Становлення і розвиток інфінітива у німецькій мові (VIII-XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний лінгвістичний університет

УДК 811.112.2? 367.625.41-112

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Становлення і розвиток інфінітива у німецькій мові (VIII-XX ст.)

Спеціальність 10.02.04 - германські мови

Долгополова Лілія Анатоліївна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі граматики та історії англійської мови Київського національного лінгвістичного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант доктор філологічних наук, професор Буніятова Ізабелла Рафаїловна, Національний університет "Києво-Могилянська академія", професор кафедри загального та слов'янського мовознавства

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Левицький Віктор Васильович, Чернівецький національний університет, імені Юрія Федьковича, кафедра германського, загального та порівняльного мовознавства, завідувач кафедри

доктор філологічних наук, професор, Козловський Віктор Володимирович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри германської філології

доктор філологічних наук, професор, Приходько Анатолій Миколайович, Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, завідувач кафедри іноземних мов

Захист відбудеться " 08 " 10 2010 р. о 10 :00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.054.02 Київського національного лінгвістичного університету (03680, МСП, м. Київ-150, вул. Червоноармійська, 73).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського національного лінгвістичного університету (вул. Червоноармійська, 73).

Автореферат розіслано " 07 " 08 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, професор О. М. Кагановська

Загальна характеристика роботи

Дисертацію присвячено визначенню морфосинтаксичних особливостей інфінітива в історії німецької мови - від найдавніших відомих писемних пам'яток до сьогочасного стану - з урахуванням особливостей усіх її ареалів.

Сучасний етап розвитку граматичних студій характеризується посиленням інтересу до проблем, пов'язаних із розкриттям природи мовних явищ у синхронному та діахронному аспектах. Пріоритетними напрямами історичної лінгвістики є вивчення закономірностей будови граматичних підсистем (І. Р. Буніятова, В. К. Журавльов, Н. Кондрашова, К. Г. Красухін, В. І. Максимов, А. В. Парибок, G. Diewald, D. Disterheft), зокрема з метою встановлення формальних, семантичних і функціональних характеристик окремих граматичних одиниць (Н. Д. Арутюнова, В. М. Бріцин, А. П. Загнітко, Р. В. Козак, В. І. Нодь, І. Є. Снісаренко, J. O. Askedal, M. Fritz, T. Kiss) і виявлення граматичних універсалій (Л. С. Єрмолаєва, А. О. Кібрик, О. Є. Кібрик, Т. А. Майсак, В. О. Плунгян, J. L. Bybee, О. Krause), що дозволяє вийти на якісно вищий рівень узагальнень для пояснення еволюційних процесів, які відбуваються у різних мовах.

До кола актуальних питань граматичної теорії, які потребують висвітлення з позицій новітніх парадигм знання про мову, належать визначення лексико-граматичного статусу синкретичних одиниць (у тому числі інфінітива), ідентифікація яких викликає певні труднощі. Саме історичний погляд на морфосинтаксичні характеристики інфінітива дозволяє розкрити природу цієї граматичної форми й відтворити шлях її розвитку, у процесі якого інфінітив набуває та розширює діапазон категоріальних ознак дієслова.

У річищі діахронного підходу реалізуються два напрями дослідження граматичних форм. Перший полягає у виявленні й зіставленні чинників, які викликають морфосинтаксичні зміни у межах однієї мови, другий - у пошуках граматичних універсалій, пов'язаних зі становленням граматичних одиниць у різних мовах. Перший підхід є традиційним і ґрунтується на багатій спадщині молодограматиків, вітчизняних та зарубіжних лінгвістів минулого століття (К. Бругман, Б. Дельбрюк, Г. Пауль, В. Г. Адмоні, М. М. Гухман, В. М. Жирмунський, В. М. Ярцева). Він передбачає внутрішню реконструкцію граматичного явища, метою якої є відновлення попереднього етапу розвитку граматичної підсистеми шляхом "перевернутої синхронії" (за визначенням В. М. Ярцевої), тобто через опис підсистеми в її сучасному стані.

Останнім часом домінує другий підхід, що базується на засадах функціональної лінгвістики, одним із завдань якої є встановлення шляхів граматикалізації лексичних одиниць різних мов (А. О. Кібрик, О. Є. Кібрик, J. L. Bybee, G. Diewald, О. Krause). Результати типологічних досліджень специфіки виникнення й розвитку граматичних явиш суттєво розширюють уявлення про функціонування граматичних підсистем у мовах світу.

Попри велику кількість праць, присвячених інфінітиву, лишається чимало недостатньо висвітлених питань, насамперед пов'язаних із його ґенезою, формальною й семантичною структурами, а також особливостями функціонування у різні періоди мовної історії. Донедавна у поле зору лінгвістів потрапляли лише його окремі форми (І. А. Герасименко, Р. В. Козак, В. І. Нодь, Р. Т. Рахматова, І. Є. Снісаренко, J.O. Askedal, G. Bech та ін.). У дослідженнях із германських мов нерозв'язаними залишаються проблеми граматичного статусу інфінітива та його походження. Нез'ясованою є також роль інфінітива у змінах, що відбулися у синтаксисі германських мов, насамперед у контексті набуття інфінітивом дієслівних ознак і формування інфінітивних клауз як одного із засобів поверхневої реалізації глибинних структур речення. Останнє є базовим для розвитку семантики граматичних явищ і засобів їх вираження.

Всебічний аналіз названих проблем, здійснений із залученням порівняльно-історичного підходу, визначає актуальність дисертаційної праці. З іншого боку, процедурний апарат новітніх граматичних учень, зокрема генеративного, дозволяє висвітлити формальні характеристики граматичних форм під сучасним кутом зору, приділити більше уваги їхній синтаксичній поведінці, виконуваним семантичним ролям, а також виявити спільне й специфічне в еволюції граматичних форм. Це створює новий імпульс для різнопланового опрацювання інфінітива як у діахронії, так і в синхронії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах комплексної теми "Мова, текст, дискурс у синхронії та діахронії" кафедри граматики та історії англійської мови Київського національного лінгвістичного університету, затвердженої вченою радою Київського національного лінгвістичного університету (протокол № 2 від 27 вересня 2004 р.), і відповідає науковій проблематиці держбюджетної теми Міністерства освіти і науки України "Функціональні моделі тексту та дискурсу в синхронії та діахронії: когнітивний, комунікативний та емотивний аспекти" № 0106U002115, затвердженої вченою радою КНЛУ (протокол № 6 від 30 січня 2005 р.).

Метою дисертаційного дослідження є виявлення специфіки становлення й розвитку морфосинтаксичних ознак інфінітива в історії німецької мови (VIII-XX ст.) з урахуванням його ареальних особливостей.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

- окреслити основні підходи до інтерпретації лінгвістичної природи інфінітива у синхронії та діахронії та розробити на їх основі методику дослідження інфінітива у німецькій мові;

- з'ясувати статус інфінітива в системі частин мови сучасної німецької мови і систематизувати його структурні типи;

- відтворити процес становлення інфінітива від дописемного періоду історії германських мов до перших пам'яток їх писемності й реконструювати вихідну модель інфінітива німецької мови;

- висвітлити спільні й специфічні риси розвитку морфосинтаксичних особливостей інфінітива в різні періоди німецької мови;

- виявити основні етапи граматичної модифікації інфінітива в історії німецької мови;

- встановити потенціал розвитку інфінітива у німецькій мові;

- виокремити ареальні особливості розвитку морфологічних і синтаксичних ознак інфінітива в різні періоди історії німецької мови.

Об'єктом дослідження є інфінітив у давньо-, середньо-, ранньо- і нововерхньонімецький періоди історії німецької мови (VIII-XX ст.).

Предметом дослідження є еволюція морфосинтаксичних ознак інфінітива у німецькій мові з урахуванням особливостей усіх її ареалів у давньо-, середньо-, ранньо- і нововерхньонімецький періоди (VIII-XX ст.).

Гіпотеза дослідження полягає в тому, що еволюція німецького інфінітива, рушійним чинником якої є синтаксична поведінка цієї дієслівної неособової форми, відбувається шляхом його поступової інтеграції у дієслівну парадигму і паралельного збереження гібридної дієслівно-іменної природи. Наша гіпотеза ґрунтується на теорії поетапного розвитку мови В. фон Гумбольдта, згодом розвинутій у працях Ю. Г. Куриловича, І. І. Мєщанінова, В. Леманна та ін., яка пояснює граматичні зміни через вплив синтаксичного чинника. Процес розвитку синтаксичної структури у німецькій мові відбувається в контексті двох протилежних тенденцій: ускладнення структури та її спрощення. Інфінітив зазнає дії обох цих тенденцій, що зумовлює специфіку розвитку його граматичних ознак.

Матеріалом аналізу слугують мовленнєві фрагменти, які містять інфінітив, виділені методом суцільної вибірки з писемних пам'яток різних періодів: давньоверхньонімецького (VIII-XI ст.), давньосаксонського (IX-XII ст.), середньоверхньонімецького і середньонижньонімецького (XI-XVII ст.), ранньонововерхньонімецького (XIV-XVII ст.) і нововерхньонімецького (XVII-XX ст.) періодів. Кількість досліджених пам'яток - 506 назв. Загальне число відібраних одиниць - 7125. Проаналізовані тексти належать до різних жанрів німецької літературної спадщини: епос, релігійні тексти (Старий і Новий Заповіт, молитви, псалми), лицарський роман, куртуазна література, ділова проза, листування, науковий опис, хронічки та ін. Для встановлення спільних і специфічних рис розвитку інфінітива були залучені дані інших мов, як давніх індоєвропейських (ведійський санскрит, хетська, латина), так і давньогерманських (готська, давньоанглійська, давньоскандинавська та ін.). Використано матеріал перекладних, тлумачних, історичних та етимологічних словників.

Добір методів дослідження зумовлений метою, завданнями й специфікою аналізу граматичних одиниць в їх розвитку. Відтворення еволюційних процесів інфінітива в німецькій мові ґрунтується на прийомах порівняльно-історичного аналізу: зовнішня реконструкція інфінітива використовується для встановлення джерела інфінітива індоєвропейських, у тому числі німецької мови; внутрішня реконструкція - для відтворення інфінітивної системи в давньоверхньонімецький період і аналізу її динаміки. Зіставлення синхронних зрізів німецької мови (зіставний метод) застосовано для виявлення як архаїчних, так і інноваційних явищ у системі інфінітивних форм, з'ясування механізмів і шляхів їх інтеграції у дієслівну форму, а також виокремлення діалектних особливостей граматичних ознак інфінітива. Метод дистрибутивного аналізу - для виокремлення функціональних властивостей інфінітива у різні періоди розвитку німецької мови шляхом визначення сукупності його комплементів. Інтерпретація синтаксичних функцій і семантичних ролей інфінітива мови ґрунтується на прийомах теорії керування і зв'язування Н. Хомського, доповненій його послідовниками. Метод кількісного аналізу проведено з метою виявлення частоти функціонування окремих структурних типів інфінітива і визначення їхньої продуктивності в історії німецької мови.

Методологічною основою дослідження є системний підхід до інтерпретації явищ мовної онтології й діахронії. Теоретичним підґрунтям роботи слугують фундаментальні положення загального, порівняльно-історичного, германського та індоєвропейського мовознавства, а також історії й літературознавства. Вони знаходять відображення в лінгвістичних ідеях В. Г. Адмоні, К. Бругманна, В. фон Гумбольдта, М. М. Гухман, Б. Дельбрюка, В. М. Жирмунського, Е. А. Макаєва, Г. Пауля, В. М. Ярцевої та ін. і постулюють принцип плюралізму чинників, які сприяють розвитку граматичних явищ при незмінності типології мислення, та положення про розвиток синтаксису не тільки в результаті перебудови інших рівнів мовної структури, насамперед морфологічного, але й наслідок іманентно притаманних закономірностей, які впливають і на розвиток морфології. Задля підтвердження гіпотези про пріоритетність синтаксичних змін у плані перебудови інфінітивної системи до дослідницького апарату залучені засадничі положення генеративної граматики, які дозволяють ідентифікувати інфінітив як вершину інфінітивної клаузи, реконструювати його синтаксичну поведінку в дописемний період, розглянути його граматичну модифікацію й розкрити зв'язок синтаксичних змін із формальним розвитком інфінітива.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше досліджено еволюцію окремої граматичної форми - інфінітива як синкретичної одиниці. У дослідженні запропоновано власний інтегративний підхід до розгляду морфологічного й синтаксичного аспектів становлення інфінітива у німецькій мові. Для цього розроблена нова, комплексна методика аналізу історичних зрушень у системі граматичних форм. Уперше представлена повна класифікація інфінітива сучасної німецької мови на базі його формальних і функціональних ознак. У дослідженні вперше відтворено поетапний процес морфосинтаксичних змін інфінітива у німецькій мові і встановлено основні тенденції його розвитку на різних етапах. Новизною характеризується аналіз динаміки співвідношення семантичних ролей інфінітива з його синтаксичними функціями. Новизну становлять висновки про циклічний характер еволюції інфінітива у німецькій мові, який проявляється у реактивації його іменних ознак.

Теоретичне значення роботи зумовлене новим підходом до розв'язання проблеми становлення й розвитку інфінітива у німецькій мові. Результати дослідження є внеском у порівняльно-історичне, загальне і германське мовознавство, діахронічну морфологію і синтаксис. Виявлення шляхів розвитку інфінітива, а також джерел його модифікації сприяє поглибленню теорії мовних змін і універсалій. Інтегративний підхід до інтерпретації лінгвістичної природи синкретичних одиниць, з інфінітивом включно, допомагає досліджувати мовні одиниці, що мають подвійну природу, а також з'ясовувати характер мовних інновацій. Запропонована методика, результати аналізу і висновки проведеного дослідження можуть бути використані у подальших теоретичних розробках з історичної граматики, загальної теорії мовної еволюції та дії механізмів розвитку мовних систем.

Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості використання висновків і положень дослідження у теоретичних курсах "Вступ до германського мовознавства" (розділи "Граматична підсистема германських мов", "Дієслово в давніх германських мовах"), "Історія німецької мови" (розділи "Граматична будова давньо-, середньо- і нововерхньонімецького періодів", "Розвиток дієслівної системи німецької мови"),"Теоретична граматика німецької мови" (розділи "Частини мови", "Дієслово", "Іменні форми дієслова"), на семінарах з історії мови, у працях здобувачів наукових ступенів, а також курсових, дипломних і магістерських роботах.

Апробація результатів дослідження. Отримані результати та основні положення дослідження були викладені у виступах на наукових конференціях, з них дванадцяти міжнародних: "Мова і світ: дослідження та викладання" (Кіровоград, 2008, 2009, 2010); "Мова і культура" (Київ, 2007, 2008, 2009); "Мова і дискурс у статиці й динаміці" (Мінськ, 2008); щорічній конференції "Мова і світ" (Ялта, 2008, 2009 р.); на ІІІ і IV щорічних конференціях "Актуальні проблеми германської філології" (Чернівці, 2008, 2009), на конференції "Міжкультурна комунікація: мова - культура - особистість" (Острог, 2010); одній всеукраїнській: на Всеукраїнській науково-практичній конференції "Мова. Культура. Комунікація" (Чернігів, 2008). Результати дослідження обговорено на IV Міжнародному симпозіумі Українського товариства дослідження англійської мови (Київ, 2007), на IV і V Міжнародних лінгвістичних семінарах "Компаративістика і типологія у сучасній лінгвістичній науці: здобутки і проблеми" (Донецьк, 2008, 2009).

Публікації. Основні положення дисертації та отримані результати висвітлено в монографії "Інфінітив в історії німецької мови (ІХ-ХХ ст.)", обсягом 17,87 др. арк., у матеріалах міжнародних і всеукраїнських конференцій, двох лінгвістичних семінарів (16 доповідей) та 26 публікаціях, із них у фахових наукових виданнях ВАК України - 21 стаття одноосібного виконання (12,28 др. арк.).

Загальний обсяг роботи. Обсяг тексту дисертації - 370 сторінок, загальний обсяг роботи разом із бібліографією становить 432 сторінки. Список використаних джерел нараховує 496 джерел, з них 202 - іноземними мовами; лексикографічних джерел - 19, джерел ілюстративного матеріалу - 67.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів з висновками до кожного з них і загальних висновків, а також списків використаної наукової літератури та джерел ілюстративного матеріалу.

У вступі обґрунтовано вибір і актуальність теми дисертації, сформульовано мету, визначено завдання дослідження, його гіпотезу, окреслено об'єкт і предмет роботи, фактичний матеріал та залучені методи аналізу; викладено положення, що виносяться на захист, розкрито новизну, теоретичне та практичне значення роботи, наведено дані про апробацію результатів і наявні публікації.

У першому розділі проаналізовані існуючі підходи до інтерпретації лінгвістичної природи інфінітива в синхронії та діахронії; розглянуті гіпотези виникнення інфінітива в індоєвропейських мовах і сформована вихідна модель інфінітива в німецькій мові; обґрунтовано вибір методики дослідження граматичних змін у мові на основі порівняльно-історичного методу і формальних процедур генеративної граматики.

У другому розділі схарактеризовано граматичний статус інфінітива у сучасній німецькій мові, проаналізовано його форми та структурні типи, синтаксичні функції й семантичні ролі інфінітива на сучасному етапі розвитку німецької мови, складено інвентар морфосинтаксичних моделей речень з інфінітивом, притаманних сучасній німецькій мові.

У третьому розділі викладені особливості інфінітивної системи у давньоверхньонімецький період; розкрито специфіку перебудови простої форми регулярних і нерегулярних дієслів; висвітлені спільні й специфічні ознаки розвитку інфінітива у давньо- і середньоверхньонімецький періоди; встановлені особливості формальної модифікації простого інфінітива у діалектах німецької мови.

У четвертому розділі схарактеризовано основні види складних інфінітивних одиниць у різні періоди німецької мови; реконструйовано процес становлення аналітичних інфінітивних форм і конструкцій у німецькій мові, досліджено основні тенденції граматичної модифікації інфінітива в історії німецької мови.

У загальних висновках сформульовані підсумки роботи, окреслені перспективи подальших досліджень.

Основний зміст роботи

Розділ 1. "Теоретичні засади дослідження інфінітива" присвячено аналізу підходів, що склалися в інтерпретації граматичного статусу інфінітива та його походження в німецькій мові, обґрунтуванню теоретико-методологічної бази й методики дослідження граматичних змін у мові.

Визначення граматичного статусу інфінітива привернуло пильну увагу вчених у другій половині ХІХ ст. у зв'язку з потребами кодифікації мови, що сприяло розробці проблематики частиномовної диференціації (В. В. Виноградов, В. М. Жирмунський та ін.). Пошуки критеріїв класифікації частин мови виявили існування цілого ряду синкретичних одиниць із ознаками кількох частин мови (інфінітив, дієприкметник та ін.), що суттєво ускладнювало їх ідентифікацію. Застосування для опису частин мови принципу польової структури (В. Г. Адмоні), дозволило обґрунтувати приналежність цих одиниць до периферії мовної системи із відповідною градацією лексико-граматичних ознак.

Наприкінці минулого століття В. В. Бабайцевою і В. М. Мигиріним була запропонована концепція перехідності окремих груп частин мови, яка залучає до методики дослідження діахронний аспект. Інфінітив при цьому розглядається як семантико-функціональний клас із диференційними ознаками імені й дієслова (Є. П. Калечиць), визначається як перехідна форма з одного класу до іншого і кваліфікується як гібрид (В. В. Виноградов, В. В. Бабайцева), або контамінант (Є. М. Сидоренко). При аналізі перехідних явищ у системі частин мови ключовими моментами є чинники розвитку синкретичних одиниць, причини їх переходу з однієї частині мови в іншу, становлення й занепад у мові певних граматичних категорій.

У дослідженнях, виконаних у синхронній площині, склалося кілька підходів до визначення такого специфічного мовного явища, як інфінітив. Він трактується як: особлива дієслівна форма - лексико-граматичний підхід (Л. С. Бархударов, В. В. Виноградов, В. М. Жирмунський, О. І. Смирницький, J. Buscha, U. Engel, G. Helbig та ін.), функціонально переорієнтована одиниця - функціонально-синтаксичний підхід (А. Е. Левицький, О. М. Мороховський), вершина інфінітивної клаузи - формально-синтаксичний підхід (Н. Хомський, І. О. Мельчук, Я. Г. Тестелець, M. Bierwisch, J. Lyons), змінний елемент граматикалізованих конструкцій - функціональний підхід (Т. І. Гаврилів, Т. А. Майсак, J. O. Askedal, G. Diewald, M. Fritz).

Віднесення інфінітивних форм до частини мови дієслово в сучасній лінгвістиці базується на їх лексичному значенні і пов'язується з категорією репрезентації (Б. О. Абрамов, О. І. Москальська, О. І. Смирницький) або виходить із морфологічного і синтаксичного значення на основі категорії фінітності (Л. С. Бархударов). Категорія репрезентації була виділена О. І. Смирницьким на матеріалі сучасної англійської мови. На його погляд, основна відмінність між обома формами (особовою / неособовою) полягає у ступені повноти визначення процесу, що його відображає та чи інша дієслівна форма. Регулярне протиставлення в системі особових і неособових форм можна розглядати як категорію, що характеризує дієслово у цілому та існує у трьох формах: дієслівній, субстантивній і ад'єктивній. Інфінітив характеризує субстантивна форма з мінімальним ступенем її репрезентації.

Дослідники синтаксису (О. О. Шахматов та ін.) звертають увагу на те, що неособові форми не можуть виступати у функції присудка. Л. С. Бархударов таке протиставлення розглядає як рису особливої граматичної категорії фінітності (термін запропонований Б. Стренг). При цьому саме предикативність вважають диференційною ознакою протиставлення дієслівних форм: її наявність (особові форми) -- відсутність (неособові форми). Стосовно нефінітних форм, на погляд Л. С. Бархударова, протиставлення також слід шукати на граматичному рівні, а саме: у наявності / відсутності окремих категорій. Такий підхід дозволяє виділити в німецькій мові три нефінітні форми: інфінітив, дієприкметник І і дієприкметник ІІ.

Наприкінці другої половини ХХ ст. увага лінгвістів зосереджується на розмежуванні синтаксичних одиниць як у формально-граматичному, так і функціонально-семантичному аспектах. Останній напрямок сформувався під впливом структуралістських розробок дистрибутивного синтаксису в концепціях дескриптивістів (Л. Блумфілд) і представників семантичного напряму синтаксису (Ш. Баллі, Л. Теньєр, Ч. Філмор та ін.). На основі положень Л. Теньєра і Л. Блумфілда про критерії членування структури речення французькими й американськими граматистами була розроблена методика поділу речення на залежності й безпосередні складники (Л. Блумфілд, Л. Теньер, Z. Harris), що визначило перспективність структурного напряму досліджень синтаксичних одиниць. У межах теорії залежностей граматичним центром речення визнають фінітне дієслово, яке утворює його кореневий вузол (вербоцентрична теорія Л. Теньєра), що послужило стимулом для зосередження дослідницького інтересу на детальному вивченні цієї частини мови. Інфінітиву відводиться роль залежного елементу, який, проте, одночасно може бути вершиною некореневого вузла.

У рамках граматики безпосередніх складників інфінітиву приписують ще важливішу роль у синтаксичній будові речення (І. Б. Долиніна, І. О. Мельчук, Я. Г. Тестелець, M. Bierwisch, J. Lyons та ін.). Відповідно до критеріїв відбору синтаксичних одиниць інфінітив може утворювати окрему синтаксичну одиницю - групу (phrase) (InfP), займаючи в ній позицію вершини. Концепція фразових складників Л. Блумфільда як засобу представлення синтаксичної структури речення набуває поширення у генеративній граматиці, яка пройшла довгий і складний шлях свого розвитку. В її теоретичному доробку знаходимо пояснення не тільки більшості синтаксичних явищ, а й відсутності їх у поверхневій структурі речення як сучасних, так і давніх мов (Н. Хомський, І. Б. Долиніна, Я. Г. Тестелець,).

Подальше удосконалення правил структури фразових складників (phrase-structure rules, PS-rules), а також розробка модулярного підходу до вивчення мови (теорія принципів і параметрів Н. Хомського), що уможливлює розгляд окремих мовних явищ у межах різних модулів, тобто, х-штрих-теорії, тета-теорії, теорії трансформацій та ін., дозволили ідентифікувати інфінітивну групу як різновид речення, а інфінітив і фінітне дієслово ідентифікувати як форми однієї й тієї самої частини мови. Обидві одиниці - інфінітивна й фінітна групи - об'єднуються під спільним терміном "клауза" (clause) (Н. Хомський, Я. Г. Тестелець), а також "елементарне речення" (В. Г. Адмоні) або "предикація" (В. Г. Гак). Клаузою може бути будь-яка група, вершиною якої є дієслово (у граматиці залежностей Л. Теньєра) або елемент - носій фінітних дієслівних категорій (у теорії принципів і параметрів Н. Хомського). Такий підхід до дієслова підтверджує тезу про спільність особових форм та інфінітива на рівні глибинної структури речення.

Внеском функціоналістів в інтерпретацію інфінітива є розробка його комунікативно-прагматичного (Т. Gнvon) і семантичного аспектів (О. Є. Кібрик, В. О. Плунгян, R. Van Valin), а також визначення загальних закономірностей реалізації його функціонального потенціалу (G. Diewald, M. Fritz). Функціональний підхід до граматичних універсалій не посприяв однозначному розв'язанню проблеми граматичного статусу інфінітива як дієслівної категорії, оскільки він не слугує виявленню спільних ознак обох форм - особової / неособової - ні у семантичному, ні у морфосинтаксичному аспекті і переводить розгляд їхніх властивостей у комунікативну площину. Водночас типологічний аналіз генетично й ареально неспоріднених мов (О. Є. Кібрик, А. О. Кібрик, Т. А. Майсак, J. Bybee) уможливлює виокремити найзагальніші характеристики мовних одиниць і тим самим здійснити їх зовнішню реконструкцію та уточнити джерело їхнього походження.

Таким чином, граматичний статус інфінітива та його місце в системі частин мови у сучасному мовознавстві трактуються суперечливо. Ці питання залишаються невирішеними через низку вагомих чинників, зокрема у зв'язку з тим, що аналіз інфінітива здійснюють переважно на основі його семантико-граматичних ознак, а це не дозволяє дослідникам вийти за межі структурного методу аналізу, що стає на заваді виявлення всієї палітри властивостей такого комплексного явища синкретичної дієслівно-іменної природи, яким є інфінітив. Залучення методів дослідження, запропонованих сучасними формальними і функціональними граматичними теоріями, значно розширює можливості лінгвістичного аналізу інфінітива: завдяки цьому, у сучасних синтаксичних теоріях інфінітив посів важливе місце вершини нефінітної клаузи, демонструючи певні ознаки, тотожні з реченням.

Питання інтерпретації інфінітива тісно пов'язано з проблемою його походження, яка не могла пройти повз увагу відомих вітчизняних і зарубіжних лінгвістів, таких як Т. В. Гамкрелідзе, М. М. Гухман, Д. Дистерхефт, В. М. Жирмунський, Ю. О. Жлуктенко, В. В. Іванов, К. Г. Красухін, В. В. Левицький, Е. А. Макаєв, В. М. Ярцева та ін. Інтерес дослідників зосередився на джерелах та шляхах виникнення нефінітних форм, а також типологічних рисах інфінітива в історичному аспекті. Однак ці питання, так само як і хронологія становлення й подальшого розвитку інфінітива, і досі залишаються не вирішеними у повному обсязі.

У сучасній лінгвістиці існують дві гіпотези розв'язання проблеми ґенези інфінітива. Перша гіпотеза, яку застосовують у генетичному мовознавстві, базується на концепції переходу від давнього іменного ладу речення до дієслівного. Вихідною формою інфінітива її прихильники визнають структуру певної групи іменників, які належать до одного з типів відмінювання. Послідовники цієї ідеї розглядають інфінітив як проміжну ланку на шляху розвитку дієслова з іменника (Ф. І. Буслаєв, В. М. Жирмунський, О. М. Пєшковський, В. М. Ярцева та ін.).

У межах прагматичної парадигми (друга гіпотеза) інфінітив розглядають як наслідок транспозиції особово-часових і особово-способових форм дієслова (Ш. Баллі, І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, Л. Теньєр та ін.). Ці припущення є взаємовиключними: відповідно до першої гіпотези, інфінітив є вихідною формою дієслова: від нього утворюються дієвідмінювані форми, тоді як за другою - інфінітив-іменник виник від дієвідмінюваних форм, тобто пізніше за фінітні форми. Теза про іменне походження інфінітива набула поширення в традиційній граматиці, і на її користь свідчать дані, отримані в результаті порівняльно-історичного аналізу інфінітива як у давніх (К. Г. Красухін, D. Disterheft), так і в сучасних мовах (В. М. Жирмунський, В. М. Ярцева та ін.): наявність чітко виражених іменних ознак в архаїчних системах індоєвропейських мов, втрата іменних і набуття дієслівних ознак протягом розвитку окремих мов.

Пошуки джерел походження інфінітива, його вихідної моделі, здійснені на основі типологічного аналізу низки давніх мов (М. М. Гухман, В. М. Ярцева, К. Brugmann, В. Delbrьck) виявили, що інфінітив не можна вважати власне-індоєвропейським утворенням, оскільки у різних мовних групах використовуються неідентичні афікси, що виключає можливість зведення інфінітивів до єдиної праформи. Інфінітивна система давніх індоєвропейських мов відзначається динамічністю, відсутністю застиглих форм та функцій, зокрема на різних етапах розвитку германських мов вона характеризується наявністю як спільних, так і специфічних ознак. До спільних ознак слід віднести вихідну форму інфінітива, якою став іменник у давальному відмінку однини, що згодом долучився до іменної парадигми відмінювання; наявність іменних і дієслівних ознак; поліфункціональність та інтегрування інфінітива до дієслівної системи. Відмінними ознаками насамперед є ступінь розвитку інфінітива у мові, що зумовлює низку ознак, таких як неоднаковість будови його форм (синтетичні, аналітичні) і афіксів; нетотожність семантики, особливості функціонування інфінітива.

Виникнення інфінітива німецької мови припадає на спільногерманський період (І тис. до н.е. - ІІІ ст. н.е.): інфінітив германських мов демонструє збіг вихідної форми, якою визнають віддієслівний іменник із суфіксом -no-: двн. beranne "народжувати". Інфінітиву давньогерманських мов притаманні: наявність опозиції "відмінювана / невідмінювана форма"; неоднаковість кількості форм і ступеня їхньої підпорядкованості системі граматичних категорій дієслова у різних мовах; відсутність категорії стану і часу. Тенденціями розвитку інфінітива у германських мовах є ослаблення кінцевої флексії (в окремих мовах - до її повного нівелювання), втрата відмінкових формантів і виокремлення інших нефінітних форм (герундія, супіна). У німецькій мові спостерігається реалізація лише однієї тенденції - втрати відмінкових формантів. Іменні форми - герундій, супін - відсутні, кінцева флексія зберігається і зазнає повної уніфікації. Вихідною моделлю інфінітива німецької мови є віддієслівний іменник із суфіксом -no- у давальному відмінку однини, який характеризувався наявністю п'ятьох відмінкових форм, аломорфізмом, поліфункціональністю, відсутністю дієслівних категорій.

Для розуміння сутності еволюції інфінітива в німецькій мові нами було розроблено методику аналізу, яка ґрунтується на застосуванні прийомів порівняльно-історичного методу з формальними процедурами генеративної граматики. Діахронічна перспектива уможливлює два напрями дослідження граматичних форм. Перший полягає у виявленні й порівнянні у межах однієї мови факторів, які спричиняють семантичні й морфосинтаксичні зміни; другий - у віднайденні граматичних універсалій, пов'язаних зі становленням граматичних одиниць у різних мовах. Для визначення закономірностей еволюції граматичної форми та її інтеграції у певну парадигму окремої мови доцільнішим є перший напрям, у контексті якого мовні явища досліджуються у різні епохи існування мови, що дозволяє простежити їхню появу і подальший розвиток. Цей напрям передбачає внутрішню реконструкцію, яка має на меті відновлення попереднього стану мови, у тому числі - морфологічних форм і синтаксичної будови, класифікацію їх за давністю виникнення на підставі показників мови, узятої в її синхронному стані.

Першим етапом історичної реконструкції є синхронний опис різних періодів мови шляхом проникнення крізь безпосередньо спостережувані і рухливі факти до закритої для спостереження системи мови. Цей прийом унаочнює й продуктивні факти попереднього етапу розвитку. Синхронний опис передбачає сходження від спостережених фактів до глибинних структур даного стану мови і поглиблення внутрішньої реконструкції - рух до архетипу і вихід за межі певної мови до споріднених мов (зовнішнє порівняння), що відповідає трихотомії "мовна система - простір - час": порядок мовних процесів у часі може бути виявлений тільки при одночасному розгляді їх у просторі (Ю. С. Степанов). Внутрішня реконструкція узагальнює мовні дані у часі, а зовнішнє порівняння - у просторі.

На наступному етапі фіксуються зміни граматичних ознак інфінітива. Для опису морфологічних змін інфінітива важливим є застосування розроблених Г. Й. Винокуром і В. І. Максимовим прийомів морфемного членування, які дозволяють відстежити хронологічну послідовність появи певних морфем, визначити їхній характер і зміст модифікації. Застосування модульного підходу в межах теорії управління та зв'язування Н. Хомського для визначення динаміки граматичних ознак інфінітива пояснює тотожний розвиток споріднених мов на основі закладених у прамові тенденцій.

Заключним етапом дослідження є систематизація граматичних змін інфінітива і визначення тенденцій його розвитку на сучасному етапі німецької мови. Таким чином, обравши для себе прийоми порівняльно-історичного методу і формальних процедур генеративної граматики, ми отримуємо можливість не лише виявити, а й пояснити еволюцію граматичного явища у межах окремої мови.

Розділ 2. "Інфінітив у сучасній німецькій мові". Розуміння еволюційних процесів граматичного явища досягається шляхом порівняння його стану на різних синхронних зрізах, у тому числі на сьогочасному етапі розвитку мови. У процесі встановлення статусу інфінітива у сучасній німецькій мові наша увага сфокусована на його місці в системі неособових форм на основі визначення його морфологічних ознак і синтаксичного потенціалу.

У системі нефінітних форм сучасної німецької мови присутні дві форми -- інфінітив і дієприкметник; останній, у свою чергу, існує також у двох формах -- дієприкметник І і дієприкметник ІІ, які різняться наявністю / відсутністю предикативності (Б. О. Абрамов, О. І. Москальська, G. Helbig, J. Buscha, U. Engel). Інфінітив перебуває в опозиції, з одного боку, до фінітної форми, а з другого -- до дієприкметників. Спільними з фінітною формою для інфінітива є не тільки семантика, а й властиві йому граматичні категорії. Традиційно такими визнають категорії стану і, частково, часу (Б. О. Абрамов, E. I. Schendels, G. Helbig, J. Buscha, DUDEN). Неповну часову парадигму інфінітива утворюють форми презенса і перфекта. Обидві форми виражають видове значення, яке у німецькій мові пов'язане з категорією часу.

Розбіжності між фінітною та нефінітними формами найбільшою мірою виявляються на синтаксичному рівні. Якщо фінітне дієслово виконує лише одну синтаксичну функцію - присудка, то всі нефінітні форми поліфункціональні. Інфінітив у сучасній німецькій мові виявляє семантичну спільність із фінітною формою на семантичному (значення дії або стану) і почасти на морфологічному рівні (категорії стану, частково часу; валентність). На синтаксичному рівні фінітна форма характеризується монофункціональністю, тоді як інфінітив - поліфункціональністю.

Інфінітив має спільні семантичні ознаки з дієприкметниками - недієслівний тип репрезентації: gehen (субстантивна) - gehend/gegangen (ад'єктивна), різноманітний характер функціонування. Розбіжності між двома нефінітними формами виявляються на морфологічному рівні. Дієприкметники утворюють власну мікросистему насамперед за допомогою синтетичних засобів (флексії): ein gefьlltes Fass, ein gezogener Zug; тоді як інфінітив - у вигляді аналітичних форм: gelobt haben, gelobt werden.

Питання структурних типів німецького інфінітива не дістало всебічного висвітлення лінгвістів, хоча окремі його форми вивчаються як вітчизняними, так і зарубіжними мовознавцями, насамперед у плані дублетів синтаксичних конструкцій (С. Мечкова-Атанасова, J. O. Askedal, G. Bech, G. Helbig, B. Matzke та ін.). Окремі типи інфінітивних конструкцій у діахронічному аспекті виступають предметом дисертаційного дослідження на матеріалі англійської (Е. А. Акбілек, Ф. Р. Гагаркіна, Л. М. Ковальова, М. В. Крат, В. І. Нодь, І. Є. Снісаренко), німецької (О. А. Сметаніна, J. O. Askedal, G. Behr, В. Matzke) та деяких інших мов (А. В. Вартанян, А. В. Парибок, Г. П. Півторак, Н. Примушко, Ю. А. Ряжська).

Найпоширенішою у сучасній лінгвістиці є структурна класифікація інфінітива, що базується на статичному морфологічному підході, який тривалий час домінував у вітчизняному мовознавстві. На його ґрунті виокремлюють два структурних типи інфінітива: маркований і немаркований (Л. С. Бархударов, М. Я. Блох, DUDEN). Основним маркером такої опозиції слугує формант zu у контексті його наявності (маркований) або відсутності (немаркований, або "чистий", інфінітив). Структурний підхід, хоч і дозволяє охопити деякі складні інфінітивні одиниці, але не є достатнім для аналізу синтаксичних утворень більш високого рівня. Крім того, принцип урахування інфінітивного форманта не має універсального характеру. У слов'янських мовах аналогічний формант узагалі відсутній, та й у германських мовах, таких як англійська і німецька, його уживання має свої особливості. На відміну від англійської, у німецькій мові його використання зумовлене семантикою фінітного дієслова або типом інфінітивної конструкції. Існує чимало дієслів, напр., lernen "вивчати", helfen "помагати", при яких відзначається коливання у вживанні форманта.

Розроблена у межах генеративної граматики процедура формального аналізу поверхневих і глибинних структур виявляє ознаки поширеного інфінітива як граматично оформленої одиниці. У генеративній граматиці до таких сполучень найчастіше вживають термін інфінітивна клауза (Н. Хомський). Для їх позначення використовують також назви інфінітивні конструкції або звороти (Ю. А. Левицький, E. I. Schendels, G. Helbig, J. Buscha), інфінітивні речення (U. Engel), інфінітивні комплекси (М. Bierwisch).

Інтерпретація їх як інфінітивних конструкцій базується на традиційному структурному підході до дефініцій синтаксичних одиниць, де в центрі уваги перебуває синтаксична будова словосполучень або речень поза межами як контексту, так і мовної ситуації. У межах такого підходу інфінітивні конструкції розглядають як особливий вид комплексів, у яких інфінітив виступає ядром сполучення, а решта одиниць - це залежні від нього члени (Я. Г. Тестелець). З іншого боку, віднесення таких сполучень до клаузи передбачає наявність ознак, тотожних із притаманними реченню. Такими, на погляд німецьких лінгвістів (G. Helbig, J. Buscha), є (а) здатність поширюватися за рахунок інших членів речення: Die Дrzte hoffen, seine Leistungsfдhigkeit wesentlich erhцhen zu kцnnen (Helbig/Buscha) - "Лікарі сподіваються, що вони зможуть суттєво підвищити його працездатність"; (б) можливість зворотного займенника детермінуватися суб'єктом (як правило, латентним) інфінітивної конструкції, а не головного речення: Er hat mir empfohlen, mich bei der Auskunft zu erkundigen (Helbig/Buscha) - "Він запропонував розповісти мені при зустрічі".

У свою чергу, інфінітивні клаузи відрізняються від підрядного речення тим, що у поверхневій структурі речення (1) не мають суб'єкта і дієслова фінітної форми; (2) можлива наявність комплементів інфінітива: Wir wollen versuchen, den Aufsatz in der neuen Zeitschrift zu verцffentlichen > Den Aufsatz wollen wir versuchen, in der neuen Zeitschrift zu verцffentlichen (Helbig/Buscha) - "Ми хочемо опублікувати цей твір у новому журналі".

У той же час морфологічний рівень типологізації інфінітива, на наш погляд, дає достатньо підстав для виділення інфінітивних форм (lernen, gelernt haben). Вони являють собою граматичну форму з певним значенням і складають мікросистему інфінітива. На синтаксичному рівні виокремлюються інфінітивні конструкції (напр., haben/sein + zu + Infinitiv, accusativus cum infinitivo, tun + Infinitiv) і клаузи. До інфінітивних конструкцій належать численні аналітичні утворення з інфінітивом, які різняться між собою не тільки семантикою, а й ступенем (повним або частковим) граматикалізації.

Таким чином, структурні типи інфінітива слід розглядати на морфологічному й синтаксичному рівнях. Усередині кожного типу існують також протиставлення за певними структурними ознаками, до яких належать опозиції проста / аналітична форма, граматикалізована / вільна клауза:

Рис.1. Структурні типі інфінітива в сучасній німецькій мові

Напр., проста форма: Das heiЯt arbeiten - "Це є робота" (Абрамов); аналітична форма: Er muss das gewusst haben - "Він повинен це знати" (там само); граматикалізована клауза: Er kehrte sich um, ohne geantwortet zu haben - "Він обернувся не відповівши" (там само); вільна клауза: Man verspricht ihm zu helfen - "Йому обіцяють допомогти" (там само).

Визначення синтаксичного потенціалу інфінітива у сучасній німецькій мові здійснюється за встановленням специфіки його синтаксичних функцій і семантичних ролей. Предикатна функція інфінітива реалізується в складному дієслівному присудку, де у ролі допоміжної частині виступають модальні (sollen, kцnnen), напівмодальні (pflegen, brauchen), модально-темпоральні (werden) і інхоативні (beginnen) дієслова і свідчить насамперед про тісний зв'язок із фінітним дієсловом. Обидві форми утворюють рамкову конструкцію, де фінітна форма міститься на початку, а інфінітивна - у фінальній позиції. Їм притаманні спільні дієслівні ознаки, такі як збереження валентності, певні граматичні значення (стан, час), наявність зв'язку із суб'єктом дії. Остання ознака виражається у формі неоднаково: фінітна форма потребує узгодження в особі та числі: інфінітиву ці властивості непритаманні, напр., Ich mцchte Bulgarien kennen lernen (Helbig/Buscha) - "Я хотів би ознайомитися з Болгарією". Предикатно-аргументна структура речення має такий вигляд:

[S [ich] [Vaux mцgen] [S inf [O Bulgarien ] [V inf kennen lernen]]].

Інфінітив у функції зовнішнього і внутрішнього аргументів проявляє обмежений характер семантичних ролей, що пов'язано зі специфікою його категоріального значення. Інфінітиву притаманні семантичні відмінки носія стану, пацієнсу, стимулу, а також інструменту (зовнішній аргумент), напр., стимул: Das Spiel gewonnen zu haben freut ihn (DUDEN) - "Він радіє перемозі в грі"; пацієнсу і стимулу (внутрішній аргумент), напр., пацієнс: Ich versprach ihm, die Briefe abzuholen (Helbig/Buscha) - "Я обіцяв йому забрати ці листи".

Найбільш різноманітним виявляється функціонування інфінітива як ад'юнкта: із шістьох семантичних класів адвербіальних підрядних речень сучасної німецької мови чотири реалізуються інфінітивними клаузами, а саме: локальний, модальний, причинний і субституції, напр., причина: Der Schьler muss sich beeilen, um den Zug noch zu erreichen (Helbig/Buscha) - "Учень повинен поспішати, щоб не запізнитися на потяг".

Таким чином, специфіка синтаксичної поведінки інфінітива в сучасній німецькій мові характеризується його поліфункціональністю, яка супроводжується обмеженістю його граматичних значень (у функції предиката) і семантичних ролей (зовнішній і внутрішній аргумент, ад'юнкт).

Розділ 3. "Простий інфінітив у давньо- і середньоверхньонімецький періоди (VIII-XIV ст.)". Порівняння морфосинтаксичних ознак інфінітива у давньоверхньонімецькій і сучасній (нововерхньонімецькій) періоди розвитку німецької мови виявляє поступову зміну його структури - від синтетичної (простої) до синтетично-аналітичної (див. табл. 1). Модифікація простої форми здійснюється протягом давньоверхньонімецького і середньоверхньонімецького періоду (VIII-XIV ст.), становлення складних (аналітичних) форм і конструкцій починається у давньоверхньонімецькій період і продовжується у наступний час.

Таблиця 1 Інфінітивна система у давньо- і нововерхньонімецький періоди

Для діахронічного аналізу інфінітива у німецькій мові нами було застосовано історико-лінгвістичну періодизацію В. Шмідта, яка бере до уваги особливості розвитку верхньо- і нижньонімецьких діалектів. Її основними етапами є давньоверхньонімецький, ранньодавньосаксонський, давньосаксонський (VI-XI ст.), середньоверхньонімецький (XII-XIV ст.), ранньонововерхньонімецький (XIV-XVII ст.), середньонижньонімецький (XII-XVII ст.), нововерхньонімецький, новонижньонімецький (від 1600 до нашого часу).

Система інфінітива давньоверхньонімецького періоду складається із відмінюваних форм інфінітива з граничним і неграничним значенням, які утворюються за допомогою флексій. Вихідна модель регулярних (правильних) дієслів германських мов є багатоморфемною і складається із чотирьох / п'яти елементів (див. рис. 2):

Рис. 2. Морфемне членування інфінітива в двн.

Напр.: Cot almahtico,…forgip mir in dоno ganвda enti cфtan uuilleon, uuоstom enti spвhida enti craft, tiuflun za uuidarstantanne enti arc za piuuоsanne enti dоnan uuileon za gauurchanne (WP) - "Боже Всемогутній, дай мене через Твою милість і волю, мудрощі й сили, щоб протистояти лукавому, відхилити зло і жити за Твоєю волею".

На час формування окремих германських мов (період давньогерманських мов) іменні основи практично втрачають свою первісну значущість. У результаті основотвірний суфікс позбавляється самостійності і зливається із суфіксом інфінітива: nem-a+n(o) > neman "брати", mach-ф+n(o) > machфn "робити". У давньоверхньонімецький період обидва складають нерозривну єдність, яка не підлягає членуванню на складники: nem-an "брати". При цьому відбувається перебудова афіксів, у результаті якої основа скорочується на користь суфікса. Функція останнього також змінюється: він бере участь у творенні інфінітива і на ранніх етапах визначає морфологічний тип дієслова (сильний або слабкий). Виходячи з цього, аналізовану морфему слід розглядати або як формотворчий, або як словозмінний суфікс. Що це суфікс, а не флексія, свідчить той факт, що морфема зберігається у відмінкових словоформах інфінітива: nem-ann-es (родовий відмінок).

Спрощення моделі відбувається також унаслідок випадіння додаткового -п-, який подвоював суфікс інфінітива: двн. - nemanne, свн. - nemane. На початок ранньонововерхньонімецького періоду (XIV ст.) у структурі інфінітива спостерігаються значні зміни, які викликають подальшу редукцію кількості елементів. Починаючи з кінця середньоверхньонімецького періоду (ХІІІ ст.), форма інфінітива з нульовою флексією витісняє флективні відмінкові форми інфінітива. Оскільки опозиція відмінкових форм, де показником слугують флексії, усувається, то відпадає і потреба виділяти нульову флексію.

Префікс gе-, який закріплюється як обов'язкова формальна ознака дієприкметника II, втрачає своє первісне видове значення і виходить з ужитку, у результаті чого, структура інфінітива у середньоверхньонімецький період стає двочленною: nem + en. Функція дієслівної основи як носія лексичного значення зберігається; морфема -en десемантизується: нівелюється функція показника морфологічного типу дієслова.

Серед неправильних дієслів із погляду творення інфінітивів виокремлюються два типи: претерито-презенсні і атематичні (В. М. Жирмунський). Суттєвою відмінністю початкового етапу розвитку претерито-презенсних дієслів від сучасного є те, що у давньоверхньонімецький період форму інфінітива мали не всі дієслова цього типу. До них відносять: eigun ?haben? (3 ос.) "мати", gitar ?ich wage? "наважуюсь", toug ?es hilft?, ?es nьtzt? "бути придатним" і ginah ?es genьgt? "бути достатнім"(W. Schmidt). До групи атематичних дієслів давньоверхньонімецького періоду належать дієслова зі стягненою формою: tuon ?tun? "робити", sоn (wesan) ?sein? "бути", stзn (stвn) ?stehen? "стояти", gзn (gвn) ?gehen? "ходити". Останні два дієслова мають у розглядуваний період і повну форму stantan і gangan, яка функціонує паралельно зі стягненою: In gуtes gibotes sъazi laz gбngan thine fъazi, ni laz thir zit thes ingбn (OEB 4.I.1: 47-48) - "По волі Божій примусь себе іти І не дозволь настати (прийти) тому часу".

При аналізі інфінітива нами не були зафіксовані відмінкові й префіксальні форми стягнених дієслів. Імовірно, це пов'язано з тим, що поширеність стягнених дієслів припадає на середньоверхньонімецький період, коли інфінітив утратив обидві категорії (відмінку й виду). У текстах цієї доби практично не виявлено й дублетних повних форм. Еволюція стягнених дієслів охоплює всі дієслова за винятком sein і tun.

Як показує матеріал дослідження, структура простого інфінітива впродовж зазначених періодів розвитку німецької мови зазнає таких змін:

- спостерігається спрощення морфемного членування структури, що зумовлене, з одного боку, загальною тенденцією германських мов, а з другого - входженням інфінітива до дієслівної парадигми; структура інфінітива спрощується, кількість морфем скорочується за дієслівною моделлю від чотирьох- п'яти до двох (XIII-XIV ст.) і проходить такі етапи:

· спільногерманський період: (gi-) nem-a-n(n)-es (чотири / п'ять морфем);