Етнічна історія стародавнього Еламу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут сходознавства ім. А. Кримського

УДК 94(3):39

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Спеціальність 07.00.02 - Всесвітня історія

Етнічна історія стародавнього Еламу (V - середина і тис. до н.е.)

Храновський Валерій Анатолійович

Київ - 2007

Дисертація є рукописом елам культура етногенез лексика

Робота виконана у відділі Історіографії та джерелознавства Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, Матвєєва Леся Василівна директор Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Отрощенко Віталій Васильович, завідувач відділу археології енеоліту - бронзової доби Інституту археології НАН України кандидат історичних наук, доктор філософських наук Павленко Юрій Віталійович, головний науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України

Захист відбудеться «31» жовтня 2007 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.174.01 в Інституті сходознавства ім. А. Кримського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4, к. 207

Автореферат розісланий «29» вересня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.Д. Василюк

Загальна характеристика роботи

Елам, за словами німецького еламітолога В. Хінца, на відміну від таких давньосхідних країн, як Шумер і Вавилон, і народів, які їх населяли - хеттів, ассирійців, мідян та персів, залишається оповитим невідомістю, не дивлячись на те, що серед народів стародавнього Близького Сходу еламці мали більш, ніж двохтисячолітню історію та досить своєрідну культуру. Крім того, цей стародавній народ неодноразово згадується в Біблії. Щоправда, історія Еламу, що існував як відома науці держава чи сукупність дрібних державних утворень на території нинішнього південно-західного Ірану, принаймні, з першої половини ІІІ тис. до н. е. до другої половини VII ст. до н. е., розкривається перед дослідником поволі та з великими труднощами. Причиною тому є одноманітність за змістом численних пам'яток еламської писемності - в основному, коротких царських написів, що розповідають про присвячені богам діяння еламських царів. Не останню роль в обмеженості наукових знань про Елам, відіграє слабкий рівень розшифрування багатьох еламських текстів доахеменідської епохи, що не мали білінгв, та недостатня вивченість еламської мови, яка не має близької спорідненості з жодною з відомих науці як живих, так і мертвих мов.

Вчені України в останні роки виявляють помітну цікавість до таких мов, як баскійська, етруська, шумерська. За словами українського дослідника згаданих мов Ю. Мосенкіса, особливо перспективним видається дослідження слідів цих мов у сучасній українській (баскійське за походженням «пілот», етруські «персона», «арена» та ін., шумерське «руда» тощо). До цього переліку можна додати помічені автором даної роботи такі співзвучні та подібні за значенням слова в еламській та українській мовах, як еламське љerut «тростина», українське «очерет»; еламське hapti «прийми» українське «хапати», індоєвропейське *k[h]ap[h].

Зростання зацікавленості не лише українознавців та індоєвропеїстів, а й дослідників тюркських мов та, взагалі, урало-алтайських, а також дравідських, іберійсько-кавказьких, афразійських тощо до вивчення найдавніших писемних культур і цивілізацій Передньої Азії можна пояснити ще й тим, що період реконструйованих лінгвістами «прамов» згаданих відомих науці мовних сімей відноситься, здебільшого, до доби розвинутого неоліту та раннього металу (VI-IV тис. до н. е.), тобто до епохи, що безпосередньо передувала виникненню найдавніших цивілізацій світу на Близькому Сході у IV тис. до н. е. та створенню там у ІІІ тис. до н. е. писемності як системи передачі на письмі звуків мови та зв'язного мовлення. Тому дослідники вищезгаданих мовних спільнот намагаються проводити паралелі між етногенезом та лінгвогенезом тих етномовних груп, які вони вивчають, та етнокультурними процесами на теренах найдавніших цивілізацій Близького Сходу. Також прагнуть виявити спільні риси у мовах та культурі між предками носіїв даних цивілізацій та сусідніх, синхронних передньоазіатським культурам, або тими, що передували їхньому виникненню, у тому числі й найдавнішими культурами на території України.

Актуальність дисертаційного дослідження обумовлюється, по-перше, необхідністю об'єктивно дослідити процес етногенезу та етнічної історії еламітів як одного з основних творців однієї з найдавніших цивілізацій Близького Сходу і світу взагалі - месопотамської цивілізації, що заклала основи сучасної математики, астрономії, юрисдикції, медицини, педагогіки тощо, визначити роль і місце еламітів у становленні цієї цивілізації та причини зникнення месопотамсько-еламської цивілізації. По-друге, на часі постали питання історіографічного аналізу джерел та досліджень з історії Еламу та еламітів, їхнього критичного осмислення на фоні нових відкриттів у сфері дослідження еламської історії, культури та мови. По-третє, саме зараз, у часи, коли території, де кілька тисячоліть тому виникла високорозвинута месопотамська цивілізація та її складова - еламська культура, тобто Ірак та Іран, або опинилися в міжнародній ізоляції, або перебувають у стані кровопролитної війни, ставши об'єктом політичних, економічних та геополітичних інтересів великих держав, необхідно докладати всіх зусиль для поширення об'єктивних знань про давню культуру й цивілізацію народів, що з найдавніших часів населяли територію цих країн, щоб народи світу глибше пізнали витоки світової культури й цивілізації та змогли визначити роль найдавніших культур Сходу в становленні світової цивілізації у порівнянні з своїми власними культурами.

Питання, поставлені у цьому дисертаційному дослідженні, пов'язані з історією культури й цивілізації, мови і традицій населення Стародавнього Еламу та етнокультурними зв'язками еламітів як з етнічними групами стародавнього Близького Сходу, так і з питанням можливих контактів з етномовними спільнотами, що перебували у глибоку давнину у більш віддалених регіонах. Тобто, дане дисертаційне дослідження присвячене етнічній історії Стародавнього Еламу. На думку багатьох сучасних етнологів, предметом дослідження етнічної історії є сукупність етнічних процесів, головними з яких є процеси консолідації та дивергенції етнічних спільнот.

Іноді вчені ставили питання, чи слід вважати етнічну історію самостійною науковою дисципліною і заявляли, що відповідь на це питання обумовлена необхідністю підготовки спеціальних наукових кадрів у галузі етнічної історії. Домінуючою в наш час є практика, згідно з якою етнічними дослідженнями в галузі етнічної історії зайняті представники різних наукових дисциплін: фахівці в галузі археології, лінгвістики, культурної та фізичної антропології, а також писемних джерел.

Фахівці, що спеціалізуються на вивченні етнічної історії, повинні в більш чи менш однаковій мірі володіти всім комплексом необхідних джерел, у яких розкриваються етнічні ознаки, щоб визначити співвідношення між ними.

Завжди у процесі дослідження етногенезу та етнічної історії тієї чи іншої спільноти виникала проблема - координація даних, отриманих різними дисциплінами, оскільки ці дані слабо співвідносилися між собою, або суперечили одне одному. Тут неодноразово виникали помилки, пов'язані зі спробами взаємооднозначного співставлення спільнот, виявлених різними категоріями джерел. Не дивлячись на палкі дискусії про співвідношення між поняттями «археологічна культура» та «етнічна спільнотa», все ж, на думку ряду дослідників етнічної історії, навряд чи можна сумніватися у тому, що археологічна культура відображає етнічну спільноту, характерною рисою якої є спільність матеріальної (і частково) духовної культури. Спільність культури відповідної етномовної спільноти може бути виявленою і в реконструйованій лінгвістами прамові. Проте чи завжди є достатньо шансів на те, що реконструйовані археологами чи лінгвістами етнічні спільноти будуть співпадати? За археологічною культурою може ховатися зовсім інша лінгвістична спільнота. Щоб уникнути появи поверхневих, недостатньо перевірених та часто хибних гіпотез, слід надавати більше уваги реконструкції процесів етнічної історії шляхом поглиблення спеціалізації в окремих галузях науки - лінгвістиці, археології, фізичної антропології, палеоботаніці, палеозоології, даних письмових джерел тощо. Дослідження мовних контактів та особливо лексичних запозичень створюють можливість встановити відносну хронологію етнолінгвістичної взаємодії. Археологія, зі свого боку, може іноді, хоча й не завжди, надати цій відносній хронології абсолютні часові координати. Проте такі координати, навіть не дивлячись на вдосконалення методів археологічних досліджень, є приблизними, і можливість допущення грубих помилок зберігається. Набагато надійнішу хронологічну основу дають лише писемні джерела після їхньої належної критичної обробки.

Ще не створено окремих наукових праць, присвячених етногенезу та етнічній історії Еламу, хоча окремі питання, пов'язані з даною тематикою, неодноразово ставилися вченими, які досліджували соціально-економічну та політичну історію Еламу, його мову й культуру, а також історію сусідніх з Еламом історичних областей - Дворіччя, Мідії, країн Центральної Азії, Кавказу, ранні етапи історії, мову та культуру Стародавнього Ірану. Окремі питання етнічної історії піднімалися такими дослідниками, як Дж. Камерон, А. Ю. Кримський, П. Ам»є, В. Хінц у їхніх монографіях, присвячених історії Еламу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження було виконане у межах науково-дослідних тем, що розробляються в Інституті сходознавства ім. А. Кримського НАН України, а саме «Історичні та культурні зв'язки України з мусульманським світом» (державний реєстраційний номер 0101U000125) - підрозділ «Спільноти східного походження на території України» та тема «Історіографічна спадщина українського сходознавства і сучасність (державний реєстраційний номер 0103U006524) - підрозділ «Цивілізації Близького та Середнього Сходу у науковій спадщині українських сходознавців».

Мета та завдання дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу спеціальної літератури та відомих науці джерел якомога об'єктивніше висвітлити процес етногенезу та етнічної історії еламітів, одного з найдавніших відомих історії народів світу, народу, якому приділяється чимало уваги у Біблії; визначити фактори, що сприяли етногенезу еламітів; визначити тип еламської етнічної групи (етнос, протоетнос, етнікос тощо), фактори, що сприяли збереженню еламської етнічної групи протягом кількох тисяч років, охарактеризувати причини зникнення еламітів, тобто, їх аріанізації (іранізації). Вирішення цих питань сприятиме прогресу у вирішенні проблем походження та особливостей етнічних процесів інших народів та народностей, що населяли колись та населяють нині планету, у тому числі, мертвих народів, що давно зникли з історичної арени, проте залишили за собою чимало пам'яток історії та культури.

Для досягнення означеної мети необхідно вирішити такі дослідницькі завдання:

- проаналізувати стан і ступінь дослідження проблематики в українській та зарубіжній історіографії, визначити рівень і повноту її джерельного забезпечення;

- дослідити питання історичної географії Еламу та середовища формування еламського етносу, визначити роль природно-географічних умов у формуванні еламської етнічної групи, характерного для неї господарсько-культурного типу та ступеню етнічної згуртованості еламців, а також ступеню їхньої етнічної свідомості, що виражався в етнонімі та етнотопонімах еламітів;

- дослідити питання території формування еламської етнічної групи, а також основні риси та особливості матеріальної та духовної культури еламітів на різних стадіях етногенезу та еволюції еламської етнічної групи, межі поширення цієї культури на теренах Близького і Середьного Сходу, внесок еламської культури у формування месопотамської (шумеро-аккадської) цивілізації;

- визначити проблему походження, основні характерні риси та особливості еламської мови як історичного джерела для вирішення етнічних проблем історії еламітів, а також охарактеризувати їхні етнокультурні зв'язки за даними іншомовних запозичень в еламській мові та спільних за походженням лексичних і граматичних елементів еламської мови з мовами інших відомих науці етномовних груп;

- охарактеризувати основні етапи і тенденції еламської етнічної історії за даними еламських, шумерських, аккадських, давньоєврейських та давньоперських письмових джерел, дослідити фактори, що сприяли збереженню еламської етномовної групи протягом кількох тисячоліть, а також фактори, що сприяли зникненню еламського етносу та його аріанізації (іранізації) в Ахеменідський та, можливо, в Аршакідський та Сасанідський періоди історії Стародавнього Ірану;

- охарактеризувати питання збереження еламо-месопотамської культурної спадщини в культурі давніх та сучасних народів Близького й Середнього Сходу і в світовій культурній спадщині.

Об'єктом дослідження є історія Стародавнього Еламу.

Предметом дослідження - етнічна історія Стародавнього Еламу на базі вивчення писемних джерел, вітчизняної та закордонної історіографії, що містять інформацію про Елам, а також матеріалів інших історичних дисциплін - археології, етнографії тощо.

Щодо методів при дослідженні питань, поставлених у дисертації, то тут перевагу слід надавати методиці, що використовується в історичній науці на основі принципу історизму, у відповідності до якого речі і явища мають розглядатися в їхньому закономірному історичному розвитку. У цьому зв'язку в дисертації еламська етнічна група вивчається в її безперервному історичному розвитку, з притягненням до дослідження даних інших наук, що можуть заповнити прогалини та «білі плями» еламської історії, тобто, періоди, щодо яких не знайдено жодного писемного джерела.

У цьому процесі опрацювання комплексу джерел використані загальнонаукові методи: аналітичний, синтетичний, дедуктивний, індуктивний, картографічний, порівняльний, типологічний, статистичний, історичні - історико-критичний, історико-філологічний, ретроспективний, проблемно-хронологічний. Методи, що використовуються фахівцями у галузі етнічної історії при аналізі даних лінгвістики - порівняльно-історичний метод вкупі з ареально-типологічним та культурно-географічним (частково також лінгвогеографічним) тощо.

При перекладі й аналізі стародавніх писемних джерел, написаних малодослідженою еламською мовою використано комбінаторний метод, що застосовується лінгвістами у перекладі та інтерпретації подібного роду малозрозумілих джерел, а також діалектичний метод історичного дослідження, згідно з яким кожний об'єкт має бути розглянутий в умовах свого історичного буття і з урахуванням всіх його особливостей.

Хронологічні межі дисертаційного дослідження починаються з V тис. до н. е. (виникнення поселення Сузи на території Хузистанської рівнини у Південно-Західному Ірані) і завершуються серединою I тис. до н. е. (зникнення еламської мови з офіційного вжитку в давньоперській Ахеменідській імперії). Обмеження дослідження зазначеними хронологічними рамками визначається тим, що саме в V тис. до н. е., за даними археологічних досліджень, на території сучасних іранських провінцій Хузистан та Фарс починає формуватися спільнота археологічних культур, основні елементи яких були характерні для матеріальної культури еламської етнічної спільноти в історичний період, коли на цих територіях з»явилися еламські письмові джерела. Цей період тривав з великими перервами і завершився в ахеменідську епоху, коли зникненню еламських писемних джерел передувало поступове витіснення еламської мови давньоперською, звернення еламітів до зороастризму і поширенню давньоперських власних імен серед еламітів.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що це - перше окреме дослідження процесу етногенезу та етнічної історії еламітів, стародавньої етнічної групи, що існувала як мінімум протягом 3,5 тис. років відомого науці історичного періоду. В дисертації здійснюється дослідження етнічних процесів історії еламітів на основі добре відомих та нових теорій етносу, а також приділяється значна увага дослідженню еламо-месопотамської етнокультурної спадщини та її значення для світової культури, зокрема, української. Методи, що використовуються при дослідженні проблем етнічної історії еламітів, можна втілити й при вивченні інших мертвих етнічних груп, зокрема, носіїв найдавніших культур та цивілізацій, що існували на території України.

Своєрідність методології дослідження етнічної історії полягає в тому, що її нині, як і раніше, вивчають представники різних наукових дисциплін: фахівці в галузі археології, лінгвістики, культурної та фізичної антропології, а також письмових джерел.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що основні положення дисертації, узагальнені факти, зроблені висновки надалі можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії Стародавнього Сходу, зокрема, з етнічної історії його народів, етнології, історії культури, порівняльно-історичного мовознавства, археології тощо. Основні положення дисертації, її фактологічний матеріал також можуть сприяти розв'язанню проблем, пов'язаних з етнічною історією народів, що зникли з історичної арени, причинами їхнього зникнення та дослідженням їхньої історичної спадщини.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження є наслідком самостійної праці дисертанта. Наукових робіт, написаних у співавторстві, немає.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися у доповідях та повідомленнях автора на семінарах, що проводилися в Інституті сходознавства імені А. Кримського. Загальна концепція дослідження, його окремі висновки апробовані: на науковій конференції молодих вчених та студентів Києво-Могилянської академії (червень 1996 року), І, V, VI, VII, VIII, IX Сходознавчих читаннях А. Кримського, що проводилися в Інституті сходознавства імені А. Кримського (1997, 2001-2005 рр.).

Публікації. Основні положення викладено у 10 публікаціях. З них 5 статей у провідних фахових журналах зі списку ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на 7 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (172 позиції) та трьох додатків. Обсяг рукопису становить 270 сторінок (з них 187 сторінок основного тексту).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність і новизна обраної теми дисертаційної роботи, визначається предмет, об'єкт дослідження, розкривається теоретичне й практичне значення дисертації, наведено дані про апробацію її головних положень, Зв'язок роботи з науковими програмами.

Перший розділ під назвою «Історіографія проблематики та джерельна база дослідження» складається з двох підрозділів: «Історіографія етномовних та етнокультурних проблем історії еламітів» та «Характеристика джерельної бази».

Відкриття цивілізацій шумерів та еламців, що серед перших в історії людства винайшли писемність (досі залишається спірним питання, хто першим почав застосовувати писемність, тобто передачу зв'язного мовлення на письмі - єгиптяни, шумери чи еламці - В.Х.) спонукало вчених до пошуку генеалогічних зв»язків цих двох стародавніх етнічних спільнот. Було чимало дискусій про генетичні зв'язки еламської та шумерської мов, що практично не мають між собою ніякої спорідненості.

Поряд з гіпотезами про можливу спорідненість еламської мови зі стародавніми «азіанічними» мовами, що залишили дуже мало слідів своєї лексики і граматики для сучасної науки (касситська, луллубійська, кутійська, протохеттська (хаттська), етруська тощо), тривалий час найбільш поширеними були концепції Я. Марра, Ф. Борка, Г. Хюзінга, А.Ю. Кримського щодо належності еламської мови до іберійсько-кавказьких. Бралася до уваги деяка схожість між еламською мовою та кавказькими у системі займенників, показників множини та обмежена кількість лексичних співзвучностей. Висувалися також протягом першої половини минулого століття концепції про належність еламської мови до тюркських, монгольських та уральських мов. В останні десятиріччя ХХ століття Д. Мак-Алпін та І.М. Дьяконов висунули концепцію про спорідненість еламської мови з дравідськими завдяки значно більшій схожості між еламською мовою та дравідськими, у порівнянні з мовами інших спільнот, у системі займенників, відмінкових закінчень та лексики, хоча щодо відсутності випадкових співзвучностей еламських та дравідських лексем І.М. Дьяконов висловив деякі сумніви. В наш час продовжуються пошуки ознак віддаленої спорідненості еламської мови, і автором даної роботи також було здійснено ряд порівняльних досліджень еламської лексики та морфології з лексико-граматичними системами інших лінгвістичних сімей, зокрема, дравідської, уральської та алтайської.

Невирішеним є також питання специфіки елементів еламської культури, що з найдавніших часів була тісно пов'язана з месопотамською культурою, а також мала активні зв'язки з культурами Центрального та Північно-Східного Ірану, Закавказзя, Середньої Азії та Індії. Зокрема, на думку автора роботи, образи грифона та змії як символу родючості, в еламському мистецтві та ідеології не є специфічно еламськими, як вважає В. Хінц, а властиві й для месопотамської міфології, зокрема, на думку автора роботи, образ грифона - птаха з головою лева, є символом сонця, яке в уявах шумерів та інших стародавніх народів Сходу, було зовні подібним до лева. Небесні явища, такі, як грім, асоціювалися в уявах давньосхідних народів з лев'ячим ревом. Визначенню семантики образів еламського й шумерського мистецтва відводиться значне місце у даному дисертаційному дослідженні.

Другий підрозділ присвячено вивченню стану джерельної бази для дослідження етнічної історії Еламу. Писемні пам'ятки свідчать про існування етнічної групи, що розмовляла еламською мовою, як мінімум протягом майже трьох тисяч років, тобто її вік можна порівняти з віком давньоєгипетського етносу. Проте дані писемних джерел досить фрагментарні. Існують періоди довжиною в декілька століть, відносно яких не знайдено жодної писемної пам'ятки як еламською мовою, так і мовами сусідів еламітів - шумерів, аккадців, хурритів тощо для характеристики еламської етнічної історії, а ті джерела, якими володіють учені, не дивлячись на їхню чисельність, досить одноманітні і являють собою частіше або царські написи, або господарські документи. Неповними є й археологічні дані. Територія Ірану, у тому числі, Хузистанської рівнини та сусідніх гірських областей, де в давнину існували еламські державні утворення, досліджена археологами недостатньо й нерівномірно. Фрагментарними є й палеоантропологічні дані, а палеоботанічні терміни, зокрема, назви культурних рослин, в еламській писемній мові в значній мірі позначалися шумерськими ідеограмами, тому їхнє реальне звучання визначити практично неможливо.

Проте, на думку автора роботи, використання раціональних методів дослідження, проведення порівняльного аналізу етнічної історії стародавнього населення Еламу та сусідніх областей регіону, визначення основних тенденцій етнічної історії відповідної етномовної групи може сприяти розкриттю ряду питань кількатисячолітньої історії еламітів, носіїв високорозвиненої для свого часу культури, яка зникла майже безслідно.

Другий розділ має назву «Дані історичної географії для дослідження етнічної історії стародавнього Еламу». Він присвячений дослідженню питань визначення географічних меж еламських державних утворень протягом історичного періоду, місцезнаходження основних еламських історичних областей, природно-географічних факторів етногенезу еламської етнічної спільноти та географічного положення Еламу відносно інших регіонів Близького та Середнього Сходу, що створювало значний вплив на соціально-економічні та етногенетичні процеси в еламському середовищі. Автором роботи була висловлена його власна гіпотеза, чому саме шумерську назву Еламу - NIM «високий» було дано Еламу, не дивлячись на те, що його політичним, культурним та економічним осередком була Сузіанська рівнина з центром у місті Сузи, хоча Шумер оточували інші гірські місцевості, які не мали в шумерській мові назви «високий», «височина». Сузіана як природне продовження Месопотамської рівнини, завжди перебувала під культурним впливом Дворіччя, правителі якого нерідко захоплювали Елам і який, у свою чергу, також здійснював спустошливі походи на Месопотамію. Не дивлячись на схожість у природно-географічних умовах між Еламом та Месопотамією, культурою та релігійними віруваннями населення цих областей, шумери та семіти, що жили у Дворіччі, вважали еламців ворогами, оскільки останні жили поза річковою долиною Тігру та Євфрату, де консолідувалася шумеро-семітська етнокультурна спільнота, яку необхідність спільного освоєння долин Євфрату і Тігру та створення єдиної ефективної іригаційної системи змусили об»єднатися, не дивлячись на мовні та культурні відмінності. Правителі державних утворень Месопотамії, бідної на природні ресурси, прагнули захопити багаті на метали, камінь та ліс гірські області Еламу та сусідні з Дворіччям гірські країни. Елам же прагнув встановити гегемонію в регіоні. Внаслідок цього, на думку автора, шумери вважали Елам гірською країною. До того ж подібне за семантикою до згаданого топоніму шумерське kur, що мало основне значення «гора» «височина», означало також поняття «чужа земля», «потойбічний світ» тощо.

Це викликало у свідомості шумерів, а пізніше, і семітів протиставлення себе еламітам як чужорідному етносу, що послужило одним з факторів збереження етнічної самосвідомості останніх у періоди майже цілковитої культурної, а іноді, і мовної семітизації еламітів.

Подібні за семантикою семітські назви Еламу - давньоєврейське нмйт («Elвm), що, можливо, походить від «alв, що в перекладі зі згаданої мови означає «бути високим», як і аккадське elы, могли утворитися ще й внаслідок співзвучності до певної міри з власне еламською назвою країни ha(l)tamti «земля господа». Пізніше, принаймні в епоху давньоперської Ахеменідської імперії, еламці називали себе етнонімом (вірніше, етнотопонімом) ha(l)tamti-p «мешканці землі господа», що може означати створення єдиного еламського етносу та самосвідомості відносно інших етнічних спільнот, що жили у згаданій імперії. В період, що передував перському завоюванню Еламу, його державні утворення являли собою військово-політичні союзи окремих областей - Суз, Аншану (лише в останні десятиліття вчені змогли виявити місцезнаходження цієї історичної області у родючій гірській долині провінції Фарс, де знаходиться Персеполь), Сімашкі (точне місцезнаходження невідоме) тощо.

Третій розділ дисертації має назву «Археологічні джерела для характеристики особливостей матеріальної історії та духовної культури еламітів». Він cкладається з трьох підрозділів: «Археологічні культури на території Еламу V тис. до н. е. - XXIV ст. до н. е.», «Археологічні культури на території Еламу XXIV ст. до н. е. - початку XIV ст. до н. е.», «Археологічні культури Еламу у XIV - VII ст. до н. е.». Основним критерієм такої періодизації історії археологічних культур на території Еламу, даної автором, є тенденції в розвитку культури на території стародавнього Еламу, які характеризувалися взаємодією еламської, месопотамської та інших культур, що вели майже до цілковитої асиміляції еламської культури месопотамською цивілізацією при збереженні деяких елементів еламської самобутності, посиленням тенденцій до зростання самосвідомості еламців та відродженням і подальшим розвитком їхньої самобутньої культури, та остаточним зникненням ознак еламської ідентичності.

Перший підрозділ присвячено довготривалому періоду від V тис. до н. е., тобто з початкових етапів становлення етнокультурної спільноти між найдавнішими землеробськими культурами Суз, Талі-Бакуну у провінції Фарс та давніх культур на території Луристану, поширенню еламських протописьмових джерел та інших культурних елементів на далекі райони Східного Ірану, і до XXIV ст. до н. е., коли Елам було завойовано Аккадською імперією, чому передувала майже цілковита асиміляція еламської матеріальної і, частково, духовної культури месопотамською.

Другий підрозділ присвячено періоду еламської історії від XXIV ст. до н. е. до початку XIV до н. е., тобто від завоювання Еламу Саргонідами до початку правління династії Іге-Халкідів, що згідно з археологічними відкриттями останніх десятиліть, припадає приблизно на перші десятиліття XIV ст. до н. е., а не на XIII ст. до н. е., як це вважалося раніше. Цей період характеризується поступовим, майже цілковитим витісненням еламської мови аккадською, особливо, в період розквіту деспотичних імперій на території Месопотамії, царі яких претендували на титул володарів чотирьох сторін світу. Наслідування мистецтву Дворіччя відбувається на території Еламу й під час правління власне еламських династій, що нерідко також прагнули до гегемонії в Еламі, Месопотамії й Західному Загросі. Зокрема, відбувається подальший розвиток мистецтва гліптики, а саме, циліндричних печаток з зображенням традиційних ритуальних сцен та міфологічних сюжетів, у яких присутні змії, гірські козли, антропоморфні рогаті «господарі тваринного світу» тощо. Проте з'являються і спрощені зображення «пейзажу», де присутні такі компоненти, як світова гора, «інший світ», на вершині якої живуть боги, світове дерево, листя якого поїдає гірський козел - символ надлюдської міці, з яким асоціювався й творець худоби Думузі (аккадський Таммуз), що шанувався й еламцями. Подібний сюжет був присутній і в скульптурних композиціях як на території Месопотамії, так і Еламу. Еламська скульптура в цей період досягає розквіту і, на нашу думку, не останню роль у цьому процесі відіграє поширення семітського стилю скульптурних зображень, що, звільнившись від канонів стилістичного мистецтва стародавніх шумерів, які зникли з історичної арени на початку ІІ тис. до н. е., надавали більшого значення формі зображуваних персонажів. Завдяки цьому еламські скульптури, як і твори скульптурного мистецтва Лагашу, в останні століття ІІІ тис. до н. е. досягають високого рівня витонченості. Водночас еламські майстри прагнули до самобутності в своїх творах.

В період правління династії Суккаль-махів (приблизно 1850-1505 рр. до н. е.) в Еламі, як і в Месопотамії, зникають елементи зооморфності в зображеннях божеств - вони зображаються без рогів, з типово людськими обличчями. Ще раніше, в епоху династії Сімашкі (XXI-XIX ст. до н. е.), завдяки впливу культури багатих на метали гірських областей Луристану, з яких вийшла еламська династія Сімашкі, з'являются срібні, бронзові та золоті вироби - рукоятки мечів, жертовні сокири та молотки, виконані на високому рівні майстерності. Ці вироби оздоблені зображеннями реальних та міфічних тварин - грифонів, зміїв, гірських козлів, левів тощо, виконаних в еламсько-луристанському «звіриному стилі», що справив пізніше значний вплив і на мистецтво іранських народів, у тому числі, скіфів. Завдяки розмаїттю культурних комплексів областей, що знаходяться на північ від Сузіани при значному поширенню сузіанської та месопотамської кераміки та інших виробів, що використовувалися як у господарських, так і в ритульних цілях і при відсутності у цих областях необхідної кількості писемних джерел, вчені не наважуються зробити остаточний висновок про етнічний склад населення гірських долин на північ від Сузіани.

У віддалених далеко на схід від Сузіани поселеннях Тепе-Ях»я, Шахрі-Сохте та Шахдад наприкінці ІІІ тис. до н. е. (де у IV тис. до н. е. поширилася еламська торговельна експансія), ще продовжує вживатися кераміка, подібна до сузіанської та складаються облікові документи, написані протоеламським піктографічним письмом, що поступово зникає з ужитку. Тексти, написані еламським клинописом, що був винайдений під впливом шумеро-аккадського клинопису в останніх століттях ІІІ тис. до н. е., тут не знайдені. Якщо припустити, що еламомовне населення цих областей асимілювалося з аборигенами, то не можна заперечити продовження жвавих контактів племен, що мешкали в даний період на території Східного Ірану та Афганістану, з Еламом та Месопотамією, оскільки останні отримували олово для виробництва бронзи саме з долини ріки Гільменд.

Поховання в період Сімашкі здійснювалося, аналогічно шумерському, у великих керамічних посудинах таких же форм, як у Месопотамії, у циновках, аналогічно месопотамським, та іноді в керамічних трунах, схожих за формою з ванною. Останніх у Месопотамії не спостерігається. Така ж різноманітність форм поховальних посудин спостерігається й після падіння ІІІ династії Уру в Дворіччі і в Еламі - на території виявленого більш, ніж три десятиліття тому храмово-поховальному комплексі на Хафт-Тепе в Хузистані в «темний» донедавна період еламської історії (XV-XIV ст. до н. е.). Там знайдено поховання правителя Еламу й Аншану на ім»я Темпті-Ахар, разом з яким були поховані його царедворці й слуги, аналогічно до колективного поховання придворних та слуг у гробниці шумерської цариці Ранньодинастичного періоду на ім»я Пу-Абі та фараона Джосера. В цей «темний період» культура Еламу не була відсталою. Вона продовжувала процвітати.

Третій підрозділ присвячено наступному періоду, що характеризувався зміцненням еламських держав - Іге-Халкідської та Шутрукідської у XIV - XII ст. до н. е., трьохсотлітьою перервою - «темним періодом» в еламській історії та короткочасною епохою існування Новоеламської держави у VIII-VII ст. до н. е. Після цього Елам був розгромлений ассирійцями та став легкою здобиччю персів, що поступово асимілювали еламітів, перейнявши від них досягнення та особливості месопотамсько-еламської цивілізації - монументальну архітектуру, високорозвинені ремесла, міфологічні сюжети про боротьбу з левами, крилатих биків, грифонів тощо. На першому етапі цього періоду, приблизно у XIV ст. до н. е., було побудовано зіккурат Чога-Замбіль - шедевр еламської храмової архітектури. Досягає найвищої досконалості і витонченості виробництво ювелірних прикрас, оздоблених спіралевидними, зубчатими та колоскоподібними елементами декору, які за витонченістю можна порівняти з ювелірними прикрасами античної епохи. Вплив еламського «звіриного стилю» - зображень реальних та міфічних тварин - гірських козлів, грифонів тощо та луристанських бронз в цей час досягає північного Ірану. На території самого ж Еламу, неподалік від Бехбехану, на південний схід від Суз, іранськими археологами у 80-і рр. минулого століття було знайдено бронзову чашу, виготовлену на рубежі ІІ та І тис. до н. е. На цій посудині у кілька ярусів ілюстративно розповідається про від»їзд еламського правителя на відпочинок або на полювання, його швидке повернення до резиденції у зв'язку з заколотом та придушення заколоту. Зображення людських постатей та тварин, а також спіралеподібні перегородки між ярусами на чаші характеризуються витонченістю та досконалістю форм, і на нашу думку, цей шедевр еламського мистецтва, можна порівняти з відомою на весь світ скіфською пектораллю, на якій також виконано зображення у кілька ярусів, а спіралеподібні перегородки між ними зовні схожі з тими, що було виконано на чаші з Ірану.

Розвивається мистецтво скельного рельєфу, зокрема, рельєфи в Аяпірі, Куль-Фараху та Шекофт-Солеймані (у гірському Хузистані, на схід від Сузіани), де зображено місцевого правителя Ханні, що здійснює колективне жертвопринесення відтворено сцени колективного та індивідуального жертвопринесення представниками знаті - царями та намісниками областей, а також родинного та індивідуального відправлення ними релігійних культів. Перехід від колективних релігійних ритуалів стародавніх шумерів до відправлення індивідуальної молитви, звернення до свого внутрішнього «я», що було втілено в життя семітомовними жителями Дворіччя в постшумерську епоху, проявився, на думку автора даної роботи, і в ритуалах еламітів. Про їхню інтравертивність, сухість та прозаїчність, подібно до характеру стародавніх семітських народів (на відміну від емоційних екстравертів-шумерів, що завдяки постійній колективній боротьбі за виживання та забезпечення врожайності звертали увагу більш на зовнішню сторону та зовнішні характеристики предметів і явищ), свідчать і скульптурні зображення ІІ тис. до н. е., де на витонченому рівні показано стан людської душі.

Ці рельєфи демонструють значну схожість в одязі між представниками еламської та ассирійської знаті, а також деякі відмінності між головними уборами та зачісками між еламітами та стародавніми народами Месопотамії.

Четвертий розділ, що має назву «Дані лінгвістики та письмових джерел для дослідження етнічної історії Еламу», складається з двох підрозділів: «Лінгвістичні дані про етногенез та етнічнокультурні зв'язки еламітів» та «Дані писемних джерел для дослідження етнічної історії Еламу».

Обидва підрозділи пов'язані з дослідженнями писемних джерел, як еламських, так і шумерських, аккадських, давньоперських, давньоєврейських тощо.

Перший розділ присвячено дослідженню лексики та граматики еламської мови за даними еламомовних писемних джерел кінця ІІІ - середини І тис. до н. е. Автором було приділено увагу дослідженню особливостей граматики та лексичного складу еламської мови, що не має близької спорідненості з жодною з відомих науці мов, а також процесу еволюції еламської мови, що протягом майже двох тисяч років не зазнала значних змін, та деяких діалектних особливостей еламської мови гірської області Аяпір у перших століттях до н. е. Автором також було проведено власний порівняльний аналіз еламської мови з мовами відомих науці мовних сімей та генетично ізольованих мов, зокрема, з тими мовними сім»ями, з якими чимало дослідників протягом останніх ста років у більшій чи меншій мірі намагалися знайти спільні корені з еламською мовою, тобто, з урало-алтайськими, іберійсько-кавказькими, дравідськими тощо. Особливу увагу було приділено ретельному дослідженню висунутій у 60-их - 80-их рр. ХХ століття концепції І.М. Дьяконова та Д. Мак-Алпіна про спорідненість еламської мови з дравідськими. Крім згадки наведених раніше І.М. Дьяконовим прикладів значної схожості між еламською та дравідськими мовами у системі займенників та співзвучності ряду лексем у цих мовах (сам І.М. Дьяконов мав сумнів щодо не випадковості їхньої співзвучності), автор також наводить близько 120 прикладів співзвучності між елементами лексики еламської та дравідських мов і не виключає можливості випадкової схожості між ними. Серед цих лексем - схожі за звучанням назви частин людського тіла при майже цілковитій відсутності важливих для характеристики спільних мовних коренів прикладів співзвучності між термінами спорідненості, іменами богів тощо. Автор даного дисертаційного дослідження також виявив деякі лексичні та, особливо, морфологічні паралелі (зокрема, у відмінкових суфіксах) між еламською мовою та урало-алтайськими, і зробив висновок про необхідність вирішувати проблему генетичних зв»язків еламської мови у контексті ностратичної теорії та концепції про відносність питання генетичної спорідненості. Подальші відкриття пам'яток еламської писемності та успіхи при їх прочитанні та виявленні семантики слів та виразів, що можливі при генетичній ізольованості еламської мови та при можливій наявності білінгв сприятиме подальшому процесу вивчення еламської мови та визначенню її місця серед ностратичних та сіно-кавказьких мов. Такі дослідження вже розпочалися. Принаймні, Г. Старостін проводив порівняльний аналіз еламської мови як з ностратичними, так і північно-кавказькими, і знаходив деякі ізоглоси між еламською мовою та мовами згаданих лінгвістичних сімей та суперсімей.

Другий підрозділ присвячено дослідженню питання можливості визначити основні тенденції етногенезу еламітів за вкрай обмеженими за змістом еламськими писемними джерелами, що складаються, в основному, з царських написів, присвячених військово-політичним діям еламських правителів, та господарських облікових документів щодо надходжень та видатків царських і храмових господарств. Еламських літературних джерел і текстів релігійного змісту, як власне еламомовних, так і аккадомовних чи шумеромовних, що свідчать про значний вплив месопотамської цивілізації на еламську культуру та етномовну ситуацію в Еламі, вкрай мало (якщо не враховувати єдине поки що відоме науці еламське літературне джерело - уривок еламської версії поеми про Гільгамеша, що датується VIII ст. до н. е., знайдений на території Урарту). Проте і з цих джерел, а також з першого відомого науці міжнародного документу - союзницького договору приблизно 2260 р. до між Нарам-Суеном та невідомим еламським царем (внаслідок пошкодження таблички, на якій було записано договір) можна дізнатися імена божеств, яким поклонялися еламіти, про поступове створення еламо-шумерсько-аккадського синкретизму внаслідок того, що для давньосхідних людей головним було задобрити богів, що символізують родючість та продовження існування людського роду, які б етнічні групи не поклонялися цим божествам. Звернення еламських правителів до богів, де царі, навіть наймогутніші завойовники, такі, як, наприклад, Шільхак-Іншушінак (приблизно 1150-1120 рр. до н. е.) називають себе улюбленими слугами того чи іншого божества, а не втіленням бога, як, скажімо, єгипетські фараони, свідчить про те, що еламські монархії ніколи не досягали такого рівня деспотизму та всевладності, як, скажімо, у Єгипті чи навіть у Месопотамії, в період панування Саргонідів та царів ІІІ династії Уру, яких обожествляли після їхньої смерті. Не було в Еламі і єдиного для всієї країни пантеону, а також релігійного центру, аналогічного шумерському Ніппуру, де був храм верховного бога Енліля. На думку деяких дослідників, назва ha(l)tamti «земля господа», яку дали своїй країні еламіти, свідчить про те, що для них уся територія країни мала сакральне значення, а також про їхню автохтонність на території Еламу. Еламіти поважали подружжя верховних богів - Хумбана та Кіріріші, богинь-матерів різних місцевостей країни - Піненкір, Парті (перша була, згідно з даними шумерських писемних джерел та тлумаченням їх деякими дослідниками, прообразом Інанни-Іштар, яку самі жителі Дворіччя вважали еламською богинею). Поважали еламіти також місцевих богів. Проте високошанованого бога Іншушінака, покровителя Суз, в період Новоеламського царства (VIII-VII ст. до н. е.), коли влада верховного правителя Еламу, резиденція якого знаходилася у Сузах, ослабла, не згадують у молитвах начальники еламських областей, зокрема, Ханні, намісник Аяпіру, що знаходився в горах на північний схід від Сузіани. Титули еламських царів «Цар Еламу і Сімашкі», «Цар Аншану і Суз» тощо, на думку ряду дослідників свідчать про федеративний устрій Еламу. На нашу ж думку, тут слід провести деяку аналогію між природними областями Еламу та Шумеру, у яких утворилися протодержави-номи, що мали природні межі (долини рік, гірські долини, басейни каналів), і які пізніше утворювали тимчасові військово-політичні союзи, можливо, у деяких випадках, шляхом встановлення гегемонії одного правителя. В Еламі Сузіанська рівнина та долини гірських річок, що прилягали до неї і де жило еламське населення, за якісними показниками водних та багатих ґрунтових ресурсів, мали деякі спільні риси у веденні господарства та характеризувалися спільністю мови, культури та подібністю релігійних вірувань і культів, а внаслідок відносної природної ізольованості одне від одного, мали відносну самостійність у політичному, релігійному і культурному житті.

Різниця в етнокультурній ситуації між Сузіаною та найбільшою гірською долиною - Аншаном полягала в тому, що Сузіана, на відміну від останнього, була продовженням Месопотамської рівнини і піддавалася глибокому впливові шумеро-аккадської культури й мов, якими розмовляло населення Дворіччя у давнину. Були періоди в історії Еламу, зокрема, з XX по XIV ст. до н. е., коли в Сузіані, при збереженні еламської релігійної традиції та еламських імен, еламська мова була цілком витіснена аккадською, і не знайдено жодного еламомовного писемного джерела. Цілковитої асиміляції еламітів месопотамцями не сталося, і однією з вагомих причин тому була віковічна ворожнеча між Еламом та Дворіччям за гегемонію в регіоні та володіння гірськими природними багатствами і торговельними магістральними шляхами. Гірський Аншан, який знаходився за сотні кілометрів від Месопотамії, був менш посемітизованим і у 2-ій половині ІІ тис. до н. е. зіграв значну роль у відродженні еламської мови та культурних традицій у Сузіані. Проте, коли у VII-VІ ст. до н. е., коли в Аншан, джерело еламства, проникли давні перси і їхні правителі почали називати себе «царями Аншану», населення цього краю почало іранізовуватися.

Остаточна аріанізація (іранізація) еламітів, чия мова була однією з офіційних мов Ахеменідської імперії, почалася у V ст. до н. е. Цей процес проявився у тому, що еламіти, згідно з даними письмових джерел цього періоду вже часто носили давньоперські імена. Сприйнятливість Еламу до чужорідних запозичень, втрата у значній мірі еламітами своєї самобутності ще в ІІІ тис. до н. е. внаслідок дії географічних, геополітичних, соціально-економічних та етнокультурних факторів, відсутність (згідно з наявними даними) власної оригінальної релігійної та літературної традиції на відміну від давніх іранців, що об'єднувалися навколо нових прогресивних ідей та заповідей зороастризму і мали багате підґрунтя для становлення й розвитку в майбутньому однієї з найкращих в історії світової культури літературних традицій, сприяли остаточній іранізації стародавніх еламітів.

У висновках підсумовуються результати дослідження відповідно до поставленої мети і завдань.

1. Протоеламська етнокультурна спільнота сформувалася у зонах Сузіанської рівнини та родючих річкових долин сусідніх гірських областей, відносно ізольованих одне від одного, де розвивалися найдавніші землеробські культури, починаючи з VI-V тис. до н. е. Всередині ІV тис. до н. е. виникає протоеламська писемність, що поширюється разом з іншими атрибутами еламської культури, з протоміста Сузи, на Центральний та Східний Іран. Самі ж еламці, починаючи з цього ж періоду потрапляють під значний культурний, а іноді, й політичний вплив з боку Дворіччя, найдавніші держави якого, при складності природних умов для розвитку землеробства та бідності на ліс та метали, якими були багаті гірські місцевості Еламу, освоївши долини Тігру та Євфрату і створивши розвинутий рівень техніки землеробства та високу для того часу культуру, здійснюють експансію на сусідні країни. Внаслідок дії згаданих факторів Елам, головна область якого - Сузіана - була продовженням Месопотамської рівнини, в значній мірі був в культурному та мовному аспекті асимільований шумерами та семітами.

2. Власне Елам, що складався з кількох природних областей, був неоднорідним у мовному та культурному відношеннях. Зокрема, гірська область Аншан, що менш зазнала месопотамського впливу, була джерелом еламської самобутності, і коли створювалися військово-політичні об»єднання під егідою Аншану, ця самобутність відроджувалася. Коли після ослаблення Еламу внаслідок постійних війн з Вавилонією та Ассирією, у VII ст. до н. е. Аншан поступово заселили перси, почався процес асиміляції еламітів персами. Причинами тому були відсутність етнічної єдності у межах еламських федеративних держав, які об»єднували різні природні області, що були природним середовищем формування протоетносів, відсутність єдиного пантеону, єдиного релігійного центру, аналогічного шумерському, літературної традиції. Проте еламіти, на відміну від шумерів, надовго зберегли свою культуру та мову внаслідок існування джерела еламської самобутності в ізольованому від Месопотамії Аншані і завдяки тому, що мешканці Дворіччя протиставляли себе еламітам як чужому для них етнокультурному елементу.

Тенденції боротьби іранських народів та етнічних груп за збереження своєї мовної і культурної самобутності при значному впливі з регіонів, розташованих на захід від Ірану - Месопотамії, Аравії тощо, продовжувалися і в епоху Аршакідів і Сасанідів, коли арамейські запозичення у значній мірі спостерігалися у парфянській та пехлевійській мові, і в ісламську епоху, коли багата перська мовна та літературна традиція стала запорукою збереження високої іранської культури.

3. Ізольовану еламську мову та її етногенетичні зв'язки слід вивчати у контексті порівняльного вивчення ностратичних та сіно-кавказьких мов, оскільки в еламській лексиці та морфології помітні зв'язки з лексикою та морфологією мов обох згаданих суперсімей. Ніякої близької спорідненості між еламською мовою та мовами відомих науці мов не спостерігається.

4. Еламіти внесли значний внесок у створення давньої месопотамської цивілізації, її мистецтва, культури, становленню наукових знань тощо. Перший відомий науці політичний договір було укладено між Еламом та Саргонідською імперією еламською мовою.

5. Не дивлячись на те, що еламіти, як і шумери та вавилоняни, зникли з історичної арени, їхній внесок в культуру, мистецтво, архітектуру Ірану є вагомим. Вірування давніх еламців та жителів Месопотамії, що полягають у зв'язку образів гірських копитних тварин з небесними стихіями та образу змії - з родючістю; знаками прямокутника та хреста в найдавнішому орнаменті - з захищеністю людини з чотирьох сторін світу, збереглися як у віруваннях сучасних народів Ірану та Середньої Азії, так і деяких регіонів Східної Європи, у тому числі, і східнослов»янських народів.

Основні положення дисертації викладено у таких роботах:

Статті:

1. Проблеми доарійської історії Ірану у неопублікованій роботі А.Ю. Кримського «Елам» // Східний Світ. - 1997. - № 1-2. - С.125-137.

2. Проблема етнічного складу доарійського Ірану у праці А.Ю. Кримського «Елам» // Сходознавство. - 1998. - № 6. - С.2-8.

3. Бахтіари - іранізовані нащадки аншанських еламців? // Східний Світ. - 2002. - № 2. - С.145-155.

4. Чи існувала еламо-дравідська сім»я? // Вісник КНУ ім. Тараса Шевченка. - Київ, 2006. - С. 89-90.

5. Чи існувала еламо-дравідська етнолінгвістична спільнота? // Східний Світ. - 2006. - № 4. - С.112-136.

Матеріали та тези конференцій:

6. Співзвучність слів в еламській, дравідських, кавказьких, давніх індоєвропейських та етруській мовах як історичне джерело дослідження питання етнокультурних зв»язків у давнину // V Сходознавчі читання А. Кримського. - 2001. - С.139-140.