Українська історіографія суспільно-політичних процесів у Галичині 1914-1919 рр.: умови становлення, етапи розвитку, особливості

Студії з політичної історії українського зарубіжжя 1950-80-х років визначали місце СВУ в українському національному русі з акцентом на працю у таборах військовополонених. Поглиблене вивчення історії Союзу здійснив історик-марксист Р.Роздольський, який використав документи віденських архівів та започаткував “викривальне” історіописання про нього. Його надбання популяризували радянські автори, які трактували СВУ як “найреакційнішу” “націоналістичну організацію”, що “служила австро-німецьким імперіалістам” і проводила “шпигунську” діяльність задля “придушення визвольної боротьби українського народу“.

Динаміку розгортання сучасних студій з історії СВУ відображають праці І.Михальського, І.Корольова, Ю.Лаврова, С.Трояна, В.Головченка та інших учених, що розкривають генезу виникнення, організаційно-ідеологічне становлення та головні напрями праці Союзу. Цій темі присвячено низку монографій: І.Патер розкрив панораму діяльності та відносин СВУ між українськими та іноземними політичними, урядовими, військовими чинниками; С.Адамович показав роль наддніпрянських політемігрантів у суспільно-політичному житті західноукраїнських земель у 1914-1918 рр.; О.Качмар відтворила їхню громадсько-просвітницьку діяльність у Галичині та стосунки СВУ із східно- та західноукраїнським політичними середовищами.

Важко визначити “історіографічний алгоритм” висвітлення історії СВУ, адже після констатації факту про його створення у серпні 1914 р. та коментарів щодо ідейної платформи автори різновидових праць пускаються в “розтіч” у показі його організаційного розвитку та напрямів діяльності. Тому навіть базові аспекти історії СВУ викликають неоднозначні, полярні оцінки. В літературі витворився різнобарвний образ Союзу як організації, навколо якої точилися постійні суперечності, чвари через партійно-політичні, фінансові, приватні й інші обставини.

Багатопланова діяльність СВУ висвітлюється в комплексних працях з його історії та в спеціальних публікаціях про її окремі напрями. Це стосується доробку про інформаційно-пропагандистську (дипломатичну) роботу СВУ та публікацій джерелознавчого характеру (І.Михальський, О.Кураєв, І.Крупський, І.Патер, І.Срібняк). Феномен СВУ вивчається в ракурсі військової історії, зокрема дотично до проблематики формування УСС і українсько-турецького експедиційного корпусу тощо. Ґрунтовне висвітлення ролі СВУ у функціонуванні таборів військовополонених започаткував О.Терлецький (1919) та продовжили історики зарубіжжя (М.Бутович, П.Дубрівний, В.Верига та ін.) і сучасні вчені (І.Срібняк, Й.Саєвич, О.Сидоренко та ін.). Репрезентативна група праць біографічного характеру розкриває історію СВУ через призму взаємин з такими визначними діячами, як Д.Донцов, М.Грушевський, А.Жук, І.Франко, О.Скоропис-Йолтуховський, О.Назарук, В.Сімович, В.Левинський, М.Меленський, Л.Юркевич та ін.

Отже, науковий здобуток з історії СВУ - унікальне явище української історіографії, що зумовлюється як суспільним феноменом цієї інституції, так й особливостями його осмислення представниками різних наукових течій і напрямів. Комплексні дослідження з історії Союзу та спеціальні публікації про окремі напрями й аспекти його діяльності показують загальні особливості історіографії інституціонально-політичного розвитку України ХХ ст., засвідчують рівень розробки науково-методологічного інструментарію з вивчення політичної історії.

У четвертому розділі “Історіографія процесу створення і розбудови українських національно-військових формувань у краї в 1914-1919 рр.” аналізуються наукові надбання про участь українців в імперській армії Австро-Угорщини та функціонування двох визначних військових формацій - Українських січових стрільців і Галицької армії - збройних сил ЗУНР.

Історіографія цієї теми має свої особливості. По-перше, вагому роль у стимулюванні її вивчення відіграли спеціальні громадсько-наукові інституції. По-друге, з цієї тематики маємо найбільшу мемуарну спадщину, що істотно впливає на її наукове осмислення. По-третє, специфічною є динаміка розвитку студій у цій галузі: а) їх підвалини закладали за міжвоєнного періоду емігрантські й західноукраїнські історики; б) спираючись на них, автори українського зарубіжжя у 1950-70-х роках видали низку фундаментальних праць з військової історії періоду Першої світової війни і ЗУНР; в) на цей доробок опиралися вітчизняні дослідники до середини 1990-х рр., тож лише за останнього десятиліття окреслилися якісні зрушення в його переосмисленні.

За міжвоєнного періоду відбулося інституціональне становлення (громадські об'єднання, видавництва тощо) осередків української воєнно-історичної науки: Каліш, Варшава (наддніпрянська військова еміграція); табори інтернованих Чехословаччини, згодом Прага (військова еміграція ЗУНР); Львів (учні школи М.Грушевського); Берлін (В.Кучабський). За 1950-70-х років провідні позиції у її розвитку перебрала заокеанська діаспора. За радянського періоду українська військова історія фактично не вивчалася навіть з позицій комуністичної ідеології. Тому в першій половині 1990-х років історики України продукували праці, спираючись головно на надбання нерадянської літератури. Відтак завдяки залученню нових джерел почалося становлення військово-історичної науки України, яка напочатку ХХІ ст. перебуває в зародковому стані.

Унікальність історіографії УСС полягає в тому, що нечисленна, малопомітна на фронтах Першої світової війни військова формація викликала зливу різножанрової літератури. Бібліографії П.Зленка (1935) й С.Ріпецького (1965) фіксували відповідно 988 та 1330 її назв; наразі їхня кількість майже подвоїлася. Щоправда, лише 5-7 % публікацій мають науковий характер, а три-чотири десятки репрезентативних праць відображають головні тенденції розвитку досліджень з цієї проблеми. Тяглість її осмислення гальмує пошук нових підходів й оцінок, тож і в сучасній суспільній думці продовжують домінувати характеристики й трактування перших ідеологів і літописців стрілецтва.

Після “відправних” праць В.Темницького, О.Назарука, В.Дзіковського (1915-1917) поступ у вивченні історії стрілецтва знаменували роботи М.Угрина-Безгрішного (1923) та О.Думіна, І.Крип'якевича, Б.Гнатевича, З.Стефаніва (1935-1936). Вони забезпечили утвердження в історіографії наступних постулатів: постання легіону УСС - продовження довоєнного стрілецького руху; його створення зумовлювалося не стільки військовими, скільки політичними розрахунками; УСС виконували державницьку місію і користувалися всенародною підтримкою; ворогами українського військово-патріотичного руху були поляки, а не австрійська влада.

“Вибух” стрілецького літописання у міжвоєнній Галичині зумовлювався суспільним інтересом до військової історії. Це викликало своєрідну “мемуарну лихоманку” у вигляді серйозних історико-мемуарних студій чільних діячів УСС (М.Галущинський, О.Степанів, С.Шухевич, М.Заклинський, М.Голубець та ін.) та безлічі публікацій колишніх усусів.

До посилення глорифікації історії стрілецтва спричинилося українське зарубіжжя (М.Островерха, Н.Гірняк, збірник “За волю України” (1967) та ін.). Воно майже не внесло елементів новизни у його вивчення за винятком праці (1956) С.Ріпецького - найвизначнішого дослідника УСС.

Розкрито зміст і перебіг полеміки 1950-60-х років у наукових і громадських колах діаспори щодо трактування вузлових аспектів історії УСС. Це питання майже не висвітлювалося в українській історіографії.

Радянська історіографія або оминала увагою існування УСС, або трактувала їх як австро-угорських “диверсантів”. Закиди у “зрадництві” знаходили розвиток у сумнівних паралелях між легіонами УСС та Нахтігаль тощо.

Черговий етап осмислення феномену українського стрілецтва започаткувала “перебудовча історіографія”. У другій половині 1990-х років посилилися якісні зрушення в його вивченні. На тлі великої кількості різновидових публікацій відзначимо дисертаційну працю А.Каляєва про роль УСС у захисті ЗУНР, що відобразила інертність пострадянської історіографії. Найбільші здобутки у вивченні історії стрілецтва пов'язуємо з напрацюваннями М.Лазаровича, який, доповнивши доробок попередників арсеналом документів, показав передумови формування і бойовий шлях УСС з акцентом на національно-просвітницьку діяльність серед народу, що подається як стрижень його історичної місії.

Аналізуються дискусійні питання “стрілецької історіографії“: політика Відня щодо УСС (В.Темницький, К.Левицький, С.Попик та ін.); триступенева спадковість стрілецьких формацій у вигляді довоєнних молодіжних товариств “Січ”, “Сокіл”, “Пласт” (1), легіону УСС у складі австро-угорської армії (2) та київського корпусу Січових стрільців 1917 р. (3) (ця парадигма утвердилася за міжвоєнного періоду і знайшла сучасних послідовників); внесок стрілецької ідеології в українську суспільну думку тощо.

Солідну історіографічну базу має проблема виникнення і діяльності Галицької армії. Її підвалини були закладені за міжвоєнного періоду, коли ця формація вивчалася як складник української воєнної історії та в контексті збройної боротьби в Україні в 1917-1920 рр. Це знайшло прояв у спеціальних воєнно-історичних студіях та численній історико-мемуарній літературі. За характером підходів і орієнтацій їхні автори “вписуються” у державницький напрям української історіографії (І.Крип'якеич, І.Карпинець, І.Кревецький, А.Крезуб, О.Кузьма, З.Стефанів та ін.), хоча представники різних течій висловлювали відмінні погляди на цю проблему. Зокрема В.Кучабський песимістично оцінював військовий потенціал ЗУНР і діяльність Галицької армії; представники націоналістичної течії (М.Колодзінський та ін.) підносячи жертовність її вояцтва картали провід за “провінційний патріотизм” і брак “революційності”, що зашкодили УСС та Галицькій армії реалізувати свою “історичну місію”.

Головні здобутки українського зарубіжжя у вивченні Галицької армії пов'язуємо з працями відомого військового історика Л.Шанковського, який, узагальнивши доступні джерела та доробок англо-, германо- і російськомовних авторів за канонами західної методології, розкрив її військово-політичний потенціал, стратегію, бойову діяльність. Тенденцію щодо висвітлення Галицької армії у контексті історії ЗУНР започаткував С.Ярославин (І.Сохоцький), а її роль і місце в епопеї українських визвольних змагань 1914-1921 рр. розкриває узагальнююча праця О.Удовиченка.

Дослідницько-аналітична спрямованість властива історико-мемуарній літературі, авторами якої були відомі військовики. Вони дали змістовні характеристики військово-мобілізаційного потенціалу та ідейно-політичного, психологічного стану Галицької армії, окреслили її бойовий шлях, порівняли з українськими військовими формаціями Наддніпрянщини (М.Омелянович-Павленко, А.Кравс, С.Шухевич та ін.). Елементи аналізу, що відповідають засадам мікроісторії та історії повсякденності, увиразнюють спогади І.Вислоцького, Н.Іванини, І.Кедрина, О.Станіміра, О.Степанів, Р.Купчинського, М.Тарнавського та ін.

Зміст, характер, динаміку нагромадження знань з воєнно-політичної історії відображають різножанрові дослідження сучасних авторів західного регіону, зокрема монографії М.Литвина (також у співавторстві з К.Науменком) і С.Макарчука. Вони пропонують “український варіант” відмови від етноцентризму: при зосередженні уваги на “українському військовому факторі” “польський чинник” вивчається не окремо, а під кутом його впливів, через порівняння з діями і прагненнями “головної” української сторони.

Виокремлюємо групу історіографічних праць і рецензій, в яких провідні українські вчені аналізують здобуток польських колег і з таких позицій розкривають концептуальні питання військово-політичної історії.

Панування державницької парадигми та націоцентризм української історіографії призвели, вважаємо,до того, що залишилася майже не розробленою проблема участі українців в австро-угорській армії. Її суспільна і наукова значущість безсумнівна, адже йдеться про вояцьку масу, яка багаторазово перевищувала особовий склад УСС і збройних сил ЗУНР. Після спеціальної публікації Л.Шанковського (1939), який визначив частку українців в австро- угорській армії, лише за останніх років історики стали предметно з'ясовувати їхню роль у бойових діях імперського війська.

Комплекс праць з воєнно-політичної історії Галичини 1914-1919 рр. відзначається структурно-тематичною багатоаспектністю. Окремі її ракурси відображають праці з регіональної і субрегіональної (областей, етнографічних районів тощо) історії та дослідження історико-правознавчого, політологічного, мистецтвознавчого характеру. Її розлогий зріз представляють вузькопрофільні розробки про військову символіку. Поряд з доробком зарубіжжя (М.Битинський, О.Климкевич, Я.Самотюк та ін.) важливі здобутки у вивченні символіки, фалеристики та однострійознавства УСС і Галицької армії показують спеціальні дослідження сучасних авторів К.Анісімова, В.Кравцевича, К.Гломозди, Я.Тинченка, М.Чмиря та ін. Близько півсотні проаналізованих різновидових історико-біографічних публікацій групуються за видами життєдіяльності і фахової приналежності персоналій та відображають нарощування знань про них на тлі переломних подій історії.

Отже, нагромаджений пласт літератури з історії УСС та Галицької армії дозволяє говорити про глибоку розробку питань, пов'язаних з їхнім виникненням і організаційним становленням, участю у бойових діях, суспільною діяльністю тощо. Кожен історіографічний етап вирізняється своїми особливостями осмислення військово-політичних процесів у Галичині у 1914-1919 рр. Попри високий рівень наукового дослідження вони мають певні прогалини, залишаючи чималі перспективи для подальшого вивчення.

У п'ятому розділі “Українське соборництво 1914-1919 рр. як феномен національної історіографії” розглядаються контраверсійні погляди дослідників на цю проблему.

У підрозділі 5.1. “Наукове осмислення національно-консолідаційного процесу між українством Наддніпрянщини і Галичини” це питання вивчається у двох площинах: “діахронній”, що охоплює різні історичні періоди формування державності, та “синхронній”, що відображає територіальні “вектори” соборницького процесу 1914-1919 років. Окреслюється динаміка нарощування знань з проблеми: основи її осмислення заклали перші історики-мемуаристи; українське зарубіжжя систематизувало документальну базу та полемізувало з приводу окремих аспектів теми; радянські автори або оминали її увагою або ж критикували “буржуазних націоналістів” за намагання створити єдину Українську державу; сучасні вітчизняні історики переосмислюють феномен соборництва на основі нових джерел і методологічних підходів, на зміну його глорифікації приходить критикичний аналіз.

Розвиток студій про українську соборність стимулювали численні конференції, “круглі столи” та інші наукові проекти кінця XX - початку XXI ст. Помітну роль у їхній реалізації відіграли як столичні (Інститут історії України НАН України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України ім. І.Ф.Кураса та ін.), так і регіональні (Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника та ін.) наукові центри.

Проблема української соборності та її регіональні аспекти по-різному трактувалися окремими науковими напрямами і суспільними течіями. Це відображено у сучасних публікаціях теоретико-методологічного характеру, що пропонують оригінальні підходи й моделі її вивчення (Т.Горбань, І.Гошуляк, В.Юрчук, В.Панібудьласка, О.Реєнт, Л.Шкляр та ін.).

Виокремлюємо “проуенерівський” та “прозунрівський” історіографічні “струмені” вивчення соборницького процесу 1914-1919 рр., які почали створюватися “за гарячими слідами” провідними учасниками тих подій. Їхні історико-мемуарні й публіцистичні праці становлять унікальне як історичне, так й історіографічне джерело. Викладені в них погляди і трактування через авторів українського зарубіжжя до сучасної історіографії.

Перший “струмінь” репрезентують праці В.Винниченка, І.Мазепи, М.Шаповала, П.Христюка, О.Доценка, які, як очільникики УНР, зазвичай стояли на соціалістичній платформі. Вони відображають ставлення до “протилежно-братнього” табору, яке коливалося від поміркованих оцінок до відвертого “антигаличанства” через різні зовнішньополітичні орієнтації, відмінне бачення “соціального” і “національного” аспектів у революційному процесі, особисті образи тощо. Представники “прозунрівського” “струменя” по-різному (М.Лозинський, О.Назарук), а іноді із “дзеркально-протилежних” (Л.Цегельський) позицій представляють зміст соборницького процесу за воєнно-революційної доби.

Західноукраїнські автори міжвоєнного періоду збагатили його історіографію новими змістовними історико-мемуарними працями (Л.Бачинський, Г.Микитей, П.Шекерик-Донків, М.Чубатий) та спричинилися до формування соборницької ідеї у свідомості українців Польщі, тож цей досвід залишається актуальним для нашого сьогодення.

Історики українського зарубіжжя не відзначилася оригінальністю у його трактуваннях, тож залежно від ідейних уподобань вони “варіюються” в межах двох названих “струменів”. До їхніх здобутків слід віднести намагання комплексної реконструкції соборницького процесу (М.Стахів, І.Мірчук та ін.) та розгляду його з позиції “вжиття в епоху” (І.Лисяк-Рудницький).

Сучасна історична наука переосмислює цю проблему на основі значної документальної бази та нових методологічних засад. У ній зберігаються підходи, властиві “проуенерівському” та “прозунрівському” “струменям”, що зумовлюється тематичною спрямованістю праць. Досліджуючи суспільно-політичні процеси у Наддніпрянщині або в Галичині, автори зосереджуються на вивченні джерел відповідного спрямування та починають мислити переважно в одній з названих площин. Така тенденція нагадує коливання “історіографічного маятника”, що нерідко сягає полярних оцінок дій очільників наддніпрянських або західноукраїнської державницьких формацій їх однобічність згасає в синтезах, які комплексно відображають суспільні процеси в різних регіонах.

Сучасним дослідженням з проблеми соборності властиві різновекторність і багатоаспектність. Це знаходить прояв у її розгляді в широкій історичній ретроспективі, з позицій компаративістики, а також при висвітленні через призму профільних наукових студій - етноісторії, психоісторії, історії освіти, історії повсякденності, в рамках спеціальних історичних дисциплін тощо.

Отже, нагромадився великий масив літератури з проблеми національно-консолідаційного руху українства 1914-1919 років. Існування в ній розмаїття оцінок і суперечливих трактувань зумовлюється не стільки суспільними реаліями, скільки ідейними і світоглядними поглядами авторів. Нарощування знань із цієї проблеми відбувалося нерівномірно на окремих етапах історіографічного процесу. Зберігається ситуація, коли сучасні праці наповнюються новими джерелами, але продовжують опиратися на оціночні характеристики перших літописців Української революції. Для подолання однобічних підходів “проуенерівського” та “прозунрівського” “струменів” слід виважено, з нових методологічних позицій переосмислити весь комплекс джерел та ефективне використовувати результати компаративістських, джерелознавчих і досліджень з інших суспільних наук.

У підрозділі 5.2. “Державно-консолідаційний рух УНР і ЗУНР у висвітленні істориків” досліджується відображення в літературі доцентрових і відцентрових тенденцій соборницького процесу за революційно-державницької доби.

Активно вивчається реалізація соборницьких прагнень на різних етапах державницького процесу в Наддніпрянщині. Стосовно доби Центральної Ради, починаючи від М.Грушевського та кінчаючи представницьким загоном сучасних дослідників (Т.Бевз, В.Версюк, Т.Горбань, І.Гошуляк, В.Солдатенко, В.Яремчук та ін.), вона розглядається у двох головних площинах: 1) досягнення територіальної єдності в межах Наддніпрянської України; 2) її стосунки з українцями, що проживали анклавними групами в різних частинах Росії. Ці процеси і явища подаються як етап збирання етнічних територій і передумова для переходу до всеукраїнської національно-державницької консолідації.

Складнішою виглядає проблема соборництва за доби Гетьманату П.Скоропадського, яка попри величезну літературу спеціально не вивчалася. Контраверсійність її висвітлення зумовлюється полярністю оцінок самого режиму гетьмана, зокрема ідейною заангажованістю представників консервативної течії. Сучасні дослідники Гетьманату (Ю.Павленко, О.Реєнт, Р.Пиріг, Ф.Продаднюк, Ю.Храмова та ін.), з одного боку, та мемуаристи і дослідники “прозунрівського” “струменя” (В.Кучабський, Г.Микитей, О.Назарук, Л.Цегельський, С.Ярославин, М.Литвин, О.Павлюк, О.Павлишин), з іншого, попри відмінні погляди на окремі аспекти взаємин між режимом П.Скоропадського та ЗУНР загалом поділяють думку, що саме вони стали першим “етапом”, навіть “передумовою” розгортання національно-консолідаційного руху, які увінчалися січневим 1919 р. Актом злуки.

Центральне місце в історіографії українського соборництва за воєнно-революційної доби посідають взаємини між Директорією УНР та ЗУНР, квінтесенцією яких є комплекс питань щодо укладення і наслідків Акту злуки 22 січня 1919 р. При їхньому з'ясуванні потрапляємо в “історіографічний калейдоскоп”, де численні ідеологічні й теоретико-методологічні підходи нашаровуються на тематичне розмаїття досліджень. Переважає тенденція, коли в працях з історії ЗУНР (І.Васюта, О.Вівчаренко, В.Тищик, М.Литвин, С.Макарчук, О.Красівський, В.Кондратюк, В.Регульський, М.Сеньків, О.Павлюк, О.Павлишин та ін.) здійснюється детальна реконструкція національно-консолідаційного процесу. В дослідженнях з історії Директорії та Української революції загалом (Б.Андрусишин, В.Верстюк, М.Литвин, О.Копиленко, М.Копиленко, О.Реєнт, О.Рубльов, В.Семоненко, В.Солдатенко, М.Яцюк, ін) ця проблема здебільшого висвітлюється як складник інших “важливіших” суспільно-політичних подій.

Символічним уособленням українського соборництва воєнно-революційної доби став Акт злуки 22 січня 1919 р. В історіографії утвердилася позиція, коли події, що відбувалися “до” його укладення, подають як наростання доцентрових сил, а “після” нього - як відцентрові процеси. За такої парадигми важко витримувати логічну лінію викладу подій, що за умов їх трактування з “проуенерівської” чи “прозунрівської” позицій поглиблює контраверсійність поглядів і полярність оцінок.

Ці риси притаманні спеціальним публікаціям та узагальнюючим працях з історії Української революції, де соборницький процес осмислюється в контексті широкого кола суспільних проблем. Його інституціональний аспект пов'язується з партійно-політичними структурами обох таборів (Т.Бевз, І.Дробот, О.Любовець, М.Кугутяк, В.Расевич та ін.). При цьому науковці часто не пояснюють колізії, коли констатують “соборницькі засади” їхньої ідеології та “деструктивну” діяльність в ході об'єднавчого руху.

Розлогу історіографічну традицію має вивчення української соборності в контексті міжнародних відносин. Вона розглядається у ракурсі історії Брестського договору 1918 р. (В.Верстюк, О.Копиленко, Р.Симоненко, В.Солдатенко, П.Притуляк та ін.); досліджується через призму орієнтацій на різні ворогуючі військово-політичні блоки (М.Стахів, В.Федорович, Л.Васильківський І.Завада, І.Гошуляк, О.Павлюк, Т.Галицька-Дідух та ін.); осмислюється з позиції впливу консолідаційних зусиль на міжнародну діяльність УНР і ЗУНР тощо.

Перипетії соборницького процесу відображає різножанрова література з історичної персоналістики, де конфлікт еліт Наддніпрянщини і Галичини уособлюється передусім з С.Петлюрою та Є.Петрушевичем. Слідом за істориками-мемуаристами, які заклали “оціночну базу” цієї проблеми, та авторами українського зарубіжжя, котрі при її з'ясуванні не позбулися ідейних й особистих уподобань, виваженіше, зважаючи на “дух епохи”, підходять до неї сучасні науковці (С.Литвин, О.Павлишин та ін.). Продуктивними виглядають розробки про особисті контакти інтелігенції обох регіонів, що увиразнюють загальне тло консолідаційного руху.

Українська історіографія перейшла від “ідейних” до суто наукових дискурсів з таких проблем, як легітимність Акту злуки, його “одностороннє скасування” очільниками ЗУНР, історичне значення тощо (І.Гошуляк, М.Литвин, С.Макарчук, О.Карпенко, О.Реєнт, О.Павлюк, О.Павлишин, Ю.Сливка, Л.Шкляр та ін.). Важливою тенденцією стало акцентування на реальних виявах і здобутках співпраці між УНР і ЗУНР. Ґрунтовніше показані ці відносини у військово-політичній сфері (С.Литвин, Б.Савчук, В.Солдатенко, Л.Скорич, О.Щусь, В.Футулуйчук); досліджується співпраця у торговельній, господарській, фінансовій галузях, а також у національно-культурній царині (І.Вівсяна).

У новітній історіографії та суспільно-політичній думці окреслився перспективний напрям вивчення українського державотворення під кутом двох взаємопов'язаних, взаємопроникаючих явищ: соборництва і регіоналізму. Значні науково-теоретичні надбання засвідчують про її постановку в чотирьох головних ракурсах: 1) взаємини між Наддніпрянщиною і Галичиною: УНР - ЗУНР; 2) об'єднання різних українських етнічних територій (ці проблеми рельєфно представлені в монографії І.Кураса і В.Солдатенка); 3) консолідація західноукраїнських земель (роботи з регіональної історії Буковини, Галичини, Закарпаття); 4) вияви загальнонаціональної єдності на рівні окремих історико-етнографічних регіонів (етноісторичні студії івано-франківських науковців, ін.). У кожній з цих площин через призму доцентрових і відцентрових тенденцій осмислюється широкий комплекс історичних процесів і явищ.

У розрізі соборницького процесу аналізується відображення в літературі різних періодів концепту галицького “п'ємонтизму”. Предметом окремого вивчення стали історико-мемуарні та наукові праці про його “емігрантський вектор”, що окреслюється проблемою взаємин у 1914-1919 рр. між Галичиною та українцями, які мешкали за межами етнічної території.

Розвиваються джерелознавчі дослідження з історії українського соборництва зазначеного періоду (І.Гошуляк, П.Губа, В.Пилипів та ін.).

Отже, дослідження державно-консолідаційного руху за доби Української революції 1917-1919 рр. повсякчас циркулює навколо з'ясування його доцентрових і відцентрових тенденцій. Важливі зрізи осмислення цього процесу проявляються в різних “територіально-регіональних” ракурсах. Найбільше дискусійних питань викликають взаємини між УНР і ЗУНР. Історики повинні відійти від негації чи глорифікації соборницького руху, який слід оцінювати не лише з “висоти часу”, а й виходячи з тогочасних реалій.

У шостому розділі “Наукові інтерпретації етнонаціональних відносин у галицькому соціумі” досліджується відображення в літературі взаємин між різними етнічними групами Галичини за воєнно-революційної доби.

У підрозділі 6.1. “Українсько-польське протистояння на переломному етапі боротьбі за національну незалежність і державність” відзначається, що ця проблема посідає окреме місце в тисячорічній історії стосунків між українцями та поляками, вивчення яких зумовлюється багатьма науковими і національно-політичними факторами. З'ясовуються теоретико-методологічні підходи до її вивчення представників різних течій (М.Демкович-Добрянський, В.Кучабський, І.Лисяк-Рудницький та ін.) та парадигми сучасних вітчизняних вчених, які умовно поділяємо на “традиційно-антипольську” і “модерністсько-поліцентричну” (Л.Баженов, Я.Грицак, Я.Дашкевич, Л.Зашкільняк, О.Красівський, В.Литвин, М.Литвин, С.Макарчук, О.Реєнт, Н.Яковенко та ін,).

“Традиційно-антипольська” історіографічна парадигма висвітлення цих стосунків сформувалася зусиллями істориків Західної України міжвоєнного періоду та українського зарубіжжя 1920-70-х рр. Властива їй гіперболізація історичних процесів проявилася у трикутнику відносин, де українці виставлялися в ролі “покривджених”, поляки - їх головних “кривдників”, а Відень - в якості “посередника”, що підігравав то першим, то переважно другим. Показ складного плетива явних і латентних інтересів, дій кожної зі сторін супроводжувалися безапеляційною критикою поляків, які задля придушення національного руху українців задіювали усі “внутрішні” (Відень, москвофіли) та міжнародні чинники. Такі постулати притаманні синтетичним і спеціальним працям істориків державницького напряму (Д.Дорошенко, М.Голубець, І.Карпинець, В.Верига, Я.Ярославин, С.Ріпецький, І.Нагаєвський); багатоголоссям лунають у працях представників націоналістичної (П.Мірчук) і консервативної (В.Кучабський) течій.

Радянська історіографія висвітлювала польсько-українські стосунки з позицій примату “соціально-класового” над “національним”. Стверджувалося, що українські та польські трудящі маси не мали з контрреволюційними політичними і військовими кілами “нічого спільного” та проводили свою “окрему революційну боротьбу” за соціальне і національне визволення.

У сучасній вітчизняній історіографії виокремлюємо три групи праць, які ґрунтуються на “традиційно-антипольській” парадигмі (1); відображають “перехідний етап” відмови від старих стереотипів (2); наближаються до концепції “відкритої історії”, що передбачає врахування інтересів і прагнень обох народів (3). Умовність такого поділу очевидна, оскільки їхні змістовні характеристики рідко представляються у “чистому вигляді”.

Типові для пострадянської історіографії підходи увиразнює доробок М.Литвина, який відтворює панораму українсько-польського збройного конфлікту 1918-1919 років, показує його коріння та, по суті, не бачить шляху до досягнення компромісу. Спираючись на засади західної методології, Я.Грицак з'ясовує міжнаціональні стосунки в Галичині з позицій інтересів і прав українців і поляків та крізь призму загальноєвропейської ситуації. Монографія “Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Історія” (2001) увиразнює ще одну традиційну лінію (тягнеться від М.Лозинського, К.Левицького), згідно з якою польський чинник розглядається як “другорядний”, а визначальною умовою здобуття національної самостійності українцями краю вважається унезалежнення від Відня.

Через різні етапи історіографічного процесу проходить проблема польських етнополітичних доктрин щодо вирішення “українського питання”. До сьогодні зберігаються підходи, викладені у працях українських радянських істориків (О.Карпенко, Р.Симоненко, Ю.Сливка, В.Ілько, М.Кравець), які запропонували “наративний інтеграл” висвітлення змісту і шляхів реалізації польської політики у цьому напрямі. Сучасні вітчизняні автори (М.Геник, О.Жерноклеєв, О.Красівський, М.Литвин, С.Макарчук, О.Павлюк та ін.), відстежуючи трансформації польських етнодержавних концепцій кінця XIX ст. щодо подій 1918-1919 років, зосередилися на вивченні двох ідеологічних конструктів: федералістського пілсудчиків та інкорпоративного ендеків.

Розширення уявлень про реалізацію польських етнополітичних доктрин стосовно ролі Східної Галичини на міжнародній арені відбувається за рахунок комплексних праць (О.Красівський) та тематичних досліджень про дипломатичну боротьбу Польщі за вирішення галицького питання (М.Геник та ін.), про роль ЗУНР у формуванні міжнародних відносин у повоєнній Центрально-Східній Європі (Е.Кучменко, А.Ліпкан, О.Павлюк) тощо. Дискутуються проблеми щодо суті і впливів різновекторних зовнішньополітичних орієнтирів поляків на боротьбу за домінування і міжнаціональні стосунки в краї.

Розлогим і виразним є “міжнародно-політичний зріз” історіографії польсько-українських стосунків у Галичині в 1914-1919 рр. Виокремлюємо три тематичні ракурси цієї проблеми, які репрезентують: праці про впливи міжнародних чинників на міжнаціональні стосунки в краї (1); публікації про міжнародну політику Польщі щодо вирішення “галицького питання” (2); розробки про взаємини між державно-політичними режимами України та Польщі (3). У таких площинах відповідно до поділу європейських держав на військово-політичні блоки окреслилися два вектори вивчення їхньої політики щодо України та українсько-польських стосунків у Галичині (В.Ададуров, Н.Городня, І.Дерев'янко, Ю.Довган, О.Кураєв, О.Павлюк та ін.).

Вирізняємо групу спеціальних праць, що розкривають різні аспекти українсько-польських стосунків у розрізі джерелознавчих і компаративістських студій (В.Великочий, А.Крохмаль, Винарчук та ін.).

Отже, на історіографію українсько-польських стосунків у Галичині за воєнно-революційної доби 1914-1919 рр. впливали різні наукові й позанаукові чинники. Дослідники різних періодів, течій, напрямів до її висвітлення підходили з “традиційно-націоцентричної [антипольської]” та “модерністсько-поліцентричної” позицій. У таких площинах розроблялися конкретно-історичні питання, пов'язані з військовим протистоянням 1918-1919 років; стосунками у трикутнику українці - поляки - Відень; польською етнополітикою щодо “українського питання“; орієнтаціями на різні державно-політичні блоки задля вирішення “справи Галичини” тощо. При цьому безпосередні взаємини між обома спільнотами в краї у 1914-1919 рр. вимагають глибшого вивчення і осмислення

У підрозділі 6.2. “Етнічні меншини краю в контексті військово-революційних подій 1914-1919 рр.” з'ясовуються суспільні та науково-пізнавальні (інституціональна база, методологія, категоріально-понятійний апарат, національна самоідентифікація авторів) обставини, які зумовили головні тенденції та особливості вивчення цієї теми.

Аналіз масиву етноісторичних й етнополітичних студій показав, що, по-перше, науковці зосередилися на вивченні історії нацменшин за доби Української революції 1917-1920 рр., а періоду Першої світової війни приділили невиправдано мало уваги; по-друге, в узагальнюючих працях західноукраїнський регіон представлений неадекватно слабо, а то й зовсім “випадає”.

Наукових розробок, що відображають комплекс цих проблем у контексті імперської національної політики Австро-Угорщини, відносно небагато. Вони зазвичай стосуються хронологічних меж кінця XIX - початку ХХ ст., тож лише частково захоплюють роки Першої світової війни й існування ЗУНР. Тому головний масив праць відображає міжетнічний розвиток на “мікрорівні” у двох ракурсах: 1) про “внутрішню” життєдіяльність певної етноменшини; 2) про їхні стосунки з державними чинниками й українською спільнотою.

При вивченні міжетнічних та ширшого кола суспільних стосунків на одне з перших місць виходить просторове з'ясування етнічного складу населення. Ця проблема перебуває на перетині різних наукових напрямів (етноісторія, етногеографія, етнодемографія) та вимагає застосування спеціальних методів дослідження. Проаналізована велика група такого роду праць різних періодів (С.Рудницький, В.Кубійович, С.Макарчук, Я.Дашкевич, С.Копчак, В.Мойсеєнко, М.Романюка, М.Вівчарик, С.Падалка, С.Попик, Р.Лозинський та ін). У спеціальних роботах з історії Першої світової війни та ЗУНР етнодемографічні процеси з'ясовуються в якості “причинкових”. Так окреслюється етносоціальний образ Галичини, що задає “відправний алгоритм” для розуміння її історії.

Нові грані науково-теоретичного осмислення цієї проблематики розкривають праці етноісторичного спрямування (І.Монолатій, О.Рафальський та ін) та краєзнавчі праці, що несуть велике інформативне навантаження.

Одним з пріоритетних напрямів стало вивчення політико-правового становища нацменшин України у ХХ ст., зокрема й на західноукраїнських землях за воєнно-революційної доби. Починаючи з М.Шаповала, в історіографії утвердилося концептуальне положення, згідно з яким українська суспільність Галичини через низький соціальний статус і розмиту структурованість опинилася у становищі нацменшини на власній території, що істотно стримувало її поступ, ускладнювало стосунки із сусідніми етногрупами. Аналізується і порівнюється відображення в літературі проблем правового становища нацменшин в ЗУНР і УНР та їхнє ставлення до української державності.

Інший “історіографічний блок” становить література про становище окремих етноменших Галичини за воєнно-революційної доби 1914-1919 рр.

Найбільшим є доробок про життєдіяльність євреїв та українсько-єврейські стосунки, на який наклалося чимало ідейних і психологічних стереотипів. З таких позицій вивчалися, порівнювалися школа української юдаїки 1920-30-х років у Львові (Р.Гехтар, Р.Фан, ін.); західноукраїнська міжвоєнна й українська зарубіжна історіографія (О.Брик, П.Потічний, М.Стахів, М.Хом'як та ін.), які через україноцентричну однобічність залишили небагато продуктивних напрацювань; радянські історіописання, які розчиняли єврейську та інші нацменшини в безликій “масі трудящих”, згадуючи про них лише як про жертв національного і соціального гноблення.

Сучасні вітчизняні історики розширили досліджувану тематику та значно просунулися у вивченні становища євреїв і українсько-єврейських стосунків (Я.Дашкевич) в роки Першої світової війни та існування ЗУНР (П.Берко, М.Гон, І.Погребинська, І.Монолатій, Ю.Опельбаум, О.Павлишин, В.Хітерер, Я.Хонігсман та ін.). В узагальнюючих працях з історії євреїв в Україні (Я.Рабінович, І.Кабанчик та ін.) та публікаціях довідникового характеру їхнє становище змальовується у барвах, властивих “трагічним сторінкам” україноюдаїки. Зроблений поступ у виваженому висвітленні єврейських погромів (В.Сергійчук та ін.), які фокусують увесь комплекс питань із цієї тематики.

Життєдіяльність німецької суспільності Галичини за сукупністю наукових розробок про її окремі аспекти висвітлена достатньо повно. Це завдячується обмеженому колу істориків західних областей (І.Монолатій, П.Сіреджук, В.Полєк, Я.Якимович та ін.), тоді як київські й дослідники інших регіонів при постановці питання “німці в Україні” часто оминали увагою Галичину. Вона досліджується передусім у двох структурно-тематичних ракурсах: як окремий “епізод” етноісторії німців Галичини кінця XVIII - першої половини ХХ ст. та як складник історії військово-політичних процесів і культури.

Зважаючи на масив наукової літератури як про названі етноменшини, так і про українсько-польські стосунки в Галичині, доволі парадоксально в українській історіографії виглядає прогалина щодо висвітлення життєдіяльності поляків у краї за воєнно-революційної доби. Одним з перших помітних кроків щодо її ліквідації стала ґрунтовна розвідка О.Павлишина, в якій з позицій мікро- і соціальної історії комплексно з'ясовується їхнє становище за доби ЗУНР.

Отже, архітектоніка досліджень про етноменшини Галичини розкривається у трьох головних ракурсах: як один з аспектів суспільної історії краю 1914-1919 рр.; як складник етнічної історії народів, що перебували на території України; як спеціальна дослідницька тема. Масив наукової літератури дає підстави для перегляду побутуючої в історіографії тези про малодослідженість розвитку етноменшин України стосовно Галичини за вказаного періоду. Втім, не варто перебільшувати рівень розробки цієї теми, оскільки поряд із прогалинами у вивченні різних конкретно-історичних проблем потребує перегляду й чимало усталених поглядів на становище етнічних спільнот краю.

У сьомому розділі “Дослідження духовного і культурного життя галицької суспільності за воєнно-революційного періоду” аналізується специфіка відображення цієї проблеми в українській історіографії.

У підрозділі 7.1. “Церковно-релігійні процеси як об'єкт історичної науки” диференціюється історіографія цього складного різнопланового наукового явища за науково-теоретичними, ідейними, суспільно-політичними, церковно-релігійними, світоглядними й іншими критеріями. Її градація вимагає враховувати поділ дослідників на “світських” і “церковних”, їхню конфесійність, приналежність до різних осередків церковної історіографії тощо.

Вивчення церковно-релігійного життя Галичини за Першої світової війни. започаткувала писана за “гарячими слідами” праця І.Крип'якевича. Поряд з історико-документальними і мемуарними роботами Д.Дорошенка, Л.Цегельського, інших національно зорієнтованих авторів краю й еміграції міжвоєнного періоду з відмінних ідейних позицій щодо його висвітлення підходили москвофільські автори (В.Ваврик, А.Хиляк та ін.).

Комплексне вивчення теми здійснили вчені українського зарубіжжя. Помітним внеском у її розробку стали історико-документальні й мемуарні праці С.Барана, П.Ісаїва, М.Чубатого, о.І.Гриньоха, що гуртувалися навколо Українського вільного університету в Мюнхені. Погляди істориків із католицького середовища (Б.Боцюрків, А.Великий, О.Кравченюк, Г.Лужницький, С.Мудрий, І.Нагаєвський, І.Хома та ін.) відрізняються від “православної” історіографії, представники якої своєю чергою поділяються за приналежністю до української чи російської церков, які толерантно (І.Власовський) чи упереджено висвітлювали проблему.

Окреслені тенденції тією чи іншою мірою притаманні сучасній вітчизняній історіографії церковно-релігійного життя. За “позиції греко-католицизму” до висвітлення становища УГКЦ в Галичині підходили Л.Гентош, Г.Гладка, Я.Заборовський, О.Красівський, В.Марчук, І.Пилипів та ін. Пов'язана з цією проблемою “унійна тематика” знайшла місце в узагальнюючих працях з історії церкви в Україні, зокрема й періоду визвольної боротьби 1917-1920 рр. (Б.Андрусишин, М.Горяча, Т.Євсєєва, А.Зінченко, О.Ігнатуша, О.Лисенко, А.Стародуб, В.Ульяновський та ін.).

Важко віднайти продуктивні напрацювання з цієї теми в радянській літературі, де на ідеологічну тенденційність нашарувався войовничий антиклерикалізм. Нехтуючи принципами історизму і формальної логіки, автори довільно трактували джерела, знаючи, що їхні твори піддаватимуться не науковій, а лише ідеологічній експертизі.

Вивчення цієї багатопланової теми зосередилося на таких ключових проблемах: 1) репресії проти греко-католиків з боку російських, австро-угорських, польських властей; 2) насаджування православ'я в Галичині; 3) роль українського духовенства в державотворчих процесах ЗУНР; 4) розгортання унійно-екуменістичної акції тощо.

В епіцентрі цих досліджень - найвпливовіша постать західноукраїнської історії першої половини ХХ ст. митрополит А.Шептицький. Вивчення його життєдіяльності почалося за воєнно-революційної доби (документальний нарис “Царський в'язень” (1918), історико-мемуарні праці Д.Дорошенка). Вагомий крок у її осмисленні знаменують студії українського зарубіжжя (С.Баран, П.Ісаїв, М.Чубатий, о. І.Гриньох, О.Кравченюк, В.Лаба та ін.), що наближаються до жанру меморіальної біографії. Аналітичний рівень осмислення проблеми представляє англомовний збірник статей за редакцією П.Магочого. Наукові пошукування сучасних вітчизняних дослідників еволюціонували від “реабілітації” постаті митрополита до з'ясування його ролі в національно-політичному й унійному рухах. Це проявилося в низці робіт біографічного й церковно-історичного характеру, документальних публікаціях (Л.Гентош, Я.Заборовський, Г.Цвенгрош, Я.Білас, Г.Гладка та ін.).

При вивченні діяльності УГКЦ та її митрополита дослідники акцентують увагу на проблемах, пов'язаних із серпневим меморандумом 1914 р. А.Шептицького та його арештом, перебуванням у російському полоні і звільненні з нього. Порівнюється висвітлення цих й інших питань у російській, польській та українській історіографіях.

При з'ясуванні причинно-наслідкових зв'язків, що стосуються становища УГКЦ, репресій проти духовенства, навернення греко-католиків на православ'я, історики часто потрапляють у складний лабіринт хитросплетінь і суперечностей, зумовлених суспільно-політичними обставинами. Слідом за першими документалістами (Ю.Дзерович, 1916) та авторами українського зарубіжжя сучасні дослідники лише почали з нових методологічних позицій вивчати цю тему (А.Стародуб та ін.).

У різних площинах національно-політичного та церковного розвитку історики висвітлюють проблеми, які стосуються календарної реформи 1916 р. (О.Павлишин, П.Шкраб'юк, ін.); участі греко-католицького духовенства у Листопадовому зриві 1918 р. й державотворчих процесах ЗУНР (Г.Гладка, Р.Делятинський, В.Марчук, О.Павлишин та ін.) та функціонування українських військових формацій (І.Лебедович); міжнародної діяльності УГКЦ із захисту української державності (О.Красівський) та ін.

Церковно-релігійний розвиток Галичини за досліджуваного періоду тісно пов'язаний із церковними й політичними процесами в Україні (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) і Росії (Тимчасовий уряд) та залежав від позиції Апостольської столиці у Римі й уселенського патріарха в Константинополі. В такому ракурсі історики досліджували проблему єдності українських греко-католицької і православної церков, важливими аспектами якої є поширення греко-католицизму в Україні й Росії, запровадження українського патріархату (І.Музичка, Є.Онацький, П.Карманський, І.Хома, О.Лотоцький, Ю.Аввакумов, В.Ульяновський, Б.Андрусишин, Г.Цвенгрош, Л.Гентош, М.Горяча, А.Стародуб та ін.). Активно вивчається “холмський напрям” поширення унійної акції.

Отже, тема церковно-релігійного життя Галичини за воєнно-революційної доби 1918-1919 рр. знайшла достатнє відображення в історичній літературі різних періодів. Приналежність авторів до певних наукових течій і церковно-релігійних центрів зумовила відмінності у підходах до вивчення проблеми і трактуваннях її окремих аспектів. У структурно-тематичному відношенні історики приділили неоднакову увагу їхньому висвітленню. Визначальною рисою історіографії цієї теми є перебування в центрі уваги постаті митрополита А.Шептицького, через призму життєдіяльності якого осмислюється основний комплекс питань церковно-релігійного розвитку краю.

У підрозділі 7.2. “Особливості відображення культурного життя у науковій літературі” відзначається, що ця проблема становить прогалину в українській науці, адже в загальному масиві історіографічних джерел з досліджуваної теми на неї припадає близько 5 % праць. Така ситуація зумовлюється конкретно-історичними обставинами воєнно-революційної доби, що спричинили руйнацію культурного життя. Архітектоніку історіографії цієї проблеми визначають спеціальні праці з історії освіти, мистецтва, інших сфер культури та їхнє фрагментарне висвітлення в узагальнюючих роботах.

У масиві різнопрофільної літератури виокремлюємо тематичні блоки, які увиразнюють культурні процеси в Галичині за 1914-1919 рр. Один з них стосується висвітлення культурно-освітніх зрушень на Волині, Холмщині, Підляшші, Поліссі, які відбулися зусиллями галицьких громадсько-політичних інституцій у часі їх австро-німецької окупації. Тут маємо рідкісне явище, коли “маргінальна” суспільна та наукова проблема висвітлювалася в найрізноманітніших ракурсах і ставала предметом спеціального вивчення авторами різних періодів (М.Кордуба, І.Крип'якевич, Д.Оляльчин, П.Олійник, Є.Пастернак, Г.Купріянович, І.Патер, П.Лепісевич, Б.Бернадський, О.Каліщук).

Глибоку історіографічну традицію має вивчення феномену стрілецької субкультури. Щоправда, після перших студій і репрезентативних праць з історії УСС (О.Назарук, О.Думін, Н.Гірняк, С.Ріпецький та ін.) дослідникам залишалося дедалі менше місця для нових оригінальних оцінок цього явища. У деталізованому вигляді цю проблему розкрив М.Лазарович. До предметного поля її історіографії включали і публікації мистецтвознавчого характеру.

У науковій літературі, зокрема й історико-педагогічного профілю, знайшла відображення проблема розвитку освіти і шкільництва за воєнно-революційної доби. Стосовно періоду Першої світової війни вона висвітлювалася стереотипно - як “суцільний занепад”, тож головний доробок репрезентують праці з історії ЗУНР, з-поміж них і чимало спеціальних статейних публікацій. З іншого боку, простежуємо ситуацію, коли в монографічних і дисертаційних працях (у полі зору було понад двадцять) з історії освіти в Україні 1917-1920 років про ЗУНР згадується фрагментарно чи вона зовсім оминається увагою.

Театрально-мистецьке життя висвітлює різнопрофільна література (зокрема й з військової історії), у якій ідеться про окремі творчі колективи, про театри ЗУНР. Історико-мемуарний здобуток з цієї теми, що з'явився за міжвоєнного періоду в Галичині, згодом в українському зарубіжжі і в УРСР, доповнюють фундаментальний діаспорний двотомник “Наш театр” (1975) та монографія О.Боньковської і статейні публікації сучасних науковців.

Представники різних галузей гуманітарних наук порушували питання про знищення українських культурних цінностей під час панування чужоземних режимів. Стосовно Галичини ця проблема звучить у зв'язку з долею церковних дзвонів (Е.Лозовий). У дисертації з'ясовується перебіг тривалої дискусії про долю корони Данила Галицького, що обросла численними версіями - “ватиканською”, “польською”, “радянською”, “українською” тощо.

В українській історіографії склалася традиція розглядати чинні в Галичині наприкінці XIX - у 30-х роках ХХ ст. громадські організації як складник національно-культурного руху. З цієї тематики нагромаджено величезний обсяг літератури. Втім більшість праць написані в руслі хронологічного поділу на “довоєнний” і “міжвоєнний” періоди, тож їхня діяльність у 1914-1919 рр. часто трактується відповідно у площинах “нагромадження потенціалу національного руху” та “причинкових студій”. Незважаючи на це, констатуємо високий рівень дослідження діяльності за воєнно-революційної доби українських молодіжних і студентських організацій (І.Андрухів, Б.Савчук, О.Вацеба, Б.Трофим'як, В.Окаринський, Р.Ковалюк та ін.), жіночих об'єднань (М.Богачевська-Хом'як, О.Рибак-Маланчук, Б.Савчук та ін.), “Просвіти” (І.Зуляк, А.Середяк та ін.) та інших національних інституцій.

Через історіографію досліджуваного періоду наскрізно проходить проблема життєдіяльності національної інтелігенції та еліти. Вона порушується в різних конкретно-історичних та науково-теоретичних ракурсах, що ускладнює вивчення творчого доробку. У цьому підрозділі зосереджено увагу на аналізі публікацій про наукову та громадську працю за воєнно-революційної доби знаних істориків і діячів (І.Крип'якевича, В.Короленка, М.Кордуби та ін.), а також великого пласту різножанрової, різновидової літератури про взаємини між інтелігенцією Галичини і Наддніпрянщини (В.Дорошенко, Д.Дорошенко, О.Рубльов, І.Вівсяна, І.Коляда, О.Коліщук, О.Гомотюк та ін.).

Узагальнюються надбання з проблеми увіковічнення пам'яті загиблих вояків, що подається як складник військової історії або в ракурсі проблеми історичної пам'яті - як один з аспектів “культури війни” (О.Колянчук та ін.).

У розрізі історії журналістики та джерелознавства аналізується група публікацій пресознавчого характеру.

Таким чином, проблема культурного розвитку Галичини за воєнно-революційної доби 1914-1919 рр. знайшла своєрідне відображення в українській історіографії. Попри окремі статейні публікації, що засвідчують намагання комплексно підійти до її вивчення, загалом вона фрагментарно висвітлюється у працях різної тематики. Головне інформативне навантаження несуть роботи з військової історії і публікації про окремі культурні феномени.