Визначення суті Голодомору можливе тільки у зв'язку з комуністичним будівництвом. Тому в перших підрозділах цієї статті вивчалися обставини появи держави-комуни та її утвердження у суспільстві. У цьому підрозділі переходимо до теми загальносоюзного голоду 1931-1933 рр., у тому числі й українського голоду 1932 р., на ґрунті якого став можливим Голодомор. Увагу треба зосередити на продовольчій розверстці, яка була причиною загальносоюзного голоду.

Історики пов'язують продрозверстку з аграрною політикою керівництва РКП (б) у добу воєнного комунізму. Варто, однак, особливо при розгляді Голодомору, відмовитися від поетапного вивчення воєнного комунізму, нової економічної політики та сталінської модернізації у трьох її різновидах - індустріалізації країни, колективізації сільського господарства, культурного будівництва. Якщо подивимося на радянську історію перших двох десятиріч під кутом зору "побудови комунізму", то побачимо, що продрозверстка повторювалася двічі: у 1919-1920 і в 1929-1932 рр., причому з однаковим кінцевим результатом - голодом. Щоправда, у першому випадку трагічні наслідки аграрної політики Кремля були замасковані катастрофічною посухою 1921 р., яка охопила Південну Україну, Північний Кавказ, Поволжя.

Продрозверстка не мала безпосереднього стосунку до "будівництва комунізму", але стала неминучим наслідком спроб держави-комуни ліквідувати приватну власність на засоби виробництва. Логіка комуністичних перетворень вимагала одночасного нищення приватної власності великих та дрібних власників у місті й на селі. Відсторонити від виробництва велику буржуазію виявилося досить просто. Влада мала підтримку робітничого класу, який одержував через фабзавкоми і профспілки істотні права в управлінні націоналізованою власністю. Ідентичні перетворення на селі були пов'язані зі створенням радянських господарств (радгоспів) на базі поміщицьких маєтків, а також комун - шляхом об'єднання селянських господарств. Маючи в розпорядженні заводи, радгоспи й сільськогосподарські комуни, держава-комуна здобувала, як здавалося вождям, можливість ліквідувати вільний ринок і запровадити замість віками існуючого товарообігу між містом та селом прямий продуктообмін. Намір здійснити такі перетворення озвучив В. Ленін у "Квітневих тезах" 1917 р., і саме вони були передбачені схваленою в березні 1919 р. комуністичною програмою РКП (б).

Однак справа не залагодилася від початку. Селяни й мобілізовані у сільській місцевості солдати не бажали чути про радгоспи та вимагали "чорного переділу". Уряд В. Леніна змушений був задовольнити їхні вимоги й опинився перед необхідністю шукати замість продуктообміну між містом та селом інші способи перетворення заробітної плати робітників і службовців у державному секторі на матеріальні засоби існування. Спроба зберегти частину поміщицьких маєтків у вигляді радгоспів і надати перевагу комунам під час "чорного переділу" у завойованій на початку 1919 р. Україні обернулася крахом радянської влади.

В умовах, що склалися, Раднарком заборонив вільну торгівлю й розклав між селянами у вигляді обов'язкових завдань потрібні йому обсяги продовольства. За виконані завдання селянам передбачалося суто символічне відшкодування. По-перше, держава-комуна повинна була підтримувати насамперед розбудовану до неймовірно високої чисельності Червону армію. По-друге, промисловість опинилася у стані напівколапсу через спроби замінити ринкові зв'язки в державному секторі економіки системою директивних замовлень-на-рядів. По-третє, індустрія стала мілітаризованою, виконуючи в першу чергу замовлення військового відомства.

Охоплені в 1919 р. продрозверсткою, наступного року селяни почали обмежувати площі засіву власними потребами, тому що не бажали працювати на державу без матеріальної компенсації. Тоді В. Ленін зробив спробу доповнити продовольчу розверстку посівною. У грудні 1920 р. було запроваджено відповідну норму й почалося створення системи державних органів, покликаних довести до кожного двору план засіву, а потім відстежувати, наскільки ретельно селянські господарства оброблятимуть посіви, щоб одержати врожай, котрий перейде до держави за розверсткою. Важко сказати, що саме переконало вождя відмовитися від комуністичної політики, яка переростала у кріпосницьку. Але через кілька місяців після появи закону про посівну розверстку В. Ленін перейшов до непу, а за кілька місяців до смерті почав закликати партію відмовитися від усталених уявлень про соціалізм.

Відмова від нової економічної політики та перехід із 1929 р. до повторного комуністичного штурму реанімували продрозверстку. 28 червня 1929 р. ВЦВК і РНК РСФРР ухвалили постанову "Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів".3 липня її продублювали ВУЦВК і РНК УСРР. Ці документи запроваджували обов'язкові планові завдання щодо хлібоздачі з розверсткою на село за принципом самообкладання. Вони спиралися на висловлений у грудні 1927 р. висновок XV з'їзду ВКП (б) про те, що товарообіг у міру успіхів "будівництва соціалізму" дедалі більше перетворюватиметься на продуктообмін, а торговельний апарат буде врешті-решт замінено апаратом "соціалістичного розподілу продуктів". У постанові ЦК ВКП (б) від 26 серпня 1929 р. "Про основні підсумки й чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів" перемогу над ринком, яка здавалася близькою, ознаменувала термінологічна революція: товари почали називати продуктами. Контрактаційний договір між державою та селянином, колгоспом або кооперацією почав розглядатися як "засіб організації планового продуктообміну між містом і селом".

Не треба доводити, що розверстка руйнувала виробництво. Це вже доведено багатьма дослідниками проблеми голоду, зокрема Р. Девісом та С. Віткрофтом, В. Кондрашиним. Селяни сіяли чимраз менше, а держава реквізувала дедалі більшу частку врожаю, який, однак, зменшувався з кожним роком продрозверстки. Унаслідок цього загроза голоду нависала й над селом, і над містом, котре залежало від державних централізованих поставок хліба за картковою системою. Колективізація сільського господарства внесла поправку до цієї закономірності віддаленням у часі примари голоду. Колгоспники вже не могли самостійно вирішувати, скільки їм сіяти, і посівні площі розширювалися з року в рік. На XVI з'їзді ВКП (б) у червні 1930 р. Й. Сталін з оптимізмом заявив, що завдяки створюваному колгоспному ладу у країні "успішно розв'язується зернова проблема".

Однак у колгоспах руйнівний вплив більшовицького розподілу селянства на бідняків, середняків і куркулів почав зникати. Селяни знову почали поводитися, за визначенням проникливого знавця селянської психології Т. Шаніна, "як соціальна одиниця зі спільними економічними інтересами і власною індивідуальністю, яка виявлялася у специфічних знаннях, способі дій і формах політичної свідомості, що обумовлювали колективну дію". Змушені працювати в полі, щоб вирощувати призначений для держави врожай, колгоспники робили це настільки недбало, що втрати зерна ставали фантастичними. На четвертому році продрозверстки селяни майже перестали працювати ще й тому, що охляли від голоду. Відмовляючись від праці на полях, вони зосереджували зусилля на присадибній ділянці, яка повинна була рятувати їх від голоду у зимові місяці.

Небажання працювати в колгоспі розглядалося владою як "саботаж". Іноземці були вражені його масштабами. Керівник генерального консульства Польщі в Києві Я. Каршо-Седлевський доповідав міністерству закордонних справ своєї країни, що 27 вересня 1932 р. він здійснив подорож літаком із Харкова до Одеси з тим, щоб зорієнтуватися, яким є фактичний стан із сільськогосподарськими роботами в Україні. Шестигодинне перебування в повітрі в безхмарний день переконало його в тому, що було зорано й засіяно не більше 1/6 орних ґрунтів. Усюди він бачив на полях невелику кількість людей, хоч осінній сезон сільськогосподарських робіт добігав кінця 16. Італійський посол у Москві Б. Аттоліко доповідав своєму урядові у червні 1933 р.: "Першопричину теперішнього голоду слід шукати у втраті селянином інтересу до обробітку землі, яка перестала бути його власністю, та його спротиві й небажанні віддавати державі плоди своєї праці".

Детально розкриваючи хлібозаготівельні плани кожного року, Р. Девіс і С. Віткрофт при характеристиці їх розмірів обмежувалися зауваженням про те, що надзвичайно завищена загальносоюзна цифра розкладалася по республіках, областях і районах зі встановленням окремих завдань для радгоспів, колгоспів та одноосібників. Регіональна розверстка була волюнтаристською дією, і тут їм доводилося обходитися без власних припущень. Однак місцевий зріз хлібозаготівель, який відтворюється у книзі цих авторів без коментарів, наводить на роздуми. Справді, чому Україна в 1930 р. віддала державі 7675 тис. т зерна, тоді як Центральна чорноземна область, Середньо-Волзький, Нижньо-Волзький і Північно-Кавказький краї Росії разом узяті - 7356 тис. т. А ні в роки непу, ані до революції Україна не виробляла стільки зерна, скільки чотири інших регіони товарного землеробства в європейській частині країни, разом узяті. Установлений з урожаю 1930 р. хлібозаготівельний план республіка спромоглася виконати тільки до кінця травня 1931 р. Держава одержала від неї по 4,7 ц зерна з кожного гектара посівних площ - рекордний показник товарності за всі дореволюційні та пореволюційні роки. Але продуктивні сили українського села були підірвані. З урожаю 1931 р. Україна віддала державі 7253 тис. т збіжжя, тобто не набагато менше, ніж у попередньому році (інші чотири регіони товарного землеробства дали разом 8336 тис. т. Хлібозаготівлі продовжувалися до пізньої весни 1932 р., поки в багатьох районах не залишилося будь-яких запасів продовольства та фуражу. Справа не обмежилася дальшим підривом продуктивних сил сільського господарства. У 44 районах УСРР у першій половині 1932 р. почав лютувати голод з десятками тисяч смертних випадків.

Чи можна здогадатися, чому держава-комуна з такою силою тиснула своєю продрозверсткою на Україну? Мабуть, треба звернути увагу на регіональну статистику селянських хвилювань у 1930 р., яку наводить Л. Віола. Як відомо, у березні того року Й. Сталін призупинив на півроку суцільну колективізацію й опублікував статтю "Запаморочення від успіхів", в якій назвав "викривленням лінії партії" з боку місцевих партпрацівників свій власний курс на комунізацію селянства. Ситуацію на весну 1930 р. у закритому листі до низових партійних організацій від 2 квітня він характеризував таким чином: "Якби не було тоді негайно вжито заходів проти викривлень партлінії, ми мали б тепер широку хвилю повстанських виступів, добра половина наших низових працівників була б перебита селянами, була б зірвана сівба, було б підірване колгоспне будівництво і був би поставлений під загрозу наш внутрішній і зовнішній стан".

А тепер подивімося на регіональну статистику селянських виступів у чотирьох (без Середньої Волги) районах товарного землеробства:

Ці дані коментарів не потребують. Розташована на кордоні з Польщею (у складі котрої перебувала Західна Україна) найбільша у СРСР за людським та економічним потенціалом національна республіка викликала особливе занепокоєння в керівників партії. Можна собі уявити, з якими почуттями у Кремлі читали зведення ОДПУ, де цитувалися прокламації українських повстанців із закликами до здобуття незалежності й відновлення Української Народної Республіки. Десятки таких випадків наводить Л. Гриневич.

Не забуваючи про можливий зв'язок між хлібозаготівельними планами й селянськими хвилюваннями, поглянемо на економічну ситуацію у СРСР після кількох років продрозверстки. Якщо вивчати її по газетах, то можна тільки дивуватися тій кількості новобудов промисловості, що почали давати продукцію в 1932 р. Проте країну охопила тяжка економічна криза. Радянський уряд уперше змушений був скоротити видатки на "священних корів" бюджету - важку промисловість та армію. Платіжний баланс перебував у катастрофічному стані. Щоб погасити заборгованість по короткострокових позиках (у країнах Заходу вже запрацювала "чорна біржа" радянських векселів), влада "країни Рад" виставила на продаж шедеври світового мистецтва й унікальні предмети антикваріату з національних музеїв. Було скорочено норми забезпечення хлібом службовців та утриманців робітників і службовців, а деякі категорії міського населення взагалі позбавили централізованого постачання. Та найгірше становище складалося на селі, де з осені 1932 р. знову розпочався голод.

Вище керівництво країни було завалене повідомленнями чекістів про "гострі настрої" у суспільстві. У скриньку для кореспонденції багатотиражки 153-го стрілецького полку (Український військовий округ) 6 березня 1932 р. хтось укинув лист такого змісту: "Горе соціалізму, якщо буде війна в 1932 р. Усього одна іскра - і спалахне нечувана пожежа". Студент Київського рибоводного технікуму 20-річний комсомолець із Брусилівського району на Київщині Г. Ткаченко 18 червня писав генеральному секретареві ЦК КП (б) У С. Косіору: "Мені здається, наскільки партія була авторитетною все ж таки серед широких мас, зараз усе менше. І тільки внесеться іскра у селянство, то спалахне всюди. Зараз набирає сили й авторитету теорія т. Бухаріна". Серед повідомлень, які стікалися у Кремль, було й таке: "У селян таке враження складається, що страшно навіть говорити: коли б тільки що, так зразу повернули б гвинтівки проти. Повідомляє Вас Тарасюк Іван - учень школи ФЗО, станція Долинська. Зараз я працюю в ГПУ по виявленню антирадянських подій".

5 серпня 1932 р. секретно-політичний відділ ОДПУ підбив підсумки селянських виступів за сім попередніх місяців. Із врахованих чекістами 1630 виступів в УСРР було зареєстровано 923, на Північному Кавказі - 173, а у Центральній чорноземній області Росії - тільки 4329. Невже двадцятиразово вища протестна активність українських селян обумовлювалася тільки їхньою волелюбністю, схильністю до бунту, урешті решт ментальністю? Логічно згадати хлібозаготівельний тягар, накладений Кремлем на Україну, і визнати його провокаційний характер.

Будь-який робітничо-селянський протест у неросійських регіонах обов'язково набував національної забарвленості. Кремлівське керівництво враховувало особливу небезпеку для себе кумулятивного поєднання обох форм протесту в розташованій у безпосередній близькості до європейських країн УСРР. Виходячи з того, що принцип превентивності був головним у сталінських репресіях, можна думати, що непідйомні хлібозаготівельні плани накладалися на УСРР в 1930-1932 рр. і на Кубань в 1932 р. не тільки як елемент загальносоюзної політики "підхльостування", але й з метою підірвати економічну основу національно-визвольного руху. Загрозу "українського сепаратизму" у Кремлі радше переоцінювали, ніж недооцінювали.

Період голодомору