Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича Інститут народознавства

УДК 94 (477.85/.87):332.1:334.71“18/19”

Соціально-демографічні процеси та господарство Гуцульщини у другій половині XIX - першій третині XX ст.

Спеціальність: 07.00.01 - Історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового

ступеня доктора історичних наук

Клапчук Володимир Михайлович

Львів 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Центрі дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України.

Науковий консультант доктор історичних наук, професор Литвин Микола Романович, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, заступник директора з наукової роботи, керівник Центру дослідження українсько-польських відносин

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Баран Володимир Кіндратович, Волинський національний університет імені Лесі Українки, завідувач кафедри новітньої історії України

доктор історичних наук, професор Кондратюк Володимир Олександрович, Національний лісотехнічний університет України, завідувач кафедри історії, політології та права

доктор історичних наук, професор Патер Іван Григорович, Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, завідувач відділу новітньої історії

Захист відбудеться «01» червня 2010 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розіслано «26 » квітня 2010 року.

В.о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук Мельник Я.І.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Комплексне вивчення історичних, демографічних, етнологічних й інших особливостей Українських Карпат в останні десятиріччя набрало широкого розмаху в Україні, Польщі, Словаччині. Важливе значення у вирішенні цієї проблеми мають соціально-демографічні та історико-економічні студії Гуцульщини, що вирізняється своєрідністю господарського укладу.

Вивчення історії краю і загальних рис господарювання гуцулів почалося ще в середині XIX ст., однак осмислення й висвітлення матеріалу велося тенденційно на базі різних методологічних засад. Негативну роль у реалістичному відображенні дійсності відігравала й ідеологічна та політична спрямованість дослідників.

Розвиток наукової думки початку XX ст. пов'язаний з діяльністю вчених, які реально оцінювали й аналізували процеси та явища. Радянські дослідники минуле краю, генетичну спільність і однорідність багатьох явищ побуту, матеріальної та духовної культури з загальноукраїнською висвітлювали переважно крізь призму класової боротьби проти соціального і національного гноблення. Однак ще до сьогодні залишилося чимало нез'ясованих питань, які потребують вирішення.

Основою досліджень господарського комплексу окремих історико-етнографічних районів є збір і аналітичне опрацювання джерел з історії та культури населення, введення його та методології вивчення господарського комплексу в обіг сучасних історичної й етнологічної науки.

Дисертаційна робота є конкретною реалізацією міждисциплінарних досліджень українського народу та етносів, які здавна проживали у Карпатах. Спеціальні соціально-демографічні й історико-економічні дослідження зумовлені також науковою доцільністю й актуальною потребою відтворити соціально-політичні процеси та етнокультурні зміни, що відбулися в окремих регіонах України після Другої світової війни.

Незважаючи на значну кількість карпатознавчих праць, ця частина України недостатньо досліджена в плані господарського використання та окремих демографічних аспектах. Ще недостатньо узагальнюючих досліджень, які б висвітлювали реальну картину соціально-демографічних й економічних трансформацій з погляду детальних показників господарської діяльності й не зазнавали б ідеологічного чи адміністративного тиску.

Комплексний аналіз традиційного господарського комплексу виявив чимало недосліджених проблем, сюжетів і явищ. Перш за все, це стосується аналітичного дослідження галузевої структури господарства, народних промислів і ремесел, особливостей демографічних процесів у період Австро-Угорщини і міжвоєнної Польщі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно Тематичного плану Карпатського національного природного парку (протокол НТР № 2 від 15 вересня 2000 р., п. 6 «Етнографія та традиційне господарство Гуцульщини у XIX - першій половині XX ст.»), Програми рекреаційного використання державних лісових господарств Івано-Франківської області (договір № 3/2005 від 07.04.2005 р.), науковою темою «Історія розвитку туризму і краєзнавства в Галичині у XIX - 30-х рр. XX ст.» (розроблялася кафедрою екології та рекреації Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, № державної реєстрації 0109U005712) з урахуванням виконання у 2007-2009 рр. наукової теми Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України «Українці - поляки: взаємовпливи, протистояння, співпраця (друга половина XIX - початок XX ст.)» (№ державної реєстрації 01074U005411) і входить у сферу досліджень Гуцульщини, які передбачені Указом Президента України № 703/2009 «Про збереження та популяризацію гуцульської культури».

Метою дослідження є комплексний аналіз трансформацій, що торкаються історико-демографічної та соціально-економічної ситуацій на Гуцульщині в другій половині XIX - першій третині XX ст., тобто до часу приєднання Західної України до СРСР-УРСР.

Виходячи з мети, необхідним було вирішення таких завдань:

вивчення історико-демографічних особливостей;

аналіз системи ведення лісового господарства та лісоексплуатації;

відтворення специфіки видобування та переробки корисних копалин;

встановлення особливостей функціонування шляхів сполучення;

визначення принципів і специфіки народного будівництва;

характеристика особливостей структури земельних ресурсів, ведення тваринництва, зокрема полонинського господарства;

встановлення економічних закономірностей розвитку ремісництва;

аналіз сфери послуг.

Об'єктом дослідження є господарський комплекс Гуцульщини, його соціально-економічні та етнокультурні аспекти, а предметом - система господарювання, закономірності й особливості функціонування галузей економіки, динаміка демографічних процесів, суспільно-виробничі відносини. демографічний гуцульщина земельний економічний

Хронологічні межі дисертації охоплюють другу половину XIX - першу третину XX ст.: нижня межа обумовлена періодом встановлення конституційного ладу в Австрії після революції 1848 р., а верхня - початком Другої світової війни.

Територіальні межі праці окреслюють Гуцульську історико-географічну область (історико-етнографічний район), яка у досліджуваний період перебувала у складі Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Румунії й Угорщини, а сьогодні відноситься до Верховинського, Косівського, частково Надвірнянського і Коломийського районів Івано-Франківської, Вижницького і Путильського - Чернівецької, Рахівського - Закарпатської областей України.

Методологічною основою роботи є застосування загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Спираючись на принцип історизму, об'єктивності, критичної оцінки джерел, у праці широко використано порівняльно-історичний, аналітико-типологічний, історичної й економічної реконструкцій, статистичний та інші методи. Комплексність використання вказаних принципів і методів сприяла чіткому обґрунтуванню наукового пошуку через відповідну джерельну базу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в постановці та вирішенні наукової проблеми з соціально-економічної історії України нової та новітньої доби. На базі значного статистичного матеріалу за допомогою методів досліджень соціогуманітарних наук (історії, географії, економіки, статистики та ін.) комплексно досліджено соціально-економічні трансформації в регіоні й вперше системно:

проаналізовано динаміку чисельності та етноконфесійний склад населення; встановлено закономірності демографічних процесів;

встановлено систему ведення лісового господарства, особливості лісокористування, транспортування і переробки деревини, охорони природи;

охарактеризовано мінеральні ресурси, процеси видобування й переробки нафти, кухонної солі і будівельних матеріалів;

встановлено особливості будівництва й експлуатації їздових та автомобільних доріг, залізниць;

доповнено характеристику окремих аспектів житлового, громадського та церковного будівництва, забудови містечок;

встановлено структуру і розподіл земельних ресурсів, особливості ведення полонинського господарства, проаналізовано динаміку поголів'я худоби, урожайність сільськогосподарських культур;

обґрунтовано економічні особливості розвитку народних промислів і ремесел, визначено критерії їх оцінки та проведено класифікації;

систематизовано сферу послуг.

Конкретний особистий внесок здобувача в отриманні аналітичних матеріалів, викладених у дисертації, полягає в тому, що наукові результати дослідження здобуті ним особисто, публікації у наукових фахових журналах і збірниках видані за його авторства.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що представлений у дисертації матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при написанні узагальнюючих робіт з історії та етнології України, історичної регіоналістики, при підготовці нормативних і спеціалізованих курсів з історії України, історії науки і техніки, у краєзнавчо-туристичній роботі, розробці планів соціально-економічного розвитку областей і районів західного регіону України. Матеріали з історії окремих галузей господарства використовуються національними парками та державними лісовими господарствами для вивчення структури й динаміки лісового покриву, розвитку рекреації, етнологічних досліджень.

Основою написання дисертації стали польові дослідження автора під час: наукових етнологічних експедицій Івано-Франківського краєзнавчого музею під керівництвом М. Клапчука (1977-1982, Надвірнянський район); етнологічних досліджень національних природних парків: Карпатського (1986-2009, м. Яремче, Верховинський район), «Гуцульщина» (2000-2006, Косівський район) і «Вижницький» (1993-1995, Вижницький, Путильський райони), Карпатського біосферного заповідника (1992-2009, Рахівський район). У результаті зібрано значний фактичний матеріал, що дало змогу істотно доповнити й уточнити дані з досліджуваного питання. Матеріали базуються й на багатовидовій джерельній базі, враховують думки та здобутки попередників, поглиблюють пізнання минулого цього поліетнічного й багатоконфесійного регіону заходу України.

Апробація результатів дисертації. Рукопис дисертаційної роботи обговорений на розширеному засіданні Центру дослідження українсько-польських відносин і відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України.

Основні положення дисертації апробовані на міжнародних і регіональних наукових й науково-технічних конференціях та семінарах: «Развитие лесного хозяйства в западных областях УССР за годы Советской власти» (Львів, 1989), «Соціально-екологічні і економіко-правові аспекти розвитку заповідної справи на Україні» (Рахів, 1992), «Проблеми Гуцульщини» (Чернівці-Косів, 1993), «Екологічні передумови розвитку рекреації на Гуцульщині» (Яремче, 1996), «Туристична освіта України в Європейському вимірі» (Івано-Франківськ; Яремче, 2007), «Етнокультурна та природна спадщина місцевих громад як складові розвитку туристично-рекреаційного потенціалу Карпатського краю» (Яремче, 2007), «Роман Шухевич в українському національно-визвольному русі XX століття» (Івано-Франківськ, 2007), «Національна інтелігенція в історії та культурі України» (Вінниця, 2008), «Розвиток заповідної справи в Україні і формування Пан'європейської екологічної мережі» (Рахів, 2008), «Українсько-польсько-білоруське сусідство: XX століття» (Дрогобич, 2008), «Рекреаційний потенціал Прикарпаття: історія, сучасний стан, перспективи» (Івано-Франківськ, 2009), науково-технічних радах Природного заповідника «Ґорґани» (1997-2009), національних парків: Карпатського (1987-2009), «Гуцульщина» (2003-2005); наукових конференціях професорсько-викладацького складу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (2005-2010).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані у 45 публікаціях автора загальним обсягом близько 132,16 ум. друк. арк., серед яких одна індивідуальна монографія (40,68 ум. друк. арк.), розділи у чотирьох колективних монографіях (63,38 ум. друк. арк.), 24 статей у фахових виданнях (22,45 ум. друк. арк.), 16 публікацій у збірниках матеріалів і тез наукових конференцій, семінарів (5,65 ум. друк. арк.).

Структура дисертації визначена темою, метою і завданнями дослідження, комплексним характером роботи, проблемно-хронологічним і генетичним підходами до вивчення історичного явища. Дисертація складається зі вступу, дев'яти розділів, які містять 41 підрозділ, висновків, списку використаних джерел і літератури (1299 позицій), додатків на 119 сторінках. Загальний обсяг праці становить 478 сторінок, з них основного тексту - 368 сторінок.

Основний Зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, методологічну основу, мету і завдання роботи, з'ясовано наукову новизну, теоретичне та практичне значення дисертації.

У першому розділі «Історіографія, джерельна база, теоретико-методологічна основа дослідження» розглянуто стан наукової розробки теми та археографію проблеми, теоретико-методологічне підґрунтя дисертації.

Ступінь наукової розробки теми характеризується, з одного боку, певним політизованим підходом вітчизняних і зарубіжних досліджень до соціально-політичних проблем заходу України нової та новітньої доби, з іншого, - відсутністю комплексних наукових публікацій, присвячених соціально-економічним процесам окремих регіонів України. У зв'язку з цим історіографію проблеми умовно поділено на чотири основні групи: праці дорадянського часу; публікації істориків радянської доби; спеціальні студії вчених незалежної України; дослідження зарубіжних, насамперед польських і російських авторів.

Серед основних аспектів вивчення регіону - господарський комплекс в цілому та його складові; дослідженню підлягали і притаманні лише гуцулам галузі економіки: домашні промисли, ремесла, полонинське господарство, шляхове, громадське та церковне будівництво, торгівля, зв'язок і т. і.

Встановлення меж Гуцульщини були у полі зору істориків впродовж всього періоду досліджень цього краю, починаючи з середини XIX ст. (М. Мандибура, 1978; Ю. Гошко, 1987; В. Грабовецький, 1995). Етнополітичні та демографічні проблеми досліджували С. Копчак (1996), М. Дністрянський (2006). Незначна увага приділялася висвітленню питань освіти (Г. Іванюк і ін., 2001; М. Іванюк і ін., 2001; Р. Скульський і ін., 2001; В. Стинська, 2007) й охорони здоров'я (А. Крисінський, 1934; З. Болтарович, 1980).

Етнологічні дослідження Делятинщини здійснив М. Клапчук (1976). Історичні студії В. Грабовецького (2004) охоплювали суспільно-політичне життя гуцулів. Комплексні етносоціальні дослідження західноукраїнських земель, проблем державності у період ЗУНР провели львівські історики (М. Литвин і К. Науменко, 1995, 1998; С. Макарчук, 1997). М. Кугутяк (1993), В. Ілько (1998), Л. Зашкільняк (2002), М. Вегеш (2002) висвітлювали соціально-політичні процеси, Г. Ковальчак (1988) - економічний розвиток західних земель України, Н. Библюк (2004) - умови функціонування лісового транспорту. Завдяки праці П. Сіреджука (2008) надбанням науки стали відомості про населені пункти, господарювання гуцулів, німецьку меншину.

Багатьох дослідників цікавило церковне будівництво. З позитивної сторони можна оцінити узагальнення і класифікацію церковних споруд М. Драгана (1937). Пізніше ці ж питання розробляли архітектори й мистецтвознавці (І. Могитич, 1979; Д. Гоберман, 1979), історики та етнологи (В. Слободян, 1994; Я. Тарас, 1999; М. Чучко, 2000). Специфіку і технології будівництва характеризували Ю. Гошко (1987), Р. Сілецький (1989, 1994), І. Могитич (1999), А. Данилюк (2000), Г. Шевцова (2007).

Дослідження полонинського господарства, що розпочалися у середині XIX ст. (І. Вагилевич, 1839; Я. Головацький, 1867; Л. Вайгель, 1887; В. Шухевич, 1899), у міжвоєнний період та після Другої світової війни проводили українські, польські та словацькі учені Р. Гарасимчук і В. Табор (1938), Я. Подоляк (1966), М. Мандибура (1978). Вивченню проблем сільського господарства присвячені узагальнюючі праці С. Павлюка (1986), публікації М. Мандибури (1987), М. Тиводара (1992), В. Ботушанського (2000).

Загальну характеристику мінеральних ресурсів подали С. Ольшевський (1911), Г. Бойко (1999) та ін. Проблеми солеваріння знайшли відображення у студіях М. Кельба (1876), В. Шайнохи (1899), Я. Ісаєвича (1961). Матеріали з історії ведення лісового господарства, географії й технології лісосплаву навели польські, словацькі й українські вчені та практики Е. Головкевич (1877), А. Златнік (1934), А. Піотровський (1954), Л. Слюсаренко (1956), Р. Федина (1983), С. Генсірук (1995), І. Жалоба (1996, 2004).

Важливим для економічного освоєння краю було будівництво залізниць, історію виникнення й експлуатації яких вивчали П. Гранкін (1996), В. Венделін (2002-2006) та ін. М. Глушко (1987, 1993) детально дослідив історичні аспекти виникнення і розвитку шляхів сполучення. В. Задорожний (1989) і П. Сіреджук (2001) вказали на господарські зв'язки Гуцульщини з іншими регіонами.

У XIX - на початку XX ст. опубліковані перші матеріали про ремісницькі вироби (Л. Вербицький, 1889; Т. Северин, 1924; І. Гургула, 1929). Зі створенням у 1967 р. Національного Комітету з вивчення народної культури Карпат розпочалося вивчення різних аспектів побуту гуцулів (Ю. Лащук, 1966; І. Гургула, 1966; Я. Запаско, 1973; І. Карпинець, 1976; С. Сидорович, 1979). Важлива інформація про культуру та побут населення краю викладена львівськими ученими у монографії «Гуцульщина» (1987) та окремих працях (Р. Захарчук-Чугай, 1989; Г. Горинь, 1993; С. Боньковська, 2001; О. Соломченко, 2001; С. Гвоздевич, 2001; О. Никорак, 2004; О. Слободян, 2004). Певний внесок у вивчення культури краю здійснила українська діаспора та іноземні фахівці.

Джерельна база дослідження включає широке коло репрезентативних різновидових джерел, які віднесено до таких груп: документи центральних і місцевих органів влади Речі Посполитої, Австро-Угорщини, міжвоєнної Польщі, Чехословаччини, Румунії; матеріали фінансово-господарських, політичних, громадських і кооперативних структур; документи церков, зокрема їх шематизми; спогади й епістолярій учасників і очевидців подій; статистичні матеріали; публікації преси; енциклопедії та довідники.

Для вивчення господарства неабияке значення мали архівні матеріали, що дали інформацію про започаткування ремесел, торговельно-промислових зв'язків, соціально-демографічні процеси, церковне будівництво тощо. Насамперед, це фонди Центрального державного історичного архіву України у Львові. Зокрема, у Йосифінській метриці згадано більшість сіл Гуцульщини, у Францисканській метриці містяться перші статистичні матеріали. Важливі документи знаходяться у фонді 146 «Галицьке намісництво», з якого використано описи будівництва доріг і залізниць; статистичні звіти про ярмарки, солеваріння, лісосплав; результати переписів населення та обліку худоби. З фонду 160 «Галицька крайова фінансова дирекція» почерпнуто відомості про стан маєтків, з фонду 165 «Крайовий комітет» - про заснування шкіл. У фондах 206 і 348 містяться матеріали про діяльність товариств «Рідна школа» та «Просвіта». Лісогосподарські справи досліджено на основі фонду 169 «Галицька дирекція лісів і державних маєтків». Обліки земель знаходяться у фонді 186 «Крайова земельно-податкова комісія». У фондах 242, 255 і 275 виявлено документи про видобуток та переробку нафти.

Окремі матеріали отримано з фондів відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України, в архіві Інституту народознавства НАН України, окремих державних архівах західних областей України. Зокрема, у фонді 2 «Станиславівське воєводське управління» Державного архіву Івано-Франківської області зберігаються документи, звіти та інформації усіх відділів. У матеріалах загального відділу виявлено повітові економічні звіти. Документи відділу праці й охорони здоров'я наводять відомості про якісний склад медперсоналу, мережу амбулаторій, динаміку захворювань, а адміністративного відділу - технічні характеристики та економічні показники нафтовидобування, будівництва вузькоколійок, лісопильних заводів тощо. Матеріали для аналітичних студій виявлено у повітових фінансово-господарських і статистичних звітах. Документи про сільське господарство дали змогу проаналізувати структуру та розподіл земельних ресурсів, валовий збір основних культур, кількість худоби. У фонді 47 «Станиславівське окружне видобувне управління» знаходяться матеріали про нафтопромисли. Фонд 262 «Станиславівський інспекторат праці» містить інформацію про стан дотримання трудового законодавства на склозаводах, тартаках і цегельнях. У фондах 369 і 370 утримуються детальні відомості про діяльність туристичних товариств.

Важливу конкретно-історичну інформацію виявлено в періодичних виданнях («Буковина», «Галичанинъ», «Діло», «Кооперативне молочарство», «Сільський господар» та ін.), календарях і путівниках. Відомості про ремісників, торгові об'єкти, промислові підприємства вибрано з «Адресних книг Польщі». З шематизмів отримано матеріали про церкви, етнічний і релігійний склад населення тощо. Детальну інформацію з соціальної сфери й господарства дали щорічники, довідники, енциклопедії й словники.

Досягнення поставлених перед дослідженням завдань стали можливими завдяки удосконаленню та деталізації теоретико-методологічних основ студій такого типу. Господарська діяльність і пов'язані з нею соціально-демографічні процеси потребували детальних досліджень на різних рівнях у процесі історичного розвитку, конкретних форм становлення і функціонування економічних систем з урахуванням національних, природних, політичних та інших особливостей. Вивчення Гуцульщини цілком вписується в проблеми історичної регіоналістики, що останнім часом актуалізована в історичній науці.

Основними аспектами студій історії господарської діяльності було вивчення: динаміки соціально-економічних систем на різних етапах еволюції суспільства; сфер і галузей господарства, економічних процесів; особливостей міжнародного співробітництва та трансформації господарства на тлі суспільно-політичних змін.

У дослідженні регіональної специфіки застосовано просторово-часовий, генетичний, проблемний та інші методологічні підходи. Особливої уваги потребували дослідження виробничої та невиробничої сфер господарства, для чого застосовано максимально можливу кількість методів досліджень з різних галузей знань. Структура досліджень соціальної сфери включила кілька груп питань, що вимагали їх комплексного вивчення: систему освіти, стан охорони здоров'я, сферу послуг тощо. У межах демографічних досліджень вивчено етноконфесійні особливості регіону. Найбільше методів і способів вирішення окреслених завдань застосовано при вивченні промисловості, транспорту, сільського господарства. При тім варто зазначити, що їхню характеристику проведено за методиками, притаманними економічній географії та економіці з відповідним набором методів досліджень.

Загалом же в роботі використано науковий інструментарій не лише історії, але й економічної історії, історичної демографії, соціально-економічної географії, статистики та ін. У ході студій враховано особливостi сучасної багатогранної методологiї: цiльову спрямованiсть; творчий пiдхiд; плюралізм думок; єднiсть соціального i господарського пiдходiв до розв'язання основних завдань. Для пiзнання соцiально-економiчних процесiв застосовано як загальнонауковi (системно-структурний; історичний; історико-порівняльний; статистичний та ін.), так i спецiальнi методи. Важлива роль належала системному підходу, що потребував вивчення внутрішніх структурно-функціональних, причинно-наслідкових, ієрархічних, прямих i зворотних зв'язків. Саме їх пiзнання дало змогу виявити складні процеси розвитку виробничих відносин, з'ясувати природу економічних процесiв i явищ. Однією з проблем було поєднання кількісного і якісного аналізу, за допомогою якого отримано важливі для подальшого трактування показники з демографії, економіки, діяльності ремісників тощо. У процесі студій широко використано методи логічного та історичного підходу, аналізу i синтезу, порівнянь, завдяки чому стало можливим встановлення реального стану справ у господарстві краю порівняно з іншими регіонами. Науковому дослідженню сприяли й спеціальні методи, зокрема, наукової абстракції, завдяки чому відтворено систему ведення лісового господарства, хроніку діяльності тартаків, солеварень тощо. Важливе значення мали й такі історичні методи дослідження, як хронологічний, синхронний і періодизації.

Всебічне застосування комплексу загальнонаукових і спеціальних методів дослідження та джерел стало важливою передумовою об'єктивного вивчення складних соціально-економічних процесів західного регіону України.

У другому розділі «Соціально-демографічні процеси» обґрунтовано межі поширення та систему розселення гуцулів (2.1), охарактеризовано демографічні особливості регіону (2.2), показано систему освіти й охорони здоров'я (2.3-2.4), встановлено взаємозв'язок суспільно-політичних процесів та соціально-економічних умов розвитку господарства (2.5).

У 1772-1918 рр. гуцульські землі належали до Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) імперії й адміністративних країв - Галичини, Буковини і Закарпаття. За поділом 1867 р. населені пункти Гуцульщини увійшли до складу Коломийського, Косiвського, Надвiрнянського й Вижницького повітів і Марамороської жупи. Після розпаду Австро-Угорщини (1918) і поразки Західно-Української Народної Республіки Буковина відійшла до Румунії, Галичина - до Польщі, а Закарпаття - до Чехословаччини.

На Гуцульщині встановлено близько 220 населених пунктів і присілків, у яких проживали в основному українці, поляки, євреї, німці та інші національності. З 1880 до 1910 рр. кількість населення поступово зростала, однак зменшилося число українців і збільшилося поляків. У 1900-1910 рр. спостерігався різкий спад кількості німців та євреїв. Досить істотні кількісні та якісні зміни відбулись у період з 1910 до 1921 рр., причиною яким була Перша світова й українсько-польська війни. Загальна кількість населення скоротилася на 30 тис. осіб, зокрема українців і поляків. Після 1921 рр. кількість населення зросла на третину, проте зменшилося число поляків, німців та євреїв.

Поліконфесійним був склад населення. У 1874-1886 рр. кількість римо-католиків (4-6 %) та греко-католиків (80-82 %) не зазнала змін. У 1900 р. переважну більшість складали греко-католики, кількість яких збільшувалася від передгір'їв у гори; римо-католики були малочисельними і проживали в передгір'ях та промислових центрах. Іудеї складали значний відсоток у містечках, промислових і туристичних центрах. Загалом, поступово зменшувалася чисельність греко-католиків і зростала - римо-католиків й іудеїв. У 1930-х рр. зафіксовані православні - політемігранти і біженці з УРСР.

У другій половині XIX ст. у регіоні сформувалася мережа державних, громадських, церковно-релігійних і приватних навчальних закладів, однак 94 % населення були неграмотними. 1882 р. на галицькій Гуцульщині функціонувало 78 державних (64 - українські) та чотири приватні школи. На Закарпатті лише у Рахові та Ясінях діяли державні школи з викладанням «русинської» мови. 1905 р. у регіоні нараховувалося понад 200 шкіл, у більшості з яких навчання велося українською. Освітній рівень школярі могли покращити у Коломийських (польська й українська) і Вижницькій гімназіях.

На початку XX ст. внаслідок укрупнення та політики місцевої польської влади скоротилася загальна кількість шкіл. Із 1919 р. введено обов'язкову початкову освіту, внаслідок чого зросла кількість початкових шкіл, у половині з яких навчання велося польською мовою. За режиму Ю. Пілсудського навчання українською мовою велося лише у чотирьох відсотках шкіл; 2/3 були двомовними. На Буковині після 1918 р. частину шкіл закрито, в існуючих навчання велося румунською мовою. З ініціативи «Рідної школи» зростала кількість приватних шкіл з гуртковою системою навчання. 1932 р. діяло понад двісті шкіл, внаслідок чого на половину зменшився відсоток неграмотних. Серед студентів у вищих навчальних закладах лише шість відсотків становили українці. У 1938-1939 рр., із проголошенням автономії, а згодом незалежності Карпатської України, українські гімназії діяли у Рахові та Великому Бичкові.

На хід та особливості соціально-економічного розвитку регіону значний вплив мали стан охорони здоров'я, захворюваність населення тощо. Влада недостатньо дбала про медичне забезпечення; край був епіцентром поширення епідемій, що, поряд з важкими умовами життя, ставали причинами найвищої у Австро-Угорщині наприкінці XIX ст. смертності (40 осіб/1000 мешканців). Понад половину всіх летальних випадків приходилося на дітей до 14 років, у т.ч. чверть складали немовлята. Епідемії холери та дизентерії 1890-х рр. принесли тисячі жертв. Від епідемії тифу в середині 1920-х рр. у кожному селі щоденно помирало до десяти осіб. Великої шкоди завдавали венеричні захворювання, для лікування яких відкривалися спеціальні лікарні. Найгірший стан був на Закарпатті, третина сіл якого не входила до складу лікарських округів; один лікар обслуговував понад двадцять тисяч осіб. На початку XX ст. у краї діяло п'ять лікарень і 17 аптек, практикувало більше ста лікарів та акушерок. Через двадцять років кількість медперсоналу зросла на десять відсотків; почали практикувати стоматологи.

Незважаючи на занедбаність соціальної сфери, у різних частинах регіону виникали національні громадські організації й політичні партії, що мали безпосередній чи опосередкований вплив на розвиток господарства, освіти та культури. Одним із найкращих способів досягнення соціально-економічного добробуту регіону українці й поляки вбачали у кооперативах, які швидко утворили розгалужену мережу.

У третьому розділі «Лісове господарство та використання лісів» проаналізовано систему ведення лісового господарства (3.1), технологію розробки лісових угідь, транспортування ріками та суходолом деревини (3.2; 3.4), переробки її на тартаках (3.3) та стан охорони природи (3.4).

Промислове використання лісів найбільшого розвитку набуло саме у досліджуваний період. У 1848 р. ліси Гуцульщини належали Крайовій управі лісів у Львові, 1850-1860 рр. перейшли в розпорядження Станиславівської дирекції фінансів. 1873 р. створено Галицьку дирекцію лісів і державних маєтків з центром у Болехові, відтак (1881-1918) - у Львові. У 1919-1920 рр. лісами опікувався Головний заряд державних маєтків, 1920-1924 - Міністерство рільництва, яке через департамент лісів керувало Окружними зарядами, внаслідок чого на Гуцульщині діяло 19 надлісництв та 57 лісництв. З 1924 р. ліси перебували під юрисдикцією Львівської дирекції державних лісів.

У 1870-1880 рр., маючи лише чверть площі Східної Галичини, Гуцульщина володіла 42 % державних лісів і 34 % - лісових угідь всіх форм власності. До 1923 рр. площа лісів дещо скоротилася. Породний склад практично не зазнавав змін, що вказувало на якісну працю лісівників щодо збереження корінних типів лісу. Таксова вартість лісів складала понад 13,2 млн зол.; вирубка (0,5 млн м³/рік) компенсувалася значним річним приростом деревини (1,8 млн м³) і лісовідновленням. Проводилися обліки й селекційний відстріл представників фауни. У 1930-х рр. польська влада вперше застосувала лісовпорядкування: лісові масиви поділено на квартали з наскрізною нумерацією, складено детальні карти.

На лісорозробках застосовувалися традиційні прийоми і способи ручної заготівлі деревини. До початку XX ст. основним способом транспортування деревини на далекі відстані був сплав ріками, де застосовувалися новітні в Європі технології. У басейнах рік Ч.Черемош, Прут і Бистриця Надвірнянська споруджено 28 водосховищ та шість решіток; на р. Черемош у с. Устеріки функціонував лісосплавний комплекс. Протягом 1870-1880 рр. у басейнах рік Серет, Сучава та Б.Черемош споруджено 15, а на Білій і Чорній Тисах та Косівській - 16 водосховищ. Будівництво вузькоколійок на початку XX ст. практично припинило сплав лісу Прутом і Бистрицею. У міжвоєнний період ріками щороку сплавляли до 0,4 млн м³ деревини. Після повені 1927 р. сплав лісу відбувався лише на третині гребель.

Одночасно з веденням традиційного лісового господарства відбувалася й часткова переробка деревини, більшість якої у круглому вигляді вивозилася за межі краю. Основними підприємствами з переробки деревини були водяні, а з 1873 р. - й парові тартаки. Найрозвиненішими у механічній обробці деревини вважалися долини Пруту та Бистриці Надвірнянської, де 1877 р. діяло десять тартаків (50 тис. м³/рік). Державні тартаки краю становили менше 1,5 % від їх кількості у Східній Галичині. У 1880-х рр. і цей показник зменшився, однак учетверо зросло число парових тартаків. У 1910 р. функціонувало близько двадцяти тартаків, а тартак З. Кляйна належав до найкращих галузевих підприємств Галичини. У міжвоєнних роках діяли десятки невеликих і декілька потужних тартаків (тартак «Микуличин» входив до переліку кращих у Польщі). Провідними були й тартаки у Берегометі та Великому Бичкові, де функціонував й єдиний на Гуцульщині лісохімічний завод. 1924 р. діяло до сорока, 1929 р. - понад 50 тартаків різних форм власності, що переробляли до 0,5 млн м³/рік деревини. У міжвоєнний період за рахунок укрупнення та механізації виробництва випуск продукції зріс у декілька разів.

Охорону природи здійснювала лісова охорона, а контролювали лісові інспектори й поліція. 1921 р. створено резерват «Чорногора» (447,5 га), площу якого 1932 р. збільшено до 1520,5 га. 1923 р. заповідними стали 94,1 га тисових заростей у Княждворі, на Закарпатті виділено резервати: на схилах гір Піп Іван Марамороський і Говерла (242,5 га), у Широколужанському масиві (1024,5 га). Під опіку Греко-католицької церкви взято 75 тис. га лісових угідь Ґорґанів, що дало можливість українським натуралістам проводити природоохоронну й наукову діяльність.

Система ведення лісового господарства, лісопереробка та охорона природи стали важливим підґрунтям для соціально-економічного розвитку регіону, сприяли виникненню та популяризації народних промислів і ремесел, збільшенню об'ємів внутрішньої торгівлі та експортно-імпортного обміну.

У четвертому розділі «Видобування та переробка місцевих природних ресурсів» проаналізовано стан розвідки корисних копалин (4.1), технологічні й організаційні методи і способи видобування і переробки нафти, солі, будівельних матеріалів (4.2-4.3), скловиробництва (4.4).

Край був багатим промисловими запасами корисних копалин: потужні нафтові родовища розвідано у Слободі Рунгурській, Биткові, Пасічній, Чорному Потоці і Космачі; менілітові сланці виявлено поблизу Делятина, буре вугілля - у Рожневі й Вижниці; поклади гематитів і магнетитів були відомі у Пасічній, Рахові й Косівській Поляні, мангану - у Чивчинах. З неметалічних копалин за ресурсами й різноманітністю вирізнялися будівельні матеріали й хімічна сировина. Значними були промислові поклади будівельного каменю, мармуру, гравію, гончарних глин. З хімічної сировини важливе значення мали кухонні солі Делятина, Ланчина, Косова та Качики. У бальнеології використовувалися мінеральні води Квасів, Буркуту й Косова.

Промисловий розвиток краю особливо стимулював видобуток нафти. Першу свердловину пробурено 1771 р. у Слободi Рунгурськiй, де у 1880-х рр., завдяки застосуванню парових машин та глибокого буріння, їх діяло близько 300. Наприкінці XIX ст. Слобідська нафтова копальня та Печенiжинська рафiнерiя займали лідируючі позиції у Європi. Нафту здебільшого транспортували возами, а з 1886 р. - залізницею. Копальні покращували інфраструктуру: будували адміністративні, житлові, жандармські та поштові приміщення, крамниці. Щороку видобувалося до 10 тис. т нафти, побудовано ряд рафінерій, започатковано виробництво парафiнових свiчок.

Пошукове буріння на Битків-Пасічнянському родовищі розпочалось у 1886 р., промисловий приплив нафти отримано 1899 р. До Першої світової війни на промислі щорічно видобували до 37 тис. т нафти. Рафінерія у Надвірній, до якої з Биткова і Пасічної проведено нафтопровід, наприкінці 1920-х рр. щорічно переробляла до 500 т нафти, а після закриття Печеніжинської рафінерії (1928) - до 12 тис. т сирцю. У 1918-1925 рр. у щорічний видобуток збільшився з 18 до 42 тис. т. З 1927 р. розпочався регулярний видобуток газу (36 млн м³/рік). Загалом на Гуцульщині видобуто понад 1200 тис. т нафти (Битків-Пасічна - 850, Слобода - 358, Космачі - 26).

До середини XIX ст. сiль продукували державні солеварні у Косові, Делятинi, Уторопах i Ланчинi. Внаслідок обмеження урядом використання більшості соляних джерел 1810 р. сiль видобувалася на чотирьох відсотках родовищ, 1860-1875 рр. - лише на двох. У другій половині XIX ст. основними виробниками стали солеварні у Делятині (2,3-6,4 тис. т), Косові (2,8-5,5), Ланчині (2-4,5) і Качиці (3 тис. т). Більшість продукції вивозилась у різні регіони Австро-Угорщини або експортувалася. На солеварнях щоденно працювало до 250 робітників і 20 фахівців. На виварювання солі щорічно використовували 15-25 тис. м³ дров. Наприкінці століття собівартість кілограма солі становила півтори, а реалізаційна ціна - дев'ять крейцерів. У 1772-1892 рр. продукція солеварень збільшилася на 15 %, завдяки чому припинилися поставки в Україну та Східну Польщу російської солі. У міжвоєнний період видобуток солі значно скоротився (до 11 тис. т).

До XX ст. у великих селах і містечках діяли неефективні цегельні й лише після Першої світової війни, коли на Гуцульщині почалося масове будівництво відпочинкових закладів і світських споруд, влаштовано потужні цегельні і дахівкарні. У Ямній, Трибушанах і Пасічній діяли кам'яні кар'єри, в усіх передгірних селах - гравійні та піщані. Виробництво скла розпочалося на початку XIX ст. у Горішньому та Середньому Майданах. 1885 р. скляні гути функціонували ще й у Микуличині та Трибушанах. Вироби були низької якостi, лише у Микуличинi вироблялося високоякiсне вiконне скло, що не поступалося богемському. Ріст промисловості, необхідність вивозу сировини та продукції потребували якісних шляхів сполучення, насамперед шосейних доріг і залізниць.

У п'ятому розділі «Транспортні шляхи» розглянуто проблеми будівництва та функціонування шляхів сполучення, особливості й принципи здійснення пасажирських і вантажних перевезень (5.1-5.2), встановлено умови та визначено специфіку діяльності вузькоколійних залізниць (5.3).

На початок досліджуваного періоду більшість доріг були возовими, однак функціонували вже державні тракти з Керешмезе до Станиславова, з Коломиї до Кутів та з Косова до Снятина. У 1870-х рр. розпочато будівництво доріг уздовж рік, проте до 1885 р. якісні шляхи були лише з Коломиї через Кути і Вижницю до Берегомета і з Станиславова через Делятин до Коломиї. Дорожнє господарство розвивалося вкрай повільно і неякісно, оскільки будівництвом і ремонтом шляхів сполучення займалися селяни, виконуючи дорожню повинність. Розвиток автомобільних шляхів, що зупинив вибух Першої світової війни, відновився у 1920-х рр. Автобусне сполучення відкрито на початку XX ст., а регулярні рейси - з 1912 р. У 1935 р. прокладено вісім автобусних маршрутів, введено місячні абонементи та сезонні тарифи.

Конкуренцію шосейним дорогам складали залізниці, які здешевлювали транспортні послуги та збільшували вантажопідйомність. Перші залізниці збудовано 1860-1880 рр., а основна мережа споруджувалася наприкінці XIX ст. Будівництво ліній Станиславів - Воронєнка - Керешмезе - Великий Бичків, розпочате 1893 р., супроводжувалося покращенням соціальної інфраструктури - відкрито поштові уряди та телеграф. Протягом року збудовано основні ділянки дороги, мости та вокзали. 21 жовтня 1894 р. по новозбудованій дорозі пройшов пробний поїзд, а 19 листопада відбулось її офіційне відкриття. У долині Пруту збудовано вісім арочних кам'яних мостів, найбільшим з яких був у Яремчі, довжиною 190 та висотою 23 м. Центральна 65-метрова арка над Прутом вважалася найбільшою у Європі.

Із кінця 1894 р. на залізниці Станиславів - Воронєнка встановився регулярний рух пасажирських поїздів: щоденно курсували два поїзди, а на вихідні - додатковий для послуг відпочиваючих. Залізницею здійснювалися й вантажні перевезення, основу яких становили деревина і пиломатеріали, зерно та картопля, будівельні матеріали, худоба, продукти харчування, нафта та нафтопродукти. Щорічні прибутки залізниці складали понад 140 тис. корон (доходи - 400 тис. корон). На межі століть залізницями щороку перевозилося до 180 тис. пасажирів і понад 100 тис. т вантажів. Витрати на забезпечення залізничних перевезень зросли на третину, доходи та прибутки - на чверть.

Важливою промисловою лінією був відтинок залізниці Коломия - Слобода Рунгурська, якою перевозилися нафта, деревина і пасажири. Відтинок Делятин - Коломия (28,9 км) прокладено в 1896-1898 рр. До Першої світової війни введено в дію й залізницю Неполоківці - Вижниця.

До системи залізниць було адаптовано і вузькоколійки, призначені, насамперед, для перевезення сировини і робітників. Перша з них (Ворохта - Форещанка) почала функціонувати 1895 р. Загалом діяло десять вузькоколійок загальною довжиною 208,4 км. Створена впродовж тридцяти років мережа шосейних шляхів сполучення і залізниць інтенсифікувала розвиток ресурсних галузей промисловості та сприяла розвою рекреації й активних видів туризму.

У шостому розділі «Будівництво» розглянуто особливості та технології спорудження традиційного сільського, міського й полонинського житла і господарських споруд (6.1), особливості поширення і спорудження храмів (6.2), принципи міської забудови (6.3). У XIX ст. більшість сіл не мали вигляду відокремлених поселень, а будинки розташовувалися хаотично на схилах гір далеко одні від одних. Рядові та вуличні поселення виникли у середині ХIХ ст. Центр села складали церква та громадські будівлі.

Гуцульське житло розвивалося від однокамерної кліті (колиби) та двокамерної стаї. Перша була характерна для постійних і сезонних житлових будинків; друга - лише для сезонних. Виділялися два типи забудови садиб: відкритий двір з незв'язаними чи частково зв'язаними будівлями; замкнутий двір (ґражда). Для будівництва використовували смереку, рідше - ялицю й бук зимової рубки. Фундамент складався із великих каменів по кутах, між якими вкладалися менші. На нього ставили підвалини; стіни виконувалися в угли. З'єднання зрубів, які збирали з кругляків, протесів чи тесанців, відбувалося в замки чи в кані. З початку XX ст. значного поширення набуло будівництво у стовпи в заміт зі штукатуркою і шалюванням стін. Верхи стін скріплювали платвами; стелі влаштовували з протесів чи дощок. У житлових будинках влаштовували долівки або підлоги. Перед входом будували піддашшя або ґанки, які виконували роль господарських приміщень, влаштовували дерев'яні або кам'яні східці. Будівлі мали, як правило, чотирисхилі дахи, що виконувалися на кізлах. Поширеними для утримання свійських тварин були окремо розташовані стайні. Ями та пивниці мурували з каменю. Садиби й цілі хутори обгороджували воринням, рідше - штахетником чи муром.

Полонинські будівлі мали свої особливості, пов'язані з умовами життя і побуту пастухів. Зустрічалися чотири типи житлових будівель: стаї, колиби, застайки і зимарки. В залежності від виду худоби на стійбищах споруджували різноманітні господарські споруди: корівники, телятники, ягнятники, кошари, окіл, струнку, кучу, валів, спеціальні доїльні, загороди тощо.

Міське дерев'яне будівництво відрізнялося від сільського. Загальний розподіл, план і форми будов мали ознаки епохи ренесансу. Міський будинок, зазвичай, споруджували довгим, що своєю вузькою стороною (мала два-чотири вікна) виходив на вулицю. Вздовж будови влаштовували довгий проїзд чи прохід у внутрішній двір. Подекуди особливістю будов були відкриті входи на колонах, вздовж фасаду - піддашшя і ґанки. У великих будинках влаштовували й мансарди. Дахи виконувалися у двох площинах з заломами і досить розвиненим фронтоном. Загальні принципи будівництва (план забудови, інтер'єр і екстер'єр) мурованих споруд базувалися на європейських архітектурних стилях.

Церковне будівництво найширшого розвитку набуло у XVIII-XIX ст. Більшість церков збереглися у первісному вигляді, частина перебудовувалася чи відбудовувалася наприкінці XIX - початку XX ст. Всі храми вирізнялися вишуканою архітектурою та самобутнім інтер'єром. Географія хрестовидних церков не замикалася на Гуцульщині: такі ж храми будували на Покутті, Подніпров'ї та Слобожанщині. Існували й тридільні та середньогуцульські хрестовидні типи церков. На межі століть розміри церков збільшили за рахунок нави і рамен. У формуванні хрестовидного типу церков велике значення мала техніка дерев'яного будівництва. Застосовували два типи хрестовидного плану на основі зрубу, в основі якого лежав грецький хрест, складений з п'яти квадратів (прямокутників). Об'ємне вирішення церков (172 споруди), переважно, одно- (понад 85 %), три- (7 %) та п'ятиверхе (5 %). У малих селах церковне будівництво починалося зі спорудження незначних за розмірами та примітивних за формою прямокутних у плані споруд. У великих селах будували вже хрестовидні церкви. Найстаріші одноверхі церкви XVIII-XIX ст. були поширені у гірській та прилеглій до неї передгірній частині. На рівнинних просторах з'явилися триверхі церковні споруди. Такий стан тривав до початку XX ст., коли на їх місці стали до ладу п'ятиверхі. У 1930-х рр. вперше побудовано двоверхий бойківський храм. Освячення більшості церков відбувалося восени та влітку. Найбільше церков названо в честь Різдва та Успіння Пречистої Діви Марії, Святого Архистратига Михаїла.

У сьомому розділі «Традиційне ведення сільського господарства» визначено тенденції і механізми провадження земельних відносин, стан ведення землеробства (7.1) і тваринництва (7.2), зокрема полонинського господарства (7.3). Населення володіло незначними площами земель сільськогосподарського призначення, зокрема, орними. Скасування панщини привело до господарської самостійності заможного селянства, яке могло використовувати працю селян-боржників чи найману працю. Безземельні й малоземельні селяни були приречені на голодування. З середини XIX ст. активніше пропагувалися агротехнічні знання, проте в умовах існуючих аграрних відносин рівень культури землеробства і тваринництва підвищувався вкрай повільно. Поступово запроваджувалися фабричні знаряддя праці, а наприкінці 1870-х рр. з'явилися механічні машини. До 1900 рр. загальна площа селянської землі збільшилася майже вдвічі (3 га), однак, враховуючи значний приріст населення, у розпорядженні кожної родини її залишилося лише чверть. Площа орних земель на одну родину становила: 0,4 га - в горах та 0,6-0,9 га - у передгір'ях. У передгір'ях переважали рілля та сіножаті, у горах - луки й пасовища. Урожайність сільськогосподарських культур була найнижчою у державі, а ціни на продукцію - відчутними для сімейного бюджету.

На межі століть майже 90 % усього селянства були малоземельними та безземельними; значна кількість селян хоча й володіла землями, однак вони не були основним засобом існування, тому прогресувало заробітчанство. У міжвоєнний період сільське господарство залишалося досить примітивним. На початку 1920-х рр. селяни мали у своєму користуванні незначну площу ріллі, посилювалися позиції заможних польських господарів, які, скуповуючи землі, збільшували свої маєтності до сотень гектарів. Аграрні реформи не дали селянам-українцям очікуваного результату. У міжвоєнний період лише десята частина всієї землі була орною; сіножаті займали 17 %, пасовища і полонини - 36 %. Невеликі передгірні ділянки засівали житом, ячменем, кукурудзою, вівсом і льоном; вирощували картоплю й бобові. У 1930-х рр. урожайність жита складала 10 ц/га, пшениці - 9, ячменю - 6,5, картоплі - понад 50 ц/га. Дві третини селян мали у своєму розпорядженні земельні ділянки площею до двох гектарів. Землеробство частково деградувало: знизилися продуктивність землі, виробництво товарної продукції, відбулися негативні зміни в галузевій структурі. Певне піднесення спостерігалося наприкінці 1930-х рр., однак сільське господарство не перевищило довоєнного рівня.

Такі ж тенденції і примітивні технології виробництва були притаманні й тваринництву. У другій половині XIX ст. кількість худоби практично не збільшилася, особливо у дрібних селянських господарствах. 1889 р. регіон потерпав від посухи, внаслідок чого довелося вирізати п'яту частину великої рогатої худоби і третину овець. Повільно розвивалася ця галузь і на межі століть, причиною чому була недостатня кормова база: загальна кількість худоби (понад 300 тис. голів) збільшилася на третину, великої рогатої худоби - удвічі. Кількість коней була приблизно однаковою по всіх повітах; у горах переважала велика рогата худоба й вівці. У міжвоєнний період спостерігався незначний ріст поголів'я; широкого розвитку набуло вівчарство.