Проблеми розбудови української державності після визвольних змагань (1657–1665 рр.)

Нові союзники, з метою розірвати московсько-український союз намагалися вплинути на Україну. Але якщо уряд Яна Казимира бачив основний засіб для вирішення такого завдання у воєнному опорі, то татари використали, окрім того, дипломатичні методи, намагаючись або заохотити український уряд до спілки проти Москви, або домогтися нейтралітету України в цій війні. Союз між Річчю Посполитою і Кримським ханством засвідчував: локалізувати московсько-польську війну не вдалося.

У четвертому розділі - «Становище освіти та проблеми розвитку церковного життя українського народу в другій половині 50-80-х роках ХУПст.» - показано, що у цей важкий період Руїни в Україні продовжувало розвиватися культурне життя, охоплюючи все ширші верстви населення. Як писав у 1655 р. П. Алепський, мандруючи по дорозі до Москви: «Навіть селяни в Україні вміли читати й писати, а сільські священики вважали своїм обов'язком навчати сиріт, не дозволяючи тим тинятися вулицями, як бродягам». На території України і Білорусії здавна існувало багато парафіяльних шкіл, які навчали читання, письма і «закону Божого». Характеризуючи шкільну справу в ХУП ст., особливо в Україні, проф. Владимирський-Буданов писав: «Школа була такою самою невід'ємною ознакою парафії, як церква». Якщо навіть вважати, що проф. Владимирський-Буданов дещо перебільшує поширення шкіл у ХУП ст. в Україні та в Білорусії, то в кожному разі число шкіл грамоти при церквах було досить значним. Багато сільських громад наймали вчителів - вихованців братських шкіл, а випускники Київського колегіуму часто служили репетиторами у заможних людей. Навіть у найстрашніше лихоліття вищу освіту давав колегіум та його філії у Вінниці, а згодом і в Гощі на Волині. Під час воєнних дій другої половини ХУП ст. майже всі студенти старших класів і багато учнів середніх класів, припинивши навчання, пішли до козацького війська і взяли участь у боротьбі за українську державність. Цей факт підтверджують майже всі історики Київської академії. Так, Макарій Булгаков писав:» Учні старших класів, захоплені почуттям патріотизму і особливо бучними перемогами Хмельницького, залишили свої мирні заняття і поспішили на поле бою під українські прапори, так що на якийсь час у тих класах майже припинилися заняття». Це ж підкреслюють історики Київської академії професори С. Голубєв і М. Петров.

Під впливом перемог Б. Хмельницького польський король змушений був ще у 1649 р. повернути Києво-братській школі привілеї, які були дані їй раніше і відібрані на початку визвольної війни. Після перших тимчасових воєнних успіхів польського війська школа знову позбулася привілеїв, а потім здобула їх під тиском обставин - боротьби українського народу проти польської шляхти. В 1651 р. колегія була зруйнована литовським гетьманом Яном Радзівіллом, але завдяки зусиллям киян була відбудована.

Після Березневих статтей 1654 р. московський цар Олексій Михайлович дав Київській братській школі жалувану грамоту, яка була повторена з призначенням школі нових вотчин у 1659 р.

Київська братська школа протягом ряду років боротьби за Київ кілька разів знищувалась поляками, будівлі її були зруйновані і спалені, але вона знову і знову відроджувалась. Так, братський монастир і школа зазнали страшного розорення польськими військами в 1665 р. У 1671 р. польський полковник Пиво пограбував і спалив село, яке належало Києво-братській колегії, знищивши 150 його мешканців.

Проф. Мединський Є.М., вважав, що з 1665 до 1672 р. навчальна робота в Києво-братській колегії, зруйнованій поляками, не проводилась. Студенти в той час брали діяльну участь у воєнних діях. Навчальні заняття поновились у молодших і середніх класах лише в 1673 р., а у старших (філософія) - у 1676 р.

Переважна більшість студентів колегії походила з середовища козацької старшини чи багато міщанства, хоч нерідко туди потрапляли сини простих козаків і навіть селян. Продовжувалася також давня практика посилати молодь по науку до західноєвропейських університетів; навіть опинившися під владою Московської держави, лівобережні українці не поривали тісних зв'язків із європейською й особливо польською культурою. Відкритість українців у стосунках з іноземцями помітив ще П. Алепський, який писав, що українці «всі були дружелюбними й не вбачали в нас чужинців», тоді як у Московії він почувався так, «наче на серце його повісили замок, а думки спохмурніли, бо в Московії ніхто не виглядає вільним і веселим».

Внаслідок воєнних дій в період Руїни розвиток наукових знань в деякій мірі призупинився: сусідні держави, зокрема Москва, запрошуюють на просвітницьку роботу значну кількість освічених людей з України. Наприклад, Ф. Ртіщев, один з освічених московських бояр ХУП ст., запросив з Київського братського монастиря близько 30 монахів, заснував для них Андріївський монастир на Воробйових горах і запровадив у цьому монастирі викладання латинської та грецької мов, граматики, риторики і діалектики. З початком другої половини ХУП ст. «и вне церкви, в дворцовом быту, при дворе и в дворцовом хозяйстве, украинцы … появились в большом числе. Это были, во-первых представители разных прикладных знаний, искусств и ремесел: иконописцы, резчики, винокуры, садовники. В числе последних подвизались в царских садах виноградари и пчеловоды из южно-русских монахов. Затем, во дворце и в домах московской знати появились учителя из южно-русских ученых», які займалися вихованням дітей відомих представників московського суспільства. Та, безперечно, найважливішу роль і в житті московської церкви, і в житті цілої московської держави, відіграли ті представники з України, які займалися розповсюдженням науки на московських землях. Зокрема, багато спричинилися до закріплення київської науки серед московського суспільства ті представники наукового світу, які ставали вихователями дітей московських правителів, а також проповідники у московських церквах. Як стверджує російський дослідник Ейнгорн, завдяки заходам представників московського уряду і громадськості, в 1667 р. александрійський патріарх Паїсій, антіохійський Макарій та московський Йоасаф видали навіть спеціальну грамоту, «которую разрешалось иметь при московской церкви св. Іоанна Богослова ученого священника знающаго кіевское пение умиящаго призносить проповеди и учить риторскому учению». В результаті цих заходів вихованець Києво-Могилянської академії, протопіп Шматковський в 1669 р.» назначен был священником при московской церкви св. Іоанна Богослова, что в Бронной».

У висновках підведено загальні підсумки дослідження, сформульовано основні положення, що становлять зміст дисертаціїї. Основні наукові результати дослідження викладено в тезах.

1. Внутрішня організація козацької держави після смерті гетьмана Богдана Хмельницького являла собою далеко не однорідний організм. І це зрозуміло. Протипольська боротьба під проводом Б. Хмельницького була боротьбою за перебрання влади козацькою верствою від польських великих землевласників і польської шляхти загалом. Проте такий процес переходу в суспільстві від однієї верстви до іншої, як засвідчив приклад сусідньої московської держави, не завершується швидко: - там боротьба дворянської верстви з боярством тривала майже півстоліття, а деякі російські історики вважають закінчення процесу формування російського дворянства аж в часи Петра І. В Україні з її незмірно важким внутрішнім і особливо зовнішнім становищем боротьба козацьких верхів за своє панування не могла бути короткою і легкою. І не тільки через слабкість самої козацької провідної верстви та загальну неналагодженість життя ще молодої держави, але й через величезний опір з боку народних мас усяким спробам повернутися до старих, панщинних порядків на зразок колишніх польських. Отож, для успішного закінчення боротьби козацької верстви за своє панівне становище в державі було замало дев'ятилітнього гетьманування Б. Хмельницького.

2. Після смерті Хмельницького між старшиною і рядовим козацтвом та селянством зростає розбіжність (як і в рядах самої старшини). В. Липинський писав, що в другій половині гетьманування Б. Хмельницького козацька провідна верства (військо Запорозьке) стає у «повнім значенні державнотворчою верствою, аристократичним станом, на якому спирається організація нації і її держава» й що «дух цієї нової аристократії козацької стає інший: не степовий, січовий, запорозький, а осілий, національний і державний». Але вже те, що після смерті Б. Хмельницького «нова козацька аристократія» відразу розколюється на два непримиренні ворожі табори, свідчить про переоцінення Липинським ролі гетьманування Хмельницького щодо створення української провідної верстви. Упродовж недовголітнього існування козацької держави під владою Хмельницького козацькі верхи, борючись за свою соціальну привілейованість, не змогли згуртуватись, постійно конфліктуючи як між собою, так і з рядовим козацтвом та бунтівним селянством.

3. Відігравши велику позитивну роль на початку повстання, коли треба було руйнувати і нищити польські феодальні порядки, Запорозька Січ після смерті Б. Хмельницького майже на століття стає головним тараном, що розбиває внутрішні сили України. Січ дає привід і можливість сусіднім державам використовувати цей внутрішній розбрат у своїх інтересах.

4. В подальшому розвитку феодально-кріпосницьких відносин кінця 50-х і початку 60-х років XVII ст. в Україні можна спостерігати надзвичайно цікаве явище з погляду зміцнення місцевих полковницьких урядів як не лише військових, а й адміністративно-судових. Таке становище полкової і генеральної старшини було подібне до того, що взагалі спостерігаємо у відносинах між васалом і сюзереном у добу феодалізму. Відносини між полковниками і гетьманом, з одного боку, і гетьманом і московським царем чи королем польським - з другого, нагадують відносини між московськими служилими людьми і князем в часи феодальної залежності у великоросійських землях XV-XVI ст. Отже, становище окремих осіб, що досягли високих старшинських посад, з погляду їх особистих інтересів було надзвичайно вигідне; обмеження ж їх самостійності в полках, сотнях і на інших посадах (як от осавулів, суддів, писарів) сильною централізованою владою Москви тлумачилось як обмеження їх стародавніх «прав козацьких». Керівні старшинські кола опинилися між двох вогнів: стати на бік Польщі - означало піти слідами Виговського, неминуче зазнати долі недавно скинутого гетьмана; стати остаточно на бік Москви - означало ризикувати своїм теперішнім становищем і відмовитись від боротьби за незалежність своєї держави. Тому, коли Юрій Хмельницький разом з учасниками ради в Переяславі повернувся до Чигирина, де на зборах полковників були прочитані нові Переяславські статті, переважна більшість полковників була дуже незадоволена рішенням ради.

5. Переяславські статті 1659 р. викликали серед козацтва нові заворушення і вагання. В них хоча і говорилося про підтвердження «прав і вольностей козацьких, як здавна бувало в війську запорозькому», але справжнім змістом накинутих статтей козацька держава обмежувалась у багатьох основних її функціях. Фінансово-економічні справи козацької республіки повинні були підлягати контролю царських наглядачів. Збільшення числа воєвод у містах і надання деяким з них (в Чернігові й Брацлаві) права володіти маєтностями підсилювало політичну роль царських управителів в Україні і, безперечно, звужувало декларовані грамотами царського уряду політичні права козацтва.

6. Статті обмежували політичні права козацького уряду в судових справах, роблячи виняток для тих, хто вислужився перед царським урядом своєю прихильністю; тих осіб, на яких укаже цар, гетьманський судовий уряд не мав права судити без присутності царських урядовців, навіть хоч би особи ці вчинили злочин проти козацького уряду. Обрання й усунення гетьмана і полковників ставилось винятково в залежність від царського уряду. Як відомо, визвольна боротьба України проти Речі Посполитої позитивно вплинула на боротьбу проти Польщі і в Білорусії, де також було скинуте польсько-шляхетське панування. Козаки в 50-х-60-х роках XVII ст. в багатьох білоруських містах зайняли панівне становище. Але в зв'язку з цим в Білорусії виникає низка конфліктів між козацтвом і московськими гарнізонами.

Царський уряд поставив рішучу вимогу, шоб козаки звільнили білоруські міста. Це також немало непокоїло козаків, які звикли вже до вольностей на тих територіях, які вони здобували.

Отже, крім внутрішніх, соціальних моментів, що породжували народні заворушення, величезну роль і надалі відігравало питання національно-визвольної боротьби, яка в нових умовах доповнювалась суперечностями між козацтвом і новими господарями - московськими воєводами, що стояли на чолі розташованих у містах залог.

7. Обмеження царським урядом політичної влади гетьманського державного апарату знаходило негативний відгук не лише серед старшини, а й серед козацтва загалом, крім, може, Запорожжя, у внутрішні справи якого досі царський уряд не втручався. Запорожжю добре далася взнаки тільки польська шляхта. Ось чому запорожці в цей час були найбільшими прихильниками «єдиновірного царя православного» і найлютішими ворогами Польщі та її прибічників, хоча згодом і вони зневірилися в царській ласці і прихильності.

8. Віленська угода, що ігнорувала як зовнішні, так і внутрішні інтереси козацької республіки, відштовхнула від Москви в передсмертний час гетьмана Богдана Хмельницького. Подальші кроки політичного підкорення України царським урядом викликали протиурядову антимосковську реакцію козацьких верхів і схилили їх на бік Польщі.

Отже, боротьба за незалежну Українську державу відбувалася в умовах надзвичайно гострих міжусобиць, що точилися серед козацької старшини за панування в українському суспільстві. Це ускладнювало і послаблювало національні сили для успішної оборони України від її зовнішніх ворогів. На цьому грунті виросла і потім вже довго не могла вгамуватися хвиля так званої Руїни та державного безладу.

9. Українсько-російські відносини другої половини. XVII ст. пройшли динамічний і на певних відрізках неоднозначний шлях розвитку. Характер їх міждержавних взаємин протягом зазначеного періоду виявляв значний, а інколи й вирішальний вплив на еволюцію української державності та геополітичне становище в регіоні. Зокрема, надавши у 1654 р. військово-політичну допомогу Українській державі, Москва тим самим відіграла важливу позитивну роль у справі визволення молодого державного утворення з-під влади польського короля, посилення політичної ваги України на міжнародній арені. Номінальна васальна залежність Війська Запорозького від московського монарха, закріплена Переяславсько-московським договором, протягом 1654-1657 рр. мала формальний характер і на практиці не призводила до обмеження українського суверенітету.

10. Переломними для українсько-російських стосунків стали 1657-1659 рр., коли намагання царської адміністрації змусити українських чільників виконувати взяті у 1654 р. зобов'язання, а також посилити васальну залежність Війська Запорозького від царя навіть порівняно з нормами, зафіксованими у Березневих статтях, стають домінантою політичного курсу уряду Олексія Михайловича щодо України, спричиняють значне напруження у відносинах двох держав, яке переростає наприкінці 1658 р. у збройний конфлікт між колишніми союзниками.

11. Незавершеність соціальної структуралізації українського суспільства, ембріональний стан розвитку національної ідеї, яка в роки Хмельниччини не опанувала свідомістю широкого загалу української громадськості, грубі прорахунки уряду І. Виговського дали можливість московським політикам активно втручатися в справи України, розігруючи при цьому карту соціальних і політичних суперечностей та пов'язуючи українсько-московський конфлікт з громадянською війною, що набирала в цей час дедалі кривавіших обрисів.

Таким чином, українсько-московський міждержавний союз, що в середині XVII ст. виступає позитивним фактором у справі утвердження незалежності Української держави, надалі зумовлює її занепад, уніфікацію державних норм і порядків за московським зразком та насильницьку інтеграцію українських земель до складу імперії.

12. Козацька держава впала не лише тому, що Хмельницький, Дорошенко, Мазепа та інші гетьмани будували її на засадах «поділу людей на стани». Глибоко осмислюючи причини занепаду козацької держави, ми дійшли висновку, що вони коріняться й в її географічному положенні, зокрема сусідством зі степом, що століттями руйнувало господарське і суспільне життя країни. Ці землі, відкриті для ворогів, постійно наражались на спустошувальні напади з боку татар, турків, що гальмувало нормальний розвиток держави.

Руйнівний вплив степу негативно позначився на формуванні належно підготовленої, з'єднаної єдиними інтересами та метою провідної верстви з чітко визначеною політичною програмою. А зі слабкими, нерозвиненими силами козацька держава не могла домогтися успіху у боротьбі проти своїх зовнішніх ворогів, які з усіх сторін зазіхали на багаті землі України. До того ж поява на півночі такого небезпечного і міцного сусіда, як Московщина, вирішила долю української державності на століття.

13. Українська держава пройшла дуже своєрідний, а часом й трагічний шлях, що не має аналогів не тільки в історії європейських країн, а й у всесвітньому державотворчому процесі. В другій половині XVII суспільно-політична специфіка України зумовлювалася такими головними чинниками: по-перше, перебуванням її земель у складі різних великих державних утворень з досить агресивно настроєними урядами щодо сусідніх країн і, зокрема, прагненням до швидкого підкорення своїй владі українців; по-друге, довготривалими і виснажливими як у плані матеріальних ресурсів, так і людських втрат війнами, військовими походами козаків та ін.; по-третє, кривавими міжусобицями старшинських угруповань і відсутністю в гетьманського правління фактично на всіх етапах його існування більш-менш чіткої програми з національного питання, яка б повною мірою передбачала незалежний статус і розвиток корінної спільноти; по-четверте, вироблені протягом тривалого часу і усвідомлені автохтонним населенням традиції відносного демократизму (система виборності, схильність до самоуправління тощо), які помітно відрізнялися від суспільно-політичних устроїв сусідніх деспотичних держав. Особливістю стало й те, що територіальні межі розселення основної маси етносу, як правило, не збігалися з державними кордонами, котрі не один раз зазнавали змін і уточнень.

Могутній поштовх для становлення автономної, порівняно самостійної у багатьох відношеннях території - в певному розумінні ядра майбутньої національної держави - дала Визвольна війна середини XVII ст. Саме вона відвела Наддніпрянщині найважливішу роль у державотворенні в Україні, а Дніпро перетворила в найголовнішу комунікаційну артерію українців, визначивши його і як політичний кордон, і як регіональний рубіж.

14. Характеризуючи загальні тенденції генези української державної території, можна відзначити, з одного боку, її поступове «дроблення», починаючи вже від перших спадкоємців Б. Хмельницького, а з другого боку, перманентне прагнення керманичів до об'єднання в одних руках усіх українських регіонів. Сильно обмежувало державотворчі можливості гетьманів перебування західних областей у залежності від іноземних поневолювачів (тим самим звужувався вихід на зарубіжжя). Проте всупереч всім складностям і негативним явищам, у другій половині XVII ст. сталося правове оформлення, а отже міжнародне визнання кордонів України з Річчю Посполитою та Московщиною.

15. Нестабільність політичного становища, практично систематичні військові дії на українських землях спонукали місцевих жителів до періодичних міграцій як у самій державі, так і за її межами. У період, що досліджується, в Україні документально зафіксовано проживання представників понад 20 народностей, але найчисленнішими серед них, безперечно, були українці, росіяни та білоруси. Спочатку найактивніше заселялися неосвоєні райони Ніжинщини, Стародубщини, Чернігівщини, дещо пізніше - Слобожанщини, а надалі - південні. Спостерігалось кілька хвиль масового переселення українців. Формування ж їх етнічної території в основному завершилося на межі XVIII і XIX ст. Приблизно тоді ж термін «український», за свідченням джерел, остаточно затвердився за корінними жителями як такий, що визначав національну належність. У часі це фактично збіглося із завершальним етапом ліквідації царизмом української державності на землях, що згодом входили до складу «єдиної й неподільної» Російської імперії.

16. Визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі середини XVII ст. внесла кардинальні зміни в суспільне життя України і, зокрема, скасувала попередні кріпосницькі відносини. В свідомості українців відбулася певна трансформація понять «справедливість», «моральність», «добро», «зло» тощо. Прикладами для наслідування поспільством надовго стали сміливі вчинки воїнів, що роками здобували соціальну й національну незалежність у боротьбі з місцевими державцями чи польськими магнатами. Очевидно, тому, деяка жорстокість правових норм того періоду (особливо на Січі) в цілому не відлякувала людей. Навпаки, вона ставала характерною щодо злочинців і зрадників у більшості регіонів Української держави. Еволюція соціальних відносин протягом другої половини XVII ст. поступово змінювала й норми поведінки. Все частіше елітою порушувалися законодавчо незатверджені права селян, міщан, рядових козаків і навіть цілих громад. При цьому помітнішим ставало поступове звуження дії звичаєвого права у зв'язку з «витісненням» його писаними законами, конкретно московського (Лівобережжя, Слобожанщина, Південна Україна) і польсько-литовського законодавства (Правобережжя). Разом з тим воно залежало і від функціонування своєрідного козацького самоуправління, яке при розгляді різних справ часто-густо покладалося на вироблені традиції. Норми звичаєвого права, як про це свідчать документальні матеріали, у досліджувану добу охоплювали практично всі прошарки людності й проникали в найвищі сфери тогочасного буття.

17. Також слід констатувати: у ході визвольної війни гетьманський уряд на території новоствореної національної держави формально не відмінив попередні писані норми: Литовський Статут, «Саксонське зерцало», «Порядок», так звані кормчі (церковні) книги тощо. З середини XVIІ до кінця ХУІІІ ст. (і навіть пізніше) в судових процесах на них продовжували покликатися або ж безпосередньо брати до уваги їх положення. При цьому спостерігалася явна довільність у тлумаченні юридичних норм, підміна одних іншими за схожих випадків, що нерідко залежало не тільки від професійної компетенції суддів, а й від їх особистого бажання.

Повністю втративши автономію, українці, проте, майже через два століття пронесли незламне почуття національної самосвідомості й прагнення до політичної незалежності, що особливо яскраво виявилося у роки національної революції (1917-1920 рр.), коли їм вдалося, хоч і ненадовго, відновити власну державу. Тільки 90-ті роки XX ст. створили умови для справжнього українського відродження.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

1. Пасічник М.С. Гетьман Іван Виговський. Львів: Юридичний ун-т, 2006. - 340 с.

2. Пасічник М.С. Доба Руїни в Україні: історія проти міфів. Львів: Фенікс, 2002. - 270 с.

3. Пасічник М.С. Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну 1657-1665 рр. - Львів: Місіонер, 1998. - 305 с.

4. Пасічник М.С. Україна після Богдана Хмельницького. - Львів: Інститут українознавства НАН України, 1997. - 72 с.

5. Пасічник М.С., Горевалов С.І., Крупський І.В. Україна в політичних планах Росії, Польщі і Туреччини (1664-1665 рр.). - Львів: Львівська політехніка, 1998. - 103 с.

6. Пасічник М.С. Україна між Сходом і Заходом. Воєнні дії 1664 р.-Львів: Вільна Україна, 1999. - 90 с.

7. Пасічник М.С. Політичні унії між Польщею і Литвою в історичній долі українського народу // Дослідження з історії України. Вісник Львівського унівеситету. Львів, 1992. Вип. 28. - С. 13-19.

8. Пасічник М.С. Форми козацького землеволодіння на Лівобережній Україні в другій половині ХVII ст. // Дослідження з історії України. Вісник Львівського унівеситету. Львів, 1993. Вип. 29. - С. 25-30.

9. Пасічник М.С. Розвиток земельної власності козаків Лівобережної України в другій половині ХVII ст. // Республіканець. Науковий і культурно-просвітницький часопис. Львів, 1994. - №1. - С. 161-167.

10. Пасічник М.С. Місце і роль лівобережного козацтва в соціальній структурі українського суспільства другої половини ХVII - першої половини ХVIII ст. // Дослідження з історії України. Вісник Львівського унівеситету. Львів, 1995. Вип. 30. - С. 23-30.

11. Пасічник М.С. Концепція української держави Б. Хмельницького в оцінці Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і Західна Україна. Зб. наук. статей/ НАН України. Відділення історії, філософії і права. Львів, 1995. - С. 116-119.

12. Пасічник М.С. Державницькі спрямування Б. Хмельницького і опозиція запорозького козацтва // Запорозьке козацтво в пам'ятках історії та культури. Зб. наук. статей/ НАН України. Запоріжжя, 1997. - С. 83-92.

13. Пасічник М.С. Козацтво в українській історіографії раннього періоду національного відродження (перша половина ХIХ ст.) // Козацькі війни XVII ст. в історичній свідомості польського та українського народу. Зб. наук. статей/ НАН України. Львів-Люблін, 1996. - С. 168-176.

14. Пасічник М.С. До питання про повстання київського воєводи Івана Виговського 1664 р. // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Львів, 1997. Вип.1. - С. 49-53.

15. Пасічник М.С. Козацька армія на Львівщині // Львівщина. Історико-культурні та краєзнавчі нариси. Зб. статей. Львів, 1998. - С. 85-100.

16. Пасічник М.С. «Львівський літопис» як джерело для вивчення історії Львова в другій половині XVI-XVII ст. // Lww miasto spolecyenstwo Kultura. - Krakw, 1998.-Т.2. - С. 333-339.

17. Пасічник М.С. Проблема Руїни в українській історіографії // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Львів, 1999. Вип.2. - С. 47-52.

18. Пасічник М.С. Державницька політика гетьмана Б. Хмельницького // Держава та армія. Науковий вісник Національного університету «Львівська політехніка».Львів, 1999. №2.-С. 42-54.

19. Пасічник М.С. Національна еліта: проблеми становлення і розвитку // Українські варіанти. Науковий і культурно-просвітницький часопис. Львів, 1999. - №3-4.-С. 145-146.

20. Пасічник М.С. Проблеми Хмельниччини та Руїни в українській і зарубіжній історіографії ХХ ст. // Держава та армія. Науковий вісник Національного університету «Львівська політехніка».Львів, 2000. №.408. с. 172-183.

21. Пасічник М.С. Українська держава середини ХУП ст.; проблеми та перспективи її розвитку // Держава та армія. Науковий вісник Національного університету «Львівська політехніка».Львів, 2001. №431 - С. 107-114.

22. Пасічник М.С. Політичні стосунки України з Туреччиною в період Руїни. // Військово-науковий вісник Національного університету «Львівська політехніка» Вип.4. Львів, 2002. С. 154-165.

23. Пасічник М.С. Соціальна боротьба та державницькі процеси в Україні після смерті гетьмана Б. Хмельницького (середина 50-х початок 60-х рр. ХУІІ ст.) // Народознавчі зошити Інституту народознавства НАН України. Львів, 2003. №5-6. С. 29-47.

24. Пасічник М.С. Українська церква в період Руїни // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник Львівського відділення Інституту Української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України та відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України. Львів: Логос, 2004. Кн. І. - С. 430-436.

Размещено на Allbest.ru