Писемні джерела арабського халіфату ІХ-Х ст. про етноісторичні процеси на території України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА імені М.С. ГРУШЕВСЬКОГО НАН УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА АРАБСЬКОГО ХАЛІФАТУ ІХ-Х СТ. ПРО ЕТНОІСТОРИЧНІ ПРОЦЕСИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Крюков Віктор Григорович

Київ - 2010

Анотація

Крюков В.Г. “Писемні джерела Арабського халіфату ІХ-Х ст. про етноісторичні процеси на території України”. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. - Київ, 2010.

У дисертації здійснений джерелознавчий аналіз повідомлень арабських писемних документів про територію і населення України язичницької доби її середньовічної історії. Відбір і систематизація текстологічного матеріалу відбувалися на засадах сформульованих автором методологічних принципів його дослідження. Виявлено, що в творах арабських учених означеної доби відобразилися такі етноісторичні процеси початкового етапу формування українського етносу: протистояння предків українців, осілих землеробів, кочовим угорським і тюркським етнічним спільностям, що тимчасово перебували в степах Південної України; етнічна консолідація слов'ян Середнього Подніпров'я та Прикарпаття в умовах формування Київської держави; поширення на слов'янські етнічні спільності, що увійшли до складу Київської держави, загальної назви “руси” в якості означення їх державного підданства.

Ключові слова: український етнос, етноісторичний процес, раннє середньовіччя, джерелознавство, арабістика, писемні документи, оригінальний текст, текстологічний аналіз, ідентифікація, Київська держава, Арабський халіфат, Хозарський каганат.

арабський халіфат письменний документ

Аннотация

Крюков В.Г. “Письменные источники Арабского халифата ІХ-Х в. об этноисторических процессах на территории Украины”. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. Институт украинской археографии и источниковедения им. М.С. Грушевского НАН Украины. - Киев, 2010.

В диссертации осуществлен источниковедческий анализ сведений арабских письменных документов о территории и населении Украины языческого периода ее средневековой истории. Актуальность этого научного исследования определяется отсутствием таких отечественных письменных источников, происхождение которых восходит ко временам начального этапа формирования украинского этноса, а текстологический материал арабских письменных источников, в которых отражена история Украины названного периода, не был предметом специального исследования ни в отечественной, ни в зарубежной исторической науке. Отбор, систематизация и анализ текстологического материала производились на основе сформулированных автором методологических принципов его источниковедческой работы, а также с учетом разницы в тематической направленности и содержательной наполняемости сведений, содержащихся в трудах представителей двух жанров арабской географической литературы - “астрономического” и “описательного”. В результате проведенного исследования определено, что отражение в исследуемых письменных документах тех этноисторических процессов, которые происходили на территории Украины на начальном этапе формирования украинского этноса, представлено двумя уровнями. Первый уровень определен информацией о противостоянии двух типов этнических сообществ - предков украинцев, которые были оседлыми земледельцами лесостепной зоны Среднего Поднепровья и Прикарпатья, и кочевых угорских и тюркских скотоводов степей Северного Причерноморья и Западного Приазовья. Сущность второго уровня составляют сведения, отражающие эволюцию этого этнокультурного соотношения. Составляющими данного процесса были: временное пребывание кочевников в степной полосе Украины с последующим их отходом на запад под давлением иных кочевых орд, а также - формирование Киевской державы в условиях активного развития ее экономических связей с Византийской империей и с областями мусульманского Востока. Анализ сведений о процессе формирования украинского этноса стал возможным в результате исследования динамики термина “ар-рус”.

Ключевые слова: украинский этнос, этноисторический процесс, раннее средневековье, источниковедение, арабистика, письменные документы, оригинальный текст, текстологический анализ, идентификация, Киевская держава, Арабский халифат, Хазарский каганат.

Annotation

Krukov V.G. “The written sources of the Arabian Khaliphate of the 9-10 centuries about ethnic and historical processes in the territory of Ukraine”. - Manuscript.

Dissertation for a scientific degree of Doctor of historical Sciences in speciality 07.00.06 - Historiography, Source Studies and Spesial Historical Disciplines. - M. Grushevsky Institute of Ukrainian Archeography and Source Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Kiev, 2010.

The Dissertation is devoted to the analysis and study of the accounts contained in Arabic written documents about the territory and population of Ukraine during the Pagan period of its Medieval history. The selection and systematization of textual material have been made on the basis of the methodological principles formulated by the author of this research. It has been revealed that the works of Arabic literature of the 9-10 centuries reflect the following ethnical and historical processes during the initial stage of the forming of Ukrainian ethnic group confrontation between the ancestors Ukrainians, settled farmers, and the nomadic Hungarian and Turkic cattle-breeders who temporarily inhabited the steppe zone of South Ukraine; ethnic consolidation of the Slavs in the Middle Dnieper and East-Carpati an regions when Kievan State was formed and the active development of its economic ties with the Byzantine Empire and the domains of the Arabic Khaliphate, spread of the general name “Rus” to the Slavic ethnic communities, included in Kievan State, in the capacity of the designation of their citizenship.

Key words: Ukrainian ethnic group, ethnic and historical process, the early Middle Ages, source study, Arabic Studies, written documents, source text, textual analysis, identification, Kievan State, Arabic Khaliphate, Khazarian empire.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. В сучасному українському джерелознавстві визначається пріоритетність досліджень етноісторичних процесів, які відбувалися в часи початкового формування українського етносу. Дійсно, протягом язичницької доби вітчизняної історії виявилися головні чинники виникнення людності, званої “українці”, та сформувалися етноісторичні витоки української нації та української державності. Втім, складність вивчення цих процесів полягає у відсутності вітчизняних писемних документів, які походять від даної історичної доби. Тому перспектива подальших наукових пошуків у цьому напрямі об'єктивно обмежена археологічними дослідженнями. В цих умовах особливе значення має опрацювання писемних документів зовнішнього, тобто іноземного походження, де міститься потрібна інформація, зокрема творів учених Арабського халіфату ІХ-Х століть. Вивчення наведених в цих творах звісток з історії України уможливлює створення джерельних засад для подальшого розвитку досліджень ранніх етапів формування українського етносу, та процесу історичного становлення української нації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація являє складову наукових планів Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України (тема 0103U006783 “Проблеми наукового опрацювання та використання джерельної бази при висвітленні процесів трансформації українського суспільства”).

Мета дослідження полягає в здійсненні джерелознавчого аналізу особливостей етноісторичного розвитку України, відображеного у повідомленнях арабських писемних документів ІХ-Х століть, як цілісної системи знань вітчизняної історичної науки.

Досягнення мети передбачає вирішення дослідницьких завдань:

- опрацювання методологічних та теоретичних засад аналізу потрібної нам інформації досліджуваних історичних писемних джерел;

- розгляд історіографії визначеної проблематики для виявлення рівня її дослідження у вітчизняному та в європейському джерелознавстві;

- здійснення відбору та систематизації фрагментів оригінальних текстів арабських писемних документів, що містять потрібну інформацію;

- аналіз історичної ситуації, що існувала в Арабському халіфаті та в Східній Європі у ІХ-Х століттях як об'єктивного чинника для визначення сюжетної спрямованості досліджуваного джерельного матеріалу;

- вивчення сюжетної спрямованості та змістовного навантаження інформації з історії України, наведеної в цьому джерельному матеріалі.

- провадження текстологічного аналізу згаданих фрагментів текстів з метою виявлення етимології та семантики термінів, що опрацьовуються.

Об'єкт дослідження являють процеси етноісторичного розвитку України протягом язичницької доби її ранньої середньовічної історії, що відображені у повідомленнях арабських писемних документів ІХ-Х століть.

Предмет дослідження становить логіко-конструктивний аспект інформації учених Арабського халіфату означених часів про територію України, а також про етнічний склад, спосіб життя, соціально-економічний і політичний устрій, та релігійні вірування її населення.

Методи дослідження. Методи відбору, систематизації і текстологічного аналізу фрагментів оригінальних текстів; історико-структурний метод, який обумовлює здійснення структуризаціі і класифікації джерельного матеріалу; історико-генетичний метод, спрямований до простеження історіографічної трансформації історичних знань; історико-філологічний метод, що надає змогу здійснити український переклад текстів досліджуваних писемних джерел; парадигмальний метод, що реалізується через відтворення логіки розвитку відображених в текстах етноісторичних процесів на землях України; історико-персоналістичний метод, презентований аналізом наукової діяльності вчених Арабського халіфату ІХ-Х століть; персоналістично-бібліографічний метод, який залучає до аналізу головні характеристики досліджень провідних орієнталістів; метод термінологічного аналізу, що розкривається через визначення спеціальних термінів предмету і завдань дослідження.

Методологія дисертаційного дослідження обумовлена текстологічним аналізом потрібних писемних документів, міждисциплінарний характер якого базується на вивчені здобутків археології, топоніміки, текстології, лексикології тощо. У якості методологічних засад визначі: 1. Філософська складова, реалізована через урахування закономірності єдності особливого і одиничного, що відображує принцип самобутності та своєрідності етноісторичного розвитку окремих регіонів відносно всесвітньо-історичного процесу; 2. Синергетична складова, виявлена через організацію логіки дослідження джерельного матеріалу, в якій урахована його багатовекторність; 3. Аксиологічна складова, обумовлена виокремленням ученими Арабського халіфату ІХ-Х століть значущих для них етноісторичних подій та явищ, та характером відбору методів опрацювання джерельного матеріалу; 4. Загально-наукова складова, визначена застосуванням логічних операцій, здійснених на рівнях дедуктивно-індуктивного, аналітико-синтетичного, структурно-системного підходів до опрацювання писемних документів та типологізацією і класифікацією опрацьованої інформації; 5. Історико-джерелознавча складова, в межах якої зосереджені такі компоненти джерелознавчого дослідження: виявлення часу походження і історичних умов існування потрібної інформації, порівняльний аналіз текстів писемних документів, визначення рівня вірогідності наведених в даних текстах звісток, критичний аналіз кон'єктур та ідентифікація географічних і етнічних назв; 6. Лінгвістична складова визначається перекладом текстів, виявленням їх жанрової належності, розглядом змістовного навантаження та етимології і семантики їх термінів.

Хронологічні межі дисертації визначені історичною добою, що охоплює ІХ-Х століття. Даний часовий вимір обумовлений двома складовими, а саме часом походження досліджуваного джерельного матеріалу та історичним періодом, протягом якого відбувалися події і явища, які складають його зміст. Перша складова визначає найвищий рівень розвиненості арабської географічної писемної традиції, а друга співпадає з тією добою історії України, коли на її землях відбувалися етноісторичні процеси, що знаменували початкове формування українського етносу та виникнення його державності.

Географічний вимір обмежений територіальним простором південно-західної частини Східної Європи, де протягом означеної історичної доби відбувався процес формування українського етносу. У якості його складових виокремлені Середнє Подніпров'я, Прикарпаття, степова смуга Північного Причорномор'я і Західного Приазов'я, та Кримський півострів. До нашого дослідження залучено також інформацію про регіони, що межують з визначеним територіальним простором.

Наукова новизна одержаних результатів. Здійснено відбір, систематизацію, та джерелознавчий аналіз фрагментів текстів творів учених Арабського халіфату ІХ-Х століть як цілісного феномену відображення етноісторичних процесів, що відбувалися на території України протягом означеної історичної доби. Виокремлено інформацію, що відображує дані етноісторичні процеси, як новий напрям джерелознавчих досліджень в українській історичній науці. Обгрунтовані методологічні засади аналізу цієї інформації щодо визначення суттєвих характеристик джерелознавчої проблематики вивчення початкового етапу формування українського етносу.

Теоретичне значення одержаних результатів: Забезпечений науковий статус історичним фактам, які виявлені в процесі джерелознавчого опрацювання арабських писемних документів ІХ-Х століть. Введені до структури історичного знання об'єктивні чинники, що забезпечують сутність досліджуваної інформації, і суб'єктивні, що розкривають її інтерпретацію, сукупність яких обумовила аналіз джерельного матеріалу. Залучені до історичних понять етимологія та семантика етнічних, історичних та географічних термінів, і здійснена їхня ідентифікація з реаліями. До теорії історичного дослідження запроваджено інформацію з проблематики процесів етногенезу та соціогенезу, що відбувалися в середовищі кочових людностей під час їх пробування на землях України; механізм отримання теоретичних знань через простеження семантичного навантаження етнонімів, які означали слов'ян і русів; обгрунтування відмітних ознак процесу складання українського етносу в умовах асиміляції слов'янських спільностей Середнього Подніпров'я та Східно-Карпатського регіону.

Практичне значення одержаних результатів полягає в реалізації методів опрацювання джерельного матеріалу, розроблених професором Вольфом Бейлісом; запровадженні в практику джерелознавчих досліджень інформації арабських авторів означеної історичної доби з історії України, що має надати документальний матеріал для подальшого вивчення процесів етногенезу українців; створенні теоретико-практичних засад щодо наступного складання “Зводу повідомлень арабських писемних джерел доби раннього середньовіччя з історії України”.

Апробація результатів дисертації здійснена у виступах на науковій конференції “Пашутівські читання” (Москва, 1990), на Міжнародній науковій конференції “Х Сходознавчі читання, присвячені 135-річчю від дня народження Агатангела Кримського” (Київ, 2006), на Урочистій академії, присвяченій 80-ти річному ювілею професора Ярослава Дашкевича (Львів, 2007), на Міжнародних наукових конференціях “Проблеми світового розвитку в історичному контексті” (Луганськ, 2006) і “Історія та сучасність: погляд крізь віки” (Донецьк, 2007), а також на Всеукраїнських наукових конференціях “Україна на межі тисячоліть: історія і сучасність” (Луганськ, 2006), та на конференції з нагоди 10-ти річного ювілею кафедри сходознавства Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 2008).

Публікації. Викладені в дисертаційному дослідженні положення відображені в монографії та в 29-ти наукових статтях, 21 з яких надруковані у фахових виданнях, що внесені до переліку ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Рукопис складається зі вступу, чотирьох розділів, дванадцяти підрозділів, висновків, та списку використаних джерел (859 найменувань). Загальний обсяг основного тексту дисертації - 410 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтована актуальність теми, сформульовані об'єкт, предмет, мета, завдання дослідження, виявлені його хронологічні межі і географічний вимір, визначені методологічні засади, наукова новизна та теоретичне і практичне значення дисертації, названі результати її апробації.

У першому розділі “Методологічно-джерелознавчі засади дослідження повідомлень писемних джерел Арабського халіфату ІХ-Х століть про етноісторичні процеси на території України”, в підрозділі “Теоретично-джерелознавчі проблеми дослідження повідомлень писемних джерел Арабського халіфату ІХ-Х століть про етноісторичні процеси на території України”, вивчена інформація арабських учених означеної доби щодо етноісторичного розвитку України з урахуванням співвідношення у фактах-подіях і фактах-процесах закономірних і особливих ознак цього процесу; схарактеризовані теоретична та практична складові джерелознавчих досліджень даної інформації; визначені та впроваджені методологічні принципи її наукового аналізу через обґрунтування типології студіювання; систематизовані науково-пошукові методи і прийоми опрацювання джерельного матеріалу.

Виявлена система теоретичних і практичних складових українського арабістичного джерелознавства. Теоретичний аналіз писемних документів уможливлюється такими чинниками: загальною логікою історичного розвитку, наступністю та спадкоємністю наукових здобутків, прогностичною спрямованістю джерелознавчого пошуку. Змістовно-аналітичне навантаження теоретичної складової розкриває комплекс таких операцій: обгрунтування логіки розвитку провідних тематичних напрямів джерелознавчих досліджень, виокремлення методологічних принципів подальшого студіювання досліджуваних писемних документів, аналіз системи методів вивчення потрібної інформації, на засадах якої набула чинності методика її опрацювання. За цими умовами визначилася операційно-практична методика, що надала можливість використовувати прийоми і засоби студіювання досліджуваних повідомлень.

Теоретичні засади опрацювання джерельного матеріалу визначені головними тематичними напрямами, а саме: персоналістичним, етно-ідентифікаційним, регіональним, історико-інформативним, комплексно-узагальнюючим. Сутність першого полягає у розумінні кожного з творів учених Арабського халіфату ІХ-Х століть у якості наукової спадщини його автора. Другий базується на опрацюванні інформації про конкретні етнічні спільності Східної Європи. Діапазон наукового пошуку в третьому окреслюється звістками про територію і населення окремих частин цього регіону. Логічні засади четвертого визначені виокремленням фактів-подій із загального обсягу джерельного матеріалу із наступним визначенням ступенів їх вірогідності. П'ятий ґрунтується на вивченні географічних знань, які відобразилися в арабській писемній традиції ІХ-Х століть. Аналіз названих тематичних напрямів відбувся за такими критеріями: виявлення передумов і характеристика сутності кожного з них, обгрунтування його структурної цілісності, характеристика його функцій, визначення особливостей взаємообумовленості між тематичними напрямами. Визначення цих критеріїв здійснювалося за такими методологічними принципами: виокремлення із загального обсягу інформації досліджуваних писемних документів; визначення особливих ознак етноісторичних процесів через їх самобутність та своєрідність, урахування спадкоємності їх елементів у часовому вимірі; залучення до джерелознавчого опрацювання потрібної інформації комплексу писемних і матеріальних документів.

У підрозділі “Загальна характеристика писемних джерел Арабського халіфату ІХ-Х століть щодо інформації про етноісторичні процеси на території України” визначено, що найбільш раннім із творів арабської географічної писемної традиції означеної історичної доби, які належать до її астрономічного жанру, є “Книга картини Землі” / ЯцКуЗИх ХхжСуЙ ЗбГСъЦ /, яку після 833 року написав Абу Джа?фар Мухаммад ібн Муса ал-Х^уварізмі. Ця книга являє собою переказ інформації, яка була наведена в творі Клавдія Птолемея “Географічний порадник” / Ю гещгсбцйкЮ хцЮгзуйт /, з доданням до неї власних міркувань ал-Х^уварізмі, що відображували як здобутки арабської науки в сферах математичних та астрономічних знань, так і реалії сучасного цьому автору світу. Своєрідним викладенням астрономічних знань, зробленим на засадах опрацювання твору Клавдія Птолемея “Велика математична побудова астрономії” / Ю мегЬлз уэнфбойт мбизмбфйчЮ /, є наукова праця Абу ал-?Аббаса Мухаммада ібн Кясіра ал-Фаргані, відома як “Книга про небесні рухи та збірка знання про зірки” / ЯцКуЗИх ЗбъНуСуЯуЗК ЗбУшугуЗжцмш жуМужуЗгцЪх Ъцбъг ЗбдшхМхжг /, що написана у період з 838 до 861 року. Продовжувачем традицій арабської астрономічної географії був Абу ?Абдаллах ібн Джабір ал-Баттані, який в період, що тривав з 877 до 918 року, написав “Книгу сабіївих астрономічних таблиць” / ЯцКуЗИх ЗбТцшнМ ЗбХшуЗИцЖ /. Структурними складовими цього трактату є таблиці координатних показників розташування окремих географічних об'єктів, та вступ, в шостому розділі якого міститься описання Землі та її морів. Від часу, що тривав з 902 до 945 року, походить “Книга дивовижів семи кліматів” / ЯцКуЗИх ЪуМуЗЖцИц ЗбГЮуЗбцнгц ЗбУшуИъЪуЙц /, авторство якої належить Сухрабу ібн Сарабійуну. Значна частина інформації, наведеної в цій книзі, ґрунтується на даних, запозичених із твору ал-Х^уварізмі.

З часом ті загально-світоглядні дані, що були презентовані “астрономічною” географією, поступилися “описовому” типу інформації, яка мала суто прикладний характер, тобто обмежувалася описанням шляхів сполучення, торгівельних маршрутів і товарів, що постачалися на ринки Арабського халіфату, адміністративного устрою та податкової політики названої держави, тощо. Найбільш раннім із представників “описового” жанру арабської географічної літеретури був Абу ал-Касим ?Убайдаллах ібн ?Абдаллах ібн Хурдазбіг, який близько 886 року написав твір “Книга шляхів і царств” / ЯцКуЗИх ЗбъгуУуЗбцЯц жуЗбъгугуЗбцЯц /. Сучасником Ібн Хурдазбіга був Абу ал-?Аббас Ахмад ібн Джа?фар ал-Кятіб ал-?Аббасі ал-Йа?кубі, який на 892 рік написав географічне дослідження “Книга країн” / ЯцКуЗИх ЗбъИхбъПуЗдц /. Близько 903 року Абу ?Алі Ахмад ібн ?Умар ібн Руста створив “Книгу коштовних дорогоцінностей” / ЯцКуЗИх ЗбГЪъбЗуЮ ЗбдууЭунУуЙ /, що являє трактат з астрономії та математичної і описової географії. Порадником, призначеним для виконання своїх обов'язків службовцями державних установ, є “Книга про земельний податок та заняття секретаря” / ЯцКуЗИх ЗбъОуСуЗМ жуХудъЪуЙц ЗбъЯцКуЗИуЙ /, яку написав близько 928 року Абу ал-Фарадж Кудама ібн Джа?фар.

На початку Х століття в арабській географічній літературі сформувався стиль, званий “адаб” / ГПуИх /. То були компілятивні зводи повідомлень про Арабський халіфат та про інші країни, які призначалися насамперед для літераторів-адібів / ГПцнИх /. Від 903 року зберігся рукопис “Книги країн” / ЯцКуЗИх ЗбъИхбъПуЗдц /, яку написав Абу Бакр Ахмад ібн Мухаммад ал-Гамадані, відомий в літературі як Ібн ал-Факиг ал-Гамадані. Цей твір являє компілятивну антологію повідомлень про Арабський халіфат, де наведена значна кількість віршів та стислих розповідей про окремі події і явища. Фундаментальні твори названого жанру створив у середині Х століття Абу ал-Хасан ?Алі ібн ал-Хусайн ібн ?Алі ал-Мас?уді. Найбільш раннім із наявних творів цього автора є “Золоті луки і родовища коштовностей” / гуСхжМ ЗбРшуеуИц жугуЪуЗПцдх ЗбъМужуЗецСц /, складений у 943 / 944 році. В тематичному навантаженні змісту цього твору переважають історичні сюжети. Інший твір ал-Мас?уді, а саме “Книга вказівки і спостереження” / ЯцКуЗИх ЗбКшудъИцнец жуЗбЕФъСуЗЭц /, походить, імовірно, від 956 / 957 року. В початковій частині цієї книги зосереджені суто географічні сюжети, але в ній є наявним також етнографічний опис. Авторство ал-Мас?уді іноді приписується твору “Звістки часу” / ГОъИуЗСх ЗбТшугуЗд /, що має примітивно-етнографічний характер.

У першій половині Х століття в межах “описового” жанру арабської географічної літератури виникла “класична школа”, відмітною ознакою якої є обмеженість просторового круговиду її прихильників “областями ісламу”, та особлива увага до складання карт. Такою є “Книга шляхів [і] царств” / ЯцКуЗИх ЗбъгуУуЗбцЯ жуЗбъгугуЗбцЯ /, яку поміж 929 і 933 роками створив Абу Ісхак ал-Фарісі ал-Істахрі. У цьому творі наведені відомості про “населену чверть [Землі]”, та про області мусульманського Сходу. Значна частина джерельного матеріалу цієї книги була запозичена молодшим сучасником названого автора Абу ал-Касимом ібн Хаукалом ан-Нісибі, і переопрацьована в його творі “Книга картини Землі” / ЯцКуЗИх ХхжСуЙц ЗбГСъЦц /, написаному близько 967 року. Втім, спостеріга-ється наведення цим ученим нових даних. Під 989 рік було завершено напи-сання твору “Найкраще розділення для пізнання кліматів” / ГНъУудх КуЮуЗУцнг Эцн гуЪъСцЭуЙ ЗббГЮуЗбцнг /, автором якого був останній представник “класичної школи” арабських географів Шамс ад-Дін Абу ?Абдаллах Мухаммад ібн Ахмад ал-Банна' аш-Ша'мі алМукаддасі. Зміст цього твору складають сюжети, присвячені аналізу способів наукової діяльності автора і тих обставин, що виникали під час його мандрів, та описанню “областей ісламу”. Певну цінність являють також повідомлення, наведені в творі “Книга творіння і історії” / ЯцКуЗИх ЗбъИуПъЪ жуЗбКшуГСцнО /, автором якого був Мутаггар ібн Тахір ал-Макдісі. Цей твір, складений в 965 / 966 році, являє собою по суті компілятивну збірку богословських, історико-релігійних, а також історичних даних.

У підрозділі “Історіографія дослідження повідомлень писемних джерел Арабського халіфату ІХ-Х століть про етноісторичні процеси на території України” в межах визначених нами тематичних напрямів джерелознавчих досліджень розглядається розвиток європейського та вітчизняного арабістичного джерелознавства як окремої галузі історичної науки. Персоналістичний напрям був започаткований виданням у 1669 році голландським математиком і арабістом Якобом Голіусом тексту астрономічного трактату ал-Фаргані. У 1850 році австрійський орієнталіст Алфред фон Кремер опрацював фрагменти текстів анонімного твору “Звістки часу”, а через 11 років після цього французький арабіст Адрієн Барб'є де Мейнар разом з Абелем Паве де Куртеєм опублікував текст книги ал-Мас?уді “Золоті луки і родовища коштовностей”. У 1869 році російським семітологом Даніїлом Хвольсоном були видані фрагменти текстів твору Ібн Руста з інформацією про етноси Східної Європи. Починаючи з 1870 року голландський арабіст Міхаель Ян де Гуе здійснив публікацію серії “Bibliotheca geographorum arabicorum”, до складу якої увійшли твори “описового” жанру арабської географічної літератури. Після цього, у 1899-1907 роках, італійський дослідник Карло Налліно видав текст астрономічного трактату ал-Баттані. Австрійський орієнталіст Ханс Мжик у 20-х роках ХХ століття здійснив критичні видання творів ал-Х^уварізмі та Сухраба. В 1956 році український арабіст Андрій Ковалівський опрацював “Доповідь” /СцУуЗбуЙ / мандрівника першої половини Х століття Ахмада ібн Фадлана про його відвідування Поволжя. Інформація з історії Східної Європи, що наведена в творах ал-Мас?уді, була предметом вивчення з боку іншого українського арабіста, Вольфа Бейліса. Його наукова праця, оприлюднена в 1963 році, являла результат докладного термінологічного аналізу текстів та виявлення відмітних ознак і ступеня вірогідності інформації ал-Мас?уді.

В межах етно-ідентифікаційного тематичного напряму здійснювалися студіювання повідомлень про етнічні спільності Східної Європи, звані “Berichte”, які поширилися у першій половині ХІХ століття. Такими були дослідження російського сходознавця німецького походження Хрістіана Френа, та французьких орієнталістів Франца Шармуа і Шарля Дефремері. У 1870 році російський семітолог Авраам Гаркаві здійснив переклад фрагментів текстів VII-X століть, де міститься інформація про слов'ян і русів. Через 16 років норвезький орієнталіст Александер Сейппель систематизував звістки про норманнів, а пізніше Харріс Біркланд зробив коментований переклад цих звісток. Наприкінці ХІХ - початку ХХ століть були оприлюднені наукові праці латиського арабіста Франца Вестберга, та німецького орієнталіста Йозефа Маркварта, що являли огляди відомостей арабських писемних документів доби раннього середньовіччя про людності Європи із залученням даних етнографії та історичної географії. У 1903 році болгарський сходознавець Леонід Шишманов проаналізував семантику і етимологію етноніму “bulgar”, а через 57 років Думітр Кранджалов опублікував дослідження звісток алМас?уді про болгар та про русів. В другій половині ХХ століття у справі студіювання історії слов'ян провідне значення мали праці польських дослідників Тадеуша Ковальського і Тадеуша Левицького. В українському арабістичному джерелознавстві в 60-70 роках Вольф Бейліс здійснив дослідження звісток ал-Макдісі і ал-Мас?уді про людності Східної Європи, а Андрій Ковалівський присвятив свої наукові праці повідомленням останнього про слов'ян.

За початок регіонального тематичного напряму належить уважати порівняльний аналіз звісток про деякі регіони Східної Європи, що наприкінці 20-х років ХІХ століття зробив шведський орієнталіст Абрахам д'Оссон. Протягом 1873-1876 років російський сходознавець німецького походження Бернгард Дорн створив зведення відомостей про Каспійське море та Прикаспій. Через 74 роки угорський дослідник Каролі Цегледі опрацював звістки ал-Х^уварізмі про Подунав'я, а в 1974 році німецький орієнталіст Рейнхард Вібер оприлюднив аналіз інформації цього арабського вченого про Північно-Західну Європу. Російський арабіст Борис Заходер (1898-1960 рр.), грунтуючись на міркуванні, що повідомлення деяких арабських писемних документів ІХ-Х століть про регіони Східної Європи мали походження зрештою від одних і тих же джерел інформації, поєднав ці повідомлення у “Каспійське зведення”.

Найбільш ранньою із наукових праць історико-інформативного типу, в якій відобразилася проблематика історії Східної Європи, було дослідження звісток про вторгнення збройних формувань русів у прикаспійські володіння Арабського халіфату, здійснене у 1835 році російським сходознавцем Василієм Григор'євим. Грунтовний аналіз цих звісток був зроблений через 40 років Бернгардом Дорном. Протягом 1886-1927 років німецький орієнталіст Георг Якоб вивчав історію торгівельних, політичних та культурних зв'язків країн Європи з мусульманським Сходом. Досліджувана нами інформація залучалася Омеляном Пріцаком (1997-2003 рр.) до студіювання звісток норманських писемних джерел з історії України.

Розвиток комплексно-узагальнюючого тематичного напряму розпочався дослідженнями французького орієнталіста Жозе Рено та польського історика Іоахіма Лелевела з історії арабської географічної літератури, заверше-ними відповідно у 1848 та 1852 роцках. У 1932 році голандським арабістом Йоханном Крамерсом була презентована наукова праця, присвячена визначенню загальних уявлень арабських учених тих часів. Через 16 років російський арабіст Ігнатій Крачковський проаналізував твори астрономічного жанру арабської географічної літератури та історію арабської географічної писемної традиції від VII до кінця ХVІІІ століть. В науковій праці французького орієнталіста Андре Мікеля, написаній протягом 1967-1975 років, проаналізована інформація арабських писемних джерел ІХ-Х століть про населення країн світу. В українській арабістиці другої половини ХХ століття Андрієм Ковалівським і Вольфом Бейлісом був здійснений аналіз наукової діяльності ал-Мас?уді в умовах історичної дійсності часів його життя.

У розділі ІІ “Історичні умови виникнення повідомлень вчених Арабського халіфату ІХ-Х століть про Україну” першим підрозділом є “Загальна характеристика історичних умов розвитку країн мусульманського Сходу ІХ-Х століть”, де проаналізований процес політичного розпаду Арабського халіфату. Виявлено, що передумови згаданого процесу існували в першій половині ІХ століття. В економічній сфері відбувалося зростання умовного земельного володіння / ЕЮъШуЗЪ/ та приватної власності на землю / гхбъЯх / за рахунок державного земельного фонду / жуЮъЭх /. Населення значної частини володінь Арабського халіфату складали людності, що відрізнялися одна від одної за етнічним походженням та рівнем соціально-економічного розвитку. В ісламі у означений час існували два релігійні напрями, а саме сунізм та шиїзм. З часом шиїзм розпався на декілька сект, найбільш впливовими з яких були імаміти, ісмаїліти, зейдити та хариджіти. При цьому шиїзм перетворився на знаряддя боротьби провінціального вельможного панства із залежністю від зверхності сунітської династії Аббасидів. Через створення державних установ на зразок інституцій, що існували в до-ісламському Ірані, перевагу в складі державних службовців здобули освічені вихідці із Ірану, що обумовило певну “іранізацію” арабо-мусульманської культури. У такий спосіб сформувався літературний жанр “куттаб” / ЯхКшуЗИх / та активізувався релігійно-культурний рух “шу?убія” / ФхЪужИцнуЙ /, тобто “народна (етнічна) свідомість”, прихильники якого не визнавали вищості арабів.

Внаслідок втрати арабами стану привілейованої етнічної та військової спільності статус духовного і світського правителя, що мав титул “халіф” / ОубцнЭуЙ /, тобто “наступник [Пророка Мухаммада]”, також змінився: він являв лише символ вищої релігійної влади. Дане явище спричинило розширення кола повноважень намісників у областях / ГгцнС / та першого міністра /жуТцнС /. Перевага тюрків у особовому складі імперського війська та халіфської гвардії / ЫхбЗуг / спричинила зростання впливу тюркських командирів у резиденції халіфа, та ворожнечу поміж тюркськими воїнами і цивільним населенням.

Остання третина Х століття являла завершальну стадію політичного розпаду названої держави. Наприкінці означеного часу колишні володіння Аббасидів у Північній Африці та в Південній Сирії перебували у складі держави шиїтської династії Фатимідів, зверхність якої визнали священні міста мусульман, Мекка і Медіна. Бахрейн та Південний Ірак контролювали прихильники однієї з підсект шиїзму, засновником якої був Хамдан Кармат. Загострення арабо-персидських етнічних суперечностей мало наслідком втрату Аббасидами контролю над Східним та Південним Іраном, Південним Прикаспієм, а також над Афганістаном та Мавараннагром. Протягом 882-907 років названі області увійшли до складу володінь династії Саманідів, але в 999 році вони стали складовими могутньої держави династії Газневідів.

Розглянуті події та явища відобразилися на типових ознаках і тематичній спрямованості досліджуваних творів. Майже всі автори цих творів були державними службовцями і прихильниками жанру “куттаб”. У своїх творах вони відобразили власні “пансасанидські” переконання. Процес еллінізації арабської науки, який розпочався як протидія персинізації арабо-мусульманської культури, відобразився у творах прихильників астрономічного жанру арабської географічної літератури. В умовах політичного розпаду Арабського халіфату, творча діяльність окремих представників науки була перенесена в регіони, де існували фактично незалежні державні утворення.

У другому підрозділі “Етноісторична ситуація у Східній Європі в ІХ-Х століттях” визначено, що наприкінці VIII століття наймогутнішим державним утворенням Східної Європи був Хозарський каганат. Втім, землі власне Хозарії обмежувалися степами Північно-Західного Прикаспію, Нижнього Поволжя та Заволжя. Решту території цього державного утворення являли іноетнічні країни. Формою залежності слов'янського землеробського населення Середнього Подніпров'я від Хозарського каганату була сплата данини, але тюркські землероби Донецько-Приазовського регіону та Криму були безпосередньо підлеглі хозарам. Зверхність останніх визнавали і угорські кочові племена мадярів, які залюднювали степи Дніпро-Дністровського межиріччя.

Повстання хозарського родового панства, що відбулося на початку ІХ століття, спричинило громадянську війну, яка тривала понад 30-ти років. Дана історична подія мала негативні наслідки для взаємин Хозарії з її іноетнічними володіннями. Відбулося входження християнської Кримської Готії до складу володінь Візантійської імперії в Південно-Західному Криму, а в тих містах Криму, що залишилися підвладними Хозарській державі, поширилися сепаратистські настрої християнського населення.

У цих умовах активізувався процес консолідації слов'ян Середнього Подніпров'я. Згідно з каролінгськими “Бертинськими анналами”, наприкінці 30-х років ІХ століття існувало державне утворення русів / rhos /. У творі “Antapodosis”, написаному під 963 рік епіскопом Кремонським Ліутпрандом, територія мешкання русів / Rusos /, разом із землями, залюдненими угорцями / Hungarios /, печенігами / Piezenagos / та хозарами / Chozaros /, локалізована на північ від володінь Візантійської імперії. На той час печеніги опанували степову смугу Дунайсько-Донського межиріччя, а мадяри перебували в Середньо-Дунайській низовині. Отже, державне утворення русів розташовувалося на території Середнього Подніпров'я та Прикарпаття. Згідно зі звісткою візантійського патріарха Фотія, у 860 році зверхність русів / `Сщт / поширювалася на суміжні з ними слов'янські етнічні спільності. Зважаючи на те, що, згідно з “Бертинськими анналами”, правитель русів мав тюркський титул “хакан” / chacanus /, який означав верховного володаря, доцільно припустити, що його володіння тривалий час перебувало під зверхністю Хозарського каганату, але на час виникнення інформації, що розглядається, це державне утворення було незалежним. Збройні загони цієї держави у 860 році здійснили напад на столицю Візантійської імперії, свідком якого був патріарх Фотій.

Втім, згідно з Київським літописом, на час прибуття до Києва Аскольда і Діра, кияни були безвладними, і сплачували хозарам данину. Ми уважаємо, що між 860 і 862 роком Хозарський каганат відновив свою зверхність у Середньому Подніпров'ї, але ця зверхність була скасована одразу ж після оволодіння Аскольдом і Діром містом Києвом. Традиції державності, здобуті на цей час у Середньому Подніпров'ї, мали подальший розвиток, результатом якого було проголошення конунгом Олафом у 882 році факту існування Руської держави. Протягом 883-885 років до складу цієї держави увійшли слов'янські племінні спільності древлян, сіверян та радимичів. Цей процес супроводжувався скасуванням хозарської зверхності над ними.

У 889 році відбулося вторгнення в степи Західного Приазов'я та Північного Причорномор'я тюркських кочових орд печенігів, які знищили селища донецько-приазовських болгар і змусили мадярів відійти до Середньо-Дунайської низовини. Володіння хозарів були обмежені на заході рікою Дон. Гегемонія Хозарського каганату в Східній Європі була скасована, Київська держава перетворилася на домінуючу військово-політичну силу в цьому регіоні. В результаті двох військових походів збройних сил Київської держави, що відбулися в 965 та в 969 роках, Хозарський каганат припинив існування.

Отже, відтворені історичні події являли ті об'єктивні чинники, що зумовили виникнення інформації з історії України і запозичення її вченими Арабського халіфату означеної доби, а це відобразилося в їхніх творах.

У підрозділі ІІІ “Характер торгівельних стосунків поміж Київською Руссю та країнами мусульманського Сходу в системі світових економічних зв'язків за даними арабських писемних джерел ІХ-Х століть” виявлено, що у у звістках Ібн Хурдазбіга названі два торгівельних маршрути, на яких відбувалася діяльність купців-русів / КхМуЗСх ЗбСшхжУ /. Перший із цих маршрутів, яким із “найвіддаленішої області слов'янської [землі]” / ГЮъХум ХуЮъбуИцнуЙ / до володінь “правителя Візантії” / ХшЗНцИх ЗбСшхжг /, що розташовані поблизу від “Румійського моря” / ИуНъСх ЗбСшхжгцнш /, транспортувалися “шкіри [неначе] шовк” / МхбхжПх ЗбъОуТш /, “шкіри чорних лисиць” / ЗбУшхжП МхбхжПх ЗбЛшуЪуЗбцИ /, тобто хутра, а також мечі / ЗбУшхнхжЭ /. Імовірним є те, що висхідним пунктом цього маршруту була та область Київської Русі, що прилягала зі сходу до Фінської затоки Балтійського моря. Кінцевим його пунктом деякі дослідники вважали володіння Візантійської імперії в ПівденноЗахідному Криму. В даному творі Чорне море назване “Морем хозарів” / ИуНъСх ЗбъОуТуС /, а етнонім “Румійське море” означав східну частину водного простору Середземного моря, насамперед Егейське і Мармурове моря. Зважаючи на те, що купці-руси транспортували товари саме “до” / Ебум / цього моря, де “правитель Візантії” стягував з них мито, тобто “десятину” / ЭунхЪъФцСхехгъ /, доцільно припустити, що візантійська митниця / декбфеуфЮсйб / мала знаходитися поблизу від Мармурового моря, тобто в місті Константинополі. Отже, йдеться про водний шлях “із Варяг у Греки”, а “купці-руси” являли попередників “гречників”, які в ІХ-ХІ століттях постачали цим шляхом до Києва товари із Візантії. Звістка Ібн Хаукала про існування морського торгівельного шляху, який починався “у затоці, [яка знаходиться] поза країни ас-сакаліба” / ГубъОубцнМх ОубуЭу ИцбЗуПц ГубХшуЮуЗбцИуЙц /, тобто у Фінській затоці Балтійського моря, і сягав портів мусульманської Іспанії / ЗбГдъПубхУ /, надає підставу для міркування, що шлях “із Варяг у Греки” був частиною європейського водного кружного торгівельного маршруту, який від Києва через Константинополь та Середземне море пролягав круг Європи, і надалі рікою Невою, Ладозьким озером, рікою Волхов, озером Ільмень, рікою Ловать та Дніпром, сягав Києва.

Другий із торгівельних маршрутів купців-русів пролягав рікою Волгою / нуКцнб /, через “Хамліх, місто хозарів” / ИцОугъбцнО гуПцндуЙц ГубъОуТуС /, та “Джурджанське” (Каспійське) море / ИуНъСц МхСъМуЗд / до Багдаду / ИуЫъПуЗП /. Йдеться про Волго-Каспійський торгівельний маршрут, яким, згідно зі звістками ал-Істахрі та Ібн Хаукала, із Київської Русі постачалися на ринки мусульманського Сходу хутра разом з мечами і кольчугами, медом і восковими свічками. Серед головних постачальників хутр Ібн Хаукал назвав Київ / ЯхнуЗИуЙ /. Про значність Києва в торгівлі з Арабським халіфатом свідчить звістка ал-Мас?уді про прагнення мусульманських купців потрапити до столиці “правителя слов'ян, званого Дір” / губцЯх ЗбХшуЮуЗбцИуЙ ЗбПцшнС /. Зважаючи на те що в даному фрагменті йдеться про правителя Києва і Полянської землі Діра (862 - 882 рр.), доцільно визнати, що Київ у першій половині Х століття являв торгівельний центр, в якому відбувалася активна діяльність купців, прибулих із Арабського халіфату.

Згідно з ал-Мас?уді, купці-руси разом зі слов'янами та християнськими і мусульманськими купцями, у східній, торгівельній частині столиці Хозарського каганату, складали більшість мешканців купецьких колоній. За даними ал-Мукаддасі, товари із Київської Русі через Хамліх постачалися також до Хорезму. Інтенсивність та обсяг зовнішньої торгівлі Київської держави з мусульманським Сходом Волго-Каспійським маршрутом виявляється із факту, що в творі Ібн Хаукала Волга йменується “рікою русів” / дуеъСх ЗбСшхжУ /.

Отже, торгівельні взаємини Київської держави з володіннями Арабського халіфату об'єктивно обумовили характер інформації з історії України, яка складала зміст арабських писемних документів ІХ-Х століть. Ми виявили, що більшість цієї інформації походить від усних джерел, що надійшли торгівельними шляхами, які сполучали Київську Русь з “областями ісламу”.

Першою складовою розділу ІІІ “Структурно-джерелознавчий аналіз повідомлень арабської “астрономічної” географії про територію і населення України” є підрозділ “Уявлення представників арабської “астрономічної” географії про просторове розташування території України як складової “населеної чверті [Землі]” / СхИъЪх ЗбъгуЪъгхжС /”, де з'ясовано запровадження різних принципів географічного структурування названої частини світу. Якщо ал-Х^уварізмі, ал-Фаргані, та Сухраб виокремили географічні об'єкти відповідно їх належності до одного із семи “кліматів” Землі, то ал-Баттані визначив “три частини” / ИцЛубЗЛуЙц ГЮъУуЗг / цієї “чверті”. У творі ал-Фаргані географічні пункти, співвіднесені з землями України, містяться в описах “сьомого клімату” / ЕЮъбцнгх ЗбУшуИцЪ / і місцевостей, розташованих “позад цього клімату” / жуСуЗБ еуРцец ЗбЗуЮуЗбцнг /. Виявлено, що ці землі прилягали із заходу та з півночі до умовної південної межі згаданих місцевостей, що пролягала з півночі на південь через Подоння і Північне Приазов'я, уздовж східного узбережжя Азовського моря до Таманського півострова, і надалі через водний простір Чорного моря спрямовувалася на захід, до “Західного моря” / ИуНъСх ЗбъгуЫъСцИ / (Атлантичного океану) уздовж нижньої течії ріки Дунай, обгинаючи Південні Карпати з півдня.

Ал-Баттані зосередив географічні об'єкти, які визначають місце розташування території України на поверхні Землі, в описі тієї частини світу, що означена назвою “Європа” / ГхжСхжЭцн /. На заході “Європу” обмежує Атлантичний океан / ГхжЮцнуЗдхУ /, на півночі - “Зелене море”, тотожне згаданій у творі Клавдія Птолемея “Венедській затоці” / Пхенедйктн кулрпн / “Сарматського океану” / Убсмбфйкц щкебнц /, тобто Балтійському морю. Східною межею даної частини світу є “[ріка] Танаіс” / ШудуЗнцУ / і “озеро Майутіс” / ИхНунъСуЙ гуЗнхШцУ /, тобто річкова система “Сіверський Донець - Нижній Дон” і Азовське море.

У творі ал-Х^уварізмі запроваджено систему відліку від початкового меридіану координат розташування географічних об'єктів на поверхні Землі, яка була опрацьована в арабській науці в часи його життя. Тому в “Книзі картини Землі” Азовське море є більш віддаленим у північному напрямі, а його водний простір є на 1°15ґ більш витягненим у напрямі із заходу на схід, і на 0°55ґ більш скороченим з півдня на північ порівняно з даними Клавдія Птолемея. На відміну від останнього, цей водний басейн зображений ал-Х^уварізмі як витягнений у довготному напрямі овал, що має значний вигин на південному заході, який є відповідний “Бікській затоці” / Вэкз лймнз / Клавдія Птолемея. Ураховуючи відомі йому дані, яких був позбавлений Клавдій Птолемей, алХ^уварізмі означав Азовське море не найменуванням “Гавань меотів” / Мбйщфйт лЯмзй /, а назвою “широке річище [водного] потоку” / ГубъИуШцнНуЙ /, яке відповідало уявленню вченого, що пониззя ріки Дон разом з Таганрозькою затокою були продовженням Азовського моря на північ. Ізолювавши Азовське море від Чорного моря, учений сполучив його двома ріками з Балтійським морем. Висловлено міркування, що дане сполучення є помилковим обопільним поєднанням чотирьох птолемеївських рік, дві з яких, “ріка Лікос” / Лэкпт рпфбмут” / і “ріка Порітіс” / РпсЯфзт рпфбмут / уливаються в Азовське море, а дві інші, тобто “ріка Турунтос” / Фпхспхнфпт рпфбмут / та “ріка Хесінос” / ЧЭуйнпт рпфбмут /, сягають південно-східного узбережжя Балтійського моря. На нашу думку, ця помилка відображає обізнаність ал-Х^уварізмі щодо існування Волго-Каспійського та Дніпровського торгівельних маршрутів.

На відміну від “Книги картини Землі”, у творі ал-Баттані повідомляється про велику протоку / ГбъОубцнМ /, розташовану “поміж озером Майутіс і [морем] Бунтус” / Иунъду ИхНунъСуЙ гуГнхШцУ Ебцм ИхдъШхУ /, тобто поміж Азовським і Чорним морями. Однак цей вчений означив Азовське море терміном “бухайра” / ИхНунъСуЙ /, тобто “озеро”. Сухраб повідомив, що “водойма Тірамби” / ИуШцнНуЙ ШцСъгум / (Азовське море), “починається від того [місця], що прилягає до моря” / ГИъКуПуГ жуеуЗ гцгшуЗ нубум ЗбъИуНъСц /, презентувавши своє уявлення про сполучення Чорного та Азовського морів.

Чорне море в “Книзі картини Землі” згадується в описі берегових ліній п'яти “морів”, чотири з яких тотожні різним частинам Середземного моря. П'яте море, означене гідронімом “море Барки і Лазіки” / ИуНъСх ИуСъЮуЙ жубуТцЮуЙ /, доцільно ідентифікувати з Чорним морем. Адже назва “Барка” означає територію Західної Грузії, званою “Іберіка”, а назва “Лазіка” походить від етноніму “лази”, яким означалося населення Колхіди. У часи життя ал-Х^уварізмі Іберіка (Картлі) перебувала під зверхністю Арабського халіфату, а Лазіка входила до складу Абхазького князівства. Отже, в “Книзі картини Землі” Чорне море означене назвами країн, прилеглих до його східного узбережжя.

У творі ал-Баттані Чорне море означене назвою “море Бунтус” / ИуНъСх ИхдъШхУ /, що являє арабську форму грецького гідроніму “Рунфпт”, який має значення “море”. Згідно з повідомленням цього вченого, Чорне море розташоване поміж “протокою, яка виходить із [моря] Бунтус і [пролягає] до моря Великого, та [протокою], що знаходиться поміж озером Майутіс та [морем] Бунтус” /ИхдъШхУ ГбъОубцнМ ГубшуРцм нуОъСхМх гцдъ ИхдъШхУ Ебум ЗбъИуНъС ЗбГЯъИуС жцугуЗ Иунъду ИхНунъСуЙ гуЗнхШцУ Ебум/. Перша протока “витікає” / нудъЭуМхСх / із моря Бунтус “поблизу від [міста] Константинополя” / ЪцдъПу ЗбъЮхУъШудъШундунуЙ /, “тече, неначе ріка, і вливається в море Єгипту” / нуМъСм ЯуГдшуе дуеъСх жунуХхИшх Эцм ИуНС гцХъС /. Отже, йдеться про реальні протоку Боспор та про Керченську протоку.

У підрозділі “Топоніміка ландшафту території України та прилеглих до неї областей за повідомленнями вчених “астрономічного” жанру арабської географії доби раннього середньовіччя виявлено, що з наведеного в “Книзі картини Землі” переліку гірських систем, розташованих “поза сьомим кліматом”, з територією України належить співвіднести “гору Картабіс” / МуИубх ЮуСъШуИцУ /, “гору Кафі” / МуИубх ЮуЗЭцм /, та “Гору” / МуИубх /. Семантика першого топоніму, означеного Клавдієм Птолемеєм назвою “КбсрЬфзт пспт”, визначається через урахування тієї обставини, що дане гірське пасмо знаходиться на південний схід від “гори Сартаміка” / МуИубх УуСъШуЗгцнЮуЗ /, яка співвіднесена з “Сарматськими горами” / Убсмбфйкб псз / Клавдія Птолемея і ототожнена нами з реальними гірськими пасмами Високі Бескиди, Татри і Західні Карпати. Таке співвідношення надає підставу для ідентифікації “гори Картабіс” зі Східними Карпатами. Назву топоніму “гора Кафі” запропоновано виправити на “Фавка” / ЭуЗжъЮму / і співвіднести із названими у творі Клавдія Птолемея “Певкінськими горами” / Реэкз пспт /. Дане гірське пасмо спрямовується на північ і перетинає “гору Фані”. Остання (виправлена форма - “Фанаді” / ЭуЗдуПцм / ) ототожнена з птолемеївськими “Венедськми горами” / 'Пхенедйкб псз /, і ідентифікована нами з Люблинською височиною. Південна межа “гори Кафі” прилягає до північнозахідної частини Східних Карпат, званої “Українські Карпати”. Тому її доцільно ототожнити з реальною Подільською височиною. На схід від “гори Кафі” знаходиться гірське пасмо, означене визначником “Гора” і співвіднесене зі згаданими Клавдієм Птолемеєм “Амадокськими горами” / 'Бмбдпкб псз /. Воно спрямовується із півдня на північ уздовж західного узбережжя Азовського моря. Таке просторове розташування цього гірського пасма обумовлює імовірність його ідентифікації з Приазовською височиною.