Хронологія первісності. Походження та розвиток людини на різних територіях

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Предмет та джерела культрної антропології, як історії первісного суспільства. Пізнавальне та наукове значення предмету вивчення

Предметом культурної антропології як історії первісності є розвиток людства від часу відокремлення людини від тваринного світу та формування суспільства до виникнення держави. Джерел до вивчення різних питань культ. антроп. є дуже багато, але головні з них-це археологічні, антропологічні, геологічні, етнографічні, лінгвістичні, писемні. Археологічними джерелами є пам'ятки відкритого і закритого типу, об'єкти (ями, западини, рештки житлових і виробничих споруд, рештки вогнищ і печей, скупчення мат. залишків), кам'яні і кістяні вироби, кераміка, метал, скло, загалом усі складові культурного шару. Археологічні дослідження включають польові роботи на пам'ятках, лабораторне і камеральне вивчення, аналіз усіх предметів отриманих у результаті розкопок. Важливим джерелом є остеологічний (кістковий) матеріал, особливо рештки давніх організмів. На основі ретельного дослідження кісткових останків, порівняння їх з іншими рештками, що належать організмам, які сьогодні існують, дослідники реконструюють середовище життя вимерлих тварин. Біоархеологічні дослідження дають інформацію про моделі поселення, поділ праці, хвороби та пошкодження. Археологія охоплює такі проблеми, пов'язані з існуванням давніх людей, як питання природного середовища, що оточувало людину, способів його використання і зміни, засобів існування, технології, обміну, мистецтва, ідеології (у т. ч. і релігії), соц. організації, демографії. Етнологія вивчає традиційну культуру, соц.. і політ. Структуру, ритуали, вірування, звичаї, мову і загалом знакову систему, міграції, систему життєзабезпечення, взаємозв'язок із природнім середовищем і т п. Важливими джерелами є дані лінгвістики. Мови і діалекти у своїй глибинній основі зберігають сліди уже далекого минулого. Писемні джерела також можуть застосовуватися для реконструкції життя тих народів, які стояли на нижчому рівні, ніж народи писемні. Для вивчення окремих питань культ. антропол. використовуються також природничі джерела, які мають основоположне значення у періодизації і хронології пам'яток археології.

2. Історія та історіографія науки про первісне суспільство

Уже Арістотель розглядав людину як частку природи, яка має дуже багато подібностей з різними тваринами, успадкованими у дуже давні часи. У Стародавньому Римі поет-натураліст Лукрецій Кар у поемі «Про природу речей» висунув гіпотезу про походження світу і людини, про еволюцію людини від тваринного дикунства до цивілізації. Трохи пізніше лікар Гален проводив розтин тіл людей, ввів секцію тварин, в тч і мавп, на основі чого прийшов до важливих висновків про велику подібність їхньої будови, структури, взаємозв'язок органів тіла і функцій. Видатний природодослідник Карл Лінней у творі «Систематика природи» накреслив загальну наукову картину світу - подав повну класифікацію тварин і рослин, поставивши людину на найвищому щаблі еволюції поруч із мавпами. Жорж Бюффон у своїй «Природничій історії» дав пояснення антропологічним відмінностям, що виникли внаслідок географічних, кліматичних та соціально-історичних факторів. Жан Батист Ламарк у науковій праці «Філософія зоології» вперше висловив думку про походження одного виду тварин від іншого, сформулював принцип історизму в біології. За ініціативою П. Брока в Парижі створено окреме антропологічне товариство, подібні товариства створено в в Лондоні, в Італії, в Німеччині, в Кракові. Російське антропологічне товариство виникло при Петербурзькому університеті. Еволюційна теорія природи вперше опублікована Чарльзом Дарвіном у праці «Походження видів шляхом природного добору». Найактивнішими пропагандистами теорії Дарвіна були Т. Гекслі та Е. Геккель. Останній сформулював і обґрунтував «біоенергетичний закон», за яким онтогенез у загальних рисах повторює філогенез. Також Геккелю належить ідея про існування мавполюдини (пітекантропа). Остаточне формулювання і конкретні докази гіпотези про походження людини від викопних людиноподібних мавп належать таки Ч. Дарвіну. Він у праці «Походження людини і статевий добір» висунув струнку систему доказів про поступову біологічну еволюцію всього живого на Землі аж до появи сучасної людини. Великі досягнення у розвитку палеоантропології та, первісної археології у Європі та в Америці зробили А. Кізс, Г. Осборн та інші. На Пд Африки великі відкриття зробив професор Р. Дарт та антрополог Р. Брум. Найвизначніші відкриття у палеоантропології в 1950-1970-х роках випали на сім'ю Лікі. Антропологічні дослідження в Україні можна пов'язувати з іменем М. Максимовича, який опублікував статтю у якій поставивив питання про місце людини в природі; П. Чубинського, який за доручення Російського географічного товариства організував збір історико-етнографічних та фольклорних матеріалів на терит. України; Х. Вовка.

3. Проблеми періодизації та хронології первісності. Антропологічна, археологічна та історична схеми періодизації

З давніх-давен вчені застосовують поділ чи класифікацію усього стародавнього минулого на періоди за певними вибраними критеріями. Періодизація може бути археологічна, антропологічна, етнологічна, геологічна і тд. Історична періодизація розпочинається від початку писемності і утворення перших цивілізацій. Одне з найважливіших завдань періодизації-датувати певну еволюційну подію. Для цього використовуєтьсь геологічна часова шкала. Вона базується на стратиграфічному принципі, за яким кожен оремий шар порід характеризується конкретним віком (хронологією). В непорушеному профілі завжди молодшим є шар, що міститься вище, а старшим є шар, що залягає нижче. На геологічній часовій шкалі є три головні ери, впродовж кожної з яких на Землі домінували окремі групи хребетних тварин: палеозой, мезозой, кайнозой. В межах кожної ери існує внутрішній поділ на періоди та епохи. Для датування використовують дві групи методів: відносні та абсолютні. Відносну хронологію застосовують у тих випадках, коли потрібно визначити послідовність подій чи фактів одне стосовно іншого без встановлення точної дати в межах епохи. Абсолютна хронологія встановлюється за допомогою точних і природничих наук, або ж на основі датування монет, написів на артефактах ужев писемний період первісності.

В європейській історичній науці прийнято таку історичну періодизацію:

Доісторичність: поява людини -- 3000 до Р. Х. (поява писемності) ;

Античність: 3000 до Р. Х. -- 476 (зруйнування Риму) ;

Середньовіччя: 476--1492 (відкриття Америки) ;

Ранній новий час: 1492--1789 (Французька революція) ;

Новий час: 1789--1914 (Перша світова війна) ;

Новітній час: 1914 -- сьогодення.

Відповідно до антропологічних знахідок попередніх досліджень було більш-менш встановлено наступну періодизацію:

Проконсул - з 20 млн років тому;

Рамапітек - з 14-15 млн років тому;

Дріопітек - з 9-10 млн років тому;

Австралопітек (південна мавпа) - з 3-5 млн років тому;

Homo habilis (людина вміла) - з 2, 5 млн років тому;

Homo erectus (людина прямостояча або архантроп (найдавніша людина) - з 1, 5 млн років тому;

Неандерталець (або палеоантроп (давня людина) ) - 150-40 тис. років тому ;

Homo sapiens (людина розумна) або кроманьйонець (або неоантроп (нова людина) ) - з 40 тис. років до н. е.

Археологічна класифікація, розкриваючи послідовні етапи еволюції знарядь праці, встановлює і основні стадії в розвитку продуктивних сил суспільства, що є необхідною умовою для створення періодизації історії первісно-общинного ладу.

Кам'яна доба (палеоліт;мезоліт;неоліт) > Мідний вік >Бронзова доба>Залізний вік.

4. Тваринні предки людини. Сучасні теорії про походження людини

1. Гіпотеза статевого відбору Ч. Дарві-на. У книзі "Походження людини... ” за 1871 р. Ч. Дарвін намагався вивести походження людини лише з біологічних факторів, наприклад, що завдяки довготривалому відбору жінками чоловіків з “прогресивними рисами” - красивіших, сміливіших, здоровіших та розумніших, ці риси передавалися в спадок і з часом людина та суспільство ставали досконалішими. Але ця гіпотеза не відповідала на запитання, яким чином розвивалася мораль, свідомість всередині громади. Зрозумівши слою помилку, Ч. Дарвін ввів поняття “групового чи колективного статевого добору”, за яким відбір прогресивних елементів проходив не на рівні однієї особи, а на рівні усієї громади: виживали і вдосконалювалися ті колективи, у яких на вищому рівні знаходилися соціальні і моральні норми - честь, геройство, мудрість, взаємодопомога тощо.

2. Гіпотеза соціальних стосунків відомого англійського антрополога першої третини XX ст. є подібною до дарвінівської ідеї “групового статевого добору». Вона зводиться до того, що первісні ізольовані групи вели жорстоку боротьбу за виживання, внаслідок чого збереглися ті групи, у яких розвиненішими були соціальні стосунки - взаєморозуміння, допомога, колективні форми полювання і боротьби з природними стихіями. Відбір йшов на рівні груп-колективів.

3. Гіпотеза “планетарної людини» Говарда Парсона (США) полягає в тому, що самі історичні, географічні та екологічні умови розвитку цілої планети спричинили процес антропогенезу і появу людини. Тобто, що в силу різних умов людина була ніби закономірним етапом розвитку Всесвіту, її необхідним елементом. В такому трактуванні людина виступає детерміновано космічною, міжпланетною істотою.

4. Гіпотеза “радіоактивного впливу” Геральда Матюшина. У період 5-2 млн. р. тому у зоні Східноафриканського рифту внаслідок потужної вулканічної діяльності і горотворчих процесів утворилися природні радіоактивні реактори, які підвищили загальний радіаційний фон у декілька сотень разів. За сотні тисяч і мільйони років такої радіації проходили мутації різних видів, в тому числі і гомінідів, які вимирали або ж видозмінювалися генетично.

5. Уже згадувана трудова теорія Ф. Енгельса мала важливе значення а процесі становлення антропогенезу як науки. У праці "Походжен-ня сім'ї, приватної власності і держави" Енгельс чітко сформулював ідею, що трудова діяльність первісної людини, особливо колективна, впливала на розвиток мозку, кисті руки, на прямоходіння і соціальні стосунки.

6. Цікавою є водна гіпотеза походження людини. Суть гіпотези в тому, що людина еволюціонувала на побережжі великих водоймищ і океану, де її головною здобиччю ставали підводні організми - риба, краби, різні молюски. Постійне ходіння у воді вимагало випрямленого стану і пересування на двох ногах, вивільнення рук для ловлі організмів і збору продуктів харчування. При цьому втрачалося оволосіння тіла і з'являвся підшкірний жировий прошарок, що запобігав переохолодженню тіла. Одночасно внаслідок природного добору на голові залишилася шапка волосся, що захищала від перегріву під палючим сонцем.

5. Дріопітеки, рамапітеки та інші викопні форми

Дріопітикові жили в середині міоцену (13-8 млн. р. тому). Рештки знайдені в Європі, зокрема в Франції. Це також одна з перших відкритих викопних форм мавп (1856 р. ). Дріопітеками (лісовими мавпами) їх було названо тому, що перші знахідки трапились у геологічних шарах, які вказували на дуже теплий клімат і тропічне лісове середовище. В наш час знахідки відомі в Європі, Африці, на Близькому Сході, в Китаї, Росії. У 1996р. в Іспанії трапилися знахідки добре збережених частин скелету дріопітека на місцезнаходженні Сан Лобатарес. Це була потужна група icтот, що заселяла зону теплих і помірних лісів, не доходячи до тропіків. Дріопітеки відзначалися найбільше випрямленою поставою тіла серед усіх інших гоміноїдів того часу. Їхні плечі були порівняно широкими, що давало можливість робити різні вправні рухи руками, кисть була широка і пристосована до захвату різних предметів. Можливо, були предками однієї з гілок сучасних людиноподібних мавп. У цих істот руки, плечовий пояс і зап'ястя пристосовані до того, щоб розгойдуватися на деревах; грудна клітка широка, поясниця вкорочена, але основа спини видовжена, розширені тазові кістки, є копчик. Зуби і череп із широкою і часто видовженою лицевою частиною дуже подібні до зубів інших гоміноїдів Старого Світу. Розміри тіла і відносна величина мозку були більшими. Вони з'явилися в Африці, очевидно, в міоцені і прийшли у Європу під час пересихання доісторичного моря Тетіс. Лазили по деревах, харчувалися плодами, оскільки їхні корінні зуби з тонким шаром емалі не були пристосовані до пережовування грубих харчів (наприклад, зерен ). Дріопітек разом з африканським кеніапітеком є одним з ранніх представників сімейства Hominidae.

Рамапітеки найпоширенішими були на території сучасного Пакистану і Непалу в період 13-8 (15-7) млн. р. тому. Вперше виявлені на Сиваликських пагорбах в Індії. Представлені знахідками лише щелеп із зубами. Іноді їх називають ще сугрівапітеками і брахмапітеками. Цікавою є історія відкриття цього гоміноїда. Ще в 1878 р. геолог В. Теобальд зазначив, що в цьому регіоні знайдено викопні рештки людиноподібних мавп. Подальші пошуки підтвердили слушність його інформації. Тут відкрито цілу колекцію різних кісток мавп неогенового періоду. Серед них і рамапітеки (дослівно - мавпа Рами). Рама - герой епосу “Рамаяма”, який за допомогою мавпячого війська переміг армію ракшасів - злих демонів. Вид вперше був описаний Г. Льюісом у 1934 р. і викликав дискусію серед спеціалістів. За його описом, вони мали “малі зграбні щоки і зуби, нижня щелепа коротка, зуби наближені до людських, порівняно невеликі різці, ікла дуже малі”. Рамапітек жив власне у той час, коли cтався той вирішальний крок, який розділив лінію людини і сучасних людиноподібних мавп, І поряд з тим, рамапітек має більше мавпячих рис, НІЖ людських. Жили вони посеред рідколісся і частину дня проводили в кронах дерев. Однак на відміну від шимпанзе, які харчуються переважно м'якими овочами, рамапітеки перейшли уже до твердих харчів - зерен злаків, коріння, насіння, горіхів. На це вказує товстий шар емалі на зубах і сліди тертя на кутніх зубах. Оскільки рамапітек частіше використовував кутні корінні зуби, то прогнатизм його морди (лиця) зменшився. Рамапітек, можливо, є зменшеним варіантом сівапітека. У нього була вкорочена лицева частина і дрібніші плоскіші зуби з порівняно великою поверхнею кусання, ніж у людини і у людиноподібних мавп. Виявлені глибокі щелепи, що були коротші і гостріші, ніж у людини і дріопітеків. Вага - 14 кг. Раніше рамапітеків вважали прямими предками гомінідів пізнішого часу. Від цих істот велася лінія людиноподібних мавп і людини.

Інші викопні форми:камояпітек, пропліопітек, парапітек, олігопітек, єгиптопітек, лімнопітек, мікропітек, діонисопітик, дендропітек, пліопітек, проконсул, сівапітек, анкарапітек, ореопітек.

6. Австралопитеки та їх різновиди. Історія відкриття та дослідження

У період пізнього міоцену (приблизно 5, 5 млн. р. тому) з'являється нове відгалуження на генеалогічному дереві гомінідів - австралопітек. Унікальність австралопітека полягає в тому, що він належав до гомінідів, поділяв з ними більшість вихідних ознак, та все одно залишався представником іншого роду, з власною еволюційною історією. Відкриття перших скам'янілостей австралопітека відбулось у 1924 р. Його автором був Раймонд Дарт. Він же дав назву нововідкритому виду - Австралопітекус африканус. Австралопітеки не були монолітною групою, їхній рід включав кілька видів. Першу класифікацію скам'янілостей австралопітека запропонував Дж. Т. Робінсон. Він виокремив два основні типи: граційний та масивний. Після відкриття скам'янілостей у Східній Африці кількість визначених варіантів зросла. Рід Австралопітек підрозділяють тепер на кілька видів. Незважаючи на відмінності, всі види поділяли певні спільні ознаки: 1) їхнім ареалом були савани; 2) вони мали великі кутні зуби та відносно малі ікла; 3) вони постійно пересувались на двох ногах; 4) їхній мозок зріс у розмірах та став складнішим за структурою порівняно з попередніми видами. Три останні ознаки об'єднує одна риса - вони у тій чи іншій мірі пов'язані з пристосуванням до проживання на відкритих просторах. За людськими стандартами, щелепи австралопітека були непропорційно великими порівняно з черепною коробкою, та мали надто масивну задню частину. ймовірно, то був вияв харчової спеціалізації, тенденція до посилення потужності жувального апарату. Великі моляри з товстим шаром емалі створили широкі перемелюючи поверхні, а зменшені ікла не заважали руху щелеп. Австралопітек споживав горіхи, ягоди, насіння дерев та кущів, що були досить грубою їжею. З особливостями харчування, ймовірно, пов'язане постійне двоноге пересування австралопітека. Воно зафіксоване у численних змінах у скелеті, порівняно з попередніми формами приматів. У нижній частині хребта сформувався задній вигин, утворилась поперекова крива - набір пристосувань для перенесення центру ваги тіла в область тазу. Змінилась будова суглобів у стегні, тазі та коліні, що дозволило австралопітекам пересуватись вертикально. У стопі з'явилося фіксоване склепіння, яке було пристосоване для ходіння, але робило задні кінцівки непридатними до лазіння. Відповідь, ймовірно, у складі харчових ресурсів савани. Маленькі розсіяні рослини набагато ефективніше збирати, маючи обидві руки постійно вільними. Знарядєва діяльність, пристосування до збору дрібної їжі сприяли розвитку у австралопітека спритних та точних хапальних рухів, що відбилось у змінах будови рук. Необхідність пристосування до нових умов викликала збільшення мозку (згідно вимірам черепної коробки - до 400-550 см3), переважно паріетальної частини, що є непрямим підтвердженням розвитку у цих істот мови. Як наслідок, могло відбутись ускладнення соціальної організації, що мала вигляд стада, яке підрозділялось, з метою більш ефективного пошуку їжі, на групи з одним самцем та кількома самицями. Встановити причини вимирання австралопітека дослідникам поки що не вдалось. Ймовірно його витіснили з його екологічної ніші представники роду Homo, 1 млн. р. тому відбувається повне зникнення австралопітека.

Австралопітек анаменсіс (Australopithecus anamensis- 4, 2 - 3, 9 млн. р. тому. Відкрили Мев Лікі і Алан Уокер. Істота прямоходяча. Вага 46 - 35 кг. Мері Лікі і Алан Уокер вважають, що цей вид міг бути предком австралопітека афаренсіса.

Австралопітек бахрельгазалі (Australopithecus bachrelghazali) - Чад. датується 3, 5 - 3, а може й 4 млн. р. тому. Жив на побережжі озера. За будовою тіла ця істота була досить стрункою і прямо ходячою

Австралопітек африканський. (Australopithecus africanus). Стоянка Таунг. ПАР.. Датується часом 3, 5 - 2, 5 млн. р. тому. За межами Африки австралопітеки не знайдені. Будова нижніх кінцівок і стопи вказує, що австралопітеки пересувалися на двох ногах, але коротшими кроками, похитуючись з боку в бік. Зріст - 135-140 см, об'єм черепної коробки - 500 см куб. У мозковій коробці склепіння дещо підвищене порівняно з коробкою шимпанзе. Потиличний отвір зміщений вперед. Лицевий скелет із плоскою середньою поверхнею прогнатний, з дуже масивною нижньою щелепою. Зубний ряд без виступаючих ікол і діастем.

Австралопітек трансваальський. (Australopithecus transvaalensis). Стоянка Стеркфонтейн, ПАР.

Австралопітек прометеїв. (Australopithecus prometeus) Стоянка Макапансгат. ПАР.

На сьогодні австралопітеки трансваальський і прометеїв розглядаються вченими як різновиди австралопітека африканського.

7. Homo habilis як перші люди на планеті

Homo habilis - “людина вміла”. Вона знайдена в основі шару ІІ. Відкрили істоту Мері і Люіс Лікі. Хабіліс датується в середньому часом 1, 75 -2, 0 млн. р. тому, мав зріст 120 -150 см, вагу - 25-40 см, об'єм мозку - 645-660 куб. см, належав в минулому до австраопітеків африканус чи афаренсіс. Судячи з найдених кісток, хабіліс ходив на двох ногах, а пальці його рук мали сильну і точну хватку. Його лице мало ще архаїчну форму, з надочними валиками, пласким носом і виступаючими вперед щелепами. Голова стала круглішої форми порівняно з австралопітеками, мозок - крупніший. Випуклість всередині черепа вказує на наявність в них центра Брока - центра мови, але гортань ще не могла відтворити усіх звуків, які відтворює сучасна людина. Щелепи були менш масивні, ніж в австралопітеків, кістки ніг і рук подібні до кісток сучасних людей. Окремі індивідууми важили біля 50 кг. Жили в Східній і, можливо, в Південній Африці (телантропус), чи в Південно-Східній Азії (мегантропус) ? Ці люди виготовляли перші знаряддя праця (чопери, чопінги, сфероїди, скребла), будували куріні з гілля та трави, полювали на дрібних звірят. Від них походять, очевидно, Homo erectus. Стоянки: Олдувай, Кообі-Фора, Сварткранс. Homo habilis була порівняно слабкою істотою. Вона не мала великих і сильних зубів чи ікол, кігтів, не вміла прудко бігати. Але усі ці слабкі сторони вона компенсувала колективним вмінням виготовляти і застосовувати кам'яні вироби як знаряддя праці, або ж як зброю. Першими знаряддями, можливо, були просто гострі палиці, дубинки, великі кістки тварин і лише згодом людина взяла в руки камінь і підгострила його способом оббивки і ретушування країв, надаючи йому форму леза. Так оббита з однієї сторони річкова галька називалася “чопер”, а оббита з двох сторін - “чопінг”. Людина розбила камінь на дрібні гострі скалки-відщепи і вибрала найкращі з них для різання м'яса чи шкури вбитого звіра. Це сталося понад 2, 5 млн. р. тому і до 5 тис. до н. е. Більшість палеоантропологів погоджуються, що м'ясо було суттєвою частиною харчової бази “людини вмілої”; однак вони не можуть дійти згоди у питанні: були ранні люди мисливцями, чи лише збирали рештки трапез великих м'ясоїдних тварин. Ймовірно їхня стратегія включала обидва способи - полювання на дрібну не дуже швидку здобич (як це роблять зараз шимпанзе) та лише на тих великих тварин, які були ослаблені через старість або хвороби (нова практика, якщо порівнювати з австралопітеком). Полювання на великих травоїдних все ще було небезпечним для Homo habilis з його досить примітивними знаряддями. Отже, полювання залишалось новою, не освоєною стратегією споживання природних ресурсів, і не могло забезпечити “людині вмілій” джерела регулярного постачання їжі. Поширення меж харчової бази ранніх людей на недоступні раніше види тварин (великі травоїдні) і рослин (зернові саван та рідколісся) стало можливим лише завдяки знаряддям. Нова стратегія виживання виявилась дуже ефективною. Вона дозволила Homo habilis поширити їхній ареал аж до Яви, та почала справляти все більший вплив на фізичну будову істот, які її застосовували. Це привело до появи нового виду - Homo erectus.

8. Архантропи (пітекантропи), Homo erectus

Homo erectus - творець культури архантропів (1, 6 - 0, 2 млн. р. тому). “Людина прямоходяча” - виділено в 1951 р. (Б. Кембел, 1962). Ще раніше він називався Piteсantropus erectus (за Е. Дюбуа, кінець ХІХ ст. ) У 1891-1892 рр. молодий голландський доктор Ежен Дюбуа проводячи розкопки біля с. Трініл на о. Ява, виявив кісткові рештки людиноподібного створіння з приплюснутим черепом та цілком “сучасною” стегновою кісткою. Вчений спочатку назвав істоту Pitecantropus (мавполюдина, на честь гіпотетичного створіння, існування якого припускав німецький зоолог Ернст Генріх Геккель), додавши erectus (прямоходячий), щоб наголосити на її вертикальній поставі. Науковий світ довго не визнавав цього відкриття. Лише через десятиліття, коли у інших частинах світу також були виявлені залишки нового виду, він зайняв місце у родоводі Homo, змінивши назву на Homo erectus. Крім Яви скам'янілості “людини прямоходячої” походять з Китаю (вапнякова печера Чжоукоудянь), Африки (Терніфін біля Орану в Алжирі, Олдувай, Східна Туркана. У Європі знахідки скам'янілостей “людини прямоходячої” нечисленні та відносяться до пізнього періоду її існування. Це, зокрема, знахідки з Мауера, біля Гейдельбергу в Німеччині, які датують бл. 500 тис. р. тому. У фізичній будові Homo erectus, порівняно з Homo habilis помітні подальші зміни, які відбувались під впливом культури. Люди стають більше подібними до нас з вами. Череп довгий, посаджений низько, з кістковим виступом ззаду, з похилим лобом, товстими надочними валиками, плоскішою лицевою частиною, крупними, висунутими вперед щелепами, більше масивними, ніж у нас. Зубами. Підборіддя відсутнє. Сильні м'язи шиї підтримували виступаючу вперед голову. Об'єм мозку - 880 - 1100 см куб.. Деякі дорослі особини сягали зростом до 1, 8 м і важили до 70 кг. Еректуси спершу сформувалися в Африці на базі хабілісів та австралопітеків. Потім через північні близькосхідні ворота помандрували в Азію та Європу. Вважається, що темпи розвитку різних популяцій у різних географічних регіонах були різними. Еректуси (?) -синантропи вперше використали природний вогонь, однак є дані, що уже в ранніх горизонтах Олдувайської стоянки використовували природний вогонь (понад 1 млн. р. тому). Їхні моляри менші і вже сягають верхньої межі розмірів характерних для сучасних людей. Однак різці лишаються великими. Ці ознаки можна пояснити, як і у випадку з “людиною вмілою”, 1) застосуванням знарядь для обробки їжі та вогню для її приготування; 2) споживанням жорсткого м'яса, яке ранні люди розривали міцними різцями. Мозок Homo erectus еволюціонує від порівняно малих за розміром ранніх зразків до великих пізніх (Чжоукодянь чи Чукутянь). Характерною ознакою “людини прямоходячої” є масивні кістки черепа та товста черепна кришка. Вона не була успадкована від Homo habilis та не перейшла згодом до Homo sapiens. Функціональне призначення такої структури черепа лишається незрозумілим. За загальними пропорціями тіла “людина прямоходяча” була більшою за “людину вмілу”. Внутрішньовидова різниця у розмірах тіл Homo erectus вказує на існування статевого диморфізму та значну індивідуальну варіабельність. Незважаючи на певні відмінні риси, характерні для різних популяцій “людини прямоходячої”, які заселяли територію від Африки до Індонезії, вони мають спільні ознаки у фізичній будові та матеріальній культурі.

Останні відображені у ашельській традиції виготовлення знарядь. Вона виникла майже одночасно з появою Homo erectus бл. 2 - 1, 5 млн. р. тому. Ця модель продукування виробів складніша ніж індустрія галькових чоперів, що дозволяє припустити еволюційний розвиток у процесі виготовлення знарядь. Найбільш характерне знаряддя - ручне рубило. Також зустрічаються відщепні знаряддя з вторинною ретушшю, які на певних місцезнаходженнях складають до 3/4 від загальної кількості знарядь. Ці вироби відображають вищий рівень розвитку координації ока, мозку та руки майстра та прогрес у здатності до планування. Пізньоашельські каменероби винайшли техніку “м'якого” відбійника, при якій на зміну каменю-відбійнику прийшли ріг, кістка чи дерево, які дозволяли набагато краще контролювати процес виготовлення та одержувати досконаліший продукт. Археологічні дані показують, що методи індустрії галькових чоперів використовувалась у Східній Європі та Східній Азії впродовж сотень тисяч років після появи ашельських технологій у Африці, Індії та Західній Європі. Це дозволяє припустити співіснування двох культурних традицій. Пояснюючи таке явище археологи припускають, що ті ж самі первісні колективи залежно від потреб могли використовувати обидві технології - що й привело до появи різних наборів інструментів на окремих стоянках. Спосіб життя Homo erectus найкраще характеризують комплекси даних з культурних шарів на довготривалих пам'ятках, таких як Джоукоудянь; та комплекс Торральба-Амброна у північній Іспанії, який містить сотні кісток слонів - здобич мисливців того часу. На основі одержаної інформації археологи виводять кілька головних ознак способу життя “людини прямоходячої”.

1. Вона стала вправним мисливцем, а м'ясна їжа - невід'ємною частиною її харчової бази.

2. Вона почала влаштовувати табори - домашні бази, куди групи мисливців-збирачів приносили свою “здобич” і де проводився її розподіл.

3. Вона почала систематично застосовувати вогонь для приготування їжі та зігрівання жител у зонах холодного клімату.

Все це дозволило посилити вплив ранніх людей на довкілля і збільшило роль культури в еволюційному процесі.

9. Антропологічний вигляд та природне оточення еректусів. Африканські та азійські еректуси

У фізичній будові Homo erectus, порівняно з Homo habilis помітні подальші зміни, які відбувались під впливом культури. Люди стають більше подібними до нас з вами. Череп довгий, посаджений низько, з кістковим виступом ззаду, з похилим лобом, товстими надочними валиками, плоскішою лицевою частиною, крупними, висунутими вперед щелепами, більше масивними, ніж у нас. Зубами. Підборіддя відсутнє. Сильні м'язи шиї підтримували виступаючу вперед голову. Об'єм мозку - 880 - 1100 см куб.. Деякі дорослі особини сягали зростом до 1, 8 м і важили до 70 кг. Їхні моляри менші і вже сягають верхньої межі розмірів характерних для сучасних людей. Однак різці лишаються великими. Ці ознаки можна пояснити, як і у випадку з “людиною вмілою”, 1) застосуванням знарядь для обробки їжі та вогню для її приготування; 2) споживанням жорсткого м'яса, яке ранні люди розривали міцними різцями. Мозок Homo erectus еволюціонує від порівняно малих за розміром ранніх зразків до великих пізніх (Чжоукодянь чи Чукутянь). Характерною ознакою “людини прямоходячої” є масивні кістки черепа та товста черепна кришка. Вона не була успадкована від Homo habilis та не перейшла згодом до Homo sapiens. Функціональне призначення такої структури черепа лишається незрозумілим. За загальними пропорціями тіла “людина прямоходяча” була більшою за “людину вмілу”. Внутрішньовидова різниця у розмірах тіл Homo erectus вказує на існування статевого диморфізму та значну індивідуальну варіабельність. Незважаючи на певні відмінні риси, характерні для різних популяцій “людини прямоходячої”, які заселяли територію від Африки до Індонезії, вони мають спільні ознаки у фізичній будові та матеріальній культурі. В Азії майже всі рештки походять з Яви та з Китаю. Найранішими є рештки “пітекантропа” з шарів Джетіс на Центральній Яві віком понад 1, 5 млн. р. ; в шарах трініль - рештки пітекантропів віком понад 700 тис. р. тому. Викопна людина з Китаю - синантроп (тепер уже 40 особин) датується часом 360 тис. р. тому. Селище Джоукоудянь, 40-50 км південно-західніше Пекіну, в долині річки з вапняковими пагорбами, в печері Юань-жень-Дун. Печера - це відкрита тріщина у схилі пагорба з потужністю відкладів до 50 м, у яких знайдено величезну кількість кісток тварин, кам'яні вироби первісних людей і їх остеологічні рештки. Знаряддя праці представлені грубо оббитими чоперами чи рубилоподібними інструментами, виготовленими з кварцита, пісковика і роговика. Трапляються також справжні нуклеуси - кам'яні жовна, з яких відколювали відщепи і пластини, що мали дуже гострі леза і використовувалися як ножі. Крім знарядь виявлено потужні лінзи попелу та вугілля від залишених в давні часи вогниш. Багаття горіли, мабуть, безперервно, оскільки синантропи ще не уміли штучно добувати вогонь. Підтвердженням цьому є товщина одного з “попелищ”, що нараховує 6 метрів потужності. Синантропи мали низькі широкі черепи, відносно дрібні зуби без діастем, короткі нижні щелепи. Їх об'єм мозку становив 880 - 1220 куб. см, зріст - середньо 163 см. Проживали 500-400 тис. р. тому. В печері Джоукоудянь знайдено дуже багато кісток тварин. Синантропи полювали переважно на кабанів, бізонів, оленів, газелей, коней, носорогів. Існує також думка, що ці люди були канібалами, хоч більшість вчених вважає, що роздроблені кістки самих людей є результатом дії гієн, а не синантропів. Бокові гілки - ланьтянська та юаньнанська людина. Влітку 1963 р. в районі Ланьтянь, провінція Шеньсі, 50 км від м. Сіань знайдена нижня щелепа архантропа, названого ланьтянською людиною. Об'єм мозку - 780 см куб.. Череп з товстими стінками і масивним надочним валиком. Вік - 600 тис. р. тому. Інші місця найважливіших знахідок: Нармада, Юаньмоу, Лук Йєн, Юнцзи, Наньчжао, Пекін, Хецзян, Пернінг (Моджокерто), Трініль. У 1951 р. синантроп і пітекантроп об'єднані в один вид і дістали едину назву Homo erectus. Homo ergaster (назва постала у 1984 р. ) - пітекантроп африканський (Олдувай, 1960 р., Люіс Лікі). Череп разом із примітивними знаряддями з каменю. Місткість - 1000 куб. см. У шарі ІІ Олдувая виявлено численні рештки пітекантропа, а також значну кількість різних рубил ашельського типу та знаряль праці на відщепах. Однією з найважливіших морфологічних рис олдовайського пітекантропа є його різко виражений, далеко виступаючий надбрівний валик (найбільший серед усіх відомих архатропів). Пізніше (1984) африканського пітекантропа назвуть Homo ergaster.

Гомо рудольфенсіс. (Homo rudolfensis). 1967 р. на озері Барінго виявлені рештки скелету, що датовані 1, 9 млн. р. У 1972 р. Річард Лікі в Кообі-Фора (Кенія) виявив череп KNM-ER 1470, що мав об'єм мозгу 780 куб. см. Знахідку за калій-аргоновим методом датовано 2, 6 млн. р. тому. Спочатку його віднесено до роду Homo без видового визначення (М. Дей, 1973) ; пізніще названо Homo rudolfensis (від назви озера Рудольфа; інша назва озера - «Туркана»). Через рік (1973) над озером Туркана знайдено інший череп, подібний до гомініда, але його об'єм мозку становив 500 куб. см. У 1993 р. опублікована нижня щелепа зі стоянки Урага в Малаві, Центральній Африці, що датовані часом 2, 5 - 2, 3 млн. р. тому. М. Бунак назвав цей вид «Гомо віллафранкський кообіфорійський» (Homo villafrancicus koobiforensis). У 1984 р. відкрита стоянка Наріокотоме ІІІ (Туркана). Тут знайдено кістки підлітка віком приблизно 13-14 років, зростом 1, 6 м (об'єм мозгу 880 куб. см). Датований часом 1, 6 млн. р. тому Вчені підрахували, що у дорослому віці чоловік мав би зріст 1, 8 м. Скелет знайдений “мисливцем за скам'янілостями” Еамойя Кімеу. Вважається, що на початку еоплейстоцену в Африці склалися складні кліматичні умови, що призвели до нових форм пристосування. Крім того, ускладнилися стосунки поміж різних груп австралопітеків, що призвело до появи нового виду, з крупнішим мозком, розвинутішим інтелектом і кращою пристосованістю до нових природних умов. Інші місцезнаходження ергастерів: Терніфін, Алжір - 700 тис. р. тому; Кообі-Фора, Кенія, оз. Рудольф (Туркана) - череп з великим надочними валиками належить до найраніших і нових знахідок - 1, 6 млн. р. ; Сварткранс, ПАР - 1 млн. р. тому. Крім цих, рештки ергастерів знайдені в Мелка-Кунтуре, на р. Омо, Чесованджа, Олдувай, Олоргесайліє.

10. Архантропи у Європі. Дманісі. Способи виживання, примітивне господарство

Найдавніші свідчення належать до 1, 75 млн. р. тому, але переважна більшість знахідок датується 800 - 200 тис. р. Звичайно це фрагменти черепів та щелепи (за винятком Атапуерки та Дманісі). Майже всі вони вміщують риси, характерні для сапієнсів (що збиває з толку вчених). Дехто вважає їх перехідними формами поміж двома видами. Можливо, еректуси прийшли у Європу в теплий вілафранкський період. Потім еволюціонували під впливом похолодань та міграцій в бік Homo sapiens. З часом вони опинилися в ізоляції і пристосувалися в формі гейдельбежців, ще пізніше - неандертальців.

Homo erectus з Дманісі. У 1990-х роках світ облетіла звістка про знахідки кісток незвичайних гомінідів поблизу грузинського містечка Дманісі, виявлені відомим антропологом Давидом Лордкіпарідзе. Унікальні знахідки трапилися під руїнами середньовічного замку, де проводилися реставраційні роботи. Стоянка була розміщена на невеликому залісненому плато з глибокими ущелинами, на дні яких текли потоки гірських річок, що оточували підвищення.

Майже 2 млн. р. тому в цих місцях пройшло виверження вулкану, лава якого вкрила схили і затверділа в базальт. З часом поверхня вкрилася рослинністю, тут з'явились тварини і, що найважливіше - гомініди. Після цього відбувся ще один сплеск вулканічної діяльності, внаслідок чого поверхня знову вкрилася товстим шаром вулканічного попелу, що захоронив і законсервував кісткові рештки багатьох тогочасних тварин, в тому числі і гомінід. Розкоп мав глибину 6 м. На його дні знайдено усі рештки первісних людей - не менше 6 особин - черепи, нижні щелепи, кістки скелету. Всього більше 50 кісток. Антрополог Філіп Райтмайєр вважає, що уся ця група прямоходячих людей може розглядатися як єдина популяція. Це були дуже невеликі істоти, зростом до 1, 4 м, виглядом - щось посереднє поміж хабілісом і еректусом, з об'ємом мозку 650 см куб. Череп примітивний, великі ікла, довгі руки. Їх знаряддя дуже примітивні, грубо оббиті камені, подібні до галькової культури хабілісів, а не до трикутних рубил, якими користувався еректус в Африці і Європі. Дманісці віднаходили убитих хижаками травоїдних тварин і поїдали рештки здобичі. До великих хижаків «прилипають» (як риби-прилипали до китів) багато дрібніших видів тварин, які слідують за ними і користуються рештками їх трапези. Таким способом, очевидно, виживали і еректуси в Грузії.

гомініди, що перейшли до поїдання м'яса, рухалися і мігрували на далекі відстані вслід за міграцією великих хижаків. Спостерігаючи за діями хижаків, ці істоти і самі поступово перейшли до полювання, використовуючи палиці, що з часом трансформувалися у списи, каміння, що перетворилися на універсальні рубила, скребла і ножі. Перехід до м'ясної їжі поволік за собою низку перебудов в організмі, як в анатомії, так і в фізіології. Розпочався процес збільшення мозгу, розвитку інтелекту, складнішої соціальної поведінки, взвєморозуміння і взаємодопомоги. Так, серед черепів трапився екземпляр «старика» - чоловік років за 40, у якого випали усі зуби за життя і без допомоги одноплемінників він не зміг би вижити. Цей факт свідчить про досить розвинуту соціальну організацію, про тісні і складні стосунки всередині громади.

11. Палеоантроп. Ранні та класичні неандертальці. Проблема переходу до Homo sapiens

Ранні неандертальці жили 200 - 100 тис. р. тому. Місцезнаходження Сванскомб (Велика Британія), Штейнгейм і Ерінгсдорф (Німечина), Монтеморен, Фонтешевад (Франція), Саккопасторе (Італія). Кістякам цих істот притаманне химерне поєднання архаїчних та прогресивних рис зі значним об'ємом мозку (1400 куб. см і більше). Черепи їх мають вертикально витягнуте лице і круглу потилицю. Надбрівний валик дещо редукований (пом'якшений), лоб більш випуклий. В зубній будові менше примітивних ознак, зокрема третій корінний зуб не більший ніж другий чи перший

Штейнгейм. (Німеччина). Місцезнаходження в 20 км на північ від Штудгарта, біля однойменного селища на березі р. Мюрр - правої притоки Некара. Під час виробничих робіт давньоалювіальної піщано-гравійної верстви у 1933 р. знайдено череп палеоантропа (без нижньої щелепи). Геологічна верства потужністю до 15 м складалася з різновікових алювіальних нашарувань, що включали рештки плейстоценової фауни. Верхні шарування містили лише кісткові рештки мамонта та шерстистого носорога. У нижніх нашаруваннях траплялися останки слонів, биків, коней. Череп первісної людини виявлено на межі верхньої і нижньої товщ, що належить до інтерстадіалу рисс І - рисс ІІ (заалє-ельстер), приблизно 230 тис. р. тому. Геологічні умови знахідки довший час вивчав відомий вчений Беркхеймер. Сванскомб. (Англія). Знахідка викопної людини трапилася на правому березі р. Темзи, між Дартфордом і Грейвсендом, в 1935, 1936 і 1955 рр. Це піщано-гравійний кар'єр, що складається з кількох товщ алювіальних відкладів потужністю 12 м. Розміщений на 30-метровій терасі Темзи, що називається Бойн-Хіл. В середній частині відкладів знайдені рештки палеоантропа, що датуються геологами міжльодовиків'ям міндель-рисс. Поряд виявлено кам'яні знаряддя середньоашельського типу. Хронологічні межі пам'ятки, враховуючи різні точки зору, можна визначити як 300-200 тис. р. тому. «Людина з Касабланки» (Сіді Абдерахман). Марокко. Палеоантрополог П. Біберсон в 1955 р. виявив рештки палеоантропа в Літориновій печері, на висоті 24 м над рівнем моря. В основі шару з тропічною фауною знаходилися залишки викопної людини і кам'яні ашельські знаряддя праця. Антропологічно знахідка подібна до атлантропа Терніфіна. Геологічно вона датується часом кінця міндель-риссу, приблизно 300 тис. р. тому. Ерінгсдорф і Таубах. (Німеччина, Тюрінгія). Пам'ятки в долині р. Ільм, поблизу м. Веймара, приурочені до травертинових відкладів. Травертини мають потужність 15 м і залягають в середній терасі Ільму, яка датується рисським віком. З нижньою частиною цих відкладів пов'язані палеоантропологічні знахідки, які траплялися з 1908 по 1925 роки. Їх супроводжувала теплолюбна фауна молюсків і ссавців. Поширеними в цей час були лісові слони, гігантські і благородні олені. Верхні відклади включають уже холодолюбних тварин (мамонт і шерстистий носоріг) і крем'яні артефакти, які німецький археолог Г. Беем-Бланке відніс до веймарської культури чи мустьє-преслету і порівняв їх з матеріалами нижнього шару Киїк-Коби в Криму. Час існування палеоантропа визначений в межах 150 - 100 тис. р. тому. Гановци (Чехія). Недалеко від м. Попради, в Західних Карпатах, біля курорту Гановци, на травертиновому пагорбі Градок (20 м висотою) у 1926 р. знайдено частину черепної коробки і ендокран - травертиновий зліпок мозкової порожнини. У 1955 р. відомий антрополог Ф. Влчек знайшов тут також зліпки двох людських кінцівок. В нижній частині травертинових верств трапляються рештки теплолюбних тварин - слона, носорога Мерка, печерного лева, теплолюбних наземних молюсків; у верхній - холодолюбних видів тварин і стародавні кам'яні вироби. Пам'ятка датовна рисс-вюрмським періодом, приблизно 100 тис. р. тому. Саккопасторе. Північно-східна окраїна Риму, на лівому березі р. Анієне. Рештки палеоантропів знайдені в 1929 і в 1935 рр. разом з такими плейстоценовими тваринами, як гіпопотами, бики, носороги Мерка, благородний олень, а також з кам'яними знаряддями мустьєрської культури. Вік знахідки - також рисс-вюрмський час. Фонтешевад. Франція, Шаранта, Печера 2 км на північ від Монтброна. В 1947 р. залишки людських черепів знайдені на глибині 2, 6 м під шаром сталагмітів, поряд - грубо оббиті кремяяні вироби первісної людини. “Печера Людожерів” Крапина в Хорватії. Грот-ніша в долині невеликого потоку Крапиниця. В 1899 - 1905 рр. Б. Д. Горяновичем-Крамбергером тут знайдені кісткові рештки 24 особин неандертальців разом із кам'яною індустрією мустьєрського часу. Знайдено 270 зубів, деякі кістки були обвуглені, що було трактовано як ритуал приготування на вогні і поїдання людських трупів. Довгі кістки скелетів подрібнені і потрощені, що також ніби-то вказує на поїдання людей, але ким? Більшість вчених сьогодні вважають, що це були гієни. Питання канібалізму Крапини так і залишилось недоказаним. Разом відкрито більше 600 фрагментів кісток неандертальців двох підвидів - прогресивних та класичних. Киїк-Коба. Крим. 25 км на схід від Сімферополя, 7 км на південь від с. Зуї. В печері на невеликій глибині досліджено 2 культурних шари мустьєрського часу. У верхньому шарі трапились рештки кінцівок і зуби дорослої людини, а також скелет дитини. Дуже багата кам'яна індустрія артефактів, що включає рубила, скребла, наконечники і гостроконечники. Відомий археолог Г. А. Бонч-Осмоловський проводив розкопки тут у 1924-1925 роках. Матеріали датовані рисс-вюрмським часом, хоч можливий і пізніший вік. Палеоантропи вюрмського часу. Класичні або ж “шапельські” неандертальці Європи. Датуються 100 - 30 тис. р. тому. Кісткові рештки виявлені в Німеччині, Франції, Бельгії, Іспанії, Італії та ін. Фізична будова пристосована до холоду та полювання на великих тварин (загальна масивність кісток, помірний зріст - 150 - 160 см при широких плечах і масивному тулубі). Череп видовженої форми, спадистий лоб з великим надбрівним валиком, ніс широкий, підборідний виступ відсутній. Об'єм черепної коробки від 1350 до 1700 куб. см. Неандертальська знахідка. Німеччина, недалеко від Дюссельдорфа, виявлена у 1856 р. К. Фульротом в печері, яка сьогодні не збереглася. Знайдений там скелет дорослого чоловіка одразу ж привернув загальну увагу і став предметом гострої дискусії. Наприклад, Томас Гекслі вважав, що кістяк з Неандерталя відноситься глибокої давнини і є тим перехідним типом між мавпою і людиною, який мав існувати згідно еволюційної теорії Дарвіна. При перших же дослідженнях виявилися і специфічні риси неандертальця - невисока черепна коробка, похилий лоб, сильно розвинутий надбрівний валик. Ця знахідка дала поштовх до повернення інтересу до черепа з Гібралтару, виявленого ще в 1848 р. Виявилося, що цей череп має багато спільних рис з неандертальською знахідкою. Враховуючи це, В. Кінг виділив окремий вид викопної людини, назвавши його Homo neanderthalensis

12. Хронологія. Територія розселення

Європа, Кавказ, Середня Азія, Алтай, Близький Схід

На території України розселилися приблизно між 120-40 тис. років до н. е., а між 40-10 тис. років до н. е. (пізній палеоліт) їх змінили кроманьйонці

На теренах України відомі дві знахідки кісток неандертальців -- печера Кіїк-Коба (Крим, 1929) і ґрот Прийма-1 (Львівська область, 2004). Крім того, в Чернівецькій області відоме поселення неандертальців Молодова-1. Німецькі археологи на чолі з Торстеном Утмайєром з Університету ім. Фрідріха Олександра в Ерлангені та Нюрнберзі (ФРН) дійшли висновку, що остання стоянка неандертальців могла знаходитися в Криму. Про це сказано в матеріалі австрійського видання Der Standard. Саме тут відразу в декількох місцях були знайдені виключно пізні сліди перебування неандертальця: типові саме для цього виду гомінід знаряддя праці, сліди вогнищ і кістки вбитих тварин. Радіовуглецевий аналіз, застосований для визначення віку решток, показав, що ці сліди “у середньому на 10 тисяч років молодші за всі інші відомі на сьогоднішній день стоянки предка нинішньої людини на всьому ареалі її поширення від Іберійського півострова до Сибіру”. Крім того, йдеться далі, на одній і тій же глибині були знайдені знаряддя праці як неандертальців, так і сучасної людини, що дозволяє зробити висновок, що обидва види знаходилися на півострові або з дуже невеликим часовим інтервалом, або взагалі проживали одночасно. Перші залишки неандертальця були знайдені в 1856 році в печері в долині Неандерталь, біля міста Дюссельдорф в Німеччині (звідки й назва). Основна маса залишків неандертальців та їхніх попередників «пренеандертальців» (приблизно 200 індивідів) виявлена в Європі, головним чином -- у Франції, і належить до періоду 70-35 тисяч років тому (максимально до 100--150 тисяч років тому, можливо навіть раніше). На початку останнього заледеніння частина неандертальців мігрувала на південь (Передня Азія, Північна Африка). Проведений вченими з Національної лабораторії імені Лоуренса в Берклі (Каліфорнія, США) під керівництвом Джеймса Нунена (James Noonan) аналіз ДНК неандертальців і порівняння їхнього генотипу з генотипом сучасних людей дозволив зробити висновок про те, що ця гілка на еволюційному дереві людиноподібних «відхилилася» від гілки сучасних людей близько 400 тис. років тому -- ще до появи власне «неандертальців». ДНК неандертальців має більше спільного із ДНК шимпанзе, ніж з ДНК сучасної людини. Вважається, що перші неандертальці з'явилися близько 350 тис. років тому. Деякі роботи свідчать про те, що в сучасних людей і неандертальців до того часу був спільний предок. Однак пізніших та тісніших зв'язків між цими гомінідами не існує.

13. Технологія виготовлення знарядь неандертальської людини. Основні типи

Знаряддя праці перших неандертальців мало чим відрізнялися від знарядь їхніх попередників. Але із часом з'являлися нові, більш складні форми знарядь, а старі зникали. Цей новий комплекс остаточно оформився в так звану мустьєрську епоху. Знаряддя, як і раніше, виготовлялися із кременя, але форми їх стали набагато більш різноманітними, а техніка виготовлення - більш складною. Основною заготівкою знаряддя служив відщеп, який одержували шляхом сколювання з нуклеуса (шматок кременя, що має, як правило, спеціально підготовлену площадку або площадки, з якої й виробляється сколювання). Усього для епохи мустьє характерно близько 60 різних типів знарядь, багато з яких, щоправда, можна звести до варіацій трьох основних типів: рубильця, скребла й гострячка. Рубильця являють собою зменшений варіант уже відомих нам ручних рубав пітекантропів. Якщо розміри ручних рубав становили в довжину 15-20 см, то розміри рубилець - близько 5-8 см. Гострячки -тип знарядь, що мають трикутні обриси й вістря на кінці. Гострячки могли використовуватися як ножі для різання м'яса, шкіри, дерева, як кинджали, а також як наконечники копій і дротиків. Скребла застосовувалися при обробленні туш тварин, при обробці шкір і дерева. Крім перерахованих типів, на стоянках неандертальців знаходять також такі знаряддя, як проколки, шкребки, різці, зубчасті й виїмчасті знаряддя й ін. Використовували неандертальці для виготовлення знарядь і кістку. Правда, здебільшого до нас доходять лише фрагменти кістяних виробів, але бувають випадки, коли в руки до археологів попадають і майже цілі знаряддя. Як правило, це примітивні вістря, шила, лопаточки. Іноді попадаються й більші знаряддя. Так, на одній зі стоянок на території Німеччини вчені знайшли уламок кинджала (а може бути, списа), що досягає 70 см у довжину; там же був знайдений дрюк з оленячого рогу. Знаряддя на всій території перебування неандертальців різнилися між собою й багато в чому залежали від того, на кого полювали їхні власники, а виходить, і від клімату й географічного регіону. Зрозуміло, що африканський набір знарядь повинен сильно відрізнятися від європейського.

14. Походження людських рас

За біблійною легендою у Ноя, якій врятувався після всесвітнього потопу, було три сина - Сем, Хам і Яфет, які знаменували собою початок трьох головних рас на землі: білої, чорної і жовтої. Проте в біблії не було передбачено, що появляться ще американська та австралійська раси. Деякі вчені робили спроби відносити американських індіанців до жовтої раси (монголоїдів), а аборигенів Австралії разом з населенням Океанії - до негроїдної раси, однак більшість дослідників відкинуло таку пропозицію и було виділено ще одну велику расу - австролоїдну. Інші вчені виділяють і окрему американоїдну расу індіанців, яка загалом походить з Євразії, але має дуже багато своєрідних і неповторних рис і не може повністю вписуватися в монголоїдну расу.