Розвиток ідеологічних концепцій і напрямків в Україні (від початку ХІХ століття до 1939 року)

Обґрунтовується, що пошуки національної ідентичності протягом XIX - початку XX століття, загалом, обмежувались культурно-просвітницькими орієнтирами, і за виключенням хіба що ідеології Кирило-Мефодіївського братства, не привели до появи завершених ідеологічних програм національного самоутвердження державотворення. Провідну роль у розвитку української національно-визвольної ідеології середини ХІХ століття відіграв Т. Г. Шевченко. Про це, зокрема, свідчить його чи не найбільш радикальна позиція в період діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Основні засади української національної ідеології Т. Шевченко оформив у поетичній творчості, заклавши ідейні передумови української модерної нації. З одного боку, він проголосив єдність ідей національної солідарності та соціальної справедливості, культу традицій і боротьби за політичне визволення, а з іншого - підійшов до свого народу як ланцюга «мертвих, живих і ненароджених».

Кирило-мефодіївці прагнули досягнути національної згоди на ґрунті розвитку освіти та науки, забезпечити високу духовність і поставити все це на службу здобуття державності. Концепція слов'янської федерації М. Костомарова, проникнута духом демократизму, відкривала в панславізмі принцип гуманних міжнародних відносин, без всіляких ознак підкорення чи домінування між об'єднаними слов'янськими республіками. Фактично вперше, в програмі Кирило-Мефодіївського братства, було обґрунтовано ідею боротьби за незалежну державу - республіку Україна, хоча й у складі Союзу слов'янських республік, де б і росіяни склали рівну серед рівних республіку.

В останні десятиліття XIX політико-ідеологічна думка в Україні була позначена значним впливом культурно-просвітницької ідеології громадівців. Її провідні ідеї стосувалися національного та соціального визволення українців. Визначними теоретиками цього руху були В. Антонович, М. Драгоманов, С. Подолинський та ін.

Друга половина XIX століття ознаменувалася значним підйомом національного руху в Україні. При чому активізація громадсько-політичної діяльності спостерігалася як в Західній, так і в Наддніпрянській Україні. Особливо визначальною була роль Галичини, котра своєрідно відіграла роль Українського П'ємонту. У цей період відбувалося визрівання української нації, що проявилося, зокрема, у становленні національного самоусвідомлення та у формуванні національної ідеології. Протягом другої половини XIX століття відбувалося створення перших українських партій (на Галичині), котрі розвивали певні ідеологічні напрямки. Як правило, це були партії соціалістичного спрямування Галичини з відповідною ідеологією. При цьому, у низці випадків, ними формулювався постулат політичної самостійності України.

Незважаючи на роз'єднаність західноукраїнських і східноукраїнських земель у зв'язку з їх перебуванням під владою Австро-Угорської та Російської імперій, розвиток ідеологічних напрямків протягом другої половини XIX - початку XX століття відбувався в досить тісному взаємозв'язку та взаємовпливі. Зокрема, ідеологія самостійництва спочатку формувалася в Галичині, але найбільшого піднесення вона досягла в Наддніпрянській Україні. Так, М. Міхновський, значною мірою, підсумував фундаментальні проблеми національного відродження України, розгорнувши їх в ідеологію незалежності України.

З метою створення основ ідеології національного самовизначення М. Міхновський наприкінці 1898 року намагався реалізувати видавничий проект «Русини з початком ХХ ст.», у якому передбачалося задіяти кращі інтелектуальні сили української еліти на обґрунтування історичної та соціальної необхідності й неминучості побудови українським народом соборної незалежної держави як гаранта повноцінного розвитку нації. У роботі «Самостійна Україна» М. Міхновський, належним чином використавши уроки історичного досвіду боротьби за свою державу, заклав ідеологічні засади подальшої боротьби українських патріотів за незалежність України.

Протягом другої половини XIX - початку XX століття, попри досить значне поширення різного роду радикальних, марксистських і соціалістичних ідей, ідеологічно переважав постулат політичної самостійності України. Даний період позначився появою низки ідеологічних концепцій, котрі тією чи іншою мірою розвивали ідею незалежності України. Характерно, що ця думка розгорталась двома умовно розрізненими й одночасно взаємодотичними річищами: 1) як відстоювання політичних свобод та парламентського конституціоналізму західного зразка, федеральної побудови держави, яка давала б низку політичних прав Україні (без повного розриву з Росією (В. Антонович, М. Драгоманов, М. Костомаров і С. Подолинський) і 2) як обґрунтування самостійності України, заперечення ідеї об'єднання слов'янства підросійською гегемонією (М. Міхновський та ін.).

Кінець XIX - початок XX століть став ключовим етапом становлення національно-державницьких ідеологічних концепцій. У силу історичних обставин на межі XІX - XX століть, значним, іноді й домінуючим, ідеологічний вплив на Україну мала Російська імперія. Він не лише притлумлював розвій традиційної української національної ідеології, що спиралася на прагнення українців до індивідуальної свободи, народної самоуправи та демократично-республіканських принципів суспільно-політичного устрою, а всіляко утверджував русифікацію, великодержавний шовінізм, революційний демократизм, нігілізм, почуття меншовартості та цілу низку інших знарядь денаціоналізації. Цьому певною мірою сприяла відсутність у середовищі патріотично настроєних українців єдиної конструктивної й консолідуючої ідеологічної концепції, спрямованої на захист національних інтересів.

На початку ХХ століття особливо поширеними в Західній і, надто, в Східній Україні були соціалістичні ідеї (зумовлені переважно російськими впливами). Значним залишався в цей час і тиск на суспільно-політичне життя в Україні імперської ідеології великоросійського централізму. З огляду на це, розвиток ідейно-політичних та ідеологічних концепцій і напрямів в Україні на початку ХХ століття перебував у досить складному стані - і не лише через зовнішні фактори. Традиційно проблемними залишалися внутрішні чинники. Насамперед - нерозвинутість національної свідомості, національного духу та обмеженість прагнення до державотворення й самостійності.

У четвертому розділі дисертаційної роботи «Ідеологічні процеси революційної доби в Україні» - проаналізовано ідеологічні процеси періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Зокрема зауважено, що українська політична думка початку ХХ століття мала дві досить виразні основні ідеологічні тенденції: націоналістичну та соціалістичну. Цьому, насамперед, сприяло те, що в цей час на суспільно-політичній арені з'являється ціла плеяда українців, вихованих на радикальних політичних концепціях українського націоналізму, що спирався на європейські традиції. Громадівський рух зробив відчутний прорив у розвитку української культури, й усе ширші кола громадськості усвідомлювали необхідність політичної боротьби за національну незалежність і державність. Громадські товариства трансформуються в політичні партії. Причому найактивніше цей процес відбувався в Західній Україні, де за умов парламентської монархії існували кращі передумови й традиції партійного будівництва. Одночасно зростало поширення соціалістичних ідей.

Уже від початку діяльності Української Центральної Ради, у березні 1917 року, було оформлено ідеологічні та організаційні засади руху, який намагався виступити в питаннях національно-державного будівництва як альтернативна політична сила щодо існуючої в Україні фінансової та промислової буржуазії, з одного боку, а з іншого - до більшовицького руху. Проте тривале перебування лідерів УНР під впливом соціалістичних й автономістсько-федералістських ідей негативно позначилося на розвитку українського національного визвольного руху та державницької ідеології. Постійне озирання на революційні перетворення в Росії, віра в те, що національні проблеми можна вирішити в межах єдиного загальноросійського революційно-демократичного фронту спричинили упущення того шансу, котрий давав українцям можливість творення власної самостійної держави.

На західноукраїнських землях на початку XX століття, в силу історичних обставин, розвиток державницької ідеології був досить притлумлений. Це, насамперед, пояснювалось бездержавним станом і по суті - колоніальним становищем краю. У цих умовах розвиток національної, а тим більше - державної ідеології був практично унеможливлений. Однак, процес національного відродження, що охопив західноукраїнські землі у ХІХ столітті, та події першої світової війни внесли свої корективи в характер ідейно-політичного розвитку на Західній Україні. Саме в зазначений період виникають й особливо проявляються ті суспільно-політичні тенденції, котрі визначали ідеологічну спрямованість передових і національно свідомих представників громадськості краю протягом ХХ століття. Своєрідною ідеологічністю відзначалося таке унікальне явище в історії України як рух Українських Січових Стрільців. Порятунок від повної поразки в січні-лютому 1918 року Центральної Ради, активна участь у відновленні УНР наприкінці цього ж року, а також інші яскраві сторінки історії «усусів» свідчать про особливу їх роль у процесі державотворення даного періоду.

Протягом періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 років в Україні так і не було сформовано державницьку ідеологію. Незважаючи на цілу низку причин об'єктивного характеру такого становища (слабкість українського національного руху, внаслідок тривалої русифікації, доволі низький рівень національного самоусвідомлення серед українців, значне поширення соціалістичних ідей тощо), існували й певні суб'єктивні чинники, котрі перешкоджали становленню державницької ідеології. Насамперед, це стосується захоплення соціалістичними ідеями серед багатьох лідерів УНР, які довгий час не розуміли справжніх перспектив національного державотворення, а тому, значною мірою, і був згаяний дорогоцінний час для цього. Проте, як відзначає П. П. Гай-Нижник, у цей період в Україні, насамперед на західноукраїнських теренах, спостерігалося значне піднесення соборницько-державотворчих процесів. Така тенденція мала місце навіть на Закарпатті, котре історично було найбільш відірваним від решти українських земель.

П'ятий розділ «Трансформації ідеології на українських теренах протягом 1920-х - 1930-х років» присвячений ідейно-політичним трансформаціям і розвитку ідеологічних концепцій протягом 1920-х - 1930-х років як на українських теренах, так і в еміграційному середовищі.

Аналіз ідеології більшовизму та ідеології українського націонал-комунізму засвідчив, що протягом 1920-х років у СРСР, а відтак - і в УСРР, було сформовано досить специфічну державно-правову систему, котра поєднала адміністративні, судові, політичні, військові, ідеологічні та репресивні функції. Партійна номенклатура тримала під контролем практично всі суспільно важливі сфери, підбираючи на всі ключові пости саме ті кадри, які влаштовували її з тих чи інших міркувань. Фактично майже від початку свого існування радянська держава була такою лише номінально, згідно назви. По суті це була диктатура своєрідної партійної касти, котра наприкінці 1920-х років переросла в одноособову тоталітарну диктатуру. Такий підхід, серед іншого, зумовив появу держави з яскраво вираженою антиправовою сутністю. Правова ідеологія фактично була замінена в ній тоталітарною.

Одним із основних завдань і напрямів реалізації більшовицької ідеології було знищення духовності та моральних принципів. Розроблена Леніним антирелігійна доктрина була спрямована проти християнства, а особливо - православної церкви. Одна з головних причин цього полягала в тому, що православ'я рішуче не сприймало політику насилля й терору в суспільних відносинах, як і інші прояви зла стосовно людей, влади та держави. Ініційоване Леніним переслідування священнослужителів у подальшому зумовило тотальний тиск на православ'я, християнство та релігію загалом. Антихристиянська сутність більшовицької ідеології породжувала в її послідовників схильність до примітивних інстинктів, що приводило до масових випадків насилля, садизму та наруги над людською особистістю. Нищилися моральні та етичні цінності, традиції, плюндрувалася духовність. Натомість вводилося ідолопоклонство нових вождів.

Прослідковано, що своєрідною альтернативою більшовицькій ідеології авторитаризму-тоталітаризму була низка концепцій і напрямків національно-демократичного спрямування, що розвивалися на Західній Україні (насамперед - Галичині) та в середовищі української еміграції. В умовах посилення авторитарних і тоталітарних режимів у Європі представники українських ідеологічних течій і напрямків зазнавали суттєвих утисків і переслідувань. У цих умовах нагальною проблемою було збереження власної ідентичності, самоусвідомлення та духовності. Одним із унікальних виявів розвитку української національної ідеології в 1938-1939 роках стала Карпатська Україна, котра в цей період була не лише провідним центром розвитку української державної ідеології, а й фактично першою з усіх українських земель вступила в боротьбу з фашизмом. При цьому, заради захисту своєї Батьківщини багато карпатських українців віддали своє життя. Але головним було те, що в березні 1939 року Карпатська Україна не лише продемонструвала всьому світу вияв до незалежності та соборності українських земель, а й втілювала ці ідеї на практиці.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи проведене дослідження, необхідно підкреслити низку важливих положень, котрі випливають із змісту дисертації.

1. Протягом усього історичного розвитку державотворення в Україні, характерна для українців схильність до індивідуальної свободи поєднувалася з традиціями народної самоуправи та демократично-республіканськими принципами суспільно-політичного устрою. Зокрема, ідеологія української шляхетсько-козацької верстви періоду Гетьманщини була спрямована на формування нового державницького світогляду. Проте давалися взнаки відсутність державотворчої волі та єдності народу на її втілення, що раз за разом приводило до поразок і навіть втрати незалежності.

2. Поєднання ранньомодерної козацької («малоруської») ідентичності з розвоєм релігійно-політичних структур, якими були українські православні церковні братства, витворило високий і самобутній підйом української національної ідеї в період Середньовіччя. Спроба І. Мазепи та П. Орлика наблизити козацько-гетьманську державу до західноєвропейської політико-правової системи зазнала краху. Разом з цим, на багато десятиліть було відкинуто процес державотворення. В Україні запанувала російська ідеологічна система, з притаманними їй деспотично-тоталітарними тенденціями. Ідеологія має бути не лише ідеологією доктрин чи певних завдань (хоч і такою вона безумовно, повинна бути). Вона має охоплювати увесь світоглядний комплекс нації, плекаючи та розвиваючи його. Державотворча воля українського народу, що проявилася вже в козацько-гетьманський період, розвивалася одночасно з національним самоусвідомленням. Хоч значний націєтворчий потенціал держави не міг бути реалізованим у силу об'єктивних причин - гетьманська держава була знищена. Проте ідеологія козацтва - як найбільш активної, впливової та чи не найбільш організованої частини українського соціуму періоду XVI - XVIII століть ще тривалий час зберігалася в підсвідомості українського народу.

3. Незважаючи на всі негативи, пов'язані з відповідними проявами агресії сусідів (нищенням національно-культурної ідентичності та державно-правових підвалин, шовінізмом, імперською політикою і т. д.) українська нація не тільки вистояла в боротьбі за свою незалежність і державницьке існування, але й змогла в багатьох аспектах політико-правового, морально-етичного та духовного плану піднятися вище за декого з колишніх узурпаторів і гнобителів. Хоча, безперечно, для українців були та й є притаманними риси, що часто ставали причинами політичних негараздів, поразок і величезних людських втрат, це насамперед: прояви хуторянського менталітету й комплексу меншовартості та молодшого брата (останній, до речі, протягом століть штучно нав'язувався владою Австрії, Угорщини, Польщі та особливо Росії), надмірними амбіціями власних лідерів (чого вартий лише загальновідомий принцип - «де два українці - там три гетьмани»). Внаслідок Переяславської угоди 1654 року, за якихось півтора століття, Україна з європейської країни перетворилася на окраїну Російської імперії. Тільки через російську мову українці тепер ознайомлювалися із культурними здобутками західного світу. На підсвідомому рівні меншовартість «малоросіянина» скріплювалася теорією про малоросійську гілку на могутньому російському дереві. Переяслав стає джерелом міфу й міфотворчості, стає знаком, інтелектуальним символом, оточеним німбом святості, для владних еліт царської Росії у змаганнях за опанування українськими землями. В очах українців таке трактування імперської позиції остаточно було усвідомлене вже на початковому етапі зародження новочасного національного руху - в «Історії Русів», у літературних працях романтиків і передусім у творчості Тараса Шевченка. Процес формування української національної ідентичності, розпочавшись у XVII - XVIII століттях, завершився (на різних українських теренах з певною різницею) в XIX - на початку ХХ століть. Національна ідентичність, у свою чергу, стала значною основою становлення національно-державницької ідеології.

4. Унікальна особливість ментальності й етнопсихології українців полягає у відсутності внутрішніх підстав для ксенофобії. Так склалося історично, що практично всі чужинці, навіть і ті, які не завжди проявляли толерантне ставлення до корінної нації, користувалися якщо і не прихильним ставленням з боку українців, то в усякому разі - терпимим. Це, у свою чергу, приводило до того, що представники інших націй, а іноді й інших релігій, ставали значно палкішими патріотами України, ніж переважна більшість українців (класичні приклади: молдаванин П. Могила, чех П. Орлик, В. Антонович з його угорсько-польським походженням, польський аристократ, римо-католик В. Липинський, росіянин М. Хвильовий (Фітільов) та ін.

5. Початок ХХ століття в Україні ознаменувався активізацією широкого спектру ідеологічних напрямків і течій - від націоналістичної до соціалістичної орієнтації. Однак, значна частина української нації, насамперед, її основна частина - селянство, не була готова сприйняти прогресивні політичні ідеї. Це було обумовлено низкою чинників: слабкою політизацією суспільства, низьким рівнем національного самоусвідомлення, зовнішньополітичними впливами тощо. Поширення ідеології на теренах України мало традиційно силовий і штучний характер й було пов'язане насамперед із великодержавною шовіністичною ідеологією. Пізніше до цього додалися соціалістичні ідеологеми, базовані на марксизмі. І хоча вони не відповідали ні національному характеру, ні національному духу українців, зусиллями керівників Центральної Ради та Директорії соціалістична ідеологія все ж активно пропагувалася в Україні. Безпосереднім результатом цього стали надзвичайно сприятливі умови для експансії більшовизму на українських землях, із всіма витікаючими з цього наслідками. Протягом усього періоду існування Української Народної Республіки так і не було сформовано державницьку ідеологію. Натомість її лідери тривалий час перебували в стані ейфорії від соціалістичних ідей, невміло намагалися впроваджувати їх в життя, практично не усвідомлюючи, що ці кроки йдуть врозріз із нагальними потребами переважної більшості українського народу. Період громадянської війни продемонстрував ідеологічне протистоянням найрізноманітніших політичних сил: від монархістів до більшовиків. У той же час, самостійницька ідеологія М. Міхновського та інших діячів націоналістичного спрямування була заблокована, переважно, знову ж таки провідниками УНР, які вбачали в ній конкуруючу альтернативу своїй владі.

Відтак, перемогу отримала більшовицька ідеологія, з витонченими методами демагогічної пропаганди стосовно легковірних й терору щодо тих, хто вже пересвідчився в лицемірних і брехливих обіцянках більшовицької агітації. Українців, у своїй переважній масі, приваблювали примітивні ідеологічні моделі більшовиків. Однак, швидке розчарування ними та спроби звільнитися від облудливої влади шляхом протестів, заворушень і повстань не дали сподіваних надій, оскільки час було втрачено, антибільшовицькі сили були розпорошеними. А головне - відчувалася відсутність конструктивної ідеології, здатної протиставити радянській владі таку модель суспільно-політичного устрою, котра б не лише протистояла більшовизму, а й була б здатною об'єднати його противників і опонентів. Однією з альтернатив більшовицькій ідеології міг бути український анархізм, проте його деструктивна антидержавна й антиправова сутність, а також тимчасовий союз із більшовизмом, засвідчили відсутність самодостатності характеру його ідеології, а також - виразну тотожність ідеологій анархізму та більшовизму, насамперед завдяки їхньому спільному утопічному характеру, ігноруванню моральних і духовних цінностей, а також - прав і гідності особи.

6. Поступова й досить заплутана (насамперед - хитросплетіннями непу) трансформація більшовизму через «воєнний комунізм» в авторитаризм і тоталітаризм принесла для України не лише ліквідацію державності й незалежності. Головною є втрата багатьох мільйонів життів внаслідок розв'язаної більшовиками громадянської війни, голодоморів і масових репресій. Встановлення тоталітарної ідеології в суспільстві призвело також до нищення духовності, національної культури, моральних устоїв. Багато кращих представників українського народу, особливо з числа тих, які мали досвід Першої світової війни, прагнули боротися за радянську, демократичну владу, щоб покращити життя своє й свого народу. Саме вони і піддавалися, насамперед, впливу більшовицької ідеології, котра, здавалось, найбільше відповідала сподіванням й інтересам простого народу. Однак, з часом виявлялося, що за цю радянську народну владу доводиться воювати, переважно, з представниками власного ж народу. І чим далі, то все більш жорстокими ставали репресивні заходи й терор стосовно українського народу з боку більшовицької влади. Апогеєм такої тенденції стали: колективізація, розкуркулення й голодомор 1932_1933 років, коли було винищено цвіт української нації. А серед виконавців цього було багато обдурених і одурманених більшовицькою ідеологією українців-патріотів. Абсолютна більшість їх була також знищена тоталітарним механізмом.

7. Панування більшовицької ідеології в поєднанні з тоталітарною системою влади й культом особи зумовило виникнення деформованого й політико-правового режиму, а в суспільстві склалася така ситуація, коли абсолютна більшість громадян Радянського Союзу перебувала в стані залежності (чи від утопічно-бредових ідей, чи від тотального страху, або ж в стані по суті кріпацької залежності селян, чи на становищі державних рабів у таборах). У період розгулу репресій другої половини 1930-х років деякі більшовицькі лідери, котрі у свій час знищували (зазвичай наказами щодо розстрілу) сотні й тисячі безневинних людей, звертаючись до Сталіна, пригадували такий давно призабутий моральний фактор як совість. Проте, ці звернення були запізнілими. Сама система, викорінивши релігію та мораль, була приречена нищити сама себе. Стирання національних рис і втрата духовних традицій привели до значної деформації суспільної моралі радянських людей. Позбавлені національних, культурних, моральних і релігійно-духовних основ, вже у пострадянський час такі люди ставали психологічно залежними від носіїв потужних вольових чинників (різного роду екстрасенсів, іноземних сект тощо) та схильними до ігроманії й наркоманії. Цілком очевидною була та залишається єдина альтернатива скомпрометованій ідеології більшовизму (включно із тісно пов'язаними з нею соціалістичною та комуністичною ідеологіями) - розвиток власної української національної ідеології, домінуючими засадами котрої мають стати принципи духовності та соціальної справедливості, визначальності моральних і етичних норм.

8. Протягом тривалого часу в Наддніпрянській Україні та на західноукраїнських землях поступово формувалися засади ідеологічної концепції, домінуючим чинником котрої були ідеї соборності, самостійності, просвіти народу та духовності. Розвиток національної ідеології, як і національної свідомості, тісно пов'язаний із відтворенням духовної пам'яті народу, котра сприяє самоусвідомлюваному й упорядкованому вивільненню з-під влади догм і виходу на шлях самопізнання й вільної духовної творчості. Виходячи з цього, варто припустити, що найбільш оптимальною для нашого суспільства є ідеологія національної духовності та народовладдя, котра засадничо ґрунтується на ідеї всебічного розвитку української нації з пріоритетом духовно-релігійних і морально-етичних принципів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальні монографії та наукові видання:

1. Ідеологічні засади України-Руси (розвиток традиційних ідеологічних форм в Україні періоду Середньовіччя) : монографія / О. М. Ситник. - Донецьк : ДЮІ ЛДУВС, 2007. - 193 с.

2. Становлення ідеології : український аспект : монографія / О. М. Ситник ; Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка. - Донецьк: Вид-во «Вебер» (Донецька філія), 2009. - 244 с.

3. Формування та еволюція ідеологічних концепцій національно-державницького спрямування в Україні (від початку ХІХ ст. - до 1939 р.) : монографія / О. М. Ситник. - Донецьк : «Нуолідж» (Донецька філія), 2009. - 544 с.

4. Ідеологічні трансформації в Україні протягом 1917-1939 років : монографія / О. М. Ситник. - Донецьк : Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. - 240 с.

5. Розділи у колективних монографіях, наукових виданнях та навчальних посібниках:

6. Концептуальні засади соціально-правового захисту працівників ОВС України.) : монографія / Л. М. Князькова, П. І. Павленко, О. М. Ситник та ін. - Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2010. - 154 с. - Особистий внесок дисертанта - С. 26-28, 36-41 - аналіз соціально-правового характеру ідеологічних концепцій.

7. Історія держави і права зарубіжних країн : [Навчальний посібник для студентів вищ. навч. закладів / під заг. ред. Л. М. Князькова, О. С. Туренко] ; Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка. - Донецьк, «Цифрова типографія», 2009. - 311 с. - Особистий внесок дисертанта - С. 42-61 - характеристика давньоримської державно-правової системи, зокрема її ідеології.

Статті у наукових фахових виданнях України:

8. Ситник О. Роля Володимира Антоновича у формуванні Михайла Грушевського як історика / О. Ситник // Український історик. - 1991-1992. - № 3-4 ; 1-2. - С.169-177.

9. Ситник О. М. Досвід державного будівництва ЗУНР як вияв прагнення до соборності українських земель / О. М. Ситник, М. Я. Кузишин // Наука. Релігія. Суспільство. - 2002. - № 2. - С. 111-116.

10. Ситник О. М. Формування ідеології козацтва як визначальний чинник політико-правового розвитку середньовічної України / О. М. Ситник // Наука. Релігія. Суспільство. - 2003. - № 3. - С. 160-162.

11. Ситник О. М. Прояви української характерології, ментальності в процесі розвитку національного самоусвідомлення в період пізнього Середньовіччя в Україні / О. М. Ситник // Наука. Релігія. Суспільство. - 2004. - № 3. - С. 88-91.

12. Ситник О. М. Національна свідомість як визначальний чинник українського державотворення в період першої половини ХХ століття / О. М. Ситник // Науковий вісник Ужгородського університету. - Серія : Історія. - 2004. - Вип. 10. - С. 73-78.

13. Ситник О. М. Засади української державної ідеології національної духовності та народовладдя / О. М. Ситник // Науковий вісник Ужгородського університету. - Серія : Історія. - 2005. - Вип. 13. - С. 173-177.

14. Ситник О. М. Ідейні витоки формування української національної свідомості та принципів державної ідеології на Закарпатті в першій половині ХХ ст. / О. М. Ситник // Науковий вісник Ужгородського університету. - Серія : Історія. - 2005. - Вип. 15. - С. 15-20.

15. Ситник О. М. Формування політико-правової ідеології на теренах України в період ХVІ - ХVІІ століть / О. М. Ситник, В. В. Чамлай // Наука. Релігія. Суспільство. - 2006. - № 1. - С. 78-82.

16. Ситник О. М. Витоки тоталітарного характеру ідеології більшовизму та її вплив на суспільно-політичне життя в УРСР в період 1940-х - першої половини 1950-х років / О. М. Ситник // Науковий вісник Ужгородського університету. - Серія : Історія. - 2007. - Вип. 18. - С. 195-204.

17. Ситник О. М. Злочинний характер карально-репресивної політики органів ОДПУ-НКВС УРСР у 1930-х як один із проявів більшовицької ідеології / О. М. Ситник // Наука. Релігія. Суспільство. - 2007. - № 2. - С. 68-73.

18. Ситник О. М. Становлення ідеологічних форм в Україні періоду раннього Середньовіччя / О. М. Ситник // Наука. Релігія. Суспільство. - 2008. - № 1. - С. 145-148.

19. Ситник О. М. Ідеологічний характер Гайдамаччини / О. М. Ситник // Історичні і політологічні дослідження. Видання Донецького національного університету, історичний факультет. - 2008. - № 3-4. - С. 12-16.

20. Ситник О. М. Д. Донцов і проблема української національної ідеології / О. М. Ситник // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Вип. XXVІІ. - Запоріжжя, 2009. - С. 140-143.

21. Ситник О. М. Ідеологічні процеси в Україні періоду другої половини ХІХ століття / О. М. Ситник // Науковий вісник Ужгородського університету. - Серія : Історія. - 2009. - Вип. 22. - Ужгород, 2009. - С. 126-129.

22. Ситник О. М. Ідеологія анархістського руху в Україні періоду 1917-1921 років / О. М. Ситник // Схід. - 2009. - № 5. - С. 78-80.

23. Ситник О. М. Ідеологічні погляди та концепції періоду Руїни козацько-гетьманської держави / О. М. Ситник // Наука. Релігія. Суспільство. - 2009. - № 3. - С. 264-270.

24. Ситник О. М. Формування ідеології більшовизму та її вплив на суспільно-політичний розвиток Україні початку ХХ століття / О. М. Ситник // Схід. - 2009. - № 7. - С. 79-83.

25. Ситник О. М. Трансформаційні процеси в розвитку ідеології більшовизму періоду утвердження радянської влади / О. М. Ситник // Наука. Релігія. Суспільство. - 2009. - № 4. - С. 124-128.

26. Ситник О. М. Роль ідеології в історичному процесі : проблеми та особливості дослідження / О. М. Ситник // Український історичний журнал. - 2009. - № 4. - С. 164-175.

27. Ситник О. М. Формування ідеології авторитаризму та її поширення в СРСР та УСРР протягом 1920-х років / О. М. Ситник // Схід. - 2009. - № 9. - С. 77-80.

28. Ситник О. М. Україно-більшовицьке ідеологічне протистояння періоду Громадянської війни / О. М. Ситник // Наука. Релігія. Суспільство. - 2010. - № 1. - С. 135-139.

29. Ситник О. М. Стан розвитку державницької ідеології періоду УНР / О. М. Ситник // Наукові праціь : науково-методичний журнал. - Вип. 108. - Т. 121 : Історія. - Миколаїв : Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2010. - С. 32-35.

Размещено на Allbest.ru