Випас худоби, переробка молока, заготівля сіна були основними заняттями гуцулів. Худоба окрім м'ясо-молочної продукції давала й іншу користь - з її окремих частин виготовляли побутові речі. Розвитку гірського тваринництва сприяли наявність пасовищ і, починаючи з кінця XIX ст., інтенсивне ведення лучного господарства, що забезпечувало худобу взимку фуражем. У галицькій Гуцульщині найбільшими були комплекси полонин в околицях Жаб'я та Гриняви, у східній частині Чорногори, на межиріччі Пруту і Черемошу. На Буковині полонини займали схили хребтів Яровиця, Темнатик і Максимець, а на Закарпатті - західну частину Чорногори, Свидовець і Гуцульські Альпи. Влада і сільські громади мало уваги приділяли догляду за полонинами; лише на найприбутковіших з них застосовувалися раціональні методи ведення господарства: на полонинах Пожижевська і Данцеж відкрито дослідну станцію, на Смітєному і Гостеві споруджено зразкові бриндзарні й господарські споруди.

Жорсткою була боротьба за власність та право використання полонин, що часто призводила до конфліктів і відкритих виступів селян, зменшення поголів'я худоби. Селянські господарства руйнували й зростання податків і лихварство. У 1920-х рр. на галицькій Гуцульщині лихварі й торговці володіли майже третиною полонин. 1937 р. у долинах Пруту і Бистриці нараховувалося 60 полонин, власниками яких були селяни (45 %), сільські громади (24 %), євреї (16 %) та держава (13,5 %). У верхів'ях Черемошів і Серету випасали 29 полонин, з яких чотири належали державі, п'ять - громадам, трьома володіли гуцули, чотирма - євреї, двома - купці, решта були у спільному користуванні.

Незначна площа орних земель, низька урожайність, відсталі технології землеробства змушували селян більшу увагу приділяти тваринництву, особливо вівчарству, що забезпечувало їх харчами, товарною продукцією та сировиною для розвитку народних промислів та ремесел.

У восьмому розділі «Особливості розвитку та специфіка домашніх промислів і ремесел» висвітлено механізми, технології й статистичні показники ремісничого виробництва Гуцульщини (8.1), стан розвитку окремих народних промислів і ремесел: ткацтва (8.2), вишивальництва (8.3), обробки шкір і виготовлення з них ужиткових виробів (8.4), ковальства (8.5), столярства та різьбарства (8.6), писанкарства (8.7), гончарства (8.8), малопоширених видів - лозоплетіння, каменярства та ін. (8.9).

Розвиток ремісництва у Галичині у середині XIX ст. створив передумови для його розбудови на Гуцульщині, однак криза 1873 р. призвела до скорочення чисельності дрібних підприємств на половину. На межі століть у краї діяло понад 120 підприємств, а через десять років їх кількість зросла удвічі. Найбільше мешканців працювало у сфері торгівлі, пошитті одягу, ткацтві. Наприкінці 1920-х рр. чисельність офіційно зареєстрованих ремісників зросла до тисячі (14 на один населений пункт). Вона була мізерною на тлі держави і становила лише десяту частину кількості ремісників воєводства. Незареєстрованих ремісників нараховувалося у декілька разів більше.

Більшість населених пунктів за кількістю ремісників класифіковано як незначні (понад 75 %) і лише п'ять відсотків - як великі. Зустрічалися села, в яких не було жодного зареєстрованого ремісника. Понад 40 % спеціальностей мали низький рівень розвитку (до десяти ремісників); майже чверть професій були широко розповсюдженими і нараховували понад 50 майстрів. Найбільше діяло шевців, ковалів, різників, столярів, кравців, колодіїв і кушнірів, мало - квітникарів, каменярів і склярів. Понад третину всіх ремісників переробляли сільськогосподарську продукцію (переважали шевці та різники худоби); менше п'ятої частини усіх майстрів працювали у побутовому обслуговуванні (переважали кравці); таку ж частку становили майстри, що переробляли деревину, виготовляли товари повсякденного попиту і художні вироби (столярі, колодії, бондарі); з технічних спеціальностей (понад 10 % усіх майстрів) переважали слюсарі та ковалі; дещо менше спеціалістів працювало у будівництві, найменше - у кухарстві та кулінарії.

Укрупнення виробництва і податковий тиск призвело до скорочення кількості ремісників до 1930-х рр. утричі, незважаючи на сприяння українських і польських ремісничих цехів, шкіл, гуртків й кооперативів.

Найбільшого розвитку у краї досягло ткацтво, чиї вироби масово використовувалися у повсякденному житті, а окремі мали художню цінність. Процес удосконалення ткацьких знарядь і методів обробки сировини проходив вкрай повільно, тому у досліджуваний період зустрічалися архаїчні знаряддя і техніка обробки сировини. Наступ машинної індустрії призвів до занепаду ткацтва, кількість майстерень до 1880 рр. скоротилася удесятеро, суконне виробництво - втричі. Внаслідок цього виникли дрібні торгові підприємства, розвинулося скупництво, що привело до розладу народних промислів, позбавлення великої кількості майстрів власних верстатів і започаткування дрібних підприємств капіталістичного типу. На межі століть міськими ринками заволоділа привозна тканина і лише в селах збереглись осередки цього промислу. Ручним залишалося художнє ткацтво, насамперед килимарство.

Обробка шкір і виготовлення з них ужиткових виробів мали значне поширення. Кожен ґатунок матеріалу передбачав свої види сировини, спосіб і знаряддя вичинки, майстрів. Дублення та фарбування шкір на початку XX ст. проводилося у великих майстернях, а в 1930-х рр. проникло у села. Кушнірство мало винятково кустарний характер. У 1880-х рр. нараховувалося понад шістдесят, у 1920-1930-х рр. - кілька сотень кушнірів. Мистецький хист кушнірів проявився в оздобленні кожухів і кептарів, за декоруванням і колористикою яких виділено 14 їх типів. Шевство розвивалося у містечках, де був попит на черевики та чоботи; типове селянське взуття - постоли виготовляли майже у кожній родині. У Кутах і Вижниці майструвало понад 20 шевців високої кваліфікації. До кінця XIX ст. місцеві шевці забезпечували взуттям основну частину населення; фабричні вироби досить повільно проникали в села.

Кожне ремісницьке виробництво потребувало надання ковальських послуг з виробництва й ремонту інструментів і механізмів. З місцевого та привезеного металу майстри виготовляли знаряддя праці, виконували високохудожні роботи. В останній чверті XIX ст. внаслідок діяльності скупників практично припинилося виробництво художніх виробів із кольорових металів і в 1935 р. у краї нараховувалося лише сорок майстрів.

Витребуваним у регіоні було столярство - нараховувалося більше 1200 майстрів. Здавна шанувалися теслярі, які виготовляли пиломатеріали, будували житлові й господарські споруди. Колодії забезпечували потреби населення в колесах, корбах, полозах тощо. Зі середини XIX ст. поширилося виготовлення токарних виробів. Із деревообробних занять одним із найпоширеніших було бондарство, чим займалися майже в кожній родині. Найбільшого розквіту воно досягло у XIX ст., коли велику потребу у бондарних виробах мали рафінерії та солеварні. На початку XX ст. нараховувалося близько 200 зареєстрованих бондарів. Внаслідок значного поширення у 1930-х рр. металевих ложок свої позиції, за винятком декоративних виробів, втратило ложкарство. Різьбярство до середини XIX ст. залишалося на досить низькому художньому й технічному рівні. І лише відомі різьбярі Шкрібляки, М. Мегединюк і В. Девдюк збагатили їх новими художніми і технічними прийомами й спричинили розквіт цього ремесла. Оригінальністю й різнотипністю вирізнялися різьблені (писані) столи.

Жодне господарство не обходилося без побутових і мистецьких гончарних виробів. У другій половині XIX ст. розпочався спад виробництва, однією з причин чого була неспроможність гончарних виробів ручної роботи протистояти натискові фабричної металевої і фарфоро-фаянсової продукції. Кількість майстрів у останній чверті XIX ст. скоротилася ушестеро. Проте й діючі майстри були у повній залежності від скупників. Лише у Пістині й Косові, де побутували міцні традиції, керамічний промисел досяг розквіту.

У межах краю виготовлялися основні компоненти народного одягу, до чого спричинилося й кравецтво, що розвивалося у невеликих містечкових майстернях. Весь виробничий процес здійснювався вручну; швейні машинки ввійшли у практику на початку XX ст. У 1930-х рр. зміни, які відбувалися у традиційному народному вбранні, зникнення окремих його компонентів, вплинули на розвиток кравецтва, особливо міського. Його обсяги зменшилися із проникненням у побут одягу промислового виробництва. Народний одяг завжди оздоблювався різноманітними прикрасами - виробами з бісеру, більшість з яких виготовлялися у передгірних селах. Традиційно гуцули одягали вишивані речі, які виконувалися 12 видами техніки, в залежності від характеру і структури матеріалу.

Незначну географію, однак різнопланову специфіку виробництва та орнаментику, мало писанкарство. Розвитку каменярства сприяла діяльність чисельних каменоломень. Лозоплетіння побутувало у передгір'ях.

Ремісництво та народні промисли, створюючи додаткові робочі місця, забезпечували селян товарами повсякденного попиту. Виробництво змушувало майстрів об'єднуватися у спілки та кооперативи, що відіграли важливу роль у популяризації народних промислів і згуртуванні населення для вирішення суспільних проблем. Більшість своєї продукції ремісники реалізовували на ярмарках і ринках, високохудожні вироби - у закордонних крамницях.

У дев'ятому розділі «Сфера послуг» розглянуто особливості здійснення внутрішньої і зовнішньої торгівлі (9.1), надання поштово-телеграфних і банківсько-кредитних послуг (9.2; 9.5), рекреаційного використання території (9.3), організації харчування (9.4); розвиток кооперативного руху (9.5).

Завдяки вигідному географічному положенню Гуцульщина опинилася в центрі європейських фінансово-торгових потоків. Найбільшого розвитку торгівля набула у довоєнний період, занепаду - в 1914-1919 рр. У міжвоєнний період широкого розмаху набула роздрібна торгівля, що здійснювалася на ярмарках і торгах, у закладах торгівлі й харчування, при здійсненні міжрегіонального та міждержавного обмінів. Ярмарки і торги відбувалися на релігійні свята й напередодні Нового року в усіх повітових і промислових містечках. Щорічно проводилося до сорока спеціалізованих ярмарків: найбільше (по 5-6 разів на рік) - у Яблунові, Печеніжині й Делятині.

Наприкінці XIX ст. сформувалася мережа крамниць, запроваджувалися кав'ярні та ресторани. Наприкінці 1920-х рр. на один населений пункт у середньому припадало майже двадцять крамниць, хоча був ряд товарів, які продавалися лише у єдиній спеціалізованій крамниці, насамперед, у Надвірній (бетонні вироби, матерія, фарба) і Кутах (косметика, кошики). Кондитерські вироби реалізовувалися на курортах або поблизу них. За кількістю торгових точок майже дві третини сіл класифіковано, як незначні; лише чотири відсотки населених пунктів уважалися великими.

Найбільше крамниць зафіксовано у містах (Надвірна - 264, Делятин - 179, Косів - 138) і містечках (Печеніжин - 70, Яблунів - 60, Жаб'є - 59); по одній крамниці було у восьми селах. Діяли торгові заклади декількох спеціалізованих груп: комплексні, продовольчі (по 40 % від загальної кількості) та промислові. У комплексних крамницях переважали товари першої необхідності; рідше продавали будівельні матеріали і господарські товари. У промислових крамницях майже третина відводилася продажу будівельних матеріалів, менше - господарським товарам, одягу, взуттю і галантерейним виробам. У продовольчих крамницях реалізовувалися продукти харчування, спиртні напої й тютюн, сільськогосподарська продукція; мінімально - бакалійні та кондитерські вироби.

У закладах харчування переважала місцева кухня, хоча у ресторанах і кав'ярнях курортної зони з'являлися страви європейських народів. Харчування більшості місцевого населення здійснювалося у домашній обстановці на основі місцевих продуктів та сировини.

Гуцульщина мала постійні торговельні зв'язки з іншими регіонами держави та зарубіжжям. Розміри експорту до європейських країн були незначними через погане транспортне сполучення. До Угорщини вивозили худобу, полотно, сукно, кожухи, а звідти ввозили вино та тютюн. Поляки купували худобу, шкіри, пиломатеріали, ремісницькі вироби, вовну, сіль, фрукти. До Румунії везли шкіру, дерев'яний посуд, саморобні сукна, а звідти - волів, коней, виноград і горіхи. Торгові зв'язки з Бессарабією монополізували кутські вірмени, які вивозили пиломатеріали, вироби з ялівцю, скуповували там худобу і перепродавали її в Польщі та Угорщині. Гуцули продавали у Бессарабії смолу, мінеральну воду, шкіри та гончарні вироби. У Росію експортували деревину, пиломатеріали, шкіри, мінеральну воду. До Австрії, Німеччини й Чехії вивозили деревину та пиломатеріали, худобу, тваринницьку продукцію й сировину, овочі, фрукти, гуцульських коней. До Італії й Голландії відправляли сукно; у Сербії й Туреччині кутські вірмени продавали худобу і сап'ян. Шерсть експортували до Англії, Франції й Голландії. Дерев'яні вироби закуповував Ватикан, кедровий пиломатеріал - Ліван і Єгипет. З Молдавії ввозили зерно та виноград, з Чехії - сукно; в італійців закуповували скляне намисто, а у Туреччині - коней, постіль, тютюн і кукурудзу.

Розвиток окремих галузей господарства, підприємств з закордонним капіталом, організованого туризму зумовили надання поштово-телеграфних послуг. Перші поштові установи відкрито у середині XIX ст., а під час будівництва залізниці Станиславів - Воронєнка вони функціонували в усіх селах Припруття. У регіоні закладалися й філії багатьох фінансово-кредитних і страхових установ, споживчі, торгові та кооперативні спілки.

Джерелом доходів і покращенням зайнятості місцевого населення став туризм і відпочинок, однак через низький рівень сфери послуг і незадовільний стан доріг вони не набули масового характеру. Найбільший розвиток курортної справи припав на першу третину XX ст. Значним бальнеологічним центром був Буркут; на межі століть потужно розвивалася курортна справа в околицях Яремчі й Ворохти, де відкрито пансіонати, притулки, заклади харчування і відпочинку, створено кліматичні комісії. 1934 р. у Яремчі відбувся з'їзд суб'єктів туристичної індустрії Польщі. Розвиткові туризму сприяли як окремі особи української, польської і єврейської національностей, так і національні громадські організації, завдяки чиїй активності проводилися наукові студії; видавалися ілюстровані альбоми, листівки й календарі; будувалися туристичні бази і притулки; розроблялися і маркувалися маршрути; організовувалися розважальні атракції; відкрито музей у Жаб'ї.

Функціонування закладів розміщення туристів започатковано у другій половині ХІХ ст., однак Перша світова війна стала причиною їх занепаду. У 1920-х рр. тривала відбудова та перебудова, а вже всередині 1930-х рр. у краї діяла організована мережа рекреаційних закладів. Наприкінці 1930-х рр. найбільше закладів розміщення функціонувало у курортних місцевостях в околицях Яремчі: шість готелів і 106 пансіонатів (3,7 тис. місць); винаймалися й кількасот вілл (5 тис. місць). Послуги з харчування надавали пансіонати та більше десятка ресторанів, якими опікувався санітарний лікар. Для активних туристів створено п'ять притулків на 420 місць. Розширювалася мережа літніх відпочинкових таборів.

Туристичні перевезення здійснювали залізничний, автомобільний і гужовий транспорт, а з 1930-х рр. - ще й автобусами та вузькоколійками. Для урізноманітнення відпочинку організовувалися сплави ріками. Широкий спектр мала система розваг: відвідування музеїв Жаб'я і Коломиї, басейну в Косові; відпочинок у парках і заповідних об'єктах; рибалка й полювання. Туристи могли ознайомитися з місцевими звичаями й традиціями, елементами гуцульського фольклору. Особливо приваблювали зимові спортивні змагання, які організовували українські і польські клуби. Відпочинок у Карпатах популяризували польські й українські фотостудії, засоби масової інформації.

Система організованого туризму забезпечувала зайнятість населення, реалізацію сільськогосподарських і ремісничих виробів, розвиток сфери послуг, будівництва, розробку будівельних матеріалів.

У висновках підбито підсумки наукової розробки теми, конкретизовано результати дослідження. Аналіз стану розробки проблеми дає підстави констатувати, що в українській історіографії комплексна праця на означену тематику відсутня. Натомість існує великий комплекс джерел, що створює належне підґрунтя для міждисциплінарних узагальнень соціально-економічних і етноконфесійних трансформацій на Гуцульщині у новітню добу.

Результати узагальнень дозволяють дійти висновку, що ця частина західних земель України займала важливе місце у торгово-промисловому, ресурсному і туристично-рекреаційному потенціалі спершу Австро-Угорщини, а згодом міжвоєнної Польщі, загалом Центрально-Східної Європи.

І хоча край відзначався низьким рівнем медичного обслуговування, освіти, соціального захисту, однак був важливим економічним регіоном за ресурсами корисних копалин, відзначався лісовими масивами, курортами, мистецьким хистом ремісників. У першій третині XX ст. там функціонували передові підприємства Центрально-Східної Європи - тартаки у Надвірній, Берегометі, Делятині й Микуличині, Печеніжинська рафінерія, Делятинська солеварня, Великобичківський лісохімічний завод, гідротехнічні лісосплавні комплекси, курорти Буркут, Яремче та ін.

Дослідження підтвердило, що поселення гуцулів формувалися спонтанно і не створювали єдиної цілісності. Сільське та міське будівництво мало свої регіональні особливості. Селами переважали одноверхі церкви, що вирізнялися вишуканою архітектурою і самобутнім інтер'єром, у містечках діяли й інші культові споруди.

Природні умови та торгові шляхи сприяли поліетнічності населення. До Першої світової війни відбувався поступовий ріст населення; в окремих містечках у декілька разів зросла чисельність поляків й у десятки разів зменшилося число німців і євреїв. Після війни скоротилася чисельність українців і поляків та зросла - німців та євреїв. До кінця 1930-х рр. кількість населення зросла на третину, проте зменшилося число поляків, німців і євреїв. Паралельно змінювався й конфесійний склад населення.

Освіту здійснювали державні, громадські, парохіяльні і приватні навчальні заклади, збільшення кількості яких до кінця XIX ст. призвело до зменшення числа неграмотних. До Першої світової війни кількість шкіл зменшилася на третину, викладання у 5-6-класних школах велося на польській мові. У міжвоєнний період введено обов'язкову початкову освіту; дві третини початкових шкіл стали двомовними. Відкриття у 1930-х рр. семикласних навчальних закладів і гімназій позитивно вплинули на освітній рівень місцевого населення, внаслідок чого неграмотність скоротилася удвічі.

Медичне забезпечення у досліджуваний період було найгіршим у Австро-Угорщині, відтак Польщі, Чехословаччині та Румунії. До 1870-х рр. у кожному повіті працювали декілька лікарів та акушерок. У XIX ст. часті епідемії стали основними причинами найвищої у державі смертності. Висока дитяча й юнацька смертність зменшили середню тривалість життя. На десять тисяч осіб практикували 2-2,5 фахівці. У XX ст. стан медичного забезпечення покращився, зросла кількість аптек, лікарняних ліжок і медичного персоналу.

Певний вплив на розвиток господарства мали українські, польські й єврейські політичні організації та партії. Діяло й багато громадських організацій різного спрямування, окремі з яких сприяли покращенню культурно-освітнього рівня та ведення господарки місцевого населення.

Гуцульщина, займаючи чверть площі Східної Галичини, у XIX ст. володіла понад 40 % державних лісів і третиною лісів усіх форм власності. Лісистість складала понад 50 %. У державних лісах велося стале лісове господарство та планове використання лісових багатств на основі науково-обґрунтованого лісовпорядкування. Вирубка лісів не перевищувала річного приросту деревини. На лісорозробках застосовувалися традиційні прийоми і способи заготівлі деревини та заліснення. Лісосплав з передовими технологіями будівництва сплавних комплексів був основним способом доставки деревини до споживачів усього світу. На ріках побудовано низку водосховищ і лісосплавних комплексів, однак внаслідок будівництва вузькоколійок і катастрофічних паводків сплав лісу зменшився удвічі. Поступово збільшувалася кількість великих парових тартаків. У міжвоєнний період оголошено заповідні об'єкти.

Розвитку економіки, насамперед гірничодобувної та переробної галузей, сприяли розвідані у регіоні мінеральні ресурси. Битків, Пасічна та Слобода Рунгурська були основними центрами видобування нафти, переробку якої здійснювали рафiнерiї у Печенiжинi та поблизу Коломиї. Поступово акцент змістився на Битків-Пасічнянське родовище (з 1880-х рр.). У XIX ст. сіль виробляли чотири солеварні, більшість продукції яких експортувалася у Польщу й підросійську Україну. Будівельна сировина ефективно перероблялася кар'єрами, гутами, цегельнями та дахівкарнями.

Велике значення для розвитку промисловості мали шляхи сполучення. Будівництво шосейних доріг розпочалося у 1870-х рр.; з початку XX ст. на них діяло автобусне сполучення. Перші залізниці збудовано у 1860-1880 рр.; основна ж мережа сформована наприкінці XIX ст. З 1894 р. на них здійснювалися регулярні пасажирські й вантажні перевезення. Для перевезення сировини й робітників використовувалися й вузькоколійки.

До XX ст. загальна площа селянської землі збільшилася майже вдвічі, однак ріст чисельності населення зменшив орні угіддя кожної родини учетверо. Однією з найнижчих у державі була урожайність зернових і технічних культур. На межі століть більшість селян були малоземельними та безземельними, посилювалися позиції заможних селян. Певне піднесення землеробства спостерігалося наприкінці 1930-х рр., однак воно не змогло перевищити довоєнних показників. Стан тваринництва залишався стабільним, поголів'я худоби практично не збільшувалося, а у XX ст. дещо зменшилося. Розвитку тваринництва сприяли чисельні полонини, принципи та права використання яких часто призводили до конфліктів.

Низька зайнятість населення у промисловості викликала поступовий ріст ремісництва, за винятком періодів світових економічних криз, що зумовили скорочення чисельності дрібних підприємств і ремісників. На початку XX ст. значного поширення набули спеціальності, пов'язані з панівними галузями господарства - тваринництвом і лісовим господарством. Унаслідок укрупнення виробництва і подорожчання патентів кількість ремісників з довоєнного рівня до 1930-х рр. скоротилась утричі. Ці проблеми змушували майстрів об'єднувалися у ремісничі цехи та кооперативи.

Вироби місцевих майстрів і промислова продукція реалізовувалися на місці або експортувалися. Найбільшого розвитку торгівля набула на початку XX ст. Важливу роль відігравали спеціалізовані ярмарки і торги, активно розвивалися крамниці й заклади харчування. Більшість крамниць були комплексними, де реалізовувалися товари першої необхідності. Гуцульщина мала тривалі зовнішньоекономічні зв'язки з провінціями Австро-Угорщини та більшістю країн Європи, куди експортувала понад 25 видів товарів. Імпорт здійснювався, насамперед, з Туреччини, Румунії, Угорщини й Бессарабії.

Ріст промисловості, транспорту та рекреації зумовлював і стимулював виникнення й розвиток наприкінці XIX ст. поштово-телеграфних установ. Фінансові й страхові послуги надавали банки, кредитні спілки, позичкові каси й страхові компанії.

Розвиток туризму у середині XIX ст. гальмувався низьким рівнем сфери послуг, культури обслуговуючого персоналу та незадовільним станом доріг. Організації мандрівок з метою вивчення місцевих традицій і побуту сприяло українське національно-культурне відродження. Найбільший розвиток туризму припав на XX ст. Сотні закладів розміщення й харчування щорічно приймали до ста тисяч осіб. Організацію відпочинку здійснювали кліматичні комісії за сприяння українських і польських туристських товариств.

У соціально-економічному розвитку Гуцульщини другої половини XIX - першої третини XX ст. можна виділити чотири етапи:

Перший етап (до економічної кризи 1870-х рр.) характеризувався виникненням більшості населених пунктів за рахунок збільшення чисельності населення присілків та зимарок, де панувала суцільна неграмотність. Регіон вирізнявся незадовільним медичним забезпеченням, виникненням епідемій, що призводило до найбільшої у державі смертності. У цей період відбувалося будівництво більшості храмів, насамперед, Греко-католицької церкви. Гуцули вели екстенсивне сільське господарство, що вирізнялося убогими врожаями і значним поголів'ям худоби. Зароджувалися малоефективні промислові підприємства; значний розвиток мали невеликі приватні та потужні державні солеварні, що застосовували застарілі технології видобування і переробки сирівцю. Відбувалося становлення торгової мережі, міжрегіонального та міждержавного торговельних обмінів. Відокремленість від промислових центрів і специфічні умови проживання населення створили передумови для розвитку народних промислів і ремісництва.

Для другого етапу (остання чверть XIX ст.) характерне збільшення чисельності населення у передгір'ях та поблизу джерел природних ресурсів. Завдяки діям уряду й активності громадськості збільшувалася кількість освітянських закладів, що призвело до зменшення неграмотності населення. Надалі панувало незадовільне медичне забезпечення, виникали епідемії. Для цього етапу притаманне виникнення політичних партій і громадських організацій, окремі з яких мали вплив на соціально-економічний розвиток краю. Панувало екстенсивне сільське господарство. Будівництво парових тартаків й інтенсивна діяльність лісосплавних комплексів створили основу лісопереробної індустрії, яка функціонувала на базі сталого розвитку лісового господарства. Відбувалося удосконалення технiки розробки й експлуатації свердловин, очищення нафти і парафіну. Концентрація солеварень у руках держави призвела до скорочення малих солеварень і зменшення об'ємів продукції. Потужною інфраструктурою вирізнялися залізниці, що сприяли інтенсифікації промисловості і рекреації, зародженню поштово-телеграфної й фінансово-кредитної систем. Активно розвивалися торгівля і міждержавні торговельні зв'язки, відроджувалися ремісничі традиції.

Початок третього етапу (початок XX ст. - Перша світова війна) ознаменувався збільшенням чисельності населення, однак воєнні події призвели до його зменшення, масової еміграції й збільшення числа греко-католиків. Соціальні перетворення у державі підвищили рівень освіти, однак медичне забезпечення залишалося стабільно незадовільним. Активну позицію в освітянських і суспільно-політичних процесах проявляли політичні партії й громадські організації. Піку досягло тваринництво. Високотехнологічні тартаки сприяли покращенню зайнятості населення й інфраструктури, однак зменшували якість лісів. Сплав деревини вирізнявся передовими технологіями будівництва великих лісосплавних комплексів.

Iндустрiалiзацiя процесу видобування нафти сприяла відкриттю потужних нафтопереробних заводів. Функціонували й новітні солеварні з високою культурою виробництва, якістю продукції, дотриманням охорони праці і техніки безпеки. Сформована мережа шляхів сполучення стала головним чинником соціально-економічного розвитку регіону, створення матеріальної бази туризму і відпочинку, потужного розвитку торгівлі й експортно-імпортного обміну, створення і функціонування комунікацій. Населення, що не було задіяним на виробництві, у сільському господарстві чи сфері послуг, розвивало народні промисли.

Під час четвертого етапу (1920-1930-і рр.) відбувся ріст чисельності населення, зменшення числа греко-католиків і збільшення - римо-католиків й іудеїв. Діяльність шкільної мережі удвічі зменшила неграмотність. Активну громадянську позицію зайняли національні політичні партії та громадські організації. Збільшення чисельності медичного персоналу й зменшення епідемій дещо покращили санітарно-епідеміологічний стан.

Початок етапу характеризувався відбудовою житлових, культурних і господарських споруд, храмів, підприємств і залізничних мостів. Інтенсифікація сільського господарства не покращила загального стану справ у землеробстві й тваринництві. Відбувся незначний спад деревообробного виробництва. Внаслідок природних стихій і будівництва вузькоколійних залізниць зменшилися об'єми лісосплаву. Нафтова галузь переживала етап концентрацiї виробництва, зростання іноземних інвестицій, органiзації великих акціонерних товариств. Потужно експлуатувалося Битків-Пасічнянське родовище, ефективно діяв нафтопереробний завод у Надвірній; припинено діяльність Печеніжинської рафінерії. Наслідки воєн, державна економічна політика сприяли занепаду солеваріння, закриттю окремих солеварень чи неможливості їх конкурування з підприємствами Польщі.

Відбулися позитивні зрушення у рекреаційному комплексі, внутрішній і зовнішній торгівлі. Однак розвиток промисловості не вплинув на поступ ремісництва, що, завдяки кооперуванню, покращенню технологій виробництва, індивідуальних навиків, умінь та естетичних смаків майстрів славило край в усьому світі.

Таким чином, Гуцульщина поступово удосконалюючи специфіку та технології виробництва, фахові навики місцевого населення, займала важливе місце у ресурсному, промисловому, рекреаційно-туристичному і торговому потенціалі Центрально-Східної Європи.

Список опублікованих праць за темою дисертації

а) монографії:

Клапчук В.М. Гуцульщина та гуцули: економіка і народні промисли (друга половина XIX - перша третина XX ст.): монографія / В.М.Клапчук / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. Львів; Івано-Франківськ: Фоліант, 2009. 508 с. (40,68 ум. друк. арк.).