політичної боротьби в українському суспільстві.

В козацькій Україні посилилися внутрішні суперечності, основу яких становила невирішеність питань про соціальні відносини, володіння землею та питання політичного устрою Гетьманщини. Історики вказували, що в той час зростала протидія ззовні державницьким планам української еліти. Боротьба за козацьку державу велася на двох фронтах: внутрішньому та зовнішньому. З одного боку, це була боротьба за визнання Української держави, формування її політичного устрою, а з іншого - за утвердження її суверенітету в міжнародних відносинах.

За реальних історичних умов середини ХVІІ ст., правлячі кола козацької України вважали можливим формальний протекторат з боку однієї з великих держав (Московії чи Туреччини) зі збереженням фактичної самостійності у питаннях внутрішньої та зовнішньої політики. Таким, на думку М.Костомарова та М.Грушевського, був політичний ідеал української правлячої еліти в козацькій державі.

Найбільшу увагу істориків привернули питання, пов'язані з укладенням Переяславсько-Московського договору 1654 р. Поряд з узагальнюючими працями їх висвітлювали в спеціальних дослідженнях М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, М.Драгоманов, М.Грушевський. В українській історіографії важливе місце посідало питання щодо історико-правових, політичних оцінок Переяславсько-Московського договору 1654 р. та його значення для майбутнього розвитку Гетьманщини. Тут особливо контрастно виявилися різні концептуальні підходи вчених. З одного боку, за виразом В.Липинського, в працях М.Максимовича та П.Куліша сформувалася так звана “переяславська легенда”, а, з іншого боку - об'єктивна наукова позиція М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Грушевського, В.Липинського, які визначали Переяславську угоду як договірно-правовий акт, укладений Військом Запорозьким для забезпечення вкрай необхідного, але вимушеного військового союзу з Московською державою.

Історики відзначили вкрай суперечливі для козацької України наслідки цього об'єднання. Нерівнозначно розглядалися в українській історіографії питання державотворення в Гетьманщині у час від Переяславсько-Московського договору до Гадяцького трактату 1658 р. У надто загальному вигляді висвітлювалося внутрішнє та міжнародне становище козацької держави в останні роки гетьманства Б.Хмельницького. Значний науковий інтерес у істориків викликала державна діяльність гетьмана І.Виговського.

Післяпереяславський період історії козацької держави (1654-1658 рр.) визначався в українській історіографії як час, коли правлячі кола Гетьманщини за нових історичних умов прагнули вирішити питання про визволення всіх українських земель від польського панування і визнання в міжнародних відносинах державного суверенітету козацької України. Ця доба характеризувалася посиленням взаємної жорстокості у військових діях між Україною та Польщею, великими людськими жертвами та спустошенням території Правобережжя, Поділля, загостренням українсько-російських відносин, в яких виразно визначилися протилежні політичні плани сторін. Військові та політичні невдачі козацької держави в 1657 р. обумовили посилення внутрішньої суспільно-політичної кризи.

Історики 40-х рр. ХІХ - початку ХХ ст. звернули увагу на те, що після смерті Богдана Хмельницького соціально-політичне становище в Гетьманщині поступово загострювалося. Уряд нового гетьмана Івана Виговського опинився під зростаючим тиском внутрішньої політичної опозиції, терпів посилене втручання зовнішніх сил, які мали все більш деструктивний вплив на суспільно-політичний розвиток України.