Писемні джерела арабського халіфату ІХ-Х ст. про етноісторичні процеси на території України

Перелік рік України у творі ал-Х^уварізмі починається зі звістки про “ріку Нувіс” / дуеъСх дхжцнУ /, назва якої співвідноситься з гідронімом “ріка Данубіос” / Дбнхвйпт рпфбмут /, згаданим у творі Клавдія Птолемея. Пониззя річища Дунаю в “Книзі картини Землі” є ідентичним сучасному Килійському гирлу, відокремленому від дельти Дунаю, яку складають “шість рік” / УцКшуЙ ЗбГдъеуЗС /. Ця звістка відображує той стан цієї дельти, що існував у часи життя Клавдія Птолемея. Координати “першої [з цих] рік” / Гужшубх ЗубЗдъеуЗСц / співвідносяться з першим розгалуженням дельти Дунаю / рсщфпт мЭсйумпт фщн уфпмЬфщн /, тобто з неіснуючою нині протокою, яка вливалася в Чорне море поблизу від античного міста Істрія. Щодо інших “п'яти рік” / ЗбЗдъеуЗСх ЗубъОугъУуЙх /, то перша з них, “Ієрон, або гирло Певка” / `Йестн з Реэкз уфумб /, ідентична реальному Георгіївському гирлу. Інші ріки співвідносяться з протоками “Нарака” / Нбсбкб уфумб /, “Псевдо” / Шехдю уфумб /, “Боріон” / Впсйпн уфумб /, “Псілон” / Шйлтн уфумб /, названими Гаєм Плінієм Секундом. Отже, злиття згаданих чотирьох проток у єдине річище створило сучасне Сулінське гирло дельти Дунаю.

Звістка ал-Х^уварізмі про “Водойму Барастаніс” / ИуШцнНуЙц ИуСуЗУъКуЗдцУъ / є свідченням переосмислення цим ученим даних Клавдія Птолемея про ріку Дніпро / ВпсхуцЭнзт рпфбмут /. Йдеться не про ріку, а про “водойму”, із якої витікає ріка, що уливається не в Чорне, а в Балтійське море. Таке уявлення ґрунтується на ідентифікації “Амадокського озера” / 'БмЬдпкб лЯмнз /, де, згідно з Клавдієм Птолемеєм, знаходиться один із витоків Дніпра, з розташованою на південь від Дніпровських порогів місцевістю “ге'с`спт”. Саме там, згідно з Геродотом, до Дніпра вливаються численні невеликі річки, звані “герри”. Щодо згаданої ріки, то її впадіння в Балтійське море доцільно пояснити наявністю помилки в широтному показнику просторового розташування її гирла. Якщо додати діакритичну крапку до літери “ха” / Н /, яка означає цифру 8, змінивши її на літеру “джім” / М /, ідентичну цифрі 3, то виявляється, що дана ріка вливається в море на широті 53°40? і довготі 51°00ґ, тобто поблизу від зображеного ал-Х^уварізмі вигину північної берегової лінії в північному напрямі, ототожнений з реальними Бузьким, Ягорлицьким, Березанським та Ти-лигульським лиманами. Отже, йдеться про судноплавну частину річища Дніпра, що простягається від Дніпровських порогів до Чорного моря.

У звістках про річкову систему Західного Приазов'я ал-Х^уварізмі, на відміну від Клавдія Птолемея, здійснив перелік рік у напрямі з південного заходу на північний схід. Тому “чотири ріки” / ЗСъИуЪуЙх ГудъеуЗСх /, які мають витоки на Приазовській височині та уливаються в Азовське море на його західному узбережжі, доцільно ототожнити з птолемеївськими гідронімами в такій послідовності північно-східного напряму: Каркініт / КбскйнЯфзт рпфбмут /, Пасіак / РбуйЬкзт рпфбмут /, Бікіс / Вэкзт рпфбмут /, та Геррос / Ге'с`спт рпфбмут /. Відповідність цих рік реаліям така: Токмак, Корсак, Лозуватка, Обитічна. Щодо водних артерій, які являють символічне зображення балто-азовських торгівельних шляхів, то координати їх витоків є відповідними даним про географічне положення гирл рік Лікос / Лэкпт рпфбмут / і Порітіс / РпсЯфзт рпфбмут /. При цьому координати витоку першої з названих рік збігаються з гирлом “джерела” / Ъунъдх /, означеного Клавдієм Птолемеєм гідронімом “ріка Агарос” / 'БгЬспт рпфбмут /. В реалії схожа конфігурація річищ спостерігається в місці впадіння в ріку Кальміус її правої притоки, річки Кальчик. Щодо ріки Порітіс, то розташування її витоку є відповідним реальному північному узбережжю Міуського лиману, де знаходиться гирло ріки Міус.

В підрозділі “Характеристика повідомлень творів “астрономічного” жанру арабської географічної писемної традиції ІХ - першої половини Х століть про населені пункти Північного Причорномор'я та Приазов'я, і “країни” Східної Європи” досліджено, що в “Книзі картини Землі” інформація про населені пункти Північного Причорномор'я та Приазов'я виявляє спроби переосмислення звісток Клавдія Птолемея з позицій урахування реалій часів життя ал-Х^уварізмі. Зокрема, у якості існуючих названі такі значні античні торгівельно-ремісничі центри, як Ольвія (Плвйб з кбЯ ВпсхуцЭнпт) / СуЗУъКцнуЗдцУъ Ъубум ГубъИуНъС / та Феодосія (ИепдпуЯб рулйт) /Ъубум ГубъИуНъСц КуЗжхСъУуЗдуЗ /. Втім, Ольвія припинила своє існування після її знищення германським готським племінним союзом у 238 році, а Феодосія у 80-х роках IV століття була захоплена кочівникамигуннами і втратила значення торгівельно-ремісничого центру. Отже, дана інформація ал-Х^уварізмі була запозичена з твору Клавдія Птолемея.

В описанні північної берегової лінії Чорного моря є безіменними ті координатні пункти, які Клавдій Птолемей означив назвами у зв'язку з наявністю в них культових споруд або населених пунктів античних часів. Зокрема, на пагорбі мису Ай-Тодор / Чбсбо бкспн / виявлені руїни фортеці Харакс, яка була збудована в 63 році після окупації римськими військами Південно-Західного Криму, а в районі Херсонеського мису / РбсцЭнйпн бкспн / у І ст. до н.е. існувало святилище божества Діви. Інше святилище, присвячене Ахіллу, знаходилося поблизу від ”Священного мису” / ?Йеспн бксб / на острові-косі Тендра, званому “перешийок Ахіллів біг” / ?п 'йуцмпт фпх 'БчйллЭщт дсумпх /. Позбавлення ал-Х^уварізмі цих пунктів назв спричинене його обізнаністю про відсутність там в часи його життя споруд, названих античними авторами.

Звістки про великі “країни” / ЗбИхбъПуЗдц / зосереджені у переліку, що починається згадкою про “країну ?Ирманійа, а вона [є] земля ас-сакаліба” /ИцбЗуПх ЪСъгуЗдцнуЗ жуецму ГуСъЦх ЗбХшуЮуЗбцИуЙц /, яка співвіднесена з “Великою Германією” / Гесмбнйбж мегЬлзж цЭуйт / Клавдія Птолемея. Втім, у якості населення цієї країни ал-Х^уварізмі назвав слов'ян / ЗбХшуЮуЗбцИуЙц /. Цей факт доцільно пояснити врахуванням вірогідної інформації про залюднення даною етнічною спільністю Середнього Подунав'я, Карпатського регіону, та Повіслення.

Сухраб повідомив про “місто слов'ян, [зване] Гирманійа” / гуПцндуЙ ЗбХшуЮуЗбцИуЙ ЫцСъгуЗдцнуЗ /. Термін гуПцндуЙ має значення не лише як “місто”, але і як “місцевість, на якій розташовані міста”. Тому даний вислів доцільно розуміти як “місцевість [мешкання] слов'ян, [звана] Гирманійя”. Отже, семантика топонімів, названих згаданими ученими, також є ідентичною.

У творі Клавдія Птолемея праслов'янська етнічна спільність “венедів” / ПхенЭдбй / згадана у складі “Європейської Сарматії” / УбсмбфЯб з ен 'Ехсюрз /, з якою на сході межувала “Велика Германія”. Ал-Х^уварізмі означив першу назвою “країна Сарматийя, а вона [є] земля бурджан” / ИцбЗуПх УуСъгуЗШцнуЙ жуецму ГуСъЦх ИхСъМуЗд /, обмеживши, таким чином, населення цієї країни тюркською людністю, званою “булгари”, а її територію - Північним Причорномор'ям та Нижнім Подунав'ям. Вилучення ал-Х^уварізмі зі складу “країни Сарматийі” слов'ян, які залюднювали землі, розташовані на південний схід від Повіслення, надають підставу для поширення семантики топоніму “країна ?Ирманійа, а вона [є] земля ас-сакаліба” на Волинь, Полісся, та Середнє Подніпров'я.

В розділі IV “Історико-теоретична характеристика систематизованих творів арабської “описової” географії про етноісторичні процеси на території України в добу раннього середньовіччя”, в підрозділі “Відображення в творах географів Арабського халіфату ІХ-Х століть етноісторичних процесів у степовій смузі України” відзначено, що в досліджуваних писемних документах тюркська етнічна спільність булгар, що перебувала в степах Середнього Подінців'я, Західного Приазов'я та в Криму до вторгнення печенігів, означена етнонімом бурджан / ИхСъМуЗд /. У творі Ібн Хурдазбіга “шах бурджан” / ИхСъМуЗд ФуЗе / згадується в переліку правителів, підвладних іранському шаху Ардаширу (226 - 241 рр.). Згідно з ал-Мас?уді, бурджани залюднювали землі, що межували з кочовищами аланів, територією мешкання слов'ян Середнього Подніпров'я, і візантійськими володінями у Нижньому Подунав'ї. Вони провадили війни з Візантійською імперією під час правління імператора Константина Великого (306 - 337 рр.) / ЮхУъШудъШцнд Иъдх ецбЗудуЙ /, а імператор Маврікій (582 - 602 рр.) подарував іранському шаху Парвізу / ГИъСужцнТ / невільниць - дочок правителів бурджан. Йдеться про події віддаленого від часів життя названих авторів минулого. Імовірним є те, що згадка Ібн Хурдазбіга відображує уявлення про правителя “Великої Болгарії” / рблбйб ВпхлгбсЯб /, яка існувала з 635 до 642 року, а дві останні звістки ал-Мас?уді, є запозиченим із візантійських писемних документів поширенням семантики відомого їх авторам етноніму “Впхлгбспй” відповідно на алано-сарматів Дніпро-Дунайського межиріччя, та на болгар-кутрігурів донецько-приазовських степів.

Найбільш ранні звістки про кочову людність мадярів містяться в наведеній Ібн Руста розповіді, що має назву “ал-Маджгарійя” / ГбъгуМъЫуСцншуЙ /, тобто “країна мадярів”. Виявляється, що територія цієї країни пролягала від межиріччя Нижньої Волги і Уралу до Чорного моря / ИуНъСх ЗбСшхжг / у місцевості, де в це море вливаються “дві ріки” / дуеъСуЗдц /. Ця інформація являє контамінацію даних про прабатьківщину мадярів, та про місцевість, якої ця людність сягнула після її перекочування до степів Північного Причорномор'я. Згідно з Константином VII Багрянородним, мадяри кочували в місцевості “'Бфелкпэжпх”, тобто “Межиріччя” (від тюркського слова “atil” та угорського терміна “kцzцtt”). Названу місцевість перетинали чотири ріки: Дніпро / Вбспэч /, Буг / Кпхвпх /, Дністер / Вспхфпт /, Сірет / УЭсефпт /. Отже, йдеться про степову смугу Дніпро-Дунайського межиріччя та Нижнього Подунав'я. До північної межі “країни мадярів” прилягала лісиста волога місцевість з обробленими ланами. Імовірно, йдеться про територію розселення сіверян та про землі аланів, що знаходилися на схід від верхоріччя Сіверського Дінця. Обмежував цю місцевість “рів” / ГбъОудъПуЮ /, руїни якого знаходяться поблизу від міст Харків і Воронеж.

Згідно з ал-Мас?уді, угри-мадяри / ИуМъЫцСъП та дхжЯуСъПуЙ / разом з печенігами кочували на території, що межує з володіннями хозарів та аланів і прилягає до Чорного моря / ИуНъСх ИудъШхУ /. “Після 320 / 932 року” названі кочівники захопили візантійське місто Валандар / жубудъПуС /, ототожнене з селищем Дебелтос, розташованим поблизу від міста Бургас. На нашу думку, факт збройного вторгнення у володіння Візантійської імперії об'єднаного печенізько-мадярського війська, разом з поінформованістю ал-Мас?уді про колишнє перебування мадярів у степах Дніпро-Дунайського межиріччя, спричинив уявлення вченого про спільне мешкання мадярів та печенігів на цих землях у часи його життя.

В розповіді про захоплення кочівниками міста Валандар ал-Мас?уді зафіксував також згадки про кочову людність, визначену назвами “баджнак” / ИуМъдуЗЯ / та “йаджна” / нуМъдуЗ /. Дані назви являють варіанти арабської передачі самоназви печенігів - “Beиеnek”. Південно-західну межу території розселення печенігів можна визначити з урахуванням звістки про те, що вони залюднюють землі, прилеглі до Візантійської імперії і наближені до нижньодунайського міста Валандар. Отже, цією межею був Нижній Дунай. Повідомлення, що “баджнак” і “йаджна” мають окремі “володіння” / гхбъЯ /, а “баджна” являє “плем'я” / Мцнб /, відображує організацію печенігів у межах окремих орд, які об'єднувалися лише задля здійснення спільних збройних нападів на суміжні країни. Саме таке короткочасне об'єднання печенігів і мадярів відобразив алМас?уді. Окрім того, повідомляється, що дане військово-політичне об'єднання очолює правитель “баджнак” / губцЯ ИуМъдуЗЯ /, що є свідченням зверхності печенігів у згаданому об'єднанні над уграми-мадярами.

Ал-Істахрі також уважав “баджнак” / ИуМъдуЗЯ /, за кревну тюркам / ГбКшхСъЯ / людність. Звістка про те, що ця людність межує з територією мешкання “басджіртів” / ИуУъМцСъК / та з володіннями Візантійської імперії / ГбСшхжг /, потребує уточнення семантики етноніму “басджірт”. У творі цього вченого повідомляється про два типи названої людності, перший з яких межує з гузами / ГбъЫхТш / і пробуває у покірності волзько-камським булгарам / ИхбъЫуЗС /. Зважаючи на те, що гузи протягом першої половини Х століття пробували в степах Західного Казахстану, доцільно визнати, що даний тип “басджірт” тотожний приуральським башкирам. Щодо другого типу, то, згідно з ал-Істахрі, ця людність межує з оселями печенігів та з володіннями Візантійської імперії. Виявляється, що йдеться про середньодунайських мадярів. Отже, етнонімом “басджірт” означені печеніги часів їх пробування в степах Дунайсько-Донського межиріччя.

У підрозділі “Джерелознавчий аналіз проблеми виокремлення слов'ян Середнього Подніпров'я та Східно-Карпатського регіону із загальної семантичної визначеності етноніму “ас-сакаліба” / ГбХшуЮуЗбцИуЙ /” доведено, що в арабській писемній традиції доби раннього середньовіччя для означення слов'янського етносу впроваджений етнонім “ас-саквліба” / ГубХшуЮуЗбцИуЙ /, що являє арабську форму множини, утворену від іменника “саклаб” / ХуЮъбуИ /, і походить від грецького етноніму “УклбвЮнпй” або “УклЬвпй”, який в VI столітті поширився у візантійських писемних документах.

У вислові Ібн Хурдазбіга: “володар слов'ян [зветься] кназ” / губцЯх ГубХшуЮуЗбцИц ЮъдуЗТ / - простежується запозичення слова “князь” безносередньо зі слов'янської мови від “купців-русів”, які постачали свої товари з Києва до Багдаду. В даному вислові семантика етноніму “ас-сакаліб” обмежена населенням Середнього Подніпров'я та прилеглих до нього слов'янських земель, де відбувався процес формування Київської держави. У переліку людностей, що заселяють “ал-Джарбіййю, край Півночі” / ГбъМуСъИцмш ИцбЗуПх ЗбФцшгЗб /, тобто землі, розташовані на північ від меж Північного намісництва Арабського халіфату, слов'яни названі після хозарів та аланів, які залюднювали, відповідно, степову смугу Прикаспію та Центральне Прикавказзя і Середнє Подоння, перед аварами / ЗбГИуС / Середнього Подунав'я. Отже, йдеться про слов'ян, що мешкали на землях, які простягалися на захід від верхоріччя Сіверського Дінця, де пролягала західна межа Хозарського каганату, через Середнє Подніпров'я та Українські Карпати, до володінь Аварського каганату в Паннонії.

Одна з розповідей Ібн Руста має назву “країна слов'ян” / ГбХшуЮъбуИцншуЙ /. Цей документ справляє враження записки мандрівника, який рухався тим маршрутом, яким транспортували свої товари від Києва до Хамліха купці-руси, але в зворотному напрямі, від гирла Волги. Тому перший населений пункт “країни слов'ян”, а саме “місто Вантіт” / жуЗдъКцнК гуПцндуЙ /, доцільно вважати за такий, що розташований поблизу від її північно-східної межі. Якщо припустити, що термін “мадіна” даного топоніму має значення “заселена місцевість”, а останню літеру “та” / К / назви “Вантіт” змінити літерою “джім” / М /, то виявляється етнонім “вантідж” / жуЗдъКцнМ /. Отже, йдеться про землю вятичів, розташовану в басейні ріки Ока. Той самий принцип належить застосувати при визначенні семантики назви кінцевого пункту “країни слов'ян”, а саме “місто Дж.рваб” / МСъжуЗИ гуПцндуЙ /, де пробуває її правитель / СуЖцнУх ЗбСухДуУуЗБц /. Відновивши правильну арабську форму цієї назви, “хурват” / ОхСъжуЗК /, заміною першої літери “джім” / М / на літеру “ха” / О /, та останньої літери “ба” / И / на літеру “та” / К /, виявляємо, що йдеться про місцевість, залюднену хорватами, а точніше про Західну Галичину. Дане міркування підтверджується виправленням написання імені правителя цієї країни “Свййат мулк” / УжншК гбЯ / на “Свййат булк” / УъжъншуК ИхбъЯ / через заміну першої літери другої його частини “мім” / г / на “ба” / И /. Дійсно, під час правління Святополка І Великоморавського (870-894 рр.), який збігається з часом виникнення досліджуваного документу, Західна Галичина являла складову держави, званої „Велика Моравія” / мегЬлз МпсбвЯб /. Виявляється, що, автор розповіді через Київ, а потім Лядським шляхом, досягнув північно-західної частини гірського пасма Східних Карпат. Надані в цьому документі звістки про спосіб життя слов'ян, їхні звичаї, релігійні вірування і поховальний обряд, а також про характер суспільних відносин, є відповідними стану суспільства язичницької доби історії України.

Загадковою є звістка Ібн ал-Факига ал-Гамадані про те, що Кавказькі гори / МуИубх ЗбъЮуИъЮ / сягають “країни слов'ян” / ИцбЗуПх ЗбХшуЮуЗбцИуЙ /, і в цих горах мешкає “рід із слов'ян” / МцдъУх гцдъ ЗбХшуЮшЗбцИуЙ /. Ми вважаємо, що ця звістка є контамінацією відомостей про Кавказ та Карпати. Саме між цими гірськими пасмами, згідно з уявленням Ібн ал-Факига, розташована “країна слов'ян”.

Ал-Мас'уді у творі “Золоті луки і родовища коштовностей” назвав “правителем слов'ян” володаря Києва і Полянської землі Діра, зауваживши при цьому, що на заході володіння Діра межують із землями, підвладними “правителю тюрків” / ГбКшхСъЯ губцЯх /. Можна вважати, що ал-Мас'уді уявляв Київське державне утворення за таке, землі якого простягалася на захід до території, залюдненої паннонськими мадярами.

Із повідомлення Ібн Хаукала про просторове розташування “країни слов'ян” виявляється, що частина цієї країни розташована на захід від “Константинопольської протоки” / ОубцнМ ЗбъЮхУъШудъШцндцнуЙ /, тобто від протоки Босфор, але інша її частина, разом із областями, залюдненими печенігами / ГбъИуМудуЗЯцнуЙ / та мадярами / ИуУъМцСъК /, прилягає до північної межі володінь Візантії в Європі. Отже, йдеться про територію, яка знаходиться на північ від ріки Дунай, на схід від Середньо-Дунайської низовини, і на захід від володінь печенігів у Нижньому Подунав'ї, тобто про територію мешкання карпатських слов'ян. Разом із цим, Ібн Хаукал повідомив, що головним постачальником хутрів на ринки мусульманського Сходу із краю, залюдненого слов'янами, був Київ / ЯхнуЗИуЙ /.

Згідно зі звісткою Мутаггара ал-Макдісі, слов'яни / ХуЮъбЗуИ / мешкають на території, що знаходиться поблизу від володінь дунайських болгар / ИхСъМуЗд / і межує із землями, залюдненими русами / СхжУ / та волохами / жубуО /. Зважаючи на те, що етнонім “ар-рус” у просторовому вимірі співвідноситься з Середнім Подніпров'ям, доцільним є припущення, що назва “саклаб” може означати ті слов'янські етнічні спільності, які заселяли південні землі Київської Русі від Середнього Подніпров'я до гірського пасма Східних Карпат. Згадка про те, що слов'яни являють ідолопоклонників і таких, що поклоняються Сонцю, або взагалі не поклоняються нічому, свідчать про залучення цим ученим до написання свого твору вірогідної інформації про язичницькі вірування слов'ян.

У підрозділі “Співвідношення етнонімів “ар-рус” / ГбСшхжУ / та “ас-сакаліба” /ГбХшхЮшЗбцИуЙ/ в системі загальної проблематики етимології та семантики етнічної назви “ар-рус” зазначено, що арабський термін “ар-рус” / ГубСшхжУ / являє арабську передачу грецької етнічної назви “рус” / `Сщт /. Втім, етнонім “hros” був згаданий серед етносів, які залюднювали територіальний простір, що простягався на північ та на захід від Кавказу, у сирійському творі “Історія церкви”, написаному в VI столітті Захарієм Рітором. У книзі перського вченого Х століття ал-Бал?амі міститься звістка про участь “ар-рус” разом з аланами у війні, яку хозари в 643 році провадили з Дербентом. Дана інформація уможливлює локалізацію “hros” Захарія Рітора і “ГубСшхжУ” ал-Бал?амі в регіоні колишнього розселення сарматів, нащадками яких були алани. При цьому місце пробування етносу “hros” збігається з терторією мешкання сарматської людності роксоланів, тобто з межиріччям Дніпра і Дону.

Відмітною ознакою інформації досліджуваних писемних джерел з історії України є протиставлення етнонімів “слов'яни” і “руси”. Зокрема, у розповіді про “купців-русів” Ібн Хурдазбіг відзначив, що ці купці “є рід із слов'ян” / ехгъ МцдъУх гцдъ ГбХшуЮуЗбцИуЙ /. Виявляється, що у творі цього вченого термін “ас-сакаліба” являє суто етнічне поняття, а назва “ар-рус” означає особливу частину слов'янського етносу. Згідно з Константином VIІ Багрянородним, правителі русів / бсчпнфет / “разом з усіма русами” / мефЬ рЬнфщн фщн `Сщт / стягують данину, звану “полюддя” /ейт фЬ рплндйб/, із залежних від них слов'ян / кбЯ лпйрщн УклЬвщн /. Виявляється, що етнонім “слов'яни” / УклЬвщн / означає окремі племінні утворення східних слов'ян, а термін “рус” / `Сщт / - панівну верству населення Київської Русі, очолювану князями, тобто дружинників. Втім, згідно з наведеними в “Повісті минулих літ” текстами угод, укладених у 911 та 945 роках Київською державою з Візантійською імперією, до складу панівних верств населення першої входили не лише дружинники та вельможне панство, але також купці. Тому можна твердити, що купці також уважали-ся за “державних людей” Київської Русі.

На відміну від Ібн Хурдазбіга, ал-Мас?уді уявляв людність “ар-рус” як чисельні “народи” / Гхгуг /, що складають “розрізнені роди” / ГдъжуЗЪ ФуКшу /. На нашу думку, даний вислів відображує наступний етап історичної еволюції даної назви, а саме зміни її семантики на означення слов'янських етнічних спільностей, які увійшли до складу Київської держави. Назвавши русів та слов'ян єдиним “народом” / ОубъЮ / і відзначивши спільність їх релігійних вірувань, поховального обряду, правових норм життя, ал-Мас?уді означив їх різними етнонімами. Ураховуючи звістку про те, що руси і слов'яни складають військо правителя хозарів / МхдъПх ЗбъгубцЯ / і являють його служників / ЪуИцнПхехгъ /, ми уважаємо, що належність до різних соціальних верств населення або фахових угрупувань не могла бути тим принципом, за яким цей автор відокремлював русів від слов'ян. Термін “ар-рус” у творах ал-Мас?уді являє ознаку державного підданства, тобто належності до Київської держави, а етнонім “ас-сакаліба” означає решту племінних утворень слов'ян.

У зв'язку з цим важливою здається згадка, що мусульманські купці сягали “країни русів” / ИцбЗуПх ЗбСшхжУ / через “країну хозарів” / ИцбЗуПх ЗбъОуТуС /, і надалі Азовським / ИуНъСх гуЗнхШцУ / та Чорним / ИуНъСх ИхдъШхУ / морями. Із звістки про відвідування мусульманськими купцями володіння Діра виявляється, що маршрут цих купців збігався з розглянутим, і кінцевим його пунктом був Київ. Але, якщо в останньому фрагменті Дір називається “правителем слов'ян”, то в першому йдеться про “країну русів”. Цю суперечність доцільно пояснити різницею в часі походження згаданих повідомлень: якщо звістка про володіння Діра походить від того часу, коли влада правителя Києва поширювалася на полян та на суміжні з ними племінні утворення слов'ян Середнього Подніпров'я, то згадку про “країну русів” належить співвіднести з часом життя ал-Мас?уді, коли вже фактично існувала Київська держава.

Безпосереднє розуміння звістки ал-Мас?уді про те, що руси, разом з вірменами / ЗбГСъгуЗд /, дунайськими болгарами / ГбъИхСъЫуЗС / та печенігами / ГбъИуМъдуЗЯ /, увійшли до складу спільності візантійців / ГбСшхжг /, не відповідає реаліям часу життя цього вченого: адже ані Вірменія, ані Дунайська Болгарія тоді не входили до складу Візантії, і неймовірною є залежність від останньої печенігів. Втім, в угодах, укладених Київською державою з Візантією в 911 та в 944 роках, простежується така форма союзницьких взаємин, як служба руських воїнів у Візантійській імперії. Саме тому доцільно уважати, що в даному фрагменті термін “джумла” / МхгъбуЙ /, тобто “спільнота”, належить розуміти як “союз” або “коаліція”. В аспекті цього міркування треба розуміти інформацію про гарнізонну службу воїнів-русів у фортецях, прилеглих до кордону Візантії з Сирією, та про залучення цих воїнів до бойових дій проти інших ворогів імперії.

Для визначення семантики терміна “ар-рус” важливою є інформація, що міститься в творі ал-Істахрі. Повідомляється, що дана людність мешкає на захід від володінь ісламу, поміж хозарами, волзько-камськими болгарами, та слов'янами. Визначені три “роди” / ГХъдуЗЭ / русів: перший з них підлеглий тому правителю, що пробуває в місті Києві / ЯхнуЗИуЙ /, другий, найбільш віддалений “рід”, зветься “ас-салавійя” / ГбХшубЗужцнуЙ /, а правитель третього “роду”, званого “ал-арсанійя” / ЗбГСъЛуЗдцнуЙ /, пробуває в місті “Арса” / ГСъЛуЗ /. Відзначимо, що останні два етноніми являють відносні прикметники, які утворені відповідно від назв “ас-салав” / ГбХшубЗуж / і “ал-арсан” / ЗбГСъЛуЗд /. Для ідентифікації з реаліями назви “аларсан” доцільно згадати, що висловом “найвіддаленіша область слов'янської [землі]” / ГЮъХум ХуЮъбуИцнуЙ / в творі Ібн Хурдазбіга означена територія, залюднена ільменськими слов'янами. Заслуговує на увагу схожість написання терміна “салав” зі слов'янською вимовою етноніма “словени”. Щодо назви “арсан”, то, на нашу думку, вона є спотвореною формою терміна “расан” / СЛуЗд /, який нагадує слов'янський топонім “Рязань”, що локалізований в середній течії ріки Оки, тобто в місцевості, що входила до складу стародавньої землі вятичів.

Висновки

1. Логіка відображення етноісторичних процесів на території України в писемних джерелах Арабського халіфату ІХ-Х століть має два рівня виявлення. Перший рівень полягає у визначенні протистояння відмітних за ознаками життєдіяльності типів етнічних спільностей, тобто предків українців (осілих землеробів) та угрів і тюрків (кочових скотарів). Другий рівень відображує еволюцію даного етнокультурного співвідношення, а саме, з одного боку, тимчасове перебування кочівників у степовій смузі України і наступний їх відхід на захід під тиском прийшлих зі сходу інших кочових орд, а з іншого - процес формування Київської держави в умовах активних економічних взаємин з Візантійською імперією та з областями мусульманського Сходу. Аналіз становлення українського етносу нами визначений в межах динаміки терміну “ар-рус”, яка об'єктивно відображує досліджувані етноісторичні процеси протягом означеної історичної доби.

2. Науковий статус набули відбір, систематизація та аналіз джерельного матеріалу на засадах методологічних принципів, які надали можливість його студіювання, а саме: опрацювання потрібних звісток як самостійних інформаційних чинників, визначення своєрідності та самобутності згаданих етноісторичних процесів, урахування спадкоємності та наступності цих процесів, залучення до дослідження комплексу писемних та матеріальних джерел.

3. Визначення і характеристика змістовно-тематичних напрямів студіювання означеної проблематики виявили відсутність наукових праць, предметом дослідження яких є звістки арабських писемних джерел ІХ-Х століть з історії України. Тому як альтернативний традиційному концептуальному напряму арабістичних досліджень ми запровадили національну концепцію, згідно з якою етно-історичні процеси на території України означеної доби є не лише відмітними, але і самобутними відносно інших країн Європи.

4. Змістовні характеристики потрібної інформації, а саме - пріоритетність економічної складової, прагматична спрямованість, раціоналістистичність світоглядно-теоретичних засад та вірогідність - були обумовлені такими об'єктивними чинниками: інтересами Арабського халіфату в галузі зовнішньої торгівлі, впливом античної писемної традиції в умовах політичного розпаду цієї держави, переосмисленням авторами досліджуваних творів даних античної географії з урахуванням досягнень арабської науки та реалій сучасного їм світу, перетворенням Київської держави на провідного постачальника експортних товарів на ринки Арабського халіфату.

5. Ідентифікація з реаліями інформації представників “астрономічного” жанру арабської географічної літератури, більшість якої являє систему безіменних координатних пунктів, здійснена через запровадження такого операційного інструментарію дослідження: порівняльного аналізу з даними, що містяться в творі Клавдія Птолемея; співвіднесення просторового розташування невизначених елементів ландшафту з тими, що ідентифіковані з реаліями; пояснення неадекватностей, що виникли в процесі дослідження.

6. Виявлено, що повідомлення про територію та населення України, наведені в творах арабських учених ІХ-Х століть, визначалися такими джерелами інформації: даними, запозиченими з античної писемної традиції; знаннями, здобутими арабською географічною наукою тих часів; вірогідними відомостями про етнічну ситуацію в названому регіоні. Спостерігається прагнення до переусвідомлення цими вченими отриманої інформації з урахуванням реалій світу, відомого арабам означеної історичної доби.

7. У творах, що належать до “описового” жанру арабської географічної літератури, визначена нами семантика наведених етнонімів, зокрема тих, що означають кочові етнічні спільності степів Північного Причорномор'я та Приазов'я, обумовлена змістовною спрямованістю фрагментів, в яких ці етноніми містяться. Переважна більшість даної інформації є вірогідною. Її складовими є повідомлення про просторове розташування і природні умови території мешкання кочівників, а також про внутрішній стан їх суспільства і взаємини з суміжним землеробським населенням, зокрема зі слов'янами.

8. В досліджуваних писемних документах етнонім “ас-сакаліба” є загальним позначанням слов'янських етнічних спільностей Європи. Тому виокремлення інформації про слов'ян Середнього Подніпров'я та Східно-Карпатського регіону відбувалося через аналіз інформації про просторове розташування території їх мешкання з урахуванням звісток про суміжні з цією територією людності та про елементи ландшафту, розташовані на ній або поблизу від неї. Визначені пункти та місцевості, через які пролягали маршрути купців і мандрівників, та здійснений аналіз згадок про слов'янські землі, із яких товари постачалися на ринки мусульманського Сходу. Виявилося, що ідентифіковані слов'яни залюднювали територію, де відбувався процес формування Київської держави, і яка була більшою за обсягом, ніж та, де мешкали руси.

9. В розвідках арабських учених, як і в київському літописі та у творі Константина VII Багрянородного, простежується протиставлення етнонімів “слов'яни” і “руси”. Дане явище є наслідком різниці первісної семантики цих етнонімів: якщо перший являв суто етнічне поняття, то другий означав панівні верстви населення Київської держави. Втім, в арабських писемних документах першої половини Х століття спостерігається перетворення семантики терміна “ар-рус” на означення підданості Київській державі.

Головні положення дослідження викладені в таких публікаціях

Монографія

1. Крюков В.Г. Ал-Х^уварізмі про “Сарматію - землю бурджанів” та сусідні з нею “країни” / В.Г. Крюков; рец. Я.Д. Ісаєвич, Г.Ю. Івакін, В.С. Рибалкін. - Луганськ: ДЗ “ЛНУ вмені Тараса Шевченка”, 2009. - 539 с., 2 к.

Фахові публікації за темою дисертації

1. Крюков В. Етимологія й історичне значення етноніму “амазонки” / В. Крюков // Бахмутський шлях. Літературне та наукове історико-філологічне видання / [гол. ред. В. Семистяга]. - Луганськ: Просвіта, 2005. - № 3 / 4 (40 / 41). - С. 126 - 130.

2. Крюков В.Г. Вчені Арабського халіфату ІХ - середини Х століть про релігійну ситуацію у Східній Європі / В.Г. Крюков // Наука. Релігія. Суспільство / [гол. ред. А.І. Шевченко]. - Донецьк: Наука і освіта, 2006. - № 2. - С. 34 - 40.

3. Крюков В. Проблема походження терміна “рус” в історико-джерелознавчих дослідженнях / В. Крюков // Бахмутський шлях. Літературне та наукове історико-філологічне видання / [гол. ред. В. Семистяга]. - Луганськ: Просвіта 2006. - № 1 / 2 (42 / 43). - С. 101 - 109.

4. Крюков В.Г. Експедиція Саллама ат-Турджумана: містифікація чи історичний факт? / В.Г. Крюков // Наука. Релігія. Суспільство / [гол. ред. А.І. Шевченко]. - Донецьк: Наука і освіта, 2006. - № 4. - С. 73 - 81.

5. Крюков В.Г. Арабські писемні джерела ІХ-Х століть як інформаційні чинники розвитку українського сходознавства в системі європейської орієнталістики / В.Г. Крюков // Східний світ = The world of the Orient / [гол. ред. кол. Д. В. Матвеєва, гол. ред. Ю.М. Кочубей]. - Київ: Інститут сходознавства, 2006. - № 4. - С. 5 - 19.

6. Крюков В. Г. Походження назви УклбвЮнпй / УклЬвпй й значення етноніму ГбХшуЮуЗбцИуЙ в географічному творі арабського автора першої половини ІХ століття Абу Джафара Мухаммада ібн Муса ал-Хварізмі / Крюков В.Г. // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки [гол. ред. С.Я. Харченко, від. ред. М.С. Бур'ян]. - Луганськ: Альма Матер, 2006. - № 17 (112). - С. 254 - 266.

7. Крюков В.Г. Уявлення вчених Арабського халіфату Х століття про етнічну спорідненість населення Європи / В.Г. Крюков // Вісник Східноукраїнського національного університету імені В. Даля. Науковий журнал / [гол. ред. О.Л. Голубенко, від. за вип. В.П. Михайлюк]. - Луганськ: СНУ, 2006. - № 9 (103). - Част. 2. - С. 121 - 126.

8. Крюков В.Г. Іспанія в системі зв'язків близькосхідної мусульманської та європейської християнської цивілізацій за повідомленнями арабських ранніх середньовічних писемних джерел / В.Г. Крюков // Історичні записки. Збірник наукових праць / [гол. ред. В.П. Михайлюк]. - Луганськ: Східноукраїнський національний університет, 2006. - Вип. 10. - С. 93 - 101.

9. Крюков В.Г. Донецько-приазовські степи у повідомленнях стародавніх й ранніх середньовічних писемних джерел / В.Г. Крюков // Донецкий археологический сборник. Научное издание / [гл. ред. П.В. Добров]. - Донецк: ДонНУ, 2006. - № 12. - С. 129 - 139.

10. Крюков В.Г. Острови Західного Середземномор'я у повідомленнях вчених Арабського халіфату ІХ-Х століть / В.Г. Крюков // Історичні записки. Збірник наукових праць / [гол. ред. В.П. Михайлюк]. - Луганськ: Східноукраїнський національний університет, 2006. - Вип. 12. - Част. 2. - С. 160 - 169.

11. Крюков В.Г. Київська Русь в описах “Віддалених країн” арабського географа другої половини ІХ ст. Абу ал-Касима Убайдаллаха ібн Хурдазбіха / В.Г. Крюков // Сходознавство / [гол. ред. Л.В. Матвеєва]. - Київ: Інститут сходознавства, 2006. - № 35-36. - С. 40 - 65.

12. Крюков В.Г. Міграція і розселення мадярів за повідомленнями вчених Арабського халіфату ІХ-Х століть / В.Г. Крюков // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка: Історичні науки [гол. ред. С.Я. Харченко, від. ред. М.С. Бур'ян]. - Луганськ: Альма Матер, 2007. - № 4 (121). - С. 182 - 190.

13. Крюков В.Г. Концептуальні засади дослідження арабських середньовічних писемних джерел з історії України / В. Г. Крюков // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки [гол. ред. С. Я. Харченко, від. ред. М.С. Бур'ян]. - Луганськ: Альма Матер, 2007. - № 23 (139). - С. 148 - 162.

14. Крюков В.Г. Італія у повідомленнях арабських писемних джерел ІХ-Х ст. / В.Г. Крюков // Історичні і політологічні дослідження. Науковий журнал / [гол. ред. П. В. Добров, від. ред. В.М. Нікольський] - Донецьк: ДонНУ, 2007. - № 3 / 4 (33 / 34). - С. 575 - 586.

15. Крюков В.Г. Арабська рання середньовічна географія про торгівельне мореплавство на Чорному морі / В. Г. Крюков // Історичні і політологічні дослідження / [гол. ред. П.В. Добров]. - Донецьк: ДонНУ, 2008. - № 1-2 (37-38). - С. 169 - 178.

16. Крюков В.Г. Відображення уявлень вчених Арабського халіфату ІХ століття про доісламський світ у творі Абу ал-Касима ?Убайдаллаха ібн Хурдазбіха “Книга шляхів й царств” / ЯцКуЗИх ЗбъгуУуЗбцЯ жуЗбъгугуЗбцЯ/. / В.Г. Крюков // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки / [гол. ред. С. Я. Харченко, від. ред. М.С. Бур'ян]. - Луганськ: ЛНУ, 2008. - № 15 (154). - С. 216 - 233.

17. Крюков В.Г. Арабская астрономическая география 1-й пол. ІХ в. об Азовском море, ландшафте и населении Приазовья / В.Г. Крюков // Степи Европы в эпоху средневековья. Сборник научных работ / [гл. ред. А.В. Евглевский] - Т. VII. - Хазарское время. - Донецк: ДонНУ, 2009. - С. 441 - 458.

18. Крюков В.Г. Семантика терміна “Слов'янська [країна]” в творі “Книга дорогих цінностей” Абу Алі Ахмада ібн Руста / В.Г. Крюков // Історичні записки. Збірник наукових праць / [гол. ред. В.П. Михайлюк]. - Луганськ: Східноукраїнський національний університет, 2009. - Вип. 21. - С. 112 - 118.

19. Крюков В.Г. Сутність наукового дискурсу арабського вченого ІХ століття ал-Х^уварізмі в опрацюванні даних античної писемної традиції / В.Г. Крюков // Історичні записки. Збірник наукових праць / [гол. ред. В.П. Михайлюк]. - Луганськ: Східноукраїнський національний університет, 2009. - Вип. 23. - Част. І. - С. 119 - 125.

20. Крюков В.Г. Боротьба Київської Русі за Волзько-Каспійський торгівельний шлях за даними арабських писемних документів Х століття / В.Г. Крюков // Історичні записки. Збірник наукових праць / [гол. ред. В.П. Михайлюк]. - Луганськ: Східноукраїнський національний університет, 2009. - Вип. 24. - С. 134 - 138.

21. Крюков В.Г. Таємниця “Острова русів” / В.Г. Крюков // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки / [від. ред. М.С. Бур'ян] - Луганськ: ЛНУ, 2009. - № 20 (183). - С. 317 - 322.

Размещено на Allbest.ru