Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: «Історія Азії і Африки у Cередні віки»

на тему: «Рівень військової підготовки Російської імперії до Східної війни»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Передумови та військове становище англо-франко-турецької коаліції та Сардинії на передодні війни

Розділ 2. Економічне та військове Становище Росії перед початком війни

Розділ 3. Флот та участь українців у війні

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми. Східна війна або Кримська війна 1853-1856 рр. ввійшла в історію, як масштабний і кривавий конфлікт у перерві між Наполеонівськими війнами та Першою світовою війною. В середині XIX ст. знову загострилися відносини між великими імперіями Російською та Турецькою, а з огляду на те, що війни між цими імперіями велися вже кілька століть, потрібен був лише «поштовх», привід, щоб почати ще одну криваву сутичку.

Важливість вивчення Кримської війни обумовлена тим, що при вивченні та аналізі наступних і сучасних міждержавних конфліктів слід враховувати досвід минулих років. Кримська війна показує, до чого веде амбіційна зовнішня політика чи нейтралітет сильних держав.

В XIX ст. Російська імперія мала значну воєнну силу, але низка війн, які велися впродовж цього та попереднього століття не могли не вплинути на військове становище імперії. Складне економічне становище, внутрішні суперечки та відсталість у багатьох важливих галузях зумовили складне становище Російської імперії на передодні Східної війни.

Війна завершилася поразкою російської армії й підписанням Паризького мирного договору 1856 р. Саме тому, важливо окреслити рівень воєнної підготовки Російської імперії до ведення ще одної війни, щоб побачити в чому війна закінчилася поразкою Росії.

Об'єкт курсової роботи - Східна війна або Кримська війна 1853-1856 рр.

Предмет роботи - рівень військової підготовки антиросійської коаліції та Російської імперії до Кримської війни 1853-1856 рр.

Хронологічні рамки роботи охоплюють 4 (16) жовтня 1853 - коли Туреччина оголосила війну Росії та підписання мирного договору між Росією та союзниками по Кримській війні.

Географічні межі дослідження - охоплює територію, на якій велися бойові дії, це - на Кавказі, в Дунайських князівствах, на Балтійському, Чорному, Азовському, Білому і Баренцовому морях, а також на Камчатці. Найбільш масштабні бої - в Криму.

Історіографія проблеми. Історіографічна база роботи представлена дослідженнями українських, радянських, та іноземних дослідників. Кримській війні присвячено значну кількість монографій і статей, її події відображено у численних мемуарах та публікаціях документів.

Що стосується української історіографії, то загалом події 1853-1856 рр. досі вважалися частиною не української, а російської історії. Вони не були пріоритетними для українських істориків, можливо тому, що в роки Кримської війни Україна не була суб'єктом міжнародних відносин, оскільки втратила свою автономію ще наприкінці XVIII ст. Але відносити Кримську війну 1853-1856 рр. й оборону Севастополя 1854-1855 рр. до розділу всесвітньої історії також не зовсім коректно. Адже, якщо поглянути на історію кампанії уважніше, стає зрозумілим, що вона надзвичайно вплинула на долю мешканців не лише Криму, а й решти українських земель.

Цікавим є дослідження О. Рахно та О. Сидоренко[59]. Ці дослідники розглянули участь у Кримській війні мешканців Чернігівщини. Серед них було багато офіцерів, які хоробро проявили себе на полі бою та повернулися з нагородами додому.

Дореволюційна історіографія Кримської війни досить обширна. Такі представники монархічного напряму в російській історичній науці, як М.І. Богданович [45], Н.Ф. Дубровін [46], А.М. Зайончковський [47], виступали після 60-х років XIX в. В основному це були військові історики, що належали до царського офіцерства. І тому їх військово-теоретичні і військово-історичні роботи строго ґрунтувалися на існуючих в той час поглядах уряду на історію воєн і військового мистецтва.

Одним з видних представників дореволюційної військової історіографії другої половини XIX в. був генерал Модест Іванович Богданович. Приділивши увагу політичним і дипломатичним аспектам Кримської війни більше, ніж інші дореволюційні історики, Богданович проте, зі зрозумілих причин, пояснював причини поразки Росії у війні випадковостями, невмілими діями армії і деяких воєначальників. В праці важливі для нас важливі дані щодо передумов війни, внутрішнього становища російської армії, інформація щодо готовності до бойових дій та зовнішніх чинників виникнення воєнного конфлікту.

Ще одним видатним істориком того часу був А.М. Зайончковський. Як і Богданович, він докладно, в деталях, висвітлив склад армій коаліції та Росії, використовуючи багато різнопланових джерел - від офіційних документів до листів офіцерів. Але його робота просякнута духом великодержавного шовінізму і апології політики царату. Але велика кількість фактичного матеріалу робить цю роботу дуже корисною у вивченні даного питання.

Вчений М.Н. Покровський[48] ще в 1907-1912 рр. дав глибокий історичний аналіз зовнішньої політики царської Росії, пояснивши її виключно інтересами дворянства, поміщиків і буржуазії. В силу того, що М.Н. Покровський писав свої роботи в дореволюційний час, його головним завданням як вченого-марксиста була боротьба проти царського самодержавства. У своїй праці історик головними причинами війни вважає загострення «Східного питання», а складне зовнішньополітичне становище країни виявилося внаслідок невдалої політики правителів, тотальної відсталості Росії від передових європейських країн.

Однією з найбільш ґрунтовних і фундаментальних монографій радянських часів, присвячених Кримській війні 1853-1856 рр., є двотомна праця відомого історика Є.В. Тарле «Крымская война»[44]. Використавши величезний архівний та друкований матеріал, автор показав складні міжнародні протиріччя , які склалися в Європі і Малій Азії до середини XIX століття, історик розглянув їх економічні позиції в цьому районі, відзначаючи рішучу розбіжність інтересів , в першу чергу , Англії та Австрії з політикою Росії . У праці Тарле детально з'ясована закулісна дипломатична боротьба ворогуючих сторін , з якої Англія і Франція вийшли переможцями. Водночас показані розбіжності між цими державами. Багато нового автор вніс до опису військових дій. Тарле зупиняється і на значенні війни як прологу до змін всередині Росії. Проте недостатньо глибокий аналіз внутрішнього становища Росії і країн Європи, відоме ігнорування зв'язку між фронтом і тилом є недоліком цього історичного твору.

М.А. Петров[51] виділяє цілі та проблеми кримської війни, до проблем цього питання він відносить Балтійську та Чорноморсько-Каспійську проблему. Важливим вважає розгляд міжнародного становища як найважливішого фактора.

А.А. Свечін[53] приводить важливу статистику щодо стану російської імперії в економічному та воєнному питанні, а саме - кількість матеріального забезпечення, рівень медичного обслуговування, кількість залізних доріг, продовольства яке поставлялось під час війни та до її початку, заідеологізованість також потребує критичного ставлення до цієї праці.

Радянський історик Б.Ц. Урланіс[54] не дуже відомий, однак його праця була, безумовно, найбільш капітальною і об'єктивною науковою працею в СРСР середини п'ятдесятих років, де йшла мова про величину бойових і цивільних втрат у війнах, в тому числі у Кримській.

Інший погляд на військову підготовку коаліції мав І.В.Бестужев[50]. Це питання він розглядав з точки зору раціональності, він намагався дати до кожної своєї оцінки докази. Питання, які він розглядав - це воєнна підготовка країн Франції та Росії, історик доводить важливе значення козачого корпусу в складі Російських військ. А Балтійський та Чорноморський флот він вважає на той час значним, у чому ми можемо сумніватися. Загалом праця містить важливі дані, але до них треба ставитися критично.

Цінною працею є «Русская армия»[52], яка написана генералом Куропаткіним. В ній ми знаходимо дуже важливі відомості щодо стану російської армії напередодні війни, статистичні дані, опис зброї та рівня і якості підготовки солдатів, але до свідчень генерала теж треба ставитися критично.

Цікавим є погляд Алексиса Трубецкого[48], який є російським емігрантом. В його праці ми знаходимо цінні дані щодо військової підготовки Англії, Франції, Туреччини та Росії. Його свідчення мають основу джерела свідчення очевидців війни - генералів, адміралів та офіцерства, тому вони є важливими. Загалом в роботі цього історика є багато статистичних даних щодо чисельності армій та їхнього стану, тому його праця є важливою при вивченні Кримської війни.

Зарубіжна історіографія, особливо англо-американська, навмисне звужує поняття про так зване Східне питання, трактуючи його виключно як боротьбу царської Росії з Османською імперією за володіння чорноморськими протоками.

Віктор Жолі[49] у своїй праці намагається бути якомога об'єктивнішим розглядаючи передумови війни та міжнародне становище Росії у 1853 - 1856 рр. Він робить змогу по-іншому поглянути на сам конфлікт війни та зрозуміти, що саме стало причиною війни, чи можна було якось їй запобігти.

Цікаві відомості щодо морального фактору в російській армії дає Н.Н. Смолін[55] Він вважає, що моральний фактор значною силою впливав на бойову здатність військ, яка під час Східної війни була, за його словами, висока, С.В. Гаврилов[56] дає змогу зрозуміти за яким принципом в російську армію велося постачання - продовольство, зброя, медикаменти та інше, І.Т. Янбердін[57] виділяє роботу провіантської служби, як однієї з найважливіших для підтримання боєздатності армії, Ю.А. Наумова[58] дає змогу зрозуміти про жахливий стан медичного обслуговування під час війни. Ці дослідження вже належать сучасності, тому вони є найбільш об'єктивними, вони спираються на багато різних джерел і містять важливу інформацію щодо рівня підготовки армії Росії.

Таким чином, рівень військової підготовки до Східної війни коаліції та Російської імперії достатньо широко висвітлені в історіографії, але переважно російськими та іноземними дослідниками, які не звертали достатньо уваги на український аспект через відсутність української держави. Лише зі здобуттям Україною незалежності, почали з'являтися публікації присвячені Кримській кампанії 1853-1856 рр.

Мета роботи - дослідити рівень військової підготовки Англії, Франції, Туреччини та Росії в період Кримської війни 1853-1856 рр.

Відповідно до мети сформульовані завдання дослідження:

· визначити передумови Східної війни;

· розглянути рівень військової підготовки антиросійської коаліції;

· дослідити якість підготовки російських військ до війни;

· проаналізувати військовий флот та участь українців у війні.

Джерельна база роботи.

Джерела, які я використовував з даної теми умовно можна поділити на такі групи:

Серед найважливіших джерел слід відзначити статті з журналу «Русская старина». Це джерело розповідає про кількість та якість вогнепальної зброї та її фізичних характеристик, про типа рушниць, їх бойові характеристики, що є найважливішим в визначенні бойової підготовки країн до війни[25,26,27]. Виявилося, що російські війська не були спеціально навчені використанню нового типу зброї, а тому використовували її вкрай непродуктивно у бойовому відношенні.

Також були використані цінні дані з праці генерала Ербе «Письма французского офицера своей семье во время Восточной войны 1853-1855 гг.»[50]. Генерал наводить свідчення щодо кількості військ Росії, тактики ведення бою, підготовки солдатів та внутрішнє становище армій.

Збірник матеріалів з історії Кримської війни - це безцінна праця, важливість якої складно переоцінити[51]. Висвітлений матеріал не однобокий - та різнорідний, тут знаходяться і письма генералів і ад'ютантів (Меншиков, Ільінський), статті з преси, іноземні свідчення з Англії та Франції. Ці свідчення були використані для висвітлення питань щодо воєнної підготовки Росії, Англії. Для кращого розуміння військової підготовки були використані свідчення учасників бойових дій, але до них треба також ставитися критично.

Дубровін Н.Ф. видав працю «История Крымской войны»[52], яка може бути використана для висвітлення питань, пов'язаних з переліком бойових загонів російської армії, родів військ, кількості армії, але до праці теж треба ставитися критично.

Ще одне джерело - ілюстроване видання «Опис Східної війни 1853-1856» А.Ф. Гейрота складено на основі статей з журналу «Читання для солдатів», документальних історичних матеріалів, архівних зображень дає змогу побачити вцілому картину напередодні війни та передумови бойових дій, склад військ, їх підготовку, внутрішнє становище[53].

Також використано двухтомник «Описаниеобороны г. Севастополя» (СПб., 1863-1872) Э.И. Тотлебена, «Материалы при описании обороны Севастополя» (СПб., 1859) А.П. Жандра, «Военно-исторические очерки крымской экспедиции» (СПб., 1856) В.М. Аничкова, «Описание экспедиции англо-французов в Крым: 1854-1855 гг. с картою и планами» (СПб., 1856) М.И. Богдановича, «Походные записки в войну 1853, 1854, 1855 и 1856 годов» (Ч. 1-2. Вятка, 1861) П.В. Алабина, 33-х томный «Сборник известий относящихся до войны 1853-1855 г.» (СПб., 1855-1859) Н.И. Путилова, «Материалыдля истории крымской войны и обороны Севастополя» (Вып. 1-2. СПб.,1871) Н.Ф. Дубровина.

Методологія дослідження. Принцип детермінізму допомагає знайти причини і наслідки Східної війни. Зв'язок економічної відсталості країн з рівнем військової підготовки. Причини та наслідки невмілого командування військами та катастрофічні втрати армій. Методи використані в роботі - це історико-порівняльний дає можливість здійснювати порівняння військової підготовки, якості навчання військ, якості постачання в ході військових дій, матеріального забезпечення. Проблемно-хронологічний метод дозволяє структурувати наукову працю за розділами і відповідно до цього розкривати окремі аспекти, ставити проблеми, що стосуються конкретного явища Східної війни.

Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення історії міжнародних відносин Англії, Франції, Туреччини та Росії. Кращого з'ясування причин поразки у війни. Аналіз рівня підготовки до Східної війни допомагає зрозуміти сильні та слабкі сторін - учасників конфлікту. Висновки можна використовувати для кращого розуміння складності конфлікту ворогуючих сторін. Цю тему можна викладати у вищих навчальних закладах як спецкурс, доповідати на цю тему на наукових конференціях, семінарах з історії Нового часу.

Робота складається зі вступу, основної частини, висновків, списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Передумови та військове становище англо-франко-турецької коаліції та Сардинії на передодні війни

Східна війна була значною подією серед воєнних конфліктів XIX ст. Важливо означити політичний стан імперій та країн учасниць подій цієї війни та означити головні причини, через які почалася війна.

Кримська війна стала наслідком тих протиріч, які загострилися у середині означуваного століття, а саме - це політичні, економічні та ідеологічні фактори. Країни, які були пов'язані у загостренні відносин - це Російська імперія і коаліція в складі Британської, Французької, Османської імперій і Сардинського королівства. Також, має значення низка революцій в Європі, на початку 50-х років, що вилилася в «східну кризу».

Головними причинами війни було загострення «Східного питання», тобто боротьби провідних європейських держав за розподіл «турецької спадщини», зростання національно-визвольного руху на Балканах, прорахунки дипломатії Миколи I, які виявились в надії на те, що Австрія в подяку за свій порятунок у 1849 р. підтримає Росію, а з Англією вдасться домовитися про розподіл Туреччини, а також прагнення Англії, Франції, Австрії і Пруссії витиснути Росію зі Сходу, не допустити її проникнення на Балкани. Приводом до війни стала суперечка між православною і католицькою церквами за право контролювати християнські святині в Палестині. За православною церквою стояла Росія, а за католицькою - Франція.

В основі політики Миколи I на початку його правління лежала заповітна мрія Катерини II - вигнання турків з Європи і встановлення російського контролю над чорноморськими протоками. На початку 50-х років, на думку Миколи, склалася найбільш сприятлива обстановка для здійснення його грандіозного задуму.; Франція, на його думку, ще не зміцніла після революційних потрясінь, Великобританія відмовилася брати участь у війні, і, крім того, Миколаю здавалося, що Великобританія і Франція, будучи суперницями на Близькому Сході, не укладуть між собою союзу. Однак ці підбадьорливі погляди царя на міжнародне положення були не до кінця вірні. Після революцій 1848 р. французький імператор Наполеон III, пам'ятаючи про лаври Наполеона I Бонапарта, бажав зміцнити свій трон за допомогою якого-небудь переможного військового конфлікту. А перед Великобританією відкрилася перспектива створення антиросійської коаліції, і при цьому домогтися ослаблення впливу Росії на Балканах.[1].

Що стосується рівня підготовки антиросійської коаліції, то чисельність англійської армії того часу не перевищувала 150 тисяч осіб; в тому числі 120 тисяч піхотинців, 10 тисяч кавалеристів і 20 тисяч артилеристів і саперів. Піхота і кавалерія ділилися в мирний час на полки, які складалися з одного батальйону і поділялися на десять рот. У воєнний час кожні три полки зводилися в бригаду, а дві бригади в дивізію, причому передбачалося, що склад кожного полку буде посилено до трьох батальйонів. Однак з-за великих втрат майже всі піхотні полки в Кримській війні так і залишилися однобатальонними.

Кавалерійські полки, налічували всього за 400 вершників у кожному, поділялися на чотири ескадрони, а у воєнний час зводилися по два в бригади і дивізії. Артилерія і інженерні війська складали особливі з'єднання. Батареї польової артилерії мали від чотирьох до шести гармат, дивлячись по калібру. Інженерні війська ділилися на саперні і мінні роти.

В Англії зберігалася практика покупки офіцерських посад за гроші, і тому всі значні командні пости в армії і флоті були зайняті представниками аристократії. Така практика, звісно, мала наслідком усунення від командування багатьох здібних людей, що не мали коштів для купівлі офіцерського патенту, і обумовлювала надзвичайно низький рівень офіцерського корпусу англійської армії. Комплектування збройних сил Англії проводилося, як і в XVI-XVIII століттях, виключно за рахунок найманців, яких правлячі кола країни вважали найбільш надійними солдатами і для війни проти народів колоній і для можливої війни проти самого англійського народу. Це міркування змушувало англійський уряд рахуватися і з низькими бойовими якостями найманців, і з повною неможливістю істотно збільшити найману армію у воєнний час. І дійсно, під час Кримської війни, навіть при посиленому вербуванні найманців за кордоном, Англія ледве покривала втрати в своїх військах.

Переозброєння нарізною зброєю було в англійській армії перед Кримською війною єдиним зрушенням у порівнянні з її станом за півстоліття до цього. Як і раніш англійський солдат в червоному мундирі був гарною ціллю на полі бою, в області постачання армії і флоту панували безлад і зловживання, дисципліна серед найманців підтримувалася виключно страхом перед розстрілом або прочуханкою, англійські війська билися за всіма законами лінійної тактики, що стала анахронізмом ще в кінці XVIII століття, а в англійському військово-морському флоті, незважаючи на велику кількість парових судів, суворо зберігалися бойові прийоми, властиві вітрильному флоту[9].

Англія, яка відкинула після падіння Наполеона Францію на другий план, встановила своє панування в східній частині Середземного моря, на підступах до протоки, Малої Азії. Вже до середини XIX ст. Англія домоглася повної монополії на світовому ринку. Вона стала самою могутньою індустріальною державою світу.

Головним завданням британського уряду було будь-якою ціною домогтися ослаблення російського впливу на Сході, особливо в Туреччині, Ірані та в басейні Чорного моря [2].

Французька армія напередодні Кримської війни за даними Богдановича налічувала в мирний час до 350 тис. осіб, а у воєнний час могла розвернутися і досягти 500-550 тис. осіб. Загальна чисельність французької піхоти напередодні війни становила 330 тис. чоловік. Кавалерія складалася з 60 полків [3].

Французька піхота поділялась на лінійну і легку і складалася з полків та окремих батальйонів різного найменування. Всього в ній навчалося 106 полків (75 лінійних, 25 лігкої піхоти, 3 полки зуави, 2 іноземних легіони і 1 алжирських стрільців) і 26 окремих батальйонів (20 єгерських, 3 легкої африканської піхоти і 3 батальйону тубільних військ). Французька кіннота підрозділялася на: 1) резервну або важку (2 полку карабінерів і 10 полків кірасирів); 2) лінійну (12 драгунських і 8 уланських полків); 3) легку (12 полків шассерів і 9 гусарських полків); 4) призначалася виключно для служби в Африці (4 полки африканських шассерів). Важка кавалерія призначалася для нанесення сильних ударів, і в неї вибиралися найкращі люди і коні; карабінери відрізнялися від кірасир лише формою одягу. Полки важкої кавалерії складалися з 6 ескадронів і 1 депо кожен. Сила ескадрону - близько 170 шабель, включаючи сюди 27 унтер-офіцерів, 6 офіцерів і 4 трубача. Всього цього роду кавалерії було до 15 тисяч шабель. Усього французька кавалерія мала в своїх рядах близько 68 тисяч шабель і ставилася до піхоти, як 1:5. Французька армія пишалася своєю артилерією, якою молодий імператор, сам артилерист, приділяв особливу увагу. Вона складалася з 7 полків лінійної артилерії, 4 - кінної і 5 полків пішої артилерії для обслуговування позиційних знарядь. Цей рід зброї комплектувався на вибір найкращими людьми; кінський склад був гірше, ніж в кавалерії, тому французька артилерія і не відрізнялася особливою рухливістю. Інженерні війська складалися з 3 інженерних полків, які підрозділялися кожен на 2 батальйони, що складалися з 9 польових рот і 1 депо. Рота складалася з частиною саперів, частиною з мінерів і була чисельністю 152 особи, у тому числі 4 офіцери і 22 унтер-офіцери. До інженерних військ відносилися обозна рота і дві роти робочих по 400 чоловік. Крім перерахованих військ, у французькій армії були війська для прикриття тилу, 6 рот санітарів і численний корпус жандармів у складі близько 24 тисяч осіб. Чисельність всієї французької армії у разі війни доходила до 500-550 тисяч чоловік при 1182 одиниць артилерії[10].

Французька армія в цілому перевершувала британську не тільки за якістю офіцерського складу, але і по чисельності і організованості. Спочатку французький експедиційний корпус налічував 60000 чоловік, а британський - 26 000[4]. Ось що писав про цих арміях на самому початку війни британський генерал Деніел Лайсонс: «Становище в нашій армії просто ганебно. Система постачання відсутня, люди голодують, офіцери піднімаються на борт нашого судна, щоб випити чаю, роздобути шматок хліба або ще чого-небудь їстівного»[5].

Австрія, Пруссія і Швеція безпосередньої участі у війні не взяли, але армії цих держав, що налічували в цілому понад 1 млн. чоловік зайняли загрозливе становище на західних кордонах Росії.

Недавні друзі Росії поставили її в таке становище, яке примусило її залишити на західних кордонах до ѕ своєї сухопутної армії. Зрозуміло, який вплив на хід і результат Кримської війни зробила ця обставина[6].

На початку 50х роках XIX ст. величезна Османська імперія являла собою конгломерат слабо пов'язаних між собою окремих народів.

За свідченням Жолі Віктора [7] Туреччина до початку Кримської війни мала всі установи європейських держав. Але турецький султан запозичив у європейській цивілізації тільки те, що могло сприяти утвердженню та поширенню його деспотизму.

З середини XVIII ст. величезним впливом на Туреччину стала користуватися Франція, спрямовувала як зовнішню, так і внутрішню політику султана. Але вже напередодні Кримської війни Англія набула виключного впливу в Константинополі, і це положення зберігалося і в наступні роки.

Піхота складалася з 6 гвардійських і 31 армійського полків. У кожному полку було по 4 батальйону, які поділялися на 4 роти, а в роті було по 2 взводу. В роті було 104 нижніх чину. Всього

148 батальйонів, силою до 62 тисяч. Кавалерія складалася з 4 гвардійських і 18 армійських полків,

причому полки були шестиескадронні. Ескадрон ділився на 4 взводу, і штатна чисельність його була 120 нижніх чинів. Всього було 131 ескадрон, або 16 тисяч шабель. Артилерія складалася з 1 гвардійської і 4 армійських артилерійських полків і двох батарей. Полк поділявся на 12 батарей (8 піших, 3 кінних і 1 гірську). Батареї були шестиорудійні. Всього 62 польові батареї з 372 знаряддями. Кріпосної артилерії було 6 батальйонів з 4 тисячами нижніх чинів.

Інженерні війська складалися з саперної бригади двухбатальонного складу, в якій значилося до 1600 чоловік. Резервні війська мали у мирний час лише кадри офіцерів і унтер-офіцерів, які повинні були проводити за часів навчання з запасними нижніми чинами. Крім того, чини резерву були один раз у 7 років для участі у великих маневрах.

З настанням воєнного часу формував резерв 6 корпусів такого ж складу, як і діючі. Допоміжні контингенти, що виставляються васальними володіннями Туреччини, носили характер міліційних військ, на які держава не завжди могло розраховувати. Так, Боснія і Герцеговина повинні були виставляти 30 тисяч, Сербія 20 тисяч, Молдавія та Валахія 8 тисяч, Албанія 10 тисяч, Єгипет 40 тисяч і Тріполі з Тунісом 10 тисяч; всього 118 тисяч осіб[11].

Рекрутський набір в регулярну турецьку армію був введений з 1839 р. Згідно з цим законом кожний солдат зобов'язаний прослужити Нізамійе 6 років, після чого відпускався в безстрокову відпустку з зобов'язанням збиратися в продовження до 7 років на одномісячні збори. З солдатів, звільнених у безстрокову відпустку створювався Редиф.

Артилерія турецької армії дотримувалася більше прусської системи.

Турецька кіннота була виключно легкої і нагадувала організаційною структурою та озброєнням французькі уланскі загони. В регулярній турецькій армії могли проходити службу тільки мусульмани.

Слід відзначити, що досить низько оцінюючи військову силу турків на початку кампанії, союзники, не взяли до уваги, що регулярна армія султана була однією з найстаріших і найдосвідченіших в Європі. Нехай і не найефективніша за західноєвропейськими мірками, вона без сумніву залишалася однією з найбільших - її чисельність сягала 300 000 чоловік, причому половина цієї кількості постійно перебувала під рушницею, а друга половина становила резерв.

Дві третини постійної армії розташовувалися в Константинополі, і ці частини були добре озброєні, забезпечені всім необхідним і навчені іноземними інструкторами. Війська, розквартировані поза Константинополем, за словами Сент-Арно, являли собою не настільки приємне видовище. Маршал відмічав їх «погане озброєння, погане обмундирування, нестачу коней». Що стосується резервної частини армії, то там не було ні зброї, ні офіцерів; до того ж резервістів, як правило, ніхто не навчав. Аббас-паша просто рекрутував літніх ветеранів з числа цивільного населення, приймаючи до уваги тільки факт колишньої військової служби, хоча багато покликаних залишили армію більше десяти років тому, а дехто був ветераном війни з греками, які боролися за свою незалежність у двадцяті роки. З джерела ми дізнаємося, що «Организация, обучение и вооружение турецких войск со времен войны 1828--1829 годов улучшились. В турецких войсках снова обнаружилось патриотическое возбуждение.»[17], тобто Туреччина покращила свій воєнний рівень порівняно з початком XIX ст.

Серед рекрутів зустрічалися старі шістдесяти з лишнім років, а людей молодше тридцяти не було зовсім. Чотирнадцять тисяч таких ветеранів були без усякого попередження схоплені в полі, вдома, в будь-якому місці, де їх знаходили. Закутих у ланцюги, їх переправили в Олександрію, одягли у військову форму і посадили на кораблі. В таких частинах нерідкими були випадки дезертирства, і разом з тим в бою ці люди нерідко виявляли крайню жорстокість. Просто вбити ворога їм здавалося недостатнім - вони повинні були поглумитися над його трупом[8].

Виходячи з усього цього, можна зробити висновок, що турецька армія, яка прийняла багато запозичення Європейських країн, комплектувалася дещо кращим чином, ніж російська (де термін рекрутської служби доходив до 25 років). До того ж допомога Західної Європи підвищувала військовий потенціал турецької армії.

Що стосується Сардінської армії, то вона складалася з з діючих військ, резерву і міліції, яка називалася національною гвардією. Діюча армія мала у своєму складі піхоту, кавалерію, артилерію, інженерні і обозні війська. Піхотні частини були наступні: 2 гвардійських і 18 армійських полків, 1 полк берсальєрів і 1 батальйон вільних стрільців. Гвардійські полки і берсальєри були 4-батальйонні, інші ж полки в мирний час мали по 2, а у воєнний - по 3 батальйони.

Батальйони складалися з 6 рот. В роті за штатами військового часу було 5 офіцерів і 135 нижніх чинів. Всього піхота складалася з 67 батальйонів силою до 57 тисяч багнетів. Кавалерія ділилася на важку і легку. До першої належали 2 кірасирських і 2 уланських полки, легку ж становили 2 єгерських, 2 гусарських, 1 жандармский полки і корпус карабінерів. У мирний час кожен полк складався з 6 ескадронів, причому в ескадроні числилось 118, а у воєнний час 166 шабель. Число ескадронів у полку збільшувалася у воєнний час до 8, з тим щоб полки виступали в 6-эскадронном складі. Всього у воєнний час було 74 ескадрони силою до 12 тисяч шабель. Артилерія складалася з двох полків, які поділялися кожен на 6 польових і 2 кінних батарей. В батареях було 8 гармат. Всього у воєнний час було 16 батарей з 128 знаряддями. Всього в діючих військах у воєнний час було близько 80 тисяч чоловік. Резервні частини складалися з піхоти, кавалерії і артилерії. Резервних піхотних полків було 21 (за кількістю діючих) двухбатальойонних склади. У мирний час у полку складалося 1355 чоловік. Всього в резервної піхоті значилася 31 тисяча осіб. Кавалерійських резервних полків було 8 і 1 ескадрон. Всього17 загони із загальною чисельністю 2400 осіб. Резервна артилерія складалася з двох полків, по 8 батарей в кожному. У воєнний час в батареях було 8 гармат. Всього 16 батарей при 128 знаряддях. Разом у резервних військах складалося 38 тисяч осіб[12].

Важливим для розгляду в цьому питанні є кількість та якість флоту та його боєготовність для ведення Східної війни, адже значна кількість боїв відбулася не на суші.

Англія постійно мала численний флот, і в цьому відношенні, з часу знищення непереможної армади Філіпа II, їй належала першість. Володіючи разом з тим великим торговим флотом, в якому за англійськими законами не менш 3/4 екіпажу повинні були складатися з британських підданих, Англія мала можливість комплектувати особовий склад флоту, як і сухопутні війська, шляхом вербування.

Військово-морський флот Англії складався з 19 вітрильних і 11 парових лінійних кораблів, 50 вітрильних і парових 32 фрегатів, 67 вітрильних і 71 парових судів меншого розміру, а також декількох сотень допоміжних судів. Він ділився на ескадри різного складу.

Хоча розвиток французького флоту не зустрічав стількох сприятливих умов, як в Англії, але завдяки вжитим урядом заходам до початку Східної війни французький флот займав, після Англії, друге місце як за величиною, так і за кількістю парових судів.

В середині XIX ст. більшість судів французького флоту були нові, вдосконаленої конструкції, з прекрасним рангоутом і такелажем, добре озброєні. У 1853 році французький флот складався з 25 кораблів, 38 фрегатів і 108 пароплавів різного типу, всього 171 судно з 35 тисячами чоловік команди. Що стосується офіцерів, то їх для військового часу не вистачало,беручи до уваги, що багато з адміралів і капітанів були старі.

Турецький флот до 1853 році складався з 7 кораблів (130-74 гарматних), 6 фрегатів (64-52-гарматних), 10 корветів (44-18-гарматних), 14 бригів (18-12-гарматних), 6 пароплавів і 28 менших суден, - всього до 70 суден з 4000 знарядь і 15 тисяч команди. За свідченням англійських морських офіцерів, будівля турецьких суден була чудова, а машини їх пароплавів виготовлені в Англії за новітніми зразками. Артилерія в хорошому стані, незважаючи на те, що вона не зазнала докорінної зміни; навчанням стрільби турки займалися багато і старанно[13].

Підводячи підсумки, можна відзначити, що приблизна кількість боєздатних сухопутних військ, яку могла виставити антиросійська коаліція в складі Франції, Англії, Туреччини та Сардинії напередодні Східної війни - близько мільйона осіб. Загальна чисельність артилерії більше 2100 одиниць. Найсильніший флот мала Англія, а загалом кількість бойових одиниць флоту всієї коаліції - близько 500. Щоб протистояти такій армаді, Російська імперія повинна була володіти не менш ніж мільйоном сухопутних військ й значним флотом. Однак потрібно також ураховувати й оснащення військ, вміле командування для чого був потрібний досвідчений офіцерський склад, маральний фактор теж відігравав свою роль.

Розділ 2. Економічне та військове Становище Росії перед початком війни

Щоб розглянути рівень воєнної підготовки Російської імперії до Східної війни, треба загалом оглянути й складові, які впливали на цей рівень, а це - політичне й соціально-економічне становище країни напередодні.

До 40-х років відносини Росії і Англії загострилися. Наполегливо проводиться Росією політика промислового протекціонізму, вона поширилася не тільки на її територію, але і на області, що знаходяться під її впливом. Це призвело до рішучого скорочення англійського ввезення товарів в Росію. Російсько-англійська торгівля почала незмінно падати, Англія втрачала російський ринок.

Відносини Англії і Франції в той момент носили, незважаючи на конкуренцію в галузі промисловості, цілком мирний характер. Примиряючою обставиною було те, що французький капітал співпрацював з англійським. Подальшому їх примиренню сприяла англійська політика у пошуках союзника для боротьби з Росією. Мотивом, що послужило до заняття Францією ворожої позиції щодо Росії, була протидія останньої розвитку французьких інтересів в Малій Азії. Велику роль відіграла й особиста політика Миколи I, політика постійного втручання у французькі справи не тільки зовнішні, але і внутрішні. Стоячи на сторожі ідей крайнього абсолютизму, Микола I особисто мав до Франції ворожі почуття, що знаходило вираження в політиці і, зокрема, в його відносинах до Наполеона III, імператора французів. Англія і Франція стали на бік Туреччини, потім до них приєдналася, під їх тиском, і Сардинія. Таким чином політична обстановка перед війною складалася досить грізною для Росії. Вже були очевидні передумови до утворення проти неї коаліції Англії, Франції, Туреччини та Італії при загрозливій позиції Австрії і, по суті, неприязному нейтралітеті Пруссії. [14]

Населення Російської імперії до 1856 р. становило близько 72 млн. осіб. Показником неблагополуччя в економічному становищі народних мас було зниження приросту населення внаслідок підвищення коефіцієнта смертності. III відділення міністерства, що відало "внутрішніми" справами при Миколі I, зазначало: "Рік від року поширюється і посилюється між поміщицькими селянами думка про вольності". Неминучість скасування кріпосного права в Росії стала очевидною для поміщиків-дворян уже до середини 50-х років XIX ст. Непереборний хід економічного розвитку країни на шляху капіталізму підривав основи феодального ладу, який ще з 30-х років XIX ст. вступив у стадію наростаючої кризи. Селянський рух, що посилювався з кожним десятиліттям і загрожував революційним поваленням кріпосницьких порядків.

Колишній міністр фінансів Н. Бунге так малює внутрішнє становище Росії до часу вступу на престол імператора Олександра II:

«До часу Кримської війни шляхи сполучення були у нас в жалюгідному стані. Залізниць було збудовано, включаючи і Царство Польське, всього 963 версти. Шосейних доріг за винятком Царства Польського, Кавказу та Фінляндії існувало всього 5625 верст. Особистість і майнові права 20 млн кріпаків не були достатньо захищені законом. Адміністрація наша була продажна, і, починаючи від поліцейських служителів до губернаторів, за рідкісними винятками, всі одержували утримання від питних відкупників. Суди наші були сповнені «чорної неправди». Освіта наша давала плоди худі, громадської думки не було, а друк висловлював тільки те, що дозволяла цензура, часто неосвічена і тупа. Всі стани говорили і діяли за вказівками адміністрації, не виявляючи самостійних думок і переконань. Усі місцеві установи були чимось на кшталт механізму, що приводився в рух приставленими до нього чиновниками».

Від Миколая була прихована відсталість армії і флоту від армій європейських держав. Ця відсталість відбувалася внаслідок убогості коштів державного казначейства і недостатності грошових коштів на перебудову технічної частини армії і флоту. Розпочата при цих умовах війна 1853-1856 років занадто пізно відкрила очі імператору на справжнє становище Росії в середині XIX століття: військове і міжнародне. [15]

Російський державний бюджет мав «хронічний» дефіцит. Напад у сорокових роках до вивезення хліба в Англії дозволив йому вирости за десятиліття перед Східною війною на 40%, що, однак, не усунуло дефіциту. Військовий бюджет продовжував коливатися близько однієї і тієї ж цифри - 70 млн. У списках ж армії полягала в середньому 1230 000 осіб і понад 100 тис. коней (не рахуючи коней козацьких частин). На кожного солдата армії, вважаючи всі витрати по управлінню і постачання військового міністерства, доводилося близько 57 рублів в рік. Миколаївська армія перевершувала Червону армію за чисельністю в 2 рази, а бюджет її був менше в 9 разів. І при низькій техніці, і при дешевих цінах на хліб того часу це був злиденний бюджет. Якщо вдавалося зводити кінці з кінцями, то лише тому, що армія Миколи I жила частково натуральним господарством; на населенні лежала квартирна повинність, підводна повинність, обов'язок опалення та освітлення військових квартир і будинків, службу відведення пасовищ і табірних приміщень; витрати на заклик лягали на громади, які постачали рекрутів; фабрики і заводи військового відомства користувалися кріпацькою працею; кіннота задовольнялася військовими поселеннями; іноді обивателі, за якими були розквартировані війська, висловлювали бажання дарувати солдатам продовольство, і тоді казенний провіант йшов на посилення господарських сум частини; були доходи з козацьких земель і військових поселень[29].

Отже, можна зробити висновок, що Російська імперія напередодні Кримської війни мала складне політичне становище - коаліція країн у складі Англії, Франції, Туреччини, була вороже налаштована до неї, інші, такі як Пруссія та Австрія дотримувалися нейтралітету. Положення ускладнювалося складним соціально-економічним положенням імперії - почалися виступи проти кріпацтва. Відсталість країни від передових європейських держав збільшувалася, починалася криза. росія підготовка кримський війна

Російський генерал А. Куропаткін зазначав: «Политическая подготовка войны была неудовлетворительная. Вероятная роль Австрии и Пруссии определена неправильно. Союзников мы не имели.»[16]. Це дає змогу зрозуміти, що Росія знаходилася не в найкращій політичній ситуації.

До початку Східної війни військово-сухопутні сили Російської імперії складалися з регулярних і іррегулярних військ. Регулярна армія поділялася на діючі війська, або лінійні, які призначалися головним чином для бойових дій у полі, складаючи значну частину збройних сил, і резервні війська і запасні, призначення яких полягало в поповненні діючих військ, так і в утворенні нових частин.

Діюча піхота поділялась на лінійну і легку, яку складали єгерські і карабінерні полки і стрілкові перші батальйони. Ні в організації, ні в навчанні і озброєнні ніякої відмінності між лінійною і легкою піхотою, крім стрілецьких батальйонів, по суті, не було. Лінійна піхота відрізнялася лише «старшими» людьми, а єгеря за існуючим звичаєм перед іншими висилались для дії стрілкового ланцюга і для виконання завдань, що вимагають особливої подвижності і легкості. Вся піхота до початку 1853 року полягала загалом з 110 полків, 9 стрілкових і 84 лінійних батальйонів, причому останні переважно були розташовані у віддалених околицях держави.

Особливе місце в сухопутних силах Росії того часу займали козацькі війська, різко відрізнялися від регулярної армії і організацією, і способом комплектування, і формою одягу, і бойовими прийомами. Ці війська, котрі носили назву нерегулярних (або іррегулярних), складалися в основному з кінноти, яка ділилася на кінні полки і сотні, які були частинами регулярної армії. Крім того, існувало кілька піших козацьких батальйонів, вони називалися пластунські.

Козачі полки мали власну легку артилерію. У воєнний час козачі війська могли бути доведені до 240 тисяч чоловік. У мирний же час з цього числа перебувало на службі (головним чином в окремому Кавказькому корпусі) не більше 60-80 тисяч осіб. Крім козацьких полків, до складу іррегулярних військ входили також національні формування (грузинські, вірменські, грецькі, татарські, башкирські і інші частини), загальна чисельність яких дорівнювала приблизно 8-10 тисяч чоловік[22].

Кіннота підрозділялася на важку (кірасирскі і драгунівські полки) і легку (уланські і гусарські полки). Всіх кавалерійських полків було 5910, з яких 23 важких і 36 легких. Полки поділялися на ескадрони, по 6 ескадронів у кірасирських полках, по 10 ескадронів у драгунських і по 8 ескадронів в інших полках. У всіх полках було 454 діючих ескадрони. У стройовому відношенні кожні два ескадрони складали дивізіон.

Польова артиллерия складалася всього з 135 батарей, в тому числі 106 піших і 29 кінних. Всі піші та 14 кінних батарей були зведені в 28 піших і 7 кінно-артилерійських бригад. Всі бригади і батареї, за винятком гвардійських, були, з'єднані в 10 артилерійських дивізій, з числа наявних в армії, крім гвардійського, піхотних корпусів. З'єднання артилерійських частин в дивізіях були дуже різноманітні . Всього ж польова артилерія складалася в мирний час з 1134 знарядь (902 піших і 232 кінних) і в військовий час 1446 знарядь (1214 пеших і 232 кінних).

Для постачання військ вогнепальними припасами були летючі і рухливі артилерійські парки. Летючих парків було 4, з яких два у зменшеному складі; кожен парк складався із 110 зарядних ящиків, в яких возилось 6612 зарядів і 84 780 патронів. Рухомих парків було 19, перебували кожен з 120 паркових возів, в яких належало возити 7276 снарядів (по 150 на знаряддя), 537 пудів пороху і 410 400 патронів[18].

Що стосується витрат на утримання армії, то як пише А. Куропаткін «Следуя примеру западноевропейских армий, кроме расходов по содержанию войск мирного состава, приходилось производить значительные расходы на подготовку развертывания армии по военному составу, для чего требовалось содержание в готовности различных запасов, орудий, ручного оружия, обозов, обмундирования, снаряжения, артиллерийских, инженерных, интендантских, военно-санитарных запасов и проч. Таким образом, расходы на армию определялись в четырех главных видах:

-расходы на содержание войск в мирное время;

-расходы на перевооружение армии;

-расходы на приведение армии в военное положение;

-расходы на образование различных запасов, необходимых на военное время (орудий, оружия, технических средств, продовольствия, обмундирования и проч.)»[19].

Важливою складовою російської армії була піхота, а улюбленою зброєю - штик. Рішуча штикова атака великого загону вважалася більш ефективним засобом, ніж яке-небудь маневрування невеликими групами. Російські рушниці відрізнялися поганою якістю, догляд за ними також був нікуди не придатним: головне, щоб до нього можна було примкнути штик або пройти з ним парадним кроком на військовому огляді.

Професор Кертисс зазначає, що під час Кримської війни в Московському полку було оглянуто 1318 гладкоствольних рушниць. У результаті з'ясувалося, що 70 з них були покриті іржею до такої міри, що не могли стріляти, а 454 рушниці мали несправні замки. У багатьох інших були пошкоджені стовбур, казенна частина або багнет.

В Бутирському полку аналогічні ушкодження виявилися у 1400 рушниць із загальної кількості 1991. В інших полках картина була дещо краща, але і там вистачало несправних рушниць. Нова французька рушниця, яка заряджалася з казенної частини, вважалося непридатна для російської піхоти[20].

Умови служби були складні - все залежало в який полк потрапляв солдат та від місцевості, в якій він знаходився. Ще на вченнях солдата катували, вчили зовсім непотрібним і безглуздим прийомам і готували до парадів і оглядів, а не до війни. А крім того, армію систематично обкрадали, і ця обставина стояла в найтіснішому зв'язку із загальним для всіх відомств в Росії нечуваним розгулом хижацтва, стала приймати поступово зовсім казкові розміри. Ще Олександру I вперто приписували афоризм, сказаний ним, як стверджували, в кінці його життя про оточуючих його сановників, і ці слова особливо часто повторювалися в західноєвропейській памфлетній літературі саме в 1854-1855 рр.., під час Кримської війни: "Вони вкрали б мої військові лінійні судна, якщо б знали, куди їх сховати, і вони викрали би у мене зуби під час мого сну, якщо б вони могли витягнути їх у мене з рота, не розбудивши мене при цьому"[21].

До особливостей військової організації п'ятдесятих років XIX ст. слід віднести і військові поселення, які доживали, втім, у той час свої останні роки. Засновані в 1811 році, вони мали метою скорочення витрат на утримання армії за допомогою створення особливого військово-землеробського стану, на зразок австрійських граничар. Ідея засновника полягала в тому, щоб в майбутньому покласти комплектування та утримання всієї армії виключно на військові поселення, звільнивши решту населення від рекрутських наборів, а державне казначейство - від матеріального тягара утримання армії.

До 1831 році військові поселення досягли свого найвищого розвитку, причому тоді ж з'ясувалася вся неспроможність існування прийнятої системи, що потягла за собою їх корінне перетворення. До початку Східної війни організація військових поселень загалом представлялася в наступному вигляді: вони складалися з чинної і поселенської частин. До першої належала вся виставлена поселеннями, на загальних підставах рекрутської повинності, бойова сила, а до другої - вся маса населення з їх землями, угіддями та всякого роду господарськими установами[23].

Діючі війська, які в мирний час містилися майже в такому ж складі, як і у воєнний, представляли із себе цілком підготовлений і згуртовану довгі роки мирного навчання бойову силу, яка при приведенні армії на воєнний стан дуже мало змінювалася припливом в неї відпускних і була готова негайно виступити в похід. Але зате за цією відмінної по своєму складу армією держава фактично вже не мало правильно організованих і хоч скільки-небудь підготовлених збройних сил.[24]

Що стосуться характеристик вогнепальної зброї, то у той час перебували на озброєнні крем'яні гладкоствольні рушниці зразків 1828 року (піхотне, саперне і драгунське) і 1833 року (козацьке і кавалерійський карабін). Калібр всіх цих рушниць - 7 ліній, приціл, що не змінюється для різних дистанцій. Вага піхотної рушниці з багнетом - 11 1/2 фунтів (4,5 кг)[25]. Ударні гладкоствольні рушниці зразків 1845 і 1852 років (піхотного), 1847 року (драгунського) і 1846 року (козацьке) відрізнялися від крем'яних головним чином способом повідомлення вогню заряду, яке проводилося за допомогою удару курка по капсюлю. Нарізна зброя складалася з штуцерів стрілецьких батальйонів зразка 1843 року (Литтихський) і Гартунга, обидва ударні, і кавалерійських крем'яних штуцери зразка 1818 року. Перші мали по два широких гвинтоподібних нарізи, останній - вісім гвинтових нарізів. Калібр також 7 ліній[26], приціли на різні дистанції. Вага Литтихського штуцера з багнетом був майже 13 фунтів; штуцер Гартунга був перероблений з драгунської рушниці і відрізнявся дуже поганими якостями.

З гладкоствольної зброї можна було стріляти піхоті - до 300 кроків, з драгунських рушниць - до 250 кроків і з карабінів - до 200 кроків, причому ймовірність попадання в мішень у зріст людини доходила: з піхотних рушниць на 200 кроків - до 50 % і на 300 кроків - до 30 %, з кавалерійських карабінів - до 40 % і 16 %. Понад зазначених відстаней стрільба вважалася невірною і сила удару кулі недостатньою. Швидкість стрільби з крем'яних рушниць була близько одного пострілу в хвилину, та й то в гарну погоду; в погану ж порох на полиці робився сирим і іноді зовсім не загорався. Стрільба з ударних рушниць проводилася трохи швидше. Для повної характеристики рушниць того часу слід згадати і про неможливе поводження з вогнепальною зброєю, яке робило його абсолютно непридатним для головного призначення - стрільби. Солдат, по ходу самого навчання вважав, що рушниця йому дана головним чином для рушничних прийомів і частково для дії багнетом; на

стрілянину ж він дивився як на річ другорядну. Зі свого боку, офіцери з злочинною халатністю ставилися до збереження зброї і до укорінення у нижніх чинів правильного поняття про призначення і заощадження рушниць. Озброєння значної частини діючої піхоти крем'яними рушницями є незрозумілим, оскільки до 1 січня 1853 року в російській армії було вже виготовлено 790 044 ударних рушниць - число якого з надлишком вистачало на постачання всієї діючої піхоти[27].