Українські землі в системі зовнішніх торговельно-економічних зв’язків Російської імперії у 1861–1914 рр.

Традиційним був експорт тютюну до Західної Європи. Найбільшою популярністю на Заході користувались „Чернігівський” та „Таврійський” тютюн, якого вивозилося лише у Францію 10 000 пуд. щорічно. Вивіз тютюну протягом другої половини ХІХ ст. поступово зростав, хоча і повільно (1891-1895 рр. - 225 тис. пуд., 1896-1897 рр. - 299 тис. пуд.). Проданий тютюн доставляли в один із транзитних пунктів в Бордо, Дієппі, Дюнкірхені, Гаврі або Марселі. Так, у 1913 р. у Францію було поставлено 700 000 кг. „чернігівського” тютюну, 1 000 000 кг. „малоросійського” та 500 000 кг. „кубанського”. Напередодні війни внаслідок зменшення вивозу тютюну з Туреччини та Македонії, Росія значно збільшила свій експорт до південних портів. Кримський тютюн, за оцінкою англійських імпортерів, перевищував якість тютюну інших районів імперії.

Окрім названої продукції з підросійської України вивозився мед. За даними Департаменту митних зборів, загальний вивіз меду з Росії у 1912 р. склав 3 213 пуд. на суму 23 820 руб. На частку України припадало 1 254 пуд. на суму 5 684 руб., який вивозився до Австро-Угорщини, Німеччини, Китаю, Румунії, Туреччини. Значну частину вивозу підросійської України складало льняне насіння. Наприклад, у ХІХ ст. середні об'єми продажу цього продукту сягали 23,3 млн. пуд. на рік (1897 р.). При цьому від 45 до 65% насіння, що експортувалося через південні порти, припадало на Одесу. Протягом 1900-1913 рр. обсяг зовнішньої торгівлі Росії через український терен збільшився у 2 рази.

Отже, у зовнішній торгівлі Російської імперії сільськогосподарською продукцією значну роль відігравала Україна зі своєю багатогалузевою економікою, великими чорноморсько-азовськими портами і важливими сухопутними митницями на західному кордоні. Розвиток внутрішнього ринку, спеціалізація сільськогосподарського виробництва, поліпшення транспортного сполучення обумовили розширення зовнішньоторговельних зв'язків українських земель.

5. Експорт продукції промисловості та імпорт товарів до підросійської України у 1861 - 1914 рр.

Підкреслено, що в 60-90-ті роки ХІХ ст. Україна переживала економічний бум і на її території утворюються значні промислові центри загальноімперського значення: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий і Південно-Західний цукровий райони. Швидкими темпами розвивається на Лівобережжі добувна промисловість. Все це перетворює підросійську Україну в один з найбільш розвинених промислових районів імперії. На економічній ситуації в Лівобережній Україні позначилася політика протекціонізму щодо вітчизняних виробників, яку здійснював уряд. За даними на 1900 р. - 4-10% виробленого металу вивозилося за кордон. Основними покупцями марганцевої руди були Бельгія, Німеччина, Голландія, Англія і США. Головним експортним пунктом марганцевої руди був Миколаїв, вивіз з якого сягнув у 1898-1899 рр. 339 тис. і 1346, 654 тис. пуд. відповідно.

Світова економічна криза супроводжувалася процесом концентрації виробництва. Важливу роль у розвитку монополістичного капіталу в промисловості України відіграв вугільний синдикат „Продвугілля”, на який припадало 75% усього видобутку вугілля на Донбасі. Кризу 1900-1903 рр. і пізнішу депресію, яка тривала до 1909 р., змінило промислове піднесення. Різко зріс попит на промислові вироби. Це дало поштовх для розвитку гірничорудної і металургійної промисловості Лівобережної України. У порівнянні з 1900 р. виробництво чавуну у 1913 р. збільшилося удвічі, а видобуток вугілля у 2,3 рази. Такі значні зрушення в економічному розвитку Російської імперії загалом, та українських губерній, зокрема, призвели до значного збільшення зовнішнього товарообороту та активного включення у торгівлю азово-чорноморських портів.

В цілому Україна зберегла всі риси аграрно-сировинного придатку Російської імперії, якою вона була в ХІХ ст. Половина загального об'єму її промислової продукції вироблялася в сировинних галузях. Розподіл праці між регіонами імперії формувався таким чином, щоб українські підприємства були початком технологічного процесу (виробництво чавуну, сталі, добування вугілля), а кінець його (складання машин, випуск готової продукції) відбувався в Росії. Вивозячи з України дешеву сировину і ввозячи до неї дорогу готову продукцію російської промисловості уряд не лише економічно прив'язував її до Центру, але й через нерівний торгово-промисловий обмін грабував. Тому вивіз промислової сировини з українських губерній був вигідною статтею прибутків для царської казни.

Таким чином, буржуазні реформи сприяли створенню і розвитку нових галузей промисловості. Внаслідок чого українські землі почали відігравати провідну роль у експорті промислової продукції Російської імперії. Наявність значних природних покладів дозволили підросійській Україні стати однією з основних постачальниць підприємств Західної Європи промисловою сировиною.

Висвітлено особливості експорту деревини з українських губерній імперії, зокрема Волинської, Київської, Подільської, Чернігівської. Серед окремих видів українського експорту лісові товари займали одне з перших місць. Вивіз продукції української деревообробної промисловості відбувався в декількох напрямках. З імперських ринків найбільше значення мали Польща, Новоросія, Північний Кавказ.

У вивозі за кордон важливе значення мала Одеса. Наприклад, в 1911 р. через цей порт відправлено будівельних матеріалів - 1409 тис. пуд., шпал - 1834 тис. пуд., клепки - 440 тис. пуд. Також даний товар відправлявся через австрійський кордон (у цьому ж році - 520 тис. пуд.), німецький кордон (шпали, клепка) та Лібаву (316 тис. пуд.). Саме в цей час зростає зацікавленість до українського лісу з боку іноземних підприємців. Окрім традиційних імпортерів лісу Франції та Німеччини, на Україну звернули увагу Італія та керівництво австрійських залізниць. Українські землі відігравали важливу роль у транзитній торгівлі Австрії з іншими країнами. У 1909 р. з Одеси транзитом через Новоселицю в Австрію було відправлено 4430 тис. пуд. лісу, в 1910 р. - 4 462 тис. пуд. і в 1911 р. - 2830 тис. пуд. В Одесі існували з давніх часів іноземної фірми - „Шевальє”, „Буве” та інші, які займалися скуповуванням дубового тесу і клепки для збуту на ринках Середземномор'я. В інших портах експортом лісопродуктів займалися Ф.І. Фрішен - німецький та нідерландський віце-консул у Миколаєві, Санкт-Петербурзьке Міжнародне товариство завантажувальних засобів та складських приміщень, фірма „А. Сікеус” та торговий дім „Нім і Бут”. У 1909-1910 рр. останніми двома фірмами вивозилися дубові колоди, шпали, дошки, сірникова соломка та інші товари до Англії, Голландії, Бельгії, Франції.

Окрему увагу приділено умовам експортної торгівлі на українських землях. З'ясовано асортимент та основні країни збуту деревини та готової продукції. Переважно на експорт відправлялися дошки, шпали, клепка, колоди тощо. Уточнено основні шляхи вивозу матеріалів з деревини у країни Західної Європи та Близького Сходу.

На шляху розвитку експорту продукції деревообробної промисловості стояла незадовільна організація торгівлі урядом. Розпилювання лісу на дошки знаходилося у вкрай незадовільному стані. Більшість укураїнських лісопильних заводів були обладнанні застарілими машинами і не мали досвідчених робітників. Внаслідок цього дошки купувалися за кордоном за цінами, значно нижчими за європейські. Крім того, внаслідок варварської діяльності знижувалася лісистість українських земель. Цьому не могли завадити ні Лісозахисний закон 1888 р., ні Лісовий статут 1913 р. Значно ускладнювала справу відсутність кредиту. Діючі з 1904 р. „Правила видачі позик під залог лісових матеріалів” і циркуляр Державного банку від 4 березня 1910 р. мали обмежене коло застосування. Кредитні заклади приходили на допомогу лісоторговцям лише в момент реалізації, коли вже заготовлені матеріали були відправлені на ринок. Не сприяла експортній торгівлі і митна політика європейських країн.

Таким чином, протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. вивіз лісу та продукції деревообробної промисловості займав важливе місце в експорті українських губерній поряд із експортом сільськогосподарської продукції. Українські землі були одним із найбільших виробників експортного лісу. Будівництво Києво-Ковельської ділянки Південно-Західної залізниці сприяло посиленню розробки лісових багатств Полісся. Найбільш важливим пунктом відправки лісу була Одеса, яка експортувала щорічно 5 млн. пуд. лісу на суму 2 700 000 руб. Друге місце за своїм значенням займав Миколаїв (2,5 млн. пуд.) Значна частина українського лісу реалізовувалася у країнах Західної Європи, Балканського півострова та Близького Сходу. Через сухопутний кордон вивозились до Англії, Франції, Німеччини дошки, шпали, клепка через Сосновицьку, Олександрівську, Границьку, Млавську, Нешавську митниці. Але даний вид торгівлі мав сезонний характер. Більшість торгових операцій здійснювалася влітку. Доведено, що за обсягами реалізації експорт лісу займав друге місце після вивозу хліба і продукції птахівництва.

Розглядається вивіз продукції цукрової та спиртової промисловості підросійської України. З'ясовано роль у цьому процесі українських підприємців Бобринських, Терещенків, Бродських, Яхненків та інших. Встановлено, що основну частину цукру, що йшов на експорт, давала Україна, заводи якої щорічно виробляли від 80 до 89% його загальної кількості в імперії. При загальноросійському експорті у 20 млн. пудів в середині 90-х років ХІХ ст., через сухопутні митниці Правобережної України проходило 17,7 млн. пуд., а через Одесу - майже 3 млн. пудів цукру. Високий рівень прибутковості цукрових заводів та приплив капіталів у цю галузь зумовлювалися дешевизною робочої сили, близкістю сировинної бази, сприятливими кліматичними умовами, монопольним пануванням магнатів-цукрозаводчиків на внутрішньому ринку завдяки запровадженню заборонних тарифів, різних форм кредитування через Державний банк, побудові залізниць, які здешевлювали доставку цукру. До того ж з кінця 70-х рр. ХІХ ст. Західна Європа була вигідним ринком збуту продукції українських цукрозаводчиків.

Традиційними споживачами українського цукру були й країни Близького Сходу. Приєднання Росії до Брюссельської конвенції 1907 р. не отримало схвалення українських підприємців, оскільки воно обмежувало вивіз цього продукту. В результаті загальних зусиль виробників й уряду український цукор у загальноросійському експорті в Персію зайняв друге місце за вартістю вивезення і обіймав 80% імпорту солодкого продукту до цієї країни. Митні конфлікти українських цукроварів із країнами-учасниками Брюссельської конвенції та США продемонстрували суттєве ускладнення торговельних відносин у світі за умов, коли більшість промислово розвинутих країн дотримувались політики протекціонізму.

Під впливом політичних подій Росія (а відповідно й Україна) втратила свій вплив щодо збуту цукру в таких країнах, як: Болгарія, Єгипет, Сербія, Туреччина. В умовах Першої світової війни Україна виявилася відрізаною від Європи. З початку ХХ ст. держава змушена була втручатись в економічні процеси і захищати власного експортера від протидії держав-конкурентів. Натомість держава отримувала значні фінансові вливання до державного бюджету. Український цукор вливався золотими потоками до державної скарбниці царської Росії, поповнивши її тільки у 1914 р. на 139,5 млн. руб., що становило 21% усією суми непрямих податків.

Важливою галуззю промисловості, продукція якої відправлялася за кордон, була спиртова промисловість. Найбільшого розвитку виробництво спирту набуло в поміщицьких господарствах Полтавської, Чернігівської, Харківської, Київської і Подільської губерній. З'ясовано, що підпросійська Україна постачала на зовнішній ринок велику кількість спирту. Зокрема, з Правобережної України у 1886-1896 рр. щороку в середньому вивозилося по 385 тис. відер. З початку 1900-х років почалось нове зростання експорту. Знайдені дані засвідчують, що значення України у загальноімперському вивозі поступово збільшується з 2,9% в 1906 р. до 7,9% в 1911 р., в той час як значення інших регіонів неухильно знижується. Більша частина спирту відправлялася через морські порти до Туреччини, Греції, Німеччини, Єгипту, балканських країн.

В середньому за десятиліття (1900-1900 рр.) підросійська Україна відправляла за кордон 74% всього експортованого спирту з імперії. При цьому на частку Подільської губернії припадало 39%, Київської губернії - 16% і Волинської - 19% російського вивозу. Протягом пореформеного періоду незмінними ринками збуту для українського спирту були Німеччина, Великобританія, Туреччина, Голландія, Китай. Експорту спирту з України сприяло швидке зростання цін на харчові продукти в Західній Європі, а також скорочення експорту спирту з Німеччини та Австрії.

Внаслідок ретельного вивчення архівних джерел зроблено висновок про дієвість державної системи підтримки спиртової промисловості, що було необхідною умовою її подальшого розвитку. Успіхи експортної торгівлі знаходилися у тісному взаємозв'язку із запровадженням вивізних премій, подальшим розвитком його організації та зменшенням митних формальностей. Ці заходи сприяли розвитку експорту спирту і дали поштовх для його збуту в середині країни.

Розкривається завезення продукції іноземного виробництва до імперії через південні митниці і порти. Структуру імпорту формували бавовна, транспортні засоби, тютюнові та алкогольні вироби, кава, бакалія, мануфактура, спеції, лимони, апельсини, рис тощо. Тобто товари, які не вирощувались і не вироблялись в Україні. Імпортна торгівля в Одесі розвивалася активно тому що ціни на завезені товари тут були нижчими, ніж в інших російських портах, оскільки одеські купці закуповували товари безпосередньо у виробника. 25 грудня 1861 р. було запроваджено на 6 років безмитне ввезення землеробських знарядь праці для українських губерній в якості експерименту. Однак невдовзі безмитний імпорт було заборонено.

Але роки панування ліберальних тенденцій у російській зовнішній торгівлі відіграли свою роль. Розвитку торгівлі сприяли тривалі і збалансовані відносини Росії з її партнерами, укладення нових договорів та відновлення втрачених зв'язків. Завдяки зміцненню торговельних зв'язків з іноземними державами й поміркованому миту на імпорт оберти ввізної торгівлі за 20 пореформенних років зросли з 122 до 478 млн. руб.

Однак царський уряд змінив свою політику в бік протекціонізму. Доведено, що внаслідок репресивної митної політики російського уряду імпортні операції на українських теренах не отримали великого розвитку. Середньорічне привезення іноземних товарів в українські порти збільшилося з 83,1 млн. руб. в 1895-1899 рр. до 93,1 млн. руб. в 1910-1913 рр., тобто на 10 млн. руб. Невеликою була частка південних портів і в загальноросійському імпорті: в першому десятилітті ХХ ст. вона складала 11% загальної вартості імпорту країни. Швидке зростання промисловості в Україні вплинуло на структуру привезення іноземних товарів в Росію. Великого значення набуває завезення промислового обладнання, сировини, металів та інших товарів, необхідних для розвитку промисловості.

У пореформенний період визначились основні напрямки міжнародного співробітництва імперії. Для українських губерній найближчим і найбільш важливим став західноєвропейський напрямок. Цей напрям давав можливість отримати високотехнологічне обладнання, а східний давав змогу отримувати перспективні ринки сировини. Промислова криза початку ХХ ст., яка перейшла згодом в депресію, в значній мірі скоротила потреби вітчизняної промисловості в привозному обладнанні і сировині.

Промислове піднесення 1909-1913 рр. сприяло зростанню ввезення необхідного промислового обладнання. Скорочення ввезення іноземного вугілля відбувалось внаслідок швидкого зростання видобутку вугілля в Донбасі і протекціоністської політики царського уряду. Значних розмірів досягає привезення хімічних продуктів, фарб, дубильних речовин. Привезення промислового і транспортного обладнання в південні порти досягнуло 9,1 млн. руб., в тому числі 1,3 млн. пуд. сільськогосподарської техніки (парові плуги, локомобілі, жатки, двигуни). Завозились товари і широкого вжитку (чай, кава, фрукти, вина, тютюн). В 1910-1913 рр. завезено фруктів і овочів 20,5 млн. пуд., а чаю - 31 млн. пуд. Підросійська Україна отримувала з-за кордону продукції на мільйони рублів, яка на 60% складалася з металовиробів та мануфактури, постачаємих головним чином з Німеччини, Великобританії, Франції, США, Туреччини.

В цілому можемо говорити про слабкий розвиток імпортної торгівлі на українських землях. Товарів для задоволення потреб українців ввозилося вкрай мало. Натомість більшість продукції завозилось для інших регіонів імперії. Відсутність централізації імпорту з боку уряду не сприяла виникненню в Україні власних розподільчих пунктів для предметів ввозу і емансипації імпорту від іноземного посередництва, який інколи приймав форми диктатури іноземних ринків. Така державна політика не сприяла збалансованому товарообміну українських земель з іншими країнами світу.

Висновки

імперія губернія митний український

- зазначено, що проведений історіографічний аналіз літератури дає підстави стверджувати, що обрана тема недостатньо вивчалася попередніми дослідниками. Попри те, що початок вивченню проблеми зовнішньої торгівлі південних губерній Російської імперії було покладено ще в 80-х роках ХІХ ст. сучасниками описуваних подій, а в подальшому радянськими та зарубіжними дослідниками, представниками історичної науки незалежної України, в основному, висвітлювався експорт хліба через південні порти. Експорт інших видів сільськогосподарської та промислової продукції та сировини досліджено недостатньо. Зовсім не досліджувалася проблема вивозу товарів з підросійської України залізничним транспортом. Встановлено, що джерельна база цілком достатня для розв'язання поставлених завдань. Автором залучено джерела, які не були оприлюднені.

- підкреслено, що важливе місце у регулюванні зовнішньоторгових операцій відігравала митна політика Російського уряду, яка в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. мала яскраво виражений протекціоністський характер. Для реалізації митної політики наприкінці ХІХ ст. у Росії склалася єдина система митних органів. Центральним з них було митне відділення Департаменту зовнішньої торгівлі при Міністерстві фінансів. На початку ХХ ст. митні органи підросійської України були об'єднані у Південний митний округ з центром в Одесі. Через митну політику держава регулювала зовнішньоекономічну діяльність країни, визнаючи прерогативи тієї чи іншої митної установи, надаючи пільги та протегуючи окремим пропускним пунктам. В досліджуваний період митна політика нерідко йшла

Запровадивши найбільше мито у світі на сільськогосподарські машини та обладнання, царський уряд обмежував надходження необхідної для українського сільського господарства техніки, що викликало невдоволення селян.

- розширено й уточнено висновок про те, що зовнішньоекономічна політика російського уряду була важливим чинником, що впливав на індустріальний розвиток українських губерній після 1861 р. Капіталістичні реформи другої половини ХІХ - початку ХХ ст. дозволили українській буржуазії та іноземним інвесторам ефективно використати місцеві умови для трансформації суспільства. Саме зростання темпів економічного розвитку дозволили українським виробникам збільшити обсяги та асортимент експортуємої продукції. Зовнішньоекономічна політика Росії, з одного боку, сприяла розвитку української видобувної промисловості та експорту сільськогосподарської продукції та сировини, а, з іншого, неналежна організація торгівлі царським урядом гальмувала її розвиток.

- викладено тезу про те, що історичний досвід розвитку національного сільського господарства та промисловості другої половини ХІХ - початку ХХ ст. надає приклад використання митно-тарифного законодавства для трансформації економічного життя сучасного суспільства.

- реконструкція процесу зовнішньоекономічних зв'язків українських губерній у складі Російської імперії доводить, що на нього мали вплив численні внутрішні і зовнішні політичні, економічні, соціальні, етносоціальні фактори. В період здійснення капіталістичних реформ і розвитку товарного виробництва українські губернії перетворились на головні центри з обробки експортних вантажів.

- розвиток зовнішньоторгових відносин у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., який яскраво висвітлив особливу геополітичну роль українських земель для Російської імперії та Європи. Протягом досліджуваного періоду відбувається реструктуризація зовнішньої торгівлі на основі зміни етносоціальної бази підросійської України і входження її до сфери економічного впливу європейських країн.

- висвітлено, що у пореформений період українські порти (Одеса, Миколаїв, Херсон, Скадовськ, Феодосія, Маріуполь, Євпаторія та інші) органічно й інтенсивно залучали Україну в орбіту світового ринку. Морська торгівля українських губерній імперії розвивалася, насамперед, з країнами

Західної Європи (Німеччиною, Францією, Голландією, Англією, Італією) та Близького Сходу (Туреччина, Персія, Єгипет).

- поглиблено висновок про те, що важливим для обсягів та асортименту експорту було будівництво залізничних шляхів всередині країни, вартість перевезень, світова торговельна кон'юнктура тощо. Важливе місце у розвитку торгівлі другої половини ХІХ - початку ХХ ст. належало іноземному капіталу: німецькому, англійському, французькому тощо, який сприятливо вплинув на розвиток промисловості та зовнішньоекономічних зв'язків українських губерній.

- доведено, що з будівництвом залізниць відбувається поширення експорту до країн Західної Європи сухопутним шляхом. Головним об'єктом експорту другої половини ХІХ ст. - початку ХХ ст. залишалися зернові продукти, що було зумовлено перетворенням українських губерній у район капіталістичного землеробства. Українські губернії Російської імперії посідали перше місце за вивозом хліба, даючи перед війною (1910-1912 рр.) 30,4% світового експорту. Друге місце серед експортованих товарів наприкінці ХІХ ст. займав ліс, третє - продукція тваринництва, четверте - насіння олійних культур та льон. З підвищенням товарності сільського господарства зріс і експорт продуктів тваринництва і птахівництва. Із промислових товарів експортувалися бавовняні тканини, метали, цукор, вовна, нафтопродукти, марганцева руда, металеві вироби, скло та ін. Однак експорт промислових товарів відігравав значно меншу роль. Деякі товари, наприклад, бавовняні тканини, вовна, чорні метали й інші були предметом як експорту, так і імпорту. Серед експортованих промислових товарів з 70-х років починає зростати роль цукру. У середньому за 1861-1865 р. було експортовано 74 тис. пуд. цукру; у 1891-1895 р. - 4687 тис.; у 1898 р. - 7294 тис. пуд. Цукор продавався головним чином Англії, Персії й Італії.

- з'ясовано, що з початком проведення буржуазних реформ Росія мала від'ємне сальдо, але з розвитком торгово-економічних відносин з іншими країнами торговельний баланс стає активним і обсяги експорту перевищують імпорт. За 1909-1911 рр. співвідношення імпорту до експорту складало 3 до 5. Розглянувши весь український вивіз, слід констатувати: переважну більшість серед експортованих товарів - 85% складали продукти сільського господарства. Іншу частину експорту - 15% складали продукти індустріального виробництва: металургійної, кам'яновугільної, деревообробної тощо. Європа цікавилася переважно українською сировиною. Продукція важкої промисловості збільшує своє значення в експорті. Українське зерно виступало на світовому ринку як складова частина російського хлібного експорту.

- визначено, що частка України в загальноімперському експорті складала в середньому 40%. В межах загального бюджету Російської імперії 9 українських губерній давали за рахунок різних податків та зборів з торгівлі 20% державного доходу, а споживала лише 12% видатків. Половина державних доходів з України використовувалися в інших районах Російської імперії. За межі імперії відпливало 75% отриманого в народному господарстві прибутку. Це було наслідком панування в українській промисловості не свого, а іноземного (французького, бельгійського, англійського і т.п.) капіталу.

- встановлено, що у пореформений період виникає та розвивається торговельна інфраструктура, яка обслуговувала зовнішньоекономічні операції: банки, торгові доми, Південно-Західне відділення Російської експортної палати, інститут торгових агентів Міністерства торгівлі і промисловості, довідкові служби, рекламні установи тощо. Значна роль у проведенні торговельних операцій належала українським біржам, які не тільки укладали контракти на поставки товарів, а й забезпечували належний рівень їх виконання, гарантували якість товару. Для регулювання та відстоювання інтересів зовнішньої торгівлі у провідних містах України ще у ХІХ ст. почали створюватися біржові комітети. Захист біржовими комітетами інтересів торгівлі та промисловості набирав різноманітних форм та йшов у декількох напрямках: участь представників бірж у різноманітних нарадах при Міністерстві фінансів та Міністерстві торгівлі та промисловості, подання клопотань, скарг та пропозицій стосовно різноманітних проблем торговельно-промислового характеру. Інкорпорація України до світового ринку призвела до різкого збільшення кількості бірж у другій половині ХІХ - початку ХХ ст. в містах (Київ, Одеса, Миколаїв Єлісаветград, Херсон).

- доведено, що українські землі відігравали виключну роль у експорті продукції землеробства, тваринництва, видобувної, лісової та харчової промисловості. Їх частка у експорті сільськогосподарської продукції Росії складала близько 40%, а промислової продукції до 25%.

- імпортні операції в зовнішньоторговельному балансі представлені у меншій мірі. Номенклатура товарів в основному складалася із сільгоспмашин, запчастин, вугілля, різних будівельних матеріалів, фарб, тютюну, цитрусових, тканин, парфумерії і т. д. Значна частина імпортованого товару мала приватний характер і призначалася для внутрішнього споживання. У той же час Одеса посідала перші місця в імпорті деяких видів продукції в імперії: лимони, апельсини, маслини, чай, рис і т.д. Потрібно відзначити, що із українських портів лише Одеса й Миколаїв відігравали важливу роль в імпортних операціях, які в їх загальному вантажообігу займали незначний відсоток. Автор констатує, що саме в цей період повною мірою розкрився величезний економічний потенціал підросійської України, яка перетворилася на один із провідних господарських комплексів країни.

- виявлено, що певною мірою діяльність чорноморських і азовських комерційних портів, залізниць, ріст обміну, динаміка експортно-імпортних операцій, поширення асортименту товарообміну - все це гальмувалося характером зовнішньоторговельної урядової політики Росії, що здійснювала-ся через митне законодавство, політикою жорсткого протекціонізму, ціле-спрямованим обмеженням можливостей окремих портів, слабким морським флотом, недостатньою технічною оснащеністю портових споруд та залізничного транспорту тощо. Українське купецтво, виробники і держава зазнавали величезних збитків від неефективної діяльності царського уряду по організації зовнішньої торгівлі.

- зроблено узагальнення про те, що в цілому зовнішньоекономічна політика уряду була спрямована на всебічну інтеграцію української промисловості та сільського господарства до системи всеросійського ринку та отримання максимального прибутку казни для здійснення індустріалізації та мілітаризації економіки в імперії. Відповідно зовнішня торгівля українських губерній виявилася в колоніальній залежності від економічних потреб та інтересів уряду Російської імперії.

- дослідження історії зовнішніх торговельно-економічних зв'язків підросійської України показало, що нагальною потребою є вивчення економічної діяльності уряду, міжнародних економічних зв'язків, які усталювалися у пореформений період і впливали на соціально-політичні процеси в суспільстві.

Література

1. Пилипенко О.Є. Зовнішньоекономічні зв'язки українських земель у складі Російської імперії (1861-1914 рр.): Монографія / О.Є. Пилипенко. - К.: АМУ, 2008. - 280 с.

2. Рудик П.А. „Книга Пилипенка О. Зовнішньоекономічні зв'язки українських земель у складі Російської імперії (1861-1914 рр.). - К.: АМУ, 2008 // Вісник Київського славістичного університету. - 2008. - № 38. - С. 230-232.

3. Дорошко М.С. Україна на зламі століть. Рецензія на роботу О. Є. Пилипенка „Зовнішньоекономічні зв'язки українських земель у складі Російської імперії (1861-1914 рр.). - К. : АМУ, 2008 // Київська старовина. - 2008. - № 3. - С. 172-173.

4. Магурчак А.М. Рецензія на книгу О.Є. Пилипенка „Зовнішньоекономічні зв'язки українських земель у складі Російської імперії (1861-1914 рр.). - К. : АМУ, 2008 // Вісник Київського славістичного університету. - 2008. - № 38. - С. 227-229.

Размещено на Allbest.ru