Життєдіяльність української спільноти Кубані знайшла своє відображення і в спогадах сучасників. Останні можна розділити на два блоки: безпосередні спогади представників українців Кубані, кубанського козацтва та спогади, автори яких мали лише опосередкований стосунок до Кубані. Створення Чорноморського козацького війська, обставини його переселення на Кубань, «Перський бунт» та перші роки освоєння Чорноморії відображені в праці секретаря військового судді Антона Головатого, члена військової канцелярії Івана Мигрина; в спогадах С. Шарапа висвітлюються обставини заворушення в Чорноморії у зв'язку з планами переселення на Закубання. Детально реконструює життя чорноморської станиці середини ХІХ ст. у своїх спогадах «Пережите, передумане, здійснене» Федір Щербина. Ці спогади містять надзвичайно важливі дані, без яких неможливо уявити життя української спільноти Кубані другої половини ХІХ ст., особливості менталітету чорноморських козаків, систему організації та функціонування станичної козацької громади як ключового фактора формування та збереження соціальних ідентичностей українців Краю. Період кінця ХІХ - початку ХХ ст. висвітлений у спогадах видатного діяча українського національно-громадського руху на Кубані - Степана Ерастова. Становище українців Кубані напередодні революції, події 1917-1921 рр. на Кубані, становлення та розвиток Кубанської Народної Республіки, життя та громадсько-політична діяльність української кубанської еміграції 20-х - кінця 40-х рр. ХХ ст. висвітлені в спогадах голови Кубанського крайового уряду та останнього отамана Кубанського Краю Василя Іваниса. Формування української національної ідентичності серед кубанського козацтва яскраво простежуються в спогадах кубанського козака, бандуриста М. Теліги. Записи усних спогадів представників кубанського козацтва були зібрані та видані В. Задунайським (Донецьк, 2006). В архіві автора праці знаходяться також аудіозаписи розповіді козака Євтихія Куниці (1897 р. н.), зроблені в 1992 р. в станиці Нововеличківській.

Другий блок мемуарів свідків, які мали опосередковане відношення до Кубані, стосується переважно участі Чорноморського козацтва в Кавказькій війні та революційних подіях 1917 - 1921 рр. на Кубані. Опис Чорноморії та життя Катеринодара в першій половині ХІХ ст. залишили І. Сбитнєв, М. Воронов, О. Єрмолов, Г. Філіпсон, М. Симановський, М. Ольшевський. Чорноморців, як останню гілку українського козацтва, змальовують у своїх спогадах англієць Е. Спенсер та поляк Т. Лапінський, які під час Кавказької війни перебували серед черкесів. Розповіді останніх двох авторів викликають особливу зацікавленість через те, що чорноморці описуються з точки зору їх противників у Кавказькій війні. Змістовні спогади про своє перебування на Кубані на початку ХХ ст. залишив український композитор О. Кошиць, навівши чимало прикладів дбайливого зберігання козаками українських традицій та унікальної пісенної культури. Детальну картину політичної ситуації на Кубані наприкінці 1917 р. подав М. Галаган. Політику Української Держави гетьмана П. Скоропадського щодо Кубані охарактеризував у своїх спогадах Д. Дорошенко. Окремий блок публікацій, дотичних тематиці, залишили провідники білого руху - А. Денікін та П. Вранґель. У їхніх мемуарах досить виразно простежується вкрай вороже ставлення до кубанського «самостійництва» та «українофільства». Ця тенденція простежується й у спогадах міністрів Кубанського Крайового уряду К. Соколова та Д. Скобцова.

У цілому, наявне коло джерел та рівень розробки цього питання в історіографії надає необхідну фактологічну та інтерпретаційну базу для висвітлення поставлених питань та проблематики нашого дослідження.

У другому розділі - «Брама народів». Формування Кубані як історичного регіону від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.» подається загальний нарис історії Північно-Західного Кавказу до початку його масової колонізації українцями, особливості геополітичного положення та природних умов, формування як особливого історико-географічного регіону. Географічні умови Кубані, переважно її степова зона та річкова система за своїм характером відповідали кліматичним умовам Наддніпрянської та Південно-Східної України, що з давніх часів створювало сприятливі умови для колонізаційних рухів слов'ян на Північно-Західний Кавказ ще з початку І тис. н. е. Кубань як історичний регіон сформувалася ще в античні часи, коли входила до орбіти Середземноморської цивілізації та загального степового простору, який поєднував рівнинну частину Західно-Північного Кавказу з Північним Причорномор'ям. Це визначило активність Київської Русі щодо колонізації Правобережної Кубані з часів князя Святослава. Тмутороканське князівство, як складова частина київської ранньофеодальної держави, відігравало важливу роль в її економічному та культурному розвитку, а після свого занепаду на його території продовжували зберігатися численні слов'янські поселення.

Наступний етап посилення зв'язків України та Кубані розпочинається в ХVІ ст. і був пов'язаний з діяльністю українського козацтва, яке у тісному союзі з автохтонним адигським населенням починає освоювати цю територію у геополітичному та військовому відношенні. Російсько-турецькі війни ХVІІІ ст., початок Кавказької війни призводять до входження Правобережної Кубані до складу Російської імперії та створюють умови для початку масової колонізації українцями цього регіону.

У третьому розділі - «Освоєння Правобережної Кубані українцями в 1792 - 1860 рр.» розглядаються процеси трансформації Війська Запорозь кого у Військо Чорноморське та його переселення на Правобережну Кубань (Чорноморію), масового переселення українців у цей регіон (до 60 - 80 рр. ХІХ ст. протягом більш ніж сімдесяти років). Початок заселення Кубані українцями наприкінці ХVІІІ ст. був обумовлений декількома важливими обставинами, які й визначили особливості становлення української спільноти цього регіону та, відповідно, еволюцію її соціальних ідентичностей. Серед цих обставин найвагомішим стало те, що першими переселенцями сталася структурована спільнота - Чорноморське козацьке військо. Останнє виникло як безпосередній спадкоємець Війська Запорозького, було утворене завдяки наполегливим заходам колишньої запорозької старшини, а його основу складали колишні запорожці. Наступні українські переселенці на Кубань, котрі інтегрувалися до козацького стану (процес, що тривав до початку 60-х рр. ХІХ ст.), відповідно, дуже швидко адаптувалися до структур, напрацьованих у ході опанування чорноморським козацтвом кубанського простору, що, у свою чергу, забезпечувало певну сталість та своєрідність впливової та динамічної козацької частини української спільноти регіону. Міграція та початкове освоєння нових теренів Правобережної Кубані посилили згуртованість українських переселенців. Одночасно належачи до дворянського й козацького стану, чорноморська старшина не змогла вповні користуватися привілеями російської аристократії (володіння маєтками та кріпаками), тому її інтереси залишалися безпосередньо пов'язаними з посполитим козацтвом. Останні зуміли зберегти самоврядування на рівні козацьких курінних/станичних громад, а добробут старшин, які користувалися спільною військовою землею на відносно рівних правах з рештою козаків, був тісно пов'язаний з економічним розвитком козаків-станичників та хуторян. Це визначило особливості подальшого розвитку козацької еліти Чорноморії, інтереси якої залишалися залежними від загального розвитку української спільноти регіону.

У четвертому розділі - «Чорноморське козацтво в умовах Кавказької війни (1792 - 1860)» висвітлюється трансформація української спільноти - чорноморського козацтва - у специфічних умовах воєнних дій на Кавказі. Від початку масової колонізації українська спільнота Кубані жила та розвивалась у контексті Кавказької війни, що, беззаперечно, вплинуло на особливості формування її колективної ідентичності. Декілька поколінь кубанських українців виросли та сформувалися в умовах жорсткої та тривалої Кавказької війни. Військовий побут під час охорони небезпечних кордонів Чорноморської лінії, рейди на територію Закубання, постійне очікування ворожих нападів охоплювало до 1860-х років всіх мешканців Чорноморії, що відбилося у цілому пласті культури українців регіону та сприяло зміцненню відчуття взаємодопомоги та солідарності. Окрім того, необхідність використання чорноморських козаків у бойових діях дозволяла чорноморській козацькій еліті зберігати порівняно високий автономний статус Чорноморії. Утім, було б помилкою вважати взаємовідносини чорноморців з адигами тільки ворожими. Чорноморські козаки були зацікавлені в тісних економічних та культурних зв'язках із закубанськими горцями, що значною мірою пом'якшувало характер протистояння в Кавказькій війні в цьому регіоні, а адиги стали етносом, який найбільше вплинув на формування особливого типу козацької та регіональної ідентичності українців Кубані.

У п'ятому розділі - «Чорноморія - кавказька Україна. Механізми збереження та функціонування етнічної та станової ідентичностей чорноморського козацтва». Увага присвячується ментальному освоєнню нових теренів українцями та становленню специфічної соціальної системи української спільноти, практиці створення унікальної автономної «кавказької України» - Чорноморії. Чорноморські козаки намагалися максимально зберегти та відтворити на Кубані звичну модель структури Війська Запорозького з його елементами сакралізації та військового структурування простору. Це яскраво виявилося в заснуванні 1794 р. Катерино-Лебязької Свято-Миколаївської пустині як аналога Спасо-Преображенського Києво-Межигірського монастиря св. Миколая; відтворенні церковної архітектури в стилі Козацького бароко, будівництві військової столиці - Катеринодара за взірцем Запорозької Січі, ретельному зберіганні запорозьких клейнодів як підстави збереження своєї козацької станової ідентичності. У той же час, разом із козацькою ідентичністю продовжує зберігатися виразна українська етнічна ідентичність. У чорноморців цього періоду спостерігаємо вираз подвійну ідентичність - козацьку та етнічну, що були тісно пов'язані між собою і взаємодоповнювали одна одну.

Збереженню етнічної ідентичності та її ролі як підстави для козацької ідентичності сприяли наступні чинники: до кінця 1860-х рр. усе населення Чорноморії було моноетнічним, себто українським, а в соціальному відношенні належало до одного козацького стану; нові масові поповнення чорноморського козацтва (організовані переселення 1809-1811 рр., 1821 - 1825 рр., 1848 - 1849 рр.) відбувалися за рахунок переселенців з українських губерній, переважно Полтавської, Чернігівської, що ретельно зберігали свою етнічну ідентичність, підсилену відчуттям туги за покинутими рідними краями та особливо важливу для збереження механізмів самоорганізації та взаємодопомоги, вкрай важливих для виживання в небезпечних умовах «Кубанського фронтиру». Провідною підставою для збереження та відтворення особливої чорноморської козацької ідентичності була апеляція до минулого Війська Запорозького та Гетьманської України, і, відповідно, опанування нового простору супроводжувалося перенесенням в сучасне історичних переказів, традицій, уявлень та міфів, безпосередньо пов'язаних з українським етнічним світоглядом та етосом. Трансформація Чорноморського війська як нової, якісно відмінної від Війська Запорозького спільноти, супроводжувалася змінами на рівні первинної організації - поступовим переходом від курінної спільноти та зимівника, як основного типу поселення, до курінного поселення (з 1842 р. - станиці), що в ньому було відтворено класичну українську сільську громаду, одним з важливих елементів функціонування якої були українські народні звичаї та традиції. Окрім того, далеко не останню роль відігравали зв'язки першого покоління чорноморців із представниками своїх родин, які залишилися на місцях їхнього первинного проживання - Наддніпрянщині та Слобідській Україні. Додатковим фактором збереження української етнічної ідентичності була та обставина, що українська спільнота Чорноморії опинилася в іноетнічному оточенні. У таких умовах окрема українська етнічна ідентичність чорноморців та її атрибути - мова, типи поведінки, традиції та звичаї - відігравали надзвичайно важливу роль у збереженні згуртованості та єдності чорноморського козацтва як окремої спільноти.

В період між 30-ми й початком 60-х рр. ХІХ ст. простежуються дві виразні, але взаємозалежні тенденції - формування чорноморської регіональної ідентичності та включення чорноморської козацької еліти в загальноукраїнський процес формування національної ідентичності. У 30-х рр. ХІХ ст. на історичну сцену вийшло покоління чорноморців, що народилися на Кубані. Якщо попередня генерація чорноморської старшини переважно орієнтувалася на звичні для них практичні схеми Війська Запорозького та гетьманської барокової культури (завдяки діяльності протоієрея К. Росинського), то для нового покоління чорноморських старшин запорозька старовина вже відійшла у простір важливих «міфів обґрунту вання», і сучасне становище Чорноморії вимагало створення нового дискурсу, в якому могла бути наново осмислена історія Чорноморії та обґрунтована легітимність її особливого автономного статусу в загальній системі розподілу влади в Російській імперії.

У 30 - 40-х рр. ХІХ ст. чорноморській старшині вдалося зміцнити автономію Чорноморії - фактично єдиної української автономії в Російській імперії. Цьому сприяли й важлива стратегічна роль Чорноморського козацького війська в умовах Кавказької війни, і становище Чорноморії як економічної бази для ведення воєнних дій проти горців Північного Кавказу. Окрім того, складна та заплутана система імперських владних структур дозволяла чорноморській еліті знаходити можливості для збереження своєї влади та досить широкої автономії Чорноморії.

Наполегливе створення «чорноморського» дискурсу проявилося в діяльності трьох наказних отаманів Чорноморського козацького війська - М. Заводовського (1789 - 1853 ), Г. Рашпиля (1801 - 1852) та Я. Кухаренка (1799 - 1862). Саме у житті та діяльності Я. Кухаренка проявилася тенденція, спрямована на інтеграцію українців Чорноморії до загальноукраїнського процесу формування модерної ідентичності. З одного боку, український національний рух у цей період спирався на «козацьку міфологему», а чорноморське козацтво - прямий спадкоємець Війська Запорозького - було реальним втіленням цієї міфологеми.

Активна участь чорноморців в українських гуртках Петербурга та Харкова, широке коло зв'язків Я.Кухаренка з українськими діячами, довготривала дружба з Т.Шевченком підтверджували велику зацікавленість представників козацької еліти в українському національному русі. Це стало життєво необхідним для чорноморської еліти, що наполегливо намагалася закріпити український козацький дискурс Чорноморії та особливу українсько-козацьку ідентичність чорноморців. Посилюються заходи чорноморської еліти, спрямовані на прищеплення козакам елементів національної ідентичності - передовсім, через розповсюдження україно мовної літератури, впровадження української мови в шкільництво, популяризацію знань з історії України та запорозького козацтва. Остаточне закріплення дискурсу Чорноморії як «Кавказької України» відбулося в праці І.Попка «Чорноморські козаки в їх цивільному та воєнному побуті», яка вийшла друком 1858 року. У цьому творі автор, впливовий представник чорноморської старшини, змалював Чорноморію як безпосередню спадкоємицю запорозьких та гетьманських традицій України, акцентував увагу на її українській моноетнічності, а Чорноморське військо представив як окрему спільноту, що у своїй економіці, культурі та традиціях відрізнялася як від інших козацьких військ, так і від інших регіонів Російської імперії. Про сильну окрему українську етнічну ідентичність та загострене відчуття свого окремого статусу свідчать і численні спостереження іноземних мандрівників та представників польських еміграційних кіл - Е. Спенсера, Т. Лапінського, М.Чайковського та ін. Принаймні, польські емігранти та їх представники на Кавказі відводили важливу роль опозиційно налаштованому чорноморському козацтву в планах підготовки масштабного антиімперського повстання.

Шостий розділ - «Інтенсифікація національної та станової (козацької) ідентичностей українців Кубані в другій половині ХІХ - початку ХХ ст.» охоплює період від закриття «Кубанського фронтиру» (1860 - ті рр.) до Лютневої революції 1917 р. У цей час відбувається декілька важливих змін у становищі українців Кубані. Чорноморське козацьке військо припиняє своє існування як автономна одиниця й об'єднується з Лінійним козацьким військом, внаслідок чого утворюється Кубанське козацьке військо. Завершення Кавказької війни й процеси модернізації Російської імперії створюють зовсім іншу соціальну та економічну ситуацію на Кубані. Ліквідація Чорноморії, як окремої територіально-адміністративної одиниці в 1860 р. співпала із початком офіційної політики русифікації (а можливо, була її складовою частиною), спрямованою, далеко не в останню чергу, на знищення динамічних паростків українського національного руху. Відтепер чорноморська еліта втратила можливість для закріплення чорноморського варіанта української ідентичності на рівні діяльності інститутів автономії й зосередилася на розвиткові національної ідентичності на підставі зв'язків з українськими громадсько-культурними осередками та розповсюдження на Кубані україномовної літератури, а також спроб увести українську мову в освітній процес. Але Валуївський циркуляр (1863) призупинив ці намагання.

Наступний період еволюції соціальних ідентичностей українців Кубані - друга половина 60-х рр. - початок 90-х рр. ХІХ ст. Тоді відбулися важливі зміни в соціальній структурі української спільноти Кубані. Якщо раніше українці цього регіону в абсолютній більшості належали до одного козацького стану, то наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. на Кубані істотно збільшилася кількість некозацького населення. Скасування кріпацтва, заохочення міграційного руху селян на Північний Кавказ привело до появи нової численної соціальної верстви - т.зв. «іногороднього» населення. Більшість нових переселенців складали етнічні українці, але на відміну від попередніх переселенців, доступ до козацького стану для них виявився закритим. Відтоді українська спільнота Кубані розділилася на два стани - козацький та «іногородній». Ситуацію загострювала та обставина, що стосовно іногородніх козаки перебували у привілейованому становищі: земля знаходилася в спільному володінні козацьких громад, представники іногородніх не допускалися до станичного самоуправління, а ціла низка урядових постанов закріплювала таке упосліджене становище некозацького населення. Подібна ситуація мала важливі наслідки й сприяла зміцненню козацької станової ідентичності. Попри те, що Кубанське козацьке військо було утворене за рахунок об'єднання Лінійного та Чорноморського козацьких військ, чорноморські козаки та їхні нащадки продовжували зберігати свою окрему «чорноморську» регіональну ідентичність, однією з підстав для якої було збереження української мови, звичаїв, традицій та історичної пам'яті. До початку 20-х рр. ХХ ст. на Кубані навіть сам термін «чорноморець» виступав синонімом терміна «українець». Водночас іногородні українці, хоч і зберігали свою етнічну ідентичність, були позбавлені можливості активної участі в громадському самоврядуванні, здебільшого залишалися осторонь процесів становлення національної ідентичності.

У період 60 - 80-х рр. ХІХ ст. спостерігаємо певний занепад українського національного руху на Кубані. Це було зумовлено скасуванням автономії Чорноморії, політикою русифікації та загостренням протиріч між козаками та іногородніми. Зв'язки із загальноукраїнським національним рухом підтримувалися переважно через участь студентів-кубанців в українських гуртках Петербурга, Харкова та Києва. Серед представників української спільноти Кубані в цей період - активних діячів українського національного руху - слід відзначити письменника В. Мову (Лиманського) (1842 - 1891), який у своїх літературних творах осмислював історію України, козацтва та сучасне йому становище кубанських українців крізь перспективу становлення модерної української нації та національно-демократичного розвитку. Багато в чому через твори В. Мови (Лиманського) та його зв'язки з українськими осередками і виданнями Галичини відбулося взаємопро никнення кубанського та галицького дискурсів як складових спільного українського національного проекту.

Наступний етап еволюції соціальних ідентичностей українців Кубані - період від початку 90-х рр. ХІХ ст. до 1917 р. Його головними ознаками стали формування на Кубані нової еліти - інтелігенції, посилення загального українського національного руху, швидкий економічний розвиток регіону, демократична революція 1905 - 1907 рр.

У 80 - 90-х рр. ХІХ ст. на Кубані сформувалося нове покоління еліти. Зазвичай її представники були вихідцями з козацького «чорноморського» середовища, отримали цивільну освіту (передусім у духовних семінаріях) та змогли продовжити навчання у вищих навчальних закладах імперії. Саме вони забезпечили Кубань власними кадрами інтелектуалів - істориків, статистів, інженерів, економістів, чимала частина яких поєднувала наукову працю з українською просвітницькою, громадською та революційною діяльністю.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. економічний розвиток Кубанської області значно прискорився, революція 1905 - 1907 рр. сприяла політичній активізації козацтва: у новостворених Державних Думах існували козацькі фракції, у 1906 р. знову зібрано Військову раду, що складалася з депутатів від козацьких громад. Окрім того, інтенсифікації козацької ідентичності та активності козацької еліти в цьому напрямку сприяла загроза самому козацькому стану, коли з часів реформ 60-х рр. ХІХ ст. серед вищих ешелонів влади Російської імперії та ліберальних кіл не вщухала думка про ліквідацію козацтва як стану, що у свою чергу стимулювало зміцнення козацької ідентичності. Найбільша підтримка автономістського напряму виразно простежується під час перебування на посаді наказного отамана Кубанського війська Я. Малами (обіймав посаду наказного отамана в 1892-1904 рр.) та М. Бабича (наказний отаман в 1908 - 1917 рр.). Завдяки їх підтримці на Кубані досить активно інтенсифікується саме «запорозька міфологема», як загальна підстава станової ідентичності кубанського козацтва. Ґрунтовна «Історія Кубанського козацького війська» Ф. Щербини забезпечила історіографічну основу для нового дискурсу Кубані та формування нової кубанської регіональної ідентичності. У попередні часи регіональна ідентичність українців краю обмежувалася Чорноморією, але на початку ХХ ст. ситуація змінюється завдяки зміцненню господарської та управлінської структури Кубанської області, інтенсивним заходам зі створення та розповсюдження дискурсу Кубані, зміні кількох поколінь козаків.

Регіональна ідентичність розширила свої межі і складається з двох частин: малої батьківщини - Чорноморії, та великої - Кубані. У кубанській регіональній ідентичності козацька станова ідентичність відігравала важливу роль складової частини, позаяк, згідно з концепцією її ідеологів, козацтво виступало на Кубані як певна «політична нація» - головний носій історичної пам'яті, зберігач традицій та найоптимальнішого економічного устрою, і в цілому - як «творець» Кубані. Представники українського національного руху на Кубані вважали, що в перспективі регіон має бути тісно пов'язаний з Україною та інтегрований до майбутньої української держави. Тому основні зусилля вони спрямовували на формування модерної української національної ідентичності серед українців Краю. Особливою активністю в цьому напрямі відрізнявся С. Ерастов (1856 - 1933). Завдяки культурно-просвітницькій та політичній діяльності, розгорнутій С. Ерастовим, на Кубань прибули визначні представники українського національного руху - І. Ротар, С. Петлюра, М. Левитський, сформувався гурт місцевих національно орієнтованих діячів - Л. Бич, С. Манжула, П. Макаренко, К. Безкровний, М. Рябовол.

Українські діячі в Кубанській області спиралися передовсім на українське етнічне населення, насамперед, козацтво, система самоврядування якого, наявність розвиненої шкільної освіти надавали можливість ефективно розповсюджувати українську літературу та провадити культурно-просвітницьку роботу. Важливу роль у формуванні національної ідентичності українців Кубанської області відігравала популярна серед населення газета «Кубанські обласні відомості», що, попри заборону на україномовні статті, вже з перших номерів друкувала матеріали українською мовою. Підтримці та формуванню українського культурного простору на Кубані сприяли діяльність професійних і аматорських, театральних колективів та літературні твори місцевих письменників. Інтенсивну діяльність фольклористів на Кубані наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. М. Дикаріва, О. Півня, Г. Шевеля, О. Кошиця, можна цілком впевнено розглядати як важливу складову частину закріплення української національної ідентичності. Провідним національним символом, навколо якого будувалася українська культурно-просвітницька праця на Кубані, стала постать Т. Шевченка. Відзначення легальних Шевченкових роковин на Кубані розпочато 1894 р. у Катеринодарі. Відтоді ці урочистості відбувалися щороку, зміцнюючи кубанське українське середовище та збільшуючи можливості для посилення його впливу на загал регіону через проведення подібних заходів в інших населених пунктах.

У цілому, до початку ХХ ст. діяльність кубанських українських діячів поєднувала в собі як культурно-просвітницькі заходи (популяризація знань з історії України, її культури, сприяння музичним та драматичним колективам, літературна й видавнича діяльність, історичні, економічні та фольклорні дослідження, популяризація кобзарського мистецтва), спрямовані на формування уявлення про Кубань як своєрідну частину загального українського простору та нелегальну політичну діяльність. На початку ХХ ст. відбувається створення першого кубанського українського політичного осередку соціал-демократичної орієнтації - «Чорноморської вільної громади» як філії Революційної української партії. У серпні 1906 р. в Катеринодарі відбулося установче засідання товариства «Просвіта», що розгорнуло активну діяльність у станицях та містах Кубанської області. Зміцненню та активізації діяльності осередків «Просвіти» сприяв бурхливий розвиток споживчо-кооперативних об'єднань регіону, спрямований на економічний розвиток краю шляхом самоорганізації станичних та хутірських громад. Крім того, цей інтенсивний процес дозволяв концентрувати фінансові ресурси в станичних громадах та скеровувати їх частину на будівництво шкіл, відкриття бібліотек, утримання осередків «Просвіти». Той факт, що споживчо-кооперативний рух охопив насамперед «чорноморську» частину Кубані, а його ініціаторами та активними діячами виступили представники місцевої української інтелігенції, сприяв українському національному спрямуванню культурних проектів, ініційованих споживчо-кооперативними громадами. Крім того, спільна діяльність іногородніх та козаків у кооперативних об'єднаннях та осередках «Просвіти» викликала сподівання, що на цьому ґрунті відбудеться інтеграція цих двох соціальних верств та зникнуть протиріччя між ними.

У сьомому розділі - «Між двох вогнів. На шляху державного самовизначення в 1917 - 1920 роках» розглядаються обставини та специфіка наслідків Лютневої та Жовтневої революцій, перебіг громадянської війни на Кубані та задіяність цього регіону в Українській національно-демократичній революції 1917 - 1921 рр., які призвели до політичної актуалізації регіону та виникнення Кубанської республіки (офіційна назва - Кубанський Край).

Напередодні Лютневої революції 1917 р. українська спільнота Кубані складалася з двох верств - козацької та іногородньої, антагонізм між якими тільки починав залагоджуватися внаслідок спільної співпраці в кооперативно-споживчих товариствах та українських культурно-просвітницьких об'єднаннях. Серед абсолютної більшості козаків українського походження переважали етнічна, станова та регіональна ідентичності («чорноморська» та «кубанська»). Українська модерна національна ідентичність тільки починала утверджуватися серед козацького стану й найяскравіше виявлялася серед козаків тих населених пунктів, де найактивніше діяли українські культурно-просвітницькі товариства й споживчо-кооперативні спілки. Серед іногородніх українського походження переважала етнічна та регіональна ідентичності; утім, на відміну від «автономістської» версії регіональної ідентичності, у ній домінував економічний аспект, з Кубанню іногородні пов'язували своє сучасне та майбутнє й були готові підтримати будь-яку політичну силу, яка надасть їм рівні з козаками права у володінні земельними ресурсами. У той же час у Кубанській області вже сформувалася досить динамічна та впливова українська національна еліта, представники якої здобули популярність серед населення Кубані й відіграли важливу роль у період 1917 - 1921 рр.

Період революційних подій на Кубані можна цілком упевнено розглядати як складову частину Української національно-демократичної революції 1917 - 1921 рр., але з урахуванням специфічних особливостей регіону. Більшість провідників Кубанської республіки беззаперечно належала до українського національного напряму, але при вирішенні питань державного устрою Краю та подальшої інтеграції його в загальну українську державу їм довелося зіткнутися з цілою низкою несприятливих обставин. Політичні кордони Кубанського Краю були обумовлені адміністративними межами колишньої Кубанської області, до якої входили як райони з переважно українським етнічним населенням (насамперед, колишньої Чорноморії), так і райони, де переважало неукраїнське населення. Кубанське козацьке військо складалося з двох частин, різноетнічних за своїм складом та з різними типами козацької ідентичності - чорноморської та лінійної, сама українська спільнота Кубані була розділена на козацьку та іногородню; українські державні утворення Наддніпрянщини та Галичини не могли, через нестабільність власного становища, надати необхідну дієву допомогу кубанській державі. Опинившись у залежності від діаметрально протилежної за своєю політичною програмою Добровольчої армії, кубанські провідники були змушені опиратися на власні сили в розбудові державності Краю та формуванні спільної регіональної ідентичності, що могла об'єднати населення Кубані навколо побудови власної держави.

Спостерігаємо три взаємопов'язані напрямки, які вплинули на еволюцію соціальних ідентичностей української спільноти Краю. Перший - передбачав поширення козацького стану на більшість громадян Кубанської республіки, другий - зміцнення української національної ідентичності, третій - формування регіональної ідентичності (народу Кубані) на основі загальнодемократичних принципів розбудови державності. Ці напрями спиралися (і намагалися трансформуватися) на ті форми станової, національної та регіональної ідентичностей, які тією чи іншою мірою були притаманні кубанцям напередодні революції 1917 р.

У період 1917-1921 рр. відбулося зміцнення української національної ідентичності, це проявилося у заходах Кубанського уряду із впровадження української мови в навчальних закладах Краю та спробах об'єднання республіки з УНР і Українською Державою П.Скоропадського, так і в стихійному русі з українізації шкільництва, з ініціативи переведення шкіл на українську мову навчання з боку станичних громад, відновленні діяльності відділень товариства «Просвіта» в багатьох населених пунктах Краю, у відмові кубанських козаків брати участь у воєнних діях Добровольчої армії проти Української Народної Республіки, співчутті до українських національно-визвольних змагань, в особистій участі багатьох кубанських українців у розбудові та захисті УНР. Регіональна ідентичність українців Краю в цей період теж зазнала змін - Кубань відтепер сприймалася (головно серед козацтва) як власна держава зі своєю козацькою владою, відтак існували інституційні підстави для зміцнення кубанської ідентичності. З нею пов'язана й трансформація козацької ідентичності: козацтво усвідомлювало себе «політичною нацією» Кубанського Краю, а інститути державного самоуправління набували державного значення та забезпечували механізми для участі в державному житті Кубанської республіки. Таке масштабне явище, як повстанський рух серед козацької частини української спільноти Кубані, можна розглядати як вияв еволюції станової, регіональної та української національної ідентичностей. Якщо перші повстання в козацьких станицях були спонтанними збройними виступами проти червоного терору, то поступово повстанський рух набув політичного та ідеологічного забарвлення і спрямувався на відстоювання незалежності Кубані як проти більшовиків, так і проти білогвардійців.

У висновках підсумовуються результати дослідження:

1. Географічні особливості Кубані та її формування як історичного регіону вже з середини І тис. н. е. забезпечували сприятливі умови для тісних економічних та політичних зв'язків з Південно-Східною та Центральною Україною й взаємних колонізаційних рухів, що найбільш яскраво проявилося під час утворення Тмутороканського князівства Київської Русі та активізації Війська Запорозького на Північно-Західному Кавказі в ХVІ - ХVІІ ст.

2. Чорноморське козацьке військо утворилося на основі Війська Запорозького і під час свого переселення на Кубань становило досить згуртовану спільноту, орієнтовану на традиційні запорозькі принципи військового самоврядування, економічного розвитку та культури. Це забезпечило успішну економічну та ментальну адаптацію до нового регіону, збереження української етнічної та козацької ідентичностей.

3. Чорноморській козацькій еліті вдалося в умовах Кавказької війни забезпечити відносно високий рівень автономії Чорноморії, що обумовлювало певну свободу для створення культурних механізмів збереження та розвитку ранньомодерної національної ідентичності чорноморців, яка спиралася на релігійну та станову приналежність українців регіону.

4. До 1860 р. практично всі переселенці з України до Чорноморії швидко інтегрувалися в соціальні та економічні структури, напрацьовані Чорноморським козацьким військом і, з одного боку, підсилювали українську етнічну ідентичність чорноморців, з іншого - сприймали чорноморську козацьку ідентичність

5. У період існування Чорноморії як окремої адміністративно-територіальної одиниці етнічна, станова (козацька) та регіональна ідентичності кубанських українців створювали єдиний взаємозалежний комплекс. Це було обумовлено тим, що абсолютна більшість чорноморців складала моноетнічну українську спільноту та належала до козацького стану.

6. Чорноморія завжди зберігала тісні економічні та культурні зв'язки з українськими регіонами, а представники чорноморської козацької еліти (насамперед Я. Кухаренко) брали активну участь в українському національно-культурному русі. Наслідком цього стало формування уявлень про Чорноморію як невід'ємну частину загальноукраїнського простору, єдину українську автономію - «Кавказьку Україну».

7. З кінця 60-х рр. ХІХ ст. серед української спільноти Кубані посилюється станове розшарування за рахунок нових переселенців з України, які вже не могли інтегруватися до козацького стану, що призвело до зростаючого антагонізму між козаками та іногородніми. Це значною мірою стимулювало представників української еліти Кубані до активізації зусиль щодо ствердження української модерної ідентичності, здатної нівелювати цей антагонізм.

8. На межі ХІХ - ХХ ст. на Кубані відбувалися процеси ствердження української модерної ідентичності, характерні для інших українських регіонів. Представники української еліти Кубані брали активну участь в усіх напрямах українського національного руху і, в той же час, на Північно-Західний Кавказ прибували активні учасники українських політичних та культурно-просвітницьких об'єднань, що забезпечувало умови для входження Кубані в єдиний український національний простір.

9. Найбільш інтенсивно кристалізація модерної національної ідентичності відбувалася серед козацької частини української спільноти Кубані, яка була набагато більш економічно та культурно згуртована та мала напрацьовані механізми самоврядування й спиралася на історичну пам'ять про Військо Запорозьке. Утім, провідними типами соціальних ідентичностей серед кубанських українців залишалися етнічна, станова та регіональна.

10. Лютнева революція 1917 р. та розпад Російської імперії зумовили стрімкий рух Кубані до державного самовизначення. Найактивнішу роль в цьому процесі відігравали українські національні діячі Кубані («чорноморці», «самостійники») та козацьке населення колишньої Чорноморії. Від самого початку створення державних структур Кубанського Краю, зовнішньополітична орієнтація нової республіки була спрямована на військово-політичний союз з новопосталими національними державами та в перспективі - інтеграцію з незалежною Україною в єдиному державному організмі. В цілому, події 1917 - 1921 рр. на Кубані були невід'ємною складовою Української національно-демократичної революції.

Список публікацій автора за темою дисертації

а) індивідуальні монографії:

1. Білий Д. Українці Кубані в 1792 - 1921 роках. Еволюція соціальних ідентичностей / Д. Білий. - Львів-Донецьк : Східний видавничий дім, 2009. - 543 с.

б) наукові статті у фахових виданнях:

2. Білий Д. «Кубанське питання» в українському історичному контексті / Д. Білий // Схід. - Донецьк, 1999. - № 6. - С. 53-58.

3. Білий Д. Участь українців Кубані в Українській національній революції 1917-1921 рр. / Д. Білий // Вісник Донецького університету. Серія «Гуманітарні науки». - Донецьк, 2000. - № 2. - С. 216-221.

4. Білий Д. Кубань і Україна / Д. Білий // Пам'ятки України: історія та культура. - 2005. - № 3-4. - С. 2-48.

5. Білий Д. Військові товариства чорноморських пластунів як соціокультурний феномен кубанського фронтиру першої половини ХІХ ст. / Д. Білий // Історичні й політологічні дослідження (науковий журнал). - № 1-2 (37-38). - 2008. - С. 407-413. - (Видання Донецького національного університету, історичний факультет).

6. Білий Д. Роль релігії в становленні станової та національної ідентичності чорноморського козацтва (1792-1860 рр.) / Д. Білий // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк : ІПШІІ МОНУ І НАНУ «Наука і освіта», 2008. - № 3. - С. 203-209.

7. Білий Д. «Перський бунт». Масові заворушення в середовищі чорноморського козацтва 1797-1799 рр. / Д. Білий // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк : ІПШІІ МОНУ І НАНУ «Наука і освіта», 2008. - № 4. - С. 71-76.

8. Білий Д. Від Фанагорії до Кубанської області: еволюція адміністративної системи імперського врядування на Північному Кавказі / Д. Білий // Схід. - Донецьк, 2008. - № 3. - С. 83-86.

9. Білий Д. «Світла Кубань» та «Чорноморія». Два варіанти ментального освоєння Кубані козацькими спільнотами в ХVІІІ-ХІХ ст. / Д. Білий // Схід. - Донецьк, 2008. - № 4. - С. 84-87.

10. Білий Д. Чорноморське козацьке військо в планах польського національно-визвольного руху середини ХІХ ст. / Д. Білий // Схід. - Донецьк, 2008. - № 6. - С. 61-65.

11. Білий Д. Особливості формування та еволюції еліти Чорноморського козацького війська / Д. Білий // Схід. - Донецьк, 2008. - № 7. - С. 67-71.

12. Білий Д. Війна і мир на Кубанському фронтирі. Взаємовідносини між чорноморськими козаками та адигами в першій половині ХІХ ст. / Д. Білий // Схід. - Донецьк, 2009. - № 1. - С. 71-74.

13. Білий Д. Формування регіональної та станової ідентичності кубанського козацтва: «Посольство Антона Головатого» / Д. Білий // Схід. - Донецьк, 2009. - № 4. - С. 69-73.

14. Білий Д. Соціальне та економічне становище іногороднього населення Кубані в другій половині ХІХ - початку ХХ ст. / Д. Білий // Схід. - Донецьк, 2009. - № 5. - С. 52-55.

15. Білий Д. Становлення національної ідентичності чорноморського козацтва в першій половині ХІХ ст. / Д. Білий // Схід. - Донецьк, 2009. - № 7. - С. 75-79.

16. Білий Д. Проблематика української національно-демократичної революції 1917 - 1921 років на Кубані в українській історіографії / Д. Білий // Схід. - Донецьк, 2009. - № 8. - С. 12 -16.

17. Білий Д. Участь Азовського козацького війська в колонізації Північно-Західного Кавказу / Д. Білий // Нові сторінки історії Донбасу. - Донецьк : ДонНУ, 2009. - Кн. 17/18. - С. 82-93.

18. Білий Д. Микола Рябовол - лідер українського національного руху на Кубані / Д. Білий // Історичні і політологічні дослідження : науковий журнал. - № 3-4 (39-40). - Донецьк, 2008. - С. 218-223. - (Видання Донецького національного університету, історичний факультет).

19. Білий Д. Участь Чорноморського козацького війська у Кавказькій війні (1792-1860 рр.) / Д. Білий // Мандрівець. - Тернопіль, 2009. - № 2. - С. 18-24.

20. Білий Д. Діяльність кубанського товариства «Просвіта» на початку ХХ ст. / Д. Білий // Наукові праці : науково-методологічний журнал. - Т. 115. - Вип. 102. - Миколаїв : Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. - С. 24-27. - (Серія: Історія).

21. Білий Д. Кубань, козацтво і Україна в історико-політичній концепції Василя Мови (Лиманського) / Д. Білий // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк : ІПШІІ МОНУ І НАНУ «Наука і освіта», 2009. - № 3. - С. 18-23.

22. Чи спрацювала українська національна ідея на Кубані в 1917 - 1920 рр.? Дискусія між Л. Бичем та П. Сулятицьким в 20-х рр. ХХ ст. / Д. Білий // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя : ЗНУ, 2009. - Вип. ХХVІІ. - С. 201-205.

23. Білий Д. Кубанські козаки / Д. Білий // Народна творчість та етнографія. - 2003. - № 3. - С. 92-105; Народна творчість та етнографія. - 2004. - № 1-2. - С. 41-55.

Публікації, у яких додатково відображено результати дисертаційного дослідження:

24. Білий Д. Головні тенденції розвитку політичної думки серед української кубанської еміграції в 20-30-х рр. ХХ століття / Д. Білий // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. - Донецьк, 2004. - Т. 5. - С. 137-141.

25. Білий Д. Участь Азовського козацького війська в колонізації Північно-Західного Кавказу / Д. Білий // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. - Донецьк, 2009. - Т. 25. - С. 165-182.

26. Білий Д. Зміни у складі українського населення Кубані в 1932-33 рр. / Д. Білий // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. - Донецьк, 2004. - Т. 2. - С. 87-94.

27. Білий Д. Кубань: двохсотрічна міфологема і реальність останніх десятиліть / Д. Білий // Урок української : науково-публіцистичний журнал-дайджест. - К., 1999. - С. 12-13. - (Нац. ун-т «Києво-Могилянська Академія», Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка).

28. Білий Д. Малиновий клин : [нариси з історії українців Кубані] / Д. Білий. - К. : Товариство «Україна», 1994. - 118 с.

29. Білий Д. Між станом та нацією: проблема національної самоідентифікації українців Кубані (1792-1933 рр.) / Д. Білий // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. - 2006. - Т. 12. - С. 43-51.

30. Білий Д. Німецькі військові частини на Кубані в 1918 р. / Д. Білий // Немцы Приазовья и Причерноморья: история и современность (к 200-летию переселения) : материалы международной научной конференции. - Донецк, 2003. - С. 297-302.

31. Білий Д. Україна і Кубань в 1917-1921 роках. Шлях спільної боротьби / Д. Білий // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. - Донецьк : Український культурологічний центр. - 2001. - Т. 1. - С. 72-76.

32. Білий Д. Нація, націоналізм та національна ідентичність - спроби теоретичних інтерпретацій / Д. Білий // Актуальні проблеми формування національної самосвідомості під час навчання у вищих навчальних закладах : матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції 9-10 листопада 2007 року. - Донецьк : Норд-Комп'ютер, 2007. - С. 9-17.

33. Білий Д. Теорія ідентичності в працях М. Хальбвакса та Я. Асмана / Д. Білий // Актуальні проблеми формування національної самосвідомості під час навчання у вищих навчальних закладах : матеріали круглого столу 10 жовтня 2008 року. - Донецьк : Норд-Комп'ютер, 2008. - С. 4-13.

34. Білий Д. Кубанська народна республіка / Д. Білий // Енциклопедія історії України : у 10 т. / [редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін.]. - К. : Наук. думка, 2008. - Т. 5: Кон - Кю. - С. 435.

35. Білий Д. Кубанське козацьке військо / Д. Білий // Енциклопедія історії України : у 10 т. / [редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін.]. - К. : Наук. думка, 2008. - Т. 5: Кон - Кю. - С. 435_438.

36. Білий Д. Кубань / Д. Білий // Енциклопедія історії України : у 10 т. / [редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін.]. - К. : Наук. думка, 2008. - Т. 5: Кон - Кю. - С. 439-440.

37. Білий Д. Релігія як один з факторів збереження ранньомодерної української національної ідентичності чорноморського козацтва в першій половині ХІХ ст. / Д. Білий // Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості : матеріали ХХVІ Міжнародної науково-практичної конференції. - Донецьк : ІПШІ «Наука і освіта», 2009. - С. 95-98.

38. Білий Д. Ерастов Степан Іванович / Д. Білий, О. Ковальчук // Енциклопедія історії України : у 10 т. / [редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін.]. - К. : Наук. думка, 2003. - Т. 3: Е - Й. - С. 43-44; Білий Д. Взаємодія між державними органами УРСР та РРФСР щодо здійснення національної політики на Кубані в 20-х рр. ХХ ст. / Д. Білий, М. Ігнатова // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. - Т. 8. - Донецьк : Східний видавничий дім. - 2005. - С. 41-48.

39. Білий Д. Білий Гнат Архіпович / Д. Білий // Українське козацтво : мала енциклопедія / [кер. авт. колект. Ф. Г. Турченко]. - 2-е вид. - К. : Ґенеза ; Запоріжжя : Прем'єр, 2006. - С. 46; Білий Д. Іванис Василь / Д. Білий // Українське козацтво : мала енциклопедія / [кер. авт. колект. Ф. Г. Турченко]. - 2-е вид. - К. : Ґенеза ; Запоріжжя : Прем'єр, 2006. - С. 208.

40. Білий Д. Рябовол Микола Степанович / Д. Білий // Українське козацтво : мала енциклопедія / [кер. авт. колект. Ф. Г. Турченко]. - 2-е вид. - К. : Ґенеза ; Запоріжжя : Прем'єр, 2006. - С. 516.

41. Білий Д. Бардиж Кіндрат Лукич / Д. Білий // Енциклопедія історії України : у 10 т. / [редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін.]. - К. : Наук. думка, 2003. - Т. 1: А - В. - С. 190; Білий Д. Безкровний Кузьма Якимович / Д. Білий // Енциклопедія історії України : у 10 т. / [редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін.]. - К. : Наук. думка, 2003. - Т. 1: А - В. - С. 212.

42. Білий Д. Бич Лука Лаврентійович / Д. Білий // Енциклопедія історії України : у 10 т. / [редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін.]. - К. : Наук. думка, 2003. - Т. 1: А - В. - С. 256.

43. Білий Д. Іванис Василь / Д. Білий // Українське козацтво : мала енциклопедія / [кер. авт. колект. Ф. Г. Турченко]. -2-е вид. - К. : Ґенеза ; Запоріжжя : Прем'єр, 2006. - С. 208.

44. Білий Д. Осмислення історії України та козацтва у творчості Василя Мови (Лиманського) / Д. Білий // Кубань-Украина : вопросы историко-культурного взаимодействия. - Вып. 3 (Посвящается 70-летию В. Г. Захарченко) / [сост. А. М. Авраменко]. - Краснодар : ООО «Картика», 2008. - С. 61-65.

Размещено на Allbest.ru