Становлення та функціонування системи соціального забезпечення в Українській РСР в 1920–30-х роках: історичний аспект

При Наркомсоцзабезі залишили Всеукраїнську кооперативну спілку інвалідів, Всеукраїнський центральний комітет допомоги, Центральний комітет СТВ, які мали власний апарат управління та підрозділи на місцях. Збереглася також мережа громадських закладів собезу (інвалідна кооперація, каси взаємодопомоги кооперованих кустарів, СТВ та МТД, опікунські ради, товариства глухонімих, виокремилися різні гуманітарні установи (трудові профілакторії, розподільники, будинки для літніх людей). Види соціального забезпечення, крім традиційних пенсій, поповнилися новими формами: втягнення декласованих груп суспільства до трудових процесів через професійно-технічне навчання, перекваліфікацію, надання спецлікування.

Створення в Україні областей протягом 1932 р. позначилося певною мірою на функціях та повноваженнях структурних підрозділів собезу. 7 серпня 1932 р. НКСЗ УСРР прийняв рішення про скорочення адміністративно-господарських витрат та зміцнення фінансової дисципліни в громадських організаціях, яким ліквідував функції міських інспекцій собезу в містах обласного підпорядкування, переклавши їх на обласні відділи соціального забезпечення. Міські інспекції собезу в обласних центрах ліквідували, підпорядкувавши їхні функції облвідділам. На базі обласних відділів собезу виникли спеціальні ради, які боролися упродовж 1932-1934 рр. з жебрацтвом, безпритульністю дітей, проституцією.

Спостерігалася організаційна залежність первинної ланки собезу від виконавчих структур органів радянської влади - райвиконкомів, міських, селищних та сільських рад. Органам собезу бракувало коштів, незважаючи на збільшення асигнувань держави, тому загалом конструктивність постанов залишалася декларативною. У роки голодомору (1932-1933) система собезу, особливо на селі, не виконувала притаманних їй соціальних функцій, навіть стосовно тих суспільних груп, які перебували в РСЧА. Активізація уваги до матеріального забезпечення родин червоноармійців, яка стала помітною упродовж 1931-1934 рр. на рівні законодавчих актів держави, переслідувала політичну мету - унеможливити невдоволення в армії. Розміри пенсій та одноразових допомог виявилися мізерними, які були нижчими від прожиткового мінімуму.

У підрозділі “Громадські та кооперативні форми соціальної допомоги періоду соціалістичної реконструкції” встановлено їхню роль і місце у повсякденному житті міського та сільського населення. Організаційно і функціонально сільські товариства взаємодопомоги, міські товариства взаємодопомоги, каси соціального забезпечення колективізованого селянства (КСЗКС), кооперативні об'єднання інвалідів (“Вукопінсоюз”), комітети допомоги, об'єднання сліпих і глухонімих, хоча й мали різну внутрішню структуру, але належали до системи соціального забезпечення. Вони виникли у 20-х рр., але “реконструйована доба” суттєво змінила їхні функції.

У селах масової колективізації СТВ перетворили на каси взаємодопомоги при колгоспах, але вони підпорядковувалися сільським радам. Сільські ради почали виконувати функції собезів: розглядали заяви та справи про надання пенсій, сплачували різні допомоги, фінансували навчання інвалідів, приймали скарги, наглядали за дотриманням законів про соціальне забезпечення відповідних категорій населення. На початку грудня 1930 р. з'явився зразковий статут кас взаємодопомоги колективізованого села (КВКС), яких у 1932 р. було понад 20 тис., тобто приблизно до кількості колгоспів. До фонду кас перераховували, крім вступних і членських внесків, 1,5% заробітку колгоспника на трудодень, 2,5% доходності присадибної ділянки колгоспника, 25% одноосібних господарств, а також від 25 - 60% заробітку селян-відхідників, що працювали за контрактом на будівництві, хоча за статутом артілі мали платити від 3 до 10%. Колгоспи відраховували 1% валового доходу сільськогосподарської продукції, але залежно від їхнього економічного становища. Функціонування кас взаємодопомоги в колгоспах 1932-1933 рр. фактично призупинилося, тому що хліб масово вилучали, а продукція сільського господарства обкладалася різними видами податків, відрахувань, позик у фонд індустріалізації. Їх перетворили на засіб мобілізації коштів для здійснення технічної реконструкції промисловості.

Соціальні проблеми, які держава відмовилася вирішувати, намагалися подолати товариства кооперації інвалідів, які на початку 30-х рр. набули статусу самостійної кооперативної системи. Наркомсоцзабез здійснював загальний нагляд за нею, узгоджував статут, а по лінії організації виробництва нею переймалася ВРНГ УСРР. Структурно кооперація інвалідів належала до Української спілки кооперативних об'єднань (Укоопспілки). Кооперація інвалідів була організаційно-господарською системою, яка мала власні підприємства, торгові заклади, хоча артільна форма її функціонування працезабезпечувала інвалідів, тобто виконувала соціальну функцію. Зарплата працівника артілі у 10 разів перевищувала пенсію інваліда. На промислових підприємствах діяли страхові каси інвалідів, які мали вирішувати соціально-побутові та медичні проблеми інвалідів - членів артілі.

У підрозділі “Особливості функціонування центральних та місцевих органів собезу в роки масової колективізації і голоду” виокремлюються руйнівні соціально-економічні наслідки колективізації, які свідчили про позбавлення селян можливості для повноцінного самозабезпечення, позаяк майно, худоба, земля були примусово усуспільнені, тобто стали колгоспними. Восени 1933 р. масова колективізація фактично завершилася: було колективізовано 74,4% селянських господарств та створено понад 24 тис. колгоспів, майже у кожному з них були каси взаємодопомоги, які за браком коштів виявилися бездіяльними. Склалася парадоксальна ситуація: сільські товариства взаємодопомоги, які були створені селянами у 20-х рр., втратили конструктивну роль у районах масової колективізації, а колгоспні каси офіційно мали обслуговувати лише колгоспників. Їх використовували для створення колгоспів, а після реорганізації перетворили на засіб вилучення коштів сільського населення.

Запровадження карткової системи розподілу продовольчих і деяких промислових товарів, скасування централізованого постачання ними установ соціально-культурного спрямування, функціонування принципу продрозверстки та хлібозаготівельних комісій створювали несприятливу ситуацію для діяльності місцевих органів соціального забезпечення. Повноваження кас взаємодопомоги колгоспів надавали їм право матеріального забезпечення (видача позики, кредиту тощо), але в умовах тотального вилучення зерна, м'яса, картоплі в українських селах воно залишалося лише звичайним статутним положенням. Надання матеріальної допомоги на випадок втрати працездатності, утримання хворих, інвалідів, осіб похилого віку - належало до обов'язків кас взаємодопомоги колективізованого селянства (КВКС). Система соціального забезпечення в українському селі 1932-1933 рр. фактично не функціонувала, зберігаючи бездіяльність протягом двох наступних років, тобто до скасування карткової системи в Україні у 1935 р. Громадянські об'єднання з соціальними функціями (СТВ, КВКС, МТД) фактично втратили ознаки самостійних органів, що унеможливило їх повноцінне функціонування.

У п'ятому розділі “Розвиток пенсійного та матеріально-побутового забезпечення міського і сільського контингенту собезу” розглядаються кількість радянських пенсіонерів, форми матеріальної допомоги інвалідам війни, забезпечення родин червоноармійців, суспільний статус пенсіонерів.

У підрозділі “Загальна кількість радянських пенсіонерів” досліджуються відомча статистика, річні звіти центральних та місцевих органів собезу. З'ясовано, що за роки Першої світової війни загинуло 4,3 млн. а громадянської - 2,1 млн. осіб, відтак їхні родини стали об'єктом діяльності соціальних служб. В Україні кількість жертв становила 1,3 млн. осіб, 428 тис. осіб потребували невідкладної допомоги.

Першим офіційним документом, котрий засвідчив початок формування радянської системи пенсійного забезпечення, був декрет РНК УСРР “Про передання пенсійних відділень у підпорядкування народного Комісаріату соціального забезпечення” від 28 лютого 1919 р., а декрет РНК УСРР від 16 квітня 1919 р. “Про врегулювання пенсійної справи” фактично і юридично скасував діючу до цього структуру пенсійних установ. Статті та положення декрету заклали нормативно-правові підвалини пенсійної справи в Україні. “Положенням про пенсії”, яке виявилося складовою частиною декрету, передбачалося запровадження трьох видів пенсій: для інвалідів, вдів, сиріт. “Інвалідну пенсію” одержували особи, які втратили працездатність внаслідок хвороби, віку, каліцтва, розмір якої коливався в межах прожиткового мінімуму конкретної місцевості. У разі додаткових джерел забезпечення, які знаходив пенсіонер, він мусив попередити “під загрозою кримінальної відповідальності” органи собезу. Непрацездатними членами сім'ї, на яких поширювалося право пенсійного забезпечення у випадку смерті пенсіонера-батька, вважалися вдова з однією і більше дитиною віком до 10 років, неповнолітні до 16 років та батько пенсіонера старше 55 років.

Декрет виявився основним нормативно-правовим актом про пенсійне забезпечення в Україні. Держава проголошувала рівноправність на одержання пенсій згідно з чинним законодавством, крім деяких груп населення (кавалерів георгієвських хрестів, колишніх поліцейських чинів, тюремних наглядачів, службовців духовних відомств).

Оформлюючи пенсію, державні органи враховували соціальне походження, майновий стан, політичне минуле, тобто діяв соціально-класовий принцип. Отже, дореволюційні пенсіонери, втративши пенсію, не наважувалися на її переоформлення за радянської влади. Протягом першої половини 20-х рр. кількість пенсіонерів зменшилася у 3 рази. У 1921 р. на обліку собезів знаходилося 184 тис. пенсіонерів, тобто осіб, які одержували продпайок, матеріальну допомогу, а весною 1927 р. - близько 59 тис. осіб. Вони становили більше половини контингенту органів собезу, з них селяни посідали лише 10%, хоча серед інвалідів Першої світової війни вони мали 40%, громадянської - 23%. Пересічно селянська пенсія не перевищувала двох пудів збіжжя.

У дисертації зазначається, що пенсійне забезпечення та статус радянського пенсіонера був для багатьох соціальних груп своєрідною охоронною грамотою, доказом їхньої лояльності та політичної благонадійності.

У підрозділі “Форми матеріального забезпечення інвалідів війни” висвітлюється їхнє повсякденне життя, ставлення держави до цієї вразливої категорії населення. Жертви двох воєн та родини червоноармійців становили дві третини опікуванців собезу. Серед інвалідів воєн дві третини були з робітничо-селянського середовища. На середину 20-х рр. було оформлено від 46 до 51 тис. пенсій інвалідам Першої світової війни, а видано лише 25%, інвалідам громадянської - 20 тис., одержано лише 20%.

У 1925 р. НКСЗ УСРР запровадив єдині реєстраційні, пенсійні та розрахункові книжки для клієнтів системи собезу. Так, єдина реєстраційна книжка видавалася інвалідам всіх груп інвалідності і сім'ям, які втратили годувальника; єдина пенсійно-реєстраційна книжка належала інвалідам і сім'ям без годувальника, які перебували на постійному пенсійному обліку, а також персональним пенсіонерам; розрахункові книжки отримували сім'ї червоноармійців, політбійців і курсантів радпартшкіл. Тоді не існувало практики “капіталізації пенсії”, тобто переведення згаданих книжок в установи собезу, у яких перебували пенсіонери на стаціонарному чи тимчасовому утриманні. Пенсію видавали раз на місяць відповідні органи собезу. Кожен пенсіонер, починаючи з липня 1925 р., мав пенсійні книжки з номерами, які засвідчували їхню реєстрацію в Наркомсоцзабезі та в окрінспектурі. “Громадянам села”, які отримували допомогу через селянські і міські комітети взаємодопомоги, книжки не видавали. Пенсію видавали за місцем проживання пенсіонера.

Держава намагалася працевлаштувати пенсіонерів, тобто створити умови для їхньої трудової діяльності, скорочуючи у такий спосіб фінансування. Пенсіями вдалося охопити лише 50% “клієнтури собезу”, а пенсія інваліда війни була у 3 рази меншою від пенсії родини загиблого комуніста. Загалом соціальною допомогою, хоч і мізерною, вдалося охопити 65% інвалідів громадянської та 52% - Першої світової війни. У 1934 р. було 147 тис. пенсіонерів усіх категорій. Починаючи з 1935 р., коли було скасовано попередню законодавчу базу про пенсійне забезпечення, встановлювався віковий ценз пенсіонера - для чоловіків 60 років, для жінок 55 років. На рівень пенсії впливало соціальне походження та суспільно-політичний статус: пенсія “червоного партизана” була вищою від пенсії інваліда війни.

У підрозділі “Матеріально-побутова допомога родинам червоноармійців” висвітлюються організаційні форми соціальної допомоги сім'ям червоноармійців, які служили в РСЧА. Відповідні декрети з'явилися у лютому - червні 1919 р. тобто в умовах війни, відтак слугували певним стимулом та виявленням турботи держави про військовослужбовців. Основною державною допомогою були продпайки, які видавали родинам червоноармійців та солдатам “старої армії”, які не повернулися з полону. Розмір допомоги становив ставку кваліфікованого робітника. У 1921 р. налічувалося 248 тис. сімей червоноармійців чисельністю понад 800 тис. осіб. Державні органи розробили тарифні пояси і норми видачі продпайків. Частка пенсіонерів серед цієї категорії контингенту органів соцбезу не перевищувала 12%. У 30-х рр. родини червоноармійців мали право на пільгове оподаткування, але ним нехтували, особливо в роки голодомору, коли серед масових жертв були батьки і діти червоноармійців. Матеріальною допомогою було охоплено лише 55% цієї категорії органів собезу.

Зазначається, що держава вдалася до політичного популізму, зарахувавши родини червоноармійців до “клієнтури собезу”, особливо у 1919-1921 рр., щоб унеможливити поглиблення антирадянського руху селян.

У підрозділі “Суспільно-політичний статус “персональних пенсіонерів”” виокремлено та досліджено елітну групу радянських пенсіонерів. Держава скасувала становий принцип оформлення пенсій та запровадила класовий. У 1920 р. з'явився термін “персональне призначення пенсій”, тобто врахування конкретних заслуг клієнта собезу перед суспільством. Існували також “підвищені пенсії”, які становили 2/3 прожиткових мінімуму. Їх призначали за особливі заслуги перед революцією, тобто враховувалися політичні ознаки.

Термін “персональний пенсіонер” з'явився у 1925 р. Пенсії мали постійний та іменний статус. Право “довічної пенсії” мали відомі вчені та політичні діячі, а також їхні родини. У 20-х рр. було 1600 персональних пенсіонерів, з них 34 академічних, у 30-х рр. - від 5 до 7 тис. за “особливі заслуги перед республікою”. Ставки пенсії збільшувалися до революційних свят. Для призначення персональної пенсії вченим необхідно було мати 25 років стажу, з них 15 років за радянської влади, а також досягнути певного віку - 60 років для чоловіків та 55 років для жінок. У 1935 р. видали “Положення про персональні пенсії” за заслуги перед республікою, але в царині революційної, державної, профспілкової, суспільної, культурно-освітньої та оборонної діяльності.

Існувало два види персональних пенсій - республіканські та місцеві. На звання пенсіонера республіканського значення могли претендувати Герої Радянського Союзу, заслужені діячі науки і техніки, народні артисти, герої праці, а місцевого значення - учасники революційних подій, активісти радянського будівництва тощо. Якщо загальна кількість пенсіонерів в Україні протягом 1926-1931 рр. зменшувалася, сягаючи 2,6% населення республіки, то кількість персональних пенсіонерів зросла впродовж 20-30-х рр. майже у 5 разів.

У висновках наведено основні результати науково-історичного дослідження історіографії та джерельної бази з історії становлення і функціонування системи соціального забезпечення в УРСР у досліджений період.

Дослідивши історію розвитку державних та громадських форм матеріально-побутового забезпечення в Україні, автор зробив ряд науково-теоретичних висновків, а саме:

- історичний аспект формування системи соціального забезпечення в Україні, незважаючи на актуалізацію теорії та історії соціальної повсякденності суспільного життя, залишається малодослідженою проблемою, позаяк були відсутні комплексні монографічні дослідження;

- створення Наркомсоцзабезу та його місцевих органів припадає на 1919-1921 рр., впродовж яких була напрацьована та впроваджена загальна організаційна схема соціального забезпечення відповідних категорій населення. її нормативно-правова база засвідчувала становлення єдиної державної служби, виникнення якої з одного боку зумовлювалося катастрофічними наслідками воєн та революцій, а з іншого - пропагандою переваг радянської політичної системи. У 1919-1921 рр. були вибудовані організаційна схема, функції центрального апарату, місцевих органів собезу, діяльність яких спиралася на адміністративно-бюрократичний ресурс та воєнно-комуністичні принципи перерозподілу матеріальних благ;

- проголошення непу зумовило необхідність реформування системи соціального забезпечення, перегляду функцій її організаційних складових, соціального контингенту, принципів діяльності, а також фінансово-господарських основ функціонування. Адаптація системи собезу до умов непу розпочалася влітку 1921 р., а оптимізація організаційної структури тривала протягом першої половини 20-х рр., упродовж якої з'явилася система державного соціального страхування, відбулося розмежування функцій між наркоматами - НКСЗ, Наркомпраці, Наркомохоронздоров'я, подолання ліквідаторських тенденцій щодо трансформації Наркомсоцзабезу. Спостерігалася децентралізація повноважень, яка супроводжувалася перекладанням тягаря фінансового забезпечення установ собезу на місцевий бюджет. Держава сприяла розвитку громадських форм соціального самозабезпечення, відтак дозволила створення кооперації інвалідів, міських і сільських товариств взаємодопомоги, надаючи більше самодіяльності місцевим органам;

- кількісне зростання контингенту собезу супроводжувалося збільшенням управлінсько-інструкторського персоналу Наркомсоцзабезу та місцевих органів, чисельність яких у 20-ті роки сягала понад 4 тис. осіб, переважно чоловіків. Фахівців з вищою освітою було обмаль. 15% номенклатури центрального та місцевого апарату становили комуністи. Наркомсоцзабез України в досліджений період очолювали етнічні росіяни;

- чергова реорганізація системи соціального забезпечення була викликана політико-економічними принципами так званої соціалістичної реконструкції народного господарства, здійснення якої унеможливило повноцінне функціонування НКСЗ УРСР і фактично руйнувало оптимізацію форм державної та громадської соціальної допомоги, вибудованих за роки непу. У 30-х рр. співіснували міська та районна інспекції собезу з групами “відповідальних виконавців”, а на селі діяли “культурно-соціальні секції” сільських рад. Система виявилася функціонально розбалансованою, позаяк місцеві органи собезу виконували рішення переважно місцевих виконавчих структур. Вукопінсоюз перетворився на структуру виробничих підприємств, а реорганізація СТВ на каси взаємодопомоги колгоспного селянства деформували сам інститут і принцип функціонування громадських організацій. Їх використовували для мобілізації коштів у фонд індустріалізації, для розвитку матеріального виробництва;

- формування системи державного соціального страхування стосувалося забезпечення та оздоровлення робітників промислових підприємств, які втратили працездатність. Органи соцстраху діяли при НКСЗ України протягом першої половини 20-х рр., а згодом при Наркомпраці до 1933 р., позаяк після реорганізації Наркомату функції соцстраху перебрали профспілки;

- радянська держава скасувала становий принцип призначення пенсій, котрий існував до 1917 р., а натомість запровадила соціально-класовий. Дореволюційні пенсіонери, за деяким винятком, цуралися переоформлення пенсій, уникаючи легалізації їхнього соціального походження. Проголошення рівного права усіх громадян на одержання пенсій не стосувалося колишніх жандармів, поліцейських, духівництва. Зменшення категорій “соціально опікуваних” означало фінансову неспроможність держави здійснити повноцінне соціальне забезпечення, продеклароване у 1919 р. Право на одержання пенсій і реальне пенсійне забезпечення не співпадали;

- статус радянського пенсіонера мав політико-правове та суспільно-громадянське значення, особливо для службовців. Призначення пенсії засвідчувало благонадійність особи, суспільне визнання її заслуг, встановлення соціально-класового становища. Розмір пенсії був символічним, основну форму пенсійного забезпечення впродовж 1919-1925 рр. становили продпайок та разова допомога. До пріоритетної групи масового забезпечення входили інваліди воєн та родини червоноармійців, до елітної належали представники партійно-радянської номенклатури. Забезпечення родин червоноармійців продуктово-грошовим пайком було зумовлено необхідністю зміцнення дисципліни та стабільності рядового складу РСЧА, переважну частину якого становила селянська молодь. Офіцери царської армії мали право на пенсію, якщо вони служили в РСЧА. Матеріально-побутова допомога родинам червоноармійців, “жертвам контрреволюції”, біженцям, пограбованим носила соціально-політичне спрямування, з метою нормалізації та стабілізації напруженої суспільної ситуації, а не реальне соціальне забезпечення сотень тисяч людей, які втратили майно, житло;

- персональне призначення пенсій, яке почали запроваджувати у 1920 р., стосувалось соціально-професійних груп: учених, інженерів, акторів, музикантів, які мали заслуги перед суспільством та республікою, що дозволяло їм одержувати тимчасові “підвищені пенсії” або “довічні”. У 1925 р. з'явилася категорія “персональних пенсіонерів”. Положення про персональні пенсії встановило два основних види пенсій - республіканського та місцевого значення, які призначалися працівникам партійно-радянської номенклатури та діячам культури. Окремими пенсіями забезпечувалися науково-педагогічні працівники та червоні партизани.

Формування системи пенсійного забезпечення в УСРР відбувалося впродовж 1919-1938 рр. Цей період логічно та історично можна поділити на три етапи: “воєнного комунізму”, непу, що вирізнявся відносним економічним лібералізмом, а також сталінської модернізації з функціонуванням політичної системи тоталітарного типу. Всі три етапи можна вважати фазами єдиного процесу розбудови соціалізму, які позначилися на соціально-професійних та класових ознаках пенсіонерів.

соціальний забезпечення суспільство історичний

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографії

1. Шарпатий В. Г. Формування системи соціального забезпечення в УСРР (1919-1922 рр.). Організаційна структура та функції. - К.: Ніка-Центр, 2004. - 80 с.

2. Шарпатий В. Г. Функціонування системи соціального забезпечення в УСРР 1921 - першої половини 1930-х років. Історичний аспект. - К.: Ніка-Центр, 2005. - 88 с.

3. Шарпатий В. Г. Соціальне забезпечення в УРСР (20-30-ті роки ХХ ст.). - К.: Ніка-Центр, 2006. - 268 с.

Рецензії: Мельничук О. Соціальне забезпечення в УРСР (20-30-ті роки ХХ ст.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. ст. - К., 2007. - Вип. 9. - С. 525-528.

Статті

1. Особливості функціонування системи соціального забезпечення в Україні 1920-30-х рр.: історичний аспект // Серія: Історія. Зб. наук. праць. Вип. 6. Вінницький державний педагогічний ун-т імені Михайла Коцюбинського - Вінниця , 2003. - С. 63-67.

2. Соціальне забезпечення сімей червоноармійців, “жертв контрреволюції” та біженців в Україні (1919-1922рр.): історичний аспект // Питання історії України. Зб. наук. статей. - Чернівці, 2004. - Т.7. - С. 47-53.

Товариства взаємодопомоги в УСРР 1920-перша третина 30-х років: організаційні форми та соціальні функції // Пам'ять століть. Вип. 6. - К., 2004.- С. 53-61.

Функціонування системи соціального забезпечення в УСРР (1921-1929рр.) // Наука, релігія, суспільство: Зб. наук. праць. - Донецьк, 2004. - Вип. 3. - С. 100-109.

Чисельність та соціальний статус інвалідів війни і родин червоноармійців в Україні (1921- початок 30-тих років) // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія 6. Історичні науки. - К., 2004. - Вип. 1.- С. 160-170.

Пенсійне забезпечення населення в УСРР 1920-30-х рр.: соціо-історичний дискурс // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. - К., 2005. - Вип. 8.- С. 133-147.

Трансформація структури і функціональні зміни соціального забезпечення в УСРР 1930-х рр. // Наука, релігія, суспільство: Зб. наук. праць. - Донецьк, 2005. - Вип. 1. - С. 3-9.

Особливості функціонування системи соціального забезпечення в РСФРР та УСРР 1920-х років: порівняльний аналіз // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий зб. наук. праць. - К., 2005. - Вип. 13. - С. 250-260.

Створення та діяльність Народного комісаріату соціального забезпечення УСРР (1919-1922 рр.) // Питання історії України. Зб. наук. ст. - Чернівці, 2005. - Т. 8. - С. 109-118.

10. Діяльність Народного комісаріату соціального забезпечення УСРР (1930 - 1934 рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. - К., 2005. - Вип. 9. - С. 133-147.

11. Особливості призначення персональних пенсій в УРСР 20-30-х рр.: історико-соціальне дослідження // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий зб. наук. праць. - К., 2005. - Вип. 15. - С. 273-282.

12. Концептуальні основи радянської історіографії проблем соціального забезпечення УСРР 20-30-х років // Матеріали V Буковинської Міжнародної історико-краєзнавчої конференції: У 2-х томах. Том 1. - Чернівці: Книги - ХХ1, 2005. - С. 293-297.

13. Розвиток системи місцевих органів соціального забезпечення в УРСР (1919-1929 рр.) // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 6. Історичні науки. - К., 2006. - С. 74-90.

14. Формування системи пенсійного забезпечення в УСРР (1919-1929): соціально-історичний аспект // Наука, релігія, суспільство: Зб. наук. праць. - Донецьк, 2006. - Вип. 2. - С. 72 - 83.

15. Реформування пенсійної справи в УРСР в період тоталітаризму // Сторінки історії: Зб. наук. праць. Вип. 23. Національний тех. ун-т України. - К.: Політехніка, 2006. - С. 131-139.

16. Функціонування системи соціального страхування в УСРР 1921-1929 рр. // Пам'ять століть. Вип. 1. - К., 2006. - С. 75-83.

17. Реформування Наркомату соціального забезпечення в період становлення тоталітаризму в Україні // Схід. Економіка, історія, філософія. - № 2. - 2006. - С. 69-73.

18. Радянський пенсіонер: особливості пенсійного забезпечення в УРСР другої половини 30-х рр. // Наукові записки. Серія: Історія. Вип. Х. - Вінниця, 2006. - С. 120-125.

19. Кадрові зміни в Народному комісаріаті соціального забезпечення в період становлення тоталітаризму в Україні // Україна ХХ ст.: Культура, ідеологія, політика. Зб. статей. - К., 2006. - Вип. 10. - С. 178-186.

20. Наркоми соціального забезпечення УСРР 1919-1939 рр.: функції республіканської номенклатури // Пам'ять століть. Вип. 6. - Київ., 2007. - С. 87-96.

21. Формування нормативно-правової бази становлення системи соціального забезпечення в УСРР (лютий-липень 1919 р.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. статей .- К., 2007. - Вип. 12. - С. 150-158.

Матеріали наукових конференцій

1. Функціонування системи соціального забезпечення в Україні 1920-30-х рр. // Перші міжнародні Драгоманівські читання (30 вересня - 2 жовтня 2003 р.). - Київ, 2003.

2. Особливості соціального забезпечення в РСФРР та УСРР 1920-х років (Порівняльний аналіз) // П'яті наукові читання, присвячені пам'яті Д.П. Пойди “Питання аграрної політики України та Росії” ( 10-11 грудня 2004 р.). - Дніпропетровськ, 2004.

3. Декларативність функціонування системи соціального забезпечення в Україні на початку 30-х років // Шостий Міжнародний конгрес україністів (28 червня - 2 липня 2005 р.). - Донецьк, 2005.

4. Товариства взаємодопомоги в УСРР за доби непу // Наукова практична конференція “Нова економічна політика: минуле і сучасність” (28 березня 2006 р.). - Київ, 2006.

5. Наркоми соціального забезпечення в УРСР в період утвердження тоталітаризму // Круглий стіл “Хрущовська відлига”: передумови, реалії, наслідки (з приводу 50-річчя ХХ з'їзду КПРС)” (23 лютого 2006 р.). - Київ, 2006.

Размещено на Allbest.ru