Повсякденне життя інтелігенції УСРР у 1920-ті рр.: сучасний теоретико-методологічний та історіографічно-джерелознавчий дискурс

У наступні десятиліття радянська історіографія інтелігенції побіжно і фрагментарно подає характеристику умов життєдіяльності інтелігенції. Серед істориків, що прагнули показати соціальні реалії більш відповідно, слід назвати Ю. Курносова, В. Литвинову, В. Соскіна, Л. Ткачову, С. Федюкіна.

Новий етап у вивченні соціальної історії СРСР розпочався з середини 1980-х рр. З історії інтелігенції були написані нові, узагальнюючі праці, ґрунтовані на філософсько-соціологічному аналізі. Доба «перебудови» дозволила розпочати переосмислення історії радянського суспільства, звернувши спеціальну увагу на повсякденне життя людей. Перші розвідки з цієї проблематики стосувались аналізу приватного життя представників радянського істеблішменту, видатних діячів літератури і мистецтва, натомість пересічний інтелігент залишався поза увагою і далі. У переважній більшості праць побутова сторона життя суспільства знаходила відбиток лише як тло «великої» історії.

У пострадянській російській історіографії в інтелігентознавчих центрах (Москва, Санкт-Петербург, Іваново, Новосибірськ, Казань, Кемерово, Єкатеринбург, Омськ та ін.) відбулося виокремлення повсякденнознавства. Наприкінці 1990-х рр. з'явилися ґрунтовні праці про світоглядно-ментальні зміни в інтелігентських колах дореволюційного покоління, зумовлені трансформацією суспільно-політичного і соціально-економічного життя у 1920-ті рр. серед їх авторів - А. Квакін, С. Красильников, В. Назимова, Ю. Поляков, А. Сальникова, А. Соколов, В. Риженко, К. Федорова та ін. Сучасні російські дослідники цілком подолали «реабілітаційний комплекс» у відтворенні історії радянської інтелігенції, який заважав реалістичному висвітленню повсякдення. залучення ними до аналізу особових документів інтелігенції дозволило глибше розкрити її життєвий світ, на підставі висловлених у них самооцінок з'ясувати різні типи її реакцій і поведінки в умовах радянської соціалізації, уникнути уніфікаційних стереотипів про адаптацію верстви, критичніше показати наслідки її розгубленості й невизначеності у 1920-х рр.

Методологічно російські історики повсякдення звільнились від ейфоричного захоплення новою методою вивчення реалій, зрозумівши, що історія повсякденності не є методологічною панацеєю для подолання кризи тотальної історії. настало певне «витверезіння» стосовно її об'єктивної обмеженості, усвідомлено потребу поєднання її з іншими існуючими методами і напрямками історичної науки. попри утвердження історії повсякдення в лідерстві в сучасній російській історіографії поруч з історією ментальностей критичне ставлення до неї зростає у міру синтезування досвіду інших антропологічних галузей гуманітарних знань. Сучасний історичний підхід не обмежується пізнавальними й оціночними критеріями, а враховує широкі історичні параметри: ідеологічні, економічні, соціальні й індивідуальні чинники поведінки, мову, колективну пам'ять, менталітет, відчуття часу, символіку простору тощо. Людина розглядається не тільки як втілення абстрактних (моральних і раціональних) ідеалів, а в єдності з біологічними, соціальними і ментальними структурами життєдіяльності.

Сучасна російська історіографія повсякденного життя інтелігенції першого радянського десятиліття представлена доволі значною когортою дослідників різних поколінь. Перше складають історики, чиє професійне становлення відбулась за часів марксистської методології (А. Квакін, Н. Козлова, Н. Лебіна, Ю. Поляков, А. Соколов, А. Чистіков). наступна генерація - вільна від переживання кризовості чи недосконалості попередніх історичних концепцій. Учені, умовно віднесені нами до першої групи, тяжіють до збереження макродосліджень із зосередженням уваги на повсякденних аспектах. Інші ж (О. Лівшин, І. Казанін, І. Орлов) повсякденну проблематику розробляють як цілком самодостатню. В історії радянської інтелігенції 1920-х рр. матеріально-побутова сторона розроблена значно краще, ніж комунікативні життєві практики, інтеракції повсякденності. Відображено соціальну мімікрію інтелігенції, її внутрішню, приховану опірність, хоча відсоток таких досліджень поки що незначний.

В Україні опанування проблематики повсякдення інтелігенції 1920-х рр. логічно розпочалось з найбільш доступного аспекту його прочитання - з матеріально-речової сторони буття, власне побуту. Це дозволило відтворити точніше й детальніше реалії щоденного життя інтелігентів, наповнити відомі на рівні структур та інституційних форм картини минулого предметною конкретикою, зіставити виміри великої історії зі світом пересічних людей. на сьогоднішньому етапі, окрім домінуючого етнографічно-побутового компоненту, в дослідженнях присутні елементи соціально-культурного та історико-психологічного аналізу (Н. Гогохія, В. Головко, Г. Єфіменко, Г. Касьянов). можна погодитись із думкою дослідників, що ідеальне щодення інтелігента уявлялось як мінімальний комфорт для вдоволення життєвих потреб у необхідному обсязі. До його усталених складових входили якісна й поживна їжа, нормальні санітарно-гігієнічні умови, зручне і функціональне начиння (меблі, побутові речі), безпека (в тому числі стабільність, впорядкованість). Водночас аналіз публікацій дозволяє дійти висновку, що в екстремальних ситуаціях (війни, повоєнної розрухи і дисгармонізації) інтелігенція переважно вміла терпляче й стоїчно зносити випробування і незручності. Втрата повсякденних матеріально-побутових зручностей не була для більшості її представників катастрофічною, дискомфорт побуту сублімувався в діяльнісній активності. Не посідаючи високих позицій у градації доходів і соціального престижу, інтелігенція тим не менше не втрачала своєї функціонально-родової ідентичності, продовжувала дотримуватись сформованих нею моральних ідеалів, зберігала прихильність до національної культури, намагалась опиратися чиновницькій бюрократії. Разом з тим на іншому полюсі її реакцій - апатія, байдужість, безпорадність, настрої безвиході, самоусунення, песимізм і занепадництво.

Аналіз публікацій українських авторів про адаптивні реакції засвідчує, що цей напрям вивчення повсякденності інтелігенції тільки набуває окреслення. Найбільш продуктивними тут є зусилля Н. Гогохії, що поставила за мету дослідити формування структур повсякденності в умовах становлення тоталітарного режиму. Розкриваючи пристосувальні практики, вона дійшла висновку, що соціальна мімікрія була одним з результативних шляхів засвоєння нових стандартів життя. Поза увагою дослідників поки що залишаються чимало сторін життя інтелігенції у 1920-ті рр.: способи організації сімейного побуту, товарисько-приятельські стосунки, приватні інтереси, дозвілля, прояви девіантної поведінки.

Третій розділ - «Джерельна база відтворення, осмислення та розуміння повсякденності» - присвячений характеристиці комплексу джерел історії повсякденності інтелігенції в роки післяреволюційної руїни і непу.

загальний аналіз документальних підстав відтворення повсякденності здійснений шляхом джерелознавчої критики. У відборі джерел авторка керувалась як загально-історичними вимогами, так і специфічними - з огляду на предмет дослідного забезпечення. У роботі використані загально теоретичні і джерелознавчі оцінки Я. Калакури, І. Ковальченка, А. Кур'яновича, Х. Медика, О. Медушевської, І. Орлова, м. румянцевої, А. Сальникової, А. Сенявського, О.Сенявської, Т. Тяжельникової, Н. Яковенко та ін.

повсякденне життя відображається у численних текстових письмових документах епохи, складених у контексті розв'язання різних державних, господарських, соціальних, культурних проблем життєдіяльності суспільства і не має спеціально локалізованих чи інституційно оформлених джерельних носіїв та спеціальних інформантів. Джерела повсякденності різного походження і призначення можуть говорити про одне й те саме різною мовою, послуговуватись різним семантично-символічним кодуванням реальності, засвідчувати різні сторони життя, зовсім не обов'язково дотичні до відтворення цілісної картини, почасти не підвладні чіткій системності, тим більше ієрархічності, дуже часто мозаїчні, уламкові. Історику повсякденності нерідко, як археологу, доводиться за фрагментом вибудовувати ціле. Наративна реконструкція повсякденності потребує від дослідника здатності звести документальні деталі до єдиного, спираючись на фрагменти, відтворити ціле навіть за браком частин, що випали і не віднайдені. Це можна здійснити лише за умови глибокого і всебічного розуміння законів історичного процесу, володіння необхідним макроісторичним знанням про відтворювану епоху і суспільство в ній.

Джерела з повсякденності мають кілька рівнів інформативності. Передусім вони фіксують факт, подію, обрамлюють її конкретно і предметно. По-друге, відображають суб'єктивне ставлення автора. По-третє, втілюють закони політичного, релігійного, філософського порядку, жанрові коди, етикетні міркування епохи в цілому. Насамкінець вони містять приховану інформацію. Щоб розкрити латентний зміст тексту, дослідник має вдаватись до різних джерелознавчих прийомів і методів, брати до уваги не тільки прагматичний аспект інформаційного поля, а й аксіологічний. Відомості про ціннісні норми й орієнтири рідко викладаються прямою мовою, їх слід реконструювати шляхом ретельного аналізу і синтезу, зіставленням очевидної інформації, зафіксованої суб'єктом свідомо, і неочевидної, що відклалась мимоволі і безпосередньо не виявлена для суб'єкта. Питома вага останньої перевищує виражену, оскільки взаємозв'язків, притаманних тим або іншим об'єктам, явищам і процесам, завжди набагато більше, ніж ознак, що безпосередньо їх характеризують. Дослідник має використовувати інформацію офіційну і неофіційну, визнавати не лише об'єктивні відомості, а й суб'єктивні судження про них або про події, факти, явища, що в них відображені, вивчати різні документи, чітко визначивши авторську позицію відтворення повсякденної історії.

Відомості про повсякденність з письмових текстових документів видобуваються переважно шляхом спеціального діалогового аналізу тексту, коли зафіксована в ньому інформація піддається семантичному розшифруванню.

Прийнятні для відтворення історії радянської повсякденності джерела можна розділити на такі групи: 1) офіційні історичні документи; 2) документи особового походження (епістолярії, мемуари, щоденники, (авто)біографії тощо); 3) періодична преса; 4) художня література та історична публіцистика; 5) візуальна документалістика (графічна, образна); 6) усні свідчення (інтерв'ю, опитування, чутки, анекдоти, бувальщини), 7) предметно-речові пам'ятки.

Документальним підґрунтям для реконструкції повсякденного життя інтелігенції УСРР у непівський період є архівні матеріали. Здобувачка опрацювала, проаналізувала та верифікувала значну кількість архівних матеріалів у 8 державних архівах України (4 центральних, 3 обласних, 1 міському). Чільне місце серед джерел з проблематики посідає колекція ЦДАВО України, зокрема документи фондів Наркомату освіти (ф. 166), Уповноваженого Комісії сприяння ученим РНК СРСР при РНК УСРР (ф. 331), Наркомату соціального забезпечення (ф. 348), Наркомату робітничо-селянської інспекції (ф. 539), Всеукраїнської ради профспілок (ф. 2605), професійних спілок працівників освіти (ф. 2717), мистецтв (ф. 2708), металістів (ф. 2595), гірників (ф. 2602), машинобудування (ф. 7676) та ін. Важлива інформація, що свідчить про відносини «інтелігенція - влада» і дає можливість подивитися на конструювання повсякденного світу з точки зору влади, міститься ЦДАГО України (ф.1, оп. 6, 7, 20; ф. 57). Документи ЦДАМЛМ України і Інституту рукопису НБУВ висвітлюють професійну діяльність відомих діячів української культури та науки. В особових фондах Д. Багалія, М. Бережкова, М. Василенка, О. Довженка, М. Зерова, В. Еллана-Блакитного, С. Таранушенка, М. Хвильового та ін. містяться важливі відомості про умови діяльності, життя, побуту, дозвілля, відпочинку, тут представлені переважно особові документи, світлини фондоутворювачів. Регіональні особливості повсякденного побутування інтелігентів міста і села, центра і провінції відстежувались за колекціями держархівів Вінницької, Дніпропетровської, Харківської областей та м. Києва.

Ці архівні документи уможливлюють погляд на події та явища з офіційної точки зору, яка постає з рекомендацій, постанов, резолюцій, обіжників, приписів, наказів тощо; життєві обставини в них узагальнені й стандартизовані, що дозволяє відстежувати тенденції, закономірності повсякденного життя, хоча без належної конкретики й виразності. Аналіз матеріально-побутового забезпечення інтелігенції передбачає оперування даними про заробітну платню, пайки, пенсії, премії й інші форми соціального забезпечення, про споживчий кошик (у кількісному і якісному вимірі), ціни на промислові і продуктові товари тощо. Відтворення дозвіллєвої сторони повсякдення спирається на відомості про інфраструктуру сфери відпочинку (комплекс культурних установ, статистика їх відвідування). Без офіційних відомостей про мережу лікарень, медичних пунктів, аптек, санаторіїв, будинків відпочинку, про кількість і фаховий рівень лікарського та середнього і нижчого медичного персоналу в них, а також про матеріально-технічну базу цих закладів такий важливий бік повсякденності, як фізичний стан, самопочуття і здоров'я суспільства, залишиться без належного висвітлення.

Водночас чимало життєвих реалій не були презентовані засобами офіційної інформації. Суб'єктивну сторону минулого історик повсякдення відшукує в документах особового походження. Его-документи, як «мимовільні очевидці» (М. Блок), цінні своєю безпосередністю й унікальністю особистісного погляду на життєві реалії. вони відтворюють не стільки факти минулого, скільки ставлення до них, відображають відчуття реалій, сприяють розумінню атмосфери подій. Письмові свідчення приватного характеру (щоденники, епістолярії) виникають не у стерильному середовищі. В будь-якому разі, свідомо чи позасвідомо, вони створюються з огляду на обставини суспільного контексту, в них мимоволі враховуються морально-етичні норми, усталені стандарти суджень і оцінок. отже, за приватними спостереженнями і зауваженнями - не тільки індивідуально-персоналізований зріз часу, а й відбиток громадської думки, настрою в широкому розумінні. Вони, на відміну від офіційних, мають часом несподіване, незвичне наголошування на так званому головному і другорядному, в них такі акценти можуть мінятися місцями, чого не припускають документи офіційного формування. Нерідко у мимохідь кинутих висловах чи фразах можна вловити найточнішу оцінку досліджуваного, коли неочікувана фіксація випадковості віддзеркалює закономірність, а підкреслена виключність відтіняє типовість явища. Приватний автор вільний у виборі об'єкта спостереження і ракурсі його оцінювання. погляд пересічної людини - людини з натовпу - нерідко вихоплює з життя такі факти і деталі, які з офіційних позицій не помітні і тому не беруться до уваги в аналізі. У таких документах важливий їх словниковий масив, який відображає не тільки інтелектуальну культуру автора, а й сучасні йому мовленнєві норми, стандарти, сленги. З повсякденним існуванням людини тісно пов'язані штампи ідеологічної мови часу. Для дослідника такі фігури мовленнєвої культури - відбитки (зліпки) епохи, а у синхроні вони ще й є чинниками повсякденного життя. Авторські нотатки (М. Бережкова, В. Винниченка, В. Вернадського С. Єфремова, С. Русової та ін.) виразно суб'єктивні, але, фіксуючи суспільні події, вони перетворюються на своєрідний і цінний документ епохи, є «своєрідною кардіограмою суспільних настроїв, переживань» (М. Жулинський). Так само листи легко втрачають приватний характер, коли спілкування автора й адресата наповнене фактами з історії, культури, політики, коли воно резонує з часом. Нерідко листи писалися «езоповою мовою». (так, С. Єфремов і Є. Чикаленко заздалегідь домовились оминати небезпечні теми, пам'ятаючи про «презумпцію перлюстрації»). Епістолярії А. Кримського, М. Грушевського, Д. Яворницького - унікальне джерело повсякденної праці учених, їх громадянської позиції.

Мемуарні свідчення відіграють не менш важливу роль для дослідника повсякдення, оскільки спогади пишуть, аби роз'яснити, «як все було насправді». З іншого боку, писані на певній відстані від згадуваного, вони є неповно інформативним документом через дискретні особливості людської пам'яті, крім того, спогади радянських людей дослідники цілком правомірно вважають «не виговореними до кінця» (В. Кабанов) з огляду на цензурні перестороги.

Зміщення пізнавального акценту в історичному дослідженні з соціально-політичного на індивідуально-психологічне вимагає від історика врахувати не тільки суто раціональне, а й емоційно-чуттєве сприймання. Через це в методології історії повсякденності традиційне протиставлення наукового і художнього способів відтворення минулого розв'язується союзом між ними. Такий діалог став одним з безпосередніх наслідків історико-антропологічного повороту в гуманітаристиці. Художній текст для історика не є джерелом у класичному розумінні документальних підстав, але завдяки образності є радше аналітично-реконструктивним простором, в якому можна віднайти «дрібниці життя». Історик повсякденності сприймає літературне джерело як опосередкованого інформанта про повсякденність. художня література є відбитком часу і спроможна на позасвідомому рівні відстежувати існуючі в суспільстві настрої задовго до того, як вони будуть систематизовані наукою і знайдуть відображення в історіографії. Колористика творів І. Бабеля, М. Булгакова, О. Вишні, М. Зощенка, В. Катаєва, М. Куліша, В. Підмогильного, Ю. Олеші, І. Ільфа і Є. Петрова настільки історична, що правдиво виведені ними персонажі не лише спонукали до наукового аналізу соціальних дослідників, а й визначили історичні типажі непу.

Для історика повсякденності художній твір вартісний з кількох причин. По-перше, завдяки розгорнутому у часі і просторі авторському опису характерів героїв, їх вчинків, ціннісних орієнтирів і моральних принципів вимальовується загальне уявлення про психологічний клімат епохи, притаманні їй життєві норми й аномалії громадського і приватного життя, стандартні і виняткові, прийнятні і девіантні поведінкові реакції різних соціальних верств у певних умовах, про їх емоційно-чуттєві переживання тощо. По-друге, присутній у художньому творі світ матеріально-побутових умов життя і праці надається до відтворення цілісної образної конкретики предметно-речового оточення людей. У такий спосіб повсякдення набуває своєї «тілесності» у кількісному і якісному розумінні, у кольорі й об'ємі, звучанні і пластиці, у плинності і мінливості. Завдяки такій «матеріалізації» повсякденного простору можна виявити в ньому типове і унікальне, масове і одиничне як на рівні побутовому (їжа, одяг, взуття, житло), так і сенсово-аксіологічному (світоглядні виміри, культурно-естетичні потреби). По-третє, розкриття внутрішнього світу героїв, аналіз їх емоцій, роздумів, мрій і намірів, споглядання за їх віруваннями і потаємними переживаннями сприяють розумінню духовної сфери повсякденного життя, його ментальних складових.

оскільки громадська думка не завжди може бути висловлена писаним текстом, важливим джерелом повсякденної історії є усні свідчення, серед яких вирізнимо такі групи: масові стійкі форми (пісні, частівки, куплети, приказки, примовки) та ситуативно-принагідні (анекдот, чутка, бувальщина, плітка). Вони мають велике значення в методичному інструментарії дослідника щоденності. В усних творах відбувається «зняття» опозиції «влада - народ», «панування - підкорення», викриваючи амбівалентність будь-якого політичного явища, позбавляючи його прямолінійності і категоричності. У «сміховій» формі (іронія, сатира, сарказм, жарт, шарж, тирада, епіграма) ці тексти, з одного боку, десакралізовують владу й ідеологію, а з іншого -маскують власні слабкості людей, психологічним щитом прикривають від сваволі влади, ударів долі. реальність комізму, абсурду, парадоксу в цих формах відображала комізм, абсурд, парадокс реальності (аж до трагізму).

Прислів'я і приказки зазвичай породжувалися обставинами, виявляючи психологічні погляди суспільства. У міському середовищі своєрідним носієм неофіційної інформації ставав і анекдот, авторами якого найчастіше визнають (Ю. Борєв, В. Днепров) демократичну інтелігенцію й освічене міщанство. Оцінюваний крізь призму «антирадянської агітації і пропаганди», анекдот ігнорувався офіційними істориками, не брався до аргументації, хоча був реальним важелем соціальних колізій в радянські часи. В умовах жорсткої несвободи політичний анекдот віддзеркалював ставлення суспільства до важливих подій і явищ, був формою протесту (так, анекдоти, записані С. Єфремовим у щоденнику, суголосні його критичному налаштуванню).

Особливу групу усних джерел утворюють спеціально-ініційовані або «спровоковані дослідником свідчення» - наслідок цільового розпитування про події, факти, явища. Повнота такої усної інформації залежить як від того, хто згадує, так і від того, хто розпитує.

В аналітичному полі історика повсякденності поруч з письмовими та усними джерелами обов'язковими є також візуальні свідчення.

Речові пам'ятки 1920-х рр. можна віднайти в музейних колекціях - як державних, так і приватних. Вони зберігаються в них справді як пам'ятки-свідки минулого. Природа речового джерела, з одного боку, визначає його чуттєву достовірність, особливу переконливість, доказову силу, а з іншого - обмежує інформаційні можливості предмета, оскільки не виражає абстрактних понять. Тому ці джерела відображають багато процесів лише опосередковано. В радянській країні у 1920-ті рр. окремі речі стали «прецедентними текстами»: шкірянка і будьонівка - в часи громадянської війни, синя блуза і червона хустина - в ранні непівські роки тощо.

Візуальні архіви радянського минулого - світлини і кінострічки - створювались у безпосередньому плині подій не для науки, не для музею: це оригінальні артефакти свого часу. Для історика повсякденності важливу групу фотосвідчень складають газетно-журнальні світлини. Їх вартість як історичного джерела посилюється доступністю і масовістю, визначеністю в просторі і часі. За ними добре простежується інфраструктура повсякдення. Інформаційним може бути аналіз невербальної мови в них - мови тіла, жестів, міміки, поглядів. велике значення мають написи на знімку, а також супровідні підписи, коментарі, позначки.

Аналіз фотографій інтелігенції 1920-30-х рр., вміщених у періодичній пресі, дозволяє відзначити такі їх прикметні ознаки: 1) домінує образ «людини у праці» (в кабінеті, в лабораторії, біля кафедри, за операційним столом); приватно-довільних, родинно-сімейних світлин майже немає; 2) переважають портрети-абстракції: «лікар», «учитель», «фізик», «інженер»; вкрай рідко фотографії персонально ідентифіковані (з прізвищем, іменем); 3) світлини обов'язково мають своєрідні маркери професійної приналежності портретованих - атрибути їх фахової діяльності; 4) найчастіше представник інтелігенції зображений в оточенні пролетарів, селян, дітей, а якщо наодинці - то, ледь не завжди, поруч з портретом / погруддям вождя або закличним лозунгом чи плакатом.

Таким чином, джерельна база для відтворення повсякденних реалій інтелігенції в Україні у 1920-ті рр. є цілком достатньою, репрезентативною.

Розділ четвертий - «реалії життя інтелігенції усрр 1920-х рр.: від традиційно-усталеного до екстремально-нормативного повсякдення» - присвячений розкриттю повсякденного життя інтелігенції в радянській Україні.

Передусім, проаналізовано програмні ідеї партії більшовиків щодо інтелігенції в соціалістичному суспільстві та заходи радянської влади з їх реалізації. Документи дозволяють зробити висновок, що соціальна політика влади стосовно інтелігенції у 1920-ті рр. була спрямована на її приборкання і використання для розпочатого реформування господарства і культури. У партійно-державному керівництві країни не було єдиної думки відносно методів радянізації інтелігенції. На різних етапах боротьба між прихильниками так званих «м'якого» і «жорсткого» курсів точилась у відкритому чи завуальованому вигляді, втім не зашкодила досягненню мети.

Вироблені В. Леніним засадничі принципи ставлення до інтелігенції як до ворожого прошарку були наскрізними і надалі, не піддавались радикальній критиці, їх незначна корекція була суто тактичною, продиктованою необхідністю втримати владу. Як соціальна група інтелігенція стала об'єктом постійного контролю влади, алгоритм якого залежав від загальної соціальної політики, пов'язаної з непролетарськими верствами міста і села. Його динаміка визначалась реальними обставинами, на місцях обов'язково враховувались національні і регіональні особливості, етнічні та конфесійні чинники.

Сучасні вітчизняні історики суголосні у тому, що радянська система значною мірою стала можливою і життєдіяльною саме завдяки адаптації політичних програм та ідеологічних гасел у повсякденні. Тодішнє суспільство, його окремі верстви і групи все частіше розглядають не тільки як об'єкт більшовицької радянізації, а й як її суб'єкт, активний чинник творення радянського способу життя. Саме у щоденному житті відбувались апробація й адаптація проектів і програм влади, саме буденними реакціями вони корегувались, набували легітимності.

У повсякденні інтелігенції першого радянського десятиліття можна відстежити кілька важливих тенденцій, що сприяли радянізації як її самої, так і суспільства в цілому.

початок 1920-х рр., коли ще не вичерпались інерційні сили революційності національно свідомої інтелігенції, її демократизм і подвижництво, був позначений її прагненням зберегти незалежність від влади та обстоювати власні погляди щодо облаштування пореволюційного життєвого світу.

За лаштунками ранньонепівської господарсько-підприємницької свободи більшовики швидко винаходили і конструювали систему нагляду над суспільством, щоб домогтися його «примирення з дійсністю». В ідеологічній сфері це вилилось у налагодження системи політконтролю, в національному питанні - у реалізацію політики «українізації». Водночас більшовики добирали прийоми і методи впливу на повсякденне життя. Аби змусити інтелігенцію до співробітництва з владою, прийнятними були різні шляхи і методи її упокорення: «позбавленство», заборона партій і газет, «виховання» голодом, «пайколовство», «спецеїдство», політичне ярликування тощо. Зміну людського світогляду і моралі, норм життя більшовики здійснювали, застосовуючи випробувані ними у роки громадянської війни репресії та переслідування.

З середини десятиліття інтелігенція стає конформнішою. Далися взнаки голодування, безробіття, безгрошів'я, судові процеси, депортації її провідних представників. Соціальний статус упослідженої категорії та відчуття провини за поразку національної революції погіршували її моральне самопочування. Варто підкреслити, що пристосуванські тенденції часто були спровоковані страхом перманентних репресій і переслідувань, спричинені невпевненістю у прийдешньому дні, втомою від поневірянь, турботою інтелігента не стільки про свій особистий статус, скільки про нестабільність сімейного благополуччя, матеріальне забезпечення близьких, прагненням зберегти вірність професії і продовжити розпочату справу. Водночас перехід людини на нові позиції значною мірою здійснювався завдяки колективним практикам. Послідовна принциповість в умовах загальної згоди, за рідкісним винятком, ставала неможливою, опірність режиму підривалась. Пристосування представників інтелігенції до нових реалій відбувалося із різною швидкістю, кожною людиною по-своєму в різних формах: «самоусунення», «нейтральність», «навернення у більшовизм», «практичний реалізм», «відгук» на державні запити.

Чистки, звільнення, гласні і фактичні заборони професійної діяльності, арешти і висилки з санкції ОДПУ і владних інстанцій - все змушувало багатьох вдаватись до посиленої самоцензури, маскувати свої настрої псевдолояльністю, звужувати коло тих, з ким можна було поділитись своїм обуренням або відверто обмінятися думками. В такий спосіб опозиційність «танула», замикалась у вузьких рамках, втрачала масовість - і йшлося вже не про гуртування прибічників, а про самозбереження. Більше того, людина починала шукати самовиправдання через відсутність власної політичної благонадійності. Таке змушене дисциплінування формувало поведінку самореабілітації й обережності, піддавало корозії світоглядні принципи і життєві позиції. Конфлікт ментальної організації інтелігента з новою дійсністю неминуче призводив до роздвоєння особистості. Натомість практика навмисно удавати радянізовану (принаймні не опозиційну) людину вела за собою призвичаєння, мимовільне сприйняття і схвалення радянських норм життя.

Деконструктивні заходи поширювалися на всі сфери повсякденності: у виробництві був зламаний звичний трудовий ритм і спосіб діяльності; дозвілля зазнало примітизації, уніфікації та контролю; межі приватно-сімейного світу порушені, родинні і станові цінності знівельовані. збережена в інтелігентських колах недоторканість консервативних норм моралі створила вже на початку 1920-х рр. особливу суспільну атмосферу, в якій дотримання цих старих норм набувало характеру опірності, що проявлялася у реставраторських настроях, у тяжінні до старої ідеології, а також у побутовій поведінці.

Налагоджений і впорядкований побут - для будь-якої людини природна норма, для інтелігенції - необхідність і умова результативної праці. Інтелігент класичного взірця звик до відповідних стандартів життя, до певних умов праці, відпочинку й відновлення фізичних і творчих сил. Закладені здавна у менталітеті інтелігенції засади виявились сильнішими за кон'юнктурні міркування й інстинкти виживання у найскладніших ситуаціях та продовжували неподільно володіти інтелігентними людьми, визначаючи весь стиль їх повсякденної поведінки і спосіб мислення. Саме у повсякденні протиборство «старої» і «нової» культури виявилося особливо очевидним.

На засвоєння радянських норм впливала мовленнєва культура, найбільш виразною ознакою якої була її гранична політизація. В повсякденному спілкуванні поступово з'являлись елементи, формули, звороти, цілі блоки мови влади. Через багаторазові використання і маніпулювання ними приводили до засвоєння: «чуже» переставало видаватися неприйнятним, ставало «своїм», його вже не спростовувати і не відкидали. Так у повсякденні відбувалось унормування ідеологічних схем.

Як наслідок численних нормативних інструкцій вищих інстанцій, що регулювали сферу культури, і зусиль місцевих партійних і профспілкових структур поступово здійснювалася й політизація дозвілля. позавиробничий час інтелігента піддавався подальшій формальній регламентації й змістовому корегуванню: через участь і відвідування обов'язкових заходів, читання партійно-радянської преси, обговорення партійних рішень тощо - взагалі відбувалося вимивання «вільного часу».

У Висновках підведені загальні підсумки дослідження, викладені основні результати, сформульовані теоретичні положення та рекомендації, що виносяться на захист:

1. Аналіз стану наукової розробки проблеми засвідчив недостатність її вивчення. В науковій літературі з історії української інтелігенції періоду непу пріоритетне місце посідали публікації з суспільно-політичного, національно-культурного, господарсько-економічного життя. Фрагментарно присутні в працях радянських істориків описи реалій щоденності мали переважно ілюстративний характер. У пострадянський період дослідники соціальної сфери ранньорадянського часу розглядали її у концепті державницької та національної історії, з огляду на це зосереджувались переважно на її макроструктурах та соціальних інститутах, оцінюючи суспільні явища і події з позицій об'єктивістського підходу.

Пошук відомостей і динаміка нагромадження знань про буденне життя інтелігенції в переломні 20-ті рр. ХХ ст. зумовили висновок автора, що осмислення її життєвого світу потребує особливої пізнавальної методології та спеціальних методик відбору й аналізу джерел. Відсутність в українській історичній науці комплексної теоретико-методологічної праці з історії європейських шкіл повсякденності спонукала до спеціального історіографічного аналізу і відповідної джерелознавчої критики.

2. Здійснений історіографічний аналіз становлення історії повсякденності дозволив виявити важливі закономірності й особливості її формування в європейській і вітчизняній історіографії. В усіх національних школах Західної Європи цей напрям склався як відповідь на кризу традиційних концепцій і методологій, відповідно коло наукової проблематики повсякдення вимальовувалось з необхідності заповнення теоретичної і практичної неповноти історичного відтворення минулого. так, долаючи кризу позитивізму, першими приступили до проблематики повсякденності французькі анналісти; німецькі й італійські історики винайденням «історії знизу» відповіли на обмеженість структурно-інституційної соціальної історії; в пострадянській Росії повсякденність актуалізувалася на противагу монометодології марксизму. В незалежній Україні її започаткування - не лише реакція на недостатність тоталітаристської, модернізаційної концепцій історії радянського минулого, це передусім відновлення тривкості людинознавчого напряму класичної української історіографії, репресивно перерваного в часи сталінізму. Сьогоднішня піднесена увага до повсякденності, з одного боку, є яскравою ознакою обвалу великих пояснювальних схем минулого, а з іншого - віддзеркалює інтеграційно-демократичні тенденції суспільного життя в цілому і наукового зокрема. Історія повсякденності стає все більш самодостатньою, її цінність зростає завдяки утвердженню громадянських свобод і пріоритету приватного життя. З огляду на це осмислення її феномену сприятиме корегуванню оцінок інших явищ і процесів минулого.

На сучасному етапі історія повсякденності (англ.: everydaylife history; нім.: Alltдgsgeschichte; фр.: histoire de la vie quotidienne), пройшовши шлях від першого покоління французької школи «Анналів» до «Нової історичної науки», в європейській історіографії не викликає заперечень по суті, хоча предметні окреслення й методологія напряму мають свої особливості у кожній з національних шкіл. загалом, у західній гуманітаристиці можна виокремити такі три спеціальні напрями дослідження сфери повсякденності: історико-антропологічний; соціолого-феноменологічний; культурно-семіотичний. Спектр сучасних історичних студій представлений двома рівнями: концептуально-теоретичним (методологічним) і конкретно-історичном. Останній значно переважає як за кількістю праць, так і за тематикою досліджень.

Втім, і до сьогодні зберігається певна концептуальна і категоріально-термінологічна невизначеність історії повсякденності та нечіткість її предметних меж і взаємин з іншими близькими течіями в сучасній історіографії (історія приватного життя, нова культурна історія, мікроісторія, історія знизу, історія ментальностей, усна історія, інтелектуальна історія тощо). Більшість дослідників визнають, що напрям повсякденної історії завдячує своїй появі історико-антропологічному повороту і є відгалуженням історичної антропології.

Ми виходили з того, що історія повсякденності є галуззю соціально-антропологічних студій, оскільки її об'єктом є людина у життєвому світі щоденності в інститутах суспільної організації і культурної комунікації: відповідно її предмет локалізується в теренах соціальної історії, водночас її ядром і домінантою залишається антропологічна спрямованість. Людинознавчий підхід історії повсякдення сфокусований на соціальній взаємодії людей у повсякденних практиках як активних суб'єктів культурно-історичних взаємовпливів і в жодному разі не зводиться до антропологічного типізування в анатомічно-фізіологічному сенсі чи етнографічного побутописання. Йдеться про осмислення буденного рівня життя суспільства в його історії, з'ясування його чинності й впливовості у складанні історії, а не про «розфарбовування» соціальної історії через надання їй барвистої конкретності в дрібницях і деталях.

Перетворення повсякденності на об'єкт наукових студій засвідчує усвідомлення її як особливо значимої життєвої сфери, що має інтегративний характер. Мережею присутніх і апробованих у ній смислів вона поєднує в одне ціле різні прояви життєдіяльності людини: приватне життя з публічним, утилітарно-прагматичні дії з ідейними і морально-етичними виборами, побутові аспекти життя з трудовою діяльністю, групові й вікові інтереси з загальносуспільними, локальні події вписує у загальнодержавні, буденні настрої трансформує у ментальні характеристики тощо. універсальність повсякденності дає право визнавати її за фундаментальну соціально-антропологічну категорію.

3. здійснений у ході дослідження аналіз проблеми дозволяє стверджувати, що в сучасній гуманітаристиці попри визнання повсякденності цілком самодостатнім об'єктом наукового аналізу не вдалося досягти повної суголосності у визначенні самого поняття «повсякденність», оскільки жодне зі спеціально-інструментальних визначень гуманітарних дисциплін не охоплює всієї повноти й розмаїття повсякденного. запозичене з розмовної практики до наукової лексики слово «повсякденність» швидко в ній прижилось, хоча його категоріальна окресленість у гуманітаристиці варіюється й до сьогодні досить активно і різноманітно. Багатозначність поняття відбиває багатоплановість повсякденного життя, що диктує необхідність об'єднання зусиль науковців-гуманітаріїв. Сучасне дослідження повсякденності може бути тільки комплексним і системним. Досягти хоча б відносної понятійної визначеності і несуперечливості можливо при визначенні методів, способів, «технік» збору і осмислення матеріалу, в цілому - методології дослідження. Це завдання непросте, оскільки доводиться інтегрувати методи і підходи інших наукових дисциплін.

Під повсякденністю історичною слід розуміти цілісний соціокультурний життєвий світ, безпосередню самоочевидну умову людської життєдіяльності для забезпечення певних потреб і запитів. Це історична реальність, в якій здійснювалося безпосереднє і опосередковане (через предмети культури) спілкування людей, виникав їх спільний, комунікативний світ, що уможливлював наріжну історико-культурну форму соціалізації людини. Через повсякдення людина соціалізувалася, засвоювала соціальні норми (у праці, дозвіллі, відпочинку, приватно-родинній сфері, побуті тощо). Власне метою і призначенням повсякденності була і є турбота про збереження органічного тіла людини і створення йому фізичного і психологічного комфорту, отже, повсякденні практики можна визначити як комплекс прагматичних зусиль індивіда, спрямованих на задоволення біологічних, соціальних і духовних потреб і зміну зовнішніх умов існування людини і суспільства.

Царина повсякденності не обмежується лише матеріально-побутовим забезпеченням життя. До повсякдення відносять сферу настроїв, почувань особи в суспільстві, особливості організації суспільства, комунікативні практики в широкому розумінні: це й сприймання інших людей, матеріальних і символічних продуктів сучасної людині культури, природних об'єктів. У повсякденності соціалізація людини відбувається завдяки визнанню засвоєних і прийнятних для всього соціуму правил і норм, що стосуються, по-перше, звичайної мови та її вжитку; по-друге, використання і маніпуляції об'єктами, створеними руками людини; по-третє, людського спілкування, так званих звичаїв. Ці правила і норми взаємопов'язані, оскільки створюють необхідний зміст лише у контексті одного з одним. Повсякденність невід'ємна від суспільно-політичних трансформацій в суспільстві - формальних і неформальних правил взаємодії, поведінки, що включає способи адаптації, стратегії виживання як у типових, так і в екстремальних ситуаціях. Повсякденність постійно відтворюється як потужний пласт стосунків, цінностей, як постійна система людських турбот. Це неминуче змушує всі сфери діяльності суспільства, що виходять за межі повсякденності, вписуватися в неї або, навпаки, пригнічувати її, як це було у випадку радянської державності.

На нашу думку, у повсякденні за домінуючим способом виявлення щоденної життєдіяльності можна вирізнити кілька важливих сфер (зі значною мірою умовності меж між ними): 1) трудову (праця, навчання); 2) дозвіллєво-відпочинкову (читання, театр, цирк, кіно, музеї, концерти, виставки, спорт, ігри, розваги, свята, урочистості, мандрівки); 3) репродуктивно-забезпечувальну (харчування, лікування, торгівля, транспорт, одяг, побут); 4) приватно-родинну (сім'я, родина, кохання, шлюб, діти, дім); 5) комунікативно-громадську (товариства, дружба, об'єднання).

4. Історія повсякденності затребувала до своєї методології полідисциплінарні запозичення. аналіз основних напрямків дослідження повсякденності в філософії, соціології, культурології, лінгвістиці, семіотиці показує, що кожний з них по-своєму окреслює предмет дослідження, визначає мету вивчення повсякденного життя і виходить з певних методологічних передумов при з'ясуванні цього феномену. У західній гуманітарній науці рух до інтегративного, комплексного і системного дослідження повсякденності здійснювався в межах історичної та культурної антропології, активний розвиток та інституалізація яких сталися в останній третині ХХ ст. Сучасні методологічні підстави напряму та його інструментарій дозволяють не лише реконструювати реалії повсякденного життя суспільства, але й по-іншому розуміти макроісторичні процеси в цілому.

теоретичний і практичний досвід, накопичений автором упродовж вивчення проблеми історії повсякденного життя вітчизняної інтелігенції у перше радянське десятиліття, дозволяє стверджувати, що її адекватне осмислення можливе тільки за умови комплексного підходу, що забезпечується передусім методами макро- і мікроісторичного дослідження. Відтворення і розуміння життєвих реалій можливе лише за врахування загальноісторичного контексту, сприйняття минулого у цілісності. Повсякденність (як сплав об'єктивних умов і суб'єктивної сторони діяльності людей, виявлення їх соціальної активності на всіх життєвих рівнях) потребує залучення різних рівнів аналізу (згори - зсередини - знизу), такий арсенал дослідницької оптики унеможливлює однобічність, релятивізм та уніфікацію. Історія повсякденності дозволяє побороти жорстку суб'єкт-об'єктну дихотомію і відобразити світ минулого зсередини тієї чи іншої людської ситуації.

5. У процесі евристичної пошукової роботи в державних архівах, бібліотеках, музейних і приватних колекціях України було виявлено й опрацьовано значну кількість джерел, необхідних для одержання достовірних та обґрунтованих результатів дослідження. Документальну базу дисертації склали першоджерела, що зберігаються в архівосховищах країни: офіційні документи фондів ЦДАВО України, ЦДАГО України, ЦДАМЛМ України, обласних і міських державних архівів; документи особового походження (як видрукувані, так і збережені в оригіналах в архівних збірках); матеріали періодичної преси. До інформаційно-документального забезпечення були задіяні нетрадиційні джерела: усні, візуальні, художньо-публіцистичні тощо.

Життєвий світ інтелігенції УРСР може бути відтворений об'єктивно й у повній мірі лише за умови залучення до аналізу джерел різноманітного походження, критичного їх опрацювання, встановлення між ними зв'язків, аналогій, діалогів.

6. В основу стратегії вивчення повсякденного життя національної інтелігенції у 20-ті рр. ХХ ст. лягли вище означені загальні теоретико-методологічні підвалини. Опрацьовані з деякими смисловими корективами, вони є цілком обґрунтованими і доцільними у реконструюванні повсякденного світу інтелігенції УСРР в період непу.

Темпорально-просторові характеристики повсякденного світу інтелігенції визначаються наступним чином. У часових координатах повсякденного життя, за аналізом праць сучасних вітчизняних і зарубіжних гуманітаріїв, можна вирізнити такі темпоральні зрізи: 1) щоденний (добовий), коли життєві обставини й умови повторюються безперервно, з дня у день, відповідно життєві практики повторюються і закріплюються без часових розривів. Погоджуючись з російським культурологом В. Лелеко про визначальність добової періодичності, вважаємо, що незначна дискретність не є підставою виключати повторювані практики з повсякденності; 2) календарний: з поділом на будні - вихідні (свята), за яким визначається загальний плин повсякденного життя; 3) історичний, в якому часова вісь «минуле - сучасне - майбутнє», як ланцюг поколінь і епох, відображає, з одного боку, континуум і наступність усталених норм, а з іншого - їх динамізм і мобільність. особливого значення цей рівень набирає у перехідні періоди, якими й були радянські 1920-ті рр., коли природно-еволюційне формування й засвоєння норм життя піддавалося штучній і радикальній корекції з боку держави.

Просторова презентація життєвого світу інтелігенції надзвичайно широка і різноманітна. Її локалізацію можна визначати за адміністративно-територіальним підходом (столиця, провінція, регіон, місто, село); інституційно-інфраструктурним (установа, ринок, їдальня, майдан, церква); спеціалізовано-виробничим (кабінет, лабораторія, бібліотека, майстерня, аудиторія); індивідуалізовано-приватним (житло, дача, сім'я), вона включає перехідні і тимчасові локуси (відпочинку, оздоровлення, комунікацій). темпорально-просторові характеристики повсякденності інтелігенції з онтологічної та аксіологічної точки зору не є константними, вони відносні і динамічні, відповідно життєвий світ людини і суспільства в цілому обумовлюється конкретно-історичною обстановкою.

При визначенні структур повсякденності ми виходили з визнання того, що вона має дві сторони: те, що зветься рівнем життя (що вживають, купують, споживають), і стиль життя (як живуть: мораль, звичаї, традиції, преференції). Відповідно у першому разі за структури можуть бути взяті її матеріальні речники (згадана тріада повсякденності: житло - їжа - одяг). Виробниче повсякдення структурується за сферами діяльності та їх основними забезпечувальними складниками. Другий рівень постає через звичаї, мораль, традиції, ціннісні орієнтири та їх носії.

7. Зміна повсякденного життя інтелігенції в Україні в 1920-ті рр. відбувалась під впливом багатьох об'єктивних і суб'єктивних чинників. Дореволюційний державний устрій і суспільний порядок життя був підданий катастрофічному руйнуванню наслідками Першої світової війни і революційних подій 1917-1920-х рр. Безпроблемно повернутися до традиційного способу життя було неможливим і через те, що соціально-економічна сфера трансформувалася під потребами війни та внаслідок численних і непослідовних реформ, упроваджуваних тимчасовим, національними і більшовицькими урядами. Міграційні процеси, спровоковані розпочатою модернізацією промисловості і надмірною експлуатацією ресурсів сільського господарства, докорінно змінили суспільну структуру, зумовили низку соціальних деформацій.

По мірі утвердження радянської влади та поширення більшовицької ідеології в Україні її інтелігенція дедалі більше піддавалася маргіналізації. До неї застосовувалися різноманітні економічні і політичні засоби впливу, що врешті призвели до зниження її життєвого рівня, деформації умов праці і суспільної діяльності. Обмеження свободи творчості для художньої інтелігенції, «спецеїдство» в середовищі інженерно-технічних працівників, втручання в наукову і викладацьку діяльність академічних учених при унеможливленні самостійного політичного позиціонування, обмеженні загальнодемократичних свобод поставили інтелігенцію перед вибором культурного виживання. Упродовж першого радянського десятиліття тривало цілеспрямоване пониження її соціального статусу.

Прихід більшовиків до влади супроводжувався руйнуванням і правового простору, правоохоронної системи як такої. в суспільстві гору взяв культ сили і насильства. Різні громадянські інститути (сім'я, школа, професійні об'єднання) підпорядковувалися контролю, припускали втручання у всі сфери життєвого світу людини, часто виконуючи при цьому і свою специфічну частину репресивних функцій.

У дисертації доведено, що повсякденне життя інтелігенції УСРР в 1920-ті рр. визначалося її менталітетом як духовної та інтелектуальної верстви, саме аксіологічні вибори визначили її поведінку, реакції, щоденні практики в умовах радянізації суспільства. Переважна більшість інтелігентів зберегла дореволюційні світоглядні переконання, що дозволило їй мінімізувати негативні наслідки зламу їх способу життя і продовжувати реалізовувати фаховий потенціал в умовах радянської модернізації.

Нагромаджені відомості про матеріально-побутову сторону повсякденної життєдіяльності таких категорій інтелігенції, як науково-академічна, освітньо-викладацька, художньо-мистецька, інженерно-технічна показують, що репресії влади, реорганізація виробничої і житлової сфери, матеріальні випробування періоду післяреволюційної руїни і непу підірвали життєві підвалини буття інтелігентів. Завдяки ідеологічному контролю і послідовній соціальній політиці владі вдалося впродовж 1920-х рр. спочатку нейтралізувати, а потім і конформізувати інтелігенцію.

Досягнутий рівень знань зумовлює доцільність поглибленої розробки низки проблем з історії повсякденного життя інтелігенції УСРР в 1920-ті рр.:

- комплексне вивчення змін ментального світу соціальних верств на підставі аналізу щоденних практик і реакцій в умовах радянізації;

- спеціальне поглиблене вивчення життєвих реалій представників інтелігенції окремих фахових спеціальностей (медичної, військової, аграрної, церковної);

- компаративний аналіз повсякденних світів інтелігенції та партійно-радянської номенклатури у роки непу;

- реалії повсякденного життя української інтелігенції в СРСР та за його межами.

список праць автора, опублікованих за темою дисертації

Монографії

1. Коляструк О.А. Інтелігенція УСРР в 1920-ті рр.: повсякденне життя: монографія / О.А. Коляструк. - Х.: Раритети України, 2010. - 386 с. (Структури повсякденності).

2. Коляструк О.А. Історія повсякденності як об'єкт історичного дослідження: історіографічний і методологічний аспекти / О.А. Коляструк. - Х.: Курсор, 2008. - 121 с.

Розділи у колективних монографіях

3. Коляструк О.А. Теоретико-методологічні аспекти вивчення повсякденного життя / О.А. Коляструк // Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921- 1928): кол. монографія: в 2 ч. / відп. ред. С.В. Кульчицький ; Ін-т історії України НАНУ. - К., 2009. - Ч. 1.- С. 5-46.

4. Коляструк О.А. Соціальна історія крізь призму повсякденності / О.А. Коляструк // Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х - середина 1950-х рр.): кол. монографія: в 3-х ч. / відп. ред. В.М. Даниленко ; Ін-т історії України НАНУ. - К., 2010. - Ч. 1, 2. - С. 39-49.