Наукова і педагогічна діяльність Володимира Голобуцького

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

УДК [37.015 + 06.06] В. Голобуцький «1903/1993»

НАУКОВА І ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ВОЛОДИМИРА ГОЛОБУЦЬКОГО

07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ЮСОВ Святослав Леонідович

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Даниленко Віктор Михайлович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії України другої половини ХХ ст.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Путро Олексій Іванович, Державна академія керівних кадрів культури та мистецтв, завідувач кафедри гуманітарних і соціальних дисциплін;

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Юркова Оксана Віталіївна, Інститут історії України НАН України, старший науковий співробітник.

Захист відбудеться «_25_»__червня____ 2010 р. о «_15_» годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий «_23_» ___травня____ 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор О.І. Гуржій

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Однією з пріоритетних складових історичних досліджень у сучасній Україні є персонологічна тематика, адже через життєписи співвітчизників повніше розкривається історія народу та країни в цілому. Звідси зрозуміла тенденція в історіографії до постійного розширення діапазону досліджуваних персоналій, залучення до наукового обігу все нових і нових постатей. З іншого боку, у світовій історичній науці також спостерігається тенденція до переорієнтування дослідницького інтересу на людину «за межами кола перших осіб історичної драми», тобто - на фігури «другого плану» чи «другого ряду». Дослідники звертають увагу, що ці постаті, зокрема, із числа науковців, поряд з ученими «першого ряду» формують цілісний інтелектуальний простір у відповідному суспільстві.

У зв'язку з цим особливу актуальність має висвітлення біографій вчених-істориків, які одночасно були педагогами - викладачами вищої школи. Вони є і продуцентами, і поширювачами історичних знань, формувачами світогляду тощо. Професори ВНЗ відіграють неабияку роль як у розповсюдженні і засвоєнні історичних знань, так і в процесі загального розвитку історичної думки. До таких професорів, наукова діяльність яких гармонійно поєднувалася з викладанням у ВНЗ, належав і відомий український історик, доктор історичних наук, фахівець із проблематики козаччини та соціально-економічної історії України Володимир Олексійович Голобуцький (1903-1993 рр.).

В. Голобуцький жив і працював у складних суспільно-історичних умовах тоталітарної доби. Сама його біографія і праці - свідчення вимушеного компромісу, на який він ішов, щоби мати можливість досліджувати і викладати українську історію. Зовні здавалося, що вчений був одним із представників вихованої у комуністичному дусі радянської наукової інтелігенції, але джерела усної інформації свідчать, що це була здебільшого соціальна мімікрія українського патріота. У ті часи такі науковці, як В. Голобуцький, постійно перебували під загрозою можливих звинувачень у націоналізмі, «неправильному» соціальному походженні тощо. Справжню наукову інтелігенцію, як свідчить сам історик, було поставлено перед вибором: «бути знищеною чи «вчитись» у партійних функціонерів теорії класової боротьби при аналізі історичних подій…» Голобуцький В. О. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - С. 67.. Тому у своїй науковій і педагогічній діяльності, творчості В. Голобуцький майже не виходив за рамки офіційно прийнятих суспільно-політичних нормативів, хоча в періоди лібералізації режиму тяжів до виявів українськості.

У наявній історіографії життя, наукова і педагогічна діяльність вченого майже недосліджені, а наукова спадщина вивчалася фрагментарно. У центрі уваги дисертації - комплексне дослідження передусім наукової і педагогічної діяльності В. Голобуцького, які є складовою частиною його інтелектуальної біографії зокрема та його життєпису загалом.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми, закріпленої за відділом історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України, а саме: «Динаміка соціальних процесів в Україні (друга половина 1940-х - середина 1950-х рр.)» (реєстраційний номер 0107U000169).

Об'єктом дослідження стала постать В. Голобуцького, його життєвий і творчий шлях, а предметом - наукова і педагогічна діяльність історика в контексті змінних соціокультурних ситуацій.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють роки життя та діяльності вченого (1903-1993 рр.). Проте особлива увага приділена періоду з середини 1930-х по 1970-ті рр. включно, в який найбільш активно проходила наукова і педагогічна діяльність В. Голобуцького.

Метою роботи є всебічний аналіз наукової і педагогічної діяльності вченого у ВНЗ та академічних установах Росії й України, історія створення та оцінка основних його монографій. Відповідно до мети сформульовано такі завдання:

- провести евристичну роботу з виявлення і залучення до наукового обігу архівних матеріалів і документів, джерел усної історії, що допомагають відтворити біографію вченого;

- з'ясувати історіографічний стан вивчення біографії та наукової творчості історика;

- розробити періодизацію основних етапів життя і діяльності вченого;

- з'ясувати вплив соціокультурного оточення і факторів, екстремальних і нормативних повсякденних чинників на інтелектуальну біографію історика;

- визначити роль ВНЗ у становленні історика й окресленні його наукових уподобань;

- дослідити педагогічну і наукову діяльність у ВНЗ РРФСР і УРСР;

- простежити наукову діяльність вченого в Інституті історії АН УРСР у перший академічний період;

- охарактеризувати його діяльність в останні періоди життя;

- розглянути формування наукової школи В. Голобуцького;

- дослідити історію створення основних монографій вченого й охарактеризувати їх. голобуцький історія вчений школа

Методологічною основою дослідження є постулати нової біографічної історії. Також використано підходи інтелектуальної історії, мікроісторії та історії повсякденності. У роботі застосовано загальнонаукові і спеціально-історичні принципи та методи. Серед перших - принципи об'єктивності й історизму, методи аналізу і синтезу, логічний. До других входять історико-генетичний, історико-порівняльний, проблемно-хронологічний, історико-системний та історико-біографічний методи.

Наукова новизна роботи полягає в постановці та розробці актуальної теми, котра практично невисвітлена в історіографії, а, відтак, у створенні комплексного дослідження про наукову і педагогічну діяльність В. Голобуцького. Серед іншого, здійснено наступне:

- зроблено огляд історіографії проблеми; віднайдено і залучено до наукового обігу, проаналізовано значний комплекс архівних документів і матеріалів; за допомогою методу інтерв'ю створено і використано нові джерела інформації з теми;

- складено періодизацію основних етапів життя і діяльності вченого;

- з'ясовано вплив соціокультурного оточення і факторів, екстремальних і нормативних повсякденних чинників на інтелектуальну біографію історика;

- на конкретному матеріалі подальший розвиток отримала проблема формування механізмів радянської ідентичності, виявлено низку стратегій, до яких вдавалася особа, аби здобути високе соціальне становище;

- визначено роль ВНЗ у науковому становленні історика;

- досліджено наукову і педагогічну діяльність вченого у ВНЗ Росії та України;

- розкрито його наукову роботу в Інституті історії АН УРСР;

- простежено історію створення основних індивідуальних монографій вченого;

- охарактеризовано наукову школу історика;

- відтворено повну бібліографію праць ученого.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання його результатів для створення синтетичних праць із вітчизняної історії й історіографії, науково-довідкових біографічних видань тощо. Матеріали дисертації можуть стати у пригоді при розробці основних і спеціальних курсів для профільних вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертації обговорювались на засіданнях відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України. Окремі положення роботи відображено в доповідях і повідомленнях, виголошених на понад 10 наукових форумах, у тому числі міжнародних: «Еліти і цивілізаційні процеси формування націй» (3-4 березня 2006 р., м. Київ); «Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні» (22-23 березня 2006 р., УТОПІК, м. Київ); V Костомарівські читання (12 травня 2006 р., Чернігівський краєзнавчий музей); «Історик у змінному просторі російської культури» (16-19 листопада 2006 р., м. Челябінськ, РФ); «Історик і його доба» (24-25 квітня 2007, м. Тюмень, РФ); VI Костомарівські читання (29-30 червня 2007 р., м. Чернігів - м. Прилуки); «Історія регіонального наукового співтовариства: проблеми дослідження» (26 жовтня 2007 р., м. Краснодар, РФ) тощо.

Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження викладено у понад 20 публікаціях, 13 з яких вийшло у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації обумовлена специфікою проблеми, метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, списку використаних джерел та літератури (72 с., 673 найменування). Загальний обсяг дисертації - 268 с., у тому числі основного тексту - 191 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету, завдання, об'єкт та предмет дослідження, його хронологічні рамки, доведено наукову новизну та практичне значення роботи.

Перший розділ - «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» - складається з чотирьох підрозділів, де проаналізовано стан наукової розробленості теми, подано загальну характеристику джерел і методології, укладено періодизацію життя і діяльності В. Голобуцького.

Перша розвідка, де принагідно йдеться про один з життєвих етапів ученого (казанський), датується 1954 р. Того ж року з'явилися і перші газетні рецензії з оглядом книг історика, присвячених Визвольній війні під проводом Б. Хмельницького. Попри те, що наукових праць, в яких би спеціально висвітлювалися життя, наукова і педагогічна діяльність дослідника, обмаль, загалом література, в який його біографія і творчість розглядаються більш-менш фрагментарно (чи хронологічно і регіонально-локально), досить велика кількісно. Її можна класифікувати таким чином: наукові студії, спеціально присвячені розгляду діяльності і (або) творчості історика; наукові праці, де ці питання висвітлюється принагідно чи фрагментарно. Додаткове значення мають ще дві групи: енциклопедичні і довідкові та меморіально-ювілейні статті в періодиці.

Зауважимо, що спільним моментом праць, спеціально присвячених розгляду життя і діяльності історика, є те, що вони здебільшого спираються на одне джерело, а саме - опубліковане автобіографічне есе В. Голобуцького Голобуцкий В. А. Страницы из моих воспоминаний // История СССР. - 1966. - № 3. - С. 115-129.. Серед них першими були дві майже однакові статті краснодарського історика В. Ратушняка, котрі вийшли ще за життя українського вченого. Наступною працею став нарис київського історіографа В. Горака, що вийшов у рік століття з народження В. Голобуцького. Автор окреслює впливи соціально-культурного оточення і факторів на діяльність дослідника, виділяє тематичні напрями в його творчості, характеризує методологію праць, даючи їх стислий узагальнюючий огляд.

Цілком на зазначеному есе В. Голобуцького базується життєписний наратив про нього дніпропетровського дослідника В. Мороза, автора передмови до другого видання монографії історика - «Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734-1775 рр.)». Дещо ширша джерельна (усні спогади) база нарису чернівецьких істориків П. Михайлини і А. Федорука.

У 2008 р. вийшов український переклад монографії В. Голобуцького «Чорноморське козацтво» з передмовою і післямовою сина історика - П. Голобуцького. У передмові у формі есе стисло подано біографію автора з використанням його опублікованих і неопублікованих спогадів, літератури, власних споминів сина про батька. Вона має напівджерельний характер, однак окремі факти з життя вченого в більшій своїй частині відомі автору дисертації з кількох інтерв'ю з П. Голобуцьким, які відбулися ще до виходу книги. Зокрема, останній коротко характеризує наукову діяльність батька, проте майже не торкається його педагогічної роботи. У післямові йдеться про історію створення названої монографії, а також подається її характеристика.

Окремі аспекти наукової творчості (спадщини) вченого стали предметом спеціального вивчення в кількох історіографічних студіях і значній кількості рецензій. Зауважимо, що наявні спеціальні статті розглядають лише праці дослідника з історії Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. У радянську добу єдиною історіографічною працею, спеціально присвяченою творчості В. Голобуцького, стала стаття М. Ковальського і Ю. Назаренка Ковальский Н. П., Назаренко Ю. В. Русско-украинские политические связи середины XVII в. в исследованиях проф. В. А. Голобуцкого // Некоторые вопросы отечественной историографии и источниковедения: Сб. науч. тр. - Днепропетровск, 1976. - Вып. 3. - С. 96-111.. Науковці відзначили величезний внесок В. Голобуцького у висвітлення українсько-російських військових, політичних, економічних, культурних і дипломатичних контактів. Уже в наш час взаєминам між Україною та Росією середини ХVІІ ст. загалом у творчості вченого присвятила свої дослідження, зокрема дисертацію, російський історіограф О. Барзул Барзул Е. Н. Русско-украинские связи середины ХVII века в советской историографии: Дис. … канд. ист. наук.: 07.00.09. - Омск, 2003. - С. 81-137..

Хронологічно рецензії на праці В. Голобуцького обмежені періодом 1954-1971 рр. Усі відгуки, що вийшли у СРСР, були у цілому позитивними. Серед них найбільш змістовно-критичними стали рецензії О. Компан і О. Пронштейна, присвячені «Черноморскому казачеству». Серед емігрантських українських істориків критично відгукнулися на вихід монографій В. Голобуцького Л. Білас, Б. Кравців і Б. Вінар Bilas L. How History is Written in Soviet Ukraine (Commen`s on V. A. Holobutsky's Book «The Zaporozhian Cossacks, Kyiv, 1957»). - P. 42-47; Кравців Б. Під безперервним тиском // Сучасність. - 1962. - № 2. - С. 115-117; Б. В. [Рец.]: Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР: Дожовтневий період. - Київ, В-во «Вища школа», 1970, 299 стор. // Український історик. - 1971. - № 1/2. - С. 130.. Так, Л. Білас виокремлює, зокрема, ті ідеологічні штампи, яких змушений був вживати В. Голобуцький, як-от «зрадник І. Виговський», «класова боротьба», «возз'єднання» тощо. Б. Кравців, критикуючи монографію В. Голобуцького «Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775» за історіографічні прогалини й оціночні хиби, характерні для історика, вимушеного творити у жорстких ідеологічних рамках, усе ж таки зауважив стосовно багатства наведеного у книзі матеріалу, визнавши її загалом цінною «як причинок до історії Запоріжжя, особливо тими своїми частинами, що написані на основі невикористаних досі матеріалів із фонду Коша Запорізької Січі».

До другої групи нашої класифікації історіографії належать праці історичного та історіографічного характеру, що спеціально не присвячені біографії чи творчості вченого. У перших із них В. Голобуцький згадується або принагідно, або ж фрагментарно і стисло характеризується його діяльність. Це здебільшого праці, в яких розглядається історія тих чи інших навчальних і наукових установ, де здобував освіту чи працював історик. Серед історичних праць в окрему підгрупу можна виділити твори персонологічного характеру, присвячені висвітленню життя і діяльності ряду українських і російських істориків, де подається деяка інформація або ж оцінки праць В. Голобуцького. Слід також відзначити, що в ряді історичних праць більшою або меншою мірою розглядаються погляди В. Голобуцького, іноді в порядку дискусії.

Окремою працею, де на кількох сторінках характеризується діяльність В. Голобуцького в Інституті історії АН УРСР, є дослідження українсько-канадського історика С. Єкельчика. Досліднику вдалося, зокрема, реконструювати епізоди протистояння В. Голобуцького (і І. Бойка) партійним інстанціям із приводу застосування в історичній науці терміна «возз'єднання» замість «приєднання» стосовно злуки України і Росії Єкельчик С. Імперія пам'яті: російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. - К., 2008. - С. 169, 212, 256..

У деяких суто історіографічних працях доробок ученого згадується принагідно або досить стисло характеризується в контексті загального розвитку вітчизняної історичної науки. Так, твори історика оглядаються чи аналізуються на сторінках синтетичної колективної праці «Историография истории Украинской ССР» (1986 р.), де у загальних рисах виокремлюється внесок В. Голобуцького у розвиток історичної науки. Особливо підкреслюється велике значення його праць із тематики Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст., запорозького козацтва, економічної історії України. У сучасному підручнику з української історіографії його автор Я. Калакура зазначає, що праці В. Голобуцького відіграли важливу роль у формуванні суспільного погляду на самобутність та окремішність козацької періоду історії українського народу, а прихильники українського відродження та шістдесятники зверталися до них по моральну підтримку Калакура Я. Українська історіографія: Курс лекцій. - К., 2004. - С. 349..

Серед останніх історіографічних досліджень аналітичним характером вирізняється монографія В. Яремчука, в якій розглядається розвиток української радянської історичної науки у післясталінську добу. Чимало сторінок присвячено внеску В. Голобуцького. Особливо детально аналізуються його праці з історії запорозького козацтва й економічної історії України. В. Яремчук також подає ряд загальних характеристик наукової діяльності вченого Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР післясталінської доби. - Острог, 2009. - С. 164-165 та ін..

Українська історіографічна наука в діаспорі теж не обійшла увагою творчість історика. Окрім згаданих вище рецензій Б. Кравціва і Б. Винара, праці В. Голобуцького характеризуються ще принаймні у відомих історіографічних оглядах Б. Крупницького й О. Оглоблина. Так, останній, попри те, що він знайшов у працях В. Голобуцького ряд помилок історіографічного і джерелознавчого характеру, зумовлених умовами роботи радянського історика, усе ж відзначає об'єктивність його оцінок, зокрема причин руйнації Січі.

Окрім зазначених груп, ще одним пластом наукової літератури, що знадобилася для розкриття нашої теми, є праці, в яких характеризуються суспільство чи діяльність певних установ, але при цьому В. Голобуцький у них не згадується. Найбільш корисною для нашого дослідження стала монографія краснодарського дослідника О. Рожкова Рожков А. В кругу сверстников: Жизненный мир молодого человека в советской России 1920-х годов: В 2 т. - Краснодар, 2002. - Т. 1. - 205 с., завдяки якій вдалося повніше висвітлити певні соціокультурні реалії радянської дійсності періоду молодості В. Голобуцького.

Отже, вивчення стану наукового розроблення теми свідчить, що вона цілісно і системно не розкрита, хоча певною мірою відображена в історіографії. Усі узагальнюючі біографічні праці базуються переважно на одному джерелі - автобіографічному есе самого В. Голобуцького. Решта літератури, де принагідно йдеться про життя і діяльність вченого, відзначається фрагментарним (часовим/локальним) характером і здебільшого не подає нової інформації порівняно з тією, що надає наявний джерельний комплекс. Більшість суто історіографічних студій, присвячених творчості вченого, є рецензіями, які не претендують на вичерпний аналіз його праць. Спеціальні ж історіографічні роботи в основному розкривають тематику Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. у творчості історика. Жодна з праць не торкається історії створення основних монографій дослідника і не пропонує періодизації його життя.

Вивчення стану наукового розроблення теми продемонструвало очевидну недостатність історіографічного комплексу для скільки-небудь задовільного відтворення наукової і педагогічної діяльності В. Голобуцького. З огляду на це наратив дисертації побудовано в основному на першоджерелах, здебільшого не задіяних у науковому обігу. При вирішенні поставлених завдань було залучено широкий комплекс писемних та усних джерел, що стало результатом евристичного пошуку. Для характеристики наукової спадщини вченого головним джерелом виступили його праці.

Під час пошуку джерел, необхідних для розв'язання поставлених завдань, було опрацьовано фонди 18 архівних установ і рукописних відділів наукових бібліотек України (І) і Російської Федерації (ІІ), також 4-х приватних архівів (ІІІ), а саме:

І. Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Державний архів Чернігівської області (ДАЧО), Державний архів м. Києва (ДАК), Науковий архів Інституту історії України НАН України (НА ІІУ НАНУ), Науковий архів Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України (НА ІУ НАНУ), Архів Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана (Архів КНЕУ), Архів Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича (Архів ЧНУ).

ІІ. Центральний державний архів м. Санкт-Петербурга (ЦДА СПб), Національний архів Республіки Адигея (НАРА), Національний архів Республіки Татарстан (НАРТ), Державний архів Краснодарського краю (ДАКК), Державний архів Ростовської області (ДАРО), Архів Російської академії наук (А РАН), Науково-дослідний відділ рукопису Російської державної бібліотеки (НДВР РДБ), Відділ рукопису і рідкісної книги Наукової бібліотеки ім. М.І. Лобачевского Казанського держуніверситету ім. В.І. Ульянова-Леніна (ВРРК НБЛ КазДУ), Сектор ретроспективної бібліографії Зональної наукової бібліотеки Ростовського держуніверситету (СРБ ЗНБ РДУ), Національний музей Республіки Татарстан (НМРТ), Архів Казанського держуніверситету ім. В.І. Ульянова-Леніна (Архів КазДУ).

ІІІ. Приватні архіви П. Голобуцького (м. Києв), Я. Ісаєвича (м. Львів), В. Покровського (м. Краснодар), В. Ратушняка (м. Краснодар).

При огляді архівних джерел у цьому підрозділі автор загалом дотримувався хронологічного принципу, тобто послідовність в характеристиці фондів архівів відповідає періодизації життя і діяльності В. Голобуцького. Зауважимо, що особового фонду історика не існує, але його перспективною основою могли би стати матеріали приватного архіву П. Голобуцького. У різних архівосховищах удалося віднайти 9 особових справ дослідника, заведених на нього у відповідні періоди його біографії відділами кадрів установ, де він працював або навчався. Деякі документи з цих справ (автобіографії, анкети тощо) містять інформацію, що відображає життєвий шлях вченого на певний відтинок часу і яка повторюється в подібних документах хронологічно пізніших справ, але вже з додаванням нових відомостей. Інші ж документи (накази, заяви, довідки тощо) ілюструють поточні зміни в діяльності історика. За видами документів всі особові справи аналогічні.

При зазначеному підході найранішими будуть документи з Чернігова. Матеріали справ 4-х фондів ДАЧО допомагають висвітлити ранній період життя і діяльності В. Голобуцького у Чернігівській губернії (1919-1924 рр.). Навчання у ВНЗ Краснодара та Ростова-на-Дону (1926-1930 рр.) відображає, зокрема, єдина особова справа студента (ДАРО). У картотеці імен співробітників СРБ ЗНБ РДУ відклалися біографічні матеріали про професорів і викладачів ВНЗ, слухачем яких у 1927-1930 рр. був В. Голобуцький.

Інформацію про навчання історика в ленінградській аспірантурі (1934-1937 рр.), тогочасні біографічні відомості, хід підготовки до захисту кандидатської дисертації і сам захист містить особова справа дисертанта, що зберігається в ЦДА СПб. Аналогічні відомості містить ще одна особова справа з цього ж архіву, але на цей раз вони стосуються захисту докторської дисертації (1947 р.).

Єдиними віднайденими документами у ДАКК (м. Краснодар), що мають пряме відношення до В. Голобуцького, є матеріали так званої особової справи дослідника, датованої груднем 1949 р. Утім, у фондах ДАКК містяться особова справа колеги вченого - М. Покровського та спогади Г. Чучмая - місцевого архівного працівника. Хронологічно ці справи відтворюють події другої половини 1930-х та кінця 1940-х рр., котрі мають стосунок до біографії В. Голобуцького.

Значні пласти джерельної інформації казанських архівів надали можливість висвітлити наукову і педагогічну діяльність вченого у цьому місті (1943-1947 рр.). Велика кількість справ опрацьована в НАРТ. Окрім особової справи тут зберігаються документи, що відображають роботу історико-філологічного факультету і кафедри історії народів СРСР (що її очолював В. Голобуцький). У ВРРК НБЛ КазДУ зберігаються фонди колег-учених, що працювали в Казані, зокрема В. Отамановського та учня В. Голобуцького - майбутнього відомого історика Г. Вульфсона. Додаткова інформація про діяльність університету в зазначений період зберігається у фондах НМРТ та Архіві КазДУ.

До дисертації залучено декілька справ ЦДАГО України, матеріали яких у цілому стосуються роботи вченого у ЧДУ (1947-1949 рр.). Цей же період життя історика ілюструють різні документи (автобіографія, накази, заяви, характеристики тощо) з його особової справи, що зберігається в архіві ЧНУ ім. Ю. Федьковича.

Найбільшу кількість справ залучено з НА ІІУ НАНУ. В них містяться документи про наукову діяльність В. Голобуцького у цій установі (1947/1949-1961 рр.; 1974-1982 рр.): накази й розпорядження по інституту; щорічні і перспективні науково-дослідні плани та звіти інституту; протоколи і стенограми засідань вченої ради та відділів; щорічні і перспективні плани та звіти відділів; рецензії вченого і відгуки на його праці тощо. Важливість згаданих джерел зростає з огляду на те, що в опублікованому автобіографічному есе (1966 р.) історик практично нічого не розповідає про власну діяльність в Інституті історії, якому присвятив найбільш плідний період свого життя.

У фондах ДАК зберігаються документи, що відображають наукову і педагогічну діяльність вченого в київських ВНЗ (1950-1971 рр.): планування, річні звіти, протоколи засідань кафедр, стенограми лекцій тощо.

В А РАН і НДВР РДБ (м. Москва) віднайдено листи В. Голобуцького до академіків В. Пічети та М. Тихомирова і професора М. Рубінштейна, датовані 1940-1950-ми рр. Цей епістолярій є важливим джерелом для з'ясування окремих поглядів ученого, взаємин із колегами, встановлення деяких фактів його наукової діяльності та повсякденного життя.

Із приватних архівів найбільш цінним для нашої теми є зібрання П. Голобуцького, в якому зберігається низка документів, що підтверджують зміни у науковій і педагогічній кар'єрі вченого (атестати, посвідчення, довідки від різних установ тощо). Серед рукописів, що збереглися в архіві, найважливішими є неопубліковані белетризовані мемуари історика під назвою «З минувшини. Оповідання мого сучасника». Названі спогади являють собою цикл оповідань, в яких із великою літературною майстерністю автор розповідає бувальщини зі свого власного і життя рідних та знайомих йому людей часів його дитинства, юності, а також молодих років (період, що включає часовий проміжок від 1910-х до 1930-х рр.). Зберігся у зазначеному приватному архіві деякий епістолярій (в основному листи до В. Голобуцького), на жаль, кількісно не вельми багатий (адресанти - Б. Греков, М. Покровський, Є. Тарле, В. Отамановський та ін.).

Окрім архівних документів із кола писемних джерел до дисертації залучено також низку опублікованих матеріалів (документальних, мемуарних, епістолярних та ін.). Серед опублікованих джерел мемуарного характеру слід виділити автобіографічне есе вченого, яке є дуже цінним для реконструкції його біографії, оскільки тут подається порівняно повна й, до певної міри, достовірна інформація про життя, наукову та педагогічну діяльність історика, починаючи з дитинства і до середини 1960-х рр. Однак спогади мають фрагментарний характер і їх виклад хронологічно сягає тільки середини 1960-х рр.

Важливим джерелом для реконструкції біографії історика є усні різнобічні інформації, надані родичами, колегами та учнями В. Голобуцького. Матеріали «усної історії» становлять окремий пласт джерельної інформації, що суттєво доповнює письмові джерела, особливо в частині змалювання повсякденних сторін життя вченого. Найбільшу інформацію, що у цілому розкриває життєвий шлях В. Голобуцького, містять інтерв'ю, узяті протягом 2005-2007 рр. у молодшого сина історика - П. Голобуцького. Корисними були також інтерв'ю з краснодарським ученим В. Покровським (сином історика М. Покровського), академіками Я. Ісаєвичем і Я. Пеленським, професорами (учнями В. Голобуцького) І. Винокуром і П. Михайлиною та ін.

У цілому, хоча джерельна база не є вичерпною, вивчення та залучення значного комплексу архівних, усних та опублікованих джерел дало змогу комплексно вирішити поставлені у дисертації завдання, більш-менш адекватно відтворити наукову і педагогічну діяльність В. Голобуцького.

У методологічному підрозділі вказується, що методологічною основою роботи є сукупність біографічних або персонійних підходів, яку називають «новою біографічною (персонійною) історією». Оскільки в дисертації досліджується й інтелектуальна біографія вченого, то, відповідно, її розкрито у площині методології інтелектуальної історії. Вказані методологічні площини єднає біографічний підхід, що передбачає нерозривність зв'язку між життям і творчістю особистості. За його допомогою вдалося дослідити життєвий шлях історика, його походження, родинні та суспільні зв'язки, вплив соціокультурного середовища і факторів на формування особистості вченого, ідейних, релігійних та інших переконань, професійної діяльності тощо.

Відповідне поєднання, згідно з принципами нової біографічної історії, біографії вченого з історичним соціокультурним тлом та обставинами дозволяє розкрити мотиви і безпосередні прояви його діяльності. Це актуалізує застосування мікроісторичного підходу, який розкриває індивідуальне в історіописанні.

У дослідженні також застосовано методології історії повсякденності й «усної історії», які тісно пов'язані з мікроісторією. Методи першої вжито при вивченні впливу і ролі чинників повсякденного життя на інтелектуальну біографію В. Голобуцького, при цьому звернено увагу не лише на нормативні реалії історії повсякденності, але і на екстремальні (війна, голод, хвороби, холод). Це дозволило, зокрема, унаочнити потенційні інтелектуальні можливості історика. Своєю чергою інформація, надана усною історією, суттєво розширює джерельну базу для відтворення повсякденного життя історика. З методів усної історії було використано інтерв'ювання рідних, колег ученого та інших осіб. Зазначений метод суттєво збагатив джерельну базу дослідження.

В останньому підрозділі запропоновано й аргументовано доцільність періодизації життя і діяльності вченого на основі хронологічно-подієвого принципу з урахуванням виробничо/навчального критерію в поєднанні з його географічною складовою. Створена періодизація поділяється умовно на 10 етапів, які часово не рівні між собою, але мають виразні характерні особливості, котрі визначають певний етап і роблять їх кардинально неповторними.

У другому розділі - «Становлення В. Голобуцького як педагога і вченого. Робота у вищих навчальних закладах РРФСР», що складається з трьох підрозділів, - висвітлено соціальне походження і формування особистості історика, праця у хатах-читальнях, навчання і робота в російських ВНЗ та аспірантурі.

Майбутній історик народився 15 (28) липня 1903 р. в с. Великій Бір Суразького повіту Чернігівської губернії в родині вчителів. Особливості соціальному походженню В. Голобуцького надавало те, що батько був також українським православним священиком, а мати - російською дворянкою. Це походження довгий час становило загрозу життю і кар'єрі історика при тоталітарному ладі. Майже весь перший етап (1903-1926 рр.) біографії В. Голобуцького пов'язаний із Чернігівщиною. Тут він провів дитинство, здобув початкову і середню освіту (в духовному училищі), розпочав трудову діяльність у радянських установах, уперше зацікавився історією козаччини; провадив культпросвітницьку роботу на посаді завідуючого хатою-читальнею у с. Безуглівка під Ніжином, де зумів отримати довідку про походження з селянської бідноти, що полегшувала йому можливість вступу до ВНЗ. Останній рік він працював на аналогічній посаді в аулі Пчегатлукай (Адигея), де зацікавився історією Північного Кавказу. Зміни місця проживання і робота у хатах-читальнях надали В. Голобуцькому можливість отримати необхідне «відрядження» від радянських органів політпросвіти для вступу у ВНЗ.

Другий етап (1926-1934 рр.) життя і діяльності В. Голобуцького пов'язаний із Північним Кавказом. Тут він здобув вищу освіту (навчання в Кубанському педінституті та Північно-Кавказькому держуніверситеті (ПКДУ)), виявив нахили до студіювання економічної історії, долучився до евристичних пошуків в архівосховищах, отримав навички дослідницької роботи; розпочав педагогічну діяльність, зокрема у середніх навчальних закладах м. Грозного. У ПКДУ найбільш вплинув на формування історика професор І. Козловський, випускник Київського університету. У родинному житті цей етап характеризується першим (невдалим) шлюбом, а також перевезенням батьківської сім'ї до м. Грозного, що було зумовлене їх рятуванням від репресій на Батьківщині.

Третій етап (1934-1937 рр.) визначається навчанням в аспірантурі Ленінградського державного педінституту (ЛДПІ) та викладацькою роботою у ВНЗ цього міста, кристалізацією наукових уподобань у галузі історії козацтва, підготовкою кандидатської дисертації «Дипломатичні зносини московського уряду з Богданом Хмельницьким до Земського собору 19 лютого 1651 р.». Тут на формування В. Голобуцького як науковця і лектора вплинули Б. Греков, Є. Тарле, В. Мавродін та ін. У Ленінграді він узяв шлюб із Г. Мазовко, тут у них народився перший син.

Четвертий етап біографії вченого (1937-1942 рр.) визначається викладацькою діяльністю у Краснодарському педінституті (завкафедрою історії СРСР), захистом кандидатської дисертації в Ленінграді, плідною пошуковою роботою у Краснодарському архівосховищі, виходом у світ перших наукових праць, поверненням до ЛДПІ на посаду доцента, початком роботи над докторською дисертацією, особливостями життя і діяльності у блокадному Ленінграді (голод, контузія). На подальше становлення В. Голобуцького як вченого і лектора на цьому етапі вплинув його краснодарський колега М. Покровський. У родинному житті - народження другого сина.

П'ятий етап (1942-1947 рр.) характеризується складним життям в евакуації (хвороби, холод тощо), науковою і педагогічною діяльністю (завкафедрою історії СРСР) в Казанському держуніверситеті (КазДУ), підготовкою і захистом у Ленінградському університеті докторської дисертації «Чорноморське козацтво. (Нариси соціальної історії)» (січень 1947 р., опоненти - М. Клочков, В. Мавродін, А. Предтеченський), народженням доньки. Початок дружби з В. Отамановським.

У третьому розділі - «Наукова і педагогічна діяльність В. Голобуцького в Україні», що складається з чотирьох підрозділів, - розглянуто роботу вченого у Чернівцях та ВНЗ й академічних інститутах Києва, а також останні роки життя.

Шостий етап (1947-1949 рр.) - переїзд із сім'єю до Чернівців, робота у ЧДУ (декан, завкафедрою історії СРСР), отримання звання професора, вихід перших наукових праць у фахових союзних часописах, початок формування власної наукової школи на українському ґрунті. Сьомий етап (1949-1961 рр.) - переїзд із сім'єю до Києва, плідна наукова діяльність в Інституті історії АН УРСР на посадах старшого наукового співробітника (с.н.с.) та завідуючого різними відділами, викладацька робота на посадах професора у ВНЗ Києва - у педінституті ім. М.Горького (КДПІ), фінансово-економічному/народного господарства інституті (КФЕІ/КІНГ). Пік наукової творчості вченого - підготовка і вихід основних індивідуальних монографій з історії козаччини та Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст., участь у міжнародних наукових форумах, продовження формування наукової школи, обопільно плідне спілкування з українськими істориками - О. Апанович, І. Гуржієм, І. Бойком, В. Дядиченком, О. Компан, І. Крип'якевичем, В. Чунтуловим, Ф. Шевченком тощо, а також російськими - В. Мавродіним, М. Тихомировим, М. Рубінштейном та ін.

Восьмий етап (1961-1971 рр.) - вищий етап науково-педагогічної і викладацької діяльності В. Голобуцького: робота в КІНГ на посаді завкафедрою історії народного господарства; розробка курсу з економічної історії України і боротьба за його впровадження у навчальний процес, опублікування підручника з названого курсу, ефективна координаційна діяльність у ділянці науково-методичної роботи як на республіканському, так і на всесоюзному рівнях; завершення формування наукової школи (П. Михайлина, О. Пономарьов, І. Рознер, І. Шульга та ін.); зміцнення наукових зв'язків не лише з дослідниками України та інших республік СРСР, але й з вченими соціалістичних країн (зокрема, німецьким істориком Е. Вінтером). Підготовка і видання популярних творів. Вихід на пенсію.

Дев'ятий етап (1972-1984 рр.) - повернення до АН УРСР, робота с. н. с.-консультантом в Інституті історії та Інституті економіки; підготовка і вихід економічних монографій і підручників за авторства або редакції вченого, авторська і редакторська робота над україно- і російськомовною багатотомною академічною «Історією Української РСР» та вихід у світ її томів; відзначення Державною премією УРСР в галузі науки і техніки; остаточний вихід на пенсію.

Останній етап (1984-1993 рр.) - вихід ІІ-го та ІІІ-го (у 2-х книгах) томів «Історії народного господарства Української РСР» за редакції історика, останні наукові публікації у фахових часописах та енциклопедичних виданнях, підготовка перевидань монографії «Запорізьке козацтво» й книги «Гомін, гомін по діброві», написання науково-популярної праці про гайдамаків, робота над спогадами. 21 січня 1993 р. вчений відійшов у вічність.

У четвертому розділі - «Наукова спадщина: історія створення основних праць та їх характеристика», що складається з трьох підрозділів, - досліджено історію створення основних індивідуальних монографій В. Голобуцького та подано їх характеристику.

У розділі докладно розглядається процес написання монографії «Черноморское казачество», а також праць «Запорожское казачество», «Запорізька Січ в останні часи свого існування 1743-1775 рр.», «Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг.» та підручника-монографії «Економічна історія Української РСР. Дожовтневий період». На основі праць дослідників подається характеристика й оцінка названих книг, а також другого, україномовного, видання «Запорозького козацтва».

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист такі висновки і положення:

У дисертації, насамперед, встановлено, що життєпис вченого, зокрема його наукова і педагогічна діяльність, майже не висвітлені в історіографії. Показано, що більшість наукових праць, присвячених його творчості, є рецензіями, а спеціальні дослідження здебільшого розкривають тематику Національно-визвольної війни середини ХVІІ ст. З'ясовано, що джерельна база, створена в результаті евристичного пошуку, достатньо репрезентативна для розкриття теми і складається з архівних документів, опублікованих матеріалів і джерел усної інформації, а також праць історика. Запропоновано періодизацію основних етапів життєдіяльності вченого згідно з виробничо-навчальним критерієм у поєднанні з його географічною складовою.

Встановлено, що соціально-культурні фактори й оточення від початку життя вченого та впродовж його молодих років відігравали кардинальну роль у формуванні його особистості, світогляду, майбутніх наукових зацікавлень. Початкове формування особистості В. Голобуцького відбувалося в інтелігентському середовищі. Особливості йому надавало те, що батько був священиком, а мати - дворянкою. Визначено, що соціальне походження історика більшу частину життя як «дамоклів меч» тяжіло над його науковою і педагогічною кар'єрою. Воно певною мірою вплинуло на життєві колізії зі здобуттям вищої освіти, а також визначило його довготривалий (порівняно) шлях у науку.

Показано, що у становленні В. Голобуцького як вченого і педагога велику роль відіграли російські ВНЗ, де він здобував освіту протягом 1926-1930 рр. Зокрема, навчання в ПКДУ (1927-1930 рр.) стало значним етапом у формуванні В. Голобуцького як історика, закріпило захопленість історією козаччини і народного господарства. Вагомий вплив на формування історика справили професори й викладачі цього ВНЗ, зокрема І. Козловський, М. Любович, С. Лозинський та ін. Визначено, що окреслення професійних уподобань молодого науковця, а саме історії козацтва, відбулося в роки навчання в аспірантурі та педагогічної роботи в Ленінграді (1934-1937 рр.). Вирішальну роль у закріпленні наукових пріоритетів В. Голобуцького відіграв його науковий керівник Б. Греков. Навчання в аспірантурі і праця на заочному секторі ЛДПІ завдяки викладачам і колегам (Є. Тарле, В. Струве, М. Лавров, В. Мавродін та ін.) стали для історика школою лекторської майстерності і науково-дослідницької роботи, а накопичені у цей час знання відкрили йому перспективи наукової творчості. Доведено, що в кандидатській дисертації В. Голобуцький одним із перших долучився до створення нової історичної парадигми стосовно українсько-російських взаємин середини ХVІІ ст. - він, зокрема, дав оцінку союзу 1654 р. в дусі формули «найменшого зла», випередивши у часі появу цієї партійної конструкції.

З'ясовано, що під час роботи у ВНЗ РРСФР відбулося подальше формування і зростання професійних навичок та знань історика як педагога й науковця. У Краснодарі (1937-1941 рр.), одночасно із завідуванням та викладанням на кафедрі історії народів СРСР місцевого педінституту, він упритул зайнявся архівними пошуками, що надали йому матеріал для реконструкції соціальної історії козацтва. Вагому роль у зростанні історика як педагога і лектора відіграв краснодарський науковець М. Покровський. Повернувшись на роботу до Ленінграда, В. Голобуцький приступив до написання другої кваліфікаційної роботи - на здобуття докторського ступеня. Проте війна надовго затримала завершення дисертації істориком. У результаті перебування його в блокадному місті погіршився стан здоров'я вченого (голод, контузія, малярія, ослаблення зору тощо), що мало свої довготривалі наслідки.

У Казані, де вчений опинився в евакуації, він продовжував поєднувати свою дослідницьку роботу з викладанням у вищій школі. В. Голобуцький знову став завідувачем кафедри, що розширювало обшири його праці, оскільки на додачу до наукової і викладацької діяльності йому доводилося займатися також адміністративно-організаційною, з чим він успішно впорався. Відзначено, що в Казані вчений читав спецкурс з історії України, що було його ініціативою і свідчило про український патріотизм.

Показано, що соціально-культурне оточення в Казані у цілому сприяло зростанню історика як науковця і педагога. На В. Голобуцького справили інтелектуально-культурний вплив (очевидно - взаємний) О. Вознесенський, В. Адо, В. Отамановський, М. Чеботарьов та інші казанські колеги. На конференціях КазДУ він передусім апробував положення своєї докторської дисертації, яку захистив 1947 р. у Ленінграді, де широко оприлюднив тези своєї концепції розвитку капіталістичних відносин на околицях Російської імперії.

Доведено, що наукова і педагогічна діяльність В. Голобуцького в Казані відбувалась у доволі несприятливих умовах, спричинених війною, холодними зимами, хворобами вченого, незадовільним побутом та іншими екстремальними і нормативними повсякденними та соціальними чинниками, що є промовистою ілюстрацією їх значення й ролі в історіографічному процесі, впливу на інтелектуальну біографію історика.

Від 1947 р. розпочалася друга половина життя В. Голобуцького, пов'язана з роботою у ВНЗ та академічних інститутах УРСР. У цю добу найбільш плідними для наукової і педагогічної діяльності вченого стали, відповідно, періоди його роботи в Інституті історії АН УРСР (1947/1949-1961 рр.) та КІНГ (1961-1971 рр.). У цілому наукова діяльність і творчість історика досягли великих успіхів у роки хрущовської «відлиги».

Визначено, що етап роботи у ЧДУ став для вченого знаковим - тут він отримав формальне підтвердження свого статусу доктора наук і професора. Вирішення проблем із роботою і житлом у Києві в 1949 р. призвело до переїзду історика до столиці УРСР, де він прагнув працювати в руслі своїх наукових зацікавлень. Відтоді розпочалася його наукова і педагогічна діяльність у київських ВНЗ - спочатку у КДПІ, а згодом у КФЕІ/КІНГ, що поєднувалася з роботою в академічному Інституті історії та (до 1954 р.) виїзним викладанням у ЧДУ.

З'ясовано, що працюючи в київських ВНЗ у період свого сумісництва історик проявив себе як талановитий педагог, лектор, методист, організатор наукової роботи. Взаємокорисною була співпраця професора В. Голобуцького зі своїми колегами, з частиною яких він підтримував приязні стосунки протягом багатьох років. Серед викладачів КДПІ, з якими в нього були найбільш дружні взаємини, слід назвати М. Марченка, а з викладачів КФЕІ/КІНГ - В. Чунтулова.

Показано, що наукова діяльність В. Голобуцького в Інституті історії АН УРСР у перший академічний період (1947/1949-1961 рр.) була багатоаспектною і різноплановою. Вона припала на роки творчого злету вченого, коли він опублікував чи підготував більшість своїх фундаментальних праць. В інституті В. Голобуцький проявив себе не лише як продуктивний науковець, але й адміністратор та організатор науки, фахівець із підготовки наукових кадрів. Більшість часу він пропрацював у відділі історії феодалізму. Подальшому зростанню В. Голобуцького як науковця сприяли його різнопланові контакти з колегами, передусім з Інституту історії. Плідним і взаємокорисним було спілкування вченого з такими українськими істориками, як О. Апанович, І. Гуржій, І. Бойко, В. Дядиченко, О. Компан, І. Крип'якевич, Ф. Шевченко та ін. Важливими для В. Голобуцького зокрема, і для вітчизняної науки у цілому, були його взаємини з російськими вченими - В. Мавродіним, М. Тихомировим, М. Рубінштейном та ін.

Встановлено, що наукові дослідження вченого в Інституті історії мали своїм результатом опублікування близько тридцяти вартісних наукових і науково-популярних праць. Найбільше суспільно-громадське значення отримали його студії з історії козацтва, які стали виявом «націоналізації» образу вітчизняної історії в добу хрущовської «відлиги», а В. Голобуцькому належала честь провідного інтерпретатора козачини в УРСР, щоправда як речника офіційної версії. Він був одним з активних опонентів терміна «возз'єднання», але під тиском партійного диктату змушений був прийняти нову термінологію.

Окремим етапом у житті вченого стала його робота в КІНГ на посаді завідуючого кафедрою історії народного господарства (1961-1971 рр.). Визначено, що дане десятиліття, яке припало на його зрілі роки, стало вищим етапом науково-педагогічної і педагогічної діяльності. Історик, зокрема, розкрився як адміністратор, педагог і методист. Значних успіхів досягла його координаційна діяльність у ділянці науково-методичної роботи як на республіканському, так і всесоюзному рівнях. Його наукова й науково-організаційна робота у цей період загалом стала суттєвим внеском ученого у розвиток науки в КІНГ та вітчизняної історії економіки.