Розвиток фізичної культури в Середні віки та епоху Відродження

Брахманське духівництво після відтиснення на задній план буддизму ще більше містифікувало канони йоги, що визначали фізичну культуру неарійських каст, які складали величезну більшість індійського народу. Воно посилило учбові завдання "гуру" - вченням, пов'язаним з дотриманням гігієни тіла і релігійних обрядів, і в той же час надало дітям велику свободу в тому, що стосується рухомих ігор. Тим самим брахманське духівництво як би санкціонувало розповсюдження не пов'язаних з боротьбою і ідеологічним змістом простих народних танців і рухомих ігор, сприятливі умови для розвитку яких склалися в замкнутих рамках сільських громад.

У правилах різних ігор, що зберігають традиції, з використанням ракетки, фігур, куль і спеціальних майданчиків, які протягом подальших століть у всьому світі стали дитячими розвагами або перетворилися на види спорту, як правило, можна виявити яку-небудь межу індійського походження. Виразні форми індійського танцювального стилю стали такими, що визначають для багатьох районів Азії, починаючи від Тибету і Індокитаю і кінчаючи островами Індонезії, - всюди, куди проникали індійські купці і ченці. Мандруючі буддійські ченці-місіонери разом з ученням йоги поширювали і той вид боротьби в цілях самооборони, в основі якого лежала дія на чутливі до болю точки тіла супротивника і який став відомий в Китаї під назвою чуанфу, в Японії - кемпо, а в сучасному спортивному світі - карате. Незаперечний і той факт, що в результаті індійського впливу персидська гра в м'яч за допомогою палиць завдяки англійській Вест-індський компанії увійшла до історії спорту наших днів як хокей на траві, а модернізована арабами чатуранга - як шахи.

2.2 Середньовічний Китай

У Китаї ні неоконфуціанський ідеалізм, ні тайська і буддійська течія не відсунули в такому ступені на задній план суспільну роль фізичної культури, як це відбулося в християнській Європі.

Після періоду, коли діяли згадані раніше заборони, в епохи Цинь і Хань знов почався розквіт фізичної культури. Масове повстання "жовтих пов'язок", що потрясло династію Хань, було пригнічене, але повністю знищити завоювання цього руху не вдалося. Члени династії, що прийшла до влади, Чин, періоду III-V століття, прагнучи уникнути повторення в майбутньому подібних повстань, видали указ про здачу зброї. Це "беззбройний" стан, який китайські власті намагалися зберегти впродовж всіх середніх століть, сприяв формуванню в середовищі китайських селян, купців і дрібних дворян своєрідної фізичної культури, в основі якої лежали способи самооборони. Частково сюди йде корінням техніка чуан-шу - боротьби з тінню за допомогою захватів і ударів з метою обеззброїти голіруч супротивника, а також різні таємні варіанти ударів, що наносяться кулаками і долонею, у поєднанні з ударами ногою. З великими або меншими змінами вони склали систему рухів ву-шу, яка вперше була розроблена в VI столітті індійським ченцем-місіонером Боддхідхармой. До досконалості було доведено фехтування на палицях і водні змагання.

Свій слід у фізичній культурі вищих шарів суспільства залишили також звичаї завойовників-кочівників, наприклад кінні змагання гунів, тюркських племен і монголів, змагання Тибету по бігу. Майже всі народності, що займалися конярем, принесли до Китаю різні варіанти персидської гри в поло і боротьбу на поясах. Від маньчжурів китайці запозичували катання на ковзанах в його первинному вигляді, від індійців - хатхайогу і багато видів метаігр, від японців - гру в м'яч з пір'ям.

Зміна концепції правлячих класів відносно фізичної культури найнаочніше можна прослідкувати на прикладі ігор з м'ячем. У епоху правління династії Тан, VII-Х століття, в чу-кюх грали м'ячем, наповненим повітрям. Гра йшла вже не до одного очка. У неї грали не всі, а тільки професійні гравці. Професіонали з'явилися і в боксі, і в боротьбі, і в змаганнях по підняттю тягарів.

У зв'язку з переходом до методів ведення війни з використанням важкої кавалерії вищі шари суспільства засвоїли "рицарські" звички. Вони відмовилися від колишніх фізичних вправ; більш того - стали зневажати тих, хто ще ними займався. Їх інтерес звернувся до кінних змагань, фехтування і, головним чином, кінного поло.

Епоха розквіту кінного поло почалася в період правління Тан-мін-хуана, який і сам був завзятим гравцем. Літописці відзначали, що, коли він гнівався на кого-небудь з свого оточення, примирити їх могла тільки гра в поло. В результаті виникали дуже гротескові ситуації. Зніжені мандарини і міністри, що розжиріли, були вимушені перебиратися з паланкіна на коня, щоб своєю грою, а точніше, незручністю і частими падіннями створювати у імператора гарний настрій.

Писали, що ніхто не смів при цьому заперечити імператорові, який скидав правителів провінцій і не терпів, щоб йому суперечили. Врешті-решт феодали, заручившись згодою імператриці, через одного з придворних, що ризикнув головою, передали пристрасному гравцеві в поло послання, в якому мовилося:

1. Подібна боротьба між правителем і його підданими непристойна, бо стирає відмінності в рангах.

2. Цей спосіб спілкування з підданими негідний імператора...

3. Численні скачки настільки займають час імператора, що він не має можливості виконувати свої обов'язки ні перед державою, ні перед імператрицею”.

„Сміливе послання, - відзначає літописець, - настільки подіяло на Тан-мін-хуана, що він не тільки не обезголовив зухвалого придворного, але і обіцяв, сильно позітхавши, що разом з поло приділятиме більше уваги суспільним справам”.

При дворі його наступників гра набула ще більшу популярність. У літописах деяких імператорів постійно дорікають в тому, що вони при призначеннях на найважливіші пости більше цікавилися умінням кандидатів грати в поло, чим їх професійною придатністю.

Увечері майданчики для гри в поло освітлювали. Вечірні змагання відкривалися виступами танцівниць і акробатів. Як і серед персидської аристократії, в китайському суспільстві епохи династії Тан поло захопило і дам. Імператори, посилаючись на китайський етикет, довгий час дозволяли їм сідати тільки на мулів. Проте це нітрохи не бентежило придворних амазонок, захоплених грою в поло.

На початку епохи династії Сун в період X-XIII століття, довге поло змінила гра кі-кюх, в якій використовувалися коротші біти. Регулярно, чотири рази на рік, влаштовувалися блискучі придворні змагання по цьому виду гри. Грали м'ячами з ебенового дерева, розміри майданчика визначалися залежно від числа учасників. Паралельно з кі-кюх китайський "лицар" на ім'я Лун-ван відродив і ввів при дворі названу його ім'ям китайську гру типу гольфу.

Лун-ван створив канони обов'язкових для різних ігор "рицарських чеснот". До їх числа він відносив чемність, чесність, справедливість і скромну поведінку. "Перемога не повинна приводити до зарозумілості, а поразка - до легкодухості", - пише він на закінчення своєї праці.

Економічна політика епохи династії Сун сприяла розквіту фізичної культури міського населення. У містах набули поширення не тільки різні види поло, але і гра в м'яч з пір'ям, атлетика, масові змагання по перетягуванню каната і різноманітні вправи по балансуванню на ходулях і бамбукових жердинах.

У цей період згадана вище техніка "чуан-шу" також розпалася на дві течії: "шао-лін". Перше отримало свою назву по імені монастиря Шаолін в провінції Хунань, що підтримував традиції Боддхідхарми, де ченці включили в свою учбову програму оволодіння мистецтвом боротьби без зброї. Система вправ, складена в XVII столітті воєначальником Іо Фейем і ченцем Чіао Юаном, включала вже більше 150 рухів по завданню ударів руками і ногами для дії на больові точки тіла супротивника. Основи "тай-чі-чуана" розробив в Х столітті Чан Сан-фен. Ця система включала не тільки силові прийоми, але і способи психологічної дії на супротивника.

Містично настроєні тайські ченці вважали, що різні молитви мають більшу вагу в очах богів, якщо вони висловлюються не тільки, але і за допомогою бігу, танців, обертання тіла. Під егідою державної буддійської релігії всього більшого поширення набували елементи канонів йоги, запозичені в Індії.

У епоху правління монгольської династії Юан, період XIII-XIV століття, на перший план знов вийшли різні бойові вправи, змагання кінників і стрільців. При імператорському дворі і в крупних містах готувалося велике число борців в трьох вагових категоріях, завжди готових виступити в змаганнях проти монгольських гостей.

Династія Мін, що вступила на престол після вигнання монголів, період XIV-XVII століття надала необмежену владу конфуціанським чиновникам. Китай звільнився від монгольських завойовників, але потрапив в рабство до власного минулого. Бюрократи-мандарини обернули традиції проти прогресу. Уповільнення суспільного прогресу негативно позначилося і на розвитку фізичної культури. Характерне для конфуціанства неприйняття всього чужорідного позначилося, зокрема, в тому, що були забуті принесені монголами вправи у верховій їзді і боротьбі, а також набули поширення в народному середовищі способи самооборони. Інтерес став виявлятися головним чином до образотворчого мистецтва і літератури.

У таких несприятливих умовах китайська фізична культура вже не могла створити ніяких нових систем рухів. Якщо не рахувати гри в м'яч з пір'ям і лікувальних вправ, решта всіх видів фізичної культури прийшла до занепаду. Знизився рівень випробувань, яким піддавалися воїни, в школах припинилося організоване навчання фізичним вправам.

Остаточний занепад фізичної культури в середньовічному Китаї почався після того, як китайські феодали призвали маньчжурів для придушення селянських повстань. Нові завойовники принесли закон про носіння жінками колодок, що спотворювали їх ноги. Ігрові майданчики були обкладені великими податками. Заняття фізичними вправами збереглися лише в нижчих шарах суспільства і серед національних меншин.

2.3 Середньовічна Японія

Згідно написаної в 712 році до н.е. Хроніки Кожіки, отримання японським народом своєї батьківщини почалося із змагання по "спортивній" боротьбі. Прибулі з півдня на острів Кюсю племена завоювали собі право поселитися тут завдяки тому, що їх бог-герой Такемідкадзуті подолав вождя живших там відвіку айнів.

Сучасна японська історіографія датує кінцем V століття створення в країні перших, по суті рабовласницьких, державних утворень, які в VII столітті змінилися феодальною державою, організованою по китайському зразку.

До XII століття феодальний лад зміцнився. З шару самураїв сформувався "інститут японського рицарства", чиї своєрідні методи ведення війни, звички і спосіб життя аж до XVII століття визначали систему фізичних вправ, що носили чисто військовий характер. Кодекс поведінки самурая - бусідр, містив в основному визначені історичними традиціями норми поведінки і вимоги фізичної підготовки - стрільбу з лука, мистецтво фехтування з одним і двома мечами - кендо, володіння списом - нагіната, і секрети психологічної дії на супротивника.

Одним з привілеїв самураїв була боротьба сумо. У ній перемагав той, кому першому вдавалося витіснити суперника з кола або притиснути його до землі. Змаганню передували культові обряди. Учасники, одягнені в епітрахіль з ритуальним поясом, перед кожною сутичкою молилися про перемогу. На арену сипали сіль, щоб прогнати під землю злих духів, а потім, ляскаючи в долоні, привертали увагу того бога, на честь якого влаштовувалися змагання. Перше публічне змагання по сумо організував Акаські Шийануське в 1629 році в Ієдо.

У фізичній культурі інших правлячих класів позначався вплив китайських звичаїв і різного перебігу буддизму, що рано став державною релігією. Проте роль запозичених систем фізичних вправ, танців і кінного поло мінялася відповідно до особливостей японського суспільства. Найнаочніше про це свідчить приклад кемарі - японському різновиду чу-кюх. У VII-VIII століттях це була гра, що розвиває спритність і швидкість. Проте пізніше її технічні елементи втратили своє первинне значення, розчинившись в церемоніях релігійного характеру.

Критерії кемарі не знали поняття абсолютної перемоги. Мета гри полягала в тому, щоб відповідно до діючих правил гравці, що стояли навколо черешневого дерева, якомога довше перекидали над деревом один одному м'яч, не упускаючи його на землю. Згідно поетичному епосу Вака в 1208 році одна з команд зробила 980, а декілька років опісля - 2000 таких передач.

Крім різних мета ігр - перетягування каната, серсо, квачів, гойдалок, ходіння на ходулях - в середньовічній Японії особливою увагою користувалися ритуальні змагання у фехтуванні на палицях, стрільба з лука, водні змагання. У школах вже з 1603 року за наказом імператора як обов'язковий предмет було введено навчання плаванню.

Більшість згаданих видів змагань можна знайти серед звичаїв всіх верств населення. Крім йоги і дихальних вправ, релігійних обрядів, що стали елементами, до народної фізичної культури в Японії відносилося також вільне полювання - придворні і аристократи більш охоче стріляли тупими стрілами в прив'язаних, обмежених в русі тварин. Піше поло - гяччо, і різновид гри в м'яч з пір'ям дерев'яними ракетками вважалися іграми середніх верств населення.

Виникнення різних видів боротьби в цілях самооборони, зокрема карате, пов'язано з історією класових конфліктів.

У XIV столітті на Окінаві, що вважалася центром селянських хвилювань, з особливою жорстокістю було здійснено "полювання з мечем", за допомогою шпигунів феодали встановили спостереження за кузнями. Нечисленні загони самураїв, що провокували беззбройних селян, примусили повсталих "зникнути" або загнали їх в ліси. У цій напруженій обстановці на початку 1360-х років стали зароджуватися ті самі нелегальні "руки окінави", "школи в чагарниках", в яких переслідувані освоювали мистецтво самозахисту.

Судячи по описах протоколів допитів, прийоми включали різні види ударів руками і ногами, що наносяться в найбільш чутливі точки людського тіла, а також прийоми по обеззброєнню і задушення. Переслідувані жителі, що співробітничали з ними, систематично збиралися в своїх притулках. Після короткої медитації і психологічного настрою вони починали носитися вгору і вниз по крутих лісових стежках. Захищаючи голову і плечі, вони виверталися від дерев і суччя, збиваючи ребром долоні або ударом ноги сухі суччя. В період відпочинку вони пальцями розминали в'язкі матеріали, щоб збільшити силу захвату. В цілях розвитку витривалості і стрибучості здійснювали стрибки з вантажем на плечах і наполегливо відпрацьовували попарно елементи ударів і кидків. Таким чином виникла манера ведення боротьби карате, що включала елементи боротьби кунфу, яка створювала для приреченої на знищення жертви можливість чинити ефективний опір навіть при нападі декількох озброєних супротивників. В результаті фанатичних тренувань вихованці "шкіл в чагарниках" зазвичай виходили переможцями з сутичок з невеликими за чисельністю, але загонами самураїв, що наводили страх. Виникнення мистецтва самозахисту на Далекому Сході зробило можливим те, що представники тутешніх пануючих класів не носили повної зброї, подібно до європейських лицарів, і не були знайомі з щільною бойовою побудовою кінноти.

Проте до сучасного карате Гічін Фунакосі (1869-1955) все ж таки пришли не шляхом народного мистецтва самозахисту. Під впливом чутливих ударів по їх престижу самураї в XV сторіччі також почали вивчати прийоми "рук окінави". Її комплекс був включений в число методів секретної підготовки бусідів. А в текст самурайської клятви було введено нове положення про те, щоб секрети не передавалися нікому, за винятком членів стану. Нелегальні народні школи в результаті жорстоких переслідувань до XVI століття повністю вимерли. У Європі відомості про карате розповсюдилися завдяки португальським морякам, що побували в Японії, як про якесь незбагненне самурайсько-містичне явище.

Размещено на Allbest.ru