Цензурна політика в радянській Росії у 1917 – 1929 роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

ПОЗДНЯКОВА ІННА СЕРГІЇВНА

УДК 94 (470) “1917 - 1929”

ЦЕНЗУРНА ПОЛІТИКА В РАДЯНСЬКІЙ РОСІЇ У 1917 - 1929 РОКИ

07.00.02 - всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Дніпропетровськ - 2010

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана на кафедрі російської історії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

Іваненко Валентин Васильович,

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, проректор з науково-педагогічної роботи, завідувач кафедри російської історії

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Ченцов Віктор Васильович,

Академія митної служби України Державної митної служби України, ректор

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

Подкур Роман Юрійович,

Інститут історії України НАН України, старший науковий співробітник відділу регіональних проблем історії України

Захист відбудеться “16” червня 2010 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів, ауд. 30.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49010, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розісланий “12” травня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент І.О. Кривий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасне українське суспільство переживає складний та суперечливий період розвитку. Більшість процесів у галузі культури та освіти значною мірою зумовлено відмовою від суворої державної регламентації в цій сфері суспільного життя, характерної для радянських часів, оскільки тоді цензура була невіддільною компонентою радянського державного устрою, в тому числі системи влади, була частиною життя суспільства та процесів, що в ньому відбувалися. Зникнення єдиної державної ідеології та цензури, на перший погляд, мало стати вирішальним кроком на шляху до отримання свободи. Натомість сучасну комерціалізовану культуру не зорієнтовано на виховання індивідуальності, а насадження цінностей масової культури не сприяє вихованню поваги до власної культурної традиції і не стимулює створення інтелектуальних шедеврів. Позитивно вплинути на ситуацію зможе продумана, системна, зважена державна політика в галузі культури, проте вона дасть позитивний результат лише у випадку осмислення історичного досвіду, усвідомлення особливостей власної культури та її місця в історії.

Важливим складником державної політики управління культурою за радянських часів була цензурна політика. Цензурою, в широкому розумінні цього поняття, вважають усю систему інституцій та способів обмеження свободи слова. Проблема свободи слова залишається актуальною для сучасних суспільств, у яких рівень незалежності засобів масової інформації є істотною характеристикою політичного режиму країни. Дослідження змісту цензурної політики радянської Росії, аналіз структури тогочасних цензурних органів, форм та методів їх діяльності надає важливий матеріал для розуміння характеру політичної системи країни, дозволяє вийти на якісно новий рівень знань з історії радянської держави та діяльності її апарату. Аналізована проблема виявляється важливою також для сучасної України, де за роки незалежності та розбудови громадянського суспільства свобода слова неодноразово ставала об'єктом руйнації з боку сил, зацікавлених у низькому рівні цивілізованості та політичної культури. Як відомо, доки існує політика, доти в суспільстві існують відмінні соціальні та політичні інтереси й не зникає можливість відродження цензури.

Отже, тема дисертаційного дослідження має суспільно-політичне та загальнокультурне значення, що і обумовлює її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах науково-дослідної теми кафедри російської історії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара № ІФ - 19 - 07 “Суспільно-політичні та національно-етнічні процеси в Російській імперії та СРСР у ХVIII - XX століттях”.

Об'єктом дослідження є радянська цензура як елемент суспільно-політичного життя радянського суспільства протягом 1917 - 1929 рр.

Предметом наукової роботи є система цензурних інституцій, види цензури, основні напрями радянської цензурної політики, механізми її реалізації та форми контролю.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1917 - 1929 рр., тобто період громадянської війни та непу, коли відбулося інституційне оформлення радянської цензури, виникла система органів, які здійснювали тотальний контроль за духовним і суспільним життям країни. Нижню хронологічну межу зумовлено початком формування в жовтні 1917 р. радянської цензурної системи. Верхній кінцевий рубіж - 1929 р. - період, коли відбулися знакові зміни в статусі та структурі Держвидаву РСФРР, Головліту та інших державних органів цензури, що спричинило посилення ідеологічного контролю з боку партійних органів.

Історико-географічні межі дослідження обумовлені дією цензурних органів та установ на території радянської Росії.

Мета дисертаційної роботи полягає у комплексному дослідженні становлення та функціонування цензурної системи, змісту, форм та основних методів цензурної політики в радянській Росії 1917 - 1929 рр.

Відповідно до поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:

* охарактеризувати ступінь наукової розробки теми, джерельну базу та методологічні засади дослідження;

* проаналізувати генезис становлення та утвердження радянської цензури на початковому етапі її існування;

* з'ясувати роль Держвидаву РСФРР, зокрема його політвідділу, в ході централізації управління видавничою справою та здійснення ідеологічного контролю за нею;

* дослідити процес створення Головліту РСФРР та його місце в радянській цензурній системі;

* виявити принципи кадрової політики та вплив партійних органів на формування цензорських структур;

* визначити ключові напрями радянської цензурної політики, механізми її реалізації та специфіку вияву в різних галузях культури і громадського життя;

* розкрити основні форми та методи цензурного контролю;

* виявити й обґрунтувати особливості політики влади щодо приватно-кооперативних видавництв до і після впровадження непу;

* простежити участь карально-репресивних органів у діяльності радянської цензури.

Методологія та методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертації є наукові принципи історизму, об'єктивності та всебічності пізнання, які дозволяють з належною повнотою реконструювати тогочасні процеси й забезпечити вірогідність результатів дослідження. Складність і багатогранність теми передбачає реалізацію зазначених принципів шляхом використання комплексу загальнонаукових (діалектичного, історичного, логічного, системно-структурного) і спеціально-історичних методів (історико-порівняльного, хронологічного, історико-типологічного, періодизації). Поєднання окреслених принципів і методів стало надійним інструментарієм для розв'язання наукових завдань, отримання достовірних результатів та обґрунтованих висновків.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вона є однією з перших у вітчизняній історіографії узагальнюючих праць такого роду. При цьому:

* на основі досягнень історичної науки із залученням нових фактів та матеріалів здійснено спробу комплексного дослідження цензурної політики в радянській Росії 1917 - 1929 рр., як системи управління й контролю за інформаційними потоками;

* виявлено специфічні риси радянської цензури в період її становлення та централізації;

* на основі звітів та відгуків політвідділу Державного видавництва РСФРР встановлено та охарактеризовано техніку перегляду рукописів і методи, за допомогою яких здійснювалася радянська цензурна політика у видавничій сфері;

* системно розкрито специфіку цензурної практики відносно видавничої справи, радіомовлення, кіносправи, реклами, музичного репертуару та контролю за ввезенням літератури з-за кордону;

* виявлено та обґрунтовано основні методи тиску влади на приватно-кооперативні видавництва, досліджено процес їх включення до державної видавничої системи;

* докладно проаналізовано форми співпраці цензурних установ з карально-репресивними органами, розкрито зміст цензурної діяльності відділу політконтролю ДПУ.

Особистий внесок. Наукові результати і висновки, викладені в дослідженні та представлені до захисту, отримано автором самостійно.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що окремі теоретичні положення, висновки, введені до обігу документи та матеріали можуть бути враховані в процесі написання узагальнюючих наукових праць з історії Радянської держави. Отримані результати та висновки можна використовувати також під час викладання навчальних курсів з історії у вищій школі.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційної роботи обговорено на міжнародній науково-практичній конференції молодих учених “Шевченківська весна” (Київ, 2006) та на щорічних науково-практичних конференціях кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2006; 2007). Дисертацію обговорено на засіданні кафедри російської історії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 6 статей у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структуру дисертаційної роботи зумовлено метою та завданнями дослідження. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів (дев'яти підрозділів), висновків (разом 180 с.), списку використаних джерел та літератури (241 позиція) і додатків (7 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 211 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано на її зв'язок з науковими програмами, визначено об'єкт та предмет дослідження, його хронологічні та географічні межі, сформульовано мету і завдання дисертації. Розкрито наукову новизну, структуру роботи, апробацію та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі - “Історіографічні, джерелознавчі та методологічні засади дослідження” - визначено ступінь наукової розробки теми, охарактеризовано джерельну базу, викладено теоретико-методологічну основу дослідження, розкрито понятійно-термінологічний апарат.

У підрозділі 1.1. “Ступінь наукової розробки теми” розкрито основні етапи історіографічного процесу, тематичні пріоритети та концептуальні підходи, характерні для кожного з них. Радянська цензурна політика тривалий час залишалася за межами наукових досліджень, тому розгляд історіографії досліджуваної проблеми за традиційною періодизацію був би штучним. Відтак її умовно поділено на два періоди. До першого періоду належать праці зарубіжних та радянських учених видані до 1991 р. До другого - новітні (після 1991 р.) дослідження іноземних та сучасних російських науковців. Окремо розглянуто також сучасну українську історіографію.

Вивчення цензурної політики в РСФРР започаткували у 20 - 30-х рр. ХХ ст. зарубіжні дослідники: Г. Кандлер, А. Юст, Р. Гуль Kandler G. Pressezensur in Sowjet-Russland / G. Kandler // Osteuropa. - 1925/1926. - S. 256 - 258; Jast Artur W. Die Presse der Sowjetunion / Artur W. Jast // Osteuropa. - 1925/1926. - S. 559 - 563; Гуль Р. Цензура и писатели в СССР / Р. Гуль // Современные записки. - 1938. - № 66. - С. 438 - 449.. У їхніх статтях ішлося про свободу преси в пожовтневій Росії, роль ДПУ та партійних органів у цензурній політиці.

У 1950 - 1960 рр. західна історіографія проблеми збагатилася історичними працями Б. Горохоффа, Мак-Кро-Хілла Gorohoff B.I. Publishing in the USSR / B.I. Gorohoff / Slavic & East European series. - Vol. XIX. - Indiana Univ. Publishers, - 1959. - P. 73 - 83; Mс. Crau-Hill. Encyclopedia of Russia and Soviet Union / Mс. Crau-Hill // Ed. M.T. Florasky. - N.Y.; Toronto, 1961., в яких досліджено радянську політичну систему та її складові - партійно-ідеологічний контроль і цензуру. З-поміж робіт, присвячених безпосередньо радянській цензурі, зокрема її партійно-державній специфіці, слід відзначити статті М. Фейнсода Fainsod M. Smolensk under Soviet Rule/ M. Fainsod - Cambridge. Masg, 1953; Fainson M. Censorship in the USSR - a document report / M. Fainsod // Problems of Communism. - 1956. - № 52. - P. 123 - 136., який на відміну від попередників користувався документами “Смоленського архіву”. Його науковий доробок фактично є першим кроком до осмислення справжньої ролі цензури в СРСР, механізму політичного контролю за пресою та складом бібліотечних фондів. Вагомий внесок у вивчення історії радянської цензури належить американським дослідникам М. Фрідбергу і М. Т. Чолдін Fridberg M. Soviet books censors and readers / M. Fridberg // Literature and Revolution in Soviet Russia. 1917 - 1962. A Symposium. - London; N.Y.; Toronto, 1963. - P. 198 - 210; Choldin M.-T. Soverein Censorship. State v[eru]s Printed Word in the Slavic Land / M.-T. Choldin // Censorship in the Slavic Word. An Exhibition at the University of Illinois Library Urbana-Champaign. - April 21 - July 3, 1986, N-Y. - P. 10 - 37.. У роботах згаданих авторів цензурну політику представлено як результат багатовекторної діяльності партійно-державних органів з метою встановлення ідеологічного контролю. Незважаючи на науковий підхід в аналізі доступних джерел, праці зарубіжних дослідників мають свої вади - з об'єктивних причин у них не використано документи радянських архівів. Саме це і стимулювало теоретичне осмислення досліджуваного явища.

Праці радянських істориків першого історіографічного періоду, вочевидь, вирізняються заідеологізованістю та упередженістю. Попри це в радянські часи також були дослідження, де хоча б у констатуючій формі містилася інформація про методи та форми ідеологічного контролю з боку влади. З-поміж них можна назвати роботу С. Федюкіна Федюкин С.А. Борьба коммунистической партии с буржуазной идеологией в первые годы НЭПа / С.А. Федюкин - М., 1977., в якій автор наводить уривки із циркулярів, і на відміну від більшості радянських дослідників, фактично визнає наявність цензури. Серед наукових праць, присвячених окремим питанням щодо партійної та радянської преси, книговидавничої справи, заслуговують на увагу монографії Є. Дінерштейна, А. Подгорнової та видання “История книги в СССР. 1917 - 1921 гг.” Динерштейн Е.А. Положившие первый камень: Госиздат и его руководители / Е.А. Динерштейн - М., 1972; Подгорнова А.И. Советское книгоиздание в 20-е годы / А.И. Подгорнова - М., 1984; История книги в СССР: в 2 т. / [под общ. ред. Е.Л. Немировского и В.И. Харламова]. - М., 1985.. У них відтворено історію становлення та розвитку державної видавничої системи, розкрито окремі аспекти політики влади щодо приватно-кооперативних видавництв. Дослідження мають яскраве ідеологічне забарвлення. Водночас використані в них архівні документи містять багатий фактологічний матеріал для подальшої реконструкції реальної історичної картини. Важливим аспектом дослідження механізму радянської політичної цензури є історико-правові питання, розглянуті в публікаціях істориків-правознавців Ю. Батуріна та М. Федотова Батурин Ю.М. Цензура против гласности: от Ивана Грозного до 1917 г. / Ю.М. Батурин // Советское государство и право. - 1989. - № 3. - С. 134 - 142; Федотов М.А. Был ли разрушен “новый Карфаген”? (Из истории советского законодательства о цензуре) / М.А. Федотов // Политические институты и обновление общества. - М., 1989. - С. 185 - 194..

Якісно новий період у процесі дослідження історії радянської цензури російськими дослідниками розпочався лише на початку 90-х рр. ХХ ст. Піонерами у запровадженні новітніх підходів до вивчення історії радянської цензури були Т. Горяєва, С. Джимбінов, В. Красногоров Горяева Т.М. Журналистика и цензура (По материалам советского радиовещания 20 - 30-х годов. Источниковедческий аспект) / Т.М. Горяева // История СССР. - 1990. - № 4. - С. 112 - 123; Джимбинов С. Эпитафия спецхрану?.. / С. Джимбинов // Новый мир. - 1990. - № 5. - С. 243 - 252; Красногоров В. Гласность и безгласность / В. Красногоров // Нева. - 1990. - № 3. - С.146 - 165., статті яких було надруковано на сторінках провідних радянських журналів. Згодом з'явилися не менш вартісні у науковому відношенні публікації А. Горчевої Горчева А.Ю. Главлит: становление советской тотальной цензуры / А.Ю. Горчева // Вестник МГУ. Серия 10. Журналистика. - 1992. - № 2. - С. 32 - 40; Она же. Детские лагеря ОГПУ и НКВД и пресса / А.Ю. Горчева // Вестник МГУ. Серия 10. Журналистика. - 1993. - № 4. - С. 13 - 23., де вперше подано загальний огляд діяльності Головліту РСФРР, досліджено формування бібліотечного фонду в таборах ОДПУ - НКВС. Питанням економічного регулювання діяльності приватних видавництв, роботі видавничих кооперативів у роки нової економічної політики, ролі партійного апарату у формуванні цензурної політики 20-х рр. ХХ ст. присвячені роботи Ю. Горшкова Горшков Ю.А. Будущность кооперативных издательств: логика настоящего плюс опыт прошлого / Ю.А. Горшков // Книга: Исследования и материалы. - М., 1990. - Сб. 61. - С. 61 - 71; Он же. Государство и частные книгоиздательства в 20-е годы / Ю.А. Горшков // Книга: Исследования и материалы. - М., 1993. - Сб. 65. - С. 83 - 101. та М. Свіченської Свиченская М.К. Кооперативное книгоиздание 1917 - 1930 гг.: основные этапы государственной политики / М.К. Свиченская // Книга: Исследования и материалы. - 1996. - Сб. 72. - С. 101 - 128.. З-поміж досліджень 1990-х р. заслуговують на особливу увагу перша монографія з історії радянської цензури та статті А. Блюма Блюм А.В. За кулисами “Министерства правды”. Тайная история советской цензуры. 1917 - 1929 гг. / А.В. Блюм- СПб., 1994; Он же. Цензурные преследования литературы на иврите в СССР в 20-е годы / А.В. Блюм // Вестник Еврейского университета в Москве. - 1995. - № 1. - С. 175 - 184., якими значно розширюється коло досліджуваних питань з історії радянської цензурної політики. У центрі уваги дослідника - видавнича політика, апарат Головліту та Головреперткому.

Характерною тенденцією подальшого розвитку історіографії нашої проблеми у 90-х рр. ХХ ст. була значна диференціація досліджень, посилення евристичної роботи і публікування раніше невідомих джерел, що сприяло поглибленому розкриттю маловідомих сторінок історії. Зокрема, у публікаціях В. Ізмозіка Измозик В. Голоса из прошлого. Письма 20-х годов, не дошедшие до адресатов / В. Измозик // Наука и жизнь. - 1994. - № 3. - С. 2 -16; Он же. Переписка через ГПУ… / В. Измозик // Родина. - 1994. - № 9. - С. 78 - 83. міститься своєрідний та унікальний комплекс джерел з історії радянської цензури - приватні листи 1920-х рр. Результатом концентрації дослідницьких зусиль на освоєнні нових масивів розсекречених архівних документів стало створення збірника “Исключить всякие упоминания…” Исключить всякие упоминания... Очерки истории советской цензуры / [сост. Горяева Т.М.]. - Минск.: Старый Свет-Принт; Москва, 1995., який складається з матеріалів різних жанрів - від аналітичних статей до публікацій документів з коментарями. Його автори намагалися охопити такі галузі історії радянської культури, як література, театр, радіо, живопис. Якісно новий підхід до вивчення історії радянської цензури продемонстровано в працях Г. Жиркова Жирков Г.В. История советской цензуры: период “комиссародержавия” (1917 - 1919 гг.) / Г.В. Жирков // Вестник С-Пб. Ун-та. - Серия 2. История, языкознание, литературоведение. -1994. - Выпуск 1. (№ 2) - С. 82 - 92; Он же. История советской цензуры: период диктата Государственного издательства (1919 - 1921 гг.) / Г.В. Жирков // Вестник С-Пб. Ун-та. - Серия 2. История, языкознание, литературоведение. - 1995. - Выпуск 2. (№ 16). - С. 78 - 86.. На основі опублікованих документів та спогадів він зробив спробу розмежувати військову цензуру, місцеву цензуру та цензурну діяльність центральних органів влади й управління.

Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. з'являється історіографічна тенденція щодо написання узагальнюючих праць. У даному напрямі наукової діяльності характерним було написання докторської дисертації Т. Горяєвою Горяева Т.М. История советской политической цензуры 1917 - 1991 гг.: Автореф. дисс. ... док. ист. наук: 07.00.02 / Т.М. Горяева. - М., 2000.. Квінтесенцією роботи стало теоретичне обґрунтування інституту політичної цензури як історико-культурного феномену й чинника радянської суспільно-політичної системи, а також відтворення її історії впродовж усього періоду існування - з 1917 до 1991 рр.

Для російської історіографії цензурної тематики кінця 90-х рр. ХХ - початку ХХІ ст., характерний проблемно-тематичний напрямок у дослідженні її функцій та завдань. Про це свідчать роботи науковців М. Зеленова, Л. Молчанова, Т. Горяєвої, Г. Бондаревої Зеленов М.В. Аппарат ЦК РКП(б) - ВКП(б), цензура и историческая наука в 1920-е годы / М.В. Зеленов - Нижний Новгород, 2000; Молчанов Л.А. Пресса в зеркале истории (о деятельности центральных органов “белой” Сибири в годы Гражданской войны (1918 - 1920 гг.)) / Л.А. Молчанов // Библиотека. - 1998. - № 8. - С. 74 - 76; Горяева Т.М. Радио России. Политический контроль радиовещания в 1920-х - начале 1930-х годов. Документированная история / Т.М. Горяева - М., 2000.; Бондарева Г.А. Советская цензура зрелищ в период новой экономической политики, 1921 - 1929 гг.: Автореф. дисс. … канд. ист. наук: 07.00.02 / Г.А. Бондарева. - М., 2003.. Так, у монографії М. Зеленова центральне місце відведено аналізу цензури щодо історичної науки та професійних істориків у 1920-х рр.; Л. Молчанов докладніше зупинився на вивченні преси в роки Громадянської війни, її ролі в антибільшовицькому русі; Т. Горяєва розкрила встановлення політичного контролю за радіомовленням у 1920 - 1930-х рр.; у праці Г. Бондаревої описано цензуру театральних видовищ у роки непу.

У 1990-х рр. українські вчені, використовуючи матеріали архівів Російської Федерації та України, розпочали досліджувати відмінності в системі цензури РСФРР та УСРР, а також діяльність репресивно-каральної системи в Україні як головного знаряддя реалізації жорсткої цензурної політики. Результатом пошуків стали праці С. Білоконя, І. Біласа, В. Очеретянка, В. Ченцова, Ю. Шаповала Білокінь С. На полицях спецфондів у різні роки / С. Білокінь // Слово і час. - 1990. - № 1. - С. 69 - 76; Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917 - 1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: у 2 т. / І. Білас. - К., 1994; Очеретянко В.І. Обмеження інтелектуальної свободи як один із засобів формування і функціонування тоталітарної системи в Україні (20 - 30-ті рр. ХХ ст.): Автореф. дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / В.І. Очеретянко. - Х., 1999; Ченцов В.В. Політичні репресії в радянській Україні в 20-ті роки. / В.В. Ченцов - Тернопіль, 2000; Шаповал Ю.І. Україна 20 - 50-х років: сторінки ненаписаної історії / Ю.І. Шаповал - К., 1993.. Заслуговує на увагу одна з перших дисертаційних праць на цензурну тематику О. Каракоз Каракоз О.О. Цензура в публічних бібліотеках України: сутність та форми прояву (1917 - 1939 рр.): Дис. … канд. іст. наук: 07.00.08 / О.О. Каракоз. - К., 2006., присвячена цензурній політиці в бібліотечній сфері в Україні 1917 - 1939 рр. У дисертації В. Бабюха Бабюх В.А. Політична цензура в Україні в 1920 - 1930-х рр.: Дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / В.А. Бабюх. - К., 2007. досліджено роль та місце органів цензури у системі політичного нагляду радянської України 1920 - 1930-х рр. Простежується зв'язок Головліту з вищим партійно-державним керівництвом УСРР та органами безпеки, його роль в організації контролю за українською культурою. Дисертаційна робота Н. Годун Годун Н.Ю. Функціонування органів політичної цензури в культурно-освітніх закладах та установах УРСР в 1928 - 1938 роках: Автореф. дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Н.Ю. Годун. - Харків, 2008. присвячена дослідженню особливостей діяльності партійно-державних органів цензури в культурно-освітніх установах і закладах в УСРР 1928 - 1938 рр. З-поміж сучасних українських досліджень вирізняється монографія О. Федотової Федотова О.О. Політична цензура друкованих видань в УСРР - УРСР (1917 - 1990 рр.) / О.О. Федотова - К., 2009. з історії політичної цензури друкованих видань в радянській Україні, в якій проаналізовано основні напрями цензурного контролю за бібліотечною, музейною та книготорговельною сферами в 1917 - 1990 рр.

Отже, історіографічний огляд засвідчує наявність значної частини досліджень, які розглядають цензурну політику як один з важливих складників ідеологічного механізму радянської політичної системи. Проте в існуючих дослідженнях функціонування цензурних інституцій у видавничій сфері практично не враховано роль політвідділу Державного видавництва РСФРР у системі контролю за поширенням інформації. Окрім того, відсутній комплексний аналіз політики влади щодо приватних та кооперативних видавництв до і після впровадження непу з розкриттям процесу їх включення до державної видавничої системи. У роботах, присвячених вивченню радянської репресивної системи, недостатньо уваги приділяється конкретним формам співпраці цензурних установ з органами державної безпеки (ВНК - ДПУ). Власне, все це й зумовило постановку даної проблеми в якості об'єкта дисертаційного дослідження.

У підрозділі 1.2. “Структура джерельної бази” подається характеристика історичних джерел, представлених переважно писемними документами - як неопублікованими, так і опублікованими, які в сукупності відображають сутність цензурної політики, напрями та механізми її реалізації у 1917 - 1929 рр. Опубліковані в різних збірниках документів джерела, є здебільшого законодавчими актами вищих органів влади, діловодною документацією вищого партійного керівництва і державних установ Декреты Советской власти: сборник в 17 т. / [подгот. и ред. Ю.А. Ахапкин]. - М., 1957; История советской политической цензуры. Документы и материалы / [сост. Т.М. Горяева, Д.Л. Бабиченко и др.]. - М., 1997; Цензура в Советском Союзе. 1917 - 1991. Документы. / [сост. А.В. Блюм]. - М., 2004. - (Серия “Культура и власть от Сталина до Горбачева. Документы”); Большая цензура: Писатели и журналисты в стране Советов. 1917 - 1956. / [под общ. ред. акад. А.Н. Яковлева; cост. Л.В. Максименков]. - М., 2005. - (Серия “Россия. ХХ век. Докуметы”)..

У результаті роботи, проведеної у фондах Державного архіву Російської Федерації (м. Москва), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (м. Київ), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (м. Київ), було виявлено широке коло неопублікованих або частково опублікованих джерел, що дозволило розширити джерельну базу дослідження.

Увесь комплекс використаних у дослідженні матеріалів розглянуто відповідно до типолого-видової класифікації історичних джерел.

Законодавчі акти державних органів влади, переважно опубліковані, представлено декретами та постановами РНК РСФРР і СРСР, ВЦВК і ЦВК, рішеннями їх президій. Аналіз цих матеріалів надає можливість відновити хронологію та зміст діяльності державних інститутів; у них простежується курс на встановлення контролю за інформаційними потоками.

З-поміж долучених автором джерел значний масив становлять документи партійних органів. Це - постанови та резолюції партійних з'їздів, конференцій та пленумів ЦК, засідань Політбюро ЦК РКП(б) - ВКП(б), Оргбюро та Секретаріату ЦК, а також матеріали Агітаційно-пропагандистського відділу. Даний вид документів дозволяє детально розкрити процес формування цензурної політики та його основні етапи. Тут відбито специфіку повсякденного управління в галузі культури, освіти, видавничої діяльності, здійсненні контролю за літературою, що ввозилася з-за кордону.

Невіддільним складником джерельної бази дослідження є матеріали діловодства державних установ, зокрема розпорядча документація Наркомату освіти РСФРР та підпорядкованих йому структур (Держвидаву, Головполітосвіти, Головліту, Головреперткому).

Значної уваги заслуговують як нормативні й виконавчі документи, так власне цензурні документи Держвидаву РСФРР, насамперед матеріали його політвідділу. Серед них найбільшу цінність становлять картки політредакторів, де зазначено викреслені місця у текстах та причини заборони поширення конкретних праць. Відгуки політредакторів розкривають етап проходження попередньої цензури. Подібна інформація фактично не відбилася в інших видах документів, що посилює наукову вагу даної групи джерел у межах нашого дослідження.

Фонд Головного комітету в справах літератури та видавництв РСФРР зберігається в Державному архіві Російської Федерації та містить документи починаючи з 1938 р. Зважаючи на це, для з'ясування питань у руслі досліджуваної проблеми використано опубліковані матеріали з фонду Петроградського Губліту, в якому достатньо повно представлено розпорядження, циркуляри та інші документи, що надходили з центру. Вони містять вказівки, що вимагали оперативного виконання.

Для розкриття теми дослідження залучено матеріали поточного листування завідувачів Головліту з Наркоматом освіти, Держвидавом, ОДПУ, ЦК РКП(б), що відбивають реальні функції відділів, сутність кадрової політики відомства. Важливим комплексом джерел є матеріали Відділу друку та інформації при РНК СРСР, зокрема протоколи нарад з питань, пов'язаних з видавничою діяльністю, листування з представниками преси з партійними вказівками щодо розкриття політики уряду в “правильному” ракурсі.

Серед інших документів, використаних у ході вирішення поставлених дослідницьких завдань, зазначимо документи громадських організацій, до яких належать звернення, доповідні записки, резолюції і постанови з'їздів, конференцій та інших керівних органів цих організацій. Такі документи, спрямовані проти цензурного свавілля на місцях, допомагають з'ясувати реакцію суспільства на цензурну політику.

Важливе місце у структурі джерельної бази належить документам особистого походження, що включають листи громадських та політичних діячів, в яких висловлювалися протести проти діяльності цензорів, а також скарги та клопотання представників і власників видавництв, друкарень і поширювачів друкованих видань, опубліковані матеріали листування державних і партійних діячів з питань цензурної політики, листи та щоденники, в яких знайшли віддзеркалення ті чи інші аспекти цієї політики.

Оцінюючи стан джерельної бази досліджуваної проблеми, зауважимо, що ступінь її документального забезпечення є достатнім для вирішення дослідницьких завдань. Наявні історичні джерела хронологічно охоплюють період 1917 - 1929 рр., тематично документальний матеріал є досить різноманітним, має різні джерела походження, що дає всі підстави для об'єктивного аналізу проблеми і достовірної реконструкції картини цензурної політики у досліджуваний період.

У підрозділ 1.3. “Методи та методологія історичного дослідження” визначено комплекс принципів та методів наукового дослідження даної теми, розкрито й обґрунтовано періодизацію цензурної політики та понятійно-термінологічний апарат. Зокрема зазначено, що методологічну основу роботи становлять наукові принципи історизму (дослідження цензурної політики в радянській Росії в тісному зв'язку з конкретно-історичними умовами її здійснення), всебічності пізнання (розгляд діяльність цензурних органів у різних напрямках і галузях), об'єктивності. У ході дослідження використано історико-порівняльний метод (виокремлення особливостей цензури періоду “комісародержавства”, часів панування Держвидаву РСФРР та діяльності Головліту, розмежування загального та особливого, властивого кожному з цих етапів), проблемно-хронологічний метод (установити, як змінювався характер відносин між приватно-кооперативними видавництвами та органами цензури до і після впровадження непу). Вони дозволили розглянути й синтезувати історичні події, викласти матеріал у логічній, завершеній формі, зробити узагальнюючі висновки й досягти поставленої мети.

У другому розділі - “Становлення інституту радянської цензури за часів утвердження нового політичного режиму в Росії” - розглядається процес формування і становлення радянської цензурної системи в РСФРР 1917 - 1922 рр.

У підрозділі 2.1. “Перші кроки більшовиків щодо вироблення цензурної політики” охарактеризовано дії нової влади, спрямовані на зміцнення свого політичного режиму, які включали введення всеохопного контролю, у тому числі за інформаційними потоками. Своєрідність цензурної політики щодо засобів інформації визначали складні політичні процеси - революція та громадянська війна. Доведено, що безпосередню участь у формуванні цензурного апарату брало вище більшовицьке керівництво. Політичних опонентів піддавали суду, широко використовували економічні підстави для закриття опозиційних видань, позбавляли їх поліграфічної бази.

Одними з перших у системі цензурного контролю було сотворено органи військової цензури. Спочатку їх діяльність зосереджувалася переважно на контролі за інформацією військового характеру, але з часом їхні функції значно розширилися. Військовою таємницею поступово ставали відомості, що могли негативно вплинути на внутрішнє становище РСФРР. В інструкціях військовим цензорам, військово-цензурним установам, затверджених у грудні 1918 р., підкреслювався тісний зв'язок між військовою та політичною цензурою в умовах громадянської війни. Зокрема, заборонялося повідомляти про продзагони, хвилювання у Червоній армії, селянські виступи та інші народні заворушення, пов'язані з мобілізацією та нестачею продовольства.

З листопада 1917 р. до 1919 р. відбулося організаційне становлення радянської цензури, яка стала невід'ємною складовою більшовицького політичного режиму. Вона ще не мала ні досвіду, ні професійних кадрів. На даному етапі переважала нецентралізована, але досить жорстка цензура. На характер цензурної політики впливало гостре соціально-політичне протистояння різних сил усередині країни та політика більшовиків, яка передбачала охорону пріоритетів більшовицької ідеології шляхом запровадження системи всеохопного контролю.

У підрозділі 2.2. “Державне видавництво і видавнича діяльність” розкрито причини виникнення Державного видавництва РСФРР. Його появу в травні 1919 р. було зумовлено потребою створення єдиного державного інституту, який би став стрижнем формування централізованої системи регулювання всієї видавничої галузі в країні. Досліджено процес його створення та структуру. Протягом 1919 - 1921 рр. влада продовжувала пошуки оптимальних форм контролю за друкованим словом. У цей період чітко виявляється тенденція до централізації процесу управління видавничою справою, внаслідок чого було створене Державне видавництво, яке мало контролювати всі складники видавничого процесу - від змісту до опублікування та розповсюдження друкованих видань.

На чолі Держвидаву стояла Центральна редакційна колегія, голова та члени якої призначалися Радою народних комісарів за поданням наркома освіти і затверджувалися ВЦВК. Голова Центральної редакційної колегії за посадою був членом колегії Наркомату освіти і мав право безпосередньої доповіді як у Раднаркомі, так і в Президії ВЦВК. До її складу увійшли М.І. Бухарін, І.І. Скворцов-Степанов, Г.І. Петровський. Технічним апаратом Центральної редакційної колегії була видавнича колегія, яка, зокрема, визначала необхідні для видавничої справи обсяги паперу та його асортимент. Під її безпосереднім управлінням створювалася Центральна колегія з розповсюдження літератури для організації планового надходження та розподілення літератури під контролем Наркомату освіти.

Держвидав РСФРР був органом, який забезпечував реалізацію урядової політики, спрямованої проти виявів інакомислення через друковані засоби. Про таку функцію Держвидаву свідчить розроблена його співробітниками класифікація рукописів, що надходили від радянських і приватних видавництв. Вони поділялися на п'ять черг (черга друку), які визначали послідовність опублікування залежно від їхньої користі для радянської республіки. Належність матеріалу до тієї чи іншої черги визначала редакційна колегія Державного видавництва. Для прикладу: до першої черги належала агітаційна література та видання, що мали бути надруковані терміново; п'ята черга охоплювала видання, друк яких можна було відкласти без будь-яких збитків.

У підрозділі 2.3. “Організаційне оформлення цензури радянського типу” показано, як перехід до мирного етапу розвитку радянської держави позначився на цензурній політиці. Наголошено, що однією із основних причин створення загальної цензурної установи в більшовицькій Росії стало пожвавлення книжкової справи, особливо приватно-кооперативного характеру. Водночас виникла об'єктивна потреба у зміні організаційної структури військової цензури на базі перетвореної після громадянської війни ВНК. У результаті реорганізації останньої в Державне політичне управління (ДПУ) Президія ВЦВК надала органам ДПУ право здійснювати контроль за поштово-телеграфною кореспонденцією в інтересах гарантування безпеки Радянської держави.

До створення Головного управління у справах літератури та видавництв РСФРР (Головліту РСФРР, що проіснував під різними назвами до 13 квітня 1991 р. як головний орган радянської цензури) існувало кілька інституцій, які виконували функції цензурного контролю, проте їхня діяльність не завжди була скоординованою та чітко організованою. Відтак існувала потреба у створенні єдиного координуючого органу, який би об'єднав усі види цензури. Детально досліджено процес прийняття рішення про його створення та визначення основних засад діяльності на рівні вищого партійно-державного керівництва за участю В. Леніна, Л. Троцького, Й. Сталіна, Л. Каменєва, М. Томського, В. Молотова, М. Калініна, О. Рикова. Остаточним результатом обговорень стала постанова Раднаркому від 6 червня 1922 р. про створення Головліту РСФРР, який об'єднав усі відомі на той час види контролю за інформаційними потоками. Після створення Головліту, підпорядкованого вищому партійно-державному керівництву Російської республіки, цензурування відбувалося на основі його інструкцій, циркулярів та розпоряджень.

Третій розділ дисертаційної роботи - “Основні напрями радянської цензурної політики та механізми її реалізації в умовах непу” -присвячено дослідженню особливостей державного контролю за видавничою сферою часів непу, розкриттю основних напрямів радянської цензурної політики, механізмів її реалізації, специфіці виявів цензури у різних галузях культури.

У підрозділі 3.1. “Запровадження державного контролю над видавничою справою” доведено, що діяльність Держвидаву РСФРР, яке з березня 1920 р. виконувало цензурні функції стосовно відомчих видань, а також отримало право цензури рукописів, що надходили до приватних видавництв, було спрямовано на встановлення державного контролю за всією видавничою галуззю. Провідником ідеологічного складника цензурної політики був політвідділ Держвидаву. Його функції в основному зводилися до рецензування рукописів і вживання заходів заборонного характеру. Крім власне редакційної роботи, політвідділ також здійснював нагляд за діяльністю приватних та кооперативних видавництв з метою запобігання появі на ринку літератури, яка вважалася політично ворожою радянській владі, мала релігійний або містичний характер.

У підрозділі розглянуто також спеціальну класифікацію (вісім категорій), розроблену політвідділом для рукописів, що надходили до перегляду, а також докладно описано техніку перегляду рукописів редакторами політвідділу. Детальний аналіз звітів та доповідних записок редакторів політвідділу Держвидаву підтверджує, що вони у своїй професійній діяльності, вирішуючи долю рукописів, керувалися виключно ідеологічними мотивами, оскільки у процесі формування кадрового складу цензорів перевага надавалася не освіті та професійним якостям, а походженню і особливо партійній приналежності.

У підрозділі 3.2. “Основоположні функції та напрями діяльності Головліту” розкрито сутність діяльності Головліту, що полягала в розробці відповідних принципів, норм і правил, якими мали керуватися всі установи та заклади, пов'язані з цензурною системою. Зміст таких циркулярів Головліту складався з урахуванням або на підставі прямих вказівок партійно-державних органів.

Автор розмежовує та розглядає дві основні форми цензурного контролю: попередню і наступну (каральну). На основі нормативних документів Головліту РСФРР виявлено специфіку цензурної практики відносно видавничої справи, радіомовлення, кіносправи, реклами, музичного репертуару, контролю за ввезенням літератури з-за кордону.

З 1926 р. Головліт поширив контроль на всі види друкованої продукції, що виходила під егідою як приватно-кооперативних, так і державних видавництв: від афіш і рекламних оголошень до запрошень та поштових конвертів. Під час оцінки рукописів цензори керувалися передовсім ідеологічними мотивами. Під загальну схему цензурного процесу потрапляла переважна більшість друкованої продукції. Щоправда, винятки становили деякі періодичні інформаційні видання, для яких існувала лише наступна цензура.

З другої половини 1920-х рр. цензура поширюється на радіомовлення. Перше принципове рішення “Про радіоцензуру” було прийнято в грудні 1925 р. Згідно з ним Головліт мав установити політичний контроль за роботою організацій радіомовлення, забезпечити їх обов'язкову реєстрацію, сформувати інститут уповноважених, який би персонально відповідав за політичну благонадійність радіоструктур. Специфічною рисою радіоцензури у цей час було те, що попередній цензурний контроль проводився хіба що до текстів пропагандистських радіопередач. Музичні та культурно-розважальні програми у такий спосіб не перевірялися. З самого початку радіоцензура не була зосереджена в одному відомстві. Культурно-розважальні програми та радіогазети контролювалися Головлітом, лекції та доповіді - Головполітосвітою. Після тривалої боротьби між різними відомствами за контроль у галузі радіомовлення 7 січня 1927 р. Секретаріат ЦК ВКП(б), розглянувши питання про управління радіомовленням, прийняв постанову, де військово-політичний контроль за радіомовленням покладався на Головліт РСФРР.

Важливим напрямом діяльності Головліту була кіноцензура, яка мала на меті поставити цей вид мистецтва на службу правлячій партії. Згідно з декретом Раднаркому від 19 грудня 1922 р. Головліт мав здійснювати ідеологічний контроль кінофільмів та сценаріїв, який передбачав вилучення з кінокартин найбільш шкідливих місць та надання решті матеріалу шляхом заміни написів і т. п. за можливості критичного висвітлення.

Окремим об'єктом цензурної політики була музична інформація. У 1924 р. при Головліті було створено Колегію з контролю за грамофонним репертуаром, яка укладала та видавала “Списки грамофонних платівок”, що підлягали вилученню з продажу. Через органи політконтролю ДПУ заборонялися і вилучалися платівки монархічного, імперіалістичного змісту, а також такі, що ображали гідність жінок.

Предметом уваги Головліту був і такий своєрідний вид інформації, як реклама, що заполонила періодику у роки непу. Ситуація потребувала упорядкування змісту рекламних оголошень. Доведено, що в цей час влада допускала появу реклами на шпальтах провідних радянських газет задля отримання прибутку. Це мало сприяти збільшенню накладів подібних видань й за умов державної підтримки покращенню становища державної періодики у боротьбі за читача та ринок збуту.

Від самого початку існування Головліт поширив контроль за ввезенням до країни літератури та періодики з-за кордону. Аналіз критеріїв заборон свідчить, що контроль за імпортованою літературою базувався на тих самих принципах ідеологічної та політичної доцільності. Всі обмеження стосовно згаданих видань поділялися на дві великі групи: для загального користування та відкритого поширення у бібліотеках і книгарнях, а також для закритого користування.

На основі різноманітних архівних джерел виявлено форми співпраці цензурних установ з ДПУ, особливо з тим його відділом, що займався ідеологічними питаннями - політконтролем ДПУ. Це відомство постійно надавало Головліту технічну допомогу для спостереження за друкарнями, зокрема з 1927 р. до нього обов'язково надходили контрольні примірники друкованої продукції видавництв, один з яких повертався у видавництво із дозвільною візою політконтролю ДПУ. Саме ж вилучення друкованих творів здійснювалося органами ДПУ, а конфіскована література приводилася у непридатний до читання стан, після чого передавалася підприємствам паперової промисловості для переробки як сировина. У грудні 1929 р. було впроваджено спеціальний порядок утилізації друкованих матеріалів, що поширювався також на вилучені твори та примірники, які перевищували дозволений обсяг накладу. Всі ці матеріали надходили для переробки виключно на спеціальну фабрику ОДПУ, де відбувалося їх знищення. Співпраця виявлялася також у сфері контролю за книжковою торгівлею, бібліотеками, у процесі з'ясування відомостей персонального складу працівників редакцій та перевезення друкованих матеріалів через кордон.

У підрозділі 3.3. “Приватні видавництва під пресом цензури” підтверджено, що позиція держави стосовно приватно-кооперативних видавництв визначалася загальними тенденціями соціально-економічного та політичного розвитку країни.

Розглянуто два періоди у політиці влади щодо приватно-кооперативних видавництв. Перший охоплює 1917 - 1921 рр. Його початок визначається підпорядкуванням книжкового ринку централізованому управлінню і завершується прийняттям урядових декретів “Про платність творів неперіодичного друку” (28 листопада 1921 р.) та “Про приватні видавництва” (12 грудня 1921 р.), що спричинили введення оплати друкованих праць, перехід видавництв на госпрозрахунок, заміну принципу розподілу друкованих творів принципом вільної торгівлі та залучення до видавничої галузі приватного капіталу.

Другий період охоплює 1922 - 1929 рр. Початок даного періоду пов'язаний із запровадженням диференційованої політики стосовно приватних та кооперативних видавництв, а завершення - з позбавленням кооперативних видавництв статусу самостійних суб'єктів господарської діяльності. Простежуються зміни в ставленні до кооперативних видавництв протягом 1923 - 1924 рр., коли розширення їх мережі розглядалося як боротьба з розвитком приватного сектора в цій галузі. Того часу видавничим кооперативам було надано податкові пільги, розширено обсяги банківського кредитування. На відміну від приватних видавництв кооперативи були звільнені від обов'язкового соціального страхування своїх працівників, товариства формально отримали право наймати за заниженим тарифом торговельні та складські приміщення, купувати та орендувати друкарні без обмеження кількості працівників.

У другій половині 20-х рр. ХХ ст. посилюється процес централізації управління видавничою справою, переважно із використанням адміністративних методів регулювання. По відношенню до кооперативних видавництв для цього періоду характерне розширення дискримінаційних заходів, спрямованих на поступове обмеження їхньої діяльності, а в перспективі - на повне знищення. З-поміж основних методів тиску на приватно-кооперативну видавничу сферу виокремлено наступні: затримка та відмова у реєстрації видавництв; відмова у наданні грошових кредитів та ордерів на отримання паперу; встановлення цін на книги; збір відомостей про власників та працівників установ, залучених до видавничої справи, що належали приватним особам, а також штрафи.

У процесі розв'язання поставлених у дисертаційному дослідженні завдань автором зроблено наступні висновки, які виносяться на захист:

1. У багатьох аспектах радянська цензура продовжила традиції цензурної політики дореволюційної Росії, зокрема в плані обмеження доступу до архівосховищ, перлюстрації кореспонденції. Принципова відмінність полягає в наступному: по-перше, радянська цензура обслуговувала не стільки інтереси держави, скільки потреби правлячої партії; по-друге, саме її існування суперечило Основному закону держави; по-третє, прагнучи охопити всі сторони життя різних груп суспільства, вона намагалася виявити не лише політичні, але й будь-які інші висловлювання.

2. До осені 1917 р. у більшовиків існувало теоретичне уявлення про непотрібність у майбутній пролетарській державі окремих цензурних органів. Прийшовши ж до влади, вони зіткнулися з реальним невдоволенням значної частини населення, опором політичних супротивників та загрозою втрати влади. Задля утвердження та зміцнення політичного режиму був необхідний тотальний контроль за всіма сторонами суспільного життя, у тому числі й за інформаційними потоками. Одним з перших кроків у цьому напрямку стало створення органів військової цензури, діяльність яких спочатку фокусувалася на контролі за інформацією військового характеру, а згодом суттєво розширилася. Частину цензурних повноважень було покладено на органи держбезпеки в особі ВНК.

3. Безпосередню участь у формуванні цензурного апарату брало вище партійне керівництво. На початковому етапі цензурні зусилля було спрямовано на утвердження однопартійної диктатури, встановлення монополії марксистсько-ленінської ідеології та придушення опозиції. Цензура розпочала свою діяльність зі знищення “контрреволюційної” періодики. Цей період характеризувався відсутністю чіткої структури цензурних інституцій та правил здійснення цензорських функцій. У своїй роботі цензори-комісари керувалися переважно власними ідейними переконаннями, обґрунтовуючи все діями на благо трудящих.