Дворянство півдня України

Іншу групу джерел і матеріалів складають загальнодержавні та регіональні довідково-інформаційні видання, що виходили у вигляді пам'ятних книжок, адрес-календарів, супутників-довідників залізниць, щорічних збірників. Хоча інформаційна насиченість джерел цієї групи не однакова, їх цінність полягає в тому, що вміщені в них дані можна використовувати для порівняльного аналізу, уточнення рівня розвитку виробничої та соціальної інфраструктури регіону.

Довідково-біографічні матеріали, подані у ,,Російському біографічному словнику”, ,,Альманаху сучасних російських державних діячів”, дозволяють отримати цінні факти про походження, освіту, кар'єрні зміни, особисті та професійні якості представників південноукраїнського дворянства.

Важливим джерелом дослідження виступає періодика. Тогочасні газети та журнали відбивають той бік історичних процесів, що оминався офіційною статистикою, індиферентною до подій, що вона фіксувала. Преса швидко реагувала на все, що відбувалося в суспільстві, подавала різнопланову інформацію. На сторінках періодичних видань містилися розпорядження й укази градоначальників і губернаторів; опис подій у суспільно-політичному, економічному житті міста або регіону; інформація про різні приватні ініціативи; оголошення про продаж землі і дворянських маєтків за борги; статистичні відомості. При цьому ми повинні враховувати суб'єктивний характер значної частини поданих матеріалів. Серед періодичних видань варто відзначити газети: ,,Крымский вестник”, ,,Одесский вестник”, ,,Екатеринославский юбилейный листок”, ,,Губернские ведомости”, ,,Южный край” та інші.

Поряд з архівними та опублікованими документами суттєве значення для дослідження обраної теми мають наративні джерела. Більшу їх частину становить мемуарна література. Крім того, це записки та щоденники мандрівників, промови і листи. Вони носять суб'єктивний характер, відрізняються метою написання, інформативним навантаженням, однак дозволяють відчути ,,дихання часу”, колорит епохи, особливості подій на Півдні України, свідками яких були їх автори.

Надзвичайно важливе значення для характеристики дворянства, умов життя місцевих аристократів, їх участі в економічному, громадському та корпоративному житті регіону мають роботи С. С. та О. С. Пишчевичів, Л. Енгельгарда, Б. Гакета, П. Сумарокова, П. Свіньїна, П. Вігеля, А. Демидова, І. Муравйова-Апостола, О. Горчакової, С. Глінки, С. Тучкова та інших. Південними землями України часто подорожували іноземні мандрівники. Це англійці Е. Кларк, Дж. Александер, які проїхали майже через усю південноукраїнську територію, з Росії до Криму і далі на Схід, залишивши на згадку нащадкам свої враження та спостереження про мешканців краю.

Отже, наявний комплекс опублікованих і архівних джерел є достатнім для розв'язання поставлених у роботі завдань. Повнота та різноманітність джерельної бази дає можливість дослідити та реконструювати процес формування дворянства Південної України у другій половині ХVIII - на початку ХХ ст.

Теоретико-методологічною основою дослідження стали апробовані в сучасній історіографії принципи конкретно-історичної інтерпретації фактів минулого на підставі критичного ставлення до джерел. Робота базується на засадах модернізаційного підходу, системного, комплексного та порівняльного методу в проведенні дослідження. Під модернізацією ми розуміємо процес поступових змін у соціальній структурі суспільства та переходу від традиційного (аграрного) суспільства до індустріального (капіталістичного). Як відомо, ,,процес модернізації є… варіативним за своїм типом”, а це означає, що історичний процес зумовлений не універсальними, ,,вічними”, придатними для всього людства законами зміни формацій, а ,,конкретним історичним, соціокультурним та ментальним середовищем свого протікання” . Крім того, в основу дослідження покладені такі загальновизнані принципи наукового пізнання, як системність, плюралізм, багатофакторність.

Методологічний релятивізм, застосований у дослідженні, зумовив багатомірність авторських підходів - філософських (цивілізаційного, екзистенціалістського, прагматичного, аксіологічного), загальнонаукових (системного, міждисциплінарного, структурного, функціонального, діяльного, аналітико-синтетичного) та спеціально-історичних (реконструкційного, порівняльного, регіонального). Порівняльний підхід дав можливість з'ясувати загальні закономірності й особливості в соціальних, економічних і національно-релігійних аспектах досліджуваної теми.

В роботі використано регіональний підхід до вивчення історії України. Таке рішення цілком виправдане, тому що конкретно-історичні умови розвитку південноукраїнського регіону позначилися на соціальних, економічних, політичних, культурних процесах і зумовили появу низки регіональних відмінностей. Виходячи зі специфіки роботи, автор віддає перевагу одному з класичних підходів - генетико-еволюційному. З позицій цього підходу дворянство Південної України може розглядатися як регіональний різновид у межах соціальної еліти Російської імперії. Плідним для аналізу регіональної специфіки виявилися такі загальнонаукові методи, як когнітивний, структурно-функціональний, статистичний тощо.

В ході роботи перевагу віддано наступним дослідницьким методам: порівняльно-історичному, системно-структурному, історико-типологічному, проблемно-хронологічному, компаративістському, стадіально-регіональному, історико-біографічному, ретроспективному та іншим. Водночас використовувалися спеціальні історичні методи класифікації та періодизації, персонологічний, евристичний, просопографічний.

Отже, вивчення та використання зазначених джерел і літератури дали можливість розкрити поставлені в дисертаційному дослідженні проблеми, уникнути однобічної оцінки процесу формування дворянства на Півдні України, обґрунтувати наукову новизну дисертації, зробити відповідні висновки й узагальнення, які виносяться на захист.

У другому розділі - ,,Специфіка формування дворянського стану Півдня України” - висвітлюються еволюція правового статусу дворянської верстви, особливості процесу нобілітації в українських землях та поступової інкорпорації етнічних еліт до складу російського дворянства, аналізується етнічний склад дворянства регіону.

Необхідно відзначити, що основні принципи, які були покладені в основу законодавчих норм щодо дворянства, вимагали збереження чистоти цієї верстви, нероздільності інтересів влади і дворянства, чіткої регламентації діяльності корпоративних дворянських установ тощо.

З розширенням Російської імперії та освоєнням південних територій відбулися зміни у складі дворянської верстви цього регіону. Юридичне визнання прав місцевої еліти збігалося в часі з процесами колонізації та освоєння південних земель. Однак ці процеси мали свої особливості в окремих губерніях. Це дало підстави для дослідження означених проблем у розрізі Катеринославсько-Херсонського, Таврійсько-Кримського і Бессарабського субрегіонів. У середині XVIII ст. українська козацька старшина і шляхта Катеринославсько-Херсонського субрегіону отримали права і пільги російського дворянства, що знайшло своє юридичне підтвердження в різних законах і актах. Незважаючи на зацікавленість царської влади у створенні в південних регіонах міцного дворянського прошарку, уряд не поспішав з офіційним визнанням дворянського статусу регіональних еліт, а навпаки, проводив чисельні перевірки та створював комісії, завданням яких було доведення гідності та дворянського походження тієї чи іншої родини.

На цей час царський уряд уже мав своєрідну схему вирішення питання. Нові землі включались до складу імперії і паралельно з цим формувався російський адміністративний апарат управління з обов'язковим залученням до нього місцевої аристократії. Якщо землі були слабо заселені, їх колонізація й освоєння йшли шляхом створення військових адміністративних одиниць з масовим залученням до управління дворян з центральних губерній Росії, офіцерів російської армії або тих представників регіональної еліти, які отримали офіцерські чини; іноземних дворян і в останню чергу - місцевих дворян (це було більш характерним для Катеринославської та Херсонської губерній). Лише на початковому етапі інкорпорації за місцевою аристократією зберігались існуючі раніше права, статуси, чини та ранги, які поступово були зрівняні з російськими. Місцеві дворяни отримували юридичні права та привілеї російського дворянства.

Нобілітація у південноукраїнських губерніях мала свою специфіку. У Катеринославсько-Херсонському субрегіоні на початковому етапі колонізації й освоєння краю чисельність дворянства була мізерною. Царському уряду необхідно було практично з нуля починати оформлення цієї станової категорії. Шляхом масової роздачі земель дворянам з центральних губерній, іноземним аристократам і військовим, царизму вдалося створити у цьому субрегіоні дворянську спільноту. Щодо нобілітації представників козацької старшини, уряд поводився досить обережно - не було жодного форсування подій, а на деяких етапах спостерігалося й певне стримування процесу.

Приєднання до імперії Таврійсько-Кримського і Бессарабського субрегіонів - територій досить специфічних у юридичному, політичному, економічному, етнічному та релігійному плані - не внесло суттєвих коректив у вже традиційну політику влади по відношенню до місцевої аристократії новоприєднаних земель. Ці субрегіони увійшли до складу Російської імперії вже маючи свою еліту, визначальне місце серед якої посідали беї та мурзи (Таврійсько-Кримський субрегіон) і молдавське боярство (Бессарабський субрегіон), що зумовило досить стримане і виважене ставлення уряду до процесів нобілітації в краї.

Перед урядом постали проблеми, яких не існувало під час колонізації Катеринославсько-Херсонських земель: релігійні (більшість татарської аристократії були мусульманами) і мовні (молдавські бояри і бояринаші розмовляли виключно молдавською мовою). І якщо для татарського нобілітету царська влада не передбачала особливих умов входження до складу російського дворянства, то бессарабські аристократи, на відміну від дворян Польщі, Прибалтики, Кавказу, Криму, опинились у більш привілейованому становищі, що знайшло вияв у збереженні традиційних владних інститутів і обмеженої автономії в галузі станового та місцевого управління й судочинства.

Царська влада, намагаючись перетворити Бессарабію на ,,показово-привабливу вітрину” для решти європейських народів, досить обережно, виважено і поступово вирівнювала статус місцевого дворянства з дворянством центральних російських губерній. Тому на перших порах у Бессарабії були збережені непорушними майже всі попередні права та привілеї бояр і бояринашів. Однак у середині ХІХ ст. царський уряд, налагодивши діяльність усіх інститутів влади в південноукраїнських губерніях, ліквідував будь-які юридичні відмінності у статусі місцевого дворянства. З цього часу (незважаючи на походження, пращурів, мову та віру) ми маємо справу лише з дворянами Російської імперії.

Однак і ці субрегіони мали певні відмінності. Так, у Таврійсько-Кримському субрегіоні водночас з процесами нобілітації кримськотатарської знаті для зміцнення дворянського стану царизм продовжив практику масових роздач земель російським та іноземним дворянам. Крім того, для татарських нобілів існували певні законодавчі обмеження щодо відповідності їх правам російського дворянства.

Для Бессарабського субрегіону така тактика виявилася неможливою через практичну відсутність вільних земель. Тому на початковому етапі уряд певний час ,,загравав” з місцевою аристократією. Пізніше було висунуто більш жорсткі умови щодо надання дворянства мешканцям краю. Поступово шляхом інкорпорації молдавських нобілів до складу російського дворянства, переведення військових на службу до Бессарабії, роздачі державних земель іноземній знаті царизму вдалося сформувати на цих територіях міцний дворянський прошарок.

Провідною тенденцією для трьох південноукраїнських субрегіонів стало поступове збільшення чисельності дворянської верстви. Кількість дворян Новоросійського краю зростала за рахунок російських військових, чиновників, української козацької старшини, іноземної аристократії і дворян-поміщиків, що переселились з інших губерній Росії.

Специфіка південноукраїнського дворянства була зумовлена його поліетнічним складом, аналогів чому не було не лише у Західній Європі, а й у жодній іншій державі світу. Однак багатоетнічність не заважала становій та соціальній єдності. Найбільш чисельним етнічними групами у дворянському середовищі південноукраїнських губерній були росіяни, українці, молдавани, поляки тощо. Серед дворян регіону було чимало німців, французів, італійців, греків. Це свідчить, з одного боку, про їх безпосередню участь у процесах освоєння південноукраїнських земель, а з іншого - про лояльне ставлення царської влади до них.

За конфесійною приналежністю більшість дворянського загалу (росіяни, українці, молдавани, болгари) південноукраїнських губерній були православними, однак зустрічалися й протестанти, католики, іудеї, вірмено-григоріанці, вірмено-католики та магометани.

Не принижуючи внеску іноземців у процес колонізації регіону, слід відзначити, що основний тягар щодо освоєння південноукраїнських земель, їх політико-адміністративного облаштування лягав на плечі представників традиційних для цих земель етносів: українців, росіян, поляків, молдаван.

У третьому розділі - ,,Станово-адміністративна діяльність дворянства південноукраїнських губерній” - досліджується участь дворянства в управлінських структурах краю, аналізується діяльність дворянських станових корпоративних установ, оцінюється участь представників шляхетного стану в діяльності земств та культурно-освітніх установ та організацій регіону.

Упродовж останньої чверті XVIII - першої половини ХІХ ст. в Російській імперії відбулися зміни адміністративно-територіального устрою, зумовлені урядовою уніфікаційною політикою. На Південь України було поширено загальноросійський адміністративний поділ на губернії без урахування специфіки та традицій регіону, з'явилися нові управлінські структури. Однією з ознак регіональної системи управління була її становість, тому найбільший вплив і визначальну роль в усіх ланках державного і місцевого управління в краї, відігравало дворянство.

Реформи другої половини XVIII - середини ХІХ ст. посилили позиції дворянства у місцевому управлінні, сприяли створенню та укріпленню регіонального апарату чиновників. Практично всі посади обіймали дворяни: 2/3 обиралися дворянами, решта - призначалися губернським керівництвом з місцевого дворянства. В повітах дворяни обирали голову повітового дворянства - предводителя, голову поліції - земського справника, голову станового суду - повітового суддю, засідателів повітового суду.

Впродовж ХІХ ст. у південноукраїнських губерніях спостерігається збільшення кількості спадкових дворян в системі управління. Це було результатом не лише обмежувальних законодавчих актів уряду 20-30-х рр. ХІХ ст. по відношенню до вихідців з інших станів, а й кризи дворянського господарства, що примушувало дворянських синів шукати більш вигідну та перспективну службу в лавах губернської бюрократії.

Штат чиновників державних органів управління південноукраїнських губерній комплектувався майже виключно з представників дворянської верстви, які мали відповідну освіту та класні чини. Їх зусилля та віддана праця сприяли економічному, освітньому і культурному розвитку регіону.

Незважаючи на певну специфіку та відмінності, сформовані за російським взірцем майже одразу після приєднання південноукраїнського регіону до Російської імперії дворянські корпоративні інституції, зокрема губернське дворянське зібрання, дворянські збори, губернські й повітові предводителі дворянства та дворянські опіки, були наближені до діяльності аналогічних установ великоросійських губерній. Вони були засобом впливу та становою опорою великого і середнього спадкового дворянства, головним завданням якого було утримання пануючого становища в управлінських та господарчих структурах регіону. Дворянські збори формували місцевий апарат управління, обираючи чиновників на судові та поліцейські посади, а також станових урядовців. Вони з'ясовували власні та місцеві потреби представників місцевої аристократії, використовуючи право звертатися з петиціями і пропозиціями до імператора і Сенату. Корпоративні організації фактично були засобом станової консолідації дворянства, характеризувалися стабільністю, певною закритістю і консерватизмом. Увага дворянських зборів зосереджувалася переважно на відстоюванні власних господарських, станових, громадських, культурних інтересів.

Важливу роль у консолідації місцевого нобілітету відігравали предводителі дворянства. Вони, за рідким винятком, були достатньо харизматичними особами, видатними організаторами й адміністраторами. Їх ідеали та життєві цінності відповідали потребам часу, а особисті якості (енергія, інтелект, хоробрість) приваблювали сучасників. Всі повітові предводителі дворянства губерній Півдня України належали до спадкових дворян і займали вищі щаблі в державній ієрархії імперії - ранги від ІІ до VІІ. З другої половини ХІХ ст. служба на виборних дворянських посадах стала вже самостійним видом діяльності і шляхом для швидкого кар'єрного росту.

Незважаючи на однотипні умови формування, становлення дворянських корпоративних організацій в окремих південноукраїнських губерніях мало свою специфіку. Для Катеринославської губернії було характерним проведення чисельних позачергових виборів, що було зумовлено частою зміною кордонів і перенесенням до різних міст губернських та повітових центрів. До того ж, особовий склад корпоративних дворянських організацій Катеринославщини характеризувався значною неоднорідністю її керівників. Більшість обраних предводителів дворянства наприкінці ХVІІІ ст. репрезентували служилу (офіцерсько-козацьку) частину дворянської спільноти губернії.

Аналіз архівних даних дозволяє стверджувати, що з 53 повітових предводителів дворянства Катеринославської губернії, які займали посади протягом 1784-1799 рр., переважна більшість (майже 80%) були військовослужбовцями. Розбіжність чинів серед предводителів була досить значною - від підпоручика до генерал-поручика, але частіше за все на ці посади потрапляли дворяни, які мали чин секунд-майора. Досить строкатим виявився і етнічний склад предводителів. Серед них були українці (С. Білий, О. Ковпак, В. Чернявський, В. Бантиш), поляки (А. Остроградський, Ф. Сахновський), вихідці з південнослов'янських земель (Г. Шевич, С. Божедарович, Ф. Ваній, І. Міхалча).

Особливості становлення дворянської корпорації у Таврійській області полягають в тому, що до кінця ХVІІІ ст. тут не існувало жодних дворянських установ. Це пояснюється малочисельністю дворянського стану на півострові. Крім того, більшість дворян, які володіли маєтностями у Таврії, були вписані до дворянських родовідних книг інших губерній, де вони також мали земельну власність. Кримське дворянство від решти дворянської південноукраїнської спільноти відрізнялось також тим, що значна його частина була представлена грецькими і татарськими дворянами, юридичний статус яких не був визначений остаточно. Тому тривалий час питання про створення корпоративної організації дворянства краю та обрання її лідера - предводителя дворянства - залишалося неврегульованим.

Становлення дворянської корпоративної організації в Бессарабії проходило надзвичайно важко, спричиняючи низку серйозних політичних конфліктів та негараздів серед дворянських груп. Це зумовлювалось тим, що молдавське дворянство було дуже неоднорідним, багато бояр та їх дітей втрачали прибуткові посади, продовжувався процес майнового розшарування серед місцевої знаті. Окремі боярські роди та їх нащадки взагалі не отримали дворянського статусу.

Для корпоративних організацій Бессарабії у більшій мірі була характерна клановість. Найвпливовіші молдавські боярські роди зуміли зосередити значну частину владних повноважень у своїх руках. Так, у першій половині ХІХ ст. найбільше виборних корпоративних посад було зосереджено у представників дворянської родини Руссо - 9 посад, по 3 посади отримали родини Катаржі, Доничів, Леонардів, Кацика, по 2 - Мілло, Ботезат, Стаматі, Макареско, Яманді, Бузне, Салло та Бозика.

Однією з головних проблем дворянських організацій у регіоні, як і в масштабах всієї імперії, була низька активність дворян у роботі місцевих станових зборів. Статистичні звіти доводять, що кількість дворян, які брали участь у зборах, у порівнянні із загальною чисельністю дворян краю становила не більше 50%.

Царський уряд всіляко підтримував дворянство в його прагненні до участі в місцевому управлінні, з одного боку, забезпечуючи собі соціальну опору в особі регіонального дворянства, а з іншого, - розглядаючи цю службу як можливість надання дворянського статусу для незнатного чиновництва. Вища бюрократія південноукраїнських губерній комплектувалась з відставних військовослужбовців, служилих чиновників, колишньої вищої полкової старшини, представників іноземної аристократії. Цікаво, що в масштабах країни, за підрахунками М. Рубакіна, у правах спадкового дворянства за 1875-1885 рр. 40% осіб були визнані за чином, 60% - за орденом. У 1897 р. спадкове дворянство серед усіх державних службовців імперії складало 30,7%.

В дослідженні доведено, що плідна й активна участь дворян у культурно-освітньому житті регіону простежується на тлі участі представників дворянського стану у діяльності земських установ. Незважаючи на проголошену всестановість, домінуючим в земстві стало дворянство, яке являло собою у південноукраїнських губерніях найактивніший і найвпливовіший елемент системи місцевого управління. У більшості повітів предводителі дворянства водночас виконували обов'язки голів земських управ, що розширювало їх можливості щодо розв'язання місцевих проблем.

Цікаво, що великі землевласники, з рядів яких комплектувалась вища бюрократія, у більшості випадків стояли далеко від земських справ. Тому домінуючим у земстві став середньопомісний служилий елемент, для якого земська діяльність і взагалі місцева діяльність була привабливою у багатьох відношеннях. З 2 055 губернських гласних, які були обрані в цілому по імперії в 1865-1867 рр., кількість дворян і чиновників склала 1 524 особи, або 74%.

Саме з рядів середньопомісного дворянства формувалися кадри мирових посередників, обов'язкових членів судів та мирових суддів; в значній мірі й посади у земському управлінні заміщувалися представниками цього прошарку. Земство стало центром громадського життя в провінції. Займаючи в ньому певні посади, можна було впливати майже на всі сфери місцевого життя. До земств фактично перейшла роль, яка раніше належала дворянській корпорації.

Автором доведено, що благодійність і меценатство представників дворянської верстви південноукраїнських губерній були спрямовані на розв'язання соціальних проблем в краї, розвиток та функціонування системи освіти й культурних установ. За кількістю та ефективністю роботи першість у регіоні посідали громадські благодійні товариства, фундаторами і засновниками яких були представники дворянського стану.

У четвертому розділі - ,,Участь дворянства в економічному розвитку краю” - розглядається становлення дворянського землеволодіння та адаптація дворянства до модернізаційних змін у господарстві регіону, оцінюється промислова і торговельно-фінансова діяльність дворян південноукраїнських губерній. Становлення дворянського землеволодіння у Південній Україні мало відмінності у порівнянні з іншими регіонами України (Правобережжям і Лівобережжям). Якщо для Правобережної України характерною ознакою була концентрація земельної власності в руках польських магнатів, а більша частина землевласників Лівобережної України були нащадками козацької старшини, на Півдні України дворянське землеволодіння сформувалось на двоєдиній основі - родинних землях місцевих дворян, а також земельних пожалуваннях з боку царського уряду. Специфіка заселення, запорозькі традиції, особливості господарського освоєння та подальшого соціально-економічного розвитку краю сприяли становій нівеляції дворянства всіх південноукраїнських губерній.

В організації дворянських господарств Півдня України, попри відмінності на рівні субрегіонів, ми знаходимо багато спільних рис. Для всіх південноукраїнських губерній характерним було початкове домінування тваринництва, яке з часом поступається місцем землеробству. Основні галузі сільськогосподарського виробництва у трьох субрегіонах: землеробство, виноградарство та виноробство, садівництво.

Однак кожний з субрегіонів мав певну специфіку. Формування дворянського землеволодіння на Катеринославщині та Херсонщині проходило паралельно з процесом первинного розподілу землі та освоєння пустопорожніх територій. Крім того, для цього субрегіону характерним було тривале і жорстке протистояння між новими дворянами та запорожцями у боротьбі за землю. У процесі формування земельної власності місцеві дворяни й офіцери намагалися перевести наявні земельні наділи з категорії рангових земель у приватновласницькі. Свою специфіку мали Крим і материкова частина Таврійської губернії. До включення цих земель у склад Російської імперії тут існувала складна і розгалужена система форм приватного землеволодіння. Внаслідок масової еміграції кримськотатарської аристократії до Туреччини з'явились нові земельні масиви, які потребували розподілу. Значну частину дворянства Таврійської губернії складав місцевий (кримськотатарський) елемент, за яким, за умови лояльного ставлення до російської влади, зберігалися майно, земля, права, привілеї, статус.

Тут з'явилось також так зване ,,нове дворянство”, до якого, на наш погляд, доцільно відносити всіх прибулих дворян, що отримали земельну власність на півострові. На відміну від Катеринославщини і Херсонщини, у Криму уніфікація місцевих форм земельного права й приведення їх у відповідність до загальноімперських супроводжувалась труднощами, що затримувало вирішення земельного питання. Натомість воно було вирішене таким чином, що саме у Таврійській губернії, а особливо на південному узбережжі Криму, було зосереджено найбільше титулованих земельних олігархів. Таврійська губернія характеризувалася чіткою регіональною спеціалізацію в розвитку сільськогосподарських галузей. На цих землях ми практично не зустрічаємо змішаних форм виробництва у дворянських маєтках.

Як і в Криму, у Бессарабії, до включення її у склад Російської імперії, існувала своєрідна система форм приватного землеволодіння. Тут практично не існувало державних земель. Основними власниками землі були молдавські бояри, бояринаші та монастирі. Молдавська аристократія займала домінуючі позиції у дворянському землеволодінні, особливо у північних та центральних районах. Порожні землі у Бессарабії уряд роздавав російським дворянам. Крім того, тут більш поширеним ніж в інших субрегіонах, було самозахоплення і привласнення земельних ділянок дворянами.

Бессарабські дворянські господарства являють собою своєрідні маєтки - комплекси, для яких досить важко виділити одну основну галузь виробництва. Як правило, бессарабські нобілі не були прихильниками монокультур, їхні господарства вирізнялися багатогалузевим характером.

На відміну від дворян центральних російських губерній, Лівобережжя та Правобережжя України, землевласники Південної України мали велику потребу у сільськогосподарських робітниках, неодноразово звертались до урядових інстанцій з проханням полегшити умови переселення й сприяти уряду процесу заселення південноукраїнських губерній. Дворянство зазначених губерній починає використовувати найману робочу силу раніше, ніж у центральних губерніях імперії. Дворянське землеволодіння у південноукраїнських губерніях залишалося головним компонентом у системі приватної власності, проте воно зазнало певних трансформацій і змушене було пристосовуватись до вимог часу, котрий характеризувався капіталістичною доцільністю та жорсткою ринковою конкуренцією.

Аналіз наведених фактів свідчить про те, що протягом другої половини ХVІІІ - початку ХХ ст. південноукраїнське дворянство відігравало провідну роль в соціально-економічному розвитку регіону. Більшість дворян-землевласників поступово відходили від сільськогосподарських справ. Незважаючи на консерватизм основної маси дворянства, деякі аристократи намагались якомога швидше пристосувати свої господарства до нових ринкових умов. Такі дворяни-аграрії, дворяни-підприємці посідали все помітніше місце в сільськогосподарському секторі України.

Унаслідок реформи 1861 р. дворянство зазнало відчутних матеріальних збитків і було позбавлене ряду привілеїв. Втрата дешевої праці кріпосних селян спричинила кризу поміщицького господарства. Було ліквідовано монополію дворян у галузі винокуріння, а також монополію цього стану на землю. Для певної частини представників верстви підприємницька діяльність перетворилася на один зі шляхів виходу з кризи. В цілому в Російській імперії участь у підприємництві вихідців з дворянського стану була незначною, їх питома вага в загальній кількості платників промислового податку не перевищувала 5%.

Дворянські підприємства виникали як у традиційних галузях (цукровій, винокурній, борошномельній), так і у галузях, що розвивалися (гірничій, фарбувальній, металургійній, бавовняній, прядильній). На початку ХХ ст. дворяни зосереджували свою діяльність і капітали у таких галузях: керамічній та вапняній (до 60%), винокурній, горілчаній, цукровій, тютюновій (до 40%), харчовій (до 25%); цементній, цегляній, скляній (до 15%). Найменша участь дворянства зафіксована у машинобудівній та суднобудівній галузях.

На початку ХХ ст. до підприємницької діяльності залучається значна частина дворян. Південноукраїнське дворянство намагається створити зі своїх господарств прибуткові підприємницькі структури. Цей процес був спричинений глибокою капіталізацією економіки, передусім сільського господарства, товаризацією дворянського господарства, вигідним економічним розташуванням регіону, сприятливою ціновою кон'юнктурою, наявністю неосвоєних ринків збуту товарів, можливостями швидкого отримання кредиту.

Базою для формування капіталу у дворян-підприємців південного краю була земельна власність, торговельна та посередницька діяльність, закупівля та збут сільськогосподарської продукції. Маючи виробничі можливості, доступ до транспортної інфраструктури, дворяни-підприємці змогли акумулювати в своїх руках значні грошові ресурси, використовуючи активний торговельний баланс. До цього потрібно додати всіляку підтримку торгового підприємництва дворян з боку царського уряду.

Протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. дворяни опинилися в колі постійної конкурентної боротьби з представниками інших станів (купецтвом, міщанством та селянством) за домінуючі позиції в промислових та сільськогосподарських галузях південноукраїнського краю. Не завжди ця боротьба закінчувалася перемогою дворян. Іноді цілі галузі опинялись виключно в руках представників інших верств.

Важливим чинником соціальних перетворень було встановлення спільності економічних інтересів різних елементів (дворянство - чиновництво - буржуазія). Цей процес у кінці XIX - на початку XX ст. вже виявився з усією очевидністю.

Характерною рисою розвитку південноукраїнських губерній наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. було те, що місцеве дворянство висунуло зі свого середовища більшість великих підприємців краю, з яких формувалася промислова та сільськогосподарська буржуазія. Дворянство як стан на початку ХХ ст. продовжувало відігравати надзвичайно важливу роль у господарському житті регіону та країни в цілому.

Підводячи підсумки, можемо впевнено стверджувати, що дворянство південноукраїнських губерній відіграло визначальну роль у процесі колонізації та господарчого освоєння південноукраїнських земель. Розвиток нових виробничих відносин в аграрному секторі примушував землевласників перебудовувати свої господарства на ринковий лад, а нездатних це зробити - продавати свої землі і поступатися місцем для нових соціальних елементів. На Півдні України формувався новий соціальний прошарок дворян-підприємців.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертаційної роботи підбито підсумки проведеного дослідження, узагальнено теоретико-методологічні підходи й основні положення дисертації. Зокрема на основі здійсненного аналізу визначене наступне.

- Аналіз стану розробки проблеми засвідчив, що вона ще не стала предметом спеціального дослідження істориків, в українській та зарубіжній історіографії відсутні наукові праці, в яких би комплексно були розкриті умови формування верстви, господарська, громадсько-політична й культурно-освітня діяльність дворян Півдня України у другій половині ХVІІІ - початку ХХ ст.

- Наявна джерельна база є репрезентативною, складається переважно з офіційних та нормативних документів, джерел статистико-інформаційного характеру. Включає в себе також матеріали періодичної преси та мемуарної літератури. Аналіз документів дозволяє констатувати, що формування дворянства на землях Південної України мало свою специфіку.

- Доведено, що визнавши юридично на початку ХVІІІ ст. права і привілеї дворянства, уряд протягом наступного часу проводив активну законотворчу діяльність з метою удосконалення дворянського законодавства та вирішення питань щодо процедури нобілітації представників аристократичних кіл приєднаних земель до російського дворянства. Основними завданнями держави протягом другої половини ХVІІІ - початку ХХ ст. були збереження дворянства як основного гаранта існування імперії, обмеження для представників недворянських станів можливості отримати шляхетний статус.

Виявлено, що визначальними в процесі становлення дворянського законодавства щодо Південної України стали два чинники: затвердження ,,Височайше конфірмованого плану роздачі у Новоросійській губернії казенних земель задля їх заселення” (1764 р.). Цим законодавчим актом було покладено початок формуванню дворянської верстви у південноукраїнських губерніях.

Обґрунтовано, що законодавче визнання прав місцевої еліти мало свої особливості у кожному з субрегіонів Півдня України. Для нобілів Катеринославсько-Херсонського субрегіону, які переважно були представлені колишньою козацькою старшиною і шляхтою, включення до російського дворянства супроводжувалося необхідністю вступу на державну або військову службу, що стало гарантом збереження власності та отримання відповідних привілеїв. Починаючи з ХІХ ст., дворянство південноукраїнських губерній офіційно вважалося російським з українським корінням.

Найбільші законодавчі обмеження й труднощі щодо нобілітації місцевої еліти були в Таврійсько-Кримському субрегіоні. Місцевим аристократам довелося виборювати дворянство в індивідуальному порядку шляхом вислуги чинів та орденів або через імператорські пожалування. В силу регіональної специфіки встановлювався особливий порядок отримання дворянства. Насамперед, дворянський статус отримували ті, хто безпосередньо брав участь у війнах на боці Росії. Надання російських чинів проходило не за порядком служби, а лише за участь у військових кампаніях. Незважаючи на наміри частини місцевих аристократів форсувати вирішення питання щодо надання прав російського дворянства представникам кримськотатарського нобілітету, воно затягувалось і для більшої частини претендентів залишалося невирішеним.

У найбільш привілейованому становищі в питаннях законодавчого визнання прав і привілеїв знаходилась аристократія Бессарабського субрегіону. Це знайшло вияв у збереженні традиційних інститутів і обмеженої автономії у сфері станового та місцевого управління й судочинства.

Опрацьовані документи і архівні матеріали свідчать, що юридичне оформлення й визнання прав дворянства Південної України, порівняно з іншими регіонами Російської імперії, характеризувалися більш тривалим терміном у часі. Більшість дворян Російської імперії отримала законодавче визнання своїх прав до середини ХVІІІ ст. Дворянство Півдня України в цей час робить лише перші спроби щодо юридичного оформлення свого статусу, отримавши від держави відповідні документи. Для окремих груп місцевої аристократії (бессарабська, таврійсько-кримська) ця процедура була завершена лише у другій половині ХІХ ст.

- З'ясовано, що найбільш масовим способом нобілітації на Півдні України була вислуга обер-офіцерського чину. Менш поширеною була нобілітація через вислугу статського чину, отримання ордена та пожалування дворянства. Засвідчена документально приналежність до іноземного шляхетства давала можливість отримати російське дворянство лише на початковому етапі нобілітації. У подальшому представники іноземної аристократії мали змогу отримати дворянських статус на тих самих умовах, що й дворяни російські.

- Виявлено, що протягом досліджуваного періоду спостерігалося поступове збільшення абсолютної чисельності дворянства. Найбільше зростання цього стану припадає на кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст., що було пов'язано з інкорпорацією до складу Росії нових територій і відповідно збільшенням кількості дворян за рахунок українських, польських, молдавських нобілів. Водночас наголошено, що в історії дворянства були періоди значного скорочення його чисельності, що безпосередньо було пов'язано з південноукраїнськими губерніями. Перший з них припадає на 30-60-ті роки ХІХ ст. Він був спричинений репресіями проти учасників польських повстань, а також чисельними ревізіями діяльності дворянських зборів і відтак відмовою для значної кількості дворян в праві на їхній статус. Загалом по імперії чисельність дворянства в цей час скоротилася на 22%.

Другий період припадає на кінець ХІХ - початок ХХ ст. Зменшення дворянської верстви пояснюється, по-перше, суто економічними причинами - кризи, перерозподіл власності, інтенсивність станових переміщень та поява подвійної становості; по-друге, обмежувальними заходами уряду, який, намагаючись запобігти проникненню до дворянської верстви вихідців з непривілейованих станів, значно підвищив планку для отримання як спадкового, так і особистого дворянства.

- Проаналізовано та узагальнено джерела і шляхи формування південноукраїнського дворянства. Автором встановлено, що все більше значення протягом другої половини ХVІІІ - середини ХІХ ст. набуває переселення дворянства з центральних губерній імперії. Це було пов'язано, з одного боку, з очевидним розрахунком останніх на отримання земельних маєтностей та швидке просування по службі, а з іншого - намаганням держави забезпечити стабільну соціальну базу на новоприєднаних землях в особі російського дворянства. Досить вагоме місце в процесі формування дворянської спільноти південноукраїнських губерній відігравало іноземне дворянство, яке користувалося довірою і підтримкою з боку уряду.

Внутрішня стратифікація дворянської верстви південноукраїнських губерній мала певні особливості. Це її поліетнічний склад: тут проживали аристократи, які репрезентували понад 20 етнічних груп. В жодній губернії Російської імперії місцеве дворянство не мало в своєму складі одночасно стільки аристократичних представників різних європейських країн і народів, які б мешкали на одній території і входили до складу однієї корпоративної організації. Найбільш чисельними, крім росіян, були молдавани, українці, поляки, греки, італійці.

- Досліджено, що, починаючи з другої половини ХVIІІ ст., дворянство відігравало прогресивну роль у колонізації південноукраїнських земель. Однак процес створення дворянського землеволодіння в регіоні супроводжувався певними труднощами та відмінностями у порівнянні з іншими губерніями України. На Півдні дворянське землеволодіння сформувалось на двоєдиній основі - родинних землях місцевих дворян і земельних пожалуваннях з боку уряду. При цьому, кожний з субрегіонів мав свою специфіку щодо формування дворянського землеволодіння. Для Катеринославщини та Херсонщини цей процес проходив на тлі первинного розподілу землі, освоєння незаселених територій, протистояння між новими дворянами та запорожцями у боротьбі за землю.

До включення Криму і материкової частини Таврійської губернії до складу Російської імперії тут існувала складна й розгалужена система форм приватного землеволодіння, тому уніфікація місцевих форм земельного права й приведення їх у відповідність до загальноімперських супроводжувались труднощами, що затримувало процес формування дворянського землеволодіння. В Бессарабії, до включення її у склад Російської імперії, також існувала своєрідна система форм приватного землеволодіння. Однак тут уряд пішов шляхом максимального збереження земельної власності в руках місцевого нобілітету. Молдавська аристократія займала домінуючі позиції у дворянському землеволодінні, особливо в північних та центральних районах регіону. Крім того, для Бессарабії в більшій мірі, ніж для інших субрегіонів, характерним було самозахоплення і привласнення земельних ділянок дворянами.

- На основі аналізу різноманітних джерел та літератури з'ясовано, що в організації дворянських господарств Півдня України існувало багато спільних рис. В усіх південноукраїнських губерніях спочатку домінувало тваринництво, яке з часом поступилося місцем землеробству. Основними галузями сільськогосподарського виробництва були: землеробство, виноградарство та виноробство, садівництво. Дворянські господарства Катеринославсько-Херсонського субрегіону спеціалізувалися на виробництві зерна. У маєтках Таврійської губернії та Криму існувала чітка регіональна моноспеціалізація виробництва - виноградарство і виноробство, садівництво, тваринництво. Бессарабські дворянські господарства, як правило, були багатогалузевими.

На відміну від дворян центральних російських губерній, Лівобережжя та Правобережжя України, землевласники Південної України мали велику потребу у сільськогосподарських робітниках. Вони починають використовувати найману робочу силу раніше, ніж у центральних губерніях імперії.

Внаслідок селянської реформи 60-х рр. ХІХ ст. дворянство зазнало відчутних матеріальних збитків. Це призвело, з одного боку, до перебудови частини дворянських господарств, їх пристосування до нових ринкових умов, перетворення дворянських маєтків на “фабрики хліба”, а з іншого, до занепаду значної кількості маєтків і поступового перерозподілу земельної власності. Однак, незважаючи на ці проблеми, на початку ХХ ст. південноукраїнське дворянство залишалося найбільшим власником землі, суттєво збільшилася питома вага дворян - великих землевласників. Такі дворяни-аграрії посідали помітне місце в економічній структурі України.

- Дворянство Південної України відіграло значну роль у підприємницькій діяльності. Заможне регіональне дворянство сприяло появі нових тенденцій в економічному розвитку краю: збільшенню підприємств, зростанню кількості промислової продукції, утворенню спеціалізованих галузей промисловості. У більшості випадків саме дворянський капітал відіграв визначальну роль у побудові залізниць в краї, розвитку судноплавства.

Протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. дворяни опинилися в колі постійної конкурентної боротьби з представниками інших станів (купецтвом, міщанством та селянством) за домінуючі позиції в промисловості та сільському господарстві. Не завжди ця боротьба закінчувалася успішно для дворян. Іноді цілі галузі опинялися виключно в руках представників інших заможних верств.

На межі ХІХ - ХХ ст. південноукраїнське дворянство висунуло зі свого середовища більшість великих підприємців краю, з яких формувалася промислова та сільськогосподарська буржуазія. Дворянство як стан на початку ХХ ст. продовжувало відігравати надзвичайно важливу роль у господарському житті регіону та країни в цілому.

- Наведені в роботі факти дають підстави стверджувати, що південноукраїнське дворянство посідало значне місце в управлінських структурах краю. Даний регіон характеризувався максимальною воєнізацією управління, широким використанням відставних офіцерів на цивільних посадах. В рамках досить тривалого переходу до цивільного управління багато офіцерів і генералів займали високі посади в цивільних відомствах, служили генерал-губернаторами, віце-губернаторами, намісниками, начальниками областей та округів. Правляча верхівка краю комплектувалась переважно з представників заможних і впливових дворянських родин, що засвідчили вірність Росії.

- Аналіз дослідженого матеріалу дозволяє стверджувати, що в основу політичного життя Російської імперії був покладений принцип становості, однак у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. він вступив у неминуче протистояння з принципом самодержавства. Протистояння двох фундаментальних засад політико-правової системи імперії призвело в результаті до безперечної перемоги самодержавства й підпорядкування дворянських прав та свобод інтересам влади. По суті, це було зумовлено тими обставинами, що всі основні права, вольності та привілеї вищого стану імперії не були ним ,,завойовані”, а надані монархом, передусім, з метою утвердження автократії. Тому досить прогресивні для свого часу інститути дворянського самоуправління не змогли здійснити позитивного впливу на державний розвиток імперії.

- Процес становлення дворянських корпоративних установ у південноукраїнських губерніях протягом другої половини ХVІІІ - початку ХХ ст. відбувався за сталим сценарієм усіх приєднаних до імперії Романових земель. Політичне життя регіону залежало від стосунків між імперською адміністрацією на місцях та органами дворянського самоврядування. Корпоративні організації дворянства Південної України здебільшого характеризувалися стабільністю, певною закритістю і консерватизмом, дворянським партикуляризмом, досить низьким рівнем підготовки посадових осіб. Разом з тим, предводителі дворянства відігравали важливу роль у консолідації місцевого нобілітету. Елітність владних інституцій значною мірою визначалась особистими якостями предводителів дворян, позиція яких була достатньо значущою у політико-соціальній сфері регіону.

Разом з тим, для дворянства південноукраїнського регіону, як для дворянського стану в цілому по імперії, була характерна клановість, необмежена амбітність, консерватизм, постійна боротьба за вплив, зловживання службовим становищем, хабарництво. Колективна психологія самозбереження часто домінувала та ускладнювала й певним чином деформувала спрямування прогресивних соціальних інтересів у дворянському середовищі. Протягом усього досліджуваного періоду дворянство, за влучним виразом дворянських істориків і публіцистів, залишалося ,,державно-регульованим станом”.

- Благодійницька та меценатська діяльність кращих представників дворянської верстви південноукраїнських земель була спрямована на піднесення рівня освіти населення краю, підтримку талановитої студентської молоді, відкриття освітніх та культурних закладів в регіоні, фінансування наукових досліджень і культурно-просвітницьких проектів, опікування навчальними закладами тощо. Розміри їх доброчинності залежали від матеріальних можливостей, особистих рис (складу характеру, рівня освіченості, суспільного становища, родинних зв'язків, ставлення до релігії тощо), поточного стану справ, загальної економічної та фінансової ситуації. Меценатська діяльність представників південноукраїнської аристократичної еліти була продиктована ідеєю безкорисливого служіння суспільним інтересам, потребою реалізації своїх кращих людських рис.

До сучасників дворянство прийшло через певні труднощі. Наукова й суспільна думки еволюціонували від сприйняття дворян як ,,класових ворогів” до ,,спасителів вітчизни” - і це є яскравим підтвердженням існування плюралізму думок в оцінці цього стану. Настав час свідомого інтересу, об'єктивної, виваженої оцінки ролі і місця дворянства в історичному розвитку країни. Ми не маємо права замовчувати діяльність тих людей, для кого служба на користь Вітчизни була справою честі й гідності.

Рекомендації за наслідками дослідження:

1. Рекомендувати Президії Національної академії наук України, Інституту історії України НАН України приділити більше уваги дослідженню історії дворянської верстви, що сприятиме відновленню історичної справедливості, більш ґрунтовному висвітленню історії України, поверненню їй незаслужено забутих імен державних діячів, науковців, митців.

2. Рекомендувати Міністерству освіти і науки України розробити і включити до навчальних планів історичних факультетів курс ,,Дворянство в історії та культурі української держави” для студентів старших курсів і магістрантів.

3. Рекомендувати Міністерству освіти і науки України включити до навчальних програм з історії України та всесвітньої історії для загальноосвітніх навчальних закладів питання з історії регіонального дворянства з метою формування фундаменту історичної регіональної науки як комплексної міждисциплінарної наукової системи, що вивчає просторову організацію соціумів, регіональну специфіку, взаємовідносини центру й регіонів.

4. Рекомендувати Державному фонду фундаментальних досліджень забезпечити проведення конкурсів науково-дослідних проектів, тематично присвячених історії дворянства України окремих регіонів, в рамках гранту Президента України для молодих вчених підтримувати проекти, метою яких є вивчення процесів формування і розвитку національної еліти, висвітлення актуальних проблем регіональної історії.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографія: Циганенко Л.Ф. Дворянство Півдня України (друга половина ХVІІІ ст. - 1917 р.) : Монографія / Л.Ф. Циганенко. - Ізмаїл : СМИЛ, 2009. - 384 с.

Рецензії: Розовик Д. Рецензія на монографію Л.Ф. Циганенко ,,Дворянство Півдня України (друга половина ХVІІІ ст. - 1917 р.)”. - Ізмаїл : СМИЛ, 2009. - 384 с. / Дмитро Розовик // Університет. Історико-філософський журнал Київського славістичного університету. - 2010. - № 2. - С. 114-118; Борисенко В. Рецензія на монографію Л.Ф. Циганенко ,,Дворянство Півдня України (друга половина ХVІІІ ст. - 1917 р.)”. - Ізмаїл : СМИЛ, 2009. - 384 с. / В.Й. Борисенко // Часопис української історії : Збірник наукових статей / За ред. докт. іст. наук, проф. А.П. Коцура. - К., 2010. - Вип. 18. - С. 123-126.

Статті в наукових фахових виданнях

1. Циганенко Л.Ф. Молдавське боярство в управлінні Бессарабією (перша половина ХІХ ст.) / Л.Ф. Циганенко // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. - 2005. - № 19. - С. 41-46.

2. Циганенко Л.Ф. Дворянське землеволодіння в Бессарабії (ХІХ - початок ХХ ст.) / Л.Ф. Циганенко // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. - 2006. - № 20. - С. 78- 85.