Українські землі в системі зовнішніх торговельно-економічних зв’язків Російської імперії у 1861–1914 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність дослідження. Сучасна європейська держава не може існувати без постійних зовнішньоекономічних зв'язків. Для розвинених країн світу найважливішу роль відіграє зовнішня торгівля. Стан торгового балансу країни показує рівень її соціально-економічного розвитку. Україна, яка на початку 90-х років ХХ ст. стала на шлях незалежного розвитку, прагне відновити втрачені за роки радянського тоталітаризму стосунки з іншими країнами світу. В процесі вирішення цього складного завдання корисним буде проведення ретроспективного аналізу проблеми, оскільки сформувати нову якісну систему організації зовнішньоекономічної діяльності країни без врахування історичного досвіду вкрай складно. Просування вперед не можливе без знання всієї правди про історичне минуле. Адже саме в пореформений період повною мірою розкрився величезний економічний потенціал України, яка перетворилася на один з провідних господарських комплексів Російської імперії. В складних економічних умовах сьогодення життєво важливим є вивчення не лише світового, але й власного досвіду становлення індустріального суспільства. Врахування його дозволяє точно визначити координати та напрямки нашого сьогоднішнього шляху розвитку, науково прогнозувати та вирішувати конкретні проблеми, що постають перед суб'єктами державної системи України.

Висвітлення даної проблеми є актуальним ще й тому, що висвітлення зовнішньоекономічних зв'язків під російської України з іншими капіталістичними країнами світу тривалий час залишалось поза увагою радянських вчених. Заполітизована радянська історична наука відмовлялась об'єктивно досліджувати суспільно-економічні процеси і розглядала українські терени виключно в контексті розвитку Російської імперії.

Ось чому існує об'єктивна необхідність звернутися до проблеми формування і розвитку зовнішньоекономічних зв'язків українських земель у минулих століттях, проаналізувати їх значення та роль для розвитку зовнішньої торгівлі Російської імперії.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є визначення місця українських земель в системі зовнішньоекономічних зв'язків Російської імперії у 1861-1914 рр.; виявлення і висвітлення історичних, економічних, правових, соціальних аспектів пожвавлення зовнішньоекономічних контактів дев'яти українських губерній із країнами Заходу та Сходу; з'ясування їх ролі для економічного розвитку українських губерній.

Для досягнення поставленої мети необхідне вирішення наступних дослідницьких завдань:

- Визначити рівень наукової розробки теми.

- Проаналізувати джерельну та наукову базу дослідження.

- Розкрити методологію даної наукової роботи.

- Дати загальну характеристику стану економіки, внутрішньої та зовнішньої торгівлі українських губерній Росії.

- Розглянути роль та значення митної політики Російської імперії для українських підприємців у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. і розробити періодизацію цього процесу.

- Простежити процес розробки й впровадження в економічне життя тарифної політики царського уряду імперії.

- Показати взаємозалежність ефективності зовнішньоекономічної діяльності українських земель від діяльності царського уряду щодо її організації.

- Вивчити процес становлення торгової інфраструктури на українських землях.

- З'ясувати місце і питому вагу експорту сільськогосподарської та промислової продукції з українських губерній у загальноросійській торгівлі.

- Провести комплексне дослідження експортно-імпортних операцій українських губерній.

- Дослідити структуру зовнішньоторговельних зв'язків українських губерній у складі Російської імперії.

- Здійснити порівняльний аналіз зовнішньоекономічної активності південних та північних губерній Росії.

- Висвітлити значення українських земель у транзитній торгівлі країни.

1. Історіографія, джерельна база, науково-теоретичні основи дослідження

Історіографічний доробок проаналізовано за історико-хронологічним та проблемним підходами.

В усьому історіографічному доробку можна виділити три основних періоди, наукові праці яких мають значні відмінності у методологічному плані та підходах:

- дореволюційна література, яка виходила протягом другої половини ХІХ ст. - 1920 р.;

- радянська історіографія, створена протягом 20-х - 80-х років ХХ ст.;

- сучасні українські та російські дослідження, які здійснювалися протягом початку 90-х років ХХ- початку ХХІ ст.).

Інтерес до вивчення зовнішньої торгівлі пореформеної Росії проявився ще у 80-х роках ХІХ ст. у праці М.П. Федорова „Хлебная торговля в главнейших русских портах и в Кенигсберге”. На початку 80-х років ХІХ ст. в літературі, присвяченій проблемам зовнішньої торгівлі, з'являються нові наукові концепції. Це пов'язано, насамперед, із втратою Росією монопольного становища на світовому ринку зерна та інших товарів і стрімким падінням цін на сільськогосподарську продукцію внаслідок економічної кризи. Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. поява значної кількості праць була пов'язана з такими важливими подіями в економічному житті суспільства, як світова аграрна криза, митна війна між Росією і Німеччиною, і прибутковість поміщицьких господарств тощо. Серед найбільш значних праць цього періоду слід відзначити праці В.І. Покровського, І.В. Іванюкова, М.М. Соболєва та інші.

Дореволюційна література не розкрила до кінця дійсних причин зростання сільськогосподарського експорту країни в розглядаємий період. Однак у цілому вона нагромадила великий, цінний фактичний і статистичний матеріал. Були підняті важливі питання, що отримали свій розвиток надалі. Певні успіхи досягнуті в аналізі хлібного експорту, виявленні попиту на закордонних ринках, вивченні торговельних взаємин між країнами.

У 1917-1920-х рр., коли з відродженням української держави почалося становлення самостійної зовнішньоекономічної політики, посилилась увага українських істориків до цього елемента державотворення. Цікава за постановкою питань праця О.С. Попова “Хлібний експорт з України в довоєнний період”, написана в період українізації у 1927 р. українською мовою, що є виключенням із загального ряду російськомовних праць. У 1947 р. у радянській історіографії з'явилася перша узагальнююча праця відомого історика С.О. Покровського, присвячена вивченню проблеми зовнішньої торгівлі Російської імперії з найдавніших часів до першої світової війни. У центрі наукового дослідження автора є зв'язок зовнішньої торгівлі Росії з політикою її уряду в цілому.

У 1958 р. виходить з друку брошура О.С. Попова, що присвячена зовнішній торгівлі України на останній стадії імперіалізму. Автором проаналізовано частку української торгівлі у загальноросійській економіці, визначено номенклатуру експорту тощо. В той же час вказана робота написана поверхово, дослідження обмежено 1909-1913 рр., автором залучено обмежену кількість джерел та літератури тощо.

Питання зовнішньої торгівлі піднімалися в тій чи іншій мірі і в узагальнюючих працях про розвиток народногосподарського комплексу Росії (П.О. Хромов, П.І. Ляшенко, А.Ф. Яковлєв), де зовнішня торгівля розглядалася як важлива складова економічного життя країни. В цей час з'являються роботи українських вчених, які досліджуючи історію України, починають замислюватись про її місце у всеросійському економічному просторі та торгівлі.

У 1960-70-х рр. у громадсько-політичному житті після тривалого сталінського тоталітаризму, відбувається нове збільшення інтересу у науковців до історії зовнішньоекономічних зв'язків України. Але переважна більшість досліджень присвячено вивченню загалом соціально-економічної формації й внутрішнього ринку Російської імперії. Зовнішня торгівля знаходить своє відображення у працях представників відомої наукової школи Державного Ростовського університету (В.О. Золотов, Е.Г. Алавердов, В.І. Лесін), де вивчення історії зовнішньоекономічних відносин було пріоритетним напрямком наукових досліджень у 60-70 рр. ХХ ст. Початок новому напрямку досліджень регіональної історії поклав В. О. Золотов, який присвятив цілу низку своїх робіт хлібному експорту через порти півдня Російської імперії. Його праця «Хлібний експорт Росії через порти Чорного та Азовського морів у 60-90-ті роки ХІХ ст.» розкриває регіональний аспект історії хлібної торгівлі Російської імперії. Автор проаналізував в цілому основні тенденції розвитку капіталістичного господарства на півдні Росії, що передували розвитку експортної діяльності.

На відміну від своїх попередників Е.Г. Алавердов не обмежується розглядом зовнішнього хлібного ринку, а піддає аналізу експорт та імпорт деяких інших товарів (кам'яного вугілля, нафти, цукру, вовни й ін.) Він аналізує також і розвиток імпорту товарів на зламі століть. Водночас обмеженість методології, використання винятково стандартизованих радянських підходів, критика і практичне ігнорування результатів досліджень дореволюційних авторів призвели до вузької, у концептуальному плані, роботи. Недостатньо уваги приділено організації зовнішньої торгівлі.

В 1968 р. з'являється ґрунтовна робота відомого українського історика І.О. Гуржія, в якій автор показує місце промисловості України в системі всеросійського ринку. Окремий розділ він присвятив розвитку торгівлі. В 70-х роках ХХ ст. з'являється ще ряд праць, присвячених історії зовнішньоекономічних відносин Російської імперії. Серед них слід назвати працю Т.М. Кітаніної. Ця робота присвячена дослідженню урядової політики дореволюційної Росії у сфері зовнішньої хлібної торгівлі. На основі аналізу значної кількості документів та літератури автор узагальнила урядові заходи, безпосередньо пов'язані зі змінами хлібного балансу країни. Автор торкається також питання організації зовнішньої торгівлі хлібом.

Увага радянських істориків була приділена проблемі монополізації економіки, що тісно пов'язана з питаннями про проникнення іноземного капіталу в російську промисловість і торгівлю. Дослідники акцентували свою увагу на тенденції „загнивання та занепаду” капіталістичного способу виробництва, а відповідно і зовнішньої торгівлі.

В сучасних умовах значно змінилися наукові підходи у вчених. В.І. Бовикін видав декілька робіт, присвячених формуванню фінансового капіталу в Росії. На основі великого статистичного і документального матеріалу автор розглядає динаміку розвитку промисловості у Росії наприкінці XIX - початку XX ст., концентрацію промислового виробництва і капіталу, роль іноземного капіталу та підприємництва у господарстві країни, історію утвердження монополій, становлення комерційних банків, боротьбу вітчизняного і закордонного банківських капіталів за фінансовий вплив у країні. При цьому автор зосереджує увагу на формуванні капіталу в столичних містах - Санкт Петербурзі та Москві, практично не торкаючись території України.

Новий підхід щодо вивчення ринку був запропонований на початку 1990-х рр. російським дослідником Т.Ф. Ізмєстьєвою. Автор, взявши за мету дослідження процесу формування зовнішнього ринку Росії наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. (1890-1913 рр.), використовує нову методику комплексної обробки статистичного матеріалу кількісними методами. У книзі аналізується структура вивозу і ввозу товарів, динаміка і розподіл товаропотоків по країнах у міжнародному обміні з урахуванням найважливіших показників господарського розвитку Росії і країн-контрагентів.

На сучасному етапі розвитку історичної науки серед дисертаційних досліджень та наукових статей слід назвати наукові праці П.М. Марциновського та В.В. Степаненко. У своїй роботі кримський дослідник П. Марциновський, проаналізувавши статистичні показники зовнішньої та внутрішньої торгівлі з окремих видів товарів, дійшов висновку, що зовнішня торгівля України у дореволюційні роки характеризувалася тим, що тісні зв'язки з внутрішніми, в основному російськими ринками в більшій мірі сприяли її промисловому розвитку, ніж характер зв'язків з ринками зовнішніми. Науковець В.В. Степаненко у своїй дисертації проаналізувала роль основних портів Північного Причорномор'я у зовнішній торгівлі імперії, а також торкнулась митної політики царського уряду. Автор подає багатий фактичний і статистичний матеріал, зібраний в державних архівах Миколаївської, Одеської, Херсонської та інших областей.

На початку нового століття економічний розвиток України до Першої світової війни знайшов своє відображення в ряді підручників для студентів вищої школи за редакцією Н.К. Черкашиної, О.М. Царенка, А.С. Захарчука, М.О. Уперенка, Б.Д. Лановика та інших. Усі ці роботи мають узагальнюючий, конспективний характер і питання зовнішньої торгівлі автори торкаються лише побіжно. Корисна інформація міститься у працях відомого історика О.П. Реєнта. Автор у своїх роботах наголошує на необхідності подальшого вивчення різних аспектів вітчизняної історії, у тому числі й зовнішньої торгівлі. В своїх працях О.П. Реєнт зосереджує свою увагу на соціально-економічному розвитку українського суспільства в імперську добу, а також на питаннях імпорту сільськогосподарського обладнання для селян. Він також вказує на основні статті експорту українських губерній.

В науковій бібліотеці Інституту балканських досліджень, як і в інших наукових бібліотеках Греції, зібрано численну літературу з багатьох країн світу. Більшість праць зарубіжних науковців висвітлюють економічні зв'язки Росії з балканськими країнами. Сюди можна віднести праці С. Гавриловича, І. Златарова, І. Маналова, Г. Георгієва, І. Ставменова, Ж. Дімова, Л. Берова, Д. Ризова. Переважно названі дослідники вивчали зовнішні зв'язки Болгарії, Сербії, Хорватії, Чорногорії, Румунії тощо з країнами Західної Європи та світу але є в їхніх наукових працях дані про торгівлю названих земель з Росією. Ряд спеціальних праць американських та європейських авторів присвячено економічному розвитку Російської імперії в цілому. Але є серед іншої цікавої інформації дані про зовнішню торгівлю Росії на початку ХХ ст. До таких праць відносяться праці Вільяма Бібла, Вільяма Картіна, Джона Снодграса, Невіна Вінтера, Майкла Фалькуса, Грехема Стіфена, Льюіса Сігельбоума та багатьох інших.

Ряд цікавих праць видав Гарвардський університет, зокрема його наукові Українські студії, які протягом 1978-1980 років опублікували декілька статей про грецьких торговців в Одесі. Гарвардські дослідження завжди багаті на фактичний матеріал і відзначаються змістовним викладом матеріалу. Найбільш вагомою працею, на наш погляд, є праця Патриції Херліг „Одеса. Історія 1794-1914”. Автор подає численний фактичний матеріал по історії зовнішньої торгівлі Одеси у пореформенний період. Власне вся книга присвячена зовнішній торгівлі Російської імперії з іншими країнами через морські порти.

Загальна характеристика історіографії з досліджуваної проблеми свідчить, що зовнішня торгівля підросійської України пореформеного періоду залишається мало вивченою. Огляд дореволюційної літератури показав, що питання економічної складової історії зовнішніх зв'язків спеціально не розглядалися. Більшість узагальнюючих робіт носила швидше публіцистичний, ніж науковий характер, хоча увесь пласт літератури цього періоду нагромадив у собі великий і цінний фактичний і статистичний матеріал, використання якого у сучасних дослідженнях, даватиме можливість створити більш об'єктивну картину зовнішньої торгівлі українських губерній на загальнодержавному тлі.

Аналізуючи визначальні позиції, напрямки проблеми, яку досліджуємо, слід враховувати те, що в історичний період, який аналізується, економічний потенціал України входив до єдиного господарського механізму Російської імперії. Тому проблема історії зовнішньоекономічних зв'язків українських губерній в історіографії подається у контексті загальноросійських тенденцій у сфері державної політики. Використавши комплексний підхід при дослідженні проблеми зауважимо, що історіографічна база складається з досліджень історичного, політичного, юридичного та економічного напрямків.

Отже, узагальнення історіографії дало змогу зробити висновок про те, що проблема зовнішньоекономічних зв'язків українських земель в умовах Російської імперії недостатньо вивчена. Досі немає узагальнюючого, комплексного, системного дослідження усіх аспектів обраної теми. Враховуючи це, здобувач визначив структуру дисертації і на основі залучення маловідомих джерел поглибив дослідження недостатньо висвітлених проблем.

Проаналізовано джерельну базу дослідження, яка складається з опублікованих (законодавчі акти, збірники документів, статистичні матеріали, публіцистика, мемуари, спогади, періодична преса, адрес-календарі) і архівних матеріалів. З огляду на те, що тема належить до кола малодосліджених проблем вітчизняної історії, автор прагнув до вивчення та використання максимальної кількості опублікованих статистичних даних, які й стали основною джерельною базою дослідження. Можливість з'ясувати правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності дають законодавчі (нормативно-правові) акти, які стосуються історії України і опубліковані у Повному зібранні законів (2, 3 збірки) та окремих томах Зводу законів Російської імперії, яке увібрало в себе всі найважливіші нормативні чинники російського уряду - торговельні угоди, міжнародні договори, митний статут, закони щодо реформування тарифної системи залізниць, біржове законодавство та інші.

Історико-правовий аналіз цієї групи джерел дозволив визначити головні напрямки взаємодії Міністерства фінансів, Департаменту митних зборів Росії та українських промисловців та експортерів. Для з'ясування обсягів та напрямків зовнішньої торгівлі велике значення мали матеріали загальноросійської, губернської і місцевої статистики: цифрові дані, зібрані місцевими статистичними комітетами, статистична звітність портових митниць та митного округу, статистика зовнішньоекономічної діяльності портів тощо. „Обзор внешней торговли России по европейской и азиатской границам” видавався щорічно Департаментом митних зборів з 1863 р. по 1915 р. і мав величезну кількість статистичних даних про обсяги торгівлі через митниці імперії.

Окрему групу опублікованих джерел становлять документи офіційної митної та торговельної статистики. Офіційними джерелами митної статистики були: щомісячні формуляри „Внешняя торговля России”, які видавалися з 1884 р., „Краткий очерк внешней торговли и таможенных доходов России за 1856-1893 гг”, „Сведения об отпуске за границу российских товаров за 1869-1886, 1900-1912 рр.” У митній статистиці ХІХ - початку ХХ ст. були широко представлені регіональні особливості зовнішньоекономічної діяльності Росії, що дуже важливо при дослідженні проблеми розвитку торгівлі українських земель. У щорічних звітах губернаторів містяться відомості про обсяги експорту-імпорту товарів, їх асортимент та отримання від торговців податків. Обробка даних матеріалів дозволила досліднику включити в роботу статистичні таблиці, які дали можливість реконструювати динаміку, об'єм, товарообіг та інші параметри торгівлі через порти Чорного і Азовського морів та сухопутні митниці.

Головною документальною базою дослідження стали фонди державних архівів Чернігівської, Черкаської, Житомирської, Київської, Херсонської, Миколаївської, Одеської областей, Державного архіву провінції Епір (Яніна, Греція) та Російського державного історичного архіву у м. Санкт-Петербург. Документи останнього дають уяву про діяльність Департаменту зовнішньої торгівлі (Ф.19), Департаменту торгівлі і мануфактур, Міністерства фінансів (Ф.20), Департаменту митних зборів (Ф.21), Міністерства торгівлі і промисловості (Ф.23). Протоколи засідань, доповідні записки, рішення, інструкції, директиви, розпорядження міністерств дозволяють відтворити роботу відомств по організації зовнішньоторговельних операцій на українських землях. Їх доповнюють протоколи Ради з'їзду представників промисловості і торгівлі (Ф.32) та офіційні документи Відділу торгового мореплавства і торгових портів (Ф.95). Значно полегшують роботу дослідника щорічні звіти губернаторів, які мають цінні свідчення про розвиток торгівлі у ввірених їм губерніях. Окрім того, губернатори подавали точні відомості про митні збори і прибутки від торгівлі.

Важливим завданням дисертаційного дослідження було вивчення діяльності українських торгових портів у 1861-1914 рр. З'ясувати стан експортно-імпортних операцій, які здійнювалися через південні порти, асортимент, кількість вивозимої та ввозимої продукції, основні фактори, що впливали на торгівлю, дозволили справи фондів ряду архівів. Зокрема, значну кількість фактичного матеріалу про торгову діяльність Одеського порту запозичено в Державному архіві Одеської області: Ф.40 Канцелярія начальника Одеського митного округу, Ф.41 Одеська митниця, Ф.88 Одеська портова митниця, Ф.99 Одеський митний інспектор, Ф.247 Канцелярія начальника Південного митного округу, Ф.278 Головна контора Російського товариства пароплавства та торгівлі в Одесі «РТПіТ», Ф.323 Одеська портова управа.

Діяльність Миколаївського порту характеризують справи з Ф.255 Миколаївський комерційний порт, Ф.266 Миколаївська портова митниця. Становлення та розвиток Херсонського порту відображено у Ф.1 Канцелярія Херсонського губернатора, Ф.4. Херсонська міська управа, Ф.5 Херсонська повітова земська управа, Ф.7 Херсонська митна застава.

Вивчення стану розвитку торгівлі промисловою продукцією на українських землях було б неможливим без опрацювання фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві: Ф.8 Справа з циркулярами, виданими губернаторами та іншими підвідомчими Київському генерал-губернатору особами та закладами, Ф.216 Рада з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії. м. Харків, Ф.442 Канцелярія Київського, Подільського й Волинського генерал-губернатора, Ф.579 Комітет представників російський цукроварів, Ф.730 Головної контори Ф. Ф. Терещенка, Ф.918 Звіти Всеросійського товариства цукроварів, Ф.1111 Споживче товариство Півдня Росії, Ф.2161 Рада гірничопромисловців Півдня Росії”та інші. З метою з'ясування особливостей торгівлі цукром вивчено документи Державного архіву Черкаської області, який представлений фондами: Ф.20 Циркулярні повідомлення Всеросійського товариства цукроварів щодо діяльності товариства, Ф.823 Кам'янський цукровий завод, Ф.859 Почапинський цукровий завод, Ф.876 Селищанський цукровий завод, Ф.884 Синівський цукровий завод, Ф.885 Ольшанський цукровий завод, Ф.908 Поташнянський цукровий завод, Ф.921 Осотнянський цукровий завод, Ф.888 Росьєнський (Стеблівський) цукровий завод.

Проаналізовано також документи Державного архіву Миколаївської області: Ф.216 Миколаївська міська управа, Ф.230 Канцелярія Миколаївського військового губернатора, Ф.239 Миколаївський статистичний комітет, Ф.255 Миколаївський комерційний порт Міністерства торгівлі та промисловості, Ф.265 Очаківська митна застава Департаменту зовнішньої торгівлі, Ф.266 Миколаївська портова митниця.

В цілому автором було проаналізовано 50 фондів та 200 архівних справ. Названа джерельна база дисертації цілком достатня для вирішення поставлених завдань і дозволяє визначити:

- головні напрямки зовнішньої торгівлі українських губерній Російської імперії;

- залежність розвитку зовнішньої торгівлі від стану транспортних комунікацій;

- взаємодію урядових кіл і громадських об'єднань українських промисловців у питанні зовнішньоекономічних зв'язків;

- стан зовнішньої торгівлі під російської України у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть, розвитку хлібної, промислової торгівлі через чорноморські, азовські порти, митниці західного кордону та її роль у зовнішніх зв'язках Російської імперії.

- вплив на економічний розвиток українців офіційної державної політики та висвітлити ряд інших важливих питань.

Викладено основні методологічні засади роботи. Українські історики, починаючи з 20-х років ХХ ст., використовували різні підходи у своїх працях. Отже, завданням автора було обрати найбільш ефективні сучасні наукові засади. Неухильне дотримання обраних принципів дозволило створити доказове, неупереджене дослідження недостатньо висвітлених або зовсім не вивчених у вітчизняній історичній науці питань. У методологічному арсеналі використовувався міждисциплінарний підхід. Він дозволив застосувати в дисертації концепції, моделі та категоріальний апарат історії.

Мета та завдання даного дослідження визначили напрямки та підходи до пізнання історичної реальності, в основу якого покладено діалектичні принципи пізнання. Теоретико-методологічну основу даного дисертаційного дослідження складають принципи історизму, об'єктивності, системності та комплексності дослідження розвитку економічних та суспільних явищ і плюралізму, а методика роботи включає порівняльно-історичний, статистичний, описовий, логічно-аналітичний, проблемно-хронологічний методи.

В основу пропонованого дослідження покладено принцип історизму і комплексного підходу до вивчення соціально-економічної еволюції із застосуванням математичних методів в аналізі історичних фактів. Подібний підхід дозволяє виключити ідеологічні нашарування і передбачає синтез різних аспектів історико-економічного аналізу з метою виокремлення функцій однієї складової господарського комплексу країни у розглядуваний період.

Дослідник також керувався принципом всебічності та об'єктивності пізнання, який реалізовується через комплексний аналіз сукупності джерел, що стосуються діяльності комерційних організацій в Україні. Зазначені принципи реалізуються через застосування комплексу методів як інструментарію безпосереднього аналізу історичної дійсності. Принцип об'єктивності означає неупередженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій дослідника. На принципах історизму і об'єктивності ґрунтуються принципи системності та комплексності. Поєднання цих принципів було зумовлено необхідністю, з одного боку, детального та поглибленого, тобто диференційованого, вивчення окремих явищ, процесів, з іншого, - їх узагальненого і цілісного висвітлення.

Таким чином, у процесі вивчення участі України у зовнішній торговельно-економічній діяльності Російської імперії поряд із встановленням загальних тенденцій можна з'ясувати особливі, що були притаманні окремим губерніям та експортним пунктам, риси та особливості, що визначали специфіку проведення досліджуваного процесу. Важливою складовою теоретико-методологічної основи дослідження став принцип багатофакторності, тобто вивчення різних факторів для визначення особливостей історичного розвитку українських губерній в умовах Російської імперії.

У межах системного підходу зовнішня торгівля України розглядається як складова загальноросійського процесу, а не як замкнутий процес, відірваний від решти території. В роботі також використовувалися математичні методи історичних досліджень та метод кількісного аналізу. Вони взаємно доповнюють один одного і тільки поєднання цих принципів та методів дає змогу відтворити об'єктивну картину подій.

Отримані з різних джерел дані, при всій їх достовірності, потребували їх обробки і систематизації. Доводилось використовувати числові методи в історичному дослідженні. Залучення великого за обсягом статистичного матеріалу зумовили використання статистичного методу та методу кількісного аналізу (підрахунки абсолютних та відносних величин, складання таблиць, діаграм тощо).

Використання даного методу дозволило створити наочну картину зовнішньоекономічного обігу досліджуваних українських пунктів експорту, розкрили динаміку зростання чи падіння експорту-імпорту певного виду продукції і дали матеріал для з'ясування сільськогосподарського характеру українського експорту. Вони взаємно доповнюють один одного і тільки поєднання цих принципів та методів дає змогу відтворити об'єктивну картину подій. Серед традиційних методів, використаних у дослідженні, є історико-генетичний. Цей метод застосовується до явищ, стосовно яких вивчається причинний зв'язок з явищами, що не тільки передують за часом, а й відображають інший якісний рівень. Історико-генетичний метод дозволяє простежити зміни, що відбулися. Зазначені принципи та методи наукового пізнання дозволили найбільш адекватно відобразити процес історичної сутності. Їх поєднання забезпечило можливість уникнути суб'єктивних оцінок, залишитися на об'єктивно-науковій точці зору та забезпечило наукову достовірність результатів дослідження.

Отже, для дослідження місця України у системі зовнішньоекономічних зв'язків Російської імперії було використано максимально можливий арсенал різноманітних загальнонаукових і міждисциплінарних методів дослідження.

2. Митна та залізнично-тарифна політика Російської імперії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. та її вплив на розвиток міжнародних економічних зв'язків українських земель

Вивчено зовнішньоторгову політику імперії. Доведено, що через митну політику російський уряд регулював зовнішньоекономічну діяльність країни, визнаючи прерогативи тієї чи іншої митної установи. Основи цієї політики були закладені наприкінці 80-х - початку 90-х рр. ХІХ ст., в умовах аграрної кризи і контрреформ. Державні діячі Росії усвідомили, що зовнішня торгівля є не тільки джерелом митних прибутків, а й також і важливою галуззю народного господарства. Усвідомлення цього факту вплинуло на бажання регламентувати зовнішню торгівлю через митне обкладання. Провідну роль у розробці теоретичних засад нової митної політики та втіленню їх в економічне життя українських губерній відігравали Департамент митних зборів та Міністерство фінансів.

Урядовий курс змінювався під впливом змін міжнародної кон'юнктури. В кінцевому підсумку реформи І.О. Вишнеградського та С.Ю. Вітте у галузі тарифів, державних постачань, митного курсу, модернізували форми зовнішньої торгівлі, наблизивши їх до європейських стандартів, але так і не змогли змінити їх сутності. Еволюція поміщицького господарства здійснювалась повільно і стала перепоною на шляху економічних реформ.

Митний курс самодержавства, який будувався на принципах суворого аграрного протекціонізму, не виправдав себе. Він здійснювався у відповідності з економічними, політичними і військово-стратегічними завданнями царизму. Цей курс повністю імпонував інтересам правлячих кіл Росії - поміщиків-експортерів, промислової і сільськогосподарської буржуазії. Інколи він вступав у протиріччя з інтересами українського селянства. Основним недоліком російської митної політики було прагнення держави охопити все завезення товарів і надавати покровительство усім галузям внутрішнього виробництва, починаючи від сільськогосподарських галузей і завершуючи переробною галуззю. Імперією був створений єдиний, суцільний тариф для усіх товарів. Царський уряд потребував грошей на індустріалізацію, будівництво залізниць, військові потреби і постійно збільшував мито (яке було найбільшим у світі - 30% вартості товарів) на завозиме сільськогосподарське обладнання, необхідне українському селу та промислові товари.

Не послідовною була й діяльність царського уряду у царині укладання економічних угод з іншими державами. Перевага надавалася окремим європейським країнам і ігнорувалось співробітництво з іншими країнами світу. Своєю політикою крайнього протекціонізму Росія відштовхнула від себе Англію і Францію, які сповідували у торгівлі політику лібералізму і повної свободи обміну товарами. Напередодні Першої світової війни Російська імперія виявилася втягнутою в орбіту економічних інтересів Німеччини і поставила Україну у вкрай ризиковане становище залежності її експортно-імпортних операцій від політики однієї країни. Фактично Україну було перетворено на постачальника дешевої сировини для промисловості європейських країн і основного споживача їх промислової продукції.

Висвітлено політику уряду щодо перевезення товарів залізничним транспортом. Тарифна політика - це той тонкий інструмент, за допомогою якого уряд має можливість впливати на розвиток торгівлі і цілих галузей господарства. Встановлено, що етапи розвитку тарифного законодавства були пов'язані з переглядом тарифних законів, а фактично самі перегляди стали підсумком вже сформованих у повсякденній практиці тарифних відносин, які вимагали юридичного обґрунтування. Задовольняючи інтереси виключно залізничних товариств, тарифна політика 70-80-х років суперечила інтересам землевласників, фіскальним заходам уряду і загальнодержавним завданням у галузі зовнішньоторговельних відносин. Це висловилось у негативному впливі на рівень хлібних цін українських ринків внаслідок невиправданого вивозу або ввозу. Штучно занижений, під впливом конку-ренції, тариф сприяв масовому пересуванню вантажів у певному напрямку, без урахування потреб ринків, що призводило до різкого падіння цін.

До 1889 р. „тарифна справа” перебувала в компетенції приватних залізничних товариств. Роль держави обмежувалася впливом на тарифи шляхом встановлення вищих тарифних ставок. Тарифікація внутрішніх перевезень відрізнялася строкатістю і хаотичністю. Щодо залізничної тарифної політики після деприватизації залізниць у 1889 р., слід зауважити, що в царського уряду не було чіткої стратегії. Він довгий час намагався збалансувати інтереси перевізників і власників товарів і нерідко робив помилки. При цьому уряд брав до уваги, насамперед, інтереси власне російських виробників, нехтуючи інтереси українських.

Важливу роль у регулюванні тарифної справи відіграв С.Ю. Вітте, який з 1889 р. очолював Департамент залізничних справ при Міністерстві фінансів, і прагнув покласти контроль над тарифами на уряд. Самоусунення уряду від організації зовнішньої торгівлі створювали хаос у вивозі товарів з України, зниження їх якості і, як наслідок, створення негативного іміджу країни на світовому ринку. Здійснений в 1907 р. „перегляд” системи залізничних тарифів показав зростаючу роль фіскальних інтересів імперії. Фактично міністр фінансів В.М. Коковцев відмовився від політики тарифної рівноваги центру і окраїн, яку проводив С.Ю. Вітте.

До основних факторів впливу на тарифну політику російського смодержавства відносились зміст і характер зовнішньої політики й особливо численні війни, що вела імперія з кінця ХІХ ст., тарифна політика європейських держав, епідеміологічна ситуація, незадоволення торговим законодавством української буржуазії, купецтва тощо. Наслідком цього була значна кількість тарифних змін. Особливий вплив на тарифну політику Російської держави мала політична ситуація в Європі. Так, наприклад, російсько-турецька війна 1878 р. спричинила істотне зменшення торговельних оборотів між двома імперіями.

Аналіз тарифної політики доводить, що царський уряд був зацікавлений у спрямуванні товарного потоку з українських земель до північних портів і західних кордонів. Саме цим пояснюється встановлення занижених розцінок перевезень на далекі відстані. Міністерство фінансів штучно відмежовувало великоросійський центр від напливу продукції промисловості з України. Цей факт доводить перетворення підросійської України на колонію імперії, яка потребувала дешевої сировини для власної промисловості. Така політика Росії призвела до значного відставання експорту з українських земель не лише від розвинутих країн Західної Європи, але й від їх колоній та ряду країн Латинської Америки, Канади та США.

3. Виникнення та розвиток торговельної структури на українських землях

Аналізується діяльність уряду по організації експортно-імпортних операцій та визначається місце у ньому великого капіталу.

Звернено увагу на вивченні цього важливого фактору для розвитку зовнішньоекономічних зв'язків у пореформений період. На розвиток торгівлі значний вплив мали істотні зрушення в економічному розвитку країни. Особливо глибокий вплив на розвиток товарного обігу і ринку здійснило будівництво залізниць, удосконалення водних шляхів, що втягували у ринковий обіг не задіяні райони. Загальна мережа залізниць європейської частини Росії з 1488 верст у 1861 р. збільшилася до 70,3 тис. верст у 1915 р. Якщо у 1863 р. в Росії діяло лише 646 пароплавів, то у 1895 р. - 2539. В останню чверть ХІХ ст. товарний рух усіх вантажів водними шляхами збільшився удвічі, а залізницею - втричі.

Важливу роль у розвитку транспорту відіграв С.Ю. Вітте - керівник Південно-Західної залізниці. Залізниці забезпечували транспортні зв'язки між різними економічними районами підросійської України, відкривали нові ринки для промисловості, сировинні джерела з ринками робочої сили і збуту продуктів. Так, основне призначення Донецької залізниці полягало у забезпеченні сполученням найголовніших пунктів видобутку кам'яного вугілля з вузловими пунктами інших залізниць. У пореформений період відбулося з'єднання двох головних артерій руху продукції: 1) від Москви через південно-західні губернії до Києва з гілками до Ризького і Лібавського портів; 2) від Москви через Харків до чорноморських і азовських портів.

Як видно з напрямків збудованих залізниць, першочерговим їх завданням було з'єднати рейковим сполученням найважливіші райони України з російськими портами та західними митницями. Головна роль залізничного транспорту полягала в тому, що він наблизив райони виробництва та споживання товарів, сприяв спеціалізації сільського господарства та виходу України на загальноросійський і зовнішній ринок. Модернізація транспорту була викликана вимогами виробництва і торгівлі. Але темпи модернізації не завжди встигали за обсягами виробництва товарів. Молода транспортна галузь не могла одразу організувати безперебійне постачання українських товарів на зовнішні ринки. Тривалий час практично відсутній був державний контроль за діяльністю залізниць.

Доведено, що поряд із залізничним транспортом важливу роль в зміцненні міжнародних зв'язків відігравав водний транспорт. У другій половині ХІХ ст. були створені чорноморські пароплавні компанії: „Російське товариство пароплавів і торгівлі”, „Добровільний флот”, Компанія П.Т. Родоконакі”, „Товариство пароплавства по Дону, Азовському і Чорному морях”, „Пароплавна компанія П. Регіра”. До кінця ХІХ ст. 56,4% всіх судновласників басейну проживали в Україні, у тому числі 16,4% з них мешкали в Херсоні, 14,6% - Одесі, 9,1% - Керчі, 7,3% - у Маріуполі. Але більшість перевезень здійснювали іноземні судна, що негативно позначалося на торгівлі.

З'ясовано, що розвиток транспортної галузі відкривав нові ринки для промисловості, сировинні джерела з ринками робочої сили і збуту продукції. Нова галузь вплинула також на соціальний і культурний розвиток українців. Разом з тим, у залізничному будівництві позначилися колоніальні тенденції імперської політики. Царизм будував ті магістралі, що сполучали українські землі з промисловими центрами історичних губерній Росії.

Вивчено особливості появи системи обслуговування торгівлі - ринкової інфраструктури. У досліджуваний період ринкову структуру складала мережа спеціалізованих установ, організацій та інших суб'єктів сфери обігу, що сприяли швидкому руху та перерозподілу товарів, капіталів та праці. Створена інфраструктура була системою обслуговування ринку, яка забезпечила необхідні умови для його ефективного функціонування. Її створення найбільш інтенсивно розгорнулося після проведення буржуазних реформ і було пов'язано із загальним економічним піднесенням країни.

До головних установ ринкової інфраструктури України належали різноманітні посередницькі фірми, банки, органи самоорганізації експортерів та біржі. Значним стимулом розвитку зовнішньої торгівлі була кредитна діяльність банків. Це виявилося у наданні кредитів підприємцям, що займалися експортними операціями з хлібом. Так, в 1905 р. із загальної суми товарних кредитів Держбанку - 100,4 млн. руб. позички під експорт зерна досягли 51,9 млн. руб. і давали 15% прибутку. Це збільшувало обсяги обігових коштів купців і давало їм можливість конкурувати з іноземними фірмами на хлібному ринку. Загалом на 1914 р. в українських містах діяли філії російських банків і кредитних установ: в Одесі - 16, Херсоні - 15, Миколаєві - 11, Єлісаветграді - 8, Катеринославі - 8, Олександрівську - 6, Бердянську - 5, Маріуполі - 3.

Важливу роль у розвитку зовнішньої торгівлі поряд з урядовими установами відігравали біржі, які почали активно виникати наприкінці ХІХ ст. Компетенція біржових комітетів охоплювала питання залізничного та водного транспорту, хлібної торгівлі, митні та інші проблеми торговельно-промислового характеру. Вирішення нагальних завдань вимагало тісної співпраці біржових комітетів з різноманітними громадськими та урядовими установами, розробки законопроектів, створення місцевих дорадчих органів в торгівлі. На 1912 р. контроль за експортованим із українських сіл за кордон хлібом здійснювався у найкрупніших українських портах Бердянським, Миколаївським, Маріупольським, Одеським, Херсонським, Феодосійським біржовими комітетами.

Серед численних посередницьких організацій видне місце займали торгові фірми, які поділялися на спеціалізовані компанії та торгові доми. Найбільшими серед них були: філіали фірми „Луї Дрейфус” в усіх чорноморських і азовських портах; одеські експортні фірми М. Ашкеназі, Мавро, Нейфельда, Е. Мааса, Трайботі, Юровських. Останні займалися закупівлею великих партій товарів і перепродажем їх іншим торговим фірмам, а також їх реалізацією через свою мережу збуту. В той же час вони здійснювали лізингові операції, надавали кредити товаровиробникам, консультували зарубіжні фірми і здійснювали інші операції. Значну роль в організації зовнішньоторгових операцій на українських землях відігравали і російські та іноземні консульства, торгові агенти Міністерства торгівлі і промисловості, Російські експортні палати, міжнародні промислові та торгові виставки тощо.

Так, РЕП мала свої відділення у Києві та Кременчуці і 1 листопада 1911 р. заснувала постійну комісію для перегляду торгового договору з Німеччиною. Відділення торгової палати в Києві підтримувало тісні зв'язки з торговими палатами Лондона, Ліверпуля, Нью-Кастла, Бомбею, Калькути, Австралії тощо. Торгові палати сприяли зміцненню економічних зв'язків українських земель з найрозвиненішими країнами світу.

Іншим важливим інститутом, який сприяв зовнішній торгівлі підросійської України, була державна комерційна агентура, яка була запроваджена Міністерством торгівлі і промисловості у 1912 р. Торгові агенти працювали в найбільш важливих торгових пунктах за кордоном (Берлін, Генуя, Рим, Салоніки, Смірна, Лондон та інших), вивчали економічне життя інших країн і надавали необхідну допомогу купцям. Довідкові бюро діяли при Міністерстві торгівлі і промисловості та мали за мету забезпечувати зацікавлені кола усіма необхідними даними про умови збуту вітчизняних товарів.

Зроблено висновок про те, що архаїчні форми господарювання та залишки феодалізму гальмували економічний розвиток українських земель у пореформений період. Нерозвиненість форм торгових операцій, слабка організація купців супроводжували зовнішню торгівлю підросійської України протягом багатьох десятиліть. Такий стан речей негативно позначився на ефективності та прибутковості зовнішньоекономічних зв'язків і призвів до виникнення мережі посередницьких організацій, які паразитували на праці українських виробників. Без критики цього аспекту діяльності уряду не обходився жоден з'їзд українських промисловців та комерсантів. Організація зовнішньої торгівлі була найслабшою ланкою діяльності російського уряду.

4. Експорт сільськогосподарської продукції і сировини з українських губерній Російської імперії у 1861-1914 рр.

Розглядається загальна характеристика вивозу хліба, продукції тваринництва, борошна, тютюну, шкіри, вовни, насіння та інших товарів.

Досліджується вивіз хліба через порти Чорного і Азовського морів та Західний сухопутний кордон. Розвитку експорту хліба сприяли внутрішні та зовнішні чинники. Після аграрної реформи більшість українських поміщицьких і селянських господарств перейшла на вирощування хліба. До зовнішніх чинників слід віднести сприятливу торгову кон'юнктуру, втрату своїх колоній рядом європейських країн, Східну війну і неврожаї 80-90-х років ХІХ ст. у Європі.

З'ясовано, що найбільшу роль у вивозі зерна з імперії відігравали українські порти: Одеса, Миколаїв, Херсон, на частку яких припадало 50% експорту хліба з країни. Перше місце в експорті підросійської України займав зерновий хліб. У 1900 р. основними пунктами хлібної торгівлі були Миколаїв та Одеса. Остання займала першу позицію за експортом зерна не лише серед північних чорноморських портів, а й серед усіх південних портів Російської імперії. У 1899 р. через Одеський порт було вивезено 64 млн. пуд. зернових, а через Миколаївський порт - 31,6 млн. пуд. Початок ХХ ст. виявився для зовнішньої торгівлі південних портів ще менш вдалим, ніж у попередні роки. Через Одеський порт було вивезено усього 46,5 млн. пуд. зернових, в той час коли ще в 1894 р. - 154 млн. Скорочення експорту пов'язувалося із загальноросійськими тенденціями, до яких призвели неврожаї 1899 та 1900 р.

Причини, наведені у дисертаційному дослідженні, є більш багатоаспектними і глибокими, бо тенденція занепаду Одеси як першого хлібного експортера спостерігалася до 1914 р., і одночасно швидко зростає значення Миколаєва та Херсона. Наприклад, у 1913 р. експорт зернових розподілявся вже наступним чином: Одеса - 62 млн. пуд. (32,1%), Миколаїв - 78,6 (40,6%), Херсон - 49,9 (25,8%), Скадовськ - 3 (1,5%). Одними із альтернативних шляхів експорту зернових стали нові порти Чорного та Азовського морів - Скадовськ, Хорли, Маріуполь. Скадовський порт на початку ХХ ст. щорічно відвідувало 8-10 кораблів. 20% пароплавів вивозили зерно. Таким чином, і невеличкі приватні порти відігравали певну роль у загальному експорті хліба підросійської України і їх частка була хоча і невеликою (в середньому: 1-2%), але відчутною - у 1911 р. було вивезено 9 390 510 пуд. зернових.

Велике значення в обсягах зовнішньої торгівлі мало залізничне сполучення. У загальному обсязі транспортувань зерна залізниці остаточно завоювали панівне становище. У 1908-1910 рр. вони щорічно перевозили близько 900 млн. пуд. хліба, передаючи на водні шляхи в середньому лише 50 млн. пуд. вантажів. І якщо інтенсивність пересування хлібів по водних трасах трохи зросла, то викликано це було винятково загальним ростом хлібообміну. Так, на початку ХХ ст. Одеса посідала перше місце в Росії по вивозу пшеничного борошна. Його експорт в 1901 р. складав 2 млн. 136 тис. пуд. Пшеничного борошна вивозилося набагато більше, ніж житнього. Українське борошно охоче купували кондитери та пекарі Англії, Скандинавських країн, Франції, Італії, Німеччини, Туреччини та інших країн.

Вперше окремо проаналізовано вивіз збіжжя через Західний кордон залізницями. Встановлено, що залізницями українські аграрії найбільшу кількість хліба відправляли до Німеччини та Австро-Угорщини. Залізничний експорт хліба до західноєвропейських країн не був стабільним і мав сезонний характер. Не останню роль в обсягах зовнішньої хлібної торгівлі відіграли наступні фактори: ціна зернових, митна політика країн-імпортерів, врожаї головних конкурентів - країн Західної Європи, США і Аргентини.

Таким чином, експорт хліба був основним предметом зовнішньої торгівлі українських земель. В окремі роки він складав 80% усього експорту сільськогосподарської продукції. Для населення підросійської України виробництво і продаж зернових становили основну статтю прибутків. Продаж збіжжя був вигідний і для держави. Експортний торговельний потенціал підросійської України відображав реальну силу внутрішньо-економічних відносин і зовнішньоекономічних зв'язків.

Розглядається вивіз худоби та птиці до країн Європи та Близького Сходу. Основна частина худоби із українських губерній вивозилася через порти Чорного та Балтійського морів та через західний сухопутний кордон. У 80-90-х роках ХІХ ст. за межі підросійської України вивозилося 10-17 тис. голів великої рогатої худоби. Основними пунктами вивозу худоби до європейських країн були: Лібавська, Одеська, Миколаївська, Севастопольська і Сосницькі митниці. Велика кількість худоби вивозилася за кордон через волинські й подільські митниці. Переважна більшість великої рогатої худоби відправлялась в Австро-Угорщину, Німеччину, Туреччину, Грецію, Італію, Англію, Францію, Єгипет, Персію, Китай. Був стабільним і експорт свинини з українських губерній, який коливався в межах 200-280 тис. пуд. щороку. Це пов'язано з тим, що в Україні, на відміну від інших провінцій імперії, ефективно розвивалося зернове господарство і було налагоджено збут названої продукції на постійні ринки збуту. Натомість скорочувався експорт сала, що було пов'язано із застосуванням нафтопродуктів.

Відчутних успіхів досягнуто у вивозі продукції птахівництва і, зокрема, яєць. У цій галузі торгівлі українські губернії утримували перші позиції з 23 російських губерній. З 1900 по 1910 рр. вивіз продуктів птахівництва зріс більше як вдвічі і 4/5 його вартості припадало на яйця. Останнє можна пояснити розвитком холодильної справи. В 1905 р. з дев'яти українських губерній залізницями було вивезено 3 620 000 пуд., а в 1910 р. - 3 575 000 пуд. яєць. Зовнішня торгівля продуктами птахівництва в українських губерніях розвивалась з рідкісною швидкістю. Даний вид торгівлі займав перше місце в експорті харчових продуктів. Жива птиця і яйця вивозились переважно до Німеччини, Австро-Угорщини, Англії та інших країн. Перевезення битої птиці складали 50% усіх перевезень Південно-Західної залізниці (у 1908-1909 рр. - 678 000 пуд.). Пух та пір'я вивозилися з українських губерній переважно залізницями до Німеччини та Австро-Угорщини. Також вивозились вівці, коні, шкіра, вовна. Так, у 1886-1890 рр. з Одеси щорічно вивозилися у середньому по 74,3 тис. овець. Вівці вивозилися переважно в Австрію, Туреччину, Англію, Францію, Єгипет і Грецію.

Динаміка розвитку експорту даного виду товару свідчить про його стабільність та наявність постійних ринків збуту. У падінні питомої ваги продукції тваринництва в українському сільськогосподарському експорті значну роль відігравала гостра конкурента боротьба на світовому ринку, у зв'язку зі швидким збільшенням поставок м'яса, шкір, вовни і сала з Австралії, Канади, Нової Зеландії та Південної Америки.

Таким чином, експорт продукції тваринництва за обсягом займав третє місце після вивозу хліба та лісу. Наближеність України до кордонів країн Західної Європи, розбудова транспортної та торгової інфраструктури зумовили його розвиток. У структурі експортних товарів з підросійської України істотне місце займали велика рогата худоба, коні, свині, вівці, шкіра, птиця тощо. Розвитку їх експорту сприяв ряд факторів: аграрна капіталістична реформа, розвиток залізничної мережі, митна політика західних країн, географічне розташування.

Вивчається вивіз овочів, крохмалю, тютюну тощо. На початку ХХ ст. виникає і стрімко розвивається виробництво та вивіз крохмалю, який вивозився до Франції, Німеччини, Голландії. Не дивлячись на перевиробництво, уряд не сприяв вивозу картопляного крохмалю. З 1909 р. іноземні імпортери почали завозити крохмаль з українських губерній до німецьких гаваней, головним чином до Гамбургу і Данцигу.