Повсякденне життя інтелігенції УСРР у 1920-ті рр.: сучасний теоретико-методологічний та історіографічно-джерелознавчий дискурс

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Повсякденне життя інтелігенції УСРР у 1920-ті рр.: сучасний теоретико-методологічний та історіографічно-джерелознавчий дискурс

Анотації

Коляструк О.А. Повсякденне життя інтелігенції усрр у 1920-ті рр.: сучасний теоретико-методологічний та історіографічно-джерелознавчий дискурс. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2010.

Дисертаційне дослідження присвячене вивченню повсякденного життя інтелігенції УСРР в 1920-ті рр. З'ясовано теоретико-методологічні засади і ступінь розробки наукової проблеми, запропоновано класифікацію її джерельної бази. Проаналізовано історіографію повсякденності в західній та російській гуманітаристиці, розкрито інтегративно-міждисциплінарний характер історії повсякденності як напряму соціоантропологічних досліджень, уточнено її понятійно-категоріальне забезпечення. Розкрито особливості становлення історії повсякдення в сучасній українській історіографії.

На підставі аналізу різноманітних джерел охарактеризовано реалії повсякденного життя вітчизняної інтелігенції у перше радянське десятиліття, розглянуто її поведінкові реакції та життєві практики у процесі трансформації повсякдення від традиційно-усталеного до екстремально-нормативного, розкрито шляхи і засоби конформізації інтелігенції, механізми її буденної адаптації та визначено її роль у формуванні нового способу життя верстви і суспільства в цілому.

Ключові слова: повсякденне життя, повсякденність, історія повсякденності, структури повсякденності, інтелігенція, джерела повсякденності, НЕП (нова економічна політика), повсякденні практики, соціальна історія, історична антропологія, сучасна історіографія, гуманітарна галузь, методологія.

Коляструк О.А. Повседневная жизнь интеллигенции УССР в 1920-е гг.: современный теоретико-методологический и историографически-источнико-ведческий дискурс. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Институт истории Украины НАН Украины. - Киев, 2010.

Диссертационное исследование посвящено изучению повседневной жизни интеллигенции УССР в 1920-е гг. В работе отдельно рассмотрены вопросы генезиса и институализации истории повседневности как научного направления в европейской историографии, охарактеризовано современное состояние школы повседневности в постсоветской России и Украине.

В Украине проблематика повседневности была актуализирована в локусе социальной истории. На современном этапе направление следует относить к сфере социально-антропологических студий, поскольку его объектом является человек в мире ежедневности, социализированный через институты общественной организации и культурной коммуникации. В то же время, аксиологической доминантой направления остается антропологическая направленность. Человековедческий подход истории повседневности сфокусирован на социальном взаимодействии людей в процессе повседневных практик и культурно-исторических контактов как активных субъектов истории. Он ни в коем случае не сводится к антропологической типизации в анатомически-физиологичном смысле или в варианте этнографического бытописания. речь идет об осмыслении будничного уровня жизни общества в становлении его истории, выяснение его действенности и влияния на макроисторичекие процессы.

На основании анализа разнообразных источников охарактеризованы реалии повседневной жизни отечественной интеллигенции в первое советское десятилетие, показаны ее поведенческие реакции и жизненные практики в процессе трансформации повседневности от традиционно-усвоенного к экстремально-нормативному образу жизни.

По мере утверждения советской власти и распространения большевистской идеологии в Украине ее интеллигенция все больше поддавалась маргинализации. К ней применялись разнообразные экономические и политические средства влияния, что в конечном итоге привело к снижению ее жизненного уровня, деформации условий труда и общественной деятельности. Ограничение свободы творчества для художественной интеллигенции, «спецеедство» в среде инженерно-технических работников, вмешательство в научную и преподавательскую деятельность академических ученых при невозможности самостоятельного политического позиционирования, ограничении демократических свобод поставили интеллигенцию перед выбором культурного выживания. На протяжении первого советского десятилетия происходило целеустремленное понижение ее социального статуса.

Приход большевиков к власти сопровождался разрушением и правового пространства, правоохранительной системы как такой. в обществе господствовал культ силы и насилия. Разные гражданские институты (семья, школа, профессиональные объединения) были поставлены под контроль государства, которое допускало вмешательство во все сферы жизненного мира человека.

В диссертации доказано, что повседневная жизнь интеллигенции УССР в 1920-е гг. определялась ее менталитетом как духовного и интеллектуального слоя, именно ценностные приоритеты определяли ее поведение, реакции, ежедневные практики в условиях советизации общества. Подавляющее большинство интеллигентов сохранили дореволюционные мировоззренческие убеждения, что позволило ей минимизировать негативные последствия слома их образа жизни и продолжать реализовывать профессиональный потенциал в условиях советской модернизации.

Рассмотрены пути и средства конформизации интеллигенции, механизмы адаптации к большевистской идеологии посредством ежедневного бытования. Благоустроенный и упорядоченный быт - для любого человека естественная норма, для интеллигенции - необходимость и условие результативного труда. Интеллигент классического образца привык к соответствующим стандартам жизни, к уровню обеспеченности условий труда, отдыха, возобновления физических и творческих сил. Сохраненная в интеллигентских кругах неприкосновенность консервативных норм морали создала уже в начале 1920-х гг. особую общественную атмосферу, при которой соблюдение этих старых норм приобретало характер оппозиции, проявляющейся в реставраторских настроениях, в приверженности к старой идеологии, а также в бытовом поведении. Именно на уровне повседневности противоборство «старой» и «новой» культуры оказалось особенно очевидным.

Ключевые слова: повседневная жизнь, повседневность, история повседневности, структуры повседневности, интеллигенция, источники повседневности, НЭП (новая экономическая политика), повседневные практики, социальная история, историческая антропология, современная историография, гуманитаристика, методология.

Kolyastruk O. Everyday life of the Soviet Ukrainian intelligentsia in the 1920s: contemporary theoretical-methodological and historiographic-source discourse. - Manuscript.

The dissertation for scientific degree of Doctor of sciences in speciality 07.00.06 - historiography, source study and special historical disciplines. - Institute of History of Ukraine National Academy of Science of Ukraine. - Kyiv, 2010.

In the dissertation the everyday life of the Soviet Ukrainian intelligentsia in the 1920s is analyzed. The theoretical-methodological base and degree of development of scientific problem are found out; classification of source base is offered. Historiography of everyday studies in Western and Russian humanitarian sciences is analyzed. It is proved that history of everyday life as a direction in socio-anthropological studies has integral and interdisciplinary character. Features of becoming of history of everyday life in contemporary Ukrainian historiography are exposed.

On the base of analyses of different sources the realty of the Soviet Ukrainian intelligentsia`s everyday life in the first Soviet decade is characterized. Its behavior reactions and life strategies are circumscribed in context of daily occurrence transformation from traditional-withstand to extreme-normative one. The main attention is given to ways and means of conformization of intelligentsia, mechanisms of its workaday adaptation, and its contribution in formation of a new way of life of the stratum in particular and the society on the whole.

Key words: everyday life, daily occurence, history of everyday life, structures of everyday life, intelligentsia, sources on everyday life, NEP (new economic policy), everyday practices, social history, historical anthropology, contemporary historiography, humanitarian sphere, methodology.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. На початку ХХІ ст. в українській історіографії значно поглибився інтерес до повсякденного життя людей. Передусім така тенденція відображає процес загальної демократизації гуманітарної сфери як в суспільній, так і в науковій свідомості. Актуалізація проблематики повсякдення радянського минулого зумовлена й розвитком власне історичної науки. По-перше, ні державницька, ні тоталітаристська, ні модернізаційна історичні концепції не дозволили вичерпно розкрити феномен радянського минулого, його сутність у людському вимірі. По-друге, звернення до проблематики повсякденності відповідає на виклики західної історіографії, яка з останньої третини ХХ ст. об'єктивізувала повсякденність у колі гуманітарних дисциплін і довела, що ця сфера людської історії цілком має право на статус самостійного об'єкту історичного аналізу, заслуговує на предметне вивчення з урахуванням специфіки методів дослідження і документального забезпечення. Відтак у західній історіографії остаточно усамостійнився і набув визнання проблемний напрям історичних студій - історія повсякденності. На пострадянських теренах її інституювання цілком завершилося в Російській Федерації, Білорусі. в українській історіографії конкретно-історичні дослідження повсякденності започатковані лише на рубежі ХХ-ХХІ ст., хоча поки що без спеціальної теоретико-методологічної розробки.

Отже, науково-методологічна актуальність проблематики історії повсякденності полягає в необхідності переосмислити людинознавчий досвід класичної української історіографії крізь призму сучасної історичної антропології та подолати відставання вітчизняної історичної науки від зарубіжної (європейської) гуманітаристики. Гносеологічно-світоглядна мотивація вивчення повсякденного рівня історичної реальності пов'язана з потребою поглиблено зрозуміти феномен радянського тоталітаризму в нашій країні, з'ясувати його тривкість у сучасному українському суспільстві. Необхідність формування нових суспільних стосунків в Україні і самодостатньої особистості громадянина у ній зумовлює політико-культурну доцільність цієї тематики. Врешті, дослідження повсякденності перегукується й з дидактично-освітніми потребами загальної освіти й історичної зокрема.

Вивчення повсякденного життя вітчизняної інтелігенції у перше десятиліття радянської влади в Україні зумовлене кількома причинами. По-перше, інтелігенція як носій національної ідентичності, освіченості і креативності перебувала у центрі змін життєвого світу всього українського суспільства. Вона не лише усвідомлювала трагізм більшовицького радикалізму в суспільній сфері, а й виявилась причетною до вироблення й адаптації нових життєвих правил, норм, стандартів.

По-друге, повсякденні реалії самої інтелігенції на загальносуспільному тлі не були локалізовані щодо інших соціальних верств і категорій суспільства. На відміну від робітничого класу і селянства, чия рефлексія на життєві інновації була менш усвідомленою і більш поміркованою через невисокий ступінь особистісної індивідуалізації та нижчий загальнокультурний і освітній рівень, інтелігенція свідомо і критично реагувала на запровадження нових етично-моральних правил, які стосувались не тільки її, а й усіх громадян. Її представники, з різною мірою активності відгукнувшись на радикальні зміни, продукували у повсякденні приклади адаптації до нового режиму, формували громадську думку, обстоювали або заперечували певні цінності і норми, виробляли нові поведінкові практики, прагнучи узгодити загальнолюдські пріоритети і національні традиції з пропагованими класовими принципами суспільного устрою. Вивчення повсякденного життя вітчизняної інтелігенції у непівські часи дозволяє зруйнувати усталені стереотипи щодо ролі інтелігенції у житті суспільства, визнати її не лише об'єктом радянської історії, а й активним суб'єктом широкого поля дій - адже її фахові знання і творчий потенціал були використані владою не тільки у сферах виробництва та культури, а й з метою унормування способу життя в радянські часи.

По-третє, відтворення щоденних реалій минулого складне з огляду на джерельне забезпечення. Для дослідника повсякденності важливі як об'єктивні відомості, так і суб'єктивні свідчення про переживання, реакції людей, їх ставлення до подій «великої» історії. Інтелігенція в документах особового походження зафіксувала не лише власне повсякденне побутування, а й життя інших суспільних верств, які надаються для розуміння світу повсякденності непівського періоду в цілому.

Необхідність дослідження повсякденних реалій інтелігенції продиктована ще й тим, що у сьогоднішньому суспільстві в цілому й інтелігенції зокрема присутні травматичні метастази радянського на рівні неусвідомлених проявів і свідомих життєвих виборів, оскільки наше повсякдення вкорінене у радянські щоденні практики глибше, ніж в більшовицьку ідеологію і радянські владні інститути.

Зв'язок роботи з науковими темами і програмами. Дисертація виконана в рамках наукового напряму Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова «Теорія та технологія навчання та виховання в системі освіти» та наукової проблеми кафедри історії та етнополітики Інституту української філології НПУ ім. М. Драгоманова. Тема дисертаційної роботи затверджена Вченою радою університету (протокол №5 від 12.01.2006 p.). Дисертаційне дослідження узгоджене з науковими темами «Повсякденне життя українського суспільства в 20-ті рр. ХХ ст.» (реєстраційний номер 0105U000061) та «Динаміка соціальних процесів в україні (друга половина 1940-х - середина 1950-х рр.)» (реєстраційний номер 0107U000169) Інституту історії України НАН України.

Об'єктом дослідження є історія повсякденного життя інтелігенції УСРР у 1920-ті рр.

Предмет дослідження - стан історіографічної, джерелознавчої та теоретико-методологічної розробки історії повсякденності інтелігенції УСРР 1920-х рр. в сучасній українській і зарубіжній історичній науці.

Географічні межі дослідження охоплюють територію УСРР у 1920-ті рр.

Хронологічні рамки роботи визначаються двома вимірами. Перший - 1920-ті рр. - зумовлюється обставинами конкретно-історичного періоду життєдіяльності вітчизняної інтелігенції, коли відбувалися злам ментально закріпленої у буденній свідомості і щоденних практиках традиційно-усталеної повсякденності і штучне прищеплення нового способу життя, відповідного формуванню радянського суспільства. 1920-ті рр. були перехідним періодом, коли тривало вироблення нових стандартів і норм життя, їх адаптація і засвоєння на рівні радянського соціуму. За нижню межу умовно обрано 1920 р. - час остаточного встановлення радянської влади в Україні, за верхню - кінець десятиліття, коли розпочалися репресії проти інтелігенції як симптом тоталітаризації режиму і був згорнутий неп, що уможливлював плюралізм у економічно-господарських стосунках.

Другий вимір часових меж дослідження визначається відбором історіографічних джерел з проблематики повсякдення у західній та вітчизняній історіографії, характером ґенези, становлення та розвитку історії радянської повсякденності, окреслюючись, таким чином, межами від останньої третини ХХ ст. - часу інституювання історії повсякденності як напряму історичних студій в Європі - до сьогодні, коли триває наукове оформлення історії повсякденності в Україні.

Метою роботи є комплексне дослідження реалій повсякденного життя вітчизняної інтелігенції у період нової економічної політики крізь призму теоретичного осягнення феномену повсякденності в зарубіжній та українській історіографії, розкриття науково-методологічних підходів щодо відтворення щоденності й осмислення джерельно-документального забезпечення вивчення історії радянської повсякденності інтелігенції у 1920-ті рр.

поставлена мета передбачає розв'язання таких наукових завдань:

· висвітлити зародження і становлення проблематики повсякденності в гуманітарних науках в цілому та в історичній зокрема;

· розкрити зміст поняття «повсякденність» у науковій лексиці;

· з'ясувати наукові межі предмету «історія повсякденності» та її місце серед інших гуманітарних наук, а також її вплив на макроісторичні та мікроісторичні реконструкції;

· окреслити відповідні сучасному рівню розвитку історичної науки напрям, методологію і методи дослідження історії повсякденності;

· провести аналіз джерел з історії повсякденності інтелігенції ранньорадянського періоду, здійснити їх класифікацію та на підставі джерелознавчої критики визначити їх інформативні можливості для відтворення історичних реалій щоденного побутування верстви; запропонувати спеціальні методичні рекомендації щодо використання класичних і нетрадиційних джерел у реконструкції повсякденних реалій української інтелігенції як соціального прошарку загалом та пересічного українського інтелігента зокрема;

· охарактеризувати темпорально-просторові світи повсякдення інтелігенції усрр у роки непу, визначити структури цієї повсякденності, а також виявити особливості повсякденного побутування інтелігенції з огляду на професійно-фахові, культурно-світоглядні, статево-вікові, етнічно-національні, регіональні відмінності окремих її складових;

· запропонувати теоретичну історико-культурологічну концепцію відтворення щоденного побутування інтелігенції радянської України у 1920-ті pp. як засади реконструкції повсякдення всього суспільства.

Методологія дослідження. Для реконструкції та аналізу повсякденного життя вітчизняної інтелігенції в УСРР у 20-ті рр. ХХ ст. застосовувалися спеціальні історичні методи: проблемно-хронологічний (для історико-правової характеристики більшовицької соціальної політики в цілому та стосовно інтелігенції зокрема, а також для структурування матеріалу дисертації), історико-системний (для теоретичного осмислення сфери повсякденності як системоутворюючої складової становлення радянського суспільного устрою), історико-психологічний (для реконструкції ставлення інтелігенції до комуністичної ідеології та політики радянської влади), історико-порівняльний (в аналізі меж інтелектуальної свободи і міри творчої діяльності, а також матеріально-побутового рівня життя інтелігенції до революції та після неї), історико-генетичний (для відображення еволюції повсякденних реакцій інтелігентів дореволюційної генерації і вироблених ними життєвих практик упродовж періоду, що досліджується), емпіричного і комплексного аналізу (в осмисленні та впорядкуванні історичних фактів, подій і явищ повсякденного життя інтелігенції як одиничних (індивідуальних), так і типових для всієї верстви), історизму (з метою простежити в історичній ретроспекції становлення норм радянського суспільства в громадському і приватному проявах). Виокремлення історії повсякденності як самостійного напряму в зарубіжній історичній науці розкрите за допомогою методу історіографічного аналізу, його вжито також для виявлення людинознавчого напряму в українській класичній історіографії першої чверті ХХ ст.

Сучасна антропологічно орієнтована історична наука тяжіє до багатоаспектного і комплексного аналізу суспільних мікро- і макроструктур, передбачає врахування об'єктивного і суб'єктивного в процесах минулого, вимагає від дослідника оволодіння найновішими методами і прийомами історичної реконструкції, залучає інструментарій інших наук, передусім гуманітарних. Ключову роль у роботі відіграв метод соціокультурного аналізу. Такий підхід до повсякденних подій, явищ і фактів дозволяє здійснити аналіз сталості моральних принципів і ціннісних орієнтирів інтелігенції, простежити зміни в її свідомості, що уможливили перехід від традиційного повсякдення до нормативно-приписового радянського. Для виявлення типів повсякденних реакцій і поведінки представників інтелігенції в умовах трансформації життєвого світу використано низку соціологічних методів і прийомів (включеного спостереження, якісного аналізу), що дозволяють оцінювати об'єкт спостереження в сукупності системних соціальних зв'язків.

Концептуальні підстави праці сформувалися на засадах міждисциплінарних контактів новітньої зарубіжної і вітчизняної історичної методології з передовою гуманітаристикою, зокрема з філософією, соціологією, етнологією, культурологією, лінгвістикою. Реалізація соціокультурного підходу, серцевиною якого є людинознавча ідея, вимагала досвіду й інструментарію таких історичних дисциплін, як краєзнавство, біографістика, просопографія, а також осмислення пізнавальних можливостей новітніх дослідницьких напрямів (усної історії, історії приватного життя, інтелектуальної, гендерної історії тощо). Оскільки до поняття дискурсу входять не тільки мовні практики (письмові й усні), а й інші знакові (позамовні) процеси, що мають семіотичну природу (ритуали, жести, поведінкові штампи і стереотипи, етикет), то за допомогою їх аналізу розкриваються приховані смисли повсякдення, необхідні для корекції бачення історичного минулого більш повно і об'єктивно.

У дослідженнях соціокультурних процесів, яким є повсякденне життя, ключове значення має понятійне і термінологічне забезпечення. Крім традиційних понять «соціальна політика», «соціальна психологія», «світоглядні принципи», використовуються поняття «повсякденність», «повсякденне життя», «структури повсякденності», «життєвий світ», «історія повсякденності» тощо. їх наукове становлення, смислова еволюція і легітимізація на теренах історичної науки спеціально проаналізовані у підрозділі 1.1.

Незавершеність інституювання в українській історіографії школи повсякденності як самостійного напряму соціоантропологічних студій зумовила потребу спеціального з'ясування його теоретико-методологічних засад, про що докладно йдеться у підрозділі 1.4.

Відбір, типологізація та класифікація джерел з історії повсякденності провадились на підставах класичного історичного джерелознавства, а також із запозиченням елементів джерелознавчої критики суміжних історичних і гуманітарних дисциплін (музеєзнавства, археографії, візуальної антропології, етнографії тощо).

Комплексне застосування універсальних принципів і спеціальних наукових методів дозволило ґрунтовно осмислити об'єкт дослідження, уникнути тенденційності і однобічності розкриття теми.

Наукова новизна роботи зумовлена самою постановкою і розробкою історичної проблеми, що до цього часу не була виокремлена як предмет спеціального наукового дослідження. Вперше у вітчизняній спеціальній літературі запропонований історичний аналіз становлення і розвитку проблематики повсякденності в гуманітарних науках останньої третини XX - першого десятиліття XXI ст. У дисертації доведено, що історія повсякденності в Україні завдячує не тільки зовнішнім історіографічним викликам і загальнодемократичним суспільним впливам. Витоки сучасної школи повсякденності в Україні належать до першої чверті ХХ ст., коли ще не був перерваний активно розроблюваний вітчизняними істориками класичної школи людинознавчий напрям. Алгоритм розвитку української історіографії, антропологічний складник якої був одним з чинників націо-ідентифікації, певною мірою суголосний тенденціям і ритмам європейської історичної науки (зокрема, французької школи «Анналів»). У дисертації проаналізовано сучасний стан історії повсякденності в Україні, її предметні пріоритети, основні проблеми становлення і перспективи розвитку.

У роботі показано, що проблема повсякденності має комплексний характер і досліджується такими науковими дисциплінами як історія, соціологія, філософія, етнологія, антропологія, психологія, семіотика, лінгвістика, культурологія тощо. У межах кожної з цих наук склались напрями, що вивчають різні аспекти повсякденності. цілісне відтворення історії повсякденності інтелігенції можливе через врахування їх методів дослідження та запропонованих ними оцінок.

Автором критично проаналізовано сучасні визначення сфери повсякденності в різних гуманітарних науках, на підставі узагальнення запропоновано до наукового обігу категоріальне визначення «повсякденність історична» та «історія повсякденності».

Викладений авторський погляд на теоретико-методологічні засади історії радянської повсякденності, зокрема методологію історичного дослідження повсякдення доповнено інструментарієм наук соціально-гуманітарного циклу.

вперше з'ясовані документальні підстави дослідження історії радянської повсякденності, на основі джерелознавчої критики запропонована їх типологізація та класифікація крізь призму джерелознавчих норм, опрацьовані методи і прийоми роботи з документальними свідченнями повсякденності.

на основі авторської концепції здійснений аналіз повсякденного життя української інтелігенції у 1920-ті рр. та розкрито її системний характер; виділено основні складові повсякдення.

Практичне значення одержаних результатів визначається в науково-теоретичній та конкретно-історичній площинах. Воно полягає в тому, що робота дозволяє більш глибоко і всебічно зрозуміти феномен повсякденності в історичному контексті, з'ясувати мету, завдання, методи і сенс історії повсякденності як сучасного напряму історичних знань. Теоретичні положення і висновки, викладені в дисертації, можуть бути використані для підготовки узагальнюючих курсів і спецкурсів з української та зарубіжної історіографії ХХ-ХХІ ст. Матеріал і результати дослідження можна покласти в основу навчального курсу «Історія повсякденності» у вищих навчальних закладах зі спеціальністю «історія» на історичних факультетах.

Запропонована в дисертації методологія і методика реконструкції повсякденного життя національної інтелігенції у перше десятиліття радянської державності в Україні може бути підґрунтям нових досліджень.

Особистий внесок здобувача. Висновки й узагальнення дисертації, винесені на захист, одержані автором самостійно, мають оригінальний характер. інтелігенція економічний радянізація повсякденність

Апробація результатів дослідження. Результати досліджень доповідались на кафедрі історії та етнополітики НПУ ім. М. Драгоманова, а також на III міжнародному науковому конгресі українських істориків «Українська історична наука на шляху творчого поступу» (травень 2006 р., м. Луцьк), І, II, III міжнародних наукових конференціях «Національна інтелігенція в історії та культурі України ХІХ-ХХІ ст.» (жовтень 2004 p., жовтень 2006 p., жовтень 2008, м. Вінниця), VІ міжнародному конгресі істориків-аграрників (вересень 2008 p., м. Черкаси), IІІ, V міжнародних науково-теоретичних конференціях «Знаки питання в історії України» (квітень 2007 p., листопад 2009 р., м. Ніжин), III і ІV Міжнародних наукових конференціях «Краєзнавство і учитель» (лютий 2007 p., лютий 2008 p., м. Харків), VІ Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції (жовтень 2007 р., м. Чернівці), ІV, V Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях «Інтелігенція і влада» (березень 2006 р., листопад 2009 р., м. Одеса), всеукраїнській науковій конференції «Людина в структурах повсякденності в історії України» (листопад 2009 р., м. Луганськ), Всеукраїнській науковій конференції «Історія повсякденності: теорія та практика» (травень 2010 р., м. Переяслав-Хмельницький), Гуржіївських історичних читаннях (квітень 2007 р., м. Черкаси), XX і XXI Вінницькій історико-краєзнавчих конференціях (жовтень 2005 p., жовтень 2007 р., м. Вінниця), XII Подільській історико-краєзнавчій конференції (листопад 2007., м. Кам'янець-Подільський), II Могилів-Подільській краєзнавчій конференції (серпень 2006 p., м. Могилів-Подільський), регіональній науково-практичній конференції «Голод і репресії на Поділлі» (листопад 2005 р., м. Вінниця); І та II регіональній науково-практичній конференції «М.С. Грушевський - державотворець, громадський діяч, вчений, публіцист» (вересень 2005 р., вересень 2006 р., м. Бар), на науково-практичних конференціях викладачів НПУ ім. М. Драгоманова і ВДПУ ім. М. Коцюбинського. За темою дисертації прочитано цикл популярних лекцій для громадськості у Вінницькій універсальній науковій бібліотеці ім. К. Тімірязєва (листопад 2007 р. - лютий 2008 р.) та серію лекцій з методичними рекомендаціями стосовно викладання проблем повсякденності для вчителів в Інституті післядипломної підготовки працівників освіти (червень - вересень 2008 р., вересень - жовтень 2009 р., квітень - травень 2010 р., м. Вінниця). Для студентів магістратури ІІЕП ВДПУ ім. М. Коцюбинського читається курс «Історія повсякденності: теоретико-методологічні та джерелознавчі проблеми» (за авторською програмою).

Публікації. Матеріали та узагальнення дослідження опубліковані в двох індивідуальних і двох колективних монографіях обсягом 24,5 авт. арк., 40 статтях у фахових виданнях (20,5 авт. арк.), 18 публікаціях в інших виданнях (7,5 авт. арк.).

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (основний текст - 386 с.), списку використаних джерел та літератури (115 с., 1258 позицій), додатків (10 с.). Загальний обсяг дисертації - 510 с.

2. Основний зміст дисертації

У вступі визначено актуальність теми дисертації, обґрунтовані її хронологічні і територіальні межі, окреслено об'єкт і предмет, мету і завдання дослідження, охарактеризовано його методологічне підґрунтя, з'ясовано наукову новизну і практичне значення, подано відомості про апробацію та структуру дисертації.

У першому розділі - «теоретико-методологічні проблеми історії повсякденності в сучасній історичній науці» - висвітлюються теоретичні, історіографічні та методологічні засади роботи.

Насамперед, з'ясовується зміст поняття «повсякденність» в сучасній гуманітаристиці в цілому й в історичній науці зокрема. Попри те, що історія повсякденності вже набула визнання і легітимності, її понятійний інструментарій все ще остаточно не впорядкований і становить одну з проблемних територій в історичній літературі. Початок дискусії про повсякденність був покладений ще першим поколінням анналістів, які вжили вислів «la vie quotidienne» («повсякденне життя») для назви серії французьких видавців Ашетт у 1930-ті рр. Відновились суперечки з новою силою у 70-80-і рр. ХХ ст. у зв'язку з інституалізацією історії повсякденності як нового напряму історичних досліджень (Alltдgsgeschichte) в Німеччині.

Аналіз спеціальних теоретичних студій про повсякденність як об'єкт наукового дослідження дозволяє виявити причини такої проблемності. По-перше, досить коротким є період вивчення цього явища, порівняно з іншими соціальними об'єктами. предметна зацікавленість повсякденням відбулася на тлі кризи традиційних гносеологічних методологій й усвідомлення неповноти пізнавального процесу, звідси склалось розуміння на засадах протиставлення. Про найбільш виразні бінарні опозиції йшлося у праці Н. Еліаса «Про поняття повсякденності» (1977). Така зручна й виграшна, але малопродуктивна метода визначення сутності повсякдення тривалий час живила дослідницькі проекти. По-друге, світ повсякдення не піддається чіткій формалізації і не має сталих інститутів і механізмів прояву. Це широке коло предметів, стосунків і явищ, які вкрай важко однозначно виокремлювати і відповідно проблемно номінувати. По-третє, повсякденність не має стійкої темпорально-просторової окресленості. її часові ознаки можуть бути в дослівному розумінні щоденними (добовими) і дискретними, територіальні - також різних рівнів і сфер, чітко не відмежовані, динамічно пов'язані і мінливі, що перетинаються і перетікають одна в одну під впливом внутрішнього динамізму життєвих реалій. У повсякденності відкритий характер, тому вона природно і легко модифікується. По-четверте, повсякденністю цікавляться численні наукові дисципліни, а в їх межах - і окремі галузі, кожна з яких ставить різні завдання у вивченні повсякденного життя, об'єктивуючи різні його аспекти. По-п'яте, ускладнює аналітичний процес очевидна життєва звичайність повсякденного, зрозумілість його норм і правил для всіх членів соціуму (верстви, групи, суспільства): ці норми і правила не виписані спеціально - з ними люди погоджуються через їх прийнятність і доступність для всіх і кожного.

Отже, на думку різних дослідників повсякденності (Ф. Бродель, А. Людтке, М. Кром, О. Удод), універсальної категорії для різних повсякденних реалій не існує й навряд чи її можна штучно сконструювати. Серед російських істориків поширене тлумачення повсякденності як сфери задоволення запитів і потреб людини і суспільства (В. Антипіна, Т. Георгієва), що підкреслює її прагматично-утилітарний характер. В європейській історіографії у зв'язку із цим вживається поняття «тріада повсякденності», яку складають їжа, одяг, житло. Останнім часом прирощено четвертий складник - комунікації. Водночас повсякденність не зводиться до утилітаризму і прагматизму, оскільки несе на собі відбиток традицій, свідомості, ментальності.

Наступним блоком теоретичних проблем є питання походження власне історії повсякденності. Одні дослідники (А. Гуревич, Г. Кнабе, Ю. Лотман, О. Удод, В. Головко) обстоюють думку, що проблематика повсякденності постала як самостійний об'єкт з доволі тривалого і цілком послідовного розвитку історії як наукової галузі. Її ґенеза в європі була породжена кризою позитивізму. «Батьками» історії повсякденності називають французьких істориків-медієвістів М. Блока, Л. Февра зі школи «Анналів». Інституційного оформлення й остаточної легітимності напрям набув завдяки діяльності Ф. Броделя та його наступників: Ж. Ле Гоффа, Ж. Дюбі, Е. Леруа Ладюрі та ін.

На думку Н. Пушкарьової, виокремленню історії повсякденності в самостійну галузь наукових студій сприяла діяльність Франкфуртської школи істориків, що націлила істориків і соціологів на аналіз механізмів маніпулювання свідомістю на рівні повсякденних життєвих практик.

Інші дослідники (М. Кром, В. Купріянов, О. Куновська, С. Оболенська) вважають, що своєму офіційному народженню напрям завдячує не французьким анналістам, а новій генерації німецьких соціальних істориків 1970-х рр. з інституту історії ім. М. Планка (Геттінген), які запропонували відмовитись від вивчення суто соціально-політичних структур і процесів та перейти до таких питань, що раніше не розглядались з позиції неконструктивної критики або взагалі замовчувалися, в тому числі й зосередитись на ролі «маленької» людини в історії, її повсякденному житті, стосунках з соціальними структурами. Безпосередній імпульс задали переклади праць англійських соціальних істориків (М. Травельян, Е. Томпсон, Кр. Хілл, Е. Хобсбаум) та впливи соціології (М. Вебер, Н. Еліас, Е. Гуссерль, А. Шюц). У цей час в Німеччині виник навіть рух «історичних майстерень» (Geschiсhtswerkstдtten), в яких співпрацювали фахівці і непрофесіонали, спільно досліджуючи теми на локальному або регіональному рівні. За підрахунками А. Кур'яновича, на середину 1980-х рр. в цілому у Західній Європі працювали понад 1,5 тис. наукових історичних гуртків, які вивчали умови праці, житлового забезпечення, організації відпочинку. Отже, німецька alltдgsgeschichte («історія повсякденності») або «історії знизу» (Geschichte von unten) загострила увагу на пересічній звичайній людині.

В Італії у 1980-і рр. виник різновид «історії знизу», прихильники якого (К. Гі-нзбург, Д. Леві) набули назви «мікроісторики», оскільки зосереджувались на локальних просторах і подіях.

За оцінками В. Гудкова, О. Золотухіної-Аболіної, Н. Козлової, В. Лелека, історія повсякденності склалась завдяки впливам і запозиченням проблематики з інших гуманітарних наук, передовсім соціології та філософії. Цікавість до феномену повсякденності як такого у західній філософії і соціології зростала впродовж ХХ ст. (Е. Гуссерль, М. Хайдеггер, Д. Лукач, Л. Вітгенштейн, пізніше - А. Шюц, П. Бергер і Т. Лукман).

В сучасній Російській Федерації історія повсякденності є одним з пріоритетних напрямів досліджень, представлених вже двома поколіннями істориків і низкою наукових шкіл і центрів. ґрунт для швидкої інституалізації історії повсякденності в самостійний напрям у Росії був підготовлений зусиллями ряду науковців-гуманітаріїв радянського часу, серед яких А. Гуревич, Г. Кнабе, М. Бахтін, Ю. Лотман, Д. Ліхачов та ін. Вже у період «перебудови» історики Ю. Афанасьєв, В. Бордюгов, Ю. Поляков, А. Соколов, О. Хлевнюк та ін. зосередили увагу на феномені радянського тоталітаризму і наслідках соціалістичної модернізації. З середини 1990-х рр. до проблемного поля вивчення радянського минулого стали поступово входити окремі аспекти повсякдення: спочатку його матеріально-побутове забезпечення (умови праці, заробітна платня, житло, харчування, оздоровлення), потім - ментальні характеристики. Поглибленню соціально-антропологічних досліджень сприяли контакти з зарубіжними радянологами (Ш. Фіцпатрік, М. Левін, С. Бойм, Т. Віхавайнен).

На нинішньому етапі дослідження повсякденності координує спеціально створена Наукова рада Відділення історії РАН «Людина у повсякденні: минуле і сучасне». Проблема вивчається в межах великих проектів «Людина і фронтове повсякдення у війнах Росії ХХ ст.», «Російська повсякденність за десять століть у дзеркалі гендерних стосунків: тенденції, динаміка, перспективи змін», «Повсякденний світ радянської людини: стратегії виживання і механізми адаптації за умов соціальних трансформацій 1920-1940-х рр.», що підтримуються грантами Російського гуманітарного наукового фонду.

Характерною ознакою російської історіографії повсякденності є її широке регіональне представництво, коли на локально-місцевому матеріалі уточнюються типові картини життя країни в цілому. У надзвичайно розлогому спектрі студій тут вирізняються звернення до виробничої повсякденності, проявів девіантної поведінки. Серед активно розроблюваних проблем - вплив побуту на опанування життєвих труднощів; повсякденний побутовий досвід і створення відносно автономного режиму існування, формування його індивідуальних та групових практик.

В Україні історія повсякденності постала з теренів заборонених тем офіційної історії - з тіньових сторін радянського суспільства, з характеристики асоціальних і аномальних явищ, девіантності, релігійності тощо. До перших яскравих прикладів вивчення девіантної поведінки радянських громадян у перші непівські роки належить монографія В. Іващенка та І. Іщенка «Україна непівська: аналіз соціальних аномалій південного регіону» (Дніпропетровськ, 2006).

теоретичні аспекти повсякденності першим підніс у низці публікацій О. Удод. Н. Яковенко чи не першою в Україні порушила проблему менталітету в соціальній історії, нею на кафедрі історії України НаУКМА був реалізований науково-практичний проект «Повсякденна історія як дослідницька проблема». Серед оригінальних праць про селянський менталітет відзначимо книги С. Дровозюка та Ю. Присяжнюка. Окремо заслуговує на увагу книга Я. Грицака «Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886)» (К., 2006), що написана, за визначенням автора, як «мікроісторія макролюдини» з глибоким розумінням не тільки епохи в цілому, а й світоглядних світів і буденних реалій зокрема.

на становленні проблематики повсякдення в перше десятиліття незалежної України позначилась низка пізнавальних процесів: народознавчі й етнологічні студії, розвідки краєзнавців, оновлена біографістика, журналістські і дидактично-освітні проекти.

У середовищі академічної науки напрям виокремився з поглиблених студій соціальної історії радянського минулого у відділах під керівництвом В. Даниленка, С. Кульчицького, О. Лисенка. Важливий внесок до теорії і практики повсякденної історії зробили П. Бондарчук, О. Вільшанська, Т. Вронська, Т. Заболотна, І. Колесник, В. Марочко, О. Мовчан, В. Молчанов, М. Смольницька, В. Швидкий та ін. Значущість нового пізнавального процесу настільки відчутна, як відзначає С. Кульчицький, що не може бути проігнорованою в синтетичних працях, які охоплюють увесь спектр минулого країни. Інститут історії України НАН України вийшов на фінішну пряму в реалізації надзвичайно трудомісткого проекту, який виконується з кінця 90-х рр. - 10-томної «Енциклопедії історії України». Колектив готовий у найближчі роки зробити інвентаризацію здобутого знання в іншій площині - у вигляді багатотомної узагальнюючої праці з історії України. Вже успішно реалізовується серія монографічних видань «З історії повсякденного життя в Україні». На сторінках «Українського історичного журналу», в часописах «Соціум», «Ейдос» та ін. опублікована низка теоретичних і фактографічних статей з проблем повсякденності.

Таким чином, на нинішньому етапі можна визнати появу історії повсякденності як самостійного напряму досліджень в Україні. Потужний вплив на її ґенезу мали історико-антропологічні напрацювання традиційної вітчизняної історіографії першої чверті ХХ ст., а також засвоєння зарубіжного досвіду «нової історичної науки», міждисциплінарних контактів і запозичень з суспільно-гуманітарних дисциплін. Її інституційне становлення триває, що засвідчують дискусії та обговорення проблематики на спеціальних науково-теоретичних конференціях: «Людина в структурах повсякденності України» (грудень 2009 р., м. Луганськ), «Історія повсякденності: теорія та практика» (травень 2010 р., м. Переяслав-Хмельницький), «Історія України крізь призму мікроісторії та історії повсякденності» (вересень 2010 р., Київ), «Історія повсякденності: наукова територія» (жовтень 2010 р., м. Харків).

Історія повсякденності знайшла своїх прихильників не тільки серед академічної, а й у професорсько-викладацької спільноти: С. Куделко, С. Посохов, О. Рябченко - у Харкові; М. Борисенко, А. Кравченко, О. Потильчак, О. Прохоренко, В. Шарпатий - у Києві; О. Ісайкіна, О. Лукашевич, Т. Нагайко - у Переяславі-Хмельницькому; З. Лихолобова, О. Стяжкіна, М. Герасимова - у Донецьку; Н. Гогохія, Т. Дорош - у Луганську; О. Коляструк, В. Кононенко, О. Мельничук, М. Зінчук - у Вінниці; О. Баханов, О. Федчиняк - у Бердянську; Л. Аскерова - у Чернігові та ін. Водночас в окремих колах традиційних істориків ще не подоланий скептицизм стосовно її самодостатності й інституційної окремішності, присутня деяка упередженість і звинувачення її в необ'єктивності й релятивізмі, не усталились методика та інструментарій напряму, точаться дискусії навколо джерел і науково-документального забезпечення.

На сучасному етапі повсякденнознавчих студій можна визначити три головні напрями їх розвитку: теоретико-методологічний, джерелознавчо-методичний, конкретно-фактографічний - з переважанням останнього.

Історія повсякденності в Україні має чимало слабких рис: а) їй бракує міждисциплінарного діалогу з колегами-гуманітаріями; б) повільно долається методологічний вакуум; в) відчутне наслідування російської і, менше, західної теорії та методології.

Окремого осмислення вимагають теоретико-методологічні підстави історії повсякдення. Адже у кожній з національних шкіл, що визнають повсякденність об'єктом історичного аналізу, предметні рамки й методологія історії повсякденності мають свої особливості. Вони зумовлені низкою чинників: загальним розвитком тієї чи іншої національної історіографії, станом її сучасних здобутків; наявністю науково-дослідних традицій, шкіл і центрів; загальним рівнем розвитку суспільства і станом його світоглядних, громадянських і гуманітарних запитів; забезпеченістю науково-інтелектуальними силами, в тому числі наявністю лідерів напряму. Крім того, в Україні становлення методології повсякденності уповільнене й об'єктивними причинами. Написання з новітніх позицій історії України в умовах незалежності змусило вітчизняних істориків знову віддати перевагу політичній історії, історії еліт, ідей, ідеологій, суспільних інституцій, нації тощо. Невиразне у цьому сенсі щодення не надавалось до наукової затребуваності, залишаючись і надалі поза дослідницьким інтересом і аналізом, його теоретизування тривалий час не було актуалізоване. Ескалацію новітніх соціально-антропологічних студій підсилило розчарування в нещодавно розроблюваних тоталітарній і модернізаційній концепціях радянського минулого, яким не вдалося відповісти на всі питання щодо сутності радянського ладу. Ні формаційно-класова, ні структуралістська методології не брали до уваги «простої людини», поведінкових норм і повсякденних практик, зумовлених її культурно-історичною ментальністю. Таким чином, необхідність теоретичного окреслення методології історії повсякденності нині є цілком очевидною.

На дослідженнях повсякдення найбільше позначився вплив соціологів: у них запозичено так звані якісні методи. Підвалинами якісного дослідження є переважно «розуміючий» підхід у соціології М. Вебера, феноменологія Е. Гуссерля і А. Шюца і заснована на ній конструктивна парадигма П. Бергера і Т. Лукмана. «розуміючий» підхід враховує, що люди, яких досліджуємо, орієнтуються на власні уявлення про довколишній світ, його устрій та інших людей в ньому. Для дослідника це означає обов'язок, по-перше, зрозуміти погляди досліджуваних людей, а не відтворювати свої; по-друге, інтерпретувати дії, вчинки, слова тощо досліджуваних людей у контексті саме їх власного уявлення про світ, в якому вони жили і діяли.

Велику роль в історії повсякденності відіграють контакти з мовознавством. Адже мова не лише обслуговує взаємодії людей «тут-і-зараз» і «обличчям-до-обличчя». Вона здатна також поєднувати різні зони реальності буденного життя і навіть виходити за його межі. Вона може інтегрувати досвід переживань, пов'язаних з трансцендентними світами, і «вживляти» цей досвід в «тканину» повсякденності. Мова є не лише засобом спілкування, а й інструментом, за допомогою якого відбувається накопичення і передача різної інформації, в тому числі так званого «соціального запасу знань»; загальна причетність членів до одного соціуму дозволяє встановити певні правила взаємодії між ними. Для істориків повсякдення справді «немає дійсності поза мовою».

для реконструктивної діяльності істориків повсякденності необхідна візуальна компетентність: без «бачення» повсякденних реалій у конкретиці, в деталях, образах, в динаміці змін не можна перейти до осмислення цієї сфери у житті суспільства.

У вивченні повсякденності необхідно сполучати методи мікро- і макрорівнів історичного дослідження. мікроісторичний підхід до повсякденності дозволяє взяти до уваги множинність приватних доль.

У другому розділі - «стан історичного осмислення феномену повсякденного життя інтелігенції в радянській україні 1920-х рр.» - розглянуто, як в історіографії досліджувалося повсякденне життя української інтелігенції першого десятиліття радянської влади. Радянськими істориками вказана проблематика не була спеціально розроблена. Це зумовлене принаймні двома методологічними обставинами. По-перше, за радянських часів у вітчизняній гуманітаристиці історії повсякденності як самостійного напрямку наукових студій не існувало, відповідно предметного дослідження цієї історичної реальності не провадилось. По-друге, класовий підхід, що домінував в історичній науці, відводив інтелігенції другорядне місце, тому її історія не тільки опинилась поза полем активного вивчення, а й набула критично-викривального характеру.

Визнання за інтелігенцією ролі міжкласового прошарку, рекрутованого з різних верств, відмова їй у самостійній позиції в житті суспільства від самого початку принизили її статус і в науці. Партійна полеміка про інтелігенцію торкнулась не лише світоглядних і фахових характеристик останньої, а й її буденно-житейських ознак: побутових звичок і традицій, етично-моральних норм, естетичних прихильностей, поведінкових мотивацій тощо. інтелігенцію звинувачували в буржуазності й ворожості до пролетарської держави за тяжіння до комфортних і затишних умов праці, прагнення вільного нерегламентованого дозвілля і відпочинку. Обстоювання нею особистісного простору думки і дії, зорієнтованість на традиційні моральні норми і духовно-релігійні цінності, збереження особистої незалежності і дотримання індивідуалізованої позиції в соціумі гостро суперечили ідеї комунізації суспільства.

У 1920-ті рр. партійні історики розглядали інтелігенцію як економічно несамостійну соціальну групу, не пов'язану безпосередньо з виробництвом, продукуванням матеріальних благ, їх розподілом тощо. Ця обставина визначала соціальну і політичну «другорядність» інтелігенції. Отож за такого ставлення не могло бути спеціального вивчення матеріально-побутових умов, настроїв, переживань політично зневажуваного прошарку, тому цілісних студій про повсякденне життя інтелігентів немає в радянській історіографії аж до 1970-х рр.

Попри те, що повсякдення спеціально не було об'єктом дослідницьких студій, аналіз радянської історичної літератури про різні сторони життя суспільства в 1920-ті рр. в цілому дозволяє стверджувати, що характеристика окремих рис щоденності все ж присутня в багатьох працях. про неї йшлося принагідно чи побіжно крізь призму матеріально-побутового забезпечення різних трудящих верств в аспекті соціальної політики держави, завдань і наслідків культурних змін у країні тощо. З'явились і перші публікації про діяльність установ, створених на підтримку інтелігенції, зокрема про ЦЕКУБУ та ВУКСУ.

На іншому полюсі фахової літератури 1920-х рр. - історичні, етнографічні й краєзнавчі публікації українських істориків традиційної школи, що не тільки відображали боротьбу «нового» зі «старим», а й показували ставлення інтелігенції до цього двобою. Етнографічні розвідки В. Петрова, Н. Заглади, А. Лободи, А. Кримського, К. Грушевської та багатьох інших дають виразне уявлення про змістову сторону їх виробничої повсякденності, характеризують взаємини офіційної ідеології та науки, розкривають адаптивно-пристосувальні механізми й способи виконання ними своїх фахових обов'язків навіть за категорично ненаукового замовлення влади.