Село Вищетарасівка Томаківського району Дніпропетровської області (ХVІІІ - перша пол. ХХст.)

А на допомогу голодуючому Поволжю були кинуті всі сили партійного, радянського і профспілкового апарату, в жодних з постанов центрального уряду чи у зверненні про боротьбу з голодом літом - осінню 1921 року не згадується про голод на півдні України. Мова не йшла, безумовно, і про надання матеріальної допомоги голодуючим.

Замовчування голоду на Півдні України дозволило центральній владі використати хлібні ресурси виключно для голодуючих РРФСР, для потреб яких вилучалися в тому числі і мізерні зернові запаси інших українських губерній, теж уражених голодом.

Лише на початку літа 1922 р.влада дозволила залишити тут всі зібрані тут пожертвування , а також не вивозити зібраний в УСРР хліб в Росію. Селянам Півдня України вдалося засіяти поля, але голод тривав до 1923 року.

Що стосується становища Вищетарасівки в цей час, то голоду тут як такого не було, про що свідчать розповіді старожилів села.

2.4 Голодні 1932-1933 роки

Цю трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з'їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові та сільськогосподарські товари.

Політика колективізації спочатку призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. Не бажаючи миритися з подібним проявом саботажу з боку селянства, загнаного до колгоспів, влада постійно збільшувала для України хлібозаготівельні плани. У результаті така політика привела до справжнього голодомору.

Урожай зернових в Україні в 1932 р. був всього лише на 12 % нижче за середньорічні показники за 1926-1930 рр., так що продуктів харчування в країні цілком вистачало. Проте влада знову збільшила план заготівлі хліба. Якщо в 1931 р. Україна повинна була здати державі 39 % загального збору зернових, то в 1932 р. - 55 %. Було оголошено, що колгоспи не мають права видавати зерно селянам до тих пір, поки не виконаний державний план закупівель зерна. Одночасно були ухвалені закони про боротьбу з крадіжкою колгоспного майна і "боротьбу зі спекуляцією". По першому з них за крадіжку декількох колосків із колгоспного поля люди несли кримінальну відповідальність, до смертної кари включно. Другий закон забороняв селянам обмінювати свої особисті речі на продукти харчування, подібні дії іменувалися "спекуляцією" і каралися тюремним ув'язненням від 5 до 10 років. Крім того, для проведення успішної хлібозаготівельної компанії до України з Москви прибула надзвичайна комісія на чолі із В. Молотовим.

На відміну від терору голодом у 1921-1923 роках, спрямованого перш за все на утихомирення бунтівного селянства, голодомор 1932-1933 років мав на меті планомірне знищення українських селян як "українського бастіону".

На початку 30 -х років репресії проти українського селянства набули виключно жорсткого характеру. В 1930 році розпочалася масова розправа з "куркулями", в наслідок якої було зруйновано більше 200 тисяч найбільш дієздатних і заможних селянських господарств, виселені сотні тисяч "куркулів" та членів їх сімей. Відповідальними за голодомор 1932-1933 років були названі "куркулі", які начебто ховали хліб від влади і від односельців. Версія про те, що селяни ховали зерно в ямах з метою задушити радянську владу "кістлявою рукою голоду" була оприлюднена генеральним секретарем ЦК КП(б)У С.Косіором саме в літку 1930 року.

Тільки за один 1931 рік із 54 районів Дніпропетровської області було вислано до Сибіру та інших віддалених куточків Радянського союзу 25 тисяч осіб .

У 1932 році 94,8% колгоспників Дніпропетровщини на вироблені трудодні не отримали жодного граму хліба. В грудні 1932 року на Дніпропетровщині з'являються так звані "чорні дошки", куди заносилися колгоспи і райони, які не виконали плани хлібозаготівель. У селах починається голод. Як засвідчують данні Дніпропетровського обкому КП(б)У від 28 лютого 1933 року, прояви голодомору мали місце вже у 31 сільському районі області. Дніпропетровщина за числом жертв голодомору 1932-1933 років в Україні посідає третє місце після Київської та Вінницької областей. Офіційно зафіксовано 65 тисяч загиблих.

Жертвами голодомору 1932-1933 років стали не тільки українські селяни, а все українство, українська ідея в цілому. Саме тоді була згорнута політика "українізації", а на місце вимерлих від голоду українських селян були переселенні жителі інших регіонів СРСР.

Індустріалізація та колективізація супроводжувались наступом на "ворожі елементи".

Згідно зі зведенням енкавеесників, майже вся Дніпропетровська область складалась із контрреволюціонерів, шпигунів, диверсантів, шкідників, запеклих націоналістів. Щорічно органи державної безпеки то викривали, то ліквідовували злочинні організації. Кількість заарештованих стрімко збільшувалась: в 1935 році -235 справ, у 1936-526 справ. У другій половині 1937 і першій половині 1938 року в Дніпропетровській області було заарештовано 29521 особу. Основний удар прийшовся на інтелігенцію.

В селі Вищетарасівка знайшлись старожили, які пам'ятають про голод 1932-1933 років.

Причиною голоду люди називали засуху та неврожай. У людей забирали все, що було, чи то їжа, чи то одяг, практично усе, що було, так звані "поліцаї". Ці, так звані "поліцаї", не дивились ні на що, навіть на те, скільки дітей залишається у хаті без їжі. На той час представником місцевої влади був Д. Філатов, а разом з ним приходив до сімей уповноважений з Томаківки.

Були присутні доноси сусідів один на одного за це вони отримували мізерну, але платню: чи невелику кількість муки, чи картоплі. Застосовували до людей побиття, висилання в разі непокори до влади. До хати приходили двоє - четверо людей. Це були сільські активісти. Заховати неможливо було нічого, адже шукали скрізь використовуючи псів.

Сім?ї складались із декількох чоловік, але їжу давали тим, хто працював у колгоспі, так звані "пайки": черпак "баланди" і 30 грам чорного хліба. Працювали в колгоспі з ранку до вечора, а "пайок" давався лише один раз на день. У колгоспі була пекарня ЗОК, де пекли хліб і давали членами колгоспу. Хто йшов та записувався до колгоспу давали 3 кг крупи.

На той час існував таки закон про "п?ять колосків", не дозволяли збирати колоски навіть після збирання полів, карали за це жорстоко. Поля охороняли з рушницями, ховали хліб у комори і також охороняли. У зв'язку з цим, люди почали помирати з голоду.

Вище тарасівці в той час їли все, що могли : ховрашків, горобців, йця птахів ,траву, лушпиння від картоплі, коріння, ягоди, кору з дерев, сім'я мишію, лободу, кропиву пекли з неї хліб. Їли шовковицю, абрикоси, адже в селі були сади та посадки.

Згадуються в селі і випадки канібалізму. Був випадок, коли в сім ?ї помер чоловік і жінка залишилася сама з трьома дітьми, вбила меншого сина, щоб нагодувати та спасти старших своїх синів. Якщо влада дізнавалась про вбивство, то вбивцю забирали і відсилали до району, а там вже вирішувалась її доля.

Більше дев'яноста років минуло з часів голоду 1921-1923 років, вісімдесяти - від початку голоду 1932-1933 років, шістдесят вісім - з часу голоду в 1946-1947 років.

Але ще багато українців не знають до цього часу ні причин, ні наслідків їх. А ті, хто знає, ще не всі усвідомили їх самі. Необхідно, щоб майбутнє покоління села теж знало про ці роки лихоліття в життя своїх односельців. У нації, яка не шанує своєї історії не може бути майбутнього!

Виникнення голоду на початку 20-х років ХХ ст. поліття в Україні офіційною історіографією пояснювалось засухою в 1921 року, а також наслідком семирічної війни .

На відміну від терору голодом у 1921-1923 роках, спрямованого перш за все на утихомирення бунтівного селянства, голодомор 1932-1933 років мав на меті планомірне знищення українських селян як "українського бастіону". Штучний голод 1932-1933 років був спрямований проти селянства УРСР.

Серед сільського населення померло 660 тисяч осіб працездатного віку, 242 тисячі людей похилого віку і 594 тисячі дітей.

В селі Вищетарасівка знайшлись старожили, які пам'ятають про голод 1932-1933 років та, з розповідей своїх батьків знають про голод 1921-1923 рр.

Згідно розповідям старожилів села Вищетарасівка голоду 1921-1923 рр. як такого в селі не було. Але їм довелося пережити страхіття 1932-1933 рр.

Якщо порівняти розповіді старожилів про два голоди 1932-1933 і 1946-1947 років, можна зробити висновок, що для жителів села Вищетарасівка страшнішим і голоднішим виявився голод 1932-1933р.р. Цей голод, зі слів людей ,які на власному досвіді відчули його смак, являвся штучним. Люди ,які йшли до колгоспу отримували за це незначну кількість їжі, але її деколи не вистачало, щоб не впасти в крайнощі, тому нерідко в селі зустрічалися приклади канібалізму.



3. Воєнний період в селі Вищетарасівка

3.1 Жителі села Вищетарасівка в період окупації села німцями

Мирне життя селян Вищетарасівки закінчилося з початком Великої Вітчизняної війни.

Коли розпочалась війна, протягом трьох днів до районного комітету комсомолу та райвійськкомату з сіл Томаківського району надійшло 160 заяв від бажаючих піти на фронт.

З Вищетарасівки - від Олександра Євдокимовича Балакіна, Миколи Степановича Євдокимова, Миколи Дем'яновича Балакіна. 22 червня 1941 року вулицями села проїхали голови колгоспів, повідомили людям страшну звістку про війну. Люди спочатку не зовсім усвідомлювали страхіття пов'язані з війною. Вважали, що напад ворога буде зупинено в найближчі дні. Почалася мобілізація військовозабов'язаних від 18-19 до 50 років. А в господарствах колгоспів залишалися лише жінки, діти, старі. І саме в цей період в степах дозріли хліба.

Старожили згадують , що селяни не знали чим косити, кому косити, чим молоти. В МТС техніки не було - евакуювали в східні області СРСР, в колгоспах готували і евакуацію тваринницьких ферм. Отже, не гаючи часу, приступили до збиранню урожаю ті, хто залишився після мобілізації. Косили частково косарками, а в основному - косами, адже тяглової сили було обмаль. Обмолочували скошене ціпами. Проте, збирання урожаю тривало не довго.

18 серпня 1941 року село було піддане бомбардуванню німцями, а 19 серпня в післяобідню пору вони вже увійшли у Вищетарасівку. Розпочалась вже активна евакуація господарств, які ще залишились. Діяла паромна переправа. Переправляли молочно - товарну ферму, а деякі механізми просто ховали в плавнях. Часу на переправу, а бо просто щоб сховати всі механізми було мало, тому не встигли не евакуювати всі машини ні сховати механізми.

Окупанти почали вводити "новий порядок". Фашисти в окупованому селі, почали відбирати в населення перш за все продукти харчування - сало, м'ясо, зерно, вулики з медом та ін. Все відправляли на станцію Мирова, на марганець, а звідти в Німеччину.

При сільській управі було вибрано старосту села, який зобов'язаний був забезпечити виконання всіх вимог коменданта. Нагляд за населенням виконувала поліція. А "господарем" села був німець - Кайзер.

На місці колгоспів німці створювали "робітничі" господарства, де по наказу Кайзера призначались керуючі господарствами.

По відношенню до населення з боку окупантів була велика жорстокість.

Починаючи з жовтня 1941 року до квітня 1942 в селі діяла підпільна патріотична група комсомольців на чолі з капітаном Петром Тимофійовичем Свірковим. Він створив групу з 24 чоловік. Готувалась зброя, гвинтівки знаходились в плавні за річкою Нажорою. Вони готувались провести бойову операцію. Про це свідчать спогади члена цієї підпільної групи Івана Йосиповича Коваля.

У квітні 1980 року свої спогади про діяльність підпільної патріотичної групи він виклав у листі на ім'я засновниці краєзнавчого музею Вищетарасівки Антоніни Павлівни Кравченко.

Ось його спогади: " До окупації села німцями частина комсомольців працювала на переправі через Дніпро - перевозили човнами військовослужбовців, евакуйованих. Після окупації села німці хотіли відновити переправу через Дніпро, але всі учасники переправи вибрались із села і ховалися у балках більше місяця. Човни були надійно заховані.

Поступово сформувалась група підпільників у складі Катерини Чумак, Ольги Булах, Івана Коваля, Анатолія Шевцова. Очолив капітан Петро Тимофійович Сірков, який був спеціально надісланий до Вищетарасівки для підпільної роботи. Пізніше до групи приєдналися Микола Балакін та група колишніх військовослужбовців, які ховались у селі від німців…"

Підпільники розповсюджували листівки з інформацією, яку одержували з детекторного радіоприймача, сконструйованого Іваном Ковалем. Спочатку листівки писались від руки, а потім їх стали друкувати на примітивному друкарському обладнанні. Листівки ці розповсюджували навіть у селі Біленьке. Підпільники допомагали військовим переходити лінію фронту, виводили з ладу телефонний зв'язок. Був налагоджений зв'язок з перекладачем німецького коменданта села, що дало можливість одержувати деяку необхідну для підпільників інформацію.

Група планувала приєднатися до діючої Червоної Армії. Була проведена підготовча робота по відходу групи навесні 1942 року в плавні. Але за два дні до цієї дати група була зраджена одним з її членів.

Було заарештовано 17 учасників групи. 8 травня 1942 року патріоти були страчені. З учасників групи залишились Катерина Чумак, Петро Артеменко, Лідія Антоненко, Олександр Топчьян, Іван Коваль. Але крім цих жертв в селі Вищетарасівка було розстріляно ще понад 30 чоловік, а понад 20 чоловік вивезли в Німеччину.

Іван Йосипович Коваль був відправлений німцями на роботу до Німеччини. Працював на фабриці з виготовлення електробатарей, які відправлялись на фронт. При виконані окремих операцій по їх виготовленню допускав дії, які були спрямовані на достроковий вихід із ладу цих батарей. Для запобіганню викриття своїх дій імітував хворобу. Але був заарештований і відправлений до концтабору Дахау. Після визволення радянськими військами служив у Радянській Армії.

Восени 1943 року нова трагедія спіткала селян Вищетарасівки. Окупанти почали виганяти населення з села, щоб підготувати місцевість для ведення боїв з наступаючою Радянською Армією. Все населення виселяли в напрямі Марганець - Нікополь. Тих, хто відмовлявся покидати село, або фізично не міг цього зробити - німці розстрілювали. Так була розстріляна сім'я Волович - чоловік, його дружина і шестимісячна дитина. Дивом залишилася живою їх п'ятнадцятирічна дочка Ганна Волович, сімя Гудошників, Тимошенків, Єгорових, а також Балабуха Марія, Йорж Феодосія, Лимар Надія та ін. За не повними даними було розстріляно до 50 мешканців села.

Деякі мешканці села знайшли притулки на ближніх хуторах, а інші - за межами села в рівчаках вирили землянки, примітивно їх обладнали та розмістились в них.

Їжі у людей не вистачало, і тому, ризикуючи життям, таємно в ночі пробирались вони в село до своїх домівок, набирали харчів, одягу і повертались до своїх землянок. Під час таких походів була застрелена Клавдія Марківна Філатова, поранена Марфа Йорж.

Частину хат підірвали, пограбували схованки,а після цього село замінували. Крім того, готуючись до оборони, німці збудували в степу бункери, які облаштували за допомогою тих речей, які вони забрали в селі.

Вже 4 лютого 1944 року частини Радянської Армії в складі 333 стрілецької дивізії ІІІ - го Українського фронту звільнили село від ворога. Імена загиблих визволителів (25 чоловік) висічені на плитах меморіального комплексу.

Мешканці села почали повертатися до своїх домівок і заставали на їх місті руїни, пограбовані схованки. На все село уціліло лише кілька десятків хат. Село було заміноване.

Хоча лінії фронту не проходило через село Вищетарасівка, та гори і сльози не оминули жодної родини. Понад триста похоронок прийшло до села. А всього з села на фронт пішло близько 600 чоловік.

3.2 Односельці на фронтах Великої Вітчизняної війни

На різних фронтах Великої Вітчизняної війни у бойових діях брали участь 600 жителів села.

Василь Олександрович Калінушка до початку війни був шофером автороти танкового корпусу в Каунасі. Танкова частина, в якій служив Василь, вела жорстокі бої, аби затримати ворога. Потрібні були боєприпаси. Незважаючи на сильний артилерійський вогонь противника, проривався до своєї танкової частини і своєчасно доставляв снаряди. В останньому рейсі раптом заглух двигун. Та Василь не звертав уваги на розриви снарядів, ремонтуючи його. Осколок врізався у його шию. Цей ремонт для автомобіля Василя і для нього самого став останніми.

Про героїзм, високі моральні якості свідчить бойовий шлях учителя Вищетарасівської середньої школи Олександра Петровича Пахуцького. Олександру Петровичу довелося випити гірку чашу відступу, відстояти Сталінград, звільнити рідну землю, народи Європи від німецьких окупантів.

Михайло Констянтинович Філатов був розвідником на окупованих ворогом територіях. Діяв в окупованому ворогом Запоріжжі. Був нагороджений орденами Червоного Прапору, Червоної Зірки, медалями.

Павло Степанович Кравець до останнього захищав Севастополь у 1942 році. А потім йому довелось брати участь у його визволенні, штурмуючи Сапун - гору вже у 1944р. Після Севастополя визволяв Білорусію. А звістку про День Перемоги зустрів на Далекому Сході, коли довелося брати участь у розгромі Квантунської армії. Ратний подвиг його відзначено медалями "За відвагу", "За бойові заслуги", " За оборону Севастополя".

В нашому селі було багато й добровольців дівчат. Одним таким добровольцем , що свідомо йшла на фронт, і якій на цей час було лише 19 років була Марія Михайлівна Тимошенко.

Марія Тимошенко потрапила до особливого гірського мінного батальйону. Бригада, до якої входив батальйон дислокувалась на Кавказі. Бійці виконували надзвичайної державної ваги завдання - охороняли та мінували підступи до кавказької нафти. Німцям надзвичайно потрібні були такі ресурси, як нафта руда та вугілля. Тому не можна було допустити аби вони скористалися кавказькими покладами.

Після виконання завдання на Кавказі лейтенант медслужби Тимошенко Марія потрапляє на Ленінградський фронт у вересні 1941 році.

Повернулася Марія Михайлівна на рідну батьківщину Вищетарасівка в 1944році і почала працювати медсестрою.

Яків Олексійович Козлов, старший лейтенант військ КДБ, був засланий у ворожий тил на території Чехословаччини. Там очолив оперативну групу "Факел" і мав псевдонім " Богун".

З першого січня 1944 року до 11 травня 1945 цією підпільною групою було:

- виведено з ладу 23 військових заводи;

- підірвано 19 опор електроліній високої напруги;

- знищено 8 стаціонарних і пересувних радіостанцій;

- зруйновано 18 різноманітних складів ворога;

- підірвано 110 залізничних ешелонів із живою силою та технікою;

- підірвано 9 бронепоїздів.

Вже у званні полковника був захоплений і страчений бандерівцями.

Серед учасників Визвольної війни та одночасно жителів села Вищетарасівка є два Герої Радянського Союзу - Ю. І. Артеменко та В. І. Кравченко.

Юрій Ілліч Артеменко народився 6 травня 1906 року. У 1923 році закінчив школу. У 1921 році став членом ВЛКСМ, з 1929 року - членом КПРС. У 1927 році був призваний на службу до Червоної Армії. В 1938 році закінчив Київське артилерійське училище і був направлений на проходження служби в місто Херсон. Перед війною командував арт - батареєю. На фронті з червня 1941 року.

В 1942 році Юрія Ілліча було призначено командиром легкого - артилерійського полку. Командування він розпочав з боїв під Сталінградом. Брав також участь у Курській битві.

З кінця серпня 1943 року полк бере участь вже в боях на території України. В ніч на 26 серпня розвідники підібралися до траншеї противника і визначили координати танкового підрозділу, що підготувався до контратаки. Вони передали дані для стрільби на вогневу позицію. Два дивізіони вдарили по ворогу. В результаті більша частина машин була виведена з ладу, контратака була зірвана.

Через дві години гвардії підполковник Артеменко наказав повторити вогневий наліт. Це було дуже доречно, бо в цей час гітлерівці евакуйовували підбиту техніку, ремонтували пошкоджені машини, а тут знову - наліт. Багато фашистів загинуло після цього нальоту.

В жовтні 1943 року полк Артеменка Юрія Ілліча вийшов до Дніпра. Переслідуючи противника, в авангарді бригади йшов 200- й гв. легко - артилерійський полк. 2 жовтня 1943 року о шостій ранку в районі села Марчихина Буда Юрій Ілліч організував відсіч контратаки противника чисельністю до батальйону в супроводі танків.

З виходом до Дніпра полк почав готуватися до форсування. Головним завданням Ю.І.Артеменка було зведення плотів, які були б здатні витримати багатотомний вантаж - гармати та "студебекери". О 19 годині 2 жовтня 1943 року в районі села Демантове Чорнобильського району Артеменко Ю.І. відправив перші плоти з гарматами. Переправа була виявлена , але це не зупинило рух плотів, поромів, човнів до правового берега. З першим десантом переправився і Артеменко. Він відразу організував розгортання підрозділів. 3 жовтня надвечір полк вийшов до населеного пункту в село Губин.

Коли полк переміщався в районі Кам'янки для заняття нових позицій, розвідники виявили, що по шосе Димер - Волове рухається колона ворожих танків. Гітлерівці помітили артилеристів - від колони відділилося 5 танків і один "фердинанд". Стріляючи на ходу, вони пішли в атаку. Артеменко відав наказ дивізіону гвардії Капітана Селіванова розгорнути батареї і відкрити по фашистах вогонь прямою наводкою. Артилеристи підбили два танки, інші, відстрілюючись відійшли.

Таким чином, Артеменко Юрій Ілліч, брав участь у боях на Південно - Західному фронті, Сталінградському та 1 - му Українському фронтах, а також в обороні Москви та Сталінграда. За форсування Дніпра у 1943 році і визволення Києва йому 17 жовтня 1943 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Командира полку гвардії - полковника Ю.І. Артеменка нагороджено орденами Леніна, Червоного Прапора, Богдана Хмельницького 2 - го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями. Помер Ю.І. Артеменко 5 лютого 1948 року у Москві від тяжких ран.

Василь Іванович Кравченко народився 5 грудня 1924 року. Закінчив сім класів і працював у колгоспі. Учасник Великої Вітчизняної війни він став лише з серпня 1944 року.

В 1941 році його не призивали до армії по віку, адже на той час Василю Івановичу було лише 17 років. Після звільнення села в лютому 1944року отримав відстрочку від призову та продовжував працювати в колгоспі.

Вже в липні 1944 році війна відійшла на захід, призивали нових бійців, тому числі було призвано і Кравченка Василя Івановича. Після двох місяців навчання в запасному стрілецькому полку він прибув на поповнення в 1077 стрілецький полк 316 - ї стрілецької дивізії.

В боях Василь Іванович вирізнявся мужністю та ініціативою. Особливо він проявив себе в бою на території Угорщини в районі м. Ерчі. Попереду було форсування Дунаю. Полк, вийшов до річки та приступив до підготовки форсування. Готували передовий загін, до складу якого включили найвідважніших бійців , серед яких був і Кравченко. В ніч з 4 по 5 грудня 1944 року полк почав форсування Дунаю поблизу Мартонвароша, південніше м. Ерчі. Перед підрозділом в якому служив Василь Іванович було поставлено завдання переправитись через річку, захопити плацдарм на правому березі і кулеметним вогнем прикривати переправу підрозділу. Здолавши кілька десятків метрів загін потрапив під кулеметний вогонь ворога. З неймовірними зусиллями їм вдалося добратися до берега. Кравченко, що сидів на носі човна першим вискочив на берег та швидко кинувся на кручі. Не припиняючи стріляти , він кинувся в траншею, де засів ворог. Там йому вдалося вбити ворожого кулеметника.

На ранок, противник вирішив скинути десантників на Дунай. Стрілки, зайнявши оборону чинили супротив. Протягом дня 5 грудня ворог здійснив 16 контратак. Але жодна з них не завершилась успіхом для фашистів.

Василь Іванович при відсічі контратак знаходився на самих небезпечних ділянках оборони. Коли противник 13 - й раз атакував, Кравченка було тяжко поранено, але він не покинув поля бою. І тільки в ночі, коли бій стих, його евакували на східний берег.

Таким чином, Кравченко Василь Іванович воював на 1 - му і 2 -му Українських фронтах. За мужність і героїзм, які були проявлені при форсуванні Дунаю і в боях за утримання плацдарму, стрільцю - кулеметнику 18 - ої стрілецької роти 1077 - го стрілецького Червонопрапорного полку 316- ої Темрюкської Червонопрапорної стрілецької дивізії рядовому Кравченку В.І. указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

На фронтах війни загинули 300 жителів села. Їх прізвища викарбувані на пам'ятнику в селі Вищетарасівка.

Отже, Велика Вітчизняна війна торкнулась і жителів Вищетарасівки.

Можна побачити, що було в селі багато небайдужих до долі своєї батьківщини, тому коли розпочалась війна, протягом трьох днів до районного комітету комсомолу та райвійськкомату з сіл Томаківського району надійшло 160 заяв від бажаючих піти на фронт.

Вже 22червня 1941 року вулицями села проїхали голови колгоспів, повідомили людям страшну звістку про війну. Люди спочатку не зовсім усвідомлювали страхіття пов'язані з війною. Вважали, що напад ворога буде зупинено в найближчі дні. Почалася мобілізація військовозабов'язаних від 18-19 до 50 років. А в господарствах колгоспів залишалися лише жінки, діти, старі.

Починаючи з жовтня 1941 року до квітня 1942 в селі діяла підпільна патріотична група комсомольців на чолі з капітаном Петром Тимофійовичем Свірковим,якого було призначено з фронту.

Восени 1943 року нова трагедія спіткала селян Вищетарасівки. Окупанти почали виганяти населення з села, щоб підготувати місцевість для ведення боїв з наступаючою Радянською Армією. Все населення виселяли в напрямі Марганець - Нікополь.

Вже 4 лютого 1944 року частини Радянської Армії в складі 333 стрілецької дивізії ІІІ - го Українського фронту звільнили село від ворога.

Серед учасників Визвольної війни та одночасно жителів села Вищетарасівка є два Герої Радянського Союзу - Ю. І. Артеменко та В. І. Кравченко.

На фронтах війни загинули 300 жителів села. Їх прізвища викарбувані на пам'ятнику в селі Вищетарасівка.



4. Післявоєнна відбудова села Вищетарасівка

Роки післявоєнного відродження, розвитку господарства посідають особливе місце в історії нашого села.

Довелось долати неймовірні труднощі, відбудовуючи зруйноване житло, виробничі об'єкти, розорюючи зарослу бур'янами, нашпиговану вибухівками землю,відтворюючи тваринництво, налагоджуючи управління суспільним життям та господарською діяльністю.

Незважаючи на нестачу машин і робочих рук, колгоспники села на весні 1944 року засіяли зерновими культурами більше половини довоєнної площі. Збирали урожай косами, серпами, косарками. Основні роботи в полі виконувались коровами . Розводили в колгоспі волів, котрі довгий час являлись основною тягловою силою в господарствах. Майже всі сільськогосподарські роботи виконували жінки,пристарілі колгоспники, діти. Значна частина фронтовиків, що повернулась з війни, були поранені, а частина - інваліди.

Із дніпропетровської обласної газети "Зоря" 11 жовтня 1946 року зізнаємося про таке:

"У соціалістичному змаганні районів Дніпропетровської області по виконанню плану заготівель Томаківський район посів сьоме місце ( з 28 районів області). На 25 вересня район виконав план заготівель молока на 100%."

У протоколу загальних зборів колгоспників Вищетарасівського колгоспу "Червоний Жовтень" від 19 січня 1947 року, де головою в той час був Д.К. Лапонов, при підведені підсумків роботи за 1946 рік було відзначено, що у 1946 році збір ранніх зернових - 7 ц гектару. Доярка Ф.Ю. Дворник надоїла по 2020 літрів молока на фуражну корову при плані 1520 літрів. Ланкова Г.Й. Мірошниченко зібрала по 11 центнерів кукурудзи з гектару.

В 1949 році колгоспи досягли врожаю довоєнного рівня.

Позитивне позначилося і на розвитку економіки колгоспів їх укрупнення в 1950 році.

Візьмемо для прикладу колгосп імені Леніна , де головою на той час був І.В. Жажко. Він був організований з восьми колгоспів із слабкою економікою.

Якщо урожай зернових культур у цьому господарстві в 1950 році становив лише 10.8 ц з гектару, то в 1953- 16 ц, а в 1956 - більше 20 ц. середньорічні надої молока на одну фуражну корову в 1950 році не перевищували 1300-1400 літрів, а в 1956 вони вже становили 2769 літрів. Грошовий прибуток колгоспу в 1950 році не досягав і мільйона карбованців, а в же в 1951 році тільки від тваринництва було одержано 2,5 мільйони карбованців. Це позначилося і на доходах колгоспників. У 1950 році на трудодень було виділено лише по 80 коп. і по 2 кг зерна, тоді як в 1956 році - у по 8 карбованців і по 4 кг зерна.

Отже, урожайність цього колгоспу збільшилась приблизно на 90 %, що показує позитивний та швидкий розвиток економіки села Вищетарасівка. Також збільшились і надої молока у два рази. У два рази збільшилась і заробітна плата робітників. Все це свідчить про те, що не тільки збільшився грошовий прибуток села, а й значно покращились умови життя самих селян.

За високі показники в роботі голова колгоспу Іван Васильович Жажко у 1955 році був нагороджений орденом Леніна.

А в 1957 році Жажко Іван Васильович був нагороджений Великою Золотою медаллю ВДНГ.

В колгоспі ім. Леніна в 1952році вирощували і бавовну. Бригадиром по вирощування бавовни був Артеменко Петро Ілліч. Кращими ланками по вирощуванню бавовни були комсомолки Патрашок Лідія Андріївна, Дороніна Галина Іванівна, Шевченко Галина Петрівна, яких за високі врожаї було відзначено урядовими нагородами.

Орденами і медалями були нагороджені: Балабуха І.А., Тимофієв М.С., Понамаренко Я.Я., Вишня Г.С., Олійник М.І., Балабуха Ф.П, Бородкін П.В., Патрашок Л.А., Дороніна В.І. та інші. В 1958 році колгосп ім. Калініна об'єднався з колгоспом ім. Леніна. В той час в колгоспі ім. Леніна було створено чотири польові бригади по вирощуванню зернових, будівельна бригада( бригадир Щербащенко І.І); побудована кузня, де багато механізмів було електрифіковано, створена колгоспна пасіка, птахоферма , вівцеферма, яка мала продуктивність найвищу по району( бригадиром був Черкасов Андрій Якович). За високі показники по вирощуванню молодняку , по настригу вовни Черкасов А.Я нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями виставки ВДМГ. Бригадиром четвертої бригади був Бурдаков П.З. Головним агрономом - Усатий С.Д., який особливу увагу приділяв збагаченню родючості полів, їх культурі. Врожай зернових значно збільшувався. Зросла продуктивність праці, краще використовувалась техніка. Колгосп ім. Леніна зайняв перше місце в районі по показникам.

В 1954-1955 роках в основному будівництво нового села було завершено. В цей період в колгоспі будуються нові молочно тваринні та птахоферми. Була також і кролеферма. Водоплавна птиця знаходилась в старій частині села, на березі Каховського водосховища, яке було створене у 1953 році. Крім цих галузей господарства були свиноферми, розміщенні в східній частині села, які існують і на сьогоднішній день.

Спочатку на МТФ діяв ручний спосіб приготування кормів (1950-1960рр.). згодом праця на МТФ була механізована. Продуктивність праці підвищилась.

В 1957 році урядом прийнята постанова про реорганізацію МТС. У Вищетарасівці була створена РТС. Керуючим виробництвом був мешканець нашого села Крюков Олександр Хомич. Ним було уміло організовано колектив робітників, РТС зайняла почесне місце області. Не раз працівники РТС були учасниками ВСВГ. Особливо виділялись в праці Білан І.М., Семикрилов Г.А.

В 1960 році в листопаді звання ударника комуністичної праці вибороли ланки кукурудзоводів: Зламан Надія Сименівна і Гудошник Марія Стипанівна.

17 січня 1964 року завоював колгосп ім. Леніна звання колективу комуністичної праці. Це був перший колгосп комуністичної праці на Дніпропетровщині.

1963 року вищетарасівська МТС була реорганізована в спеціалізоване в ремонтно - транспортне підприємства - СРТП.

Підприємство займалося технічним обслуговуванням і ремонтом автотранспорту, сільськогосподарської техніки та електроустаткування для них. Обслуговувало три області - Дніпропетровську, Запорізьку, Херсонську.

Директором підприємства був Олександр Хомич Крюков, головним економістом, потім головним бухгалтером до 1994 року - Зінаїда Ананьєвна Хлопкова, випускниця Вищетарасівської середньої школи 1957 року.

1965 року рекордних виробітків на збиранні ранніх культур досягли механізатори. Так , комбайнер Григорій Іванович Анохін 21 липня зібрав урожай озимої пшениці на площі 50 гектарів.

Ланковий колгосп іменні Леніни Іван Петрович Мирошниченко прополював за зміну 35 гектарів кукурудзи при нормі 20 гектарів.

Переможцем у соціалістичному змаганні колгоспів району за 1965 рік було визнано колгосп імені Леніна. Головою колгоспу тоді був С.В.Яременко.

З ініціативи виконкому сільської ради та правління колгоспу імені Леніна 1965 році була проведена велика робота з благоустрою села.

Вулицями прокладено близько 2 км водопроводу. Понад 80 % хат обкладено цеглою, у 250 будинках устатковані газові плити.

У 1950 році в селі було 8 колгоспів , 10 тисяч гектарів орної землі, МТС, рибколгосп "Нова дружба", лісове господарство. Була школа-десятирічка і дві початкових, в яких працювало 29 вчителів і навчалися 700 учнів.

У селі було також дев'ять лікарів і фельдшерів, два ветеринарних лікаря, дев'ять агрономів, шість механіків, провізер.

До війни в селі був колгоспний родильний будинок. Лікарем на той час був Петренко Марк Нікіфорович. В штаті лікарні : фельдшер, акушерка, медсестра, чотири санітарки. Після війни була встановлена амбулаторія і вже з 1945 року був відкритий стаціонар на 15 ліжок, з них 5 ліжок родильного відділення. В 1952-1954 роках колгосп ім.. Леніна під представництвом Жажка І.В. збудував нову лікарню на 25 ліжок.

В 1955 році за направленням приїхав в село молодий спеціаліст лікар - терапевт Фащенко Марина Дмитрівна.

В1958 році почав працювати в лікарні Педь Яків Петрович.

В 1968 році було збудовано нове відділення, спеціалісти: стоматолог - В.Єськов, терапевт - А.Ф.Ноохатній. Було відкрите дитяче відділення на 20 ліжок.

З 70 -х років почала свою роботу бригада швидкої допомоги.

За направленням приїздять нові молоді спеціалісти : стоматолог - Г.М.Єременко , терапевт - Г.В.Файда, хірург - Я.П.Файда.

На даний момент в стаціонарному відділені лікарні Вищетарасівки находиться 20 ліжок цілодобового стаціонару і 15 ліжок денного.

В 1948 році була заснована Вищетарасівська сільська бібліотека. Книжковий фонд бібліотеки налічував 1599 книг. На той час очолювала бібліотеку Сіромашенко Євдокія Захарівна.

Відбудовувалось і росло село, робилось все для покращення післявоєнної ситуації села, для розвитку його культури.

З відкриттям клубу в 1948 році тісно пов'язана і історія Вищетарасівської сільської бібліотеки. В цьому приміщені було виділено окрему кімнату для бібліотеки. Завідуючою була вчителька початкових класів Андрюк Надія Петрівна, яка власноруч збагачувала книжковий фонд бібліотеки.

В зв'язку з побудовою Каховського водосховища в 1953 році Вищетарасівку було перенесено. Велика частина села була затоплена, а разом з нею і визначні місця , клуб, разом з бібліотекою і, навіть, церкву.

Бібліотеку було перенесено у приміщення сільської ради, яке не потрапило в зону затоплення. Завідуючою Вищетарасівської бібліотеки стала Гриценко Надія Ульямівна.

В 1965 році було збудовано новий будинок культури. На другому поверсі було виділено кімнату, що мала три відділи, бібліотеці.

Власне для придбання книг виділяли свої кошти колгосп ім. Леніна, риб колгосп "Нова дружба". До послуг читачів було відкрито читальний зал, абонемент, дитяча кімната.

З 1975 року бібліотеку очолила Катеринич Галина Матвіївна. На той час фонд бібліотеки налічував 23635 примірників книг та брошур, якими щорічно користувались 2200 читачів.

В бібліотеці проводились літературні вечори, дитячі ранки, усні журнали, бесіди. Разом з постійними відвідувачами оформлялись книжкові полиці та створювались виставки. За свою активну діяльність бібліотека неодноразово нагороджувалась грамотами.

Більше 400 колгоспників були активними абонентами бібліотеки. Село одержувало 275 примірників центральних, республіканських і обласних газет, 38 журналів.

Отже, бібліотека продовжувала розвиватися і щороку кількість читачів, а разом з ними і активних помічників бібліотеки, росла .

У ці роки відбудови в селі можна було спостерігати невпинну й наполегливу роботу над етюдами художника - самоука А. Дробишевського,котрий прагнув на своїх картинах відобразити своє рідне село -Вищетарасівку.

" Зручно розмістившись під деревом, художник малював головну вулицю села. В центрі картини- кам'яний будинок кінотеатру. Дещо далі, за алеєю рівних дерев -школа - десятирічка. Праворуч сільська рада з червоним прапором на стовпі."

Так описувала роботу цього художника обласна газета "Зоря" у червні 1950 року в статті "Минуле і сучасне життя села Вищетарасівка"

У селі на цей час були створені умови на покращення матеріального рівня трудівників та підвищення їх культурно - освітнього рівня.

Провідним колективом Будинку культури був драматичний гурток. Постійна і інтенсивна робота драматичного колективу розпочалася з 1924 року, який і вважається роком його створення.

Засновником колективу був писар Вищетарасівської сільської ради Пилип Сотула. Очолюючи колектив до 1932 року, він здійснив постановки таких п'єс : " Сватання на Гончарівці" Квітки -Основяненка, " Наталка - Полтавка" Котляревського, " Мартин Боруля", " Сто тисяч", " Глитай або ж павук" Карпенка -Карого, " Невольник" Кропивницького.

У період з 1932 по 1941 роки колективом керували вчителі української мови та літератури середньої школи села. Серед них - Ганна Павлівна Дніпро. Ставились п'єси української класики .

З вересня 1945 і протягом 1946 року драматичний гурток працював під керівництвом Марії Мефодіївни Шамрицької- Явір. Були показані вистави "Безталанна" Карпенка - Карого, "Дай серцю волю,заведе в неволю" Кропивницького, "Мати - Наймичка" Шевченка.

В 1947 році драматичний гурток очолила вчителька Вищетарасівської середньої школи Антоніна Павлівна Кравченко.

Вона здійснила постановки майже всіх вистав. Декорації виготовляли в лісгоспі села, директором якого був І.Конніков. Готуючи на рік по три-чотири вистави, колектив виносив їх на показ глядачам рідного села Вищетарасівка, а також і сусідніх сіл -Біленького, Благовєщенки, Новокиївки, Доброї Надії та інших.

Ставились вистави "Любов Ярова", "Треньова", "В степах України", "Калиновий гай", "Платон Кричет" Корнійчука, "Ревізор" Гоголя та інші.

В 1954 році у гурток прийшов енергійний аматор Іван Дмитрович Жук. Деякий час він керував колективом, бо не було керівника з відповідною освітою.

В 1956 в колектив влилась молодь - В.Гаврих, В.Балабуха, Ф. Семенюк та інші.

Пожвавилась робота в колективі з приходом у 1966 році випускника Дніпропетровського театрального училища В.В.Піщуліна. він здійснив постанови вистав "У лісового озера" Соледаря, "Весілля в Малинівці" Юхвіда, "Сині роси" Зарудного, "Фараони" Коломійця.

За виставу "Сині роси" колектив отримав диплом другого ступеня грамоти райвідділу культури.

З 1962 року драматичний колектив очолила випускниця Дніпропетровського театрального училища Г.А.Тищенко.

У 1973 році колективу було присвоєно звання "Народного".

Отже, робота по відбудові села проводилась дуже активно. Незважаючи на труднощі, які спіткали село після війни, об'єднуючись , люди разом змогли подолати їх.

Змогли засіяти поля зерновими, вручну обробляючи землю, а потім і збирали таким самим способом урожай.

Почали відбудовувати колгоспи. Незважаючи на нестачу машин і робочих рук, колгоспники села на весні 1944 року засіяли зерновими культурами більше половини довоєнної площі. Збирали урожай косами, серпами, косарками. Основні роботи в полі виконувались коровами . розводили в колгоспі волів, котрі довгий час являлись основною тягловою силою в господарствах.

В 1949 році колгоспи досягли врожаю довоєнного рівня.

А вже в 1956 році урожайність колгоспу збільшилась приблизно на 90%, що показує позитивний та швидкий розвиток економіки села Вищетарасівка.

Працівники колгоспу неодноразово нагороджувались за сумлінну роботу урядовими нагородами.

Існувала в селі і МТС, яка згодом була механізована. Продуктивність праці підвищилась. А вже в 1957 році урядом прийнята постанова про реорганізацію МТС. У Вищетарасівці була створена РТС. З 1963 року вищетарасівська МТС була реорганізована в спеціалізоване в ремонтно - транспортне підприємство - СРТП.

У 1950 році в селі було 8 колгоспів , 10 тисяч гектарів орної землі, МТС, риб колгосп "Нова дружба", лісове господарство. Була школа-десятирічка і дві початкових, в яких працювало 29 вчителів і навчалися 700 учнів.

Відбудовувалась і лікарня села. Після війни була встановлена амбулаторія і вже з 1945 року був відкритий стаціонар на 15 ліжок. А вже з 70 -х років почала свою роботу бригада швидкої допомоги.

В 1948 році була заснована Вищетарасівська сільська бібліотека. Книжковий фонд бібліотеки спочатку налічував 1599 книг. З 1975 року фонд бібліотеки налічував вже 23635 примірників книг та брошур, якими щорічно користувались 2200 читачів.

У селі на цей час були створені умови також і на покращення матеріального рівня трудівників та підвищення їх культурно - освітнього рівня. Діяв драматичний гурток.

Загалом, село змогло вийти з післявоєнної кризи, і не тільки відновити економіку села, а й значно підняти культурно - освітній рівень жителів.



5. Голод 1946-1947 років

Старше покоління селян Вищетарасівки добре пам'ятає голод 1946-1947 років. Але знову ж таки історіографією були не цілком розкриті певні теми, які стосувались цієї народної проблеми.

З не чисельних згадувань про неї можна одержати лише куцу інформацію про тяжкі наслідки післявоєнної розрухи в сільському господарстві, які були підсилені надзвичайною посухою 1946 року в південних областях України. Не згадується лише про те, що хліб в Україні тоді був, як і під час попередніх голодоморів.

Газета "Зоря" від 14жовтня 1947 року: "10 жовтня Україна достроково виконала план заготівель на 100,3%. Здача хліба державі зверх плану триває".

Україна була головним постачальником зерна для Ленінграда та низки областей РРФСР, овочів для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували та вмирали, багато хліба вивозилось за кордон.

За 1946-1947 рр. у європейські країни: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію з СРСР було експортовано 2,5 мільйони тон зерна.

Міністр заготівель СРСР Двінський повідомляв секретарю ЦК КП(б) України Л.Кагановичу: " Намітили додатково вивезти за межі України 267 тисяч тонн зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тисяч тонн, що оформлюються Міністром продрезервів. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні доводиться до одного мільйона тонн".

Голодне лихоліття вразило майже всю України, за винятком низки західних областей.

Смертельних мук зазнали хлібороби південних областей України: Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської.

У західному регіоні, де селяни зібрали не малий урожай, був організований опір вивезенню зерна. Саме туди, оминаючи загороджувальні кордони міліції, пробивалися із голодуючих областей селяни, аби виміняти за що - не будь собі хліба.

Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей - українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи та інші.

Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в ці років Україні понад1 млн. людей. Тоталітарною владою голод замовчувався. Тому і точних даних, скільки померло людей від голоду в селі 1946-1947 рр. на сьогоднішній день не має.

А що відбувалось в цей час у колгоспах села? Про це свідчать збережені у Томаківському районному архіві деякі протоколи колгоспних зборів.

Протокол загальних зборів членів колгоспу "Червоний Жовтень", де головою в той час був Д.К.Лапонов, від 5 лютого 1948 року: " Из 124 членов колхоза присутствуют 110. От райкома партии присутствуетПогонец Б.П. Представитель собрания - Чувичкин В.И.

Повестка дня.

1.Отчет правления колхоза про хозяйсвинную деятельность колзоза за 1947 год.

2. Выборы представителя колхоза.

Вступил Ревенко Ф.Ф., который сказал, что правления колхоза работало совсем плохо.

Трудовая дисциплина распадается.

Сердюкова Я. Сказала, что правление колхоза меняло хлеб на самогонку.

Клименко П.М.: Представитель колхоза Лапонов был пьяницей и не признавал никаких постановлений партии и местной власти. Нужно снять его с должности представителя клохоза и заставить рабо тать рядовым колхозником".

Головою колгоспу " Червоний Жовтень" на цих зборах було обрано С.О.Ліпницького.

А ось взірець того, як члени колгоспу Українець", головою якого був Ф.Р.Швидкий, дякували владі за своє хороше життя.

"Протокол №18 от 12 ноября 1947 года.

Повестка дня.

1. Проработка письма к Великому Вождю, отцу и учителю Йосифу Виссарионовичу Сталину.

Постановили:

Всем колхозом благодорить товарища Сталина и выполнять все обязательства перед товарищем Сталиным"

А в селі в цей час пухли від голоду і вмирали прямо на вулицях. Боялися навіть згадати про те, що одна мати з вулиці П'ята сотня, маючи трьох дітей, одного з них, хлопчика Колю, зарізала, щоб нагодувати інших двох, але потім вони все одно всі померли.

Згадуються і випадки, коли дітей вивозили до родичів в Росію і так вони виживали.

Старожили села згадують про те, що ті, хто ще не збожеволів і шукав шляхи спасіння у збиранні на колгоспних полях залишків урожаю, то їх ловили і кидали в тюрми.

Ще один документ - фрагмент доповідної записки Міністерства внутрішніх справ УРСР, у якій повідомляється, що тільки за перші дві дикади січня 1947 року в Україні було порушено 1727 карних справ. І потім йде перелік справ:

"Колгоспниця Соломаха з колгоспу "20 років Жовтня" засуджена на 10 років позбавлення волі за крадіжку 5 кілограмів колосків..." .

Спочатку улюдей забирали все до останньої зернини, а потім відправляли в тюрму за те, що вони, напівмертві, наважувались знайти на колгоспному полі хоча б яку - небудь поживу.

З докладної записки від 6 лютого 1947 року українського управління Міністерства державної безпеки своєму московському шефу Абакумову під грифом "Цілком таємно": "В МГБ Украины продолжают поступать свидетельства о случаях употребления в пищу человеческих трупов"…

І далі йде перелік прикладів канібалізму в селах різних областей України.

З розповіді старожилів села є згадки про те, що після закінчення війни 1941-1945 рр. країна була дуже слабкою, зруйновані заводи, фабрики, села, міста. Все було вивезено : зерно, худоба - нічого не залишилося. Коли люди поверталися в село, то бачили руїни, все було розграбовано, хати стояли без вікон, без дверей. Дуже було нелегко організувати колгоспи. У післявоєнні роки люди ходили голодні, нічим було садити городи. Та все-таки в селі Вищетарасівка був чоловік, який міг організувати колгосп, діставав насіння, щоб засіяти поля, збільшилось поголів'я скота, і уже у 1946 році було на 30% відновлено те, що було зруйноване німецькими окупантами. Цим чоловіком був Кравць Леонід Титович. Але керівники КПС у 1947 році наложили великі податки на село - майже все зерно було вивезено і здано в "государство". Тому найвищим для села став 1947 рік.

Люди згадують про те, що завдяки Леоніду Титовичу вони змогли вижити. Він роздобув потроху всяких круп, зернових, бобових і організував на бригаді кухню, де по півлітра на людину варили так званий "кандьор", в яких входило вода, дерть, бур'ян.

Але все одно люди вмирали. Вранці їздила бричка і збирали трупи для поховання.

Ходили тоді так звані "просії", але люди нічого не давали, адже самі були дуже голодні.

Отже, як ми бачимо голод 1946-47 років виник не лише через засуху 1946 року, а й був організований владою.

Україна була головним постачальником зерна для Ленінграда та низки областей РРФСР, овочів для Москви.

Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в ці років Україні понад1 млн. людей.

У людей забирали все до останньої зернини, а потім відправляли в тюрму за те, що вони, напівмертві, наважувались знайти на колгоспному полі хоча б яку - не будь поживу.

Таким чином, голод 1946-1947 рр. в селі Вищетарасівка був не таким страшним як в інших селах району. Завдяки голові колгоспу Кравцю Леоніду Титовичу люди змогли вижити, адже він всіма силами намагався хоча б якось допомогти односельчанам. Та все ж люди не витримували голоду і смертей було не мало.



Висновки

В даній роботі були виконані поставлені завдання .

Було розглянуто становище села Вищетарасівка в воєнний період, прослідкували післявоєнну відбудову села та дізналися про страшні голодні 1946-1947 роки в селі Вищетарасівка.

Велика Вітчизняна війна торкнулась і жителів Вищетарасівки.

Коли розпочалась війна, протягом трьох днів до районного комітету комсомолу та райвійськкомату з сіл Томаківського району надійшло 160 заяв від бажаючих піти на фронт.

22червня 1941 року вулицями села проїхали голови колгоспів, повідомили людям страшну звістку про війну. Люди спочатку не зовсім усвідомлювали страхіття пов'язані з війною. Вважали, що напад ворога буде зупинено в найближчі дні. Почалася мобілізація військовозабов'язаних від 18-19 до 50 років. А в господарствах колгоспів залишалися лише жінки, діти, старі.

18 серпня 1941 року село було піддане бомбардуванню німцями, а 19 серпня в післяобідню пору вони вже увійшли у Вищетарасівку.

Окупанти почали вводити "новий порядок". Нагляд за населенням виконувала поліція. А "господарем" села був німець - Кайзер.

Починаючи з жовтня 1941 року до квітня 1942 в селі діяла підпільна патріотична група комсомольців на чолі з капітаном Петром Тимофійовичем Свірковим.

Восени 1943 року нова трагедія спіткала селян Вищетарасівки. Окупанти почали виганяти населення з села, щоб підготувати місцевість для ведення боїв з наступаючою Радянською Армією. Все населення виселяли в напрямі Марганець - Нікополь.

4 лютого 1944 року частини Радянської Армії в складі 333 стрілецької

дивізії ІІІ- го Українського фронту звільнили село від ворога.

На різних фронтах Великої Вітчизняної війни у бойових діях брали участь 600 жителів села .

В нашому селі було багато добровольців і не тільки хлопців, а й дівчат.

Серед учасників Визвольної війни та одночасно жителів села Вищетарасівка є два Герої Радянського Союзу - Ю. І. Артеменко та В. І. Кравченко.

На фронтах війни загинули 300жителів села. Їх прізвища викарбувані на пам'ятнику в селі Вищетарасівка.

Робота по відбудові села проводилась дуже активно. Незважаючи на труднощі, які спіткали село після війни, об'єднуючись , люди разом змогли подолати їх.

Змогли засіяти поля зерновими, вручну обробляючи землю, а потім і збирали таким самим способом урожай.

Почали відбудовувати колгоспи. Незважаючи на нестачу машин і робочих рук, колгоспники села на весні 1944 року засіяли зерновими культурами більше половини довоєнної площі. Збирали урожай косами, серпами, косарками. Основні роботи в полі виконувались коровами . розводили в колгоспі волів, котрі довгий час являлись основною тягловою силою в господарствах.

...