Соціальні умови розвитку вугільної промисловості Донбасу (1943-1964 рр.)

Період відбудови супроводжувався прискореним введенням у дію шахт, які не відповідали вимогам техніки. Це викликало високу аварійність і травматизм. Як і до війни, організація охорони праці на підприємствах галузі покладалась на профспілкові органи. Комісії охорони праці спільно з технічними інспекціями втілювали в життя численні нормативні акти й рішення керівних органів, що дало можливість поступово виправити ситуацію. Якщо наприкінці 1944 р. на вугільних підприємствах налічувалося 23 технічних і 4363 громадських інспекторів, то в 1961 р. - кілька сотень лише позаштатних техінспекторів та десятки тисяч комісій і громадських інспекторів з охорони праці. Поряд з механізацією й автоматизацією технологічних процесів, матеріальним і моральним заохоченням застосовувалися засоби покарання порушників, уживалися заходи до зменшення плинності кадрів і підвищення трудової дисципліни. Разом із тим, понаднормові роботи, «безремонтні дні», «пересиджування», змагальні форми праці, жорсткі графіки відбудовних і ремонтних робіт, високі плани видобутку вугілля, недостатнє фінансування працеохоронних програм перетворювались на чинники підвищення травматизму. За даними Ворошиловградської обласної прокуратури лише в 1950 р. за порушення законодавства в галузі безпеки праці було засуджено 9 начальників шахт, 16 головних інженерів, 6 головних механіків, 18 керівників дільниць, 69 гірничих майстрів і десятників, 119 відповідальних за стан техніки безпеки. Однак це не допомогло зупинити зростання кількості нещасних випадків у всіх трестах і комбінатах Донбасу. У 1950 р. цей показник порівняно з попереднім роком зріс на 16,6% по тресту «Ворошиловградвугілля», «Лісичанськвугілля» - на 15% «Краснолучвугілля» - на 20,5%. Значні темпи зростання травматизму гірників наприкінці 50-х років зафіксував Сталінський обком профспілок. При цьому деякі профспілкові органи приховували справжню статистику, не складали акти про нещасні випадки.

Профспілкові комітети активно займалися покращенням умов праці, заходами для подолання високої захворюваності шахтарів на професійні недуги, налагодженням роботи пральних комбінатів, лазень, профільних лікарень, санаторіїв, медичних пунктів, забезпеченням гірників спецодягом, якісною водою і т.ін.

Залучення до охорони праці технічного активу дозволило забезпечити якісно новий рівень цієї роботи. Так, на окремих шахтах тресту «Краснолучвугілля» до середини 60-х рр. виробничий травматизм зведено до мінімуму. А в цілому по галузі з 1959 р. до 1963 р. цей показник скоротився на 25%.

Розділ третій - «Матеріальне та моральне стимулювання праці у вугільній промисловості» - наповнений інформацією, що дає уявлення про форми й методи заохочення до праці, соціальне забезпечення шахтарів. У підрозділі «Форми оплати праці та преміювання» досліджується динаміка заробітної плати на вугільних підприємствах, що була вищою, ніж в інших галузях економіки. Профспілкові органи стежили за дотриманням норм оплати праці, протидіяли «зрівнялівці». При цьому рівень реальної заробітної плати забезпечувався стабілізаційними заходами у сфері цін на комунальні послуги, транспорт і деякі види товарів.

Здійснювалися кроки, спрямовані на матеріальну зацікавленість та підтримку контингентів, що цільовим порядком спрямовувались на об'єкти галузі. Разом із тим мізерні заробітки «спецконтингенту» стали причиною значної плинності кадрів та «виробничого дезертирства», низької продуктивності праці. Лише наприкінці 40-х років тенденція зростання доходів гірників набуває сталого характеру. У 1950 р. середньомісячна заробітна плата робітників порівняно з 1946 р. зросла з 480,1 крб. до 640,2 крб.

В дисертації підкреслено, що поряд із застосуванням прогресивних форм оплати праці працівники вугільних шахт Донбасу з 1947 р. стали отримувати щорічну винагороду за вислугу років, що сприяло зростанню родинного бюджету. Водночас на військовополонених зайнятих на видобутку вугілля, різні форми матеріального заохочення не розповсюджувались.

Автор дослідження зазначає, що до недоліків системи оплати праці шахтарів слід віднести те, що вона не залежала від обсягів виконання плану видобутку вугілля чи підготовчих гірничих виробіток. Непропорційно малою в складі заробітку залишалась частка власне прямої заробітної плати, тоді як частка різних доплат, премій і т.п. - завеликою. Тарифні сітки впродовж тривалого часу не змінювались і застаріли. На практиці не дотримувався задекларований владою принцип випереджаючих темпів зростання продуктивності праці порівняно зі зростанням зарплати - «закон соціалістичного виробництва».

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про невідкладні заходи з розвитку вугільної промисловості УРСР» (травень 1956 р.) передбачалося збільшення тарифних ставок підземних робітників з одночасним переведенням їх із семигодинного на шестигодинний робочий день. Необхідність зміни системи оплати праці в 1957 р. викликана тим, що попередні форми стали гальмом зростання вуглевидобутку й продуктивності праці. Численні нашарування в оплаті праці підземних робітників у вигляді різноманітних прогресивних і преміальних доплат призвели до того, що тарифна ставка втратила своє значення, а заробіток гірників на 40-50% складався з усіляких доплат. Такий спосіб формування заробітної плати був відірваний від виконання плану вуглевидобутку. Згідно з новими розрядами й тарифною сіткою замість численних і складних прогресивно-відрядних і преміальних форм оплати праці встановлювалась єдина колективна преміальна система оплати праці за виконання тижневого плану чи підготовчих робіт. Унаслідок цього питома вага прямого заробітку зросла із 64% до 72%, премій - з 7% до 14%, а число підземних спеціальностей - з 97 до 20 (в очисних забоях - з 25 до 2).

Наприкінці 50-х років з'явилися «фонди матеріального стимулювання». З них виплачувалися премії шахтарям, які досягли значних результатів у роботі. Динаміку зростання зарплати працівників вугільної індустрії Донбасу ілюструє збільшення річної заробітної плати гірника з 1605 крб. у 1956 р. до 1962 крб. у 1958 р. У період 1959-1960 рр. реальна заробітна плата зросла пересічно на 25%. А от премії ІТП не збільшилися.

У 50-ті - на поч. 60-х років широко використовувалось моральне стимулювання. Партійні, профспілкові органи, адміністрація вугільних підприємств ініціювали різні форми соцзмагання, закликали поширювати «почини» й досвід передовиків виробництва М. Мамая, О. Кільчика, І. Буряка та інших. Однак при цьому не вдалося уникнути компанійщини, цифроманії, приписок, штурмівщини та інших вад, притаманних адміністративно-волюнтаристській системі.

Однією з форм морального стимулювання стали державні нагороди, відзнаки й почесні звання «Ударник праці», «Герой соціалістичної праці». Медаль «За відновлення вугільних шахт Донбасу» одержало 44 тис. осіб, значки «Відмінника соціалістичного змагання», медалі «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку», ордери Трудового Червоного прапора й Леніна - тисячі гірників. Та все ж розгалужена система моральних стимулів не змогла компенсувати недоліки матеріального заохочення, без яких було складно розраховувати на підвищення продуктивності праці.

У підрозділі «Соціальне забезпечення працівників вугільної промисловості Донбасу» показано шляхи й засоби реалізації державних соціальних програм та їхній вплив на соціальний статус і становище гірників. Зі звільненням Донбасу від окупантів розпочалося відновлення системи соціального страхування. Значна увага приділялась охороні материнства й дитинства, зокрема дітям та підліткам, які втратили батьків, та безпритульним.

Упродовж другої половини 40-х років суттєво зріс розмір виплат, пільг та грошової допомоги різним категоріям населення краю. Такі дотації стали помітним додатковим джерелом доходів шахтарських родин. Упродовж 1952 - 1965 рр. питома вага грошових допомог, пенсій і стипендій у загальному обсязі надходжень до родинних бюджетів гірників зросла з 5% до 8%.

Упродовж 50-х - першої третини 60-х років спостерігається тенденція, пов'язана з суттєвим зростання виплат із фондів соціального страхування майже в 2,5 рази. Профспілкові органи розглядали активізацію соціального страхування, передусім, у контексті підвищення продуктивності праці. Одним із важливіших напрямів роботи страхових рад і страхових делегатів стали виплати коштів на лікування й оздоровлення шахтарів, які до початку 50-х років зросли вдвічі. За даними Сталінського обкому профспілки вугільників у 1950 р. кількість застрахованих працівників галузі сягала 385 тис. Здебільшого одноразовий характер мали виплати родинам гірників, які загинули на виробництві. У 1964 р. їхній розмір становив у середньому 564 крб.

Окремим вектором соціальної підтримки шахтарів стали програми, пов'язані з їхнім оздоровленням у санаторіях, будинках відпочинку і т.п. У 1952-1965 рр. держдотації на відвідування шахтарями оздоровчих закладів зросли втричі й становили в середньому 21 крб. на одну родину на рік. Та і в цій справі не обходилося без негараздів. Так, часто санаторні путівки видавалися не підземним робітникам, а ІТП й службовцям, стороннім особам. Учень чи малокваліфікований працівник міг одержати путівку за 30% вартості, а завідувач розрахункового відділу - безплатно. Та й самих пільгових путівок бракувало.

В дисертації підкреслено, що вагомою складовою соціальної політики було пенсійне забезпечення. Пенсія шахтарям установлювалася з 50 років у розмірі 50% окладу чи місячної тарифної ставки. Після ухвалення у 1956 р. закону про державні пенсії розмір пенсійного забезпечення підвищився пересічно на 80%. А загалом у 50-ті - першій половині 60-х років середньомісячна пенсія гірників зросла більш, ніж удвічі. Підвищенні пенсії отримували шахтарі, які мали професійні хвороби.

У підрозділі «Медичне обслуговування працівників вугледобувної галузі» висвітлюються заходи, спрямовані на оздоровлення шахтарів. На час звільнення Сталінської області тут налічувалось 478 лікарів та 814 осіб середнього медичного персоналу. Під час окупації в Донбасі було зруйновано 417 лікарень та поліклінік. Завдяки заходам державних органів у Ворошиловградській області до 12 жовтня 1943 р. відновлено 45 лікарень, 14 поліклінік, 92 амбулаторії, 6 туберкульозних і венеричних диспансерів, 26 венеричних пунктів, 12 лабораторій, у Сталінській області до 1 жовтня 1944 р. - 158 лікарень, 415 амбулаторно-поліклінічних установ, 261 лікарський і фельдшерський пункт, 333 фельдшерських і фельдшерсько-акушерських пунктів. Окрім названих закладів до системи охорони здоров'я краю входили шпиталі, пологові будинки, станції швидкої допомоги та переливання крові, санепідемстанції, бактеріологічні, дезінфекційні, малярійні та холерні станції, туберкульозні лікарні. Остаточного оформлення ця система набула в 1950 р.

У цей час розвитку системи медичного обслуговування гірників значною мірою сприяли профспілки, які за 1943-1945 рр. витратили на оздоровчі програми 700 тис. крб.

Складна санітарно-епідеміологічна ситуація вимагала швидкого відновлення лазень, санпропускників, дезінфекційних камер, санітарно-гігієнічних станцій. Посиленої уваги потребувала висока захворюваність на педикульоз, туберкульоз, венеричні хвороби, випадки холери, зворотного тифу, малярії, корости.

У другій половині 40-х років рівень захворюваності серед гірників вдалося скоротити на 10%. Але рівень шкірно-гнійничкових захворювань у першій половині 50-х років залишався високим. Це пояснювалося незадовільним функціонуванням побутових комбінатів, браком сушилок, використанням шахтної води в лазнях.

Відчувався дефіцит медичних кадрів, туберкульозних санаторіїв стаціонарних закладів для лікування дитячих, отоларингологічних, неврологічних та гінекологічних хвороб. Норми кількості лікарняних ліжок на тисячу осіб не дотримувалися й становили у вугільних районах Донбасу 7,3 замість 12, передбачених законом. До середини 60-х років цей показник зріс до 10 ліжок. Значні кошти виділялись на обладнання рентгенівських, бактеріологічних, фізіотерапевтичних кабінетів.

З початку 60-х рр. при шахтах створюють адміністративно-побутові комбінати для комплексного обслуговування трудящих. До їхнього складу входили лікарняний пункт, перев'язочна, інгаляторій, автоматизований фотарій.

В дисертації підкреслено, що станом на 1965 р. у галузі діяли 133 укрупнені медико-санітарні відділи, 48 лікарських і 616 фельдшерських пунктів охорони здоров'я.

Погіршення екологічної ситуації та інтенсифікація виробництва спричинили зростання захворюваності шахтарів на туберкульоз, силітуберкульоз, літрокоз, силікоз, емфізему легенів, «вібраційний» синдром та ін. Однак завдяки заходам Донецького медичного та НДІ фізіології праці вдалося зменшити летальність від цих недуг.

У четвертому розділі «Житлово-побутове становище працівників вугільної індустрії» вказуються шляхи розв'язання найбільш нагальних потреб гірників. Підрозділ «Житлове будівництво у вугільних районах регіону» вміщує матеріали, що дозволяють відтворити вкрай несприятливу ситуацію із житловим фондом у краї на завершальному етапі війни. Тільки у вугільних районах виявилися частково зруйнованими 800 тис. кв. м і повністю - 600 тис. кв. м житла. Горлівка втратила 90% житлового фонду, інші шахтарські міста - 40-80%.

Житловий дефіцит загострило прибуття великих контингентів робочої сили. Шахтоуправління постали перед необхідністю заселення людей у бараки, землянки, адмінспоруди. Низкою партійно-урядових постанов передбачалися заходи зі створення індустріальної бази масового житлового будівництва, підтримки індивідуальних забудовників. Із цією метою залучалися всі ресурси й робочі руки, включаючи жіночі будівельно-ремонтні бригади, змагальні кампанії тощо.

Ще до завершення війни в Донбасі відновлено й збудовано 1123 гуртожитки, в яких мешкало 60 тис. робітників. Однак це суттєво не поліпшило житлові умови мобілізованих робітників, спецконтингенту. Дещо кращими вони були в інженерно-технічних працівників, деяких категорій службовців, кадрових робітників.

Повне освоєння асигнувань, низька якість будівельних робіт, обмежені можливості підтримки індивідуального будівництва ускладнювали становище. До 1 червня 1945 р. вдалося відновити 50% житлового фонду Донбасу.

У 1949 р. зведено понад 9 тис. індивідуальних будинків, причому держава видавала пільгові кредити забудовникам. Проте в 1950 р. в Донбасі пересічно на 1 особу припадало 7 кв. м. житлоплощі, а в родинах гірників - 3-4 кв. м замість 13,65 кв. м., передбачених Цивільним кодексом.

Як у 40-х, так і в 50-х роках плани житлового будівництва не виконувалась. Лише за 1954-1955 рр. будівельними організаціями УРСР не було освоєно 2 млрд. крб., призначених для забезпечення працівників вугільної промисловості Донбасу. Отже, 300 тис. шахтарів не змогли поліпшити свої житлові умови.

Дисертант наголошує, що тільки на межі 50-60-х років стала простежуватися тенденція до поступового зняття гостроти житлового питання. Упродовж 1956-1960 рр. у Сталінській області було зведено житла в 1,7 рази більше, ніж за попередні 5 років. 72% всього житлового фонду становили «хрущовки». У цей час пріоритети належали не якісним, а кількісним показникам, що виправдовувало себе з огляду на тодішню ситуацію.

У першій половині 60-х років у шахтарських містечках значною була частка індивідуального житла: у Сніжному й Красноармійську - 60%, Єнакієвому й Торезі - понад 50%. Але досягти держстандарту (9 м² житлові площі на одного мешканця) не вдалося. Незважаючи на це, рівень забезпечення населення житлом в шахтарських містах і селищах Донбасу був вищим, ніж загалом по УРСР та СРСР.

У цілому ж темпи житлового будівництва у вугільній індустрії регіону в
40-60-ті рр. суттєво відставали від темпів розвитку галузі та реальних запитів зайнятих у ній працівників. Керівництво держави віддавало перевагу економічним, а не соціальним пріоритетам і не змогло збалансувати трудові міграції, темпи відбудови та розвитку вугільної промисловості та забезпечення трудящих житлом.

У підрозділі «Функціонування системи комунального господарства в містах і робітничих селищах Донбасу» характеризуються особливості налагодження господарських служб у населених пунктах шахтарського краю.

Комунальні служби є одним з ключових елементів урбанізованої соціально-побутової інфраструктури. Бойові дії та окупація спричинили її суцільну руйнацію. Першочерговим вважалося водопостачання. Ще до початку 1944 р. було відновлено 1867 джерел питної води загального користування. Розпочалась реставрація комунальної водогінної системи. Та ці роботи проводилися дуже повільно. Щороку потужність водогінних мереж Донбасу зростала всього на 7%. Наприкінці 40-х років 120 селищ комбінату «Сталінвугілля» не мали водогону й каналізації. До початку 50-х років Макіївка була централізовано забезпечена водою на 58%, Голівка - на 42%, Чистякове - на 33%, Сніжне - на 20%. Попри всі декларації вищого керівництва проблема водопостачання залишалась актуальною і в 60-ті роки.

Важливою складовою комунального господарства Донбасу вважалося налагодження системи опалення та газифікації шахтарських помешкань. До 1947 р. 10 тис. кв. м. житла Сталінської області облаштували центральним опаленням, 14 тис. кв. м. - електричним освітленням. Наприкінці 40-х років запроваджено практику забезпечення гірників та їхніх родин вугіллям за рахунок комбінатів, на яких вони працювали.

Газифікація в містах Донбасу наприкінці 50-х років перебувала на початковій стадії: у Дзержинську питома вага газифікованого житла становила 4%, Торезі - 10%, Єнакієвому - 16%, Макіївці - 18%, Сталіно - 24%. У 1955 р. центральним опаленням обладнали 28% житлової площі у Ворошиловградській області.

До 1946 р. в Сталіно, Горлівці, Макіївці, Краматорську, Костянтинівці, Дружківці, Єнакієвому відновлено 11 км трамвайних колій та 112 вагонів. До 1950 р. на Ворошиловградщині прокладено 12,2 км трамвайних колій. За 1946-1960 рр. протяжність трамвайних ліній у Донбасі зросла з 195,9 км до 320,2 км, тролейбусних - із 7 до 51 км.

Задля поліпшення екологічних показників реалізувалися масштабні проекти озеленення населених пунктів і териконів.

Однією з ознак радянської соціальної політики стала підтримка мінімальних цін на комунальні послуги. Питома вага витрат на житло наприкінці 40-х рр. не перевищувала 7% сімейного бюджету шахтаря. У 1952 р. одна родина сплачувала за житло і комунальні послуги 3,5 крб. 1958 р. - 7 крб. 1965 р. - 5,5 крб. на місяць.

Підрозділ «Повсякденний побут гірників» містить емпіричний матеріал, покликаний проілюструвати особливості повсякденного життя працівників вугільної галузі. Основною його характерною рисою залишалась невідповідність між доволі значною зарплатою та вкрай обмеженими можливостями задоволення матеріальних і культурних потреб. Війна до критичного мінімуму обмежила ресурси країни й споживчі фонди. У поєднанні з економічною домінантою відбудови й підвищеною увагою до нарощування потенціалу ВПК ці чинники звужували асортимент послуг і товарів для більшості гірників.

Найгострішою проблемою повоєнного десятиліття вважалася продовольча. Наприкінці 1944 р. норма хліба для робітників становила 400 - 800 г (для підземних робітників і тих, хто працював на відбудові шахт - 1 кг), службовців - 300-450 г, утриманців - 200-300 г. За карткою можна було одержати 2 кг м'яса та риби, 1,2 кг круп та макаронів, 400 г жирів на місяць. Однак навіть ці мізерні пайки надходили до столу гірників із перебоями.

З метою покращення становища для 225 підсобних господарств Донбасу до завершення війни виділили 109 тис. га землі. Навесні 1945 р. індивідуальні городи загальною площею 34257 га мали вже 240 тис. робітників та службовців вугільної індустрії.

В дисертації підкреслено, що у 1946-1947 рр. у Донбасі лютував голод і жорстка економія хліба значною мірою посилила продуктовий дефіцит. Разом із тим вона дозволила зберегти необхідний для вільної торгівлі обсяг продовольства, що стало однією з передумов проведення в грудні 1947 р. грошової реформи та ліквідації карткової системи. Одним із дієвих засобів соціальної підтримки працівників галузі стало кількаразове централізоване зниження цін наприкінці 40-х - у 50-х рр. Але при цьому державна торгівельна мережа не змогла задовольнити потреби трудящих, їм доводилося часто купувати харчі на ринках, де ціни були значно вищими.

У 50-ті роки споживчий кошик шахтарських сімей став більшим. У 1953 р. вони споживали на 86,2% більше хліба, ніж у 1940 р., на 168,9% - молокопродуктів, на 189,4% - м'ясопродуктів, на 205,4% - яєць, на 173,9% - цукру. У 1957 р. порівняно з 1953 р. обсяги продажу населенню Донбасу молока зросли втричі, м'яса, тваринного масла та ковбасних виробів - майже у двічі.

У 1962-1963 рр. ціни на продукти зросли, однак цей стрибок нівелювало істотне підвищення зарплати гірників. У цей час витрати на харчування становили 47,6% усіх витрат шахтарських сімей. Зменшенню гостроти продовольчої проблеми сприяло налагодження системи громадського харчування, хоча асортимент і якість їжі в цих закладах часто були незадовільними.

«Вузьким місцем» у 40-50-ті роки залишалося забезпечення гірників одягом та взуттям. Масовий приплив нових робітників ще більш ускладнював становище. У 1943 - 1945 рр. працівникам вугільної промисловості було видано 155 тис. ордерів на отримання промислових товарів загальною вартістю понад 7 млн. 148 тис. крб., але цього виявилося недостатньо.

У другій половині 40-х років у вугільних районах було складно придбати сірники, панчохи й шкарпетки, мило, відра, посуд, головні убори, натільну білизну та інші предмети першої необхідності. Навіть у 50-ті роки значна частина осель освітлювалася керосиновими лампами.

У зв'язку з кількаразовими зниженнями цін у 50-ті роки й збільшенням обсягів і номенклатури товарів широкого вжитку попит на них задовольнявся більшою мірою. Питома вага промислових товарів у структурі витрат гірників зросла з 20% у 1952 р. до 30% у 1965 р. Шахтарі могли купувати меблі, мотоцикли, легкові автомобілі, швацькі машини тощо.

Про зростання добробуту шахтарів свідчить і те, що за 1950-1965 рр. кількість внесків до ощадних кас Сталінської (Донецької) області зросла з 212 тис. до 1285 тис., Ворошиловградської (Луганської) - з 159 тис. до 795 тис.

Відбувалися позитивні зрушення і у сфері побутового обслуговування. У гірничих селищах та містах Сталінської області за 1946-1957 рр. відкрилося 600 крамниць та 240 лазень. Новою рисою соціального обличчя Донбасу стала поява комунально-побутових установ у невеликих шахтарських містечках і робітничих селищах, хоча їх ще довго не вистачало та і якість роботи бажала бути кращою.

Вирішуючи проблему ефективного відтворення робочої сили, влада прагнула вивільнити час шахтарських родин на самообслуговування за рахунок розширення мережі перукарень, пралень, лазень, ремонтних майстерень тощо. На досягнення цієї мети спрямувалась діяльність адміністративно-побутових комбінатів.

У п'ятому розділі «Розвиток галузевих закладів освіти і науки» аналізується комплекс питань, пов'язаних із підготовкою кадрів для вугільної промисловості, а також функціонування спеціалізованих НДІ, що обслуговували галузь. Підрозділ «Діяльність науково-дослідних інститутів вугільного профілю» містить стислий огляд основних напрямів роботи тих установ, які працювали над вирішенням широкого комплексу питань: від автоматизації та механізації - до організації безпечних умов праці та охорони здоров'я гірників. Найбільш помітний внесок у відбудову та реконструкцію галузі здійснили УкрНДІ «Гідровугілля», УкрНДІ «Укрвуглезбагачення», філія ВНДМІ, державний проектно-конструкторський та експериментальний інститут комплексної механізації шахт «Донгіпровуглемаш» із філією в Луганську, Державний інститут із проектування й дослідження вибухонебезпечного електрообладнання «Гідроніселектрошахт», ДонНДІ «Автомаштгірмаш», Інститут гірничої механіки й технічної кібернетики ім. Федорова, Луганська філія НДІ «Гідровуглеавтоматизація», Центральна науково-дослідна лабораторія ВГСЧ та інші. Наприкінці 50-х років у Сталінській області налічувалось 30 установ, у Ворошиловградський - 18, діяльність яких відіграла велику роль у соціально-економічному розвитку Донбасу.

Зв'язок з прикладною наукою дозволив краще організувати проектні роботи з відновлення й спорудження копалень, швидше і якісніше налагодити виробничий цикл. У повоєнні роки НДІ розробили понад 900 проектів, за якими здійснювалися відбудови, реконструкції і зведення нових шахт.

Для відродження копалень багато зробили вчені АН УРСР. На спорудженні шахт впроваджувались електродугове зварювання металів за методом Є. Патона. Інститут гірничої механіки під керівництвом П. Кучерова розробив технологію охолодження повітря в глибинних шахтах. Плідно працювали й відомчі проектно-дослідні інституції. Виготовлений на основі пропозицій професора М.Коробчанського відцентровий подрібнювач дозволив здійснювати відокремлення не тільки коксівного вугілля від не коксівного, а й породу та сірку від вугілля. Упродовж 1952 - 1967 рр. унаслідок впровадження напрацювань науки й інженерно-технічних установ вдалося підвищити темпи проходження вертикальних стволів. Згідно з постановою уряду «Про проведення конкурсу на кращий вугільний комбайн і вуглевантажні машини для роботи в підземних умовах» (25 березня 1948 р.) вчені Донецького індустріального інституту на підставі численних пропозицій розробили принципово новий тип вугільного комбайна.

Дисертантом зазначено, що до 1946 р. Сталінський НДВІ започаткував розробку 48 тем, а до 1951 р. залучався до конструювання та випробувань близько 100 машин та механізмів. За розробку геолого-вуглехімічної карти Донбасу колектив науковців одержав Державну премію 1950 р. Сотні прикладних розробок здійснили співробітники Інституту гірничої справи ім. М. Федорова (відцентрові шахтні вентилятори ВЦ-11, ВЦ-16, ВЦ-25, ВЦ-32; уніфікована схема автоматизації головних водовідливних пристроїв УАВ; прилад для замірів витрат свіжого повітря та регулювання норм стислого повітря; конструкція роторного й шестерного двигуна та ін.) УкрНДІ «Гідровугілля» розробив систему управління покрівлею на шарах потужністю 0,9-1,2 м, пропозиції щодо переведення шахт на гідровидобуток, дослідні зразки гідромоніторів тощо. Серед найважливіших науково-дослідних робіт Макіївського НДІ була боротьба з кам'яновугільними пилом та піском. Переносний прилад, винайдений В. Божком, давав можливість оперативно одержувати висновок про наявність на шахті небезпеки вибуху. Успішно працювала над розробкою технічних засобів безпеки Центральна науково-дослідна лабораторія з гірничорятувальної справи. Завдяки напрацюванням Сталінського (Донецького) державного конструкторського й експериментального інституту комплексної механізації було механізовано значну кількість операцій із вуглевидобутку. Створений у 1948 р. науковцями Сталінської філії державного проектного інституту вугільного машинобудування комбайн «Донбас» був визнаний кращим у світі.

Завдяки вченим на початку 60-х років вугільна галузь Донбасу виведена на шлях інтенсивного розвитку. Однак відчутно зменшити ризики на підземних роботах науковці в той час не змогли.

У підрозділі «Підготовка кадрів у системі середньої професійної та вищої освіти» розглядаються основні напрями й форми кадрового поповнення галузі. Кадрові втрати в роки війни вимагали комплексних заходів щодо забезпечення вугільних підприємств фахівцями інженерно-технічного профілю й кваліфікованими робітниками. У Сталінській (Донецькій) області з 1958 до 1965 р. загальна чисельність студентів збільшилася з 19,7 тис. до 52,6 тис. осіб. Однак більшість з них навчалася заочно, що не забезпечувало необхідного рівня знань.

Після окупації кадровий дефіцит управлінців різних ланок намагалися подолати шляхом відрядження в Донбас фахівців з інших республік. Водночас на річних курсах навчали 1954 особи, які працювали на інженерно-технічних посадах. Але в розподілі спеціалістів існували недоліки, пов'язані з тим, що значна їхня частина поповнювала лави адміністрації, а не йшла на виробництво. Серед керівників шахт і начальників дільниць вищу освіту в 1944 р. мали 23% і 5% відповідно. Комплексувати брак керівників середньої ланки прагнули за допомогою «висуванців» із кращих робітників, підготовки на короткотермінових курсах і т.п.

Дисертант наголошує, що на початку 50-х років на виробництво почали залучати випускників республіканських вузів. Так, Сталінський індустріальний інститут у 1957 р. на шести факультетах готував 6 тис. студентів за 14 спеціальностями, у т.ч. гірничими. Помітну роль у підготовці інженерів відігравали Харківський гірничий інститут, Вищі інженерні курси. Активно передавали свій досвід молоді відомі новатори: М. Ізотов, С. Рябошапка, О. Стаханов, М. Тюканов, П. Синяговський, І. Валігура, М. Мамай.

У повоєнні роки питанням надання кваліфікації, як вагомого мотиваційного чинника, приділялося мало уваги. На початку 60-х років при визначенні тарифних розрядів стали враховувати складність та небезпечність робіт.

У 40-60-х рр. істотних змін зазнала система середньої професійної освіти. Її основу становили ремісничі училища й школи ФЗН. Відразу після війни погані побутові умови, слабка матеріальна база, брак досвідчених викладачів створювали труднощі в їхній роботі. Із часом збільшилися асигнування, налагодилась підготовка викладацького складу та їхнє стимулювання, що змінило ситуацію на краще. Уже на кінець 40-х років питома вага учнів в училищах системи трудових ресурсів зросла до 58%. На початку 50-х років заклади швидко перетворювалися на профтехучилища з 1-3-річним терміном навчання.

Вагоме місце в забезпеченні вугільної промисловості робітничими кадрами належало виробничому навчанню, основними формами якого були індивідуальна підготовка, бригадне і курсове виробничо-технічне навчання, а також підготовка в школах при підприємствах.

За допомогою всіх форм навчання впродовж 1946-1950 рр. для вугільної галузі було підготовлено 384,6 тис. кваліфікованих робітників, а в 1951-1958 рр. - ще 531 тис.

Дієвою формою підвищення кваліфікації стала організація шкіл вивчення передових методів праці, курсів цільового призначення, навчання суміжних професій і т. ін. Загальноосвітній рівень робітники підвищували, здобуваючи середню шкільну освіту на вечірній формі навчання. Тільки в 233 школах робітничої молоді Сталінської області в 1958 р. навчалося 46,5 тис. чол.

Одним із чергових експериментів стала реформа 1959 р., покликана об'єднати загальноосвітню й політехнічну освіту. Слабка організаційно-матеріальна база не дозволила ініціаторам реформи досягти бажаного успіху.

Ужиті заходи дозволили в основному забезпечити вугільну галузь кадрами середньої та вищої кваліфікації, хоча повністю ця проблема в 50-60-ті рр. вирішена не була.

У шостому розділі «Розвиток мережі культурно-просвітних установ» характеризуються заходи соціокультурного змісту в шахтарському середовищі.

Підрозділ «Культурно-ідеологічні процеси» присвячений аналізу політики керівництва держави у сфері культури, що базувалась на соціалістичних та комуністичних цінностях і орієнтирах, уніфікації всіх форм духовного життя згідно з ідеологічною матрицею, виробленою партійним центром. Її результатом стало перетворення краю на культурну провінцію, його суцільна русифікація.

Разом із тим трудящі отримали можливості для задоволення своїх скромних культурних потреб. До кінця 1945 р. кількість культурно - освітніх закладів становила 19 тис. (75% довоєнної). Серед основних ідеологічних напрямів їхньої роботи пріоритетами стали боротьба з українським націоналізмом, релігійними обрядами, піднесення «соціалістичної свідомості». Цьому відповідали заформалізовані заходи: бесіди, лекції, кінолекторії, диспути, урочисті збори, які мали нейтралізувати щонайменші прояви культурного інакодумства й опозиційності.

Матеріальна база клубів у 40-50-ті роки була слабкою. У 1953 р. лише 42% з них електрифіковані, 63% не мали інших кімнат, окрім глядацької зали, 48,5% - кінообладнання, 67% - радіо, 40% - жодних музичних інструментів. Деякі позитивні зрушення викликала демократизація культурної сфери в період хрущовської «відлиги». Навіть традиційні форми культурно-масової роботи стають цікавішими, злободенними, актуальними. Спорудження мережі палаців та будинків культури, зміцнення їхньої матеріальної бази сприяло поліпшенню культурного дозвілля гірників, розвитку художньої самодіяльності. Якщо в 1945 р. на Ворошиловоградщині діяло 682 клуби, 3 музеї, 117 кіноустановок, то в 1960 р. відповідно - 818 клубів, 6 музеї та 1735 кіноустановок. У Сталінській області в 1950 р. налічувалося 1021, а в 1959 р. - 1276 клубів, будинків та палаців культури.

Загалом же культурні процеси 40 - 60-х років позначені непослідовною «демократизацією згори», суцільним контролем із боку партійних структур та спецслужб, ідеологічним пресингом.

У підрозділі «Розвиток бібліотечної мережі, художньої самодіяльності й театрального мистецтва» досліджуються форми організації культурно-освітнього дозвілля мешканців вугільного краю. Основною з них вважалась художня самодіяльність - найбільш масовий і демократичний засіб залучення трудящих до мистецького життя. Якщо в 1949 р. в Донбасі функціонував 3571 гурток, то через рік - 5689, а кількість учасників зросла з 52 тис. до 92 тис. осіб. Самодіяльні художні колективи значно частіше, ніж професійні, виступали перед населенням. Так, у 1959 р. театри й концертні організації Сталінської області виступили перед 150 тис. сільських глядачів, а гуртки художньої самодіяльності показали понад 8 тис. вистав і концертів, на яких були присутні 1,5 млн. чол. В області в цей час налічувалось 8 тис. колективів художньої самодіяльності (150 тис. учасників). Така масовість була не стільки результатом організаційних зусиль влади, скільки наслідком живої зацікавленості людей, для яких ці форми дозвілля були органічними й близькими.

Дисертант зазначає, що саме в повоєнні десятиліття закладались основи того, що пізніше характеризували як найбільш читаючу у світі спільноту. Відновленню бібліотек надавалось особливе значення, адже друковане слово залишалось одним із найвпливовіших інструментів суспільно-політичної мобілізації населення. У 1950 р. в Донбасі працювало на 768 масових бібліотек більше, ніж у 1940 р., а в 1955 р. - 1635 книгозбірень із фондом 9230600 примірників. У 1960 р. на Луганщині діяло 1227 бібліотек (718 міських і 509 сільських), Донеччині - 1749 (1052 міських й 697 сільських). Звичайно, добір літератури в них визначався тогочасними ідейно-політичними реаліями. Та все ж свою високу місію - помітне підвищення культурно-освітнього рівня читачів - ці установи виконували успішно. У 1953 р. бібліотеки Сталінської області надали таку послугу, як книгоносіння додому для 325660 читачів. Щорічна видача книг становила близько 7 млн. примірників.

Роль бібліотек підвищували обмежені можливості (ліміт) на передплату ЗМІ та придбання книг у магазинах.

У повоєнні роки відроджується театральне життя. У 1953 р. в Донбасі діяло 9 стаціонарних театрів, однак більшість із них не мала власних приміщень. Так, театр ім. Артема працював у приміщенні Сталінського театру опери і балету, де мав 10 днів на місяць для стаціонарної роботи. У поєднанні зі зменшенням державних дотацій це не дозволяло професійним колективам повноцінно розвиватись. Наприкінці 1962 р. згідно з постановою РМ УРСР «Про скорочення витрат на утримання закладів у сфері культури системи Міністерства культури УРСР» (12 грудня 1962 р.) театри Донбасу переводилися на бездотаційну роботу, нерентабельні театри закривались або укрупнювались.

Репертуарна політика визначалась партійними функціонерами та цензурою.Серед засобів залучення гірників до історико-культурної спадщини помітне місце посідала діяльність музейних установ.

Традиційною популярністю користувався кінематограф. Ідеологічним «досвідом» художніх фільмів стала демонстрація кінохроніки й документальних стрічок.

ВИСНОВКИ

У «Висновках» сформульовано узагальнення й теоретичні положення, що виносяться на захист.

1. Історіографічна ситуація в даній тематичній ніші характеризується наявністю великої кількості публікацій, виконаних на значній за обсягом фактологічній основі та на основі різних методологічних підходів і дослідницьких методик. Емпіричний масив, закладений у літературі радянської доби, до певної міри нівелював тенденційні, заідеологізовані концептуальні орієнтири. У 90-ті роки ХХ ст. відбувся поступовий перехід до методологічного плюралізму та використання методичного інструментарію, що передбачав обізнаність із кращими зразками світової науки; масово вводяться до наукового обігу втаємничені раніше документи; позиціонуються не розробленні до того теми. Набуває все виразніших обрисів тенденція соціального вивчення мікропроцесів у контексті соціальної історії. Разом із тим можна констатувати, що дотепер розвиток соціальної сфери вугільної індустрії Донбасу в 1943-1964 рр. не став об'єктом цілісного, системного дослідження.

Джерельна база дисертаційної праці охоплює комплекс документів та матеріалів, що стратифікуються за походженням, жанрами, ступенем інформативності й достовірності. Враховуючи час і обставини їхньої появи, вони вимагають критичного осмислення, співставлення й уточнення статистичного й фактологічного ряду. Водночас, доступний масив джерел видається цілком придатним для виконання досліджень у цьому тематичному напрямі.

Теоретичною основою праці стали концептуальні напрацювання представників вітчизняної і зарубіжної історіографії та методології. Дисертація виконана в руслі соціально-економічної історії, причому економічні питання розглядаються крізь призму соціальних процесів. Комплексний характер дослідження диктував необхідність застосування міждисциплінарних підходів до вирішення поставлених завдань. Базовою основою понятійного апарату стали такі терміни й категорії як «соціальний лад», «планова економіка», «соціальний статус», «соціальна сфера», «шахтарський соціум», «рівень життя» тощо.

2. Внаслідок війни та окупації вугільна промисловість Донбасу зазнала величезних збитків. У результаті евакуації радянськими властями обладнання, агрегатів, механізмів, затоплення шахт, а також грабіжницьких дій гітлерівських загарбників була зруйнована виробничо-технологічна інфраструктура. Мобілізація до Червоної армії й розпорошення гірників у ході міграцій спричинили гострий дефіцит кваліфікованих кадрів на початковій фазі відбудови галузі. У катастрофічному стані перебували об'єкти соціальної сфери й життєзабезпечуючі системи. Таким чином, стартові умови для відродження вугільної індустрії виявилися вкрай несприятливими.

3. Реальний стан речей визначав мотиваційні чинники, концептуальні рішення й алгоритм відбудови цієї стратегічної галузі економіки. У концентрованому вигляді політику керівництва держави в цей час можна визначити як таку, що зводилась до максимальної мобілізації трудових ресурсів на відновлення старих і спорудження невеликих нових копалень, інтенсифікацію праці за обмежених фінансових вливань. При цьому соціальні питання з об'єктивних і суб'єктивних причин залишались на периферії.

4. Відродження вугільної галузі та її соціальної інфраструктури в повоєнні роки відбувалося форсованими темпами, за допомогою інтенсивної експлуатації матеріальних і трудових ресурсів. Правовою базою відбудовчих процесів виступали директиви партії та уряду. Нормативне регулювання охоплювало не тільки виробничий, а й соціальний сегмент, хоча економічні пріоритети залишались головною ознакою курсу керівництва держави. Соціальні програми розглядались як допоміжній й такі, що покликані забезпечити виконання напружених економічних планових завдань. Якщо на завершальному етапі війни та в повоєнні роки ця практика була виправданою, то збереження залишкового принципу фінансово-матеріальної підтримки соціальної сфери в 50-60-ті роки вступало в суперечність з одним із наріжних законів соціалізму, що проголошував добробут трудящих основним орієнтиром соціально-економічної політики.

5. Процес вуглевидобутку завжди супроводжувався відповідними ризиками. Але в перші повоєнні роки аварійність і травматизм (часто з летальним наслідком) були особливо високими. Це було викликане швидкими темпами введення в експлуатацію старих і нових копалень, незадовільним рівнем кріпильних робіт та інших захисних механізмів, хронічною нестачею пристроїв для своєчасної фіксації надмірної загазованості, запиленості й температури, браком спец огляду, низькою кваліфікацією і низькою виробничою дисципліною робітників. Ситуацію ускладнювала практика понаднормових робіт, що збільшувало кількість нещасних випадків. Основний тягар організації безпечної праці держава переклала на плечі керівників підприємств і профспілок - шахтних комітетів та інспекторів праці. Саме останні здійснювали нагляд за умовами роботи шахтарів, станом техніки безпеки та промислової санітарії. Втім, досить часто профкоми та інспекції праці нехтували своїми обов'язками або виконували їх абияк. Визначальним у діяльності всіх управлінських ланок та громадських організацій залишилось виконання плану. усе це визначало невисоку регулятивну спроможність нормативно-правових актів у сфері охорони праці.

6. Важливою складовою соціальної політики в процесі відбудови, реконструкції і розвитку вугільної промисловості Донбасу вважалося налагодження системи матеріального й морального стимулювання шахтарів. Труднощі повоєнних років не дозволяли суттєво підвищити їхні доходи й лише із середини 50-х років завдяки вдосконаленню системи оплати праці (спрощення тарифних сіток, перехід на акордно-преміальну й прогресивно-відрядну оплату) вдалося досягти підвищення ефективності системи нарахування заробітної плати.

7. Оскільки наявні форми оплати праці все ж не змогли належним чином вмотивувати працівників галузі до істотного підвищення продуктивності праці, влада продовжувала активно вдаватися до позаекономічного стимулювання за допомогою соцзмагання, стахановського руху, ударництва, багатоверстатництва тощо. Такі засоби стимулювання трудової активності мали насамперед моральний зміст, орієнтувалися на ентузіазм, змагальний азарт у гірників, дух суперництва, прагнення до громадського визнання їхніх успіхів. Та із часом ці рухи все більше формалізувалися, що спричинило більш інтенсивне впровадження нових елементів спонукання до праці: вручення «перехідних знамен», значків, присвоєння почесних звань, нагородження орденами й медалями. Але й за цих умов технології стимулювання в межах командно-адміністративної економіки все більше «пробуксовували», демонстрували невисокий мобілізаційний потенціал.

8. Соціальна підтримка шахтарів у період відбудови здійснювалась за допомогою органів соціального страхування та відповідних профспілкових комісій. Із середини 50-х років система соціального страхування почала розширюватись: формувалася система пенсійного забезпечення, установлювався порядок надання гірникам та членам їхніх родин путівок до санаторіїв, будинків відпочинку, піонерських таборів, влаштування дітей у дитячі ясла й садки. Відродження медико-санітарної інфраструктури дозволило посилити профілактику й боротьбу з професійними хворобами. Однак значна кількість проблем залишалась невирішеною через брак коштів, обладнання, лікарняних ліжок, кваліфікованого медперсоналу тощо.

9. У структурі соціальних запитів і потреб одне із чільних місць посідала житлова проблема. Руйнування житлового фонду під час війни, специфіка залучення трудових ресурсів до відбудови шахт і роботи на них спричинили гострий дефіцит житла. Землянки, бараки, гуртожитки стали невід'ємною частиною соціального ландшафту краю в 40-ві - 50-ті роки. Лише завдяки цілеспрямованим капіталовкладенням в державне й індивідуальне будівництво краю в період керівництва М. Хрущовим було частково знято гостроту цієї проблеми.

10. Одночасно з відновленням житлового фонду відроджувалась і система комунального господарства. Значними труднощами супроводжувалися заходи з водопостачання й газифікації краю, пов'язані з природними умовами й швидкою урбанізацією Донбасу, а також високими темпами нарощування виробничої інфраструктури. Більш результативними виявилися заходи в справі озеленення й упорядкування населених пунктів регіону.

11. Особливості шахтарського побуту визначалися місцем проживання, умовами праці, комунального обслуговування, матеріального забезпечення. У перші роки після окупації шахтарі Донбасу, як і інші верстви, потерпали від нестачі продуктів харчування й предметів першої необхідності. Лише завдяки картковій системі та індивідуальним підсобним господарствам більшій частині шахтарських родин вдалося пережити голод 1946-1947 рр. Із середини 50-х років ситуація почала виправлятися. Мережа крамниць і закладів побутового обслуговування (лазень, пралень, ремонтних майстерень, перукарень тощо), а також зростання доходів сприяли збільшенню товарів та послуг, якими гірники могли скористатись. Проте побутове обслуговування мешканців регіону так і не досягло запланованих параметрів, а якість життя та його рівень залишалися порівняно невисокими.

12. Стратегічна роль вугільної індустрії ставила на порядок денний питання всебічного наукового забезпечення відбудовних робіт і перспективного розвитку галузі. Ціла низка конструкторських бюро, науково-дослідних інститутів і лабораторій, вузівських кафедр працювали над вдосконаленням, винайденням і впровадженням новітніх зразків техніки й технологічних рішень, спрямованих на підвищення продуктивності праці. Серед найважливіших напрямів теоретико-прикладних зусиль перебували зменшення небезпечних факторів та організація безпечних умов праці. До початку 60-х років галузь вдалося вивести на інтенсивні рейки розвитку. Однак відчутно мінімізувати ризики на підземних роботам науковцями в той час не вдалося. Крім того, багато корисних проектів так і не було реалізовано через бюрократизм і незацікавленість господарських функціонерів в умовах відсутності ринку.

13. Масштаби реконструкції і темпи розвитку галузі, впровадження складної в експлуатації техніки зумовлювало нагальну потребу в систематичній підготовці кваліфікованих робітничих кадрів та ІТП. Довоєнні підходи до розв'язання цієї проблеми вже не спрацьовували, тому на зміну короткотерміновому технічному навчанню прийшла мережа професійно-технічних закладів, вища школа також відреагувала на потреби економіки: з'явилися нові факультети й цілі інститути, випускники яких формували управлінську, а згодом і керівну ланку. На початку 60-х років у загальноосвітній школі було посилено увагу до виробничої практики, покликаній підготувати молодь до праці на вугільних шахтах. Молоді робітники підвищували свій загальноосвітній рівень у вечірніх школах. Разом із тим у підготовці кадрів для вугільної галузі існувало чимало невикористаних резервів.

14. Особливу роль у формуванні «нової радянської людини» надавалась клубам, палацам і будинкам культури, бібліотекам, музеям, театрам, пресі й літературі. Культурно-просвітницькі установи поряд з інформативними виконували й пропагандистські та виховні функції, дозволяючи формувати настрої та морально-психологічний стан населення. Масовий характер художньої самодіяльності й участі в різних формах культурного життя значною мірою нівелювався жорсткими рамками «соцреалізму», політичною цензурою. Втім, це не змогло перешкодити проявам субкультур західного походження. Та все ж комплексні зусилля державних і професійних органів у соціокультурній сфері поступово створювали умови для зміни соціального обличчя шахтарів, їхніх цілісних орієнтирів та життєвих стратегій.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ АВТОРА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Публікації:

а) індивідуальна монографія:

1. О.В.Бровар. Вугільна промисловість Донбасу у 40-60-х рр. ХХ ст.: проблеми соціального розвитку. Монографія. - Донецьк: Юго-Восток, 2009. - 365 с. ( 21,22 друк. арк.). (Рец.: Лисенко О.Є. О.В.Бровар. Вугільна промисловість Донбасу у 40-60-х рр. ХХ ст.: проблеми соціального розвитку. Монографія. - Донецьк: Донецький нац. ун-т, 2009. - 365 с. // Культура народов Причерноморья - Таврический национальний унивеситет им. Вернадского. - 2009. - №174. - С.249-250; Тодоров І.Я. О.В.Бровар. Вугільна промисловість Донбасу у 40-60-х рр. ХХ ст.: проблеми соціального розвитку. Монографія. - Донецьк: Донецький нац. ун-т, 2009. - 365 с. // Історичні записки - Східноукраїнський національній університет імені Володимира Даля - 2009. -Випуск 25. - С.234-341).

б) статті у наукових фахових виданнях:

2. Бровар О.В. Цивільне та кримінальне законодавство часів Великої Вітчизняної війни (1941-1945рр.) / О.В.Бровар // Історичні і політологічні дослідження / Гол. ред. проф. П.В.Добров. - Донецьк, 2005. - №2 (24). - С.126-131.

3. Бровар О.В. Стан вугільної промисловості Донбасу та її відбудова у 1943-1945 рр. / О.В.Бровар // Культура народов Причерноморья / Гол. ред. проф. Ю.А.Катунін. - Сімферополь, 2006. - №95. - С.12-17.