Держава і право у період відродження української державності (1917-1920 роки)

Начальник штабу німецьких військ генерал Гренер, який фактично керував усією військовою справою німців в Україні, наприкінці квітня 1918 р. висунув умови перевороту, головні з яких: визнання Брест-Литовського мирного договору між УНР і Німеччиною, розпуск УЦР, відкладення виборів до УУЗ, підлеглість польовим судам осіб, що виступатимуть проти німців, вільна торгівля, відновлення права власності на землю, оплата за воєнну допомогу. Гренер підкреслив, що німці безпосередньої участі у перевороті не братимуть і підтримають гетьмана лише після того, як він буде обраний.

29 квітня 1918 р. У Києві відбувся Хліборобський з'їзд, організований з ініціативи Союзу земельних власників, на якому генерала П.Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили усі державні інституції й найважливіші об'єкти. Було створено Українську гетьманську державу. Свою діяльність Скоропадський розпочав з відмови від соціальної політики УЦР, про що вказувалось у “Грамоті до всього українського народу” від 29 квітня 1918 р., де йшлось, передусім, про захист інтересів власників.

Органи центральної і місцевої влади і управління

Попри звернення “ясновельможний пан гетьман” та інші деталі, що символізували традиції й національний характер Української держави, за своєю сутністю гетьманство було близьким до тимчасового президентства; на це вказувала й заява Ради Міністрів Української держави від 10 травня про те, що гетьман не має наміру стати самодержцем, а гетьманат створено на противагу парламентській республіці УЦР, що виявила свою неспроможність.

Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 р. “Законах про тимчасовий державний устрій України”, за якими управлінська влада в Українській державі належала виключно гетьману, який призначав отамана Ради Міністрів і за його поданням затверджував уряд і самостійно розпускав його. Гетьман виступав також найвищим керівником міжнародних зносин Української держави, верховним воєводою української армії і флоту та здійснював помилування. Гетьман уособлював не лише виконавчу, а й законодавчу владу, так як затверджував і санкціонував усі закони. Парламент спершу не передбачався, аж 15 жовтня 1918 р. Скоропадський звернувся з листом до голови Ради Міністрів, в якому вказував на завершення першого періоду будівництва Української держави і наголошував на необхідності вироблення закону про вибори до Державного Сейму.

Нелегітимний шлях приходу до влади і загострення ситуації у країні поставили гетьмана перед проблемою забезпечення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Це зумовило появу 1 серпня 1918 р. “Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України”, за яким у таких випадках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави, що складалась з 3 осіб: одного правителя, заздалегідь визначеного самим гетьманом, другого - обраного Державним Сенатом (верховий суд) і третього - обраного Радою Міністрів, - з яких гетьман призначав голову Колегії. Цей механізм було задіяно лише одного разу - у час державного візиту гетьмана до Берліна на початку вересня 1918 р.

На Раду Міністрів покладалось координування роботи окремих секцій (відомств) у законодавчій і управлінській діяльності. Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр (згодом - голова Ради Міністрів), а керував її справами Генеральний Секретар (згодом - державний секретар) і підлегла йому Генеральна Канцелярія. У складі уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ (Б.Кістяківський - згодом став державним секретарем), фінансів, торгівлі і промисловості, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військовий міністр і генеральний контролер, а також нові інституції - міністерство народного здоров'я і міністерство сподівань, що займалось релігійними проблемами. Водночас вдосконалювалась внутрішня структура міністерств, які, здебільшого, поділялись на департаменти.

Розвивається інститут державної служби. Після перевороту було звільнено лише призначених УЦР міністрів і їх заступників, решта чиновників залишались на своїх посадах. Усі державні службовці складали урочисту обітницю на вірність Українській державі.

На відміну від системи центральних органів формування місцевої влади відбувалось у складних умовах. “Закони про тимчасовий державний устрій України” практично не торкались цих проблем. Лише у гетьманській “Грамоті до всього українського народу” від 29 квітня 1918 р. вказувалось, що разом з УЦР розпускаються й усі земельні комітети, а згодом було розпущено у сформовані в УНР місцеві органи. Призначених УЦР комісарів замінили старости, які очолили місцеві адміністрації. Було видано Закон про Державну варту - міліцію, яка підпорядковувалась безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував помічник-інпектор Державної варти, а у повітах - начальник повітової Державної варти. За своїм статусом губернські старости були майже аналогічні російським губернаторам, та й уся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі; так, за прикладом колишнього російського градоначальства законом від 1 серпня 1918 р. у Києві було сформовано Управління столичного Отамана, а згодом в Одесі Управління міського Отамана. В останні дні Української держави 30 листопада 1918 р. було видано закон “Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями”, який поновив інститут колишніх земських начальників і утворював повітові і губернські ради у сільських справах.

Системою місцевої адміністрації завідувало Міністерство внутрішніх справ, перед яким стояла проблема впорядкування місцевого життя, яка полягала у тому, що українські політичні партії, більшість з яких стояли на позиціях соціалізму, вороже ставились до гетьмана. Зокрема, Винниченко назвав політичний режим гетьманської держави “чорносотенно-буржуазною вакханалією” і вважав гетьмана противником українства. Органи місцевого самоврядування теж ставились до гетьмана неприязно. Тож гетьманська адміністрація активно діяла у напрямі формування прогетьманського самоврядування. Так, за Законом про вибори до земств від 5 вересня 1918 р. вводилась куріальна система (дві курії виборців - залежно від розміру сплачуваного ними земського податку; притому земства мала формувати курія хліборобів, що вважалась виключно національним елементом) та інші обмеження, але це лише посилило конфлікт між державною адміністрацією і українським національним рухом.

Відзначаються здобутки Скоропадського у формуванні Дипломатичного відомства України і його діяльності. У Києві діяли посольства багатьох держав. Постала проблема відносин з країнами-суб'єктами колишньої Російської імперії. З Фінляндією, Литвою і Грузією труднощів не виникало, так як не було головного каталізатора міжнародних протиріч - територіальних зазіхань, які стали головною перешкодою у взаєминах з іншими державами, зокрема з Польщею та “третіми” сусідніми державами. Важко просувались переговори з радянською Росією. Відносини з Німеччиною і Австро-Угорщиною перебували у центрі уваги і зусиль української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, і зокрема на присутність німецьких військ на українській землі. З одного боку, УЦР і згодом Скоропадський сподівались за допомогою цих сил забезпечити власну міць, укласти договір з радянською Росією, домогтись визнання України нейтральними державами і згодом державами Антанти; а з другого боку, Німеччина і Австро-Угорщина мали власні інтереси. В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії змінюються - неминуча поразка Німеччини змушує її наполегливіше шукати тісніших контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація спонукає до непередбачуваних рішень.

Військова організація

Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже УЦР, за гетьманства остаточно поступилась місцем програмі формування регулярних, професійно підготованих збройних сил.

Законодавча база військового будівництва складалась з кількох актів, зокрема Закону про загальний військовий обов'язок від 24 липня 1918 р. (строк служби у піхоті - 2 р., а у кінноті і артилерії - 3 р.), Закону “Про політично-правове становище службовців військового відомства” від 1 серпня 1918 р., який позбавляв їх активного і пасивного виборчого права і права входити до складу будь-яких спілок, товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, що мають політичний характер. У вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготований Генеральним штабом план організації української армії, яка мала складатись з 8 армійських корпусів, що комплектувались територіально відповідно до кількості військових округів: Київського, Волинського, Одеського, Полтавського, Харківського, Чернігівського, Катеринославського і Подільського. У листопаді 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 60 тисяч.

2 червня 1918 р. гетьман у листі до Військового міністерства оголосив ліквідованими усі приватні вільно-козачі організації, створені ще під егідою УЦР, та, водночас, доручив йому негайно утворити Козацьку раду для розроблення Статуту для організації козацтва на Україні.

Попри усю законодавчу базу військового забезпечення, не було сформовано реальної потужної військової сили, і навіть гвардійська сердюцька дивізія, до якої набирали представників заможного селянства і яка вважалась опорою гетьманства, перейшла на бік Директорії.

Судова система

Судова система спочатку не зазнала істотних змін порівняно з УНР. “Закони про тимчасовий державний устрій України” визначали Генеральний Суд як найвищий судовий і адміністративний орган, лише усі генеральні судді призначались гетьманом. 20 травня 1918 р. разом з іншими комісіями при Міністерстві судових справ було утворено Комісію для перегляду заведення Генерального та Апеляційного судів, а 25 травня гетьман затвердив Закон про титул, іменем якого твориться суд на Україні - “іменем закону Української держави”. 2 червня прийнято Закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. про Генеральний Суд, який уточнював функції сформованого ще УЦР Генерального Суду до здійснення судової реформи - він мав складатись з 3 департаментів: цивільного, карного й адміністративного, і виконувати на всій території України функції, що до його формування належали російському Сенату, та касаційні функції Головного Військового Суду. Кінцевою метою судової реформи було прийняття Закону про Державний Сенат, який гетьман затвердив 8 липня як вищий орган у судових і адміністративних справах, але цей закон не визначав його компетенцію, а його діяльність тимчасово регулювалась “Учреждением Российского Правительствующего Сената”, “Учреждением Судебных Установлений» та «Уставом Уголовного и Гражданского Судопроизводства». Закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Державний Сенат, очолюваний Президентом, поділявся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний. На відміну від Закону УЦР про Генеральний Суд, було встановлено значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів - вища юридична освіта і не менше 15 р. стажу роботи у судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого або товариша прокурора окружного суду, або присяжним адвокатом, або наявність вченого ступеня магістра чи доктора. Поза тим, закон містив і аналогічну сучасній заборону займатись будь-якою іншою діяльністю, крім наукової і викладацької.

Деякі статті Закону “Про Державний Сенат” торкались й питань прокуратури. Зокрема, встановлювалось, що при кожному генеральному судді і при Загальному зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції як Генерального прокурора.

Крім системи загальних судів, в Українській державі функціонували й військові суди, які за законом від 21 червня 1918 р. “Про організацію військово-судових установ та їх компетенції” поділялись на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і головному штабі). При військових судах незалежно від їх рівня вводились також посади військових слідчих. Всі військові установи у своїй діяльності мали керуватись колишнім російським законодавством, яке не суперечало законам Української держави.

Законодавство Української гетьманської держави

Гетьманська адміністрація, визнавши усе успадковане законодавство Російської держави і УЦР, скасувала акти, які суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави. Закон УЦР про національно-персональну автономію було скасовано 9 липня 1918 р., оскільки Скоропадський виходив не з національного, а з територіального розуміння держави. 1 липня гетьман затвердив Закон про українське громадянство, що встановив “нульовий варіант”, за яким всі російські піддані, що перебували на Україні в час видання закону, визнавались громадянами України. 16 травня Міністерство праці у циркулярі “Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради” вказало, що всі акти з робітничого питання, які не скасовані гетьманським урядом, зберігають чинність.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалась з того, до чого УЦР підійшла лише в останні тижні свого існування, - з визначення правових основ самого законотворчого процесу. Вже в “Законах про тимчасовий державний устрій України” у загальних рисах було окреслено його принципові засади, встановлювалось, що закон набуває обов'язкової сили з часу, вказаного у самому законі, і скасовуються закони лише законами. Готувати законопроекти мали відповідні міністерства і передавати їх на розгляд Раді Міністрів, після ухвали якою вони остаточно затверджувались гетьманом. Міністри також наділялись правом видавати розпорядження з роз'ясненням законів, які теж підлягали попередньому ухваленню Радою Міністрів.

Найважливішими законодавчими актами гетьманської держави були закони у сфері власності. Закон “Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями” захищав інтереси, передусім, великих власників. Були значні здобутки у законодавчому забезпеченні культури й освіти. Зокрема, було відкрито перший державний український університет у Києві (6 жовтня 1918 р.), а згодом у Кам`янці-Подільському; в усіх вищих навчальних закладах почали функціонувати кафедри української мови, літератури, історії. Було засновано український державний театр, Національний музей, Національну капелу. Було створено (24 листопада 1918 р. - урочисто відкрито) Українську Академію Наук, Президентом якої було обрано В.Вернадського.

Гетьманське законодавство посилювало каральну спрямованість, особливо Тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства”.

За місяць до падіння гетьманства Скоропадський у черговій “Грамоті до Українського народу” від 22 жовтня 1918 р. зробив певні підсумки законодавчої діяльності Української держави: було видано закони про громадянство, про Державний Сенат, про створення двох українських університетів, вироблено законопроект про створення Української Академії Наук і Мистецтв; видано закони про створення армії і флоту, поліпшення становища всіх працівників судового відомства, народних вчителів і духовенства, закон про порядок виборів у земські і міські установи, про створення державного земельного банку тощо.

Повстання проти гетьманського уряду

За таких умов Український національний союз розпочав загальне повстання. Для керівництва повстанським рухом 13 листопада 1918 р. було обрано Директорію у складі Винниченка, Петлюри, Андрієвського, Швеця і Макаренка. Осередок Директорії знаходився у Білій Церкві, головна сила, на яку спирались повстанці, був полк Січових Стрільців.

Гетьманські війська були малочисельні і розкидані по всій Україні, тому не моглі чинити серйозного опору. Гетьманський уряд не мав і зовнішньої підтримки: Антанта не визнавала Української держави, а допускала лише Федерацію народів, що входили до складу Російської імперії (у т.ч. й Україна). Тож Україна опинилась між Антантою, більшовиками і армією Денікіна, якого підтримувала Антанта.

Виходом з цього становища могла бути лише зміна орієнтації. 14 листопада 1918 р. гетьман відважився на рішучий крок: кабінет Ф.Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений; водночас було підписано Грамоту про федерацію з майбутньою, небільшовицькою Росією і доручено С.Гербелю створити новий кабінет, що мав діяти до з'ясування відносин з Антантою.

14 листопада 1918 р. водночас відбулись дві важливі події: у Києві було підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія розпочала повстання проти гетьманського уряду. Це все - і грамота про федерацію, і новий склад кабінету, у якому більшість становили неукраїнці, і маса росіян, які втікали до Києва від більшовиків, і російські військові частини, що їх формували на захист уряду від повстанців, - створювало в масах вороже ставлення до гетьманського уряду.

Регулярного війська у повстанців не було, але зростала чисельність нерегулярного війська: добровольців із селян, міського населення та інтелігенції. Німецькі війська дотримувались нейтралітету. 18 листопада 1918 р. повстанська армія розбила гетьманські війська під Мотовилівклою. 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади, передавши її і державний скарб урядові, а сам виїхав за кордон.

4. Українська Народна Республіка за правління Директорії

Встановлення влади Директорії

Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді 1918 р., фактично прийшла до влади, що, однак, вилилось не у практичні справи, а у цілу низку святкувань, зокрема підготовку і здійснення урочистого в'їзду Головного Отамана у Київ. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В.Чеховським. Того ж дня Директорія проголосила Заяву, у якій вказувала, що вся влада в УНР належить лише трудівним класам: робітництву і селянству, а нетрудові класи позбавлялись права порядкувати державою; і запевняла, що передасть права і повноваження лише трудовому народу самостійної УНР. Однак ця заява з програмними цілями з'явилась аж через півтора місяця після формування Директорії і початку повстання і через 2 тижні по взяттю Києва. А до того населення по суті не знало основних завдань соціальної і політичної програми Директорії. Попри це, фактично Директорія керувалась іншою, неписаною і неоголошеною програмою.

Армія повстанців, що забезпечила переможний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою й виникла. Її масу становили селяни, які, поваливши гетьманський режим, повернулись додому ділити панські землі. Україна була оточена ворогами з усіх боків: 6 різних армій діяли на її території - на заході стояли польські війська, після повалення гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну, на південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін, південна смуга з Одесою, Миколаєвом і Херсоном була зайнята французами; німецька і австро-угорська армії дотримували нейтралітету, так як їх солдати після німецької революції у листопаді здебільшого виїздили на Батьківщину; окрім того, в Україні почали діяти сотні загонів під проводом різних отаманів.

Директорія не мала відповідних органів для проведення в життя її програми. В уряді не було єдності і спільної політичної лінії, лише спершу прихильників Директорії об'єднувала боротьба проти гетьманського уряду, а з падінням гетьманату розбіжності посилились - тривали тертя між течіями Українського національного союзу, з членів якого була обрана Директорія, стосовно політичної і соціальної програми: більшість (Винниченко, Чеховський, Шаповал) - виступали за союз (із певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти, а решта на чолі з Петлюрою закликали до спільних дій уряду з Антантою проти більшовиків.

Представники соціалістичних партій на початку грудня 1918 р. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча - Трудовому Конгресу, обраному трудовим народом, виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях - трудовим радам селян, робітників і трудової інтелігенції. Виборчих прав були позбавлені не лише заможні власники, а й частина інтелігенції: професори, адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо, а отримали виборчі права лише представники інтелігенції, які мали “безпосередні контакти з народом”: лікарські помічники, фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій та ін.

5 січня 1919 р. було видано Закон про призначення першого засідання Трудового Конгресу на 22 січня 1919 р., в якому мали взяти участь делегати від селян, робітників, трудової інтелігенції та західноукраїнських земель. Директорія, її уряд і увесь український народ очікували від Трудового Конгресу вжиття заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання внутрішніх труднощів. 22 січня 1919 р., у перший день роботи, сесія Трудового Конгресу одностайно прийняла Акт соборності УНР і ЗУНР. Конгрес ухвалив Закон “Про форму влади в Україні”, за яким вся влада передавалась Директорії, було створено різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо. Директорії було надано право приймати закони, які мали затверджуватись або відхилятись на сесії Трудового Конгресу. Директорія призначала і усувала з посад членів кабінету. Конгрес оголосив демократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії мали підготувати вибори майбутнього Сейму України. Конгрес ухвалив також протест проти порушення цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і Польщею.

На той час більшовики вже підходили до Києва, тож Конгрес головну увагу приділив визначенню орієнтації - на більшовиків чи на Антанту. Директорія не змогла об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, що перед тим тривалий час боролась з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків і анархіст Нестор Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна наповнилась повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії і діяли кожен у своєму регіоні та часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. У Директорії не було сил боротись з радянськими військами, з мінливими настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. Значний спротив викликало й призначення С.Петлюри - цивільної людини - на пост Головного отамана.

Держави Антанти і Директорія

В міру відходу німецьких і австрійських військ з України почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Директорія не мала, тож 2 лютого 1919 р. була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці, а Київ негайно зайняли більшовики. Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією, проте французи висунули цілу низку вимог до неї: вихід з Директорії Винниченка, Петлюри і прем'єра Чеховського; формування нового, правого уряду, що створив би упродовж 3 місяців 300-тисячну українську армію під протекторатом Франції; контроль Франції у час боротьби з більшовиками за українськими залізницями для забезпечення безперервного постачання людей і військового спорядження на фронт; вплив Франції на господарську політику українського уряду; а питання самостійності України мала вирішити мирна конференція. Директорія вислала свою делегацію до Одеси для переговорів з французькими представниками. Винниченко склав повноваження і виїхав за кордон, Чеховський теж відійшов від справ, але позиція Петлюри, що після Винниченка взяв провід у державі, заздалегідь прирікала переговори з французами, що домагались його відставки, на невдачу. 13 лютого 1919 р. Петлюра створив новий кабінет на чолі з С.Остапенком, що був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет міністрів отримав завдання розпочати з французами нові переговори.

У той же час почалась Мирна конференція у Парижі, де французький прем'єр Жорж Клемансо почав формувати у західних держав неприхильну до України думку. Тож домовитись з державами Антанти уряду Директорії не вдалось, так як основною вимогою Антанти залишалось відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії у її боротьбі з більшовиками, Антанта підтримувала російську Добровольчу армію на чолі з Денікіним.

Зусилля Директорії з утримання влади

На початку квітня у Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась з Петлюри, Макаренка, одного представника від ЗУНР і двох - від соціалістичних партій. Було впорядковно функції Директорії і її взаємини з урядом: вона мала лише затверджувати закони, проекти яких готувались міністерствами, і давати розпорядження лише міністерствам. Було створено новий уряд на чолі з Б.Мартосом, що звернувся до народу з декларацією із закликом до боротьби з більшовиками, в якій уряд вирішив спиратись на повстанців, а не іноземні сили. Соціалісти бойкотували уряд Остапенка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Мартоса. Щодалі влада переходила у руки отаманів, а Директорія і Кабінет Міністрів відігравали лише декоративну роль.

У серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Командування Української галицької армії (УГА) пропонувало йти походом на Одесу для очистки узбережжя Чорного моря і встановити зв'язки з Антантою, а вже тоді рушити на Київ. Цей найбільш раціональний план зустрів опозицію з боку командування армією УНР, яке вважало, що обстановка вимагає передусім заволодіти Києвом. Було прийнято компромісне, але не найкраще рішення - одночасно йти і на Одесу, і на Київ. Водночас до Києва наближались загони Добровольчої армії генерала Бредова. 30 серпня 1919 р. більшовики без бою залишили Київ. 31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії, а війська УНР відступили на захід, опинившись між 3 вогнями: більшовиками, армією і Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь і Поділля. Директорія фактично розпалась і 15 листопада 1919 р. передала владу Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її у формі партизанської боротьби.

Варшавський договір 1920 р.

На початку 1920 р. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь і Галичину. У Польщі не було одностайного ставлення до Української держави: соціалісти ставились до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більшість партій ставились до України відверто вороже.

За таких умов українська місія (дипломатичне представництво) у Варшаві без погодження з Директорією подала польському уряду декларацію з пропозицією визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч і лінією через Волинь до Прип'яті.

Невдовзі у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було укладено відповідний договір: 1) польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування, а Директорію і Головного отамана Петлюру - за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР і Польщею встановлювались вздовж р.Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною і Росією; 3) польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, аналогічно зобов'язувалась й УНР та ін.

Отож, Польща визнала за Україною право на незалежність, але взамін отримала західноукраїнські землі. За воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала значно привілейованіше становище: воєнні дії мали відбуватись лише під польським командуванням, економічне життя було підпорядковане Польщі, встановлювалась спільна валюта, залізниці підпорядковувались польському управлінню, український уряд зобов'язувався постачати польському війську харчування, коней, волів тощо.

Уряд Директорії був приголомшений Варшавським договором, хоча Петлюра й був попередньо обізнаний з його умовами.

Ризький договір 1921 р.

3 липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники обох держав зустрілись у Ризі, де 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди уклали прелімінарний договір про 3-тижневе перемир'я, який визначив кордони між Україною і Польщею: по р.Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині у Прип'ять.

Радянський уряд використав перемир'я для підготовки наступу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч. 16 листопада 1920 р. у Криму було розбито армію Врангеля.

18 березня 1921 р. у Ризі було укладено мирний договір між Польщею і радянською Росією, за яким Польща визнавала УРСР, а Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь - радянська Україна. Ризький договір забороняв перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їхні організації втратили право легального існування у Польщі і продовжили діяльність нелегально. Остаточно долю Галичини вирішила у 1923 р. Конференція послів у Парижі, що ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

Размещено на Allbest.ru