Проблеми розбудови української державності після визвольних змагань (1657–1665 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми розбудови української державності після визвольних змагань (1657-1665 рр.)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Друга половина XVII ст. характеризується особливими рисами розвитку України: зради, бунти, розбрат становили повсякденне життя українського народу. Немає сумніву, що деякі з цих ознак мають приватний характер і пояснюються суб'єктивними обставинами: міжусобицями за гетьманську булаву, взаємною ворожнечею козацьких старшин та іншими. Але, окрім такого хаосу, історія України фіксує ще й безлад, суспільного характеру, який виявляється у формі окремих заворушень. Такі «шатости», «бунти», «своєвольства», як їх називають козацькі літописи, відбувалися винятково з ініціативи козацької старшини. Серед історичних явищ, особливого наукового зацікавлення - народний протест проти тих намагань старшини, що не залежали від волі народу, хоча перебували у тій же сфері і були далекими для масового розуміння або навіть несприятливими для народних мас. Водночас такі явища дають можливість визначити і вирішити проблеми, які народ намагався втілити у своє суспільне життя, виявити той народний ідеал, який мав запанувати у суспільному побуті.

Що ж це таке - народні ідеали? Хто і як перешкоджав їх втіленню? Як із взаємної протидії народних змагань виникали явища політичного і соціального життя України? Це питання належить до найважливих, основних питань історії будь-якого народу, а особливо історії України, де народ виявляв найбільшу активність у вирішенні долі свого краю, де історія має переважно місцевий, домашній характер, де суспільство, через слабкість свого політичного виховання і брак міцного автономічного становища як окремого політичного цілого, не мало можливості вирішувати будь-які завдання, що випливали з кола місцевої сфери, але повинно було в міру необхідності спрямовувати усі сили на внутрішню діяльність, на організацію громадського порядку в країні, на вирішення переважно місцевих проблем. До того ж, соціальна сфера притягувала до себе основну увагу суспільства і навіть зумовлювала його діяльність у політичній сфері. Водночас ці ж особливості періоду Руїни значно полегшують працю дослідника, який ставить перед собою завдання вивчити внутрішнє життя українського народу і простежити у ньому основні напрямки діяльності. Оскільки основними діячами політичного життя України у зазначений період, окрім народу, є, з одного боку, Запорожжя, інтереси якого найчастіше збігалися з народними вимогами та інтересами, а з іншого - коло козацької старшини, яке гуртувалося біля гетьманського уряду і відстоювало переважно свою становість, у цьому дослідженні зроблена спроба окреслити намагання і дії тієї чи іншої сили, виявити впливи на долю краю.

Термін «Руїна» тривалий час не сприймався радянською історіографією, яка вважала його спадщиною, на думку дослідниці Т. Яковлевої, «буржуазних націоналістів» і трактувала відповідний період головним чином в руслі розмов про розвиток продуктивних сил. Але відомі українські вчені (М. Костомаров, М. Грушевський та їхні учні) вважали Руїну перш за все політичним явищем. Можливо, саме тому цей термін досі заперечується багатьма представниками російської історіографії, які намагаються подавати події після 1654 р. в Україні у більш «поміркованому» ключі. Слід зауважити, що у довіднику з історії України дається тлумачення Руїни як періоду історії України кінця ХУП ст., що позначений розпадом української державності і загальним занепадом.

Ми ж вважаємо, що Руїна - це політичні процеси, які відбувалися в середині України після смерті Богдана Хмельницького, боротьба двох сил за гетьманську владу і втручання в цю боротьбу сусідніх держав.

Відомо, що боротьба за незалежну Українську державу відбувалася в умовах надзвичайно гострих міжусобиць, які точилися серед козацької старшини за впливовість в українському суспільстві. Це послаблювало національні сили і ускладнювало успішну оборону краю від його зовнішніх ворогів.

Надзвичайно бурхливою і складною для України була друга половина XVII cт. Сусідні держави - Московщина, Річ Посполита і Туреччина - прагнули будь-яким чином заволодіти Україною. Кривава боротьба між ними відбувалася переважно на землях нашої держави, несучи народові спустошення і руйнацію.

Однак і у самій Україні точилася боротьба між різними угрупуваннями. Козацька старшина і загалом «можнейшіє» докладали усіх зусиль, щоб, запосівши місце тих можновладців, проти яких розгорталися бурхливі події Хмельниччини, привернути до «послушенства» посполитих, прибрати до своїх рук ремісництво і міську торгівлю. Поспільство і міщанство рішуче повстає проти цього. Боротьба набирає кривавих і трагічних форм. У ній немає єдності ні між «можнейшими», ні між поспільством і міщанством - вони поділяються на окремі ворожі табори.

Уся ця і класова, і опозиційна боротьба, а також боротьба між сусідніми державами за Україну тісно переплітаються, набувають різних форм: то наші землі опиняються під владою однієї з держав, то згуртовуються воєдино, то їх розшматовують за імперськими законами стародавнього Риму.

У цих змінах державного і політичного становища України важливо простежити і за життям та діяльністю окремих політичних діячів України та за змінами на тлі цих подій їхньої орієнтації.

Великі потрясіння, до того ж за досить незначний час, сталися у державному житті України, коли наприкінці 1658 - на початку 1659 рр. Україна постала як одна з федеративних одиниць Польсько-Литовсько-Руської Речі Посполитої, і в 1667 р., коли вона була поділена між Польщею і Москвою. У 1663 р. відбуваються зміни у класових відносинах. Низи українського суспільства здобули перемогу на ніжинській «чорній» раді, внаслідок якої «барзо притуга великая на людей значнихь бьша», а вже 1665 р. це переможне в 1663 р. поспільство стоїть перед Московськими статтями і перед ненависним «послушенством».

Не менші зміни на тлі цих подій відбувалися і в діяльності окремих тодішних українських зверхників. Майже невідома до цих часів особа («человеченко худой й непорочный козакь» - за характеристикою П. Дорошенка) стає на деякий час центральною фігурою України (йдеться про І. Брюховецького); гетьман Д. Многогрішний Лівобережної України потрапляє до рук ката і його засилають до Сибіру; польського сенатора, київського воєводу і колишнього гетьмана І. Виговського України майже без суду розстрілюють. Чимало відомих діячів України за цих часів зазнало як щасливої, так і лихої долі, багато з них загинуло в битвах або від рук ката, на чужині чи в засланні.

Дослідження зумовлене передусім браком спеціальної фундаментальної праці з історії боротьби за незалежність України та аналізу державотворчих процесів в зазначений період: праця, яка була б написана на основі всього комплексу першоджерел. Окрім того, потребують перегляду й погляди та висновки про московсько-польську політику щодо української держави, про боротьбу Москви та Варшави за сфери впливу на українські землі. Об'єктивного висвітлення вимагає проблема воєнних дій польсько-московсько-турецьких військ в Україні як наслідку руйнівних процесів.

Об'єктом дослідження стали боротьба за незалежність України і державотворчі процеси як вияв прагнення суспільства до суверенності в період 60-70-х рр. ХУП ст.

Предметом дисертаційного дослідження виступають мотивація, зміст, механізми, методи боротьби за українську державність, а також діяльність гетьманів, української козацької старшини, польського короля, московського царя, кримського хана, турецького султана, їхніх військових начальників, посольств, політичних діячів, а ще соціальні, політичні, економічні, релігійні процеси, які відбувалися у тогочасному державному і військовому середовищі та в українському суспільстві загалом.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 60-70 рр. ХVІІ століття. Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького створила нові умови для розвитку української держави, тому нижня хронологічна межа не вимагає детального обґрунтування. Верхньою межею є середина 60-80-х років. Вона зумовлена періодом розширення Руїни - часовим відтинком, достатнім для загальної оцінки розвитку політичних і військових процесів і аналізу змін, що відбувалися в Україні. Слід зауважити, що верхня хронологічна межа є умовною, оскільки розвиток науки є досить рухливим явищем і тому в ході аналізу виникає потреба не притримуватись жорстко рубежу 60-70-х років, взявши його за головний орієнтир.

Територіальні межі дисертації визначаються територією усієї України середини ХУІІ ст. Вивчення такого широкого соціокультурного простору дає можливість врахувати особливості перебігу політичних процесів, форм військової боротьби Варшави, Москви і Стамбула за Україну, зробити висновки, які стосуються історичного минулого нашої держави.

Основна мета дослідження - комплексне вивчення зазначеної теми на основі узагальнення і критичного переосмислення всіх доступних історичних документів та опублікованих українських і іноземних джерел; виявлення основних соціально-політичних та державотворчих процесів, які відбувалися в Україні у 60-80 рр. ХУІІ ст. в результаті національно-визвольної війни, і висвітлення помилок, які призвели до Руїни.

Використовуючи різноманітні друковані та архівні матеріали, праці вітчизняних і зарубіжних учених, автор ставив перед собою завдання дослідити:

1) основні соціально-політичні підсумки національно-визвольної війни 1648-1657 рр., включаючи зміни, які відбулися в соціально-політичній структурі українського суспільства;

2) суспільно-політичне становище української козацької держави, зосереджуючи при цьому увагу на висвітленні воєнних дій в Україні у період 60-70-х рр., які спричинили руйнівні процеси;

3) відмінності в політичній орієнтації і прагненнях різноманітних груп козацької старшини;

4) внутрішнє життя українського народу і основні напрямки діяльності;

5) оцінку Гадяцького договору з точки зору інтересів української козацької старшини;

6) основні причини поразки політики І. Виговського;

7) обставини укладання нового союзу з Москвою та його роль у поглибленні Руїни.

Робочою гіпотезою дисертації виступає ідея про те, що державність і церква завжди були в Україні важливою складовою суспільно-політичного життя й невід'ємною частиною людської свідомості. Намагання їх знищити стало стратегічною помилкою як Варшави і Стамбула, та і Москви, що призвело до військових дій, до глибоких деформацій у суспільній та особистісній сферах життя, тобто Руїни.

Теоретична база дослідження грунтується на положеннях, сформульованих у працях вітчизняних та зарубіжних учених, присвячених історико-військовій та державній тематиці. Особливістю роботи є використання в ній порівняльного аналізу при оцінці історико-суспільних подій та державно-церковних відносин, а також військові та політичні плани сусідніх держав щодо України в 70-х роках ХУІІ ст. Світоглядно автор оцінював складні суспільно-політичні явища через призму національно-історичних і релігійних традицій України та існуючих на той час внутрішніх суперечностей між козацькою старшиною.

Методи дослідження. Розкриття специфіки предмета стало можливим завдяки загальним засадам наукового пізнання: системності (розглядати кожну соціальну групу, простежити внутрішні і зовнішні зв'язки), об'єктивності (можливість критично осмислити окремі упереджені положення та штампи радянської історіографії стосовно Руїни), історизму (простежити історію української державності у тривалому часовому проміжку в усій багатогранності її розвитку), комплексності (дослідити й проаналізувати різні об'єктивні й суб'єктивні фактори, які впливали на діяльність гетьмана і козацької старшини).

Дослідницький інструментарій включає сукупність загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Із загальнонаукових методів найбільш вживані - дедуктивний, індуктивний, аналізу і синтезу, моделювання.

Серед спеціальних методів використовувалися: історико-функціональний (встановлення взаємозв'язків між рівнем розвитку державності і політичних процесів та їх сприйняттям), історико-генетичний (відображення еволюції у діяльності гетьмана і козацько-старшинської адміністрації на конкретному історичному етапі), історико-порівняльний (визначення етапів, аналогів і детермінант розвитку державних відносин як динамічного соціального явища), історико - системний (для теоретичних конструкцій, зокрема, стосовно державності як різновиду суспільної свідомості), проблемно-хронологічний (структура тексту дослідження, вплив сусідніх держав на Україну), психологічний (виявлення у масовій свідомості державних, політичних, військових, релігійних стереотипів), емпіричного аналізу (упорядкування історичних фактів).Також використовувалися: метод математичної статистики (обробка цифрового матеріалу), узагальнення (визначення конкретних результатів дослідження, логічного підсумування фактів), історіографічний (встановлення суперечливих точок зору дослідників із досліджуваної проблеми), біографічний (використання інформації безпосередніх учасників подій). Джерелознавча методика створила можливості для виявлення, обробки й використання емпіричного матеріалу.

Названі принципи й методи дозволили грунтовно осмислити досліджувангі явища та процеси, уникнути тенденційності й упередженості, розкрити еволюцію політики Москви, Варшави і Стамбула стосовно України.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що створено комплексне дослідження проблем розбудови української державності після визвольних змагань 60 - 70 рр. ХУІІ ст. Постановка цієї проблеми передбачала дослідження кількох важливих тем: суспільно-політичне становище української козацької держави; місце України в політичних планах Москви, Варшави, Стамбула; опис театру військових дій в Україні, як каталізатора руйнівних процесів краю тощо. Отже, дослідження презентує нову наукову проблему і доповнює нинішні знання з історії українських земель та з окремих напрямів всесвітньої історії.

Повне втілення у життя дослідницького проекту дозволило домогтися таких наукових результатів:

- вперше в українській історичній науці досліджено, систематизовано і уведено до наукового обігу архівні матеріали, з фондів українських та зарубіжних архівів і стосуються з'ясування місця України в міжнародному житті кінця 50-х початку 60-х років XVII ст.;

- зроблено критичний історіографічний аналіз теоретичних праць українських та зарубіжних істориків, які досліджували проблему Руїни в історії нашої державності;

- простежено внутрішні і зовнішні причини воєнно-політичної боротьби в Україні після смерті гетьмана Б. Хмельницького;

- показано державницькі спрямування гетьмана України Богдана. Хмельницького;

- розкрито українсько-московські та українсько-польські стосунки;

- з'ясовано згубний вплив московсько-польської та турецької політики щодо України у поглиблення руйнівних процесів;

- виявлено розпалювання Московщиною і Польщею боротьби між козацькою старшиною за владу в Україні;

- проаналізовано початковий період Руїни та вплив її на соціально-економічне становище і побут народних мас;

- розкрито особливості руйнівних процесів в Україні;

- висвітлено хід воєнних дій на українських землях в першій половині 60-х років XVII ст. і проаналізував їх наслідки.

- синхронно проаналізовано становище освіти та проблеми розвитку церковного життя українського народу в другій половині 50-80-х роках ХУІІ ст.;

- дано власну інтепретацію деяким категоріально-поняттєвим термінам та подіям, пов'язаним з державницькими процесами та військовими діями в Україні.

Науково-практичне значення. Отримані результати дослідження можуть бути застосовані у таких сферах:

1) науковій - для подальших наукових досліджень державних, політичних, військових процесів в Україні не лише в плані історичної науки, а й політології, соціології, культурології;

2) державотворчій - для ефективного провадження державної політики в Україні та примирення опозицій на основі глибокого знання історичного минулого;

3) навчально-методичній - можуть використовуватися для глибшого вивчення цієї та суміжної проблеми при підготовці загальних та спеціальних курсів з історії України, написанні підручників та навчальних посібників для внз і середніх навчальних закладів, наукових праць зазначеної тематики, курсових і дипломних робіт.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження є складовою частиною державних і міжвузівських наукових програм з історії України. Вивчення обраної теми передбачено планами наукової роботи Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, зокрема її львівського відділення.

Апробація, публікація і реалізація результатів дослідження. Дисертацію підготовлено в львівському відділенні Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, де її текст обговорено й рекомендовано до захисту.

Про окремі аспекти дослідження автор доповідав на міжнародних, всеукраїнських, обласних науково-теоретичних і практичних крнференціях, зокрема: на Міжнародній науковій конференції, присвяченій історії Львова «Львів: історія-населення-культура» (Краків-Львів, 1990, 1992, 1994, 1996, 1998, 2000, 2006 рр.), Міжвузівській науковій конференції «Гуманітарна освіта і проблеми духовного відродження України» (Львів, 1994), науковій конференції, присвяченій М.С. Грушевському «Михайло Грушевський і Західна Україна» (Львів, 1995), Міжнародній науковій конференції, присвяченій Б. Хмельницькому «Богдан Хмельницький - будівничий української незалежної держави» (Львів, 1996), Міжнародній науково-практичній конференції «Запорозьке козацтво в пам'ятках історії та культури» (Запоріжжя, 1997), «Україна і Туреччина: проблеми та перспективи взаємовідносин другої половини ХУП ст.» (К., 2002), «Збройні сили незалежної України: політичні, соціально-економічні та військові проблеми розвитку», (Львів, 2002), «Інтелегенція і влада» (Одеса, 2002) «Соборність України: історична спадщина і вимоги часу» (Переяслав-Хмельницький, 2005), «Іван Виговський» (Львів, 2006) та інших. Крім того, результати дослідження використовувалися у підготовці лекційних курсів з історії України для студентів Лвівського національного університету ім. І.Я. Франка, Львівської національної академії мистецтв та Української академії друкарства.

За темою дисертації опубліковано авторські та колективні монографії, статті у фахових та наукових виданнях, матеріалах конференцій.

Структура дослідження. Праця побудована за хронологічно-проблемним принципом. Її структура зумовлена логікою історичного дослідження, новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про апробацію отриманих результатів, мотивується структура дисертації.

Основний зміст дисертаційної роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні межі, визначену мету й завдання дослідження, наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі дисертації - «Історіографія та джерела» подано характеристику Руїни, яка безпосередньо пов'язана з соціально-політичним становищем і зовнішньою політикою України другої половини ХVII ст., оцінкою рішень Переяславської ради 1654 р., Гадяцького договору з Польщею та ін. Питання про Руїну невіддільне від дискусії про державність України, оцінки козацької держави, особливостей і перспектив її розвитку, політичних планів Москви, Варшави, Кримського ханства і Стамбула. Саме тому майже всі дослідження, пов'язані з цією темою, надзвичайно політизовані.

Ще українська історіографія першої половини ХІХ ст., продовжуючи державницькі традиції гетьманської доби, шукає синтези у формі загальних праць з історії України. Праці Д. Бантиш-Каменського та М. Маркевича дають системний огляд історії України від давніших часів до кінця ХVIII ст., докладніше спиняючись на козаччині й Гетьманщині. Але водночас українська історіографія в добу романтизму ставить в центр уваги народ, його життя і рухи. Романтичне захоплення народністю згодом переростає у співчуття до соціальної та економічної недолі народних мас, головно - селянства. Досліджуючи спочатку народ як об'єкт історії, українська історіографія згодом ставить його на чолі українського історичного процесу. При певних відмінах, в різні часи й у різних дослідників, народницький напрям характеризує всю українську історіографію середини і другої половини ХIХ ст., а відгуки його мають вплив ще в перших десятиліттях ХХ ст. Народницький напрям найяскравіше виявився в працях М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, О. Лазаревського, В. Антоновича та ін., які присвятили головним чином свої праці вислідам історії козаччини, Руїни та Гетьманщини. Утвердився погляд М. Костомарова, що «Руїною» треба вважати період української історії між 1663 та 1687 рр. Історичні дослідження М. Костомарова добре знані як у нашій країні, так і за її межами, об'єднані під загальною назвою «Руїна». Слід мати на увазі, що це видання вийшло в умовах панування в Російській імперії великодержавної шовіністичної ідеології, тому окремі авторські концепції зазнали її безпосереднього впливу. Тривалий час, проживаючи і працюючи в Росії, М. Костомаров видавав свої праці переважно в Санкт-Петербурзі та Москві.

На кінець ХIХ століття українська історіографія вже диспонувала великим доробком монографічної літератури та археографічних видань. Водночас розвиток української культури і національної свідомості висував потребу наукового синтезу історичного процесу українського народу і якнайширшої популяризації історії України. Першу наукову схему історії українського народу, на заселеній ним території, протягом усього його історичного життя створив і обгрунтував М. Грушевський. Його монументальна праця «Історія України-Руси» в 10 томах, видана у Львові й Києві в 1898-1937 рр., знайшла цілковите визнання як в українській, так і зарубіжній історіографії.

В основі історичної концепції М. Грушевського лежав примат соціальних інтересів над інтересами державно-політичними, що споріднювало її з народницькою історіографією. Але в процесі подальшого вивчення історії України, зокрема Хмельниччини та Руїни і своєї участі в тодішній українській політиці, М. Грушевський надає щораз більшого значення державно-політичним чинникам, і це мало певний вплив на його учнів.

Важливою заслугою М. Грушевського було створення історичної школи у Львові, дослідження якої в основному зосереджувалися над литовсько-польським та козацько-гетьманським періодами і виходили переважно у видавництві НТШ. Це праці С. Томашівського, І. Крип'якевича, В. Герасимчука, І. Кревецького, О. Барвінського, О. Терлецького та ін. Праці львівської історичної школи мали загальноукраїнський характер і своєю тематикою, і тим, що у діяльності НТШ брали активну участь історики з Центральної і Східної України - В. Липинський, М. Василенко, В. Модзалевський та ін.

Окремі аспекти цієї проблематики висвітлено в працях М. Петровського та О. Переяславського, що побудовані на основі джерел Чигиринської козацької ради 1657 р. та військових подій під Глуховом і Ставищами 1664 р., і досліджують початок Руїни в Україні.

Початком доби Руїни треба вважати вже часи наступника Б. Хмельницького - І. Виговського, коли в Україні через війни і загострення внутрішньої боротьби, як зазначає М. Петровський, «містечко воює проти містечка, син батька, а батько сина грабує. Справжня тут Вавилонська вежа. Розсуднійші козаки прохають Бога, щоб їх хто-небудь взяв в міцні руки - чи король, чи цар, і не допустив безтямній черні такої сваволи». Внаслідок цієї боротьби й війн уже в кінці гетьманства І. Виговського в деяких місцях України «міста й села поросли кропивами, бо одні з мешканців лягли на місці на багатьох кривавих побоїщах, а інших з жінками орда побрала «.

Аналізуючи праці української національної історичної школи

90-х років нашого століття, необхідно зазначити, що історична наука заклала підвалини серйозного дослідження української державності, однак питання про Руїну все ще лишалися поза увагою науковців.

У незалежній Українській державі стало можливим повернутися до її глибокого вивчення. Протягом останніх років вийшли змістовні праці Я. Дашкевича, В. Сергійчука, Н. Яковенко, В. Степанкова, О. Мацюка, Ю. Мицика, В. Замлинського, О. Гуржія, Ф. Турченка, В. Гоцуляка, Я. Федорука та інших учених, в яких аналізувалися проблеми української державності середини ХVII ст. Значне зацікавлення викликають також дослідження Ф. Шевченка, Г. Швидько, М. Крикуна, В. Борисенка. Цінною науковою роботою є видання, підготовлене авторським колективом Інституту історії НАН України за редакцією В. Смолія, О. Гуржія та ін., під назвою «Руїна «, до якої увійшли прозові твори, історичні дослідження, документальні матеріали. Ця праця яскраво характеризує найтрагічнішу сторінку нашої держави.

Слід зазначити, що емігрантська україністика завжди приділяла особливу увагу вивченню Руїни. Дослідники з української діаспори захищали і розвивали концепцію українського національного будівництва, сформульовану їхніми попередниками у 20-40-х роках ХХ ст. Особливо велика роль у цьому належить історикам та правознавцям Українського вільного університету в Мюнхені, зокрема професорам О. Оглоблину, Н. Полонській-Василенко, Л. Окиншевичу, Б. Крупницькому та ін.

Ще в 1949 р., характеризуючи гетьманську державу, Л. Окиншевич обгрунтовано доводив, що, оскільки повстання козацького війська, очолюваного гетьманом Б. Хмельницьким, принесло перемогу і козацька влада з тих часів зосередила у своїх руках усі функції управління українською придніпрянською територією, то слід вважати це народженням, вірніше, відновленням Української держави. Цю думку розвивають О. Оглоблин у працях, присвячених Хмельниччині, український дослідник Р. Млиновецький та історик з Канади О. Субтельний .

Зважено поставились історики діаспори до державного союзу України з

Москвою. У дослідженнях Ф. Сисина, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного проаналізовано зовнішні та внутрішні фактори, що спричинили Переяславську угоду.

У російській історіографії Хмельниччині та періоду Руїни приділено теж значну увагу. Цю проблему порушували у вступах до загальних праць або в окремих курсах С. Соловйов, В. Ключевський, М. Покровський та ін.

Продовжили цю проблему такі історики, як М. Смірнов, О. Вайнштейн, О. Новосельський, Л. Заборовський, І. Галактіонов, Г. Санін, Т. Яковлєва. Однак в публікаціях цих авторів прослідковуються дві протилежні оцінки московсько-турецьких стосунків, які мали вплив на тогочасну політику. Так, на думку М. Смірнова, ці стосунки були постійно ворожими і їхня кінцева мета зводилася не тільки до боротьби за Азов, але й до протистояння турецько-татарських нападів на південні кордони Московської держави і України. З іншою точкою зору на дану проблему виступили дослідники О. Новосельський і О. Вайнштейн, які вважали, що основним суперечливим конфліктом був не Азов, а питання про об'єднання московських, українських і білоруських земель. Звідси і характер московсько-турецьких стосунків змінювався в залежності від боротьби проти Речі Посполитої за ці землі.

Суть взаємин Кримського ханства із сусідами, на їхню думку, зводилися до постійних набігів, інтенсивність і напрями яких змінювалися: то проти Польщі, то проти Москви. Якщо зіставити це з періодами мирного розвитку взаємин Москви і Туреччини, то побачимо, що часто «пік» татарських набігів на південні землі припадає саме на мирні періоди московсько-турецьких стосунків. Відповідно виникає питання про міру самостійності ханів у зовнішній політиці. Висвітлення М. Смірновим московсько-турецьких і московсько-кримських взаємин другої половини ХУП ст. викликає низку заперечень. Так, штучно поставивши другорядне питання боротьби за Азов як основне, автор неправильно визначає періоди стосунків Москви з Туреччиною, об'єднуючи події з 1637 по 1677 рр. (тобто від взяття Азова донськими козаками до початку Чигиринських походів) як час загострення московсько-турецьких взаємин. Між іншим, стосунки з Кримом стали загострюватися особливо після Березневих статтей 1654 р., а взаємовідносини з Туреччиною поступово загострюються тільки після Андрусівського миру 1667 р., який не враховував претензій султана щодо України.

В праці М. Смірнова залишилися не досліджені воєнні дії, є низка неточностей і фактичних помилок, які стосуються, як правило, подій в Україні.

Цінним дослідженням московсько-турецьких стосунків другої половини ХУП ст. є праця О. Новосельського, яка хоч і висвітлює події першої половини століття, але її висновки і спостереження дають водночас напрямок і програму досліджень наступного періоду.

Так, висновки О. Новосельського про те, що причини постійної агресивності татар криються передусім у феодальній соціально-економічній структурі політичного ладу Криму, в екстенсивному характері скотарського господарства та в упослідженні праці землероба, не є в повній мірі обгрунтованими, хоча мають під собою реальний грунт.

Підкреслюючи важливе значення грабіжницьких походів у зовнішній політиці Кримського ханства, О. Новосельський також зазначав, що було б помилкою зводити зовнішню політику ханів до питання лише про те, від кого більше отримати «поминок» (данини). Хижацьке ставлення кримської знаті до сусідів визначалося, на наш погляд, глибшими причинами. Зокрема, одним із важливих мотивів зовнішної політики було намагання ханів трактувати себе як наступників Золотої Орди.

Цікавими є дослідження Л. Заборовського про розвиток московсько-кримських стосунків 40-х - середини 50-х рр., в яких автор вступає у дискусію з іншими дослідниками проблеми загострення московсько-кримських взаємин після Переяславської ради 1654 р., стверджуючи, що з боку Москви були зроблені спроби не тільки нейтралізувати ханство, але й укласти з ханом антипольську коаліцію. Ці ідеї підтримали І. Галактіонов, Г. Санін та інші, які розглядають спробу Москви і Варшави підписати антитурецький союз і тим самим організувати спільний опір проти Туреччини. Не розходячись в основному, дослідники тим не менше висувають різні ідеї з окремим аспектів. Так, Г. Санін вказує на багатогранність політики Москви і Варшави, спроби цих країн після Андрусівського договору вирішити конфлікти з Туреччиною передусім мирним шляхом, і тільки як другий варіант вирішення - воєнний антитурецький союз.

Велике зацікавлення національно-визвольними змаганнями українського народу не згасало на Заході протягом другої половини ХVII ст. Про це насамперед свідчить низка монографій, які в 60-90-х роках з'явилися у різних країнах Західної Європи. До них належать праця П. Шевальє «Історія війни козаків проти Польщі» (1663); А.Віміни «Історія громадянських війн Польщі» (1670); Лінажа де Восьєна «Справжні причини повстання козаків проти Польщі» (1674), а також анонімна німецька книга «Війни короля Яна Казимира» (1666) та інші. Це тривале стійке зацікавлення, зумовлене великим історичним значенням національно-визвольної війни 1648-1657 рр., стимулювалося також усім подальшим розвитком подій в Україні. За свідченням численних джерел, вир боротьби в Україні другої половини ХVII ст. сприймався у Західній Європі як продовження «великої козацької війни», і автори згаданих пам'яток постійно поверталися до неї, намагаючись пояснити ці складні й заплутані події, що незмінно викликали голосний резонанс на всьому європейському просторі.

Значну активність в опублікуванні джерел вказаного періоду виявили польські історики. І це не випадково, оскільки при вивченні історії Польщі ХVII ст. її суспільно-політичні діячі, історики, філософи намагалися теоретично обгрунтувати шлях польської держави до свободи. При цьому вони аналізували причини, які призвели стару Річ Посполиту до падіння, і часто зверталися до подій національно-визвольної боротьби українського народу часів Хмельниччини.

Наукова публікація документальних джерел з цієї проблематики у польській історичній науці була започаткована А. Грабовським, який видав два двотомних збірники матеріалів. У першому з них зібрано джерела із середини ХVII ст., серед яких короткий краківський літописець 1622-1687 рр., у другому - джерела часу правління Яна Казимира.

У 40-60-х рр. Х1Х ст. представники польської історіографії О. Пшиленцький, С. Баронч, О.Бєловський, Е. Вуйціцький, Е. Рачинський, В. Спасович опублікували щоденники, мемуари, хроніки, окремі документи, які висвітлювали історію України XVII ст. Це праці К. Обуховича, С. Вежбовського, М.Ємйоловського і фундаментальні хроніки Веспасіяна Коховського, Яна Лаврентія Рудавського та інші.

Сучасні науковці повністю не відмовилися від традиційного для класиків польської історіографії погляду на повстання середини ХVII ст. як війну громадянську (домову) в Польщі, козацьку війну. Автори праць, написаних за період існування ПНР, широко користувалися поняттям «визвольна війна українського народу». У працях другої половини 70-х - початку 80-х років цей термін майже не вживається, а події української історії ХVII ст. розглядаються Є. Топольським, В. Серчиком та ін. в категоріях суто козацьких повстань, бунтів підданих Речі Посполитої. Х. Самсонович, розкриваючи діалектику переростання повстання у визвольну війну проти гноблення шляхти, зазначає, що це була також війна українців проти поляків, які відрізнялися вірою, звичаями і мовою.

Аналізуючи характер і військові дії, автори цих досліджень звертають увагу насамперед на феномен інтернаціоналізації конфлікту, його наслідки для Польщі й України. Кроками на шляху інтернаціоналізації української проблеми, вважає Зб. Вуйцік, були союз Б. Хмельницького з кримським ханом,

перемовини представників Речі Посполитої з українськими гетьманами, що з самого початку набули міжнародного характеру.

Польські історики приділяють багато уваги аналізові Гадяцької угоди 1658 р. в контексті проблематики української козацької державності. Вони вважають, що Гадяцька угода є цікавою політичною моделлю розв'язання української проблеми (утворення польсько-литовсько-руської федерації). Відомо, що в політичній практиці другої половини ХVII ст. з боку Польщі не було жодної спроби повернутися до цієї ідеї, щоб втілити її в тій чи іншій формі на Правобережній Україні, яка, згідно з Андрусівським перемир'ям, залишилася в складі Речі Посполитої.

У дисертаційному дослідженні використано широке коло джерел - українських та зарубіжних, певна частина яких раніше не залучалась до наукового обігу. Зокрема, використовувались колекції книгозбірень Києва та Львова, Варшави і Кракова, Вроцлава і Любліна. Значна кількість документів була опублікована раніше. Ці видання вміщують царські грамоти, накази воєводам, які їхали в Україну, відповіді на листи і статейні списки воєвод, документи про українські посольства в Москві, листи української старшини, гетьманів, фрагменти їх листування з іноземними керівниками держав і донесення розвідників.

Останнім часом низку документів увели до наукового обігу Я. Дашкевич, Ю. Мицик, а на Заході - Ф. Сисин і Ф. Пернал.

Важливим джерелом з історії соціальної політики України є Генеральні слідства про маєтності полків Лівобережжя. Слідства використовували як надані грамоти, так і зізнання самовидців. Вони проводились у 20-і роки ХVIIІ ст., але дають інформацію про стан сіл і містечок за часів польського володіння. Документи із соціально-політичної історії публікувались окремими зібраннями.

В праці використана значна кількість архівних джерел українського походження. Найбільш цікаві документи, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у Києві та Львові. Це копії матеріалів Малоросійського Приказу, Посольського Приказу - фонди Зносин Росії з Польщею, Кримські і Малоросійські Справи. Окремі документи періоду І. Виговського, П. Тетері і І. Брюховецького, які зберігаються значною частиною в копіях, є в зібраннях Києва.

Певна кількість польських документів була опублікована: це, зокрема, листування магнатів з українською старшиною, а також зносини короля з главами іноземних держав. Свідченням настроїв української старшини є щоденник К. Перетятковича, людини, яка безпосередньо брала участь в укладанні Гадяцького договору.

Значна кількість документів, про часи Руїни, зберігається в архівах Польщі. Частково їх оприлюднювали В. Липинський, М. Грушевський і В. Герасимчук. Чимало документів опублікував Л. Кубаля в додатках до своїх робіт. Маємо публікацію політичних збірників часів Яна Казимира.

Окремі документи із польських архівів опублікував Ю. Мицик. Дисертант використав низку документів Головного архіву давніх актів у Варшаві та бібліотеки Національного інституту ім. Оссолінських у Вроцлаві.

Таким чином, історіографічний огляд свідчить, що обрана дисертантом наукова проблема не була предметом спеціального дослідження інших науковців. Лише окремі її аспекти знайшли висвітлення у працях істориків.

У другому розділі - «Внутрішні і зовнішні причини воєнно-політичної боротьби в Україні після смерті Б. Хмельницького» - проаналізовано дипломатичну боротьбу Москви і Варшави та державницьку політику гетьмана Б. Хмельницького.

В дисертації зазначено: починаючи з середини ХУП ст., Московська держава відігравала настільки значну роль у політичному житті Східної Європи, що жодна міжнародна проблема вже не могла бути вирішена без неї. Отже, з цього часу стало визначатися значення Московської держави як однієї з сильних європейських держав. Перед нею стояли три основні міжнародні проблеми: залишалось невирішенним питання про об'єднання українських і білоруських земель, які перебували під владою Речі Посполитої; проблема просування у Прибалтику; необхідність боротьби з Туреччиною та Кримом. Усі проблеми були пов'язані між собою, чим ускладнювалося вирішення кожної з них окремо. У боротьбі з Польщею єдиними союзниками Москви були Швеція, Туреччина і Крим. Однак ці держави були водночас і суперниками Москви щодо литовсько - польського спадкоємництва: Швеція претендувала на польську Прибалтику і на Литву, Туреччина і Крим - на Україну. З іншого боку, боротьба зі Швецією за Балтику штовхала Москву до союзу з Польщею і вимагала встановлення мирних відносин з мусульманським півднем. Таким же чином і проти Туреччини можна було діяти лише в союзі з Польщею, відмовившись від України. Так складалися міжнародні умови, в яких доводилось діяти Москві в другій половині ХУП століття.

На думку дисертанта, криза, яку переживала Річ Посполита в середині століття, відкрила Москві широкі перспективи. Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, що перемістилася на білоруські землі, була поштовхом до наступу, особливо після Березневих статтей 1654 р., і послужила зовнішним приводом до початку військових дій, які розпочалися досить успішних для Москви.

Необхідно наголосити, що саме середина 50-х р. ХУП ст. означала кардинальну зміну політичного становища в Східній Європі, коли на історичній арені знову виник комплекс суперечностей між Москвою і Варшавою, й конфлікт між ними став визначати вирішальний вплив на всю систему зовнішньополітичних стосунків у регіоні: розпочалася східноєвропейська політична і воєнна криза.

Серйозний вплив на воєнні дії між Москвою і Варшавою міг чинити Крим. У зв» язку з цим Москва поставила перед урядом гетьмана Богдана Хмельницького питання про можливість польсько-кримського союзу. Чіткіше уявлення про політику Москви дають документи посольства С. Ладиженського в Крим ще від 19 вересня 1653 р., в яких висувалися пропозиції підтвердити мир, а також доручення з'ясувати орієнтацію ханства з таких питань: чи збереже Іслам Гірей мир з Москвою; який стан і перспективи кримсько-польських і кримсько-українських стосунків; кому допомагають татари; які дипломатичні взаємини між ними і Варшавою; чи не виникають розбіжності в стосунках козацького Запорожжя і Криму; чи буде в подальшому війна або мир хана з польським королем? Але треба зазначити, що Москва ще не прагнула тоді зближення з Кримом, а домагалася тільки збереження миру на півдні. Не обговорювалося питання і про можливість притягнення на свій бік у військових діях Криму, - московські дипломати намагалися забезпечити тільки його нейтралітет.

Таким чином, і тут помітна лінія максимальної локалізації польсько-московського зіткнення. Крим не міг бути созником Москви, тому що вдавався до спроби створити проти Москви коаліцію. Окрім того, воєнне співробітництво України і Криму зберігалося і забезпечувало безпеку південних кордонів.

Дисертант вважає, що невдача України в боротьбі на два фрон-

ти - проти Варшави і Москви - породила дві орієнтації, які розділили українську козаччину на ворожі групи. Політичні верхи козацтва поступово починали втрачати смак до боротьби за державну незалежність України і шукали шляхетства в Польщі, або дворянства в Москві - одне слово, «спокійного життя», забуваючи про героїчні змагання і широкі плани 1648-го та наступних років.

Поруч з ворожнечею та антагонізмом між старшиною і простим козацтвом та селянством після смерті Хмельницького швидко виникає розбіжність серед самого ж козацтва - в основному, це непорозуміння між городовим і низовим. Уже в період першого наступника Б. Хмельницького, гетьмана І. Виговського, розбіжність призводить до різкого розколу серед козацьких верхів на два ворожі табори. Переважна частина колишнього «городового» козацтва разом з покозаченою шляхтою, яка сформувалася під впливом польського права і культури, стала на бік І. Виговського під час виборів його в гетьмани. Ця частина підтримувала І. Виговського також після того, як він підписав Гадяцький договір з Річчю Посполитою і розпочав війну з Москвою, щоб захистити Україну від спроб Москви її поневолити. Решта козацтва, в основному Запорозька Січ і частина «городової» старшини, виступили проти І. Виговського і допомагали Москві руйнувати його план - організувати українську державу в федеративному зв'язку з Річчю Посполитою і Литвою.

І. Виговський, вважає дисертант, не здатний був уникнути суперечностей, в Українській козацькій державі. Царський уряд став для України якимсь суперарбітром, до якого зверталися різні українські групи по допомогу в боротьбі з «внутрішніми противниками».

Москва розуміла, що в «черкаських городах» не все гаразд, і, вміло використовуючи цю вигідну позицію, вносила своїми діями розбрат, зумисне розпалюючи вогонь міжусобної боротьби в Україні. Насамперед, Москва намагалася обмежити владу гетьмана і ослабити новостворену козацьку аристократію.

У третьому розділі - « Печать Руїни на соціально-економічному становищі та побуті народних мас. Особливості руйнівних процесів в Україні» - досліджуються об'єктивні процеси, які сприяли розвитку військових дій в Україні і боротьби за гетьманство.

В дисертації розглядаються події, які дають можливість сформулювати окремі проблеми міжнародної та воєнної кризи у Східній Європі середини 60-х років ХУП ст., з'ясувати зовнішню політику головних її учасників - Москви, Варшави і Стамбула щодо України.

Криза виникла тоді, коли великі держави континенту були зайняті взаємною боротьбою, особистими гострими внутрішньо і зовнішньополітичними проблемами. Ці країни здійснювали порівняно недостатній вплив на східноєвропейські події, що зводився переважно до дипломатичних засобів. Тому конфлікт у Східній Європі розвивався вільніше, так би мовити, в чистому вигляді.

Важливою ознакою цієї ситуації було ослаблення Речі Посполитої, яке відбулося внаслідок національно-визвольної війни українського народу. Власне, можна стверджувати, що ці події стали основою східноєвропейської кризи. Слід зазначити, що поглиблення цієї кризи проходило (особливо) у війнах між Московською державою і Річчю Посполитою.

Московський уряд намагався зберегти двосторонній характер конфлікту й уникнути втручання в нього інших держав шляхом їхньої нейтралізації. Саме це стало одним з основних завдань великомасштабної дипломатичної акції, що здійснювали московські політики у 60-х роках ХУП ст., охопивши нею значну частину європейських держав.

Москва обрала лінію на локалізацію війни з Варшавою через декілька причин: по-перше, через загальноєвропейське політичне становище, яке не дозволяло багатьом державам втручатися у справи Східної Європи. По-друге, внаслідок деякої переоцінки реального ослаблення Польщі, що давало би шанси досягнути своєї мети власними силами. Важливим обгрунтуванням загального курсу на нейтралізацію московсько-польської війни була і думка царських дипломатів про негативне ставлення багатьох держав, особливо сусідніх, до зміцнення Москви після 1654 р. і при здійсненні інших її зовнішньополітичних акцій.

Дослідники позбавлені можливості дати повне уявлення про конкретні цілі, які були висунуті Москвою на початку воєнних дій з польською державою.

Дисертант звертає увагу на те, що польська дипломатія вимушена була діяти в досить складних умовах. Нелегким було внутрішнє становище Речі Посполитої. Вона мала справу з національно-визвольною війною українського народу, а пізніше - з невдалим для країни конфліктом з Москвою. Окрім того, неврегульованим залишались стосунки із Швецією, що створювало реальну небезпеку нового протистояння з нею. Особливістю ж політики уряду Яна Казимира був явний пріоритет воєнних методів над дипломатичними у вирішенні назрілих державних проблем.

На міжнародній арені Ян Казимир неодноразово, але безуспішно, намагався отримати допомогу від Римської імперії. Не була використана можливість зближення з Кримським ханством ще в 50-х рр., не вдалося створити лігу з участю Речі Посполитої, Криму, Трансільванського і Дунайських князівств (за підтримки Османської імперії), спрямовану проти Москви та України. Першочерговим завданням Речі Посполитої було отримання воєнної допомоги для вторгнення в Україну. Ця програма була протиставлена курсу московсько-українській дипломатії на нейтралізацію сусідів.

Відтак дисертант повертається до подій, які відбувалися на Правобережжі - до походу польського короля в Україну, пропольської політики гетьмана П. Тетері, повстання під проводом І. Виговського тощо.

Зібраний ним матеріал переконує, що повстання насправді підняв І. Виговський, але воно мало зовсім іншу мету і було спрямоване однаковою мірою як проти Польщі, так і проти Москви. У змові з І. Виговським була значна правобережна старшина на чолі з полковником І. Богуном, Запорожжя - з отаманом І.Сірком та духовенство - з митрополитом Й. Тукальським.

Головним інспіратором та найбільш енергійним членом змови був Й. Тукальський, як і потім за гетьманування П. Дорошенка. Разом з Й. Тукальським у Корсуні перебував архієпископ Гедеон. Зв'язковий між ними та І. Виговським, як зазначає О. Переяславський, - «бувший секретар Тетері». Мета змови, вважає автор дисертації, - створення незалежної Козацької Держави на чолі з І. Виговським у кордонах, «які розмежував покійний пан Хмельницький». Цього можна було досягнути лише війною проти Польщі та Москви, тобто шляхом усунення Тетері та Брюховецького. В основі змови - союз з Кримом «так же как з Богданом Хмельницким». І. Виговський із своїм військом, а кримський хан з усіма ордами, за словами Дедиш-аги, головного представника Криму у змові, повинні були осідлати коней і « розправитися шаблею з кожним ворогом за обиди, які причинили вони Війську Запорозькому».

Беручи до уваги те складне політичне становище, в якому перебувала тоді Україна (як і залежний від Стамбула Крим), а також особливе становище головних конспіраторів, змова була надзвичайно засекреченою. Доказом цього є те, що історики й досі нічого про неї не згадували, за винятком дослідника О. Переяславського.

Матеріал, який є у розпорядженні дисертанта, дає змогу дещо підняти завісу таємничості. Але перед описом цих подій треба з'ясувати два важливих питання: коли почалися таємні зносини І. Виговського з Кримом та які були причини зміни кримської політики?

Таємні перемовини І. Виговського з Кримом могли початися ще на початку його гетьманування. В літописі Самовидця є цікавий епізод, як ще в 1658 р. під Чигирином І. Виговський та Карач-бей « на особном мъсцу, на конях седячи, мали розмову из годин двъ дзенгарових и то з собою, потаеми от усих полковников». Невідомо, про що тоді йшла мова - адже не знав того навіть і Самовидець, який це бачив. Відомо лише, що після цієї розмови І. Виговський та Карач-бей влаштували бучні бенкети. Відомо й те, що ця розмова не привела до позитивних змін, оскільки І. Виговський невдовзі після цього змушений був залишити гетьманство. Можна вважати, що навіть і після гетьманства І. Виговський не поривав своїх добрих взаємин з татарами. По-перше, це дозволяв йому високий сан київського воєводи, по-друге, тому, що татари були союзниками Польщі. Татарська угода з Польщею швидко змусила Крим розчаруватися у своїй помилковій політиці і частіше згадувати добрі часи за Богдана Хмельницького. Причини цього обгрунтував татарин Карач-Алиш-Батир, родич та особливо довірена особа хана Мегмеда-Гірея. Відоме надзвичайно цінне його зізнання в липні 1664 р., коли він незадовго до цього був скерований ханом в Україну із спеціальним дорученням, але потрапив до московського полону.

Події першої половини 1663 р. примусили тогочасних українських зверхників серйозно замислитися над тяжким становищем України. «Переходимо до погляду, - писав В. Герасимчук, - що ідея повстання вийшла з ідеологій вузького кружка, зложеного з найповажніших авторитетів, які тоді були на Україні». До цієї думки ще раніше прийшов М. Соловйов і з ним, зрештою, погодився М. Костомаров. Треба думати, що ця «ідея» остаточно сформувалася в той момент, коли до України дійшли чутки про намір короля розпочати війну з Москвою та про мобілізацію польської армії. Дисертант особливо наголошує, що намагання Порти і Кримського ханства перешкодити зміцненню Москви (відповідно - змінити становище в Східній Європі) призвело до нового розкладу політичних сил на південному сході. Правда, держава Османів із-за своїх воєнних і внутрішньополітичних труднощів зберігала формальний нейтралітет, однак Крим пішов на антимосковський і антиукраїнський союз з Річчю Посполитою. Таким чином, Варшавському урядові вдалося, хоча і не повністю досягнути поставленої мети. Адже, по-перше, кримський хан уникав боротьби на два фронти і тому не погоджувався на відкритий конфлікт з Москвою. По-друге, зусилля бахчисарайських і польських політиків організувати ширший союз виявилися безуспішними, тому що Трансільванське і Валаське князівства дотримувалися політики не втручання у східноєвропейський конфлікт. Отже, досягнутий дипломатією Речі Посполитої успіх в Східній Європі був частковим.