Розвиток ідеологічних концепцій і напрямків в Україні (від початку ХІХ століття до 1939 року)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“Ужгородський національний університет”

УДК316.75. 071 (477) „18/1939”

Розвиток ідеологічних концепцій і напрямків в Україні (від початку ХІХ століття до 1939 року)

Спеціальність 07.00.01. - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Ситник Олександер Миколайович

Ужгород 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка

Науковий консультант:

доктор історичних наук, професор

Вегеш Микола Миколайович,

ДВНЗ «Ужгородський національний

університет» МОН України,

завідувач кафедри політології

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук

Гай-Нижник Павло Павлович,

Інститут політичних і етнополітичних досліджень

імені І. Ф. Кураса НАН України,

старший науковий співробітник відділу

соціально-політичної історії

доктор історичних наук, професор

Савчук Борис Петрович,

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет»

імені Василя Стефаника МОН України,

завідувач кафедри туризму і краєзнавства

доктор історичних наук, професор

Федака Сергій Дмитрович,

ДВНЗ «Ужгородський національний університет» МОН України,

професор кафедри історії України

Захист відбудеться «10» вересня 2010 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 61.051.04 ДВНЗ «Ужгородський національний університет» за адресою: м. Ужгород, пл. Народна 3, конференцзал економічного факультету УжНУ.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці ДВНЗ «Ужгородський національний університет» за адресою: 88000, м. Ужгород, вул. Капітульна, 6.

Автореферат розісланий «28» липня 2010 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент М. Ю. Токар

авторитаризм ідеологема державність

АНОТАЦІЯ

Ситник О. М. Розвиток ідеологічних концепцій і напрямків в Україні (від початку ХІХ століття - до 1939 року). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - історія України. - Ужгородський національний університет. - Ужгород, 2010.

Дисертаційне дослідження присвячено аналізу теоретичних засад та розробці методологічних підходів стосовно формування та еволюції ідеологічних і напрямів в Україні. У дисертації здійснено комплексне дослідження сутності та особливостей розвитку ідеологічних концепцій і напрямків в Україні протягом періоду від початку ХІХ століття - до 1939 року. Концептуально обґрунтовано засади національної (державної) ідеології, визначені основні аспекти формування духовного й політико-правового потенціалу української нації, в контексті її державотворчого розвитку.

Розроблено авторську концепцію трансформації та реконструювання політичної й суспільної свідомості в напрямку побудови такої системи політико-ідеологічних цінностей і морально-етичних орієнтирів, котрі спроможні мобілізувати зусилля суспільства на розв'язання його поточних і кардинальних проблем, з урахуванням духовних традицій української нації та її досвіду державного будівництва.

Ключові слова: Україна, ідеологія, нація, держава, культурно-просвітницький рух, національний дух, політична думка, національна свідомість, більшовизм, тоталітаризм.

АННОТАЦИЯ

Ситник А. Н. Развитие идеологических концепций и направлений в Украине (с начала XIX века - до 1939 года). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01. - История Украины. - Ужгородский национальный университет. - Ужгород, 2010.

Диссертационное исследование посвящено анализу теоретических основ и разработке методологических подходов относительно формирования и эволюции идеологических направлений в Украине. В диссертации осуществлено комплексное исследование сущности и особенностей развития идеологических концепций и направлений в Украине в течение периода от начала XIX века - до 1939 года. Концептуально обосновано основы национальной (государственной) идеологии, определены основные аспекты формирования духовного и политико-правового потенциала украинской нации, в контексте ее государственно развития.

Исследовано становление и эволюция наиболее существенных и значимых идеологических форм в Украине. Показано особое значение философских, религиозных и политических аспектов в развитии идеологических направлений.

Установлено, что развитие идеологии происходит в тесной взаимосвязи с другими общественно-политическими явлениями. При этом существенной особеностью идеологии является ее способность исполнять функцию определяющего и консолидирующего фактора в обществе и государстве. Особенно важными являются содержание и характер той или иной идеологии. Поскольку именно от них в значительной мере зависит специфика реализации в общественно-политической и государственно-правовой сферах. Опыт мировой истории ярко свидетельствует, что только зависимость эволюци идеологии от духовных принципов и культурно-исторических традиций нации может обеспечить ее полноценное, цивилизованное розвитие, вне зависимости от переростания в разного рода тоталитарные формы.

Вследствие комплексного анализа развития идеологических концепций и направлений в Украине в период от начала XIX века - до 1939 года охарактеризировано их наиболее существенные особенности. Исследование дало возможность сделать ряд выводов. В частности, это касается того, что на протяжении всего исторического развития государственного строительства в Украине присущая украинцам склонность к индивидуальной свободе тесным образом соединялась с традициями народного самоуправления и демократично-республиканскими принципами общественно-политического устройства.

Отмечено, что конец ХІХ - начало ХХ столетия в Украине ознаменовались активизацией широкого спектра идеологических направлений и течений - от националистической до социалистической ориентации. Однако, значительная часть украинской нации, прежде всего основная ее часть - крестьянство, не была готова воспринимать прогрессивные политические идеи. Это было обусловлено рядом обстоятельств: слабой политизацией общества, низким уровнем национального самосознания, внешнеполитическими влияниями и т. д. Распространение идеологии на территории Украины имело традиционно силовой и искусственный характер, что было следствием, прежде всего влияния великодержавной шовинистической идеологии. Позже к этой тенденции присоединились социалистические идеологемы, основанные на марксизме. И хотя они не отвечали ни национальному характеру, ни национальному духу украинцев, усилиями руководителей Центральной Рады и Директории социалистическая идеология все же активно пропагандировалась в Украине. Непосредственным результатом этого стали чрезвычайно благоприятные условия для экспансии большевизма на украинских землях, со всеми вытекающими из этого последствиями. На протяжении всего периода существования Украинской Народной Республики так и не было создано государственную идеологию.

В целом, трансформация большевизма через «военный комунизм» в авторитаризм и тоталитаризм принесла для Украины не только ликвидацию государственности и независимости, главным итогом стала потеря многих миллионов жизней вследствии развязаной большевиками гражданской войны, голодовок и массовых репрессий. Усиление тоталитарной идеологии в обществе привело также к уничтожению духовности, национальной культуры, моральных основ общества.

Разработана авторская концепция трансформации и реконструкции политической и общественного сознания в направлении построения такой системы политико-идеологических ценностей и морально-нравственных ориентиров, которые способны мобилизовать усилия общества на решение его текущих и кардинальных проблем, С учетом духовных традиций украинской нации и ее опыта государственного строительства.

Ключевые слова: Украина, идеология, нация, государство, культурно-просветительский движение, национальный дух, политическая мысль, национальное сознание, большевизм, тоталитаризм.

ABSTRACT

Sytnyk A. M. The development of ideological concepts and trends in Ukraine (from the early nineteenth century - before 1939). - Manuscript.

Thesis for the degree of doctor of historical sciences, specialty 07.00.01. -History of Ukraine. - Uzhgorod National University. - Uzhgorod, 2010.

The research examines the theoretical foundations and methodological approaches to development on the formation and evolution and ideological trends in Ukraine. The author presents the integrated study of the nature and characteristics of ideological concepts and trends in Ukraine for the period from the early nineteenth century - before 1939. Conceptually grounded principles of national (state) ideology, identified key aspects of the spiritual and political-legal capacity of the Ukrainian nation, through its development of the state.

Author developed the concept of transformation and reconstruction of political and social consciousness in the direction of building such a system, political and ideological values and moral and ethical guidelines, which are able to mobilize community efforts to address its current and fundamental issues. Taking into account the spiritual traditions of the Ukrainian nation and its experience of state building.

Keywords: Ukraine, ideology, nation, state, cultural and educational movement, the national spirit, political opinion, national consciousness, Bolshevism, totalitarianism.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Відомо, що ідеологія є вагомим фактором формування суспільства та виховання людей. Досвід цивілізованих країн свідчить, що держава не може існувати без власної ідеології. Адже потреба в національній (державній) ідеології закладена самою закономірністю функціонування суспільства та необхідністю пошуку загальнонаціональних духовних орієнтирів, спроможних консолідувати суспільство. Саме в національній (державній) ідеології концентровано віддзеркалюються основні загальнонаціональні цінності й загальнодержавні інтереси, внутрішні та зовнішні пріоритети держави, місце громадян у їх реалізації тощо. Відмова ж від ідеології, або деідеологізація, не сприяє зміцненню суспільної свідомості народу, оскільки створює в ній порожнечу.

Актуальність теми дослідження. Поява ідеології є закономірним результатом розвитку суспільства та важливим атрибутом функціонування держави. При цьому ідеологія може виступати у вигляді політичного вчення, релігійної доктрини, глобальної стратегії тощо. Її роль можна співставити з якістю визначального духовного стрижня, що визначає мету та сенс суспільно-політичного життя, забезпечує згуртування та єдність соціуму, народу, нації навколо вирішення нагальних проблем. Внаслідок взаємодії науки та ідеології, остання може набути достовірного й конструктивного вигляду, а також - бути корисною та потрібною для суспільства.

Відомо, що історична наука, як і будь-яка інша наука, повинна розвиватися незалежно від зовнішніх зокрема, політичних, факторів, котрі можуть її викривляти, деформувати чи спотворювати. Однак повністю уникнути впливу політичних чинників на історичну науку неможливо. І як реалії нашого сьогодення впливають на неї, так історія повинна давати всі необхідні знання, щоб уникати помилок минулого. Також досить важливим завданням сучасної історичної науки є творення необхідного підґрунтя, тобто формування ідейно-політичних і морально-етичних принципів, наприклад, політичної діяльності, без яких остання перетворюється на політиканство, демагогію, популізм, політичне шулерство та інші небезпечні для суспільства прояви. У цьому відношенні значною є роль національної (державної) ідеології, котра має формувати доктрину й стратегію розвитку суспільства та держави, наближуючи наш соціум до принципів правової держави й громадянського суспільства.

Серед державних націй світу чи не найбільше страждань і випробувань протягом своєї багатовікової історії зазнала саме українська нація. Чи випадковість це, чи скоріше закономірність - може встановити лише ґрунтовний аналіз усього комплексу націософічних, соціально-психологічних, суспільно-політичних, ідеологічних факторів історичного розвитку української нації. Причини надзвичайно тяжких випробувань і трагічних подій, котрі пережила українська нація, слід шукати не тільки в зовнішніх чинниках, але й у внутрішніх, тобто в характерології та соціально-психологічних особливостях власне самих українців. Також слід зауважити, що в суспільно-політичному відношенні українська політична еліта, при всій багатій і прогресивній політико-правовій спадщині, тривалий час не могла виробити конструктивну державницьку ідеологію, здатну консолідувати націю та мобілізувати її на досягнення важливих для неї самої політичних завдань (досягнення самостійності, національного державотворення тощо). Безумовно, ця проблема тісно переплітається з іншими важливими аспектами, котрі значною мірою впливають на долю української нації. Маються на увазі, перш за все, фактори морально-етичного та духовного плану.

Маючи значний духовний і політико-правовий потенціал, українці століттями прагнули реалізувати його в конструктивному, державотворчому руслі. Одним із перспективних засобів реконструювання політичної та суспільної свідомості в напрямку побудови системи політико-ідеологічних цінностей та морально-етичних орієнтирів, здатних мобілізувати зусилля суспільства на розв'язання його поточних і кардинальних проблем, було творення такої ідеологічної системи, котра б відповідала традиціям і духу народу. Нагальність цього процесу обумовлює актуальність даного дослідження. Важливим аспектом є, зокрема, пошук такої ідеологічної моделі, котра б повністю відповідала традиціям, прагненням і завданням української нації.

Постановка проблеми. У процесі історичного розвитку українського державотворення особливо гостро відчувалася потреба в системі політико-ідеологічних цінностей та морально-етичних орієнтирів, здатних мобілізувати зусилля суспільства на розв'язання поточних і перспективних проблем розбудови власної національної держави. Одним із шляхів пошуку та обґрунтування об'єднувальної ідеї, реалізація якої могла б стати основою формування необхідної системи ціннісних пріоритетів й орієнтирів, залишається така концепція національної (державної) ідеології, котра б враховувала головні особливості духовності й ментальності народів, що населяють Україну, здатна була б забезпечити їхні інтереси та сприяти подальшому повноцінному розвитку української нації та держави. Саме дослідження витоків й еволюції тих ідеологічних напрямів, що мали національно-державницький характер, риси та ознаки, має посприяти створенню такої ідеологічної концепції, котра б консолідувала українську націю та забезпечила повноцінний розвиток держави.

Метою дослідження є аналіз процесу формування та розвитку ідеологічних концепцій національно-державницького спрямування в Україні протягом періоду від початку ХІХ століття - до 1939 року, а також - визначення предмету дослідження, його особливостей, джерел, принципів, методів тощо.

Для досягнення цієї мети були поставлені наступні завдання:

визначити історіографічну та джерельну базу дослідження;

дослідити витоки ранніх ідеологем і поняття ідеології та її роль у пізнанні історії;

з'ясувати загальнотеоретичні принципи та методологічні засади дослідження;

проаналізувати первісні форми ідеології на теренах України;

охарактеризувати розвиток ідеології періоду козацько-гетьманської державності;

проаналізувати ідеологічні напрями в Україні періоду XIX - початку XX століття;

з'ясувати ідеологічні напрямки революційної доби в Україні;

простежити розвиток ідеологічних концепцій періоду наростання тенденції авторитаризму в УСРР;

охарактеризувати загальні аспекти трансформації ідеології на українських теренах протягом 1920-х - 1930-х років.

Об'єктом дослідження виступає процес історичного розвитку ідеології в Україні.

Предметом дослідження є формування та еволюція ідеологічних концепцій і напрямків в Україні від початку ХІХ століття до 1939 року.

Початковим періодом дослідження є початок ХІХ століття, коли починається процес становлення повноцінних, в сучасному розумінні, ідеологічних напрямів. Зокрема, це було пов'язано з розвитком національного самоусвідомлення та ідентичності.

Кінцева межа - 1939 рік як завершальний етап формування основних ідеологічних концепцій і напрямків в Україні.

Територіальні рамки дисертації окреслені кордонами сучасної України. Проте особливості обраної теми дослідження вимагали певного виходу за ці рамки для характеристики ідеологічних концепцій представників української еміграції.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Дана робота є багатоаспектною та різноплановою. Оскільки вивчення історії української ідеології є тією ділянкою наукових дослідів, котра вимагає застосування знань, теоретико-методологічних принципів і прийомів таких наук, як історія, філософія, політологія, право тощо.

У сучасній науці отримала визнання багаторівнева концепція методологічного знання, згідно якій методи наукового пізнання за мірою сукупності та сферою дії поділені на чотири основні групи: філософські методи (діалектичний, феноменологічний, герменевтичний), загальнонаукові методи (системний підхід, структурно-функціональний підхід, формально-логічний, порівняльно-історичний методи тощо); спеціальнонаукові методи, котрі являють собою сукупність способів, принципів пізнання, дослідницьких прийомів і процедур, що застосовуються в окремих галузях науки; дисциплінарні методи - система прийомів, що застосовуються в тій чи іншій дисципліні, яка входить до будь-якої галузі науки чи виникає на межі окремих наук. При цьому, визначальна роль у науково-дослідницькій діяльності належить таким загальнонауковим методам, як сходження від конкретного до абстрактного і від абстрактного до конкретного.

Основоположними принципами історичного наукового дослідження є історизм та об'єктивність, що в сукупності з відповідними методами становить методологічне підґрунтя дисертаційної роботи. Важливим аспектом формування наукової методології даної теми є обґрунтування методологічного принципу історизму як вимогу розглядати кожну літературну пам'ятку в сукупності всіх історичних обставин того часу, з'ясовувати, чиї ідеологічні та естетичні вподобання вона відбиває. Відповідно до принципу історизму, процеси розвитку об'єктивного світу мають розглядатися в тому вимірі, в якому вони відбувалися в дійсності, тобто історизм збігається з науковою об'єктивністю, виключає будь-які спотворення історичної науки. Об'єктивність - принцип підходу до характеристики, аналізу будь-якого явища, історичного факту з позицій об'єктивного пізнання дійсності, незалежно від класових, партійних чи інших класифікацій. Також слід зауважити, що для даного дослідження необхідним є історико-політологічний методологічний підхід, завдяки котрому може бути здійснений ґрунтовний аналіз розвитку провідних ідеологічних концепцій в Україні протягом обраного автором періоду.

Дослідження ідеології з допомогою одних лише логічних методів є неможливим. Лабораторією ідеології є реальний історичний процес. У процесі творення різного роду ідеологем зазвичай переплітаються колективні інтереси, вузькогрупові ситуативні прагнення, усвідомлення сучасного та сподівання майбутнього. Зрозуміло, що вона не піддається випробуванню на істинність чи хибність суто логічними методами. У всякому разі, на рівні штучно-лабораторних методів перевірки. При дослідженні історичних і політичних явищ методологія, зазвичай, виступає метанаукою, наукою про науку. Дослідження ж історії української ідеології є доволі специфічною темою, котра потребує особливого теоретико-методологічного підґрунтя.

Так, зокрема, методологічна вимога наукової толерантності відкриває досить широкі можливості пізнання й перетворення політичної реальності (реалізації спроможності людського розуму охопити реальність не з однієї пізнавальної позиції (одномірний підхід), а з різних (багатомірний) тощо). Тоді будь-який вид розвитку - економічний, політичний, духовний - можна осягнути як безперервний процес, як діалог культур і способів життя, як порівняння різних систем оцінки й прогнозового бачення майбутнього, як складну взаємодію, де суперечності переборюються різними способами, навіть через взаємознищення. А це дає привід для нового розуміння глобальних і регіональних проблем, для пошуку нових методів і способів їх розв'язання.

У цілому ж, методологія наукового дослідження зобов'язує історика використовувати різноманітні методи й принципи для більш ґрунтовного, об'єктивного та достовірного викладу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше комплексному вивченню піддані ключові аспекти розвитку ідеологічних концепцій і напрямків національно-державницького спрямування в Україні в період від початку ХІХ століття до 1939 року, і на цій основі сформульовані висновки та пропозиції, що забезпечують, на думку дисертанта, успішне формування та ефективну реалізацію сучасної теоретичної концепції загальнонаціональної ідеології України.

Дисертаційна робота виконана згідно з планами наукової роботи кафедри теорії та історії держави і права та науково-редакційного відділу Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка.

Вперше в українській історичній науці:

досліджено витоки ранніх ідеологічних систем на теренах України;

проаналізовано ідеологічні форми й традиції Середньовічної України;

з'ясовано характер ідеології в Україні періоду утвердження абсолютизму на теренах Російської імперії;

простежено становлення та розвиток ідеологічних напрямів в Україні протягом ХІХ - початку ХХ століття;

проаналізовано ідеологічні напрямки революційної доби в Україні;

розкрито процес трансформації ідеології на українських теренах і серед української еміграції упродовж 1920-х - 1930-х років тощо.

Практичне значення одержаних результатів. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:

в науково-дослідній сфері - матеріали дисертації можуть бути основою для подальшого вдосконалення теоретичних розробок у напрямку дослідження історії ідеології;

в державному будівництві - в результаті проведеного дослідження сформовано певні засади розвитку сучасної політико-правової ідеології в Україні;

у навчальному процесі - матеріали дослідження використовуються в навчальному процесі в Донецькому юридичному інституті Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка при викладанні навчальних курсів «Історія держави та права України» та «Історія вчень про державу та право» для студентів, курсантів і слухачів інституту.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації оприлюднені в доповідях та інших виступах на міжнародних, всеукраїнських, регіональних і міжвідомчих науково-практичних конференціях, наукових семінарах і історичних читаннях, що проходили в м. Донецьку (1999, 2005, 2007 рр.), у м. Львові (2003, 2004 рр.), м. Хусті (2004 р.), м. Запоріжжі (2005 р.), м. Івано-Франківську (2006, 2007 рр.), м. Мелітополі (2008 р.), м. Ужгороді (2009 р.), м. Черкаси (2009 р.).

Публікації. Положення дисертації опубліковані в 45 наукових працях, у тому числі 4 індивідуальних, 1 колективній монографіях і 40 наукових статтях, 22 з яких опубліковані у фахових виданнях (дві з них - у співавторстві).

Структура роботи визначена її змістом, метою та поставленими завданнями. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Основний текст дисертації викладений на 410 сторінках, загальний обсяг дисертаційного дослідження складає 494 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано постановку проблеми, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, хронологічні межі та наукову новизну дослідження. Також автором зазначено практичне значення одержаних результатів, подано апробацію результатів дисертації та дані про публікації.

Згідно з тематикою дослідження визначено відповідну структуру, котра побудована в хронологічному порядку й визначає основні етапи становлення та еволюції ідеологічних концепцій і напрямів в Україні.

У першому розділі дисертаційної роботи «Поняття ідеології та методологічні засади дослідження» - проаналізовано історіографічну та джерельну базу дисертаційної роботи, визначено загальнотеоретичні принципи та методологічні засади дослідження. Особлива увага була приділена характеристиці поняття ідеології та її ролі в пізнанні історії, а також - основних тенденцій становлення ідеології у світовій традиції.

Історіографія питання становлення поняття «ідеологія» була започаткована в XVІІІ столітті. Однак тоді дослідження, що стосувалися даного аспекту, мали досить узагальнено-абстрактний характер.

Лише починаючи з ХІХ століття, в Україні формується ціла низка історичних напрямків і шкіл, в число наукових дослідів котрих входила й проблема розвитку ідеології на українських теренах. Серед їх очільників слід відзначити насамперед М. О. Максимовича, М. І. Костомарова, В. Б. Антоновича, М. С. Грушевського, В. К. Липинського та Д. І. Дорошенка. Більшість з них тяжіла до народницької ідеології, при цьому особлива увага приділялася народу та його ролі в історичному процесі. Так, М. О. Максимович вважається основоположником української етнографії. І хоча його погляди не були наслідком ортодоксального захоплення романтичною традицією, однак у працях ученого прослідковуються ідеї Й. Ґ. Гердера про вивчення внутрішнього життя, історії та фольклору народу. М. І. Костомаров як автор складної, багатогранної концепції (пронизаної демократичними, ліберальними та самодержавними ідеями, включно з проповіддю класового примирення на основі християнського «братолюбства») звертався до народу як до творця історії, оцінюючи його фактично вперше у вітчизняній історії також як головну рушійну силу історії.

Погляд В. Б. Антоновича на українську національну проблему став результатом синтезу як французької політичної доктрини, так і німецької романтичної традиції. В інтерпретації поняття «нація» він стоїть ближче до тези Й. Ґ. Гердера про «дух народу». Як представник «народницького» напрямку в українській історіографії, В. Антонович головну увагу звернув на різного роду прояви та форми «народного життя» українців, де, на думку історика, і втілювався «дух народу». Розглядаючи народ як єдиного героя історії, М. С. Грушевський, слідом за М. І. Костомаровим і В. Б. Антоновичем, під словом «народ» мав на увазі передусім низи, «народну масу» (згодом цей забарвлений ідеями раннього соціалізму напрям в історіографії назвуть народницьким). Плин історії уявлявся реалізацією «народних змагань» за «провідну ідею». Визначальна ж риса провідної ідеї українського народу, згідно з переконанням істориків народницького напряму, - це пріоритет громадського начала й тяжіння до соціальної справедливості та рівноправності (втілених, зокрема, у козацтві). Згодом, цій народницькій концепції, ідеолог українського консерватизму В. К. Липинський, протиставив державницьку кон-цепцію. Всупереч таким принциповим тезам народницької ідеології, як ігнорування ролі провідних суспільних верств і визнання доцільності руйнівних народних повстань, В. Липинський обґрунтував свою історіографічну візію. Позитивний акцент у його інтерпретації української історії переміщується зі стихійного, деструктивного руху мас на легітимні чинники, втілені в інституті держави та політичних елітах.

Досить значною в процесі дослідження політичної історії, зокрема й ідеології, була роль інших представників державницької історіографії. Насамперед, це стосується Д. І. Дорошенка та І. П. Крип'якевича. Д. Дорошенко, завдяки особливому методологічному підходу, зокрема - оригинільному науковому синтезу, підійшов до осмислення минулого України з точки зору державницького розуміння історичного процесу. Подібним був науковий підхід і в І. Крип'якевича. Однак, ідеологічні шори радянської історіографії перешкодили повноцінній реалізації його творчого потенціалу.

Співставляючи «народницький» і «державницький» напрямки в історіографії І. Гирич звернув увагу на стандарт, що був вироблений на початку 1920-х років у колах українських політиків, які намагалися розібратися в причинах поразки визвольних змагань 1917-1921 років та прагнули знайти теоретичну, світоглядну хибу, що не дозволила Україні вибороти незалежність. Українські консервативні кола: В. Липинський, Д. Дорошенко, С. Томашівський, - побачили цю хибу в демократах - М. Грушевському й керованих ним есерах й есдеках, які через свою лівизну й схильність до більшовизму не спрямували в належний бік українське суспільство. Отже, теоретична історіографічна полеміка мала під собою передусім політичний ґрунт, що, власне, завжди є визначальним, адже історіографія XIX - середини XX століть є світоглядною базою для політичного розвитку того чи іншого сучасного суспільства. Українські консерватори представляли табір гетьмана Скоропадського, демократи - табір уенерівської України. Не випадково для Д. Дорошенка та В. Липинського ідеалом слугувала Українська Держава, а для М. Грушевського, П. Христюка та інших - Україна доби Центральної Ради й УНР. При цьому, з позиції сьогодення, є очевидним, що українське суспільство початку ХХ століття було таким, що не залишало жодних шансів для здійснення консервативних ідей. І всі, без перебільшення, героїчні зусилля В. Липинського та його оточення не змогли б перетворити за кілька років селянсько-землеробське українське суспільство на англійську аристократичну й класократичну спільноту. Стосовно ж «народників», то В. Антонович, Б. Грінченко, О. Кониський і М. Грушевський не були антидержавниками, більше того, існує низка висловлювань і прикладів їхньої державницької громадсько-політичної діяльності. У цілому ж, українська державницька школа не є антитезою народницької історіографії. І є всі підстави стверджувати, що перша логічно виросла з другої.

Осмислюючи історичний процес і моделюючи філософію історії, М. Бердяєв відзначав, що під час грандіозних історичних переломів і формування нових історичних епох суттєво змінюється й темп історичного розвитку. Особливо це стосується ХХ століття, коли цей темп стає все більш катастрофічним. Цілісна, стабільна історична епоха, на думку цього мислителя, не сприяє історичному пізнанню. Необхідно, щоб відбулося розщеплення, роздвоєння в історичному житті й людській свідомості для того, щоб з'явилася можливість протиставлення історичного об'єкта та суб'єкта; необхідно, щоб почалася рефлексія, для того, щоб почалося історичне пізнання, що дає підстави для побудови філософії історії. Слід зауважити, що філософія історії відіграє визначальну роль при всебічному та ґрунтовному осмисленні як історичного процесу загалом, так і поняття «ідеологія» зокрема.

Помітним у дослідженні середньовічних ідеологем є внесок Н. М. Яковенко. Зокрема, вона звернула увагу на те, що в козацьких літописах знайшов своє втілення тип української національної тотожності, що спирався на нову політичну формулу. Погоджуючись з думкою Ф. Сисина в тому, що така концепція ідентичності не знайшла продовження в добу «творення націоналізмів» у XIX столітті, Н. Яковенко підкреслює, що модерна українська національна ідея, сформована в добу Романтизму, взяла за вихідний пункт етнолінґвістичну модель національної тотожності, і саме в цій парадигмі українство розвивалося як ідеологічна течія аж до кінця XIX століття. У той же час, абсолютно очевидним залишається і той вплив, котрий справляли твори Г. Граб'янки й С. Величка на людей XIX століття, зокрема - в царині формування міфу про українців як нащадків «славного козацького роду». Для З. Когута концептуалізація «малоруського українського козацького народу» в козацьких літописах стала предтечою ідеї модерної української національності. Слід припустити, що процес формування української національної ідентичності, розпочавшись у XVII - XVIII століттях, завершився (на різних українських теренах з певною різницею) в XIX - на початку ХХ століть. Національна ідентичність, у свою чергу, стала значною основою становлення національно-державницької ідеології.

Формування ранніх ідеологічних концепцій на теренах України можна прослідкувати в працях: В. Б. Антоновича, М. Ю. Брайчевського, Е. Вільсона, І. Б. Гирича, В. М. Горобця, М. С. Грушевського, Я. Р. Дашкевича, Л. Л. Залізняка, Д. І. Дорошенка, Р. П. Іванченко, А. Каппелера, З. Когута, В. Кафарського, Б. Крупницького, І. Лисяка-Рудницького, М. О. Максимовича, Є. Маланюка, О. В. Матковської, О. М. Мироненка, Ю. А. Мицика, О. П. Моці, Д. С. Наливайка, О. П. Оглоблина, Ю. В. Павленка, С. Плохія, В. М. Рички, Н. Д. Полонської-Василенко, М. В. Поповича, Б. О. Рибакова, М. Cкринника, О. Сліпушко, О. І. Салтовського, В. А. Смолія, В. С. Степанкова, О. П. Толочка, Ю. І. Терещенка, О. Трофимук, С. Д. Федаки, В. О. Шевчука, В. О. Щербака, Д. І. Яворницького, Н. М. Яковенко та ін. У них, насамперед, розглядаються витоки ранніх ідеологем та ідеологічних концепцій, що мали досить розвинений для свого часу характер завдяки самобутнім і вагомим духовним надбанням давньоукраїнського народу. Загалом, більшість досліджень указаних авторів стосуються розвитку духовної й матеріальної культури та суспільно-політичних ідей давніх слов'ян, Київської Русі, Литовсько-Польської доби, зародження ідеології козацтва, козацько-гетьманської держави та братств. У цей же час, окремо безпосередньому становленню ідеологічних напрямків практично не приділено належної уваги.

Характер ідеологічних концепцій і напрямків періоду кінця XVIII - XIX століть простежується в працях: І. Б. Гирича, Я. Грицака, М. С. Грушевського, Я. Р. Дашкевича, Д. Донцова, Д. І. Дорошенка, А. Каппелера, В. Кафарського, Р. Кіся, З. Когута, М. І. Костомарова, І. Лисяка-Рудницького, П. Маґочія, О. С. Мазурка, Є. Маланюка, О. П. Оглоблина, О. Петраш, В. Петрова, Ю. А. Пінчука, Н. Д. Полонської-Василенко, М. В. Поповича, В. Потульницького, О. Пріцака, М. Рябчука, С. І. Світленка, О. І. Салтовського, М. Cкринника, О. Сліпушко, П. С. Соханя, Ф. Г. Турченка, В. І. Ульяновського, Д. І. Чижевського, В. С. Шандри, О. В. Ясь та ін. Вказаний період характеризується більш повним аналізом одних напрямків (наприклад - ідеології Кирило-Мефодіївського братства, самостійницького руху тощо) і помітно меншим - інших.

Проблема розвитку ідеологічних концепцій початку ХХ століття та періоду національно-визвольних змагань в Україні аналізується в працях: О. Д. Бойка, В. Ф. Верстюка, В. К. Винниченка, В. М. Волковинського, П. Гай-Нижника, Я. Грицака, Т. Гунчака, М. С. Грушевського, Я. Р. Дашкевича, Д. Донцова, Д. І. Дорошенка, А. Каппелера, В. Кафарського, С. М. Квіта, Р. М. Коваля, О. Л. Копиленка, С. В. Кульчицького, І. Лисяка-Рудницького, С. Литвина, П. Маґочія, Є. Маланюка, І. Нагаєвського, М. В. Поповича, В. Потульницького, О. П. Реєнта, М. Рябчука, В. А. Савченка, В. П. Ситніка, О. І. Салтовського, В. Сергійчука, В. Ф. Солдатенка, В. І. Ульяновського, Ф. Г. Турченка, Д. І. Чижевського, В. М. Чопа, В. Ф. Шевченка, Р. Шпорлюка, Д. Армстронга та ін. У цілому зазначені автори мають значний доробок у дослідженні ідеологічних напрямків і концепцій даного періоду. У той же час, окремі з них ще потребують більш глибокого вивчення.

Ідеологічним концепціям і працям міжвоєнної доби присвячені дослідження: Х. Арендт, Й. Баберовскі, О. Р. Багана, І. П. Багряного, А. Безансона, М.О. Бердяєва, Р. Бжеського, І. Г. Біласа, Д. Д. Білого, С. Білоконя, І. К. Васюти, М. М. Вегеша, Т. Гунчака, Я. Р. Дашкевича, О. В. Добржанського,

Д. Донцова, М. С. Дорошко, С. Екельчика, Г. Г. Єфіменко, Р. П. Іванченко, А. Каппелера, Г. В. Касьянова, В. Кафарського, Р. Конквеста, Є. Маланюка, С. В. Кульчицького, С. Ленкавського, І. Лисяк-Рудницького, М. В. Поповича, В. Потульницького, А. Русначенка, В. Сергійчука, О. М. Сича, Е. Д. Сміта, М. Сосновського, М. Ю. Токара, П. І. Ференца, Ф. Фюре, Ю. І. Шаповала, Д. Армстронга та ін. Присвячені, переважно, характеристиці тоталітарної більшовицької ідеології та формуванню альтернативних їй ідеологічних концепцій, вони, в цілому, розкривають ці питання. Проте важливим завданням залишається створення комплексного дослідження, котре б охоплювало всі основні ідеологічні напрямки.

Дослідження процесу формування та розвитку ідеологічних концепцій і напрямів в Україні є досить складним, багатоаспектним і комплексним, оскільки воно перебуває на зіткненні історичних, політологічних, філософських і правових знань й методологічних підходів. Серед основних джерел з даної теми виділяються праці літописного та політико-правового характеру, створені в різні часи й епохи на теренах України. Це зокрема: «Повість врем'яних літ» Нестора Літописця, «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, «Слово о полку Ігоревім», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» С. Оріховського, «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн» Г. Л. Де. Боплана, Універсали Богдана Хмельницького, «Гадяцький трактат», «Маніфест до українського війська і народу», «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями…» І. Мазепи, «Конституція прав і свобод війська Запорозького» та «Вивід прав України» П. Орлика, «Літопис» Самійла Величка, «Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки», Літопис Самовидця, «Архів Коша Нової Запорозької Січі: корпус документів 1734-1775 рр.», «Історія Малоросії» М. Маркевича, «История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства» Д. М. Бантиш-Каменського, «Історія Русів» та ін. У них, серед іншого, мало місце політико-ідеологічне обґрунтування ролі одноосібної влади правителя, ідеї об'єднання всіх давньоруських земель, утвердження християнства як державної ідеології Київської Русі, встановлення в державі порядку, який влаштовував би всі верстви населення, вільного вибору людиною свого життєвого шляху та відповідальності за нього тощо. Важливою рисою цих творів був пошук ідеологічних засад для інститутів, що репрезентували ті чи інші суспільні організми: державних утворень, династій, а особливо - національних церковних організацій. Суттєвою особливістю творів періоду XVIII століття було прагнення відродити пам'ять про козацьку державу - Гетьманщину. Вихідці з колишньої козацької еліти, що була представлена цілою плеядою вчених, письменників і політичних діячів, прагнули відстоювати ідеї автономних прав України та самобутнього політико-правового розвитку.

Епоха нового й новітнього часу (ХІХ - ХХ століття) привнесла низку особливостей у розвиток ідеологічних напрямів, що насамперед проявилася в появі ґрунтовних науково-теоретичних праць і програмних документів різного роду товариств і організацій, це зокрема: «Закон Божий (Книга буття українського народу)» М. І. Костомарова, «Проект оснований устава украинского общества «Вольный Союз» - «Вільна Спілка» М. П. Драгоманова, «Етнографическій очерк угро-русских» Ю. Ю. Жатковича, «Народники і марксисти», «Поза межами можливого» І. Я. Франка, «Націоналізм - всесвітня сила», «Робітнича справа в програмі Української народної партії», «Самостійна Україна», «Справа української інтелігенції в програмі Української народної партії», «X заповідей УНП» М. Міхновського, «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і орґанізацію українського монархізму», «Універсалізм у хліборобській ідеологія», «Нарис програми української демократичної хліборобської партії» В. К. Липинського, «Відродження нації» В. Винниченка, вибрані твори та документи С. В. Петлюри, «Заповіт Шевченка», «Ідеологія «чинного націоналізму», «Націоналізм», «Дух нашої давнини» Д. Донцова, «До головних засад націоналізму» Ю. Вассияна та ін. Цими творами було започатковане творення цілої низки ідеологічних концепцій: демократично-ліберальної, соціалістичної, консервативної, націоналістичної тощо.

Важливою складовою джерельної основи дослідження є збірники документів, матеріалів і статей, збірники матеріалів конференцій, резолюції та постанови комуністичної партії та ОУН; мемуаристика, епістолярна спадщина. Особливе місце в джерельній базі займають архівні матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, САЗ (сектору архівного забезпечення) УСБУ в Черкаській області, Державного архіву Донецької області, Державного архіву Черкаської області та інституту рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського.

У другому розділі «Витоки ідеології та її ранні прояви в Україні» - розглянуто витоки ранніх ідеологічних форм на українських теренах та зроблено спробу прослідкувати характер ідеологічної традиції в Україні періоду Середньовіччя.

Зауважено, що перші ідеологічні уявлення на території сучасної України з'явилися в період пізнього палеоліту (близько 35-10 тисяч років до нашої ери). Серед їх основних джерел називалися: поховання людей, мистецтво тощо. Зокрема вважалося, що саме поховання розкриває складність світогляду кроманьйонців, можливість розвитку в них деяких ірраціональних космогонічних уявлень, культів, пов'язаних з анімізмом, магією тощо. Поступово формувалися різні моделі релігійно-міфологічної свідомості (землеробського населення та представників мисливсько-рибальських общин), котрі продукували власні ідеологеми. Дещо пізніше вони стали основою релігійно-міфологічного світогляду праслов'ян.

Загалом, процес формування первісних ідеологічних форм на теренах України відбувався завдяки становленню ранніх форм суспільної свідомості. При цьому, домінуючою була релігійно-міфологічна традиція, що полягала, насамперед, у творенні окремих релігійних культів певних богів. Відтак, язичницький політеїзм став основною проблемою на етапі формування держави в Україні-Руси, вирішення якої в ідеологічній площині вимагало запровадження монотеїстичної релігії. Нею в якості державної ідеології і стало християнство візантійського обряду.

Обґрунтовується, що запровадження християнства принесло ідею цілісного Всесвіту, де вся багатоманітність світу була обґрунтована єдиною першопричиною - Богом. Християнство також утвердило нові моральні принципи: милосердя, любов до ближнього, рівність усіх перед Богом, всепрощення і т.п. А релігійні центри, зазвичай, виконували роль й ідеологічних осередків.

Важливу роль у становленні української національної свідомості та ідеології відіграла духовна пам'ять українського народу, котра має визначальний вплив на творення універсальних морально-етичних принципів і представляє собою архетипову, емоційно-смислову основу. При цьому, досить значну роль відіграла міфологія, що стала концентрованим виразом колективної психіки. Первісні форми психоповедінкових архетипів поступово формували основи світосприймальної ідеології та менталітет народу. Визначальними чинниками цього процесу були давньослов'янські міфи, ранні релігійні уявлення та особливості архаїчної культури. Останні проявлялися зазвичай у фольклорі, епосах, обрядах, язичницьких ритуалах тощо. Однак, народні, язичницькі вірування не могли забезпечити розв'язання поставлених історією завдань державотворення, утвердження в життя таких категорій, як дух, мораль, свідомість, совість та ін. Відтак, виникала потреба в монолітній, монотеїстичній релігії. Принцип єдиновладдя князя у Київській Русі вимагав іншої ідеологічної системи - з єдиним Богом на чолі. Цілком очевидно, що притаманна слов'янам, і особливо українцям, схильність до самозаглиблення, як і небажання до регламентації й організованості суспільного життя, тривалий час перешкоджали формуванню держави. І тільки монотеїстична християнська релігія (у її візантійському, близькому до ментальності й психології, русичам-українцям варіанті), здатна була витворити ефективну державотворчу ідеологію. Прийняття християнства стало основною ідейно-політичною та культурною подією України-Руси князівської доби. Запозичене з Візантії, воно все ж не принесло з собою специфічного візантійського впливу. Провідними залишалися давньоруські звичаї й традиції.

Розвиток ідеологічної традиції України-Руси безпосередньо ґрунтується на духовній і культурно-історичній спадщині Київської Русі, генералізуючих ідей об'єднання всіх давньоруських земель, встановлення в державі порядку, який влаштовував би всі верстви населення, вільного вибору людиною свого життєвого шляху та відповідальності за нього. Найбільш видатними історичними пам'ятниками, котрі відображали ці ідеї, були: «Повість времінних літ», «Руська Правда», «Слово о полку Ігоревім», «Слово про Закон і Благодать» та ін. Загалом слід підкреслити, що «Слово про Закон і Благодать», символ віри та «Молитви» Іларіона є визначальними засадами православної духовності, етики й моралі. Їх поєднання дало унікальне, не лише в українській, а і в світовій історії, духовне вчення. Його принципи давали значні підстави для створення певної державної ідеології.

Досягнувши того, що християнство стало державною релігією, Церква прагнула піднестися над князівською владою та перебрати на себе функції політичного й ідеологічного центру удільно-роздрібленої держави. Церковні ідеологи намагалися переконати князів, що лише Церква є провідною силою в державі, котра здатна забезпечити мир і добробут, протистояти міжусобним чварам і війнам, консолідувати суспільство й державу.

У роботі відмічено, що в Західній Європі вже в середні віки почала формуватися концепція нації та національної держави як ідеальної форми політичної організації. У Східній Європі процес становлення національних держав на основі розвитку національної свідомості був значно ускладнений цілою низкою обставин. Серед них слід відзначити панування великодержавних, деспотичних традицій, включно з великодержавною, імперською ідеологією. Одночасно, XVI - XVII століття ознаменувалися поширенням в Україні своєрідної ідеології бароко, котре зародившись в Італії, з часом, набуло різноманітних, іноді діаметрально орієнтованих духовних форм у різних геополітичних регіонах. Так, зокрема, специфікою українського бароко є та обставина, що тяжіння до античності та міфологічних образів і середньовічної символіки переломлювалось у ньому крізь традиції Київської Русі, а певні ідеї Реформації засвоювались у контексті ідеалів національно-визвольної боротьби з її героїкою та демократизмом.

Важливим фактором розвитку української національної ідеології була українська національна ідея, котра почала формуватися в XV - XVI століттях. На відміну від етнічної ідеї з її вузьким, суто племінним характером, вона набула більш широкого, поліетнічного змісту й політичного, загальнолюдського характеру. Маючи під собою могутню основу, національна ідея виявилася надзвичайно живучою. На основі національної ідеї, вже в XVІ - XVIІ століттях, відбувається становлення концепції національної держави, згідно з якою кожна нація має право створити власну державу, при цьому, державу нового типу - об'єднану спільними політичними та громадянськими інтересами та ідеями, включно з державницькою ідеологією.

Процес зародження й розвитку державного організму вимагає створення такої політико-правової основи, котра б максимально відповідала його інтересам, завданням і забезпечувала ідейно-політичне підґрунтя процесу державотворення. Саме таку роль мала відігравати ідеологія козацтва - як найбільш активної, впливової та чи не найбільш організованої частини українського соціуму періоду XVI - XVIII століть. Так, Військо Запорізьке Низове було унікальною силою, яка головним чином спрямовувала свої зусилля на відстоювання національної свободи українців. А поєднання суспільно-політичних ідеалів запоріжців з ідеєю національно-релігійної свободи українського народу створило важливу передумову для розвитку ідеології визвольного руху в Україні.

Методологічно в ході наукового аналізу витоків української ідеології, на наш погляд, необхідно виходити із наступного положення - ранні прояви національно-державницької ідеології сягають ідейної спадщини мислителів Середньовіччя та політико-правового досвіду Запорізької Січі. Провідними ідеологічними засадами там були принципи оборони Вітчизни, православ'я та своїх прав від агресорів. При цьому, визначальним чинником суспільно-політичного життя було об'єднання найбільш національно свідомої та соціально активної частини українського народу в такі своєрідні форми прояву народовладдя, як громади, товариства, братства тощо.

На середину ХVIІ століття система вироблених військом Запорізьким цінностей фактично почала визначати ціннісні орієнтації українців як нації, виступати своєрідним індикатором рівня розвитку їхньої політичної культури. У період національно-визвольної війни середини ХVIІ століття починає формуватися своєрідна суспільна ідеологія визвольного руху та побудови власної політико-правової системи.

Протягом XVI - XVII століть в Україні формувалися ідеї та ідеологеми на кшталт «визвольного руху», «захисту православної віри», «Козацької держави», «Руської Речі Посполитої» тощо. Відтак у період національно-визвольної війни на їх основі виникає ідеологія національно-релігійного визволення. Її утворенню сприяли представники української шляхти, що стали на бік повсталих і мали досить широку освіту. Також певну роль у цьому процесі відіграла православна церква. Хоча Богдан Хмельницький і не завжди знаходив належну підтримку з боку лідерів духовних православної церкви.

У період національно-визвольної війни 1648-1657 років мала місце спроба створення концепції державної ідеології, котра б відстоювала пріоритети й права українського народу. Однак, в силу низки причин, вона не була реалізована. Протягом XVIII століття, не дивлячись на поступове входження до складу Російської імперії, в Україні відбувалося становлення передумов для подальшого розвитку української національної ідеології.

Наприкінці XVIII століття, незважаючи на прагнення окремих найбільш національно свідомих представників українського соціуму відстоювати власні традиції та права, Україна все більшою мірою потрапляла в орбіту імперської Росії. Відтак, на українські землі поступово почали поширюватись різного роду російські ідеологічні напрями.

У третьому розділі «Становлення та розвиток ідеологічних концепцій і напрямів в Україні протягом XIX - початку ХХ століття» - охарактеризовано процес становлення та розвитку ідеологічних концепцій в Україні протягом зазначеного періоду. Також зауважено, що переважно літератори, письменники та вчені стали в ХІХ столітті очільниками не лише духовного та національного відродження, а й творцями провідних ідеологічних та ідейно-політичних концепцій.

...