Історичне значення запровадження християнства в Київській Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Історичний нарис

2. Причини запровадження релігійних реформ

3. Процес християнізації Русі. Боротьба з язичництвом

4. Політичні, економічні та культурні наслідки запровадження християнства

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Історія людства і оточуюче нас життя наводять велику кількість прикладів впливу релігії на людину, а, отже, і на цілі народи. І так само, як кожна країна має свій неповторний колорит, національні звичаї та традиції, так і релігія цієї країни є унікальною та своєрідною. Часто появу релігії пов'язують з божественним, надприродним джерелом. Згідно іншим теоріям релігія - це явище суто соціальне та психологічне. Вона виникає лише на певних ступенях розвитку людської свідомості чи суспільства. І з розвитком цієї свідомості виникають питання, які не є новими, але не припиняють турбувати людей: " Хто ми? Звідки ми? Куди йдемо?" Люди протягом тисячі років намагались відповісти на ці питання. Це бажання виникло і у нас.

Релігія є частиною світогляду людини, людина - частина суспільства, котре власне є носієм і творцем історії. Релігія, яку сповідує більшість населення, впливає і на зовнішню політику, і на менталітет, і взагалі на хід історії.

Події 988 року по наші дні керують історією, бо хто знає, як би вона склалась, якби наші предки стали мусульманами чи залишились язичниками. Це лише припущення, та наслідки за певних умов мали б стати реальністю .У цій реальності існували б зовсім інші люди, можливо не українці, і зовсім інша держава , можливо не Україна. Кожна людина, кожна подія є часткою історичного процесу, і, прослідкувавши зв'язок між подіями і історичними особистостями, між минулим і теперішнім, ми зможемо оцінити, що сприяло культурному розвитку нашого народу, і що ми в цьому процесі загубили.

1. Історичний нарис

Для того щоб досліджувати впровадження християнства на Русі, необхідно мати уявлення про державотворчі процеси в Київській Русі. Це пов'язано з тим , що розповсюдження християнства та становлення давньоруської державності це два боки процесу становлення Київської Русі, як середньовічної держави. Для цього пропонується прослідити динаміку розвитку державності на території слов'янських племен.

У І тис. н.е. на історичній арені раннього середньовіччя з'являються слов'яни . Існує декілька теорій походження та розселення слов'янських племен. Одна з них представлена Нестором літописцем у ПМЛ (Повісті Минулих Літ): " Сіли слов'яни на Дунаї, де тепер земля Угорська і Болгарська."[ПМЛ-с.6] За іншою, ареал розселення слов'ян знаходиться в межиріччі річок Вісла та Одер. Так чи інакше, а в II половині І тисячоліття загальнослов'янська спільнота розпадається на три етнічні гілки: східну, західну та південну. ПМЛ так змальовує цей процес: "…ті слов'яни, які прийшли та осіли по Дніпру, називалися полянами, а інші древлянами, бо оселились в лісах, а ще інші між Прип'яттю і Двіною і називались дреговичами, а інші сіли на Двіні і називались полочанами від назви річки Полота…Слов'яни, які осіли біля озера Ільмень, прозвались своїм ім'ям…А інші осіли на Десні і по Сулі і називались сіверянами…" [ ПМЛ-с.7 ]

Питання походження Київської Русі завжди цікавило дослідників слов'янського середньовіччя. Саме тому події 862 року, що описуються в ПМЛ, отримали неоднозначну трактову [ПМЛ-с.20-21]. Згідно з "норманською теорією" до 862 року слов'янські племена не мали своєї держави, тому для об'єднання слов'янських племен та створення політичного центру було запрошено з Скандинавії Рюрика Ютландського. Прибічники цієї теорії наголошували на тому, що саме завдяки норманам та варягам Київська Русь набула рис ранньосередньовічної держави. Опоненти норманської теорії зауважують на тому, що археологічні та лінгвістичні джерела спростовують пріоритетне значення "норманського фактору", наголошуючи на тому, що до "призвання " варягів на території слов'янських племен існували протидержавні утворення.

У своїй роботі ми, спираючись на матеріали попередніх досліджень, дотримуємося думки, що нормани були одним з формуючих, але не головних факторів формування державності слов'ян. Таким чином, слід зауважити, що у 862 році за ПМЛ на прохання новгородських купців прибуває разом з дружиною варязький конунг Рюрик [ПМЛ-с.20-21].

Слід зауважити, що в той час слов'яни мали два найбільших града, які одночасно були й політичними центрами племінних об'єднань. Цими містами були Новгород та Київ . За легендою Київ було засновано трьома братами( Києм, Щеком, Хоривом) та їх сестрою Либідь та названо на честь засновника династії. Київ був центром південно-слов'янського племінного об'єднання. Через Київ проходив торговельний шлях "із варяг у греки". Місто Новгород знаходилося на півночі Давньої Русі, та було одним з транзитних портів, тому характеризувалося на кінець ІХ століття міцною економічною владою великого прошарку купців.

Історики вважають, що саме за часів Аскольда та Діра в Східній Європі виникло Київське князівство. Це була перша держава східних слов'ян. Вона була невеликою, охоплювало переважно Середнє Подніпров'я. Однак вона мала значний економічний і воєнний потенціал, про це свідчить зовнішня політика Аскольда, він дбав про об'єднання східно - слов'янських земель навколо Києва. Літопис розповідає що у 866 році Аскольд і Дір пішли на кораблях на Грецію

Патріарх Фокій у своїм окружнім листі пише: "Тепер ці руси перемінили еллінську й нечестиву науку на чисту віру християнську". Аскольд і Дір стояли на витоках оформлення Київської держави, їхня зовнішня політика, орієнтовано на греків, зробила значний внесок в поширення християнства .

У 879 році Рюрик помирає і спадкоємцем стає малолітній Ігор, регентом якого був дружинник Рюрика - Олег. Понині історики не можуть дати точної відповіді, ким він був насправді - князем, боярином чи ватажком дружини. Часи княжіння Олега(882-912 рр) характеризуються окняжінням певних земель, тобто Київське князівство перетворюється на велику державу. Захоплення влади в Києві Олегом багато з істориків вважає язичницьким переворотом, тому що бояри, які підтримали Олега - язичника проти Аскольда - християнина, теж були язичниками . Це підтверджується цілою низкою військових походів проти християнської Візантії. Його похід на Візантію 907 року, результатом якого стає надзвичайно вигідна угода між державами лише сприяє зміцненню Київської Русі та централізації держави. Взагалі правління Олега мало такі наслідки:

1.На київському престолі опинилася інша династія.

2.Об,єднання північної та південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави.

3.Державний переворот став початком антихристиянської реакції.

Після смерті Олега при загадкових обставинах на чолі держави став син Рюрика - Ігор(912-945). Початок його правління збігся з повстанням древлян та уличів, причиною якого була відмова підкорятися Ігорю та платити йому данину. В роки правління Ігоря через незахищеність південно - східних кордонів на теренах Київської Русі з'являються печеніги. У 915 році він складає з ними мирну угоду. У 941 та 944 роках Ігор йде на Візантію, але обидва походи закінчуються невдачею, тому змушують Ігоря підписати менш вигідні угоди ніж угоду Олега 911 року. Цікавим моментом цієї події є те , що в тексті угоди згадується християнська Русь, тобто вже в той час можна говорити про поширення християнства серед міського населення Київської Русі.

У 945 році одне з повторних збирань данини призвело до повстання древлян, в результаті якого було вбито князя Ігоря. Після цих подій на чолі Київської Русі стає княгиня Ольга - дружина Ігоря, кмітлива та розумна жінка. У ПМЛ відчувається симпатія літописця Нестора до неї . Звичайно, такого б не було, якщо б Ольга не була християнкою. Щодо місця, де вона прийняла християнство існує декілька теорій: вона прийняла хрещення в Києві від візантійських священиків, або ж охрестилася під час однієї з закордонних візитів у Софіївському соборі. Окрім активної зовнішньої політики, Ольга провела ряд реформ у Давньоруській державі:

1.Регламентувала повинності заможного населення,

2.Чітко встановила терміни збирання данини князями з підлеглих територій,

3.Створила осередки князівської влади по всіх племінних княжіннях Київської Русі.

Отже, за часи князювання Ольги упорядкувалися норми феодальних відносин, а християнство поширювалось вже на державному рівні.

З 964 року влада в Київській Русі зосередилася в руках князя Святослава (964-972 рр.) Основою його державної політики стає розширення кордонів держави. Він підкоряє в'ятичів, перемагає волзьких болгар та мордву, завдає поразки Хазарському каганату, примушує підкоритися племена ясів та косогів. Для зміцнення влади династії у 969 році Святослав розділив владу між синами. Намісником у Києві стає старший син Ярополк, у древлянській землі - Олег, у Новгороді - Володимир. Ці процеси можна назвати своєрідною адміністративною реформою, яка була частиною грандіозного плану створення могутньої Дніпрово - Дунайської держави.

Відомо, що Святослав не став християнином і все життя дотримувався язичницьких переконань. В той же час , гоніння на послідовників християнства збоку князя не було. Тому можна вважати, що за часів княжіння Святослава, який все життя провів у військових походах подалі від Києва та матері - християнки, християнство без перешкод з боку влади поширювалося по території Київської Русі.

Як бачимо, християнство поширювалося по території Київської Русі ще до правління князя Володимира. На той час Русь мала вже більш-менш організовану державність, для ствердження якої на міжнародній арені орієнтувалася на загальноєвропейські процеси. А Європа того часу жила проблемою поширення християнства, яке швидко стверджувалося на її теренах. Саме тому вищі верстви населення в Київській Русі серйозно підходять до проблеми прийняття Руссю християнства. В той період належність до конкретної релігії мала суто політичний характер. До того ж не слід забувати геополітичних особливостей Київської Русі того часу. Вона була транзитною територією між Скандинавією та Візантією, тому носії цих культур значно збагачували Русь в релігійному плані.

Отже, з всього вище сказаного можна зробити висновок, що християнство пустило коріння в Київській Русі ще до княжіння Володимира. На той час це була релігія певної групи людей, та сприймалася ними в першу чергу не як система світогляду, а як засіб досягнення внутрішньо та зовнішньополітичних успіхів. Проблема впровадження християнства на загальнодержавному рівні було лише питанням часу, для того, щоб християнські ідеї стали зрозумілими для слов'янського менталітету. І потрібна була людина, як взяла б на себе відповідальність за рішення такого рівня. Цією людиною стає князь Володимир Святославович з династії Рюриковичів. русь християнство язичництво

2. Причини запровадження релігійних реформ

З історичних джерел відомо, що Володимир був сином Малуші (Ольжиної ключниці ) , тобто незаконнонародженим сином і не мав прав на Київський престол [ПМЛ-с.70].

Володимир за бажанням князя Святослава та Добрині стає князем у Новгороді. У 982р. Святослава вбито печенігами, і до влади приходить Ярополк. З цього року три сина Святослава починають боротьбу за владу. У 980р. Володимир здобуває Київ, запорукою перемоги стають норманські та новгородські війська. Існує гіпотеза, що Володимир був схожий на свого нормандського предка - Рюрика, і скориставшись цим, отримав підтримку серед вікінгів острова Ют ланд, звичайно, пообіцявши за допомогу наділити їх землею. Серед новгородців заполучити підтримку було простіше, так як сам Володимир провів у Новгороді певну частину життя, і як князь просто мав право зібрати військо у похід.

Отже, 980р. Володимир стає князем у Києві, тобто у всій Київській Русі. Через те що він був незаконнонародженим сином, він починає пошук шляху ствердження на престолі і намагається консолідувати владу у своїй руках. Цією спробою стає заснування ним язичницького пантеону, котрий об'єднав шість богів. На Старокиївській горі постали ідоли Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Створенням цього пантеону Володимир бажає зрівняти племена між собою, про це свідчить те, що ідоли були розташовані у формі кола. Але зрівняння викликає обурення серед племен, тому що не могли шість богів поєднати вірування у собі всього давньоруського народу через те, що кількість язичних богів перевищувала число „шість".

Потрібен був новий бог, єдиний бог, котрим вже міг стати Перун. Київській Русі, як державі, і Володимиру, як князю, потрібно було підтвердити авторитет і довести іноземцям, що у Русі існує самобутня культура, добре військо, що сам князь непросто син ключниці, а далекоглядний політик непросто син ключниці. Що з Київською Руссю можна і треба рахуватись.

Зіставляючи всі події, що передували 988 р., ми вирішили поділити причини впровадження християнства за сферами життя і виділити такі: політичні, економічні, соціальні, культурні.

Політичні причини

Як вже згадувалось у нашій роботі, Володимиру була необхідна сила, котра б об'єднала племена, з метою централізації влади. А християнство - це одночасно і релігія, і сила, котра стала засобом об'єднання давньоруських земель.

Якими б заплутаними не були відносини Русі з Візантією, але її підтримка була необхідною, так як, по-перше, вона сусід Русі, по-друге, має повагу інших країн, вона могла слугувати еталоном для створення політичних інструкцій Київської держави. Прискоренню впровадження християнства сприяє ускладнення політичного і воєнного становища Візантії. Тривала війна на два фронти ( з арабами і болгарами) , повстання Варда Фоки, поставили Василя II у скрутне становище. Він змушений був звернутися до Києва, що надавало Володимиру блискучі політичні шанси. Під час русько-візантійських переговорів розглядались питання прийняття християнства Руссю та її володарем, воєнна допомога імперії, його одруження з сестрою імператора Анною. Цей шлюб встановив би родинні зв'язки між Рюриковичами і Македонською династією, але традиції візантійського імператорського дому забороняли мати шлюб з варварами-іноземцями і язичниками

В обмін на військову допомогу, Володимир одружується з Анною і охрещується. Місце охрещення невідоме, існує декілька варіантів місце охрещення - Корсунь, Київ, Василев, але це не є принципово важливим, бо насамперед головним є те, що князь стає християнином і родичем Візантійського імператора, таким політичним ходом Володимир отримав поважного союзника.

Звичайно, знайшлись і ті, хто б не підтримав впровадження християнства і хто б взагалі не сприймав Володимира, як князя Русі, тобто опозиція. Нею були волхви, котрі з провадженням християнства просто втрачали роботу, чи ті, хто підтримував Ярополка чи Олега. Володимир міг під прикриттям незгоди цих верств населення з становленням християнства, просто їх знищити. Це був дуже тактичний хід - з одного боку він робить все можливе для поширення нової релігії, а з другого - позбавляється опозиції.

Економічні причини.

Тепер, коли Візантія стала союзником, було б надзвичайно вигідно налагодити з нею торгівельні відносини, з умовами, котрі б задовольняли обидві сторони. Але візантійські купці-християни, могли б не забажати вести якісь переговори з руськими язичниками, так само як і руські з візантійцями, тому введення християнства було необхідним навіть з метою покращення економіки держави.

Якби руські купці стали християнами, то Київська Русь могла вести торгівлю із православною Римською імперією, із Польщею.

Соціальні причини.

Як відомо, на той час у державі існувала соціальна нерівність - це завжди ворожнеча між простим людом та елітою. Володимир намагається хоча б зовнішньо подолати цю проблему християнством. Християнство - це релігія, котра проповідує рівність людей. Використовуючи його, Володимир нібито зрівнював мешканців Русі.

Такі ж самі проблеми існували і між окремими регіонами, наприклад Новгород і Київ, і тут знову допомагає так звана „рівність", котрої, звичайно, ніхто не отримав, але міг думати, що її має.

Цією „рівністю" міг скористатись і Володимир. Не маючи законного права на престол, але зайнявши його, він міг довести слов'янам, що новий Бог-справедливий, і допомагає тим, хто в нього вірить, і що сам Володимир - яскравий цьому приклад.

Культурні причини.

Прийняття християнства сприяло б приєднанню Русі до культури цивілізованих країн (Римської імперії, Візантії, Болгарії). Поширення його сприяло б поширенню писемності. Ще у дохристиянську добу східні слов'яни мали свою писемність, котра могла слугувати засобом пропаганди християнського вчення і одразу нести до людей і релігію, і знання. А народ, котрий вміє писати, читати виходить на етап розвитку культури, що теж було необхідним для створення іміджу держави.

Охрещення Русі - не було явищем раптовим, йому передували історичні події, котрі завжди тісно пов'язані з життя суспільства, тому і причини слід шукати у самому суспільстві, виходячи з його потреб і прагнень.

Тому нова релігія повинна була зачепити кожну з сфер життя народу і провести у них зміни, котрі були б необхідні суспільству чи окремій верстві, тобто владі.

Особливості історичного вибору князя Володимира

986р. без введення та вступу відкривається у літопису повідомлення про посольство до Володимира мусульман з Волзької Болгарії, іудеїв з Хазарії і християн з Рима і Візантії з пропозиції змінити віру. Літописець з деякою іронією розповідає про вагання Володимира. Так князю „солодко" було слухати мусульман, бо й сам любив жінок і всяку розпусту[ПМЛ с.97]. Про розпустне життя Володимира трохи раніше, 980р., казав цей же літописець. І тим самим спостерігається вже одно протиріччя : спочатку Володимира засуджують за це, а пізніше провина нібито переходить на потерпілих. Від спокус мусульман Володимир відмовився лише тому що: „Русі єсть веселіє пити, не можемо без того бути." Німці здавалося передбачили схильності князя. На питання: „Яка заповідь ваша?" - вони розвіяли всі сумніви: „поститися кріпко, смиряти дух і тіло своє. Володимир же відправив німців до дому, тому що „батьки наші не прийняли цього"[ПМЛ с.98-99]. Дослідники вважають, що князь нагадував про вигнанця німецьких місіонерів за чверть століття, до цього у 961-962р.р.. Хазарські іудеї прибули, почувши про невдачі мусульман і німців. Але спокушувати Володимира взагалі було нічим, весь їх закон зводився до заборони. Володимир змусив іудеїв зізнатися, чому бог розгнівався на їхніх предків і розкидав по різних країнах, а потім ще і прочитав мораль: „ як же ви інших учити, коли самі відкинуті Богом і розсіяні?"[ПМЛ-с.99]. Далі у літописі повідомляється про приїзд грецького філософа, котрий заново засуджує всі ті вірування, котрі вже відкинув Володимир. Промова філософа на відміну від попередніх, більш змістовна і у стислій формі відображає основні положення і переваги християнства. За літописом саме завдяки приїзду грецького філософа Володимир вперше зупиняється на християнстві.

987р.у літописі починається зі скликання бояр і старост Володимира (ніби то вони нічого не знали про послів), і повідомлення о пропозиціях болгар, німців, іудеїв, і греків (цього разу греки названі у множині)[ПМЛ-с101]. Посли були направлені в Волзьку Болгарію, в „Німці", а потім - в Царгород. У болгар посли побачили тільки „печаль велику", у німцях „не побачили краси ніякої", а знайшли її у греків. Бояри нагадують князю, що саме грецький закон вибрала мудра Ольга. Питання вирішене. Залишаються формальності. „Де будемо хреститись?" - питає Володимир бояр. „Де тобі любо," - відповідають бояри [ПМЛ-с.104]. Ось так літопис розповідає про вибір князя Володимира, так він уявляє, чому саме обрано грецьку віру, а не іншу.

Важко повірити у правдивість літопису. І справді, чи можна допустити, щоб болгарський посол міг розказати про свою віру, як про віру, що допускає гріх? Чи можна допустити, щоб посол від євреїв змальовував свою віру, як відкинену Богом? Проте грек каже велику промову і переконує Володимира, що грецька віра найкраща. Тому виникає припущення, що ці промови склав сам автор літопису, склав з метою: опоганити всі віри, а грецьку прославити.

Коли б дійсно до Володимира приходили різні посольства і пропонували нову зміну віри, то це мусило викликати великий розголос. І Володимир досить швидко міг стати зрадником свого народу, тому що для народу язичництво було єдиною вірною релігією. Володимиру, могутньому українському князю, зовсім не було потреб цікавитись вірою болгар, так саме не було як і іудаїзмом, бо політично вони б нічого не дали українському народові. І вже зовсім не можна повірити літописному оповіданню про те, як наші посли були у „німців". Послам Володимира не сподобалось римське богослужіння, але на той час в Римі вже були такі майстри богослужіння котрі могли уразити таку пишну процесію, яка б нічим не поступалась грецькій. Саме завдяки таким невідповідностям виникають сумніви щодо реального відтворення подій у літописі. Ми вже бачили вище, що політично - державні мотиви довели Володимира до думки про хрещення. І саме політичні мотиви, а не релігійні вагання, зупинили вибір Володимира на християнстві. Тому доцільно показати не про вибір Володимира, а про можливість, котра склалась зі збігу обставин і ряду історичних передумов.

Отже, якими були фактори для запровадження християнства на Русі?

Знамените «хрещення Русі», яке започаткувало православну цивілізацію на теренах України, було викликано цілим комплексом факторів:

Політичні передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. Спроба досягти цієї мети за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племенного сепаратизму та посилення княжої влади. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі. Але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади.

Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році.

Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.

Особисті міркування Володимира та деякі епізоди з його життя. Він, напевне, брав на увагу хрещення своєї бабусі Ольги, яка залишила по собі добру пам`ять. Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженстов, в підсумку змусили його замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру пам`ять. Але, скоріш за все, він діяв виходячи з прагматичних міркувань. Справа в тому, що запровадження християнства було зумовлено одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Це надзвичайно підвищувало його авторитет, а отже, зміцнювало і княжу владу.

Важливою вважається і так звана проблема «вибору віри», від вирішення якої залежав весь хід руської історії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді “вибору віри ” - досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний акт 988 р. є центральним епізодом в редакції “Повісті временних літ ”, що дійшла до нас. “Сказаніє про Володимирове хрещення ” носить складний характер та розпадається на декілька епізодів, не з'єднаних органічно одне з одним. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеїстичних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями ( це спеціально підкреслено у тексті): ісламу - від Волзької Булгарії; католицизму - від Німеччини, іудаїзму - від Хазарії, православ'я - від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним , 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшись додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну ”, яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь». Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” - “Где захочешь”, відповіли посли.

Це тільки легенда, але очевидно, що за цією легендою ховаються факти, які зупинили вибір Русі саме на православній формі християнства. Це, в першу чергу, міцні культурні та економічні зв`язки з Візантією, наявність власної впливової православної общини. Крім того, князем, ймовірно, враховувалась ситуація на міжнародній арені, відношення церкви з державою, а також деякі догматичні розходження різних релігій. Наприклад, зазіхання папи римсього на світську владу, небажання католицької церкви враховувати місцеві особливості та її войовничість не могли не відштовхнути голову молодої держави від цієї форми християнства. Православна ж церква підпорядковувалась світській владі. Це відповідало східнослов`янській традиції, згідно з якою князь був і головою релігіозного культу. Крім іншого, православ`я було більш терпимим до місцевих традицій, та й Візантія на ті часи була центром цивілізації, наступницею великого Риму, найрозвиненішою і найкультурнішою країною Європи.

3. Процес християнізації Русі. Боротьба з язичництвом

Історія християнства в українських землях розпочалась ще задовго до хрещення наших предків Володимиром Великим. Напевне, тому в Києві християнство не зустрічало ніякого опору. Поганство вже відмирало природним шляхом. Підтримка князівською владою християнства як релігії вищого типу змусила поганство відступити.

Християнство на наших землях виникло ще в І ст. н. е. Поширена згодом легенда про апостола Андрія Первозванного, мабуть, не з'явилася на порожньому місці. Згідно з цією легендою святий Андрій, який прийшов на Київські гори, поставив на них хреста і пророкував виникнення там великого міста з багатьма церквами-храмами. Цією легендою обґрунтовувалась ідея про рівноправність Києва і Візантії як двох християнських міст, Київської Русі й Візантійської імперії як двох християнських держав.

Якщо подорож святого Андрія Первозванного на наші землі вважається легендою, то діяльність на південноукраїнських землях святого Климента папи ґрунтується на вагомих доказах. За наказом римського Імператора святий Климент був засланий до Херсонесу, де зумів навернути в християнство тисячі поган і збудував на південноукраїнських землях 75 церков. Противники нової віри викинули його в море. Мощі святого знайшли брати Кирило і Мефодій і частину їх завезли до Риму. Згодом князь Володимир Великий перевіз решту мощей до Києва і помістив їх у найкращому Богородичному храмі. Образ святого Климента вибивався на монетах давньоукраїнської держави.

Як відомо з найновіших історичних досліджень, перше хрещення наші предки прийняли ще за часів кагана (імператора) Аскольда 860 р. Тоді охрестилась насамперед княжа дружина. До речі, в угоді з Візантією 944 р. руси виступають як дуалістичний, двовірний народ. У цьому документі згадуються як християни, так і нехрещені. Цікаво, що за сімдесят років до того Візантія трактувала Русь як християнську державу. Очевидно, прихід у 882 р. до Києва невірних варягів загальмував процес християнізації наших предків. Таким чином, 988 р. утвердження християнства на землях України досягло свого апогею.

Проте християнству чинили спротив на тих землях, де згодом утворилась Московська держава. Населення північних земель Київської Русі, тобто майбутні московити, не хотіло приймати християнства і виступало проти нього навіть зі зброєю в руках. Лише в XV ст. були навернені в християнство мешканці Мценська (300 верст від Москви), для чого були використані значні військові сили. Поганство існувало у Московській державі й пізніше. Ще в XVI-XVII ст. московити молились у церквах лише до тих ікон, які самі приносили з дому, а перед іншими навіть не знімали шапок.

Християнізацію Московії гальмувала масова неписьменність і релігійна індиферентність народу. Подекуди ще в XVI-XVII ст. прості люди не знали жодної молитви. Віра зводилась переважно до виконання обрядів, тобто була поверховою. Серед тамтешнього духовенства панували грубість, пияцтво і неосвіченість. Навіть такий ненависник України, як Петро Перший, змушений був запрошувати в духовні заклади «черкаських» (українських) вчителів, які навчали там українською мовою і ставились зверхньо до місцевих учнів. Московське село було християнізовано лише у XV-XVI ст. і навіть у XVII ст.

З прийняттям християнства передхристиянський світогляд наших предків не зник. Безумовно, з поглибленням християнізації усіх сфер життя його вплив постійно звужувався. Таким чином, у давньому народному світогляді взаємодіяли два світогляди -- церковний і народно-двовірський. Якщо перший грунтувався на християнських засадах, то другий видозмінювався, еволюціонував у напрямі до першого. Двовірство пов'язане з поширенням на українських землях апокрифічної літератури, що надходила з Візантії, Болгарії та Сербії. Церковно-релігійні перекази приносили з чужих країв також паломники. Наші предки нерідко ототожнювали Святе Письмо, що розповсюджувалось серед них, з різними апокрифічними творами, історичними переказами та повчальними тлумаченнями. Апокрифічні твори були своєрідним мостом від поганства до християнства. Так християнський світогляд зливався з передхристиянськими уявленнями та віруваннями.

Світогляд українського народу формувався на ґрунті давньоязичницьких уявлень і вірувань, християнських переказів та апокрифічних сказань. Вони втілювались у формі легенд, колядок і щедрівок, народних звичаях і обрядах, традиційних нормах моралі. У цьому світогляді поєднувався власний досвід народу, а запозичення від інших народів набували нових народних рис, втрачали чужі властивості.

Двовірство залишилось не лише в українців, ай в інших народів, набувши статусу національних вірувань і звичаїв. По-перше, старі релігійні поняття наповнювались новим змістом, як цього вимагало християнство (Бог, Господь, молитва, рай, пекло, гріх, свято, храм тощо). Дохристиянські божества часто «переводились» у нову демонічну ієрархію (біси, дияволи і т. п.) або їхні якості переносились на християнських святих (наприклад, на Іллю, Юрія, Власія та ін.). По-друге, християнські свята хронологічно збіглися з дохристиянськими, що надавало їм нового забарвлення. Приміром, у Святий вечір господарі боронилися від злої сили магічними діями і «заліззям», яке клали під святковий стіл, а свято Трійці в народі називалося Зеленими святами, і люди квітчали свої хати й поля зеленими квітами клену, липи, ясеня, осоки та інших дерев. По-третє, переосмислювались стародавні обряди. Ще й зараз у деяких місцевостях до труни небіжчика кладуть мідні гроші -- аби було чим заплатити за переїзд річки до раю. Від старих вірувань з певним переосмисленням дійшла до нас свічка, яка застосовується в різних обрядах. По-четверте, при виконанні деяких обрядів зберігається пошана до Сходу, звідки начебто починається життя (наприклад, орієнтація церковних вівтарів, обернення під час молитви, похорони мерців обличчям на Схід тощо).

Щодо двовірства українського народу, то воно стосується, насамперед, обрядовості, бо культи поганських богів категорично відкидались одразу. Обряди ж наповнювались новим змістом і підпорядковувались вимогам нової віри, що зберігало їхній традиційний національний характер та глибинний зв'язок з минулим. Християнським змістом наповнювались колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жниварські та інші пісні.

Двовірство яскраво виявилось у похоронній обрядовості. До цього часу в нашого народу існують посидження при мерцях до похорону. Але такий язичницький звичай поєднується з читанням молитов, псалтиря та іншими християнськими традиціями.

Наші предки прийняли християнство пізніше, ніж інші народи Європи. Не можна ігнорувати кілька тисячолітньої історії, впродовж якої формувався народний світогляд, що проявився насамперед у дохристиянських віруваннях. Проте пізніші нашарування залишили свій слід у ставленні до передхристиянського світогляду. З двовірством не могла примиритись частина духовенства, зокрема відомий полеміст Іван Вишенський.

Релігійний світогляд українського народу не міг не зазнати впливів, що зумовлювались геополітичною «межовістю» України. Україна підтримувала духовні зв'язки як зі сходом, так і з заходом, а після завоювання Візантії турками і до кінця ХVІІІ ст. на її землях переважали західні впливи. Звідси перетворення України на арену змагань між православ'ям і католицизмом і проникнення на її землі протестантизму, що не могло позначитись на світогляді нашого народу і місці релігії в його духовному житті. Щоправда, міжконфесійна боротьба не знищила того архаїчного світогляду, який ще від передхристиянської доби зберігся до нашого часу, особливо серед етнографічних груп українського населення Карпат.

За часів тоталітарного режиму, коли атеїзм, був частиною державної ідеології, світогляд українського народу зазнав значних деформацій. Намагаючись викоренити релігійність українського народу, компартійна влада вдавалась до двох основних методів -- терору і пропаганди. За допомогою терору серед населення насаджувалось почуття страху, а молоде покоління виховувалось у дусі безбожництва.

На релігійності українського народу не могла не позначитися політика, спрямована на ліквідацію селянства як основної соціальної верстви нації й перетворення селян у найманих сільськогосподарських робітників, знелюднення українського села в часи тоталітаризму. Церкви перетворювались на атеїстичні осередки, кінотеатри, клуби, зерносховища, склади, майстерні тощо.

Прихильники атеїстичної політики силкувались трактувати її як таку, що начебто відповідала антиклерикальним ставленням самого селянства до офіційного духовенства. Інші намагалися видати релігійні вірування за стародавні напівпоганські забобони, які не мають нічого спільного з християнською вірою. Та дійсність була далеко не такою, як її трактувала офіційна пропаганда. Селяни чинили опір закриттю церков і ставали на захист своїх храмів, свого способу життя та своєї віри. Адже впродовж століть життя селян було невіддільне від церкви.

Про релігійність нашого народу писали чужоземці. Швейцарський мандрівник Ганс Цбінден, який відвідав улітку 1932 p. Гуцульщину, писав, що тут нема тієї власновільної, індивідуальної розгнузданості, яка панує в Західній Європі, хоч є більше оригінальності, більше сильних особистостей, які грунтуються на живій основі релігійного життя.

На противагу християнській релігії любові до ближнього тоталітарний режим накидував псевдорелігію комуністичного колективізму. Людям нав'язувалась віра в побудову на землі суспільства соціальної справедливості, тобто комунізму, що начебто допоможе здійснити найдивовижніші мрії про ідеальний лад

Спочатку Володимир зробив спробу реформувати язичництво, суть якого полягала в запровадженні на Русі культу єдиного бога - громовержця Перуна на чолі пантеону інших богів. До цього кожне окреме плем'я шанувало найбільше якогось свого бога -Хорса (бог місяця), Дажбога (сонця), Стрибога (бог вітру й війни), Мокш (богиня плодючості й домашнього вогнища) тощо. Тепер же, як свідчить літописець, князь “поставив ідолів на горбі над двором теремним: Перуна дерев'яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, Дажбога, і Стрибога, і Смарагда, й Мокош”. Але релігійна реформа не дала своїх результатів - вона не сприяла зміцненню й єднанню держави; стара язичницька віра все одне не відповідала новим реаліям часу.

У цей час зовнішньополітична ситуація склалася на користь Володимира. До Києва прибуло візантійське посольство з проханням надати їх імператору військову допомогу в боротьбі з внутрішніми заколотниками. Володимир дав згоду, але за це зажадав руки принцеси Ганни. Імператор відклонив цю умову, але потім під тиском політичної кризи погодився за умови, що князь прийме хрещення. Між ними було укладено угоду, князь охрестився в Києві й надав 6-ти тисячне військо у допомогу імператору. Русь виконала свої зобов'язання. Але принцеса Ганна так і не з'явилася. Імператори зміцнили свою владу, але про свою обіцянку “забули”. Тоді Володимир пішов походом на Корсунь - головну житницю Візантії в Криму. Він задумав силою примусити візантійців поважати себе. Цілих 6 місяців не міг Володимир узяти місто. Коли ж його війська увійшли до міста візантійці погодились віддати за нього Ганну і вона приїхала до Корсуня. Володимир вивіз із Корсуня мощі святого Климента - четвертого папи римського, якого церква канонізувала як мученика.

Першим актом на шляху християнізації було хрещення киян. Володимир, повернувшись до Києва, наказав понищити язичницьких богів. Найбільше досталося Перунові - його прив'язали до хвоста коневі й тягли Боричевим узвозом до Дніпра, а 12 дружинників йшли слідом та били його залізними киями. Наступного дня наказав Володимир усім киянам зібратись на березі Дніпра. “Хто не зайде завтра в ріку, - казав напередодні князь, - багатий чи убогий, прошак чи робітник, буде моїм ворогом”. На ранок зійшлися усі городяни до річки. За наказом князя зійшли вони у воду, хто по шию, хто по груди. Ближче до берега стояли отроки й тримали дітей на руках. Священики благословляли їх золотим хрестом.

Звичайно, процес хрещення започаткував дуже тривалий і болісний процес Християнізації Русі. Народ не звільнився ще від язичницької віри і ще багато десятиліть поклонялись деякі люди язичницьким кумирам. І, знаючи це, наказав Володимир ставити церкви на місцях, де стояли раніше капища язичницьких богів. На пагорбі, де стояв раніше Перун, було поставлено церкву святого Василя. І почав після цього Володимир запроваджувати на Русі “ученіє кніжноє” й будувати церкви. Так, історик Тітмар Мерзебурзький свідчить, що відразу по смерті Володимира у Києві було 400 церков. І хоча це явно перебільшення, але наслідки запровадження християнства були вражаючими.

Прийняття християнства сприяло укріпленню Русі (оскільки тепер в ній була єдина віра й єдиний Бог); підняло авторитет Русі на міжнародній арені; укріпило її зв'язки з Візантією, сприяло розповсюдженню писемності й розвитку культури (образотворчого мистецтва - живопису, архітектури; освіти).

Починаючи з реформування язичницьких культiв 980 року, уряд князя Володимира вiв iнтенсивнi пошуки найбiльш оптимальної для молодої Київської держави релiгiйної структури, яка найбiльш вдало вiдповiдала б її iнтересам, що засвiдчує лiтописна оповiдь про "вибiр (випробування) вiрувань". Пiд 986 роком Повiсть минулих лiт сповiщає про вiдвiдини Києва болгарами "вiри магометанської", "нiмцями з Риму" та iудеями. Володимир Святославич вислуховував промови послiв, але усiм їм вiдмовяв.

Магометанським мiсiонерам через те, що йому не сподобалися обряд обрiзання, заборона вживати свиняче м'ясо, а особливо - необхідність відмови од вина. Вiн сказав: "Русi веселiсть - пиття, ми не можемо без сього бути". Італійцям-католикам київсъкий князь звелiв повертатися назад, "бо предки нашi сього не прийняли". Дискутуючи з iудеями Володимир став дорiкати їм у тому, що вони Богом відкинуті й не можуть iнших навчати своєї віри.

За іншими свiдченнями лiтописців, київський князь скликав бояр i старiйшин на нараду, де було вирішино бiльщ детально вивчити переваги й недолiки iснуючих у тогочасному свiтi вiросповiдань. Було обрано десять "мужiв" якi вирушили в далекi свiти розiзнати про віру i службу тамтешнiх народiв. Найбiльше їх вразила служба, що правилася в християнських храмах Візантії. А вітак навернення Русi в християнство за вiзантiйським взiрцем і стало логічним завершенням пошуків.

У християнському вiровченнi втiлився багатющий суспiльний досвiд, нагромаджений в умовах такого громiздкого й етнiчно рiзнорiдного державного утворення, яким була Вiзантiйська iмперiя. Київський правитель усвiдомлював свою вирiшальну роль у справi реорганiзацiї системи релiгiйних вiрувань. При всiй його недостатнiй обiзнаностi в християнських догматах та обрядовостi, князю, безперечно, було вiдомо про пiдпорядкованiсть Церкви iнтересам свiтської влади у Вiзантiї. Важливо зазначити, що в свiдомостi "варварських" вождiв тiєї доби вiзантiйська модель християнства пов'язувалася насамперед з уявленнями про вищу свiтську владу. Ця обставина зiграла чи не вирiшальну роль у запровадженнi на Русi християнства за вiзантiйським зразком. Його модель як найкраще вiдповiдала системi полiтичного устрою Київської Русi, що була тодi вiдносно єдиною ранньофеодальною монархiєю. Християнiзацiя вiдкривала шлях до визнання за Київською державою самостiйного мiсця в полiтичнiй структурi тогочасного свiту й входження до свiтової християнсъкої спiльноти.

Охрещення Володимира Святославича i навернення в християнство пiдданих його країни пов'язувалося лiтописцем iз вiйськовим походом київського князя на грецьке мiсто Корсунь (Херсонес). Заперлися корсуняни в городi, i став Володимир з одного боку города в гаванi, на вiддалi одного полъоту стрiли од города, i боролися крiпко городяни з ними. Князь заявив непоступливим корсунянам, що має твердий намiр тримати мiсто в облозi, якщо знадобиться, то й три роки. День у день насипали київськi вої землю пiд мiськi мури, щоб оволодiти ними. Та городяни, пiдкопавши непомiтно мiську стiну, поночi вибирали той насип i носили землю до центру мiста. Облога Корсуня затягувалася. Та ось до стану руських воїв упала стрiла з прикрiпленим до неї посланням. У ньому корсунянин на ім'я Анастас повiщав київського князя, як можна покласти край облозi й заволодiти мiстом. Вiн радив перепинити воду, що надходила до мiста з колодязiв, розташованих на схiдних околицях Корсуня. Скориставшись iз цiєї поради, Володимир негайно звелiв поруйнувати труби. Приречене на прагу, багатотисячне мiсто вiдкрило ворота.

Заволодiвши Корсунем, Володимир посилас послiв до візантiйської столицi, де на iмператорсъкому престолi сидiли тодi Василiй i Костянтин з погрозою знищити Корсунь, якщо вони не віддадуть свою сестру. Стурбованi василевси погоджуються на його умови, але він повинен прийняти нову віру.

На переговорах у Києвi Володимир пiдтвердив свою готовність прийняти християнство як державну релiгiю Русi, а вiзантiйськi iмператори-спiвправителi, в свою чергу, обiцяли видати за нього свою сестру Анну. Київсъкий князь зобов'язувався надати Вiзантiї військову домогу, зокрема, негайно надiслати до Константинополя руський експедицiйний корпус для боротьби з заколотниками. Сам Володимир вирушив, коли настав час, до Криму, щоб покарати корсунян, якi перекинулися на бiк полiтичних супротинникiв Вiзантійського iмператора Василiя II та його брата Костянтина.Здобувши фортецю, Володимир передав її своему шуриновi. Отже, корсуньська експедицiя була наслiдком вiзантiйсько-руської союзницъкої угоди, реалiзацiї якої передувало заручення Київського князя з Анною Порфiрородною та охрещення влiтку 988 року мешканцiв Киева.

Необхiдно наголосити на тому, що християнiзацiя Київської Русi не перебувала в однобiчнiй залежностi вiд мiжнародних зв'язкiв. Прийняття християнства давньоруською верхiвкою було передусiм результатом внутрiшнього соцiально-економiчного, політичного i культурного розвитку схiдного слов'янства. Воно вiдповiдало назрiлим потребам данньорусъкого суспiльства, яке за правлiння Володимира Святославича зайщло в переломний перiод iсторичного розвитку. Саме тодi вiдходив у минуле родоплемiнний побут слов'ян, утверджувалися новi, прогресивнi для того часу феодальнi виробничi вiдносини й притаманнi їм форми полiтичного i духовного життя. Завершувалося об'єднання схiднослов'янсъких земель у складi Київсъкої держави, стабiлiзувалися її зовнiшнi рубежi. Країна вкривалася густою мережею мiст, фортець i замкiв, за мурами яких велася жвава торгiвля, розквiтали ремесла. Послабилися впливи варязької дружинної елiти, яка внесла до полiтики київських князiв орiентацiю на далекi вiйськовi походи, через що консервувалися процеси внутрiшнього, насамперед соцiально-економiчного розвитку. Вiдтак од грабiжницьких вiйн iз сусiднiми народами мiсцева знать переходить до освоєння власних земель, експлуатацiї своїх пiдданих. Так народжувався стан нової аристократiї, об'єднаний матерiалъною основою (землеволодiння) буття та спiльними елементами соцiальної психологiї. Пошуки iдеологiчних засобiв консолiдацiї цієї елiти й поширення її влади на всi прошарки тогочасного суспiльства спричинилися до того, що панiвна верхiвка Київської Русi наприкiнцi Х ст. проголосила християнство офiцiйною релігією.

Крiм корсуньської версiї, лiтописцям були вiдомi й iншi "адреси" Володимирового охрещення. Зокрема, називають ще Василiв (сучасний Василькiв Київської областi). Одначе вже сама назна цього мiста, збудованого на честь християнського патрона Володимира, свiдчить про пiзнiшу лiтературну iнтерполяцiю (змiну первiсного тексту).

Є вагомi пiдстави вважати, що Володимир прилучився до християнства в Києвi на початку 988 року. За обчисленнями днем охрещення київського князя було обрано день Богоявлення Господня, який припав на 6 сiчня. Вiдповiдно до церковних канонiв, Володимир пройшов пiдготовку до охрещення -- так зване оглашення", що зазвичай тривало 40 днiв. Із настанням потеплiння, тобто навеснi 988 року, Володимир попрямував до днiпровських порогiв, щоб зустрiти тут свою порфiроносну наречену. Тодi ж (очевидно, 27 травня, на зеленi свята) вiдбулося масове охрещення киян.

Охрещенню передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсiм недавно спорудженого в центрi стольного града. Князь наказав, як повідомляє літописець, поскидати кумирiв, порубати, вогню оддати. Перуна ж велiв прив'язати коневi до хвоста і волочити з гори по Борисевому узвозу на ручай, а дванадцятьох мужiв бити його палицями. Коли волокли його по ручаю до Днiпра, оплакували його невiрнi люди, бо ще не прийняли вони хрещення. Потім вкинули його у Днiпро, а як пристане до берега, то одштовхували.

В системi морально-етичних цінностей язичницького суспільства цей акт насправді виглядав звичайнісінькім обрядовим дійством, що символізувало "вигнання " чи "поховання" кумира колишнього державного божества Перуна. Його невипадково перенесли до води, адже вода у стародавнiх слов'ян вiддавна пов'язувалася зi смертю, потойбiчним свiтом. Побиття Перуна палицям також було символiчним: iдола необхiдно було фiзично знищити. Перуна проводжали аж до днiпровських порогiв, за якими вiдкривався свiт кочового "Поля", тобто його випровадили до останньої межi розселення слов'ян.

Це означало, що за межi їхньої держави випроваджувалося язичництво, буквально поступаючись мiсцем новiй, християнськiй релiгiї. Як сповiщає лiтописець, Володимир повелiв "робити церкви i ставити їх на мiсцях, де колись стояли кумири. Володимир одержав при охрещеннi iм'я Василiй, iм'я свого швагра i хрещеного батька -- iмператора ромеїв. Вiдтак святий Василiй став небесним покровителем i християнським патроном князя. Будiвництво християнського храму на честь святого Василiя на мiсцi язичницького пантеону Перуна не лише унаочнювало докорiнну перемiну релiгiйної структури Київської держави, а й символiзувало особисту роль Володимира Святославича в цiй реформi.

Процедура навернення в християнство киян, яскраво змалъована лiтописцем, поклала початок охрещенню всiє країни. Джерела повiдомляють, що вiдразу пiсля знищення чи радше "вигнання-похорону" язичницьких iдолiв у Києвi розпочалася насильницька християнiзацiя населення Новгородської землi. Лiтопис сповiщас про те, що архiєпископом до Новгорода було поставлено Якима Корсунянина, пов'язуючи з його приходом зруйнування язичницького капища. Поваленого iдола Перуна тут, як i в Киевi, було побито залiзними палицями й кинуто у води рiчки Волхов. Християнiзацiю Новгорода проводили київськi урядовцi Добриня та Путята. Велику активнiсть їх у цьому засвiдчують скупi, але дуже промовистi слова новгородського книжника: "Хрестив нас Путята мечем, а добриня вогнем".

Восени 990 року розпочалася християнiзацiя населения Суздальщини. Тут, на березi рiчки Клязьма, було тодi, очевидно, й закладено мiсто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром. У сферi його полiтичного та iдеологiчного впливу опинилися племена словен, кривичiв, в'ятичiв i мерi. Згодом тут почалося жваве церковне будiвництво.

Тiльки в першiй половинi ХI ст. завершився процес навернення в християнство мешканцiв Муромської землi, яка за своїм етнiчним складом була вельми строкатою. Тут жили переважно народи угро-фiнської групи та частково слов'яни, що з'являються в цих краях, як засвiдчують данi археологiї з другої половини Х ст.

За правлiння Володимира Святославича не всi давньорусъкi землi було цiлком християнiзовано, але є вагомi пiдстави вважати, що бiльшiсть населення країни навернулася, принаймнi формально, в нову вiру. Було закладено основи церковної органiзацiї. Розростаючись у глиб i в широчiнь, вона об'єктивно визначала єдину для всього населення, Київської держави приналежнiсть. Церква сприяла змiцненню територiально-адмiнiстративного подiлу, засновуючи єпископiї в адмiнiстративно-полiтичних центрах давньоруських земель-князiвств, що формувалися. Все це безумовно вiдповiдало потребам об'єднавчої полiтики київського уряду та згуртування країни.

Однак процес християнiзацiї держави йшов повiльно, а незрiдка й хворобливо (надто у вiддалених од київського центру областях). Населения Київсъкої Русi гостро реагувало на новi iдеологiчнi віяння, що розповсюджувалися по всiх градах, погостах і селах. Християнськi проповiдники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволения народу, яке iнодi перехлюпуля через край i виявлялося у формi фiзичноi розправи над ними. Достатнъо сказати, що протягом лише одного десятилiття в Новгородськiй землi, наприклад, було забито трьох єпископiв (йдеться про середину ХІ ст)