Становлення народницької вітчизняної історіографії (середина ХІХ - початок ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

СТАНОВЛЕННЯ НАРОДНИЦЬКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ (СЕРЕДИНА XIX - ПОЧАТОК XX СТОЛІТТЯ)

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

МИХАЙЛЕНКО СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

Переяслав-Хмельницький - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії та культури України ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Шевчук Василь Петрович, Національний університет оборони України, головний науковий співробітник науково-методичного центру

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент Ластовський Валерій Васильович, Київський національний університет культури і мистецтв, професор кафедри міжнародних відносин

кандидат історичних наук Донік Олександр Миколайович, Інститут історії України НАН України, старший науковий співробітник відділу історії України ХІХ - початку ХХ ст.

Захист відбудеться “21” січня 2011 р. о 11 ⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 27.053.02 в ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди” за адресою: 08401, Київська область, м. Переяслав-Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30, конференц-зал ім. В.О. Сухомлинського.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди” (08401, Київська область, м. Переяслав-Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30).

Автореферат розісланий “18” грудня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук І.О. Демуз

АНОТАЦІЯ

Михайленко С.М. Становлення народницької вітчизняної історіографії (середина ХІХ - початок ХХ століття). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”. - Переяслав-Хмельницький, 2010.

Дисертація присвячена становленню та розвитку народницької вітчизняної історіографії, зокрема, комплексному розгляду наукової спадщини М.Костомарова, В.Антоновича та М.Грушевського. Через аналіз формування поглядів видатних українських учених простежено витоки та еволюцію народницької концепції. На основі неупередженого вивчення раніше відомих і нових джерел розкрито зміст поняття “народ” і проаналізовано фактори його самоідентифікації. З'ясовано, що ні один із національно свідомих вітчизняних діячів не був проти існування української державності. У роботі розкриваються погляди вчених-народників на історичне минуле України. Особлива увага приділяється періодам активності та невичерпної енергії народних мас, адже саме вони, на думку вчених-народників, виступають головним рушієм історичного процесу.

Ключові слова: вітчизняна історіографія, народницька течія, народ, держава, народоправство, федералізм, національна ідентичність, національна ідея, соборність.

АННОТАЦИЯ

Михайленко С.Н. Становление народнической отечественной историографии (середина XIX - начало ХХ века). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - ГВУЗ “Переяслав-Хмельницкий государственный педагогический университет имени Григория Сковороды”. - Переяслав-Хмельницкий, 2010.

Диссертация посвящена становлению и развитию народнической отечественной историографии, в частности, комплексному рассмотрению научного наследия Н.Костомарова, В.Антоновича и М.Грушевского. Через анализ формирования взглядов выдающихся украинских ученых прослежено истоки и эволюцию народнической концепции. На основе беспристрастного изучения ранее известных и новых источников уточнено понятие “народ” и проанализированы факторы его самоидентификации. Выяснено, что ни один из национально сознательных отечественных деятелей не был против существования украинской государственности. В работе раскрываются взгляды ученых-народников на историческое прошлое Украины. Особое внимание уделяется периодам активности и неисчерпаемой энергии народных масс, ведь именно они, по мнению представителей народнического течения, выступают главной движущей силой исторического процесса.

В диссертации утверждается, что именно Н.Костомарова следует считать основателем народнического течения, ведь ученый впервые стал доказывать, что основное содержание и направление исторического процесса определяет народ, а значит, он должен быть главным объектом исследования. Н.Костомаров, изучая народные массы, их быт, экономическую, политическую, духовную жизнь, разнообразные народные движения, признавал их как основную движущую силу истории, критически относился к деятелям, которые абсолютизировали государство, особенно Россию. Историки Российской империи считали государство единственной исторической силой и указывали на ущербность украинского народа, на его неспособность иметь собственное государство. К факторам самоидентификации, самобытности украинского народа, его признаков Н.Костомаров относил территориальное единство, особенность национального характера, обычаи, фольклор, религию, язык. Вряд ли можно считать преувеличенным утверждение, что исследования ученого по отечественной истории были в то время почти единственными, которые давали представление о социально-экономической, культурной жизни и своеобразии национального характера украинского народа.

Взгляды на роль народа и государства, начатые Н.Костомаровым, имели продолжение в творчестве В.Антоновича. В общем, украинский историк, как и большинство представителей отечественной народнической историографии, был сторонником не политического, а психологически-культурологической концепции нации. Положительную роль государства в жизни общества В.Антонович достаточно четко осознавал, однако находясь под влиянием историософии Н.Костомарова, ученый утверждал о врожденной негосударственности украинцев. В диссертации подчеркивается, что творчество В.Антоновича является новым, значительно высшим этапом в развитии украинской исторической науки, ведь именно ему удалось создать собственную школу и воспитать целый ряд последователей.

Анализ исторических событий и процессов на национальной почве начатый Н.Костомаровым и поддержанный В.Антоновичем имел большое продолжение в творчестве М.Грушевского. Украинский народ ученый рассматривает как общность, прежде всего, в историко-политическом плане, уделяя в отличие от своих идейных предшественников, значительно меньше внимания этнологическим и народно-психологическим факторам. Этнографические исследования он воспринимал лишь как возможность расширения предметной базы исторических исследований. По мнению М.Грушевского украинский народ является отдельной, этнокультурной единицей. Унаследовав народнические взгляды своих предшественников, ученый отрицательно относился к государству, однако он не считал отсутствие такового признаком неполноценности народа. Отрицая, что государство является высшим ступенью развития этноса, М.Грушевский критически относился, прежде всего, к чужому общественно-государственному устройству, с которым украинский народ боролся за свободу и национальное освобождение. В целом, научные наработки М.Грушевского и его деятельность на ниве практической политики имели положительное значение в том смысле, что его последовательная народническая позиция, приверженность унаследованным идеям привели к формированию нового направления украинской и политической мысли - государственного, хотя сам М.Грушевский так и не перешел на эти позиции.

Итак, мировоззренческие взгляды Н.Костомарова, В.Антоновича, М.Грушевского базируются на идее народности. Заслуга ученых в том, что они пытались доказать своеобразие украинского народа, показать самобытность и неповторимость черт, определяющих его национальный характер. Украинский народ, по их мнению, на протяжении всей своей истории стремился к народоправству и федерализму. Выдающиеся представители народнической течения не отрицали государство, а отмечали давление его структур на простой люд.

Ключевые слова: отечественная историография, народническое течение, народ, государство, народоправство, федерализм, национальная идентичность, национальная идея, соборность.

ANNOTATION

Mykhailenko S.M. Becoming the populist domestic historiography (middle XIX - ear XX century). - Manuskript.

Dissertation for acquiring a scientific degree of the Candidate of Historical Sciences in speciality 07.00.06. - historiography, source studies and special historical disciplines. - SIHE “Pereyaslav-Khmelnetsky Hryhoriy Skovoroda State Pedagogical University”. - Pereyaslav-Khmelnytsky, 2010.

The dissertation is devoted becoming establishment and development of the domestic historiography, in particular to complex consideration of scientific heritage M.Kostomarova, V.Antonovycha and M.HrushevsЧkoho.

Through the analysis of forming the prominent Ukrainian scientists Ч looks the sources and evolution of populist conception are traced. On the basis of impartial study before the known and new sources maintenance of concept “people” is exposed and analysed factors of its authentications. It is found out that one of nationally conscious domestic figures was not against the existence of Ukrainian statehood. In the article the views of scientists-populists in the history of Ukraine. Particular attention is given to periods of activity and inexhaustible energy of the masses because they believe scientists at the populist in the main driving force of historical process.

Key words: domestic historiography, populist trend, people, state, populist management, federalism, national identity, national idea, united.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Переосмислення українського минулого потребує всебічного аналізу розвитку історичної думки, що зобов'язує зосередитись на вивченні поглядів окремих постатей, дослідженні напрямків, шкіл та течій, що існували у вітчизняній історичній науці. Виконання цього завдання є важливим для формування сучасної історичної науки в Україні та утвердження національної ідеології.

Протягом середини ХІХ - початку ХХ століття в українській історичній науці домінувала народницька течія. Історики-народники зосереджувалися на вивченні життя народу, на з'ясуванні його ідеалів, здобутків і втрат. За умов бездержавності та жорсткого колоніального гніту Російської та Австро-Угорської імперій, представники народницької історіографії концентрували увагу на соціально-економічному та культурному становищі народних мас.

В умовах відродження сучасної вітчизняної історіографії, що відбувається в незалежній Україні, дослідників привертає наукова спадщина М.Костомарова, М.Максимовича, В.Антоновича, О.Лазаревського, Д.Яворницького, Д.Багалія, О.Єфименко, М.Довнара-Запольського, М.Грушевського. Однак, неабияку шкоду об'єктивному вивченню їхньої творчості несуть спроби протиставити істориків “народників” і “державників”. Таке протиставлення не є випадковим, адже держава (влада) не завжди враховує інтереси народу, а в свою чергу, народ, виражаючи своє невдоволення, часто, переважно несвідомо, зосереджується на руйнуванні власної держави. Щоб Україна постала справжньою європейською демократичною державою, необхідно дуже ретельно ставитися не тільки до практичної політики державотворення, а й до теорії цього процесу.

Як правомірно вважають Л.Винар, Я.Калакура, А.Коцур, С.Пивовар, Ю.Пінчук, необхідно здійснити об'єктивну переоцінку українського народництва і виявити багато нерозкритих тем цієї проблеми. Окрім того, в осмисленні наукової спадщини вчених-народників важливо позбутися надмірної політизації та ідеологізації. Актуальним завданням сучасної вітчизняної історіографії залишається також звернення до біоісторіографічних досліджень, які дають змогу визначити роль окремих діячів у науковому та суспільно-політичному житті України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у рамках науково-дослідної теми “Філософсько-методологічні засади сучасного наукового дослідження” (державний реєстраційний номер 0106U005253), яка включена до Комплексної наукової програми ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”, - “Соціально-політичне життя України ХХ століття”.

Мета дисертаційної роботи полягає у комплексному дослідженні виникнення та становлення народницької течії вітчизняної історіографії у середині ХІХ - на початку ХХ століття.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

- з'ясувати стан наукової розробки теми та проаналізувати джерельну базу дослідження;

- розкрити витоки народницької вітчизняної історіографії;

- прослідкувати погляди М.Костомарова на історичне минуле українського народу;

- визначити роль В.Антоновича та його історичної школи у розвитку народницької вітчизняної історіографії;

- простежити еволюцію народницької концепції історичного поступу у працях М.Грушевського;

- показати значення народницької історіографії для розвитку історичної науки в Україні;

- визначити наукові теми з метою подальшої розробки народницької історіографії.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступає наукова спадщина основних представників народницької вітчизняної історіографії.

Предметом дослідження є витоки, становлення і розвиток народницького напряму у вітчизняній історичній науці, її концептуальні засади та відображення у науковій діяльності істориків-народників.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють середину ХІХ - початок ХХ століття. Визначення таких меж обумовлено роками активної наукової діяльності засновників народницької історіографії - М.Костомарова, В.Антоновича та М.Грушевського.

Методологічною основою дослідження стали принципи історизму, об'єктивності та системного підходу, світоглядного плюралізму, загальнонаукові і спеціально-історичні методи наукового пізнання. Основне місце належить комплексному інтегральному підходу до вивчення народницької історіографії.

У процесі роботи широко використовувався біографічний принцип, що сприяв виявленню історіографічних явищ і процесів крізь призму наукової спадщини помітних постатей українського національного відродження. Такий підхід передбачав три процедурні стадії дослідження: перша - емпірична, яка ґрунтується на історичних методах дослідження; друга - аналіз наукової діяльності, інтерпретація фактів на підставі історичної реконструкції; третя - репрезентація особи, її поглядів у сукупності внутрішніх і зовнішніх зв'язків, спонукальних мотивів творчості. Застосування цього принципу є особливо плідним у студіях, спроектованих на царину історії поглядів і, зокрема, вивчення минулої історіографічної думки.

При дослідженні використовувався також порівняльно-історичний метод, який дав можливість прослідкувати розвиток наукових поглядів М.Костомарова, В.Антоновича, М.Грушевського, встановити їхні особливості та порівняти з тогочасними вітчизняними та зарубіжними течіями в історичній науці. Проблемно-хронологічний метод сприяв розгляду предмета дослідження у зв'язку з конкретними історичними умовами, виявленню чинників, що зумовили виникнення та еволюцію народницької вітчизняної історіографії.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена сукупністю поставлених завдань і полягає у розробці проблеми, яка не отримала всебічного і об'єктивного висвітлення в історичній науці. Вперше систематизовано і проаналізовано історіографію народницької течії української історичної думки та переосмислено сформовані уявлення про неї. Розкрито витоки народницької історіографії і простежено чинники формування поглядів вчених-народників. Аналізується поняття “народ” в інтерпретації основних представників народницької історіографії. Доводиться об'єктивна необхідність висвітлення ролі народних мас в історії України. Вперше введено до історіографічного аналізу ряд праць М.Костомарова, В.Антоновича, М.Грушевського та з'ясовано їхнє місце в історичній науці та національному відродженні українського народу.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що її висновки та узагальнення доповнюють, поглиблюють знання про наукову спадщину М.Костомарова, В.Антоновича й М.Грушевського і можуть використовуватися при проведенні подальших історіографічних досліджень; при підготовці історіографічних та історичних праць узагальнюючого характеру; при розробці лекцій та спецкурсів з даної проблематики. Матеріали дисертації сприятимуть формуванню національно-державницької ідеології в Україні.

Особистий внесок здобувача полягає у проведенні комплексного дослідження становлення та розвитку народницької вітчизняної історіографії в обумовлені роки. Наведені в дисертації наукові результати та висновки отримані автором особисто.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації та її результати обговорювалися на засіданнях кафедри історії та культури України ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”, доповідались автором на міжнародних і загальноукраїнських науково-практичних конференціях: Друга Міжнародна наукова конференція “Соборність України: історична спадщина і виклики часу” (м. Переяслав-Хмельницький, 2005); Третя міжнародна наукова конференція “Соборна Україна: історична ретроспектива” (м. Черкаси, 2005); Всеукраїнська наукова конференція “Українська державність: ґенеза, історичний розвиток, традиція” (м. Житомир, 2006); IV Всеукраїнська науково-практична конференція “Державне управління в умовах політичної модернізації України: стан та проблеми” (м. Київ, 2009).

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в 8 публікаціях, які вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України. Усі статті написані автором одноосібно.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (250 позицій на 25 сторінках). Зміст роботи викладено на 195 сторінках. Обсяг основного тексту становить 170 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет, окреслено хронологічні рамки, сформульовано мету та завдання, наукову новизну і практичне значення дисертації, наведено інформацію щодо результатів апробації дослідження.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано стан наукового розроблення проблеми та визначено джерельну базу дослідження.

Аналіз наявних праць свідчить про відсутність цілісних наукових робіт, безпосередньо присвячених становленню народницької вітчизняної історіографії. Виявлений комплекс історіографічного матеріалу з даної тематики умовно поділяється на чотири періоди.

Перший період представлений дослідженнями 1840-х - 1917 рр., які написані сучасниками М.Костомарова, В.Антоновича, М.Грушевського. Це праці опонентів, безпосередніх учнів, соратників по громадсько-політичному життю. Проте, аналіз їхньої творчості у ці роки зосереджувався переважно не на науковій, а на суспільно-політичній діяльності.

Другий період представлено дослідженнями доби визвольних змагань і національного відродження 1917-1920-х рр. На розвитку історіографії відбилися процеси, що відбувалися в цей час у суспільно-політичному житті України. Поява та поширення державницького напряму призвела до ослаблення позиції істориків-народників, проте зацікавленість їхньою творчою спадщиною не зникла. Цей період характерний не лише окремими дослідженнями прихильників народницької течії, а й появою перших узагальнюючих праць з української історіографії. Йдеться про роботи Д.Багалія, М.Грушевського та інших.

Особливої уваги заслуговує “Огляд української історіографії” Д.Дорошенка, погляди якого протягом тривалого часу в українській еміграційній історіографії вважалися майже канонічними.² Вчений позитивно оцінював позицію істориків-народників, до яких відносив передусім М.Костомарова, В.Антоновича, М.Грушевського, щодо намагання обґрунтувати окремішність українського народу та довести безперервність його історичного розвитку. Разом з тим, скептично сприймав негативні оцінки народниками князів та гетьманів у державотворчому процесі. Історіограф не приділяв належної уваги федералістській концепції істориків-народників, що не дозволяло йому об'єктивно оцінити політичну програму своїх ідейних попередників.

Третій період представлено дослідженнями радянських істориків та вчених української діаспори, що проводилися у кінці 1920-х - 1980-х роках. В умовах згортання політики “українізації” та посилення командно-адміністративної системи історична наука почала перетворюватися на прислужницю тоталітарної влади. Відповідно погляди представників народницької течії у радянській історіографії або замовчувалися, або ж піддавалися ганебній критиці. У працях Л.Коваленко, М.Марченко, І.Хміля вчені-народники оцінювалися як буржуазно-націоналістичні історики.³ Їх безпідставно звинувачували в теорії безкласовості українського народу, яка нібито була висловлена представниками народницької історіографії, а також в ігноруванні вивчення політичного життя суспільства.

Значно ширшими та об'єктивними виявилися дослідження вчених української діаспори, які неодноразово зверталися до витоків народницької історіографії. До 60-х років ХХ століття творча спадщина вчених-народників висвітлювалася з позиції державницького напрямку, що був в українській зарубіжній історіографії домінуючим. Проте, згодом історики діаспори починають переоцінювати народницькі ідеї. Нові підходи щодо вивчення творчості М.Костомарова та В.Антоновича знаходимо у працях А.Господина, Б.Крупницького, О.Оглобліна, В.Яніва.⁴ Дослідники піддають аналізу праці істориків-народників і визнають різноманітність, еволюційність та багату методологію їхньої творчості.

Значний внесок у популяризацію творчості представників народницької течії, а особливо наукової спадщини М.Грушевського, вніс Л.Винар.⁵ Своїми численними дослідженнями він заклав підвалини грушевськознавства - міждисциплінарної науки, що займається комплексним вивченням життя, діяльності та творчості М.Грушевського, а також аналізує дослідження, присвячені вченому і його добі.

Важливі узагальнюючі оцінки вітчизняної суспільно-політичної та історичної думки містять праці І.Лисяка-Рудницького.⁶ Вчений доводив, що М.Костомаров започаткував народницьку школу української історіографії, а М.Грушевський є останнім і найбільшим її представником. До позитивних внесків народницької течії він відносив обґрунтування безперервності українського історичного процесу від Київської Русі аж до сучасності, а також турботу про соціально-економічні інтереси знедолених верств населення. До слабких сторін І.Лисяк-Рудницький відносив однобічну орієнтацію на селянство, що зумовлювало практичну слабкість українського народництва.

Незважаючи на те, що деякі судження, висловлені вченими діаспори, сучасними істориками ставляться під сумнів, саме вони стали основою для подальших історіографічних досліджень.

З відновленням української державності науковці активізували вивчення творчої спадщини несправедливо забутих діячів української науки та культури. У 90-х роках ХХ століття розпочалося поєднання зусиль пострадянських і зарубіжних дослідників щодо вивчення національної історіографії. В умовах зростання національної свідомості та пошуку власної етнічної ідентичності особливий інтерес викликає наукова спадщина М.Костомарова. Це дослідження О.Гончар, Я.Козачка, Ю.Пінчука, О.Яся.⁷ У дисертації відмічається, що сучасна історіографія не приділяє належної уваги історичним поглядам М.Костомарова, адже вчений був перш за все істориком, а не етнографом, політиком чи письменником.

Постать М.Костомарова привертає увагу й сучасних російських істориків, серед яких об'єктивним аналізом вирізняються роботи Б.Литвака та Т.Чалої. Відносячи вченого до російської історичної науки, видавництва Росії за кілька років опублікували майже всі праці М.Костомарова, що сприяє популяризації його наукової спадщини.

Українські вчені активізували дослідження наукової спадщини В.Антоновича. Особливо помітне місце у висвітленні його творчості займають праці О.Кияна, В.Короткого, В.Ульяновського.⁹ Дослідники розкривають науково-педагогічну діяльність вченого, зокрема, наголошують на існуванні Київської історичної школи, яка виникла завдяки науково-організаційній діяльності В.Антоновича, але при цьому недооцінюють роль М.Костомарова у створенні передумов її виникнення.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х років ХХ століття в нову стадію свого розвитку вступило й грушевськознавство. Значний внесок у вивчення творчості М.Грушевського внесли І.Верба, В.Гоцуляк, Я.Дашкевич, Л.Зашкільняк, О.Копиленко, Р.Пиріг, В.Тельвак, Ю.Шаповал.¹⁰ На основі різноманітних документальних матеріалів дослідниками розкрито багато невідомих раніше сторінок життя та творчості видатного вченого. Вивчаючи наукові праці М.Грушевського, сучасні історіографи відносять його до народницького чи державницького напрямку, відмовляючи вченому в еволюції поглядів.

Важливими є комплексні дослідження з народницької історіографії, що підготовлені сучасними науковцями. Однією з таких синтетичних робіт стала дисертація В.Ващенка, присвячена з'ясуванню факторів розвитку народницької концепції.¹¹ Вчений вважає визначальним етико-релігійний фактор, проте, на нашу думку, не слід перебільшувати роль релігії у формуванні народницької течії.

Піддаються порівняльному аналізу погляди прихильників народницького та державницького напряму в працях С.Пивовара.¹² Науковець досить переконливо визначає концептуальні схеми української державності у творчості М.Костомарова та М.Грушевського, проте не справедливо відмовляє В.Антоновичу в позитивному ставленні до держави як важливого політичного інституту.

Новизною та актуальністю поставлених завдань виділяються праці І.Гирича та Ю.Пінчука.¹³ Вони закликають до подолання розходжень у висвітленні народницького. і державницького напрямків в українській історичній науці. Зокрема, І.Гирич вважав, що у науковій спадщині М.Грушевського складових державницького мислення ми знайдемо не менше ніж народницьких елементів. Вчений слушно пропонує історикам відмовитись від усталених стереотипів і домовитися про більш відповідну термінологію національної історіографії середини ХІХ - початку ХХ ст.

Отже, література, присвячена народницькій історіографії, відзначається різноманітністю, широкою палітрою методологічних засад і дослідницьких методик. Ідеологічні орієнтації авторів праць, в яких розглядається наукова спадщина М.Костомарова, В.Антоновича, М.Грушевського охоплюють широкий діапазон монархічних, ліберальних, націоналістичних, демократичних та соціалістичних настанов. Незважаючи на ці суттєві відмінності, увага дослідників, передусім, концентрувалась навколо аналізу їхньої творчості як ідеологів та теоретиків українського руху. Вчені визначали їхнє місце та роль у вітчизняній історичній науці. Більшість дослідників звертали увагу на те, наскільки актуальними для нащадків залишаються політичні конструкції вчених.

Історіографічний аналіз літератури доводить, що запропонована тема не була предметом спеціального комплексного дослідження.

Джерельну базу дослідження становлять опубліковані та архівні матеріали, які є різноманітними за характером, походженням та змістом. Проаналізовані джерела умовно розподілено на кілька груп.

До першої групи належать праці основних представників народницької вітчизняної історіографії, які склали джерельну основу дисертації. Відповідно до методології та логіки наукового дослідження використана така класифікація даних джерел: а) історичні розвідки, монографії, дисертації, лекційні курси та праці узагальнюючого характеру; б) публіцистичні, історико-політичні та ідеологічні праці; в) матеріали особистого походження - автобіографії, щоденники, мемуари, спомини; г) критичні та ювілейні статті, рецензії, некрологи.

До другої групи належать архівні матеріали з особистих фондів М.Костомарова (Ф. І, ХХІІ), В.Антоновича (Ф. І, ІІ, ІІІ) та М.Грушевського (Ф. І, ІІ, ІІІ), що містяться в Інституті рукописів Національної бібліотеки НАН України імені В.Вернадського у Києві (ІР НБУВ). Це, насамперед, літографії і рукописи конспектів лекцій та джерела епістолярного характеру.

Третю групу становить комплекс джерел історіографічного характеру, аналіз яких дав можливість встановити відображення творчої спадщини вчених-народників у науковій літературі, а також синтезувати дослідження про народницьку течію вітчизняної історичної науки.

У дисертації стверджується, що використана джерельна база дозволяє виконати поставлене наукове завдання та досягти мети дослідження.

У другому розділі “Витоки народницької вітчизняної історіографії та роль Миколи Костомарова у її становленні” прослідковано процес формування народницьких поглядів М.Костомарова на історичне минуле українського народу.

У розділі показано, що історичні погляди М.Костомарова почали зароджуватись у середовищі харківських романтиків. Саме їх зацікавленість народом як суб`єктом історії стала підґрунтям для утвердження народницького напряму. Романтичні погляди, особливо представників німецької культури (С.Шлегеля, Ф.Шеллінга, Й.Гете, Й.Фіхте) мали вплив не лише на науковий світогляд М.Костомарова, а й на все слов'янське відродження.

Загалом, історичні та суспільні погляди М. Костомарова формувалися в 40-60 роках XIX століття, коли після революційних потрясінь в Європі почали складатися більш прогресивні політичні відносини. Кріпосний лад, соціальне безправ'я народних мас, панська сваволя та жорстокість державних чиновників змушували українську прогресивну громадськість задуматися над долею свого народу. Російська та Австро-Угорська імперії проводили політику, спрямовану на повну етнічно-культурну та мовну асиміляцію українського народу. Проте, і в цих умовах, національно-визвольний рух, який живився поширенням масової національної самосвідомості у процесі становлення і консолідації української нації, не припинявся. Саме люди розумової праці, передусім історики, найбільше сприяли утвердженню національної свідомості, єднали людей відчуттям спільності історичної долі, викликали любов до своєї землі, до свого народу та його героїчного минулого.

У дисертації доводиться, що саме М.Костомарова слід вважати родоначальником не лише народницької течії, а й всієї української наукової історіографії. Він першим у вітчизняній історіографії почав використовувати метод критичного вивчення документів, розглядаючи завдання історичного дослідження значно ширше, ніж просто об'єктивне висвітлення історичних фактів.

Завдяки праці М.Костомарова “Богдан Хмельницький” розпочалася монографічна розробка окремих періодів української історії.¹⁵ Дослідження присвячені добі козацтва займають особливе місце у творчості вченого, адже він почав розглядати козацтво як значну суспільну силу, породження народної стихії та апогей волі. Другим моментом, через який період козаччини став провідною у спадщині М.Костомарова, було намагання через його історію пробудити інтерес до минулого, до відродження національного і державного життя українського народу. В цілому, монографії вченого, особливо 60-80-х років ХІХ століття є значним кроком наперед порівняно з працями дослідників кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ століття, які несли на собі відбиток станової обмеженості, висвітлюючи вітчизняний історичний процес з позиції шляхти, козацької старшини чи імперського дворянства. М.Костомаров намагався бути вищим за різні ідеологічні та соціальні стереотипи, що дозволяло йому більш об'єктивно здійснювати історичний аналіз.

Обравши головним об'єктом дослідження народні маси, М. Костомаров як і більшість дослідників української історії того періоду, зосередився насамперед на вивченні народного фольклору та культури. Він започатковує школу, яка в основі історичних явищ ставила психологію народу, а в підвалини вивчення цих явищ - етнографію. Характер народу, на думку вченого, найповніше проявляється в його духовному, релігійному житті. Згідно концепції М.Костомарова, історія є накреслений Богом шлях людства до спасіння. Духовні процеси суспільного життя він вважав найбільш важливими і такими, що впливають на політичне та економічне становище народу. М.Костомаров розумів, що різні народи сприймають релігію по різному, тому вона є його ознакою, а пізнання його віри - це вивчення його характеру. Для М.Костомарова релігійні почуття, християнська віра не просто реально сущі, невід'ємні складові людського буття, а й важливі чинники історичних процесів. Незважаючи на критику більш радикальних представників українського національного руху, культурництво М.Костомарова, при всій його декларованій аполітичності, а то й навіть офіційному імперському патріотизму творило з українців модерну націю.

Вчений розглядав український народ також з соціальних позицій, відводячи йому роль носія суспільного прогресу в історії. М.Костомаров першим в українській історіографії звернув увагу на відмінності в соціальній психології нижчих і вищих верств суспільства, стверджуючи, що істинні риси народу зосереджені серед простої маси. Вчений був переконаний, що український народ внаслідок особливостей свого тривалого бездержавного існування та національного характеру є безелітною нацією.

З'ясовано, що М.Костомаров розглядав історію українського народу як неперервний процес від початків історичного життя і до нових часів. Всупереч російській офіційній історіографії, він доводив органічний зв'язок української історії київського періоду з литовсько-польською і козацькою добою. Обізнаність з народним життям поєднувалася у творчості М.Костомарова з глибоким знанням української минувшини. Вчений виявився видатним новатором, збагативши історію України численними фундаментальними творами, новими історико-філософськими ідеями та виданнями історичних пам'яток.

Для вченого українці завжди виступали історичним народом, здатним до самоуправління. Проте, на його думку, український народ протягом всієї своєї історії прагнув до народоправства та федералізму з іншими слов'янськими народами. Отже, М.Костомаров, будучи теоретиком загальнослов'янської федерації, маніфестував у ній права українського народу. Для якого ідеї федерації, на думку вченого, є тим політичним ідеалом, до якого прагне народ, а наявність спільного ідеалу (національної ідеї) є основою для досягнення і збереження єдності самого народу. Таким чином, внаслідок кризи національної ідеї в Україні ідея консолідації усіх слов'ян посіла місце національної ідеї. У досліджені зазначається, що федералістські ідеї М. Костомарова не замикались у вузькому колі національних інтересів тільки українців, вони обстоювали і захищали інтереси усіх слов'янських та неслов'янських народів.

У дисертації доводиться думка, що М.Костомаров не заперечував державу, він відмічав її негативні риси, пов'язані із тиском на простий люд. Згідно його концепції, народу не потрібна держава, яка не враховує його потреби, не захищає його інтереси. Звідси, народ є рушієм історичного процесу і головним об'єктом наукового дослідження. Вчений вперше торкається тих сторінок української історії, які до нього були мало розроблені. Використавши багату джерельну базу, М.Костомаров збагатив українську історіографію, започаткував багато нових підходів, які знайшли розвиток та поглиблення вітчизняними істориками наступних поколінь. У дисертації відзначається, що ця генеологічність дала можливість вченим говорити про народницьку школу М.Костомарова. Однак, теза про існування історичної школи М.Костомарова є досить дискусійною, адже у нього не було безпосередніх учнів, лише послідовники, які перебували під впливом його ідей, але не були об'єднані якимось організаційним інститутом. Наступники мали дещо відмінну методологію і навіть їхні погляди значно еволюціонували порівняно з ідеями попередника. М.Костомарова слід розглядати не як засновника певної історичної школи в класичному розумінні, а як патріарха народницького напряму (течії, концепції) вітчизняної історіографії.

Всупереч усім своїм ваганням, сумнівам і розчаруванням, М.Костомаров залишається тією постаттю, яка однією з перших піднесла українську національну ідею до рівня теоретичного усвідомлення. Його по праву можна вважати ідеологічним апостолом тогочасного українського національного та політичного життя.

У третьому розділі “Роль Володимира Антоновича та його школи у поглибленні народницької вітчизняної історіографії” визначено значення наукової та педагогічної спадщини В.Антоновича та його послідовників у розвитку народницької вітчизняної історіографії.

Науковий світогляд В.Антоновича інтегрував у собі ідеї західноєвропейської та вітчизняної історичної думки. Найвиразніше у його творчості проявилися погляди французьких просвітників та позитивістів, німецьких та польських романтиків.

У дисертації показано вплив творчості М.Костомарова на формування світогляду В.Антоновича як вченого та здійснено порівняльний аналіз їхньої наукової спадщини. Поєднувало цих учених не лише фахове відношення до історії, а й ідентичні погляди на події українського минулого. В.Антонович, як і М.Костомаров, критично поставився до держави і своє завдання вбачав у вивченні та висвітленні життя народу. Він високо цінив М.Костомарова за те, що той звернув серйозну увагу на наукову розробку “обласної історії” Російської імперії, адже регіональний крайовий принцип став характерною ознакою для праць В.Антоновича та його учнів. Дослідження національного характеру, ідеї федералізму, народоправства, антинорманізму також є тими чинниками, що поєднували вчених. Навіть життєвий шлях М.Костомарова та В.Антоновича теж має багато спільного: не досить щасливе дитинство, невизначеність свого соціального статусу, вибір української національної ідентичності у зрілому віці, відкритий конфлікт з владою та соціальним середовищем, в якому зростали та виховувались.

Однак, В.Антонович, хоч і сповідував погляди свого ідейного попередника, в своїй творчості зробив значний крок вперед у розвитку української історії та національного буття. Зазначимо, якщо М.Костомаров віруюча людина, про що свідчать його праці та буденне життя, то В.Антонович зовсім ігнорує догмати віри і не концентрує увагу на проявах релігійності. Вчений відмовився від тих романтичних, релігійних мотивів і тим самим поставив українську історичну науку на ґрунт реальності, а не сакрального розуміння минулого. Відмінність прослідковується і в методології дослідів обох вчених. Якщо для В.Антоновича історичний документ, окреме історичне явище мали значно більшу вагу ніж їх політичне узагальнення і піддавалися критичному аналізу, то у М.Костомарова, навпаки, усі праці носили ідеологічне забарвлення.

Погляди В.Антоновича викристалізувалися в тих історичних умовах, в яких перебувала Україна в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття. В кінці 1850-х років В.Антонович став відомим ідеологом та автором основних програмних документів студентської групи польських українофілів, знаною під назвою “хлопомани”. Слід відмітити, що ходіння у народ, а саме у сільську місцевість, було основою діяльності всього народництва. Адміністративно-поліцейський апарат та його тиск, що проявлявся у вигляді репресій російської влади, змусили хлопоманів припинити свою діяльність. Проте вони продовжували брати активну участь у роботі Київської Громади, займалися культурно-просвітницькою діяльністю, але вже без організаційного оформлення.

У дисертації розглянуто роль В.Антоновича у формуванні історичної школи. Доводиться, що він став першим українським істориком, якому вдалося створити власну школу та виховати цілу плеяду послідовників у науці, до яких належали М.Грушевський, Д.Багалій, М.Довнар-Запольський, О.Левицький, М.Дашкевич, І.Каманін та багато інших. Більшість учнів В.Антоновича були об'єднані спільною досліджуваною проблематикою, а саме - були авторами праць з “обласницької історії”, характерною ознакою якої став строгий документалізм. Спільною концепцією для них була ідея народності, а політичними ідеалом - ідея федералізму.

В.Антонович вважав, що кожна нація має свою, певну провідну ідею (дух), що становить суть історичного процесу. На думку історика найважче впровадити в життя таку провідну ідею, яка відображає принцип вічового та широкого демократизму. Для вираження такого принципу необхідно досягти високого рівня цивілізації, культурного розвитку народу і еліти. Не випадково специфічною рисою українського народництва була його просвітницька спрямованість, про що свідчить активна освітянська діяльність В.Антоновича: публікація історичних джерел та документів, видання журналів, організація недільних шкіл, наукових товариств, викладацька діяльність. Важливу роль у пробудженні та розвитку національної самосвідомості вчений відводив історичній науці, яку вважав найбільш придатною для виконання цієї місії.

Учений був далекий від ідеалізації минулого українського народу, він завжди стояв на позиціях об'єктивного висвітлення історичного буття. В.Антонович у висвітленні історії вважає неможливим державницький підхід, що панував в російській історіографії. Він доводив, що історія повинна займатися життям народних мас, адже народ при певному збігу обставин може втратити державу, але зберегти свою сутність. Осмислюючи праці В.Антоновича приходимо до висновку, що за сприятливих умов українці могли б мати власну державу, але за відсутності високої культури в народних масах, вони не знали і не змогли зорганізуватися. Часто замість боротьби за принципи проводилася боротьба за власні інтереси, що було характерним для всіх періодів української історії, і це було однією із причин поразок національного державотворення.

У дисертації стверджується, що свої власні негативні погляди на державу вчений переносив й на історію України. Праці В.Антоновича дали можливість прослідкувати українську історію від найдавніших часів до новітніх. Вчений приділяв увагу найбільш значущим, вузловим подіям українського минулого, а саме тим періодам, коли народні маси проявляли найбільшу активність(козацькі та гайдамацькі рухи). Він поєднав проблему тисячолітньої тяглості української історії з провідною ідеєю народу (народності), з його прагненням до споконвічного існування громади, як форми організації суспільного життя. В. Антонович протягом другої половини ХІХ - початку ХХ століття являвся не лише яскравим творцем української національної ідеї, а був вченим, що репрезентував цю ідею та виступав її потужним генератором.

У четвертому розділі “Еволюція народницької концепції історичного розвитку у працях Михайла Грушевського” подається аналіз наукової спадщини М.Грушевського в контексті розвитку національної історіографії та прослідковано еволюцію його народницьких поглядів.

У розділі стверджується, що науковий світогляд М.Грушевського розвивався в руслі основних ідей і течій, які мали місце в історичній, політичній і культурологічній думці другої половини ХІХ - початку ХХ століть. У наукових поглядах і зацікавленнях М.Грушевського знаходимо риси романтизму - основа історії народ, але без містичного “народного духу”, позитивізму - увага до джерел й еволюціонізм, дегероїзація політичних лідерів та народу, неокантіанства й етнопсихології - увага до суб'єктивної сторони людської діяльності та вивчення культурних цінностей, соціологізму - багатофакторний аналіз та необхідність вивчення соціального життя як самостійної і самодостатньої сфери суспільства. У творчості М.Грушевського відбулося теоретико-методологічне поєднання романтичного народництва М.Костомарова з позитивіським народництвом В.Антоновича. Для М.Грушевського, як і для поглядів визначних представників європейської історіографії початку XX століття, було властиве універсалістське розуміння історичного процесу, яке пов'язувало еволюцію окремої нації із загальнолюдським поступом.

У центрі історичного процесу М.Грушевський ставить український народ як етнологічно-історичну спільність. До важливих ознак українського народу вчений відносив: спільність походження, територію формування, мову, культуру, релігію, дух нації, які формують національний світогляд і вирізняють його серед інших національностей. Народ для вченого був основою суспільного життя, бо не зважаючи на різні історичні катаклізми, поневолення України іншими державами, полонізацію і русифікацію української провідної верстви в різні історичні періоди, витримав і залишився джерелом національно-культурного і державного відродження української нації.

Поняття “народність” М.Грушевський розглядає як певну національну форму, а сама українська народність у нього переважно асоціюється з поняттям національності. Проте, при написанні праць історик частіше користувався дефініцією “народ”. Термін “нація” є для вченого синонімом поняття “народ”, тобто населення певної території, що виступає носієм своєрідного духу (енергії), яка живить народ у його діях. Національна енергія є тією креативною силою, що скеровує націю - народ до самовираження. Потужність енергії народу, на думку М.Грушевського, напряму залежить від національної свідомості, тому вченого завжди цікавило зростання свідомості народу, його бачення національного розвитку, його стремління та ідеал. Енергія українського народу, з жалем констатує видатний науковець, була направлена на самоохорону, а не на організацію та вдосконалення свого політичного життя. Загалом, М.Грушевський виділяє дві тенденції, які супроводжували український народ в процесі його розвитку: з одного боку - поглиблення відносної національної єдності, з іншого - певні відмінності у психіці, культурі, економічному та політичному способах життя. Проте, вчений завжди відстоював ідею соборності України, під якою розумів як територіальну так і національну єдність українського народу, що було черговою провідною тезою наукової та публіцистичної діяльності М.Грушевського.

Відповідно до народницької традиції, що склалася впродовж розробки української ідеї у ХІХ столітті, М.Грушевський підкреслює “селянську” природу українського народу. Вищі верстви, тобто еліта, до якої у вченого було критичне ставлення, порвали зв'язок з народом, тому вважались елементом не національним і навіть антинаціональним, що негативно впливав на життя народу. І дійсно, саме селяни були основною соціальною верствою на Україні і саме вони були носіями української культури та ментальності, тому завжди привертали до себе увагу видатних діячів національного відродження ХІХ століття, які обґрунтовували постулат окремішності українського народу. Вчений вважав, що селянство стало синонімом самого поняття “українство”, тому потреби і завдання селянства мають стати потребами й завданнями усієї української народності. Для історика селянство було прогресивною верствою, яка здатна виконати роль головного рушія в розбудові майбутнього України, тому він приділяв важливу увагу вирішенню аграрного питання в Російській імперії, яке на думку вченого, при справедливому розв'язанні мало стати першою підставою народного добробуту. Досягнення достатнього рівня життя народу було основною громадсько-політичною ціллю М.Грушевського, адже він розумів, що національна ідея повинна мати не лише духовне, а й соціальне наповнення. Навіть українських князів та гетьманів вчений оцінював через призму соціальної політики. Отже, поєднання національного і соціального у націотворенні, ще раз підтверджує тезу, що М.Грушевський розглядав націю як етносоціальний організм.

Оцінюючи найважливіші історичні події в житті українського народу, М.Грушевський в цілому не відходив від народницької традиції. Вчений позитивно оцінював існування Давньоруської держави для українського етносу, проте засуджував тогочасний режим, який прагнув задовольнити лише інтереси правлячої верхівки. При цьому він значно об'єктивніше, ніж М.Костомаров і В.Антонович, оцінює події доби козаччини, вказуючи на певний руйнівний характер народних мас та симпатизує державницьким стремлінням гетьманів.

Під впливом поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 років погляди М.Грушевського зазнали еволюції і трансформації. Не відмовляючись від визначення ролі народу як домінанти суспільного розвитку, як основної рушійної сили історичного процесу в Україні, вчений висловлював досить позитивні погляди на роль національної держави в житті суспільства. Залишаючись загалом на народницьких позиціях, М.Грушевський позбувся надмірного романтизму, а також оцінки державності передусім на основі моральних мотивів, норм та ідеалів. Проте, любов до свого народу і до історичної істини завжди були для вченого вищим мірилом в науковій й політичній діяльності. У конфлікті “народ - влада” симпатії історика завжди перебували на стороні народних мас. При цьому, він визнавав негативний вплив на формування національної свідомості українського народу ігнорування прагнення до політичного самовизначення.

М.Грушевський не тільки намагався не протиставляти народ і державу, соціальні і національні інтереси, внутрішню й зовнішню свободу, історію, сучасне і майбутнє нації, найширшого плану інтереси усіх верств суспільства, а навпаки - вимагав розглядати їх тільки в єдності.

У дисертації доводиться, що науковий доробок М.Грушевського та його діяльність на ниві практичної політики мали позитивне значення. Послідовна народницька позиція, прихильність до успадкованих ідей призвели вченого до формування нового напрямку українського політичного мислення - державницького, хоча сам М.Грушевський так і не перейшов на позиції державницької історіографії.