Повернення і реституція історико-культурних цінностей в українсько-польсько-російських відносинах (1920-ті – 1930-ті роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

"КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ"

УДК 94:351.862.22 (477) "1920-1930 рр."

Повернення і реституція історико-культурних цінностей в українсько-польсько-російських відносинах (1920-ті - 1930-ті роки)

07.00.01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Гетьман Денис Іванович

Київ 2010

Дисертація є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії Національного університету "Києво-Могилянська академія".

Науковий керівник:

кандидат історичних наук

Бажан Олег Григорович,

доцент кафедри історії

Національного університету

"Києво-Могилянська академія".

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Нестуля Олексій Олексійович,

ректор Полтавського університету

економіки і торгівлі;

кандидат історичних наук

Кот Сергій Іванович,

старший науковий співробітник

Інституту історії України НАН України.

Захист відбудеться 12 листопада 2010 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.008.02 у Національному університеті "Києво-Могилянська академія" (04655, м. Київ, вул. Г. Сковороди, 2).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Національного університету "Києво-Могилянська академія" (04655, м. Київ, вул. Г. Сковороди, 2).

Автореферат розісланий ____ жовтня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор І. В. Жалоба

АНОТАЦІЯ

влада реституція мистецтво

Гетьман Д. І. Повернення і реституція історико-культурних цінностей в українсько-польсько-російських відносинах (1920-ті - 1930-ті роки). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Національний університет "Києво-Могилянська академія". - Київ, 2010.

Дисертація є комплексним дослідженням процесу повернення та реституції історико-культурних цінностей в українсько-польсько-російських відносинах в 1920-х - 1930-х роках. Для аналізу даної проблематики були залучені різні види джерел та окреслено історіографічні етапи вивчення проблеми в українській, польській та російській історіографії. Простежено методи та основні форми роботи вищих органів влади УСРР над реалізацією проблеми повернення та реституції предметів старовини і мистецтва, архівних матеріалів. Вивчено механізми реституції історико-культурних цінностей в процесі реалізації УСРР 11 статті Ризького мирного договору. Розкрито позицію УСРР, РСФРР та Польської Республіки щодо проблеми реституції предметів старовини та мистецтва в умовах розробки Ризького мирного договору 1921 року. Висвітлено діяльність та результати роботи російсько-української Паритетної комісії з питань обміну предметами музейного значення між УСРР та РСФРР. Проведено узагальнення системи заходів органів державної влади УСРР стосовно практичного розв'язання проблеми повернення та реституції історико-культурних цінностей в 1920-х - 1930-х роках. Запропонована періодизація етапів функціонування державних органів влади УСРР у реалізації проблеми повернення і реституції предметів старовини і мистецтва.

Ключові слова: реституція, історико-культурні цінності, Ризький мирний договір, Центральне архівне управління УСРР (ЦАУ УСРР), Народний комісаріат освіти УСРР (НКО УСРР), Всеукраїнська академія наук (ВУАН).

АНОТАЦИЯ

Гетьман Д. И. Возвращение и реституция историко-культурных ценностей в украинско-польско-российских отношениях (1920-е - 1930-е годы). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Национальный университет "Киево-Могилянская академия". - Киев, 2010.

Диссертация является комплексным исследованием проблематики возвращения и реституции историко-культурных реликвий в украинско-польско-российских отношениях в 1920-х - 1930-х годах. В ней рассматривается весь спектр эволюции организационных процессов органов власти УССР, направленных на решение проблемы возвращения и реституции музейных и архивных ценностей.

На основе широкого круга архивных источников анализируется роль и место украинской научной элиты в решении спорных вопросов между УССР, РСФСР и Польской Республикой о передаче и возвращении историко-культурных артефактов. Показан характер взаимоотношений и раскрыта позиция УССР в принципиальных моментах украинско-российского и украинско-польского диалога.

В диссертации были использованы разные виды источников и прослежены историографические этапы изучения проблемы в украинской, польской и российской историографии.

В предлагаемой работе исследованы методы и основные формы работы высших органов власти УССР над реализацией проблемы возвращения и реституции предметов старины и искусства и архивных материалов. Изучены механизмы реституции историко-культурных ценностей в процессе реализации УССР 11 статьи Рижского мирного договора 1921 года.

Показана деятельность и результаты роботы российско-украинской Паритетной комиссии по вопросам обмена предметами музейного значения между УССР и РСФСР. Проведено обобщение системы мероприятий органов государственной власти УССР относительно практической реализации проблемы возвращения и реституции историко-культурных ценностей в 1920-х - 1930-х годах.

Предложена периодизация этапов функционирования государственных органов власти УССР при реализации проблемы возвращения и реституции предметов старины и искусства.

Ключевые слова: реституция, историко-культурные ценности, Рижский мирный договор, Центральное архивное управление УССР (ЦАУ УССР), Народный комиссариат просвещения УССР (НКП УССР), Всеукраинская академия наук (ВУАН).

ANNOTATION

Hetman D. Returning and restitution of the historical and cultural treasures in Ukrainian Polish and Russian relations (1920-th - 1930-th). - Manuscript.

Thesis for the Scholarly Degree of Candidate of History in Specialty 07.00.01 - History of Ukraine. - National University "Kyiv-Mohyla Academy". - Kiev, 2010.

The thesis is a complex research of the return and restitution process of historical and cultural values in the Ukrainian-Polish-Russian relations in the 1920-th - 1930-th. In order to analyze these issues were involved different types of the sources and outlined historiographical phases of problem research in Ukrainian, Polish and Russian historiography. Were traced the methods and forms of higher authorities work in realization of the problems return and restitution of antiques, art, archival materials. Were explored mechanisms of restitution of historical and cultural values in the process of implementation 11 article of Riga peace treaty. Were revealed position USSR, RSFRR and the Polish Republic on the issue of restitution of antiques and art in the development of Riga peace treaty in 1921. Were enlightened activities and the results of the Russian-Ukrainian commission on parity exchange objects of museum value between USSR and RSFRR. Were conducted the generalization of the system of activities of public authorities USSR the practical problem of return and restitution of historical and cultural values in the 1920-1930. Were estimated the phase of the USSR public authorities activity in realization of the problem of return and restitution of art and antiques.

Keywords: restitution, historical and cultural values, Treaty of Riga, USSR Central State Archives (CSA USSR), USSR People's Commissariat of Education (PCE USSR), National Academy of Sciences (NAS).

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Більшість держав світу розглядають захист свого культурного надбання як один з пріоритетних напрямків внутрішньої та зовнішньої політики. Це шлях до самоствердження і відновлення власної історичної пам'яті. Упродовж тривалого часу українські землі входили до складу Австро-Угорської монархії, Речі Посполитої, Російської імперії, Угорщини, Румунії, Чехословаччини, Союзу Радянських Соціалістичних Республік, на території яких опинилася величезна кількість українських історико-культурних цінностей. На сучасному етапі розвитку української історичної науки великий науковий інтерес викликає проблема повернення та реституції культурних цінностей між УСРР, РСФРР і Польською Республікою. Одним з малодосліджених аспектів міжвоєнного періоду УСРР є питання повернення предметів музейного значення, археологічних артефактів, архівних і бібліотечних фондів. Виняткової наукової ваги набуває аналіз системних змін і перетворень в державних установах та наукових колах УСРР, пов'язаний з процесом повернення та реституції історико-культурних пам'яток.

Актуальності та практичності дисертаційному дослідженню додає факт залучення України до європейських і світових організацій, що опікуються міжнародними заходами з реституції культурних цінностей - ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи. Як член міжнародного співтовариства Україна перебуває на шляху вироблення власної міжнародно-правової позиції, реалізації своїх національних інтересів в межах, окреслених міжнародним правом.

Особливо актуальна проблема реституції історико-культурних цінностей для держав Співдружності Незалежних Держав. На сьогоднішній день "Закон України про вивезення, ввезення, та повернення культурних цінностей" залишає неврегульованим принципи компенсаторної реституції, втрачених та переміщених цінностей, колекцій та окремих предметів вивезених з українських територій в різні історичні періоди. Україна має постійно вдосконалювати національне законодавство відповідно до міжнародних стандартів, юридично внормувати справу охорони, збереження та повернення пам'яток історії та культури.

У зв'язку з цим нагальною проблемою є проведення ґрунтовних наукових досліджень з історії повернення та реституції культурного надбання, вивчення досвіду вищих органів державної влади УСРР у реалізації зазначеної проблематики в 1920-х - середині 1930-х років, як необхідної складової побудови українського законодавства на міжнародних принципах.

Зв'язок роботи з планами наукових досліджень виконано в рамках наукової програми кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія" "Східно-Центральна Європа як історичний регіон і геополітична реальність".

Об'єкт дослідження - історико-культурні цінності - предмети матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні з боку держави.

Предмет дослідження становить комплекс державних заходів із розшуку, реєстрації, повернення й реституції пам'яток старовини та мистецтва, архівних цінностей в Українській Соціалістичній Радянській Республіці, діяльність державних органів та урядових структур, спрямованих на повернення, реевакуацію та обмін культурно-історичним надбання України.

Хронологічні межі дослідження охоплюють час з 1921 року по середину 1930-х років. Нижня межа зумовлена підписанням Ризького мирного договору між РСФРР, УСРР та Польською Республікою. Верхня межа - повним припиненням активності державних органів УСРР у розв'язанні в Україні проблеми повернення історико-культурних цінностей.

Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові принципи історизму, аналізу і синтезу, системності й достовірності у висвітленні історичних подій. Під час написання роботи використано такі методи: проблемно-хронологічний, системно-структурний, порівняльно-історичний та описовий. Застосовані методи дали можливість вивчити особливості повернення історико-культурних цінностей в Україні, розглянути предмет дослідження в хронологічній послідовності та притаманній йому динаміці. Запровадження до наукового обігу значного масиву раніше недосліджуваних і неопублікованих автентичних архівних документів та матеріалів додало обґрунтованості й достовірності науковим положенням і висновкам дисертації.

Мета дослідження полягає в тому, щоб у контексті загальноісторичного процесу дослідити і вивчити проблему повернення та реституції історико-культурних цінностей, розкрити механізми повернення предметів старовини та мистецтва, архівних матеріалів і фондів між УСРР, РСФРР й Польською Республікою, охарактеризувати участь державних органів УСРР у вирішенні даних питань.

Відповідно до поставленої мети визначено такі основні дослідницькі завдання:

визначити стан наукової розробки проблеми та проаналізувати джерельну базу дослідження;

розкрити позицію УСРР, РСФРР та Польської Республіки щодо проблеми реституції предметів старовини та мистецтва в умовах розробки Ризького мирного договору 1921 року;

висвітлити механізми реституції історико-культурних цінностей під час реалізації УСРР 11 статті Ризького мирного договору;

охарактеризувати основні напрямки роботи органів державної влади України з повернення архівних цінностей між УСРР та РСФРР;

проаналізувати проблеми повернення історико-культурних цінностей між УСРР та РСФРР;

дослідити діяльність та визначити результати роботи російсько-української Паритетної комісії з питань обміну предметами музейного значення;

запропонувати періодизацію та виокремити етапи повернення і реституції предметів старовини і мистецтва;

узагальнити систему заходів органів державної влади УСРР стосовно практичного розв'язання проблеми повернення та реституції історико-культурних цінностей в 1920-х - 1930-х роках.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше на підставі широкої джерельної і історіографічної бази проведене комплексне вивчення проблеми реституції та повернення історико-культурних цінностей в українсько-польсько-російських відносинах у 1920-х - 1930-х роках. Новизна наукових підходів зумовлена й тим, що в результаті проведених досліджень у дисертації вперше здійснено аналіз та дано комплексну характеристику процесу реституції та повернення історико-культурних цінностей в УСРР. Введено до наукового обігу значну частину нових архівних документів в яких розкривається ця проблематика. Розкрито механізми реалізації повернення предметів старовини та мистецтва між УСРР, РСФРР та Польською Республікою. З'ясовано підвалини функціонування та основні напрями діяльності російсько-української Паритетної комісії з обміну предметами музейного значення при ЦВК СРСР між РСФРР та УСРР. Встановлено періодизацію і проаналізовано етапи роботи і роль органів державної влади УСРР з реституції та повернення культурних цінностей. Досліджено систему заходів органів державної влади УСРР стосовно практичного розв'язання проблеми повернення та реституції історико-культурних цінностей в 1920-х - 1930-х роках.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що результати дослідження можуть використовуватися для подальшого вивчення питань, пов'язаних з пам'яткоохоронною діяльністю в Україні. Напрацьований матеріал може стати в нагоді при формуванні аналогічних урядових структур і міжнародних комісій на сучасному етапі розвитку української державності. Основні положення та висновки можуть бути застосовані при написанні узагальнюючих праць з історії України і формуванні реєстрів історико-культурних цінностей.

Апробація результатів дослідження здійснювалася в процесі підготовки дисертації шляхом участі автора в міжнародних і всеукраїнських науково-теоретичних та практичних конференціях, зокрема в таких заходах, як "ХІІ міжнародні могилянські читання: Музейники ХХ століття (дослідники української сакральної культури)" (Київ, 2007), "Дні науки в НАУКМА" (Київ, 2006).

Структура дослідження орієнтована на цілісне, послідовне, взаємопов'язане висвітлення досліджуваних проблем, зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (44 сторінок, 544 позицій). Загальний обсяг роботи становить 235 сторінок, обсяг основного тексту 190 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі "Історіографія, джерельна база та методологія дослідження" проведено аналіз літератури та джерел з теми дослідження.

Перші спроби висвітлення окремих аспектів проблеми повернення та реституції українських культурних цінностей були зроблені вченими М. Біляшівським, Г. Павлуцьким, К. Широцьким, Д. Щербаківським, О. Грушевським в період національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921 років. У них вперше було озвучено необхідність повернення українських реліквій з РСФРР.

Своє логічне продовження наукові розвідки з цієї проблематики знаходять у публікаціях 1920-х - 1930-х років. Першим з українських дослідників, хто підготував ґрунтовний список українських козацьких реліквій в Ермітажі, був М. Макаренко. Автор детально охарактеризував та визначив конкретне місце зберігання окремих артефактів, зосередивши головну увагу на їхньому описі. В свою чергу, Д. Багалій та В. Барвінський, у середині 1920-х років, опублікували реєстр архівних фондів українського походження в РСФРР. Дослідники вперше чітко прописували і висували конкретні вимоги щодо повернення українських архівних скарбів з РСФРР. Ґрунтовність і важливість дослідження була засвідчена публікацією цього матеріалу в офіційному журналі Укрцентрархіву "Архівна справа".

Важливе місце посідають дослідження Ф. Ернста. Будучи центральною постаттю пам'яткоохоронного руху, він брав участь у розгортанні процесу повернення українських культурних цінностей з РСФРР, входив до складу Паритетної комісії з обміну предметами музейного значення між Україною та Росією. Поруч із висвітленням проблеми охорони пам'яток, підготовкою матеріалів про руйнування музейних експонатів Києва і стан музейної справи в Україні Ф. Ернст частково приділяв увагу реституції українських артефактів з Радянської Росії. Окремо наголошував на поверненні колекції В. Щавинського з Ленінграда і необхідності комплексного вирішення проблеми реституції предметів українського походження з РСФРР.

Однак у згаданих публікаціях відсутнє чітке виокремлення досліджуваного питання із загальних пам'яткоохоронних досліджень. Проблема повернення історико-культурних цінностей не стала предметом ґрунтовних і різнобічних досліджень. Не висвітлена в них і участь державних органів влади УСРР у зазначеному процесі.

Існує ряд публікацій, присвячених ратифікації Ризького мирного договору 1921 року УСРР, РСФРР та Польською Республікою. Проте в українській історіографії цього періоду українсько-польсько-російські відносини навколо реституції та реевакуації культурних цінностей в умовах статті 11 практично не висвітлювалися.

Упродовж майже 40 років (1930-ті - 1960-ті роки) в українських наукових колах була відсутня увага до проблем реституції предметів старовини та мистецтва. Починаючи з 1970-х років, в контексті дослідження культурного розвитку УСРР, окремі аспекти повернення та реституції історико-культурних цінностей знайшли своє відображення в науковій розвідці В. Сидоренка та книзі О. Мітюкова. На підставі нових архівних матеріалів В. Сидоренко вперше дослідив питання обміну культурними цінностями між РСФРР та УСРР. Він спробував частково реконструювати роботу Паритетної комісії. В свою чергу вагомим дослідженням в архівній галузі стала робота О. Мітюкова. Розроблена в руслі радянської історіографії, вона дає комплексну оцінку системи архівного будівництва УСРР на тлі загального розвитку цієї галузі в СРСР, висвітлюючи окремі аспекти розподілу українських архівних матеріалів між Україною та Росією, фіксуючи їхнє надходження з РСФРР до УСРР.

З середини 1980-х - початку 1990-х років інтерес дослідників до зазначеної проблематики пожвавився. Ґрунтовний внесок у висвітлення проблем реституції та повернення історико-культурних цінностей з РСФРР зробив вітчизняний історик С. Кот. У своїх публікаціях дослідник проаналізував утрати предметів старовини та мистецтва у період визвольних змагань українського народу 1917-1921 років, розглянув питання перебування українських культурних цінностей у Росії, проаналізував шляхи і методи вивозу предметів старовини з українських територій. Він є першим із сучасних українських дослідників, котрий зосередив увагу на діяльності Паритетної комісії з обміну предметами музейного значення при ЦВК СРСР.

Важливе місце в розробці проблем повернення, охорони і збереження історико-культурної спадщини в міжвоєнний період посідають дослідження історика О. Нестулі. Він значно розширив джерельну базу проблематики, ввівши до наукового обігу великий масив архівних джерел. Великий інтерес становлять дослідження О. Нестулі, що висвітлюють процеси, пов'язані з політикою вилучення та повернення українських історико-культурних цінностей в 1920-х - 1930-х роках. Автор детально простежує умови і ситуацію навколо формування офіційних звернень УСРР до РСФРР щодо передачі предметів українського походження, аналізує і розкриває зміст орієнтовних списків, складених українськими експертами, висвітлює роботу Паритетної комісії. Окремим аспектом вивчення автора є політика конфіскації з музейних установ УСРР предметів старовини та мисецтва.

Безпосередньо питанням повернення українських архівних фондів з РСФРР висвітлена в низці статей Л. Лозенка та П. Соханя. В них ідеться про методи вивозу архівних цінностей з українських установ до Москви та Петербурга.

Можливості дослідження іноземних і українських архівних фондів дали поштовх для переосмислення погляду на Ризьку мирну конференцію, договір і відносини між Польської Республікою, РСФРР та УСРР. У своїх працях дослідники з України М. Гетьманчук, Т. Єременко, І. Завада, С. Кобринська, О. Купчик, Д. Скляренко розкривають нові аспекти польсько-українських стосунків, аналізуючи їх в контексті договору. Проте в згаданих вище дослідженнях відсутній комплексний підхід до вивчення цієї проблематики. Важливі аспекти реституції та повернення архівних цінностей, предметів старовини і мистецтва в умовах Ризького мирного договору й в контексті українсько-російських відносин розкриті спорадично та фрагментарно.

Аналіз російської історіографії дозволяє зробити висновок про відсутність у наукових колах Росії спроб вивчення досліджуваної проблематики. Серед нечисленних робіт, присвячених виключно проблемам культурних цінностей, слід виділити праці сучасних дослідників Ю. Жукова, Ю. Галай, С. Горлової. Автори на підставі нових архівних джерел розкривають злочинність комуністичного режиму в Росії щодо пам'яток старовини, встановлюють факти вивозу історико-культурних реліквій за кордон, моделюють правові аспекти повернення пам'яток.

Питання повернення, реституції та реевакуації польських історичних реліквій з радянських республік в історіографії Польщі знайшли своє перше відображення в публікаціях 1920-х років. У них провідні польські історики та архівісти П. Банковський, Л. Бялковський, Й. Подкоморський, С. Пташицький, С. Риґель, Й. Сименський, В. Суходольський, К. Тишковський намагалися проаналізувати умови і наслідки Ризького договору, дослідити проблеми його реалізації, окреслити труднощі у відносинах з УСРР та РСФРР. Українсько-польські відносини не стали предметом окремих ґрунтовних наукових досліджень. Спеціальну увагу слід приділити унікальній монографії Е. Хвалевіка, котра являє собою енциклопедичне зібрання відомостей щодо історико-культурних цінностей польського походження за межами Польської Республіки. Дослідження містить перелік місць зберігання і характер польських артефактів на території УСРР і РСФРР.

З утворенням незалежної Польської Республіки і розпадом СРСР питання повернення предметів старовини та мистецтва отримали новий поштовх, з'явилися численні праці, безпосереднім предметом уваги яких стали проблеми реституції цінностей у міжвоєнний період. Серед величезного масиву монографій і публікацій слід виділити дослідження Й. Куманицького, Д. Мательського, Я. Щепанського, де висвітлено польсько-радянські відносини навколо реалізації статей Ризького договору на підставі нових архівних джерел.

Таким чином аспекти повернення та реституції історико-культурних цінностей в 1920-х - 1930-х рр. не досліджували комплексно. Наявні праці стосувалися лише окремих аспектів проблеми або побіжно висвітлювали польсько-російські відносини в площині Ризького мирного договору, розкривали частково відносини між УСРР та РСФРР стосовно повернення культурних цінностей, показували участь українських науковців у реалізації окремих аспектів реституції предметів старовини з РСФРР. У сучасній вітчизняній і зарубіжній історіографії дослідники вивчали лише окремі аспекти цієї проблематики без залучення всього корпусу наявних архівних матеріалів. Підготовлене дисертаційне дослідження спрямоване на комплексний аналіз проблеми повернення та реституції історико-культурних та архівних цінностей, що відбувались в УСРР у 1920-х - 1930-х роках.

Основу джерельної бази дисертаційного дослідження становить комплекс архівних матеріалів, опублікованих документів та періодичної преси.

Певну джерельну інформацію при написанні дисертаційної роботи було віднайдено у раніше опублікованих документах і матеріалах. Джерела, опубліковані за часів існування СРСР, висвітлюють досліджуваний напрямок однобічно, окреслюючи позитивні досягнення політики радянської влади і замовчуючи водночас окремі аспекти відносин між Польщею, Росією та Україною.

Однією із визначальних документальних збірок є дев'ятитомне видання "Dokumenty dotycz№ce akcji Delegacyj Polskich w Komisjach Mieszanych Reewakuacyjnej i Specjalnej w Moskwie", (Warszawa, 1922-1924), що висвітлює характер повернення культурних цінностей в польсько-радянських відносинах, подаючи дуже цінний фактологічний матеріал. Винятковість видання полягає в тому, що аналогічних ґрунтовних офіційних відомостей про функціонування змішаної Спеціальної комісій з реалізації статті 11 Ризького договору в історіографії немає.

Важливе місце посідають збірники документів, опублікованих в Польщі у 1980-х - 1990-х роках. Серед них слід відзначити "Tajne rokowania polsko-radzieckie w 1919 roku: materiaіy archiwalne i dokumenty" (Warszawa, 1986), а також "Stosunki Rzeczypospolitej Polskiej z paсstwem radzieckim: 1918-1943: wybуr dokumentуw" (Warszawa, 1991) Й. Куманицького.

На особливу увагу заслуговують збірники документів із серії "Повернення культурного надбання України: Документи свідчать" С. Кота і О. Нестулі "Українські культурні цінності в Росії. Перша спроба повернення 1917-1918" (Київ, 1996), "Українські культурні цінності в Росії. Археологічні колекції України" (Київ, 1997), О. Нестулі та С. Нестулі "Українські культурні цінності в Росії: на шляху до діалогу 1926-1930 рр." (Полтава, 2003) та "Українські культурні цінності в Росії: Спроба діалогу про повернення. 1930" (Полтава, 2006), де проаналізовано документи з центральних архівних установ України й частково російської Федерації, що відображають повернення українських історико-культурних цінностей з РСФРР.

Величезний пласт документів і матеріалів, що стосуються вивчення проблеми повернення та реституції історико-культурних цінностей, зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). У фондах Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ф.1), Ради народних комісарів УСРР (ф.2), Постійного представництва УСРР при уряді СРСР (ф.3), Народного комісаріату закордонних справ УСРР (ф.4), Архівної секції ВУКОПИСу (ф.14), Народного комісаріату освіти УСРР (ф.166) зосереджені законодавчі акти, нормативні документи, офіційне листування органів державного управління пам'яткоохоронною справою УСРР.

Матеріали ЦДАВО України органічно доповнюються документами архівних збірок з Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАНУ. Особисті фонди Д. Багалія (ф.80), М. Біляшівського (ф.31), О. Новицького (ф.279), А. Середи (ф.70), В. Щавинського (ф.68) дали можливість повніше розкрити досліджувану проблематику крізь призму особистих поглядів українських вчених та громадських діячів.

Задля глибшого розкриття цієї теми, зіставлення з українськими архівними фондами дослідником були залучені архівні матеріали Російської Федерації. Великий масив архівних документів, пов'язаних із розгортанням процесу поповнення музейних закладів УСРР, діяльністю Паритетної комісії, поверненням українських архівних фондів з РСФРР, сконцентрований у Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ). Для написання дисертаційного дослідження був використаний фонд Народного комісаріату освіти РСФСР (ф.А-2306). Фонд Головного управління науковими та музейними установами НКО РСФСР (ф.А-2307) є найціннішим джерелом вивчення діяльності Паритетної комісії з обміну предметами музейного значення між РСФРР і УСРР при ЦВК СРСР. У фонді Головного архівного управління РСФСР (ф.Р 5325) зберігається ряд документів, що дозволяють реконструювати відносини між РСФРР і УСРР в галузі архівного будівництва та відобразити характер повернення архівних цінностей між союзними республіками.

Не менш важливе для вивчення цієї тематики мають значення архівні документи Російського державного архіву літератури та мистецтва і Російського державного архіву соціально-політичної історії. Серед фондів, які містять цінну інформацію, що стосується документів, пов'язаних з поверненням історико-культурних цінностей, слід відзначити фонд Сектору мистецтв НКО РСФСР (ф.2309). Саме в ньому зберігаються документи, що висвітлюють функціонування Паритетної комісії. Завдяки цим документам вдалося встановити окремі факти з діяльності комісії до 1936 року.

Сукупність виявлених і вивчених джерел, зважаючи на їх інформаційну насиченість, дали змогу провести неупереджене, документально доказове відтворення процесу повернення та реституції культурних артефактів в українсько-польсько-російських відносинах в міжвоєнний період. Вивчено роль органів державної влади у розв'язанні досліджуваних проблем. Слід зауважити, що значна частина проаналізованих документів і періодичних видань була вперше залучена до наукового обігу. Отже, залучення комплексу джерел та літератури, наукова інтерпретація їх і критичний аналіз дозволяють глибоко і всебічно проаналізувати проблематику повернення та реституції предметів старовини і мистецтва з РСФРР та Польської Республіки і зробити певні узагальнення.

Другий розділ "Ризький мирний договір та питання реституції історико-культурних цінностей в 1921 р. - середині 1930-х рр." присвячений вивченню українсько-польських відносин навколо реалізації статті 11 Ризького мирного договору, дослідженню механізмів реалізації УСРР умов договору щодо реституції польських та українських предметів старовини і мистецтва.

У підрозділі 2.1 "Дипломатична діяльність урядів РСФРР, УСРР та Польщі навколо проблеми реституції культурних цінностей в умовах розробки і підписання Ризького мирного договору" проаналізовано основні чинники формування та еволюції позицій урядів РСФРР, УСРР та Польської Республіки під час складання та підписання тристороннього договору про прелімінарні умови миру та Ризького мирного договору.

Встановлено, що польська і радянська сторони обстоювали різні позиції, як у політико-економічній, так і в культурній сферах. Польські дипломати вважали, що РСФРР і УСРР мають взяти на себе зобов'язання повернути Польщі всі історико-культурні цінності вивезені до колишньої Російської імперії з часів поділів Речі Посполитої. В свою чергу, радянська сторона на розпочатих в серпні 1920 року мирних переговорах з Польською Республікою, декларувала практично ультимативне положення про відшкодування польською стороною збитків, завданих Україні під час Першої світової війни. Радянська делегація порушувала проблему повернення і реевакуації українського майна й цінностей, знищених та вивезених польськими військовими частинами з окупованих українських територій.

Однак поразка в польсько-радянській війні змусила представників РСФРР погодитися з позицією польських експертів й повністю відмовитися від попередніх декларативних тверджень спрямованих на захист інтересів УСРР. Радянську сторону в переговорному процесі репрезентували РСФРР та УСРР, однак фактично всі рішення приймали російські дипломати. Представники РСФРР на переговорах в подальшому обстоювали обмеження на повернення лише тих предметів, що мають справжнє значення для Польщі. Його зміст полягав в тому, що передача цінностей польського походження не має завдати збитків виключно російським науковим установам. На даному етапі УСРР не змогла вплинути на збереження заявленого РСФРР компенсаторного пункту в серпні 1920 року. Крім того українська сторона не сформувала власної позиції та не внесла жодної пропозиції, спрямованої на захист власних колекцій чи вироблення можливих умов повернення українських реліквій з Польської Республіки.

Договір про прелімінарні умови миру (підписаний сторонами 12 жовтня 1920 року) став основою для подальшого узгодження статей повноцінного договору. В ньому було зафіксовано, що радянська сторона зобов'язуються повернути Польщі архіви, бібліотеки, твори мистецтва, історичні та військові трофеї, пам'ятки старовини та інші культурні цінності, вивезені до Росії з часів поділів Речі Посполитої. Аналіз договору вказує, що українська влада не змогла відстояти інтереси УСРР у переговорному процесі. На відміну від результатів, досягнутих РСФРР і Польською Республікою, договір засвідчив неготовність України виступити з власними чіткими пропозиціями, підготовленими списками пам'яток і конкретними вимогами.

Вивчення всіх наступних протоколів пленарних засідань Ризької мирної конференції підтверджує висновок, що питання повернення Україні її культурних цінностей з Польської Республіки з урахуванням історичних обставин співіснування двох народів російські дипломати взагалі не брали до уваги.

Зміст Ризького мирного договору, підписаний 18 березня 1921 року, чітко показав, що РСФРР і Польська Республіка, на відміну від УСРР, спромоглися знайти компроміс у принципових моментах стосовно повернення історико-культурних артефактів. Російські та польські дипломати чітко сформулювали свої позиції та послідовно обстоювали їх під час переговорів. Всі наявні попередні проекти договору були сформовані виключно польською або російською стороною.

Відповідно УСРР була змушена приймати як умови, вироблені РСФРР та Польською Республікою, так і втрату величезних українських територій з власними предметами старовини і мистецтва. Базові засади Ризького договору, не захищали колекції УСРР і не давали можливостей повернути українські артефакти.

Українська сторона не змогла запропонувати окремі положення щодо повернення власних культурних цінностей і не висловила позицію, відокремлену від РСФРР. Дипломати Радянської України не висували жодних конкретних умов і не намагалися вплинути на обговорення й ухвалення важливих для УСРР рішень. Жоден з українських державних органів влади не розробив програми спрямованої на захисту окремих українських колекцій і не запропонував моделі вирішення спірних українсько-польських питань в контексті повернення історико-культурних цінностей.

У підрозділі 2.2 "Польсько-українські стосунки в контексті реалізації умов 11 статті Ризького мирного договору" вивчено аспекти функціонування органів державної влади УСРР у розв'язанні проблеми реституції історико-культурних цінностей з Польщею. Для реалізації умов статті 11 Ризького мирного договору між УСРР, РСФРР та Польською Республікою в Москві було створено Спеціальну комісію. На відміну від Польщі та Росії, Україну в ній представляв лише один експерт - професор, заступник Голови ЦАУ УСРР - Д. Багалій.

Вимоги Польської Республіки до радянської сторони були пріоритетним напрямком роботи московської комісії. Польща подала близько 90 заявок на реституцію власних культурних цінностей з РСФРР та УСРР. Україні прямо чи опосередковано було висунуто вимоги, щодо бібліотеки, архіву і колекцій Кременецького ліцею, колекцій із бібліотеки Львівського університету, частини архівних фондів Волинського воєводства, архівів Варшавсько-петровського гірничого округу, документів фінансового управління Царства Польського при Варшавській казенній палаті, колекції предметів старовини та мистецтва Польського товариства охорони пам'яток старовини в Києві, приватних збірок графа К. Браницького, інженера Л. Бішлегера та інших польських родинних колекцій.

Для реалізації умов договору в Україні було створено українське Управління у справах евакуйованого з Польщі майна, архівів та художніх цінностей при НКЗС УСРР. Метою цього відомства була координація зусиль різних державних органів УСРР у справі виявлення польських історико-культурних реліквій і стеження за виконанням статей Ризького трактату. Щодо всіх виявлених Управлінням та українськими експертами польських предметів були складені доповідні записки до членів Спеціальній комісії. Надані відомості російсько-українська делегація розглядала спільно з польськими колеґами на засіданнях комісії, ухвалюючи відповідні рішення про передачу віднайдених артефактів. Слід вказати, що робота українського Управління у справах евакуйованого з Польщі майна, архівів та художніх цінностей при НКЗС УСРР не була досить дієвою та ефективною. Ним не було залучено до активної та широкої співпраці НКО УСРР, ЦАУ УСРР, ВУАН.

Виконуючи надскладні умови статті 11 договору УСРР змушена була повернути Польщі велику кількість архівних документів із Житомира та Києва, частину предметів з Військового історичного музею, Київського арсеналу, Харківського університету і Харківського церковного-археологічного музею. В свою чергу, УСРР спромоглася лише на кілька зустрічних вимог щодо повернення частини українських архівів із Польщі. УСРР вимагала віднайти: військово-історичні архіви 1914-1917 рр. з м. Рівне та м. Луцька, родинні колекції Сангушків та Потоцьких, частини архіву Волинської православної духовної консисторії з м. Кременця, бібліотеку Харківського інституту сільського господарства та лісництва. Проте українські вимоги не мали системного характеру. Польська сторона не повернула Україні жодного предмета чи документа.

Третій розділ "Повернення історико-культурних реліквій в українсько-російських стосунках" висвітлює весь комплекс відносин між УСРР та РСФРР навколо проблеми повернення історико-культурних цінностей в 1920-х - 1930-х роках.

У підрозділі 3.1 "Українсько-російський діалог з питань повернення архівних цінностей" висвітлено всі види діяльності Центрального архівного управління УСРР при ВУЦВК направленні на розв'язання питання повернення українських архівних фондів з РСФРР.

Першими архівними матеріалами, котрі ЦАУ УСРР вимагало повернути, стали документи, евакуйовані з території України до РСФРР. Для реалізації цього завдання з 1923 року була запроваджена практика офіційних запитів до ЦАУ РСФРР щодо місцеперебування українських архівних цінностей та відрядження українських експертів за межі України для виявлення вивезених фондів. Кардинальні зміни в українсько-російському діалозі відбулися 1925 року зі створенням українськими архівознавцями реєстру архівних матеріалів українського походження в РСФРР. Саме він став констатацією усіх вимог УСРР до РСФРР і фіксував сигнал готовності органів державної влади України до реального розв'язання проблеми перебування українських архівних цінностей в РСФРР. Провідні науковці РСФРР розподілили вимогу УСРР на дві частини. До першої були віднесені архівні цінності, що можуть бути отримані Україною, а до другої - ті, повернення яких було неможливим з огляду на порушення цілісності російських фондів. Саме з цього моменту роботу ЦАУ УСРР з повернення архівних цінностей можна поділити на три напрямки. Перший стосувався повернення українських фондів, щодо яких ЦАУ РСФРР, проаналізувавши орієнтовний список УСРР, висловило згоду. Другий напрямок передбачав перевезення з УСРР до РСФРР частини архівних матеріалів, які не могли бути включені до складу ЄДАФ УСРР і підлягали передачі до Військово-історичного архіву РСФРР. І третій був намаганням ЦАУ УСРР повернути частину архівів, щодо яких Україна отримала від ЦАУ РСФРР відмову.

Найскладнішим та принциповим моментом відносин між УСРР та РСФРР стали спроби ЦАУ УСРР повернути з установ всесоюзного значення ті матеріали, щодо яких було отримано відмову. Принциповість позиції УСРР у вересні 1925 року змусила Президію ЦВК СРСР створити комісію з розподілу архівних фондів між союзними республіками, яка мала вирішити це питання. Однак розроблений комісією проект розподілу архівних матеріалів не зміг вреґулювати взаємовідносини між республіками в цій сфері через домінування в ньому точки зору РСФРР та повне несприйняття позиції ЦАУ УСРР. Лише з появою у квітні 1929 року ЦАУ СРСР українські науковці повернулися до конструктивного діалогу з представниками ЦАУ РСФРР щодо можливості повернення окремих українських фондів. Розпочинається активне листування, в якому вимоги УСРР наголошуються повторно. Постійна наполегливість та принциповість ЦАУ УСРР при підтримці ВУЦВК вплинула на повернення з РСФРР українських матеріалів Державного хлібного бюро, Народного комісаріату продовольства України, нотаріальних фондів Харкова, Харківського окружного суду і земельного банку, справ Чернігівської казенної палати, матеріалів Житомирської жіночої гімназії, документів Житомирського окружного суду, частин фондів центральних державних установ УНР та Української Держави, фондів реґіональних установ України XVII-XVIII ст., матеріалів українських військових поселень XVIII-XIX ст., "Рум'янцевського опису Малоросії", документів про життя і творчість Т. Шевченка тощо.

Процес повернення українських архівних цінностей, реалізований ЦАУ УСРР, загалом можна характеризувати як успішний. Звісно, що велика частина українських архівних цінностей залишалася в РСФРР, однак подальші намагання української сторони в цьому питанні були зупинені наступом тоталітарного режиму.

У підрозділі 3.2 "Механізми повернення українських предметів старовини і мистецтва з РСФРР в 1920-х рр." розкрито діяльність НКО УСРР із розв'язання проблеми повернення предметів музейного значення з РСФРР.

Перші кроки з повернення українських предметів старовини і мистецтва з РСФРР припадають на 1922 рік, тобто на початок роботи українських експертів у спеціальній науково-експертній комісії Металфонду РСФРР, що займалася розподілом предметів, вилучених з українських культових споруд. Її спорадичне функціонування не могло вирішити увесь комплекс питань, пов'язаних із перебуванням значної кількості українських артефактів у російських наукових установах. Необхідність розв'язання цієї проблеми підштовхнула РНК України в травні 1923 року поставити перед НКО УСРР завдання "отримати з РСФРР цінності, що належать УСРР". Реалізацією поставленого завдання займався постійний представник УСРР у Москві й Головпросвіта НКО УСРР. Ця спроба зазнала невдачі, адже до цієї роботи не були залучені експерти ВУАН, де концентрувався науковий потенціал УСРР. Крім того центральними органами виконавчої влади УСРР не було проведено належних організаційних заходів, щоб реалізація цього завдання набула чіткого і системного характеру. Вони проявили свою пасивність і неготовність до активних дій у вирішенні даного питання. Лише 1926 року координація зусиль ВУЦВК, НКО УСРР та ВУАК дала змогу конкретніше визначити внутрішні принципи та методи роботи українських науковців та державних діячів з метою порушення перед ВЦВК та відповідними структурами РСФРР питання про повернення українських історико-культурних цінностей з наукових та музейних установ Росії.

Відповідна робота була завершена у вересні 1928 року, коли Президія ВУЦВК змусила НКО УСРР надати "Попередній реєстр історико-культурних і художніх цінностей, які належать до повернення УСРР", складений українськими музеями та найкращими фахівцями ВУАН. Цей реєстр був направлений на розгляд центральним органам влади РСФРР для його детального аналізу та вивчення.

Поруч із зазначеними процесами 1924 року в РСФРР були проведені спільні засідання НКО союзних республік. Саме на них вперше постало питання про розподіл предметів старовини та мистецтва між музеями Радянського Союзу. Розгортання цієї програми стало одним із ключових аспектів подальшої співпраці української та російської сторін. Таким чином, наприкінці 1920-х років УСРР, з одного боку, підготувала список українських цінностей в РСФРР, а з другого, в цей самий час Головнаука РСФРР починає реалізовувати програму з розподілу музейних предметів. Саме з 1928 року, ще до появи Паритетної комісії з обміну предметами музейного значення, в Україну з РСФРР повертається колекція картин В. Щавинського, надходять твори Д. Левицького, В. Боровиковського, Т. Шевченка, А. Лосенка, І. Айвазовського, М. Врубеля, К. Трутовського, Ж. Ере, О. Кунавіна та інших художників голландської, німецької, венеціанської шкіл XVIII-XIX ст., предмети монументального та прикладного мистецтва. Такий результат став можливим виключно завдяки ініціативі та наполегливості Ф. Ернста, М. Макаренка, О. Новицького та інших українських науковців при підтримці центральних органів влади УСРР.

Спорадичний характер відносин не міг задовольнити УСРР, яка порушувала питання про повернення значно ширшого кола українських реліквій з РСФРР. Ініціативність, наполегливість та принциповість ВУАН, НКО і ВУЦВК УСРР зрештою призвели до створення російсько-української комісії з обміну музейними цінностями.

У підрозділі 3.3 "Діяльність російсько-української Паритетної комісії з обміну предметами музейного значення при ЦВК СРСР" проаналізовано основний зміст відносин УСРР та РСФРР в контексті роботи Паритетної комісії, встановлено характер переданих Україні музейних цінностей.

Наприкінці 1929 року, підготувавши реєстр музейних пам'яток, проаналізувавши їх склад і окресливши основні принципи роботи, представники УСРР і РСФРР були готові розпочати переговори про майбутню долю предметів музейного значення на засіданнях Паритетної комісії. Для українських науковців створення відповідної комісії означало принципово новий рівень відносин із РСФРР у вирішенні питань повернення українських історико-культурних цінностей. Всі попередні спроби діалогу про перебування культурних реліквій в Росії нарешті досягли позитивного результату як у розгортанні процесу поповнення музеїв, так і у створенні республіканської комісії для обміну музейними цінностями.

Прагнення України отримати від Росії більшість предметів українського походження не завжди знаходило позитивний відгук у російських науковців. Москва розцінювала реституційні бажання УСРР насамперед як прагнення зруйнувати російські музейні заклади всесоюзного значення. Палітра думок представників РСФРР щодо результатів роботи Паритетної комісії була строкатою. Позиція російських експертів залежала від культурного значення складу колекцій музейних установ, на які розраховувала УСРР, враховуючи унікальність окремих предметів і колекцій, союзне значення музеїв і галерей, доцільність обміну, походження музейних предметів, представленість їх у музейних закладах союзних республік. Проте пошук основних принципів роботи Паритетної комісії, викладений у проекті інструкції, давав змогу українським і російським експертам з оптимізмом дивитися на майбутній переговорний процес. Передбачалось, що діяльність комісії з обміну не зводитиметься лише до наукових засідань чи експертних поїздок її представників до музеїв України та Росії, а й окреслюватиме новий статус установ музейного значення в СРСР.

Розпочала роботу Паритетна комісія навесні 1930 року. З 27 по 29 березня 1930 року у Москві відбулася перша з трьох запланованих сесій. На ній загалом було проведено п'ять засідань. Наступна сесія Паритетної комісії проходила в Ленінграді. Вона тривала з 14 по 21 травня 1930 року. Всього сторони провели сім засідань. За попередніми домовленостями між УСРР та РСФРР Україна мала отримати близько 10 000 предметів та 15 комплектів археологічних матеріалів. Ця кількість предметів старовини і мистецтва не враховувала предметів із Третьяковської галереї та Збройної палати, а також ряду інших установ. У свою чергу, Україна мала повернути окремі твори з Харківського музею, Київської картинної галереї, музею ВУАН та Одеського художнього музею. Крім того, РСФРР претендувала на частину артефактів з Ольвії.

Через низку обставин остання сесія в Харкові не була проведена, однак окремі представники РСФРР у Паритетній комісії сподівалися продовжити розпочату роботу. Восени 1933 року працівники Ермітажу відвідали музеї Києва, Бердичева, Дніпропетровська, Полтави, Чернігова, Харкова, Ізюму, Одеси, Миколаєва, Херсона та Ольвійського заповідника, сподіваючись в їхніх колекціях розшукати предмети російського походження і поставити питання про передачу їх РСФРР. Однак останнє українсько-російське засідання Паритетної комісії не відбулося. У червні 1936 року ВЦВК передав свої повноваження відносно роботи Паритетної комісії Всесоюзному Комітету у справах мистецтв при РНК СРСР. Однак розпочата робота не була завершена. Українська сторона не змогла вирішити остаточно долю багатьох поставлених під час обговорення на засіданнях комісії питань. Посилення політичних репресій, засудження на смерть багатьох українських науковців, виключно завдяки котрим вирішувалося питання повернення з РСФРР українських артефактів, призвело до повного згасання активності в цій сфері в середині 1930-х років.

Слід констатувати, що завдяки функціонуванню Паритетної комісії, УСРР намагалася визначити себе як альтернативний РСФРР культурний та музейний центр. Сам факт існування комісії став показовим індикатором взаємовідносин УСРР та РСФРР, де Україна не бажала відігравати другорядну роль. Комісія стала символом й на практиці втілювала принципове визнання права України на власні культурні цінності - як владними структурами СРСР та РСФРР, так і російськими науковими колами.

У Висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження та викладено основні положення, що виносяться на захист:

Ґрунтовне та всебічне вивчення стану наукової розробки проблеми повернення історико-культурних цінностей в УСРР упродовж 1920-х - 1930-х років дає змогу зробити висновок про відсутність комплексних досліджень цього питання в польській, російській та українській історіографії. Польська історіографія розглядала досліджувану проблематику виключно в аспектах реституції предметів польського походження з РСФРР й польсько-російських відносин в умовах Ризького договору. В наукових колах Російської Федерації питання повернення предметів старовини і мистецтва між УСРР та РСФРР у міжвоєнний період практично ніхто не порушував. Українські історики, порівняно з польськими та російськими науковцями, звернули більше уваги на проблеми, пов'язані з поверненням українських предметів старовини та мистецтва з Росії. Втім, комплексного аналізу ситуації навколо зазначеної проблеми в 1920-х - 1930-х роках в УСРР із дослідженням реалізації статті 11 Ризького мирного договору, аналізу роботи ЦАУ УСРР та Паритетної комісії не було здійснено.