Соборність та регіональний розвиток у суспільно-політичному житті незалежної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ “Прикарпатський НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Василя Стефаника”

УДК 94 (477): 323

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Соборність та регіональний розвиток у суспільно-політичному житті незалежної України

Адамович Сергій Васильович

Івано-Франківськ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Жерноклеєв Олег Станіславович, ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”, завідувач кафедри всесвітньої історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Реєнт Олександр Петрович, Інститут історії України НАН України, заступник директора доктор історичних наук, професор Калініченко Володимир Вікторович, Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, завідувач кафедри історії України доктор історичних наук, професор Добржанський Олександр Володимирович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, декан факультету історії, політології та міжнародних відносин, завідувач кафедри історії України

Захист дисертації відбудеться “13” вересня 2011 року о 1100 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.20.051.05 у конференц-залі Будинку вчених ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” за адресою: вул. Т. Шевченка, 79, м. Івано-Франківськ, 76025.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” за адресою: вул. Т. Шевченка, 79, м. Івано-Франківськ, 76025.

Автореферат розісланий “11” серпня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради А.З. Королько

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Звертання до феномену соборності протягом століть супроводжувало боротьбу українців за право на створення власної держави, і сьогодні воно залишається актуальним у контексті боротьби за єдність країни й маніпуляцій політиків стосовно можливого “розколу України”. Значимість ідеї соборної України усвідомлюється українською елітою. Так, проведене на початку 2009 р. експертне опитування викладачів вищих навчальних закладів з усіх регіонів країни засвідчило, що 50% опитаних складовою національної ідеї вважають соборність України.

У сучасних умовах триває дискусія щодо статусу автономії в Криму, сепаратистські ідеї знаходять підтримку в середовищі русинського населення Закарпаття, зберігаються суттєві відмінності в політичних орієнтаціях і прихильності до різних духовно-культурних спадщин між населенням Сходу та Заходу України, автономного статусу і політичних преференцій домагаються кримськотатарська, угорська та румунська національні меншини держави. У зв'язку зі збереженням дезінтеграційних ризиків у країні, відсутністю об'єднавчої національної ідеології, нестабільністю суспільно-політичної ситуації в окремих регіонах, загрозами територіальної цілісності України з боку певних політичних сил сусідніх держав важливим й актуальним видається дослідження регіонального розвитку в умовах становлення Української державності й пов'язаних з цим перспектив соборності.

Вивчення суспільно-політичних особливостей регіонів дозволить використати політичне й культурно-духовне різноманіття України для зміцнення держави, адаптації європейського досвіду взаємовідносин між регіонами і національними урядами, сприятиме пошуку додаткових джерел для консолідації українського суспільства. Актуальність теми дослідження обумовлюється й тим, що соборність і суспільно-політичний розвиток регіонів у новітній історії України ще не стали предметом спеціального дослідження. Крім того, дискусійними і нечітко визначеними залишаються взаємопов'язані дефініції соборності та регіонального розвитку. Разом із тим, доступний сьогодні корпус історичних джерел дозволяє достатньо повно, докладно і неупереджено відтворити консолідаційні та дезінтеграційні процеси в Україні в умовах становлення незалежності.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є складовою частиною науково-дослідної роботи кафедри історії України Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника “Історія Галичини. Український національний рух у Галичині: політичний, економічний, духовно-культурний аспекти” (номер державної реєстрації 0109U005847).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи - об'єктивне і всебічне висвітлення суспільно-політичного розвитку регіонів України в контексті ідеї соборності в період здобуття і становлення Української держави.

Дослідження вимагало вирішення таких завдань:

проаналізувати стан наукової розробки теми та джерельну базу дослідження;

визначити і проаналізувати основні дестабілізаційні чинники, що ускладнювали процес консолідації суспільства та становили загрозу територіальній цілісності в умовах становлення незалежної України;

здійснити історичний аналіз спроб реформування адміністративно-територіального устрою України і надання реальних повноважень місцевому самоврядуванню в 1990-2009 рр.;

проаналізувати значення діяльності українських політичних партій у процесі єднання українських земель і формування української політичної нації;

вивчити комплекс дестабілізаційних чинників, що супроводжували процес становлення кримської автономії, а також оцінити роль АРК у суспільно-політичному житті України;

оцінити значення “новоросійства” в сучасній історії України, визначити ступінь впливовості цього суспільного руху й ролі структур Компартії України в його ініціюванні в кінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст.;

проаналізувати політику донецької політико-економічної еліти та тенденції економічного регіоналізму в умовах становлення державності, а також висвітлити децентралістські процеси на Сході України під час Помаранчевої революції;

дати оцінку соборницьким прагненням галичан у процесі становлення Української державності, визначити правовий статус і значення Галицької асамблеї й виокремити причини появи автономістської течії в галицькому суспільно-політичному русі в кінці 90-х рр. ХХ ст. - на початку ХХІ ст.;

всебічно і детально проаналізувати основні етапи утворення та діяльності політичного русинства й організацій національних меншин на Закарпатті в умовах становлення незалежної України, а також ступінь їх загрози територіальній цілісності й самому існуванню Української держави;

дослідити роль Чернівеччини в суспільно-політичному житті України в контексті ідеї соборності. соборність держава український консолідація

Об'єктом дослідження виступають консолідаційні та дезінтеграційні суспільно-політичні процеси в регіонах країни в період здобуття та становлення незалежної України. У праці основна увага звертається на суспільно-політичне життя в тих регіонах, де проблема взаємодії з центральною владою і дезінтеграційних процесів звучить особливо гостро.

Предметом дослідження є ідейно-політична, організаційна, культурно-просвітня діяльність громадсько-політичних організацій, політичних партій, органів влади та структур місцевого самоврядування в регіональному форматі й контексті консолідації суспільства та утвердження територіальної цілісності й соборності України впродовж 1989-2009 рр.

Методи дослідження. Методологія дисертації визначається останніми досягненнями соціально-гуманітарного наукового пізнання та базується на принципах об'єктивності, історизму, системності й комплексності, розвитку та плюралізму. Автор застосував загальнонаукові методи: аналітичний, синтетичний, логічний, індуктивний, систематизації тощо, спеціально-історичні: ретроспекції, періодизації (діахронний), порівняльно-історичний, синхроністичний, проблемно-хронологічний. Для аналізу регіонів було використано хорологічні підходи, а також міждисциплінарні дослідницькі методи, властиві некласичній та постнекласичній науці. Структурно-функціональний метод дозволив розглянути регіони і залежності між ними як окремі елементи в рамках єдиного цілого, а системний аналіз надав послідовність дій з установлення структурних зв'язків. Плідним для аналізу регіональної специфіки виявилися культурно-історичний і семіотичний методи. Конструктивістський метод посприяв у побудові нових теоретичних конструкцій, у тому числі в опрацюванні смислової наповненості терміну “соборність”. Синергетика як міждисциплінарна наука дозволила вивчати регіони, які є нелінійними відкритими дисипативними системами. Вивчення особливостей регіональних тенденцій в Україні також здійснювалося за допомогою методів аналізу документів - традиційного та контент-аналізу.

Хронологічні межі дослідження. Хронологічні межі дисертаційної роботи охоплюють період 1989-2009 рр., який позначився становленням і розбудовою соборної незалежної України. Нижньою межею є 1989 р., тобто початок національно-державного відродження в Україні та зародження дезінтеграційних течій у політиці. Верхню межу становить січень 2010 р., коли в умовах закінчення президентської виборчої кампанії держава опинилася перед вибором подальшої об'єднавчої політики.

Географічні межі дослідження включають адміністративно-територіальні межі Української Радянської Соціалістичної Республіки в складі СРСР і держави України після здобуття нею незалежності.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше в українській історіографії:

здійснено спробу комплексного дослідження зусиль органів влади і громадських інституцій для досягнення соборності України в період становлення незалежної держави як складного і суперечливого явища в нерозривному зв'язку із суспільно-політичними процесами в регіонах;

на значному конкретно-історичному матеріалі простежено ідейну еволюцію та політичну діяльність дезінтеграційних та антидержавних рухів у період незалежної України, здійснено порівняльний аналіз їх соціальної бази, організаційної структури, методів практичної діяльності;

запропоновано авторське бачення специфіки етнополітичного розвитку Донбасу в 1989-2009 рр. й інтерпретовано базову для регіону ідеологію економічного федералізму;

докладно розкрито формування ідеології антиукраїнського руху “новоросійства” на Півдні України;

органам влади й українському суспільству на базі аналізу історичного розвитку незалежної України накреслено шляхи і напрямки щодо ліквідації небезпечних для єдності країни регіональних розбіжностей і стирання конфронтаційних уявлень по лінії Схід - Захід.

Подальшого розвитку отримало вивчення:

особливостей процесу становлення і розвитку Кримської автономії як складової частини України;

дезінтеграційних рухів на Закарпатті, спроб політичного русинства за підтримки міжнародних чинників кодифікувати окрему національність та домогтися автономії для регіону;

соборницької діяльності галицьких політичних сил та державотворчої позиції Галицької асамблеї;

позиції українських політиків і державних діячів у питанні державного устрою й регіонального розвитку України.

Уточнено особливості багатоманітної етнополітичної ситуації на Буковині, роль кримськотатарського і російського факторів у суспільно-політичному житті Півдня України, зовнішньополітичні впливи на дезінтеграційні рухи в державі, окремі деталі конституційного процесу в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що їх зміст у багатьох аспектах доповнює наукові знання з історії незалежної України. Зібраний матеріал і висновки можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць, підручників, навчально-методичних посібників, при підготовці лекційних занять і спецкурсів у вищих навчальних закладах з історії України та політологічних дисциплін. Матеріали дисертаційної роботи можуть застосовуватися органами державної влади України для розробки принципів і засад етнодержавної політики, бути корисними в роботі громадсько-політичних організацій, політичних партій, ЗМІ.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації були апробовані на наукових конференціях: Буковинських історико-краєзнавчих конференціях (Чернівці, 2005, 2007, 2009 рр.), “Україна соборна” (Івано-Франківськ, 2004; Переяслав-Хмельницький, 2005 рр.), “Стосунки Сходу та Заходу України: суб'єкти, інтереси, цінності” (Луганськ, 2006, 2007 рр.), “Краєзнавство і учитель” (Харків, 2007, 2008, 2009, 2011 рр.), “Національна інтелігенція в історії та культурі України у ХІХ-ХХІ ст.” (Вінниця, 2006, 2008 рр.), “Інтелігенція і влада” (Одеса, 2006, 2009 рр.), “Народний Рух України: місце в історії та політиці” (Одеса, 2005, 2009 рр.), “Ідеологія українського націоналізму на сучасному етапі розбудови Української держави” (Івано-Франківськ, 2006, 2007 рр.), “Україна в етнокультурному вимірі XVIII - початку ХХІ ст.” (Київ, 2008 р.), “Українсько-ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем” (Івано-Франківськ, 2008 р.), “Демократичний транзит в Україні: підсумки електорального циклу 2004-2007 рр.” (Острог, 2008 р.), “Соціологія Другого модерну: проблема перевизначення понять суспільствознавчого дискурсу” (Луганськ, 2009 р.), “Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (Ялта, 2006 р.), конференції, присвяченій 20-річчю створення НРУ (Івано-Франківськ, 2009 р.), “Політичні партії і вибори в Україні” (Івано-Франківськ, 2005 р.).

Публікації. Результати дослідження знайшли своє відображення в 56 наукових публікаціях (53 без співавторів), з них - 25 у фахових виданнях, 3 одноосібних монографіях.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, шести розділів, висновків (394 с.), списку використаних джерел (1694 найменування) та додатків (11 с.).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність, предмет і об'єкт дослідження, хронологічні та географічні межі, визначено мету, завдання, наукову новизну і практичне значення роботи.

У першому розділі - “Джерела та історіографія проблеми дослідження” розглядається джерельна база та стан наукової розробки обраної теми дослідження. Використаний у дослідженні масив джерел охоплює: 1) документи і матеріали фондів центральних, галузевих і обласних державних архівів; 2) матеріали періодики та інтернет-джерела; 3) дані статистичних видань і соціологічних досліджень; 4) законодавство України та програмові документи політичних партій, виступи політичних діячів; 5) мемуарна спадщина.

Джерельну базу дослідження насамперед склали неопубліковані документи Центрального державного архіву громадських об'єднань України. Матеріали фонду 1 “ЦК Комуністичної партії України” інформують як про загальноукраїнські суспільно-політичні процеси, так і про ситуацію в регіонах та роль КПУ в державному житті. Дослідження змісту справ фондів 270 “Громадське об'єднання - Народний Рух України (1989-1998 рр.)”, 271 “Українська республіканська партія (1989-1998 рр.)”, 272 “Демократична партія України (1990-1994 рр.)” дозволило автору простежити соборницьку діяльність українських політичних партій.

Значна документальна база про діяльність органів влади України в період незалежності сконцентрована в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (фонди 5233 “Адміністрація Президента України”, 5225 “Центральна виборча комісія, м. Київ”, 5116 “Міністерство культури Української РСР, м. Київ”). У ході дослідження використовувалися діаспорні матеріали про національно-державне відродження в Україні (фонд 5235 “Уряд Української Народної Республіки в екзилі”). Матеріали Державного архіву Служби Безпеки України (фонд 16 “Таємне діловодство ВЧК-КДБ”) дають можливість простежити ставлення лідерів українських політичних структур у кінці 80-х рр. ХХ ст. до проблеми єдності країни та статусу національних меншин.

Частина документального матеріалу зосереджена в обласних державних архівах. Зокрема, добірка матеріалів про русинство й суспільно-політичні процеси на Закарпатті міститься у фонді 1 “Закарпатський обком Компартії України” Державного архіву Закарпатської області. Соціально-економічне становище, страйковий рух та політичне життя Донбасу в умовах розпаду СРСР ілюструють матеріали Державного архіву Луганської області (фонди 179 “Луганський обком Компартії України”, 5 “Луганський міськком Компартії України”). Матеріали Державного архіву Харківської області розкривають сприйняття комуністами національно-державних процесів і реакцію населення Слобожанщини на зміни в республіці (фонд 2 “Харківський обком Компартії України”). Становлення націонал-демократичного руху на Півдні України і спроби партійно-радянської номенклатури зберегти владу завдяки ініціюванню “новоросійства” і маніпулюванню страхами національних меншин прослідковується в збірках Державного архіву Одеської області (фонд П-11 “Одеський обком Компартії України”). Ставлення населення Центральної України до державотворчих процесів відображають матеріали Державного архіву Вінницької області (фонди П-136 “Вінницький обком Компартії України”; П-87 “Вінницький міськком Компартії України”).

Процеси національно-релігійного відродження в Галичині в кінці 80-х - на поч. 90-х рр. ХХ ст. розкрито в матеріалах Державного архіву Івано-Франківської області (фонд П-1 “Івано-Франківський обком Компартії України”). У добірках Державного архіву Тернопільської області зберігаються як документи партархіву (фонд П-1 “Тернопільський обком Компартії України”), так і документи ряду громадських організацій та регіональних структур політичних партій (фонди Р-3447 “Тернопільська обласна організація УРП (1988-1995 рр.)”, Р-3448 “Тернопільська обласна спілка політв'язнів і репресованих України (1990-1993 рр.)”, Р-3450 “Громада Подільського краю Тернопільщини (1986-1994 рр.)”). Матеріали фонду П-1 “Чернівецький обком Компартії України” Державного архіву Чернівецької області дають змогу проаналізувати суспільно-політичне життя регіону і визначити ступінь впливу румунського зовнішньополітичного фактору.

З огляду на недавнє минуле описуваних подій під час написання дослідження зросло значення матеріалів ЗМІ. Так, процес національно-державного відродження широко висвітлювався на сторінках “Літературної України”, “Голосу України”, “Урядового кур'єра”, “За вільну Україну”. В умовах обмеження свободи слова в період президентства Л.Кучми об'єктивність зберігалася на шпальтах газет “День”, “Дзеркало тижня”, “Експрес”, “Україна молода”. Значний масив інформації з досліджуваної проблеми міститься в часописах “Корреспондент”, “Контракти”, “Новинар”, “Український тиждень” тощо. Крім того, в дослідженні широко використані публікації з регіональних пресових видань 12 областей України. Не можна обминути увагою використані в праці інтернет-джерела, які доповнювали інформаційну картину подій. Серед них відзначимо www.pravda.com.ua; www.president.gov.ua; www.mfa.gov.ua; maidan.org.ua; www.oglyadach.com; www.radiosvoboda.org; www.zik.com.ua.

Надзвичайно цікавий матеріал для розуміння ставлення українського суспільства до процесів державотворення й аналізу регіональних відмінностей ми отримуємо завдяки соціологічним дослідженням Є.Головахи, О.Злобіної, А.Зоткіна, І.Кононова, А.Круглашова, О.Литвиненка, В.Небоженка, Н.Паніної, В.Середи, М.Чурилова, Л.Шангіної, С.Щудло, Ю.Якименка.

Значна кількість партійних документів, виступи політичних діячів і законодавство з національного питання початку 90-х рр. ХХ ст. висвітлені в збірнику документів “Національні процеси в Україні: історія і сучасність”. Програмові засади українських партій вивчалися завдяки партійним виданням та інформації з інтернет-джерел. Публіцистична спадщина періоду виборів 2004 р. сконцентрована в “Новелах Помаранчевої революції”, документи Сіверськодонецького з'їзду-ІІ зібрані в збірнику В.Голенка і В.Тихонова. Значним підґрунтям роботи стали також закони і підзаконні акти Верховної Ради, Президентів, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Більшість представників еліти, що вершили долі суспільства в період незалежності, є і сьогодні дієвими особами в історії, а тому їх мемуари є одночасно програмовими документами. Так, дух епохи 1994-2004 рр. яскраво розкриває книга Л.Кучми “Україна - не Росія”. Багато аспектів внутрішньої політики адміністрації Л.Кравчука розглянуто в спогадах М.Михальченка і В.Андрущенка. Позицію націонал-демократів у процесі державного будівництва та їх бачення консолідації суспільства висвітлено в працях політичних діячів Ю.Бадзя, В.Карпенка, Л.Лук'яненка і М.Косіва. Ідеологію промисловців Сходу України, яка стала базою ідеї економічного федералізму, розкрито в праці В.Ландика. Почуття частини культурної еліти в часи Помаранчевої революції відображені в книзі О.Забужко “Let my people go”. Історія становлення автономії в Криму розкрита в мемуарах С.Литвина, М.Савченка. Спогади щодо русинської проблеми описано в працях П.Годьмаша, С.Годьмаша, П.Кампова, І.Миговича. Значну інформацію про діяльність Галицької асамблеї отримуємо з мемуарів її лідерів С.Давимуки, М.Яковини.

На основі критичного аналізу й синтезу вищеназваних джерел і здійснене дане дослідження. Вагому частину його джерельної бази складають не опубліковані досі документи, більшість з яких уперше вводиться в науковий обіг.

Увесь масив історіографічних джерел може бути умовно згрупований за ключовими проблемами, що перебували в центрі уваги дослідників: 1) оцінка ступеня єдності країни і причин дезінтегрованості українського народу; 2) політико-правові передумови організації державної влади та місцевого самоврядування в контексті консолідації нації; 3) формування автономії в Криму як складової частини України та проблема “новоросійства”; 4) етнополітичні особливості розвитку Донбасу; 5) проблема політичного русинства, буковинська етнополітична мозаїка; 6) проблема соборності в суспільно-політичному житті Галичини.

Відзначимо, що в науковій літературі існує декілька підходів щодо оцінки ступеня єдності країни і причин дезінтегрованості нації. Зокрема, Р.Шпорлюк, О.Забужко виводять першопричини відмінностей регіонів України з наслідків радянської спадщини. Дослідники Т.Кузьо та Ю.Рарог відзначають, що регіональні відмінності перешкоджають поширенню громадянського суспільства. Науковці Я.Грицак, О.Гнатюк, Г.Касьянов, С.Таран взагалі не визнають існування серйозного розколу між частинами України. М.Маринович дає міфологічне пояснення функціональних завдань різних частин України. О.Дергачов, О.Картунов, В.Кремень, О.Маруховська намагаються пов'язати протиріччя в країні з її геополітичним становищем. Натомість дослідники О.Власюк та Н.Прозорова основною причиною поглиблення регіональних відмінностей вважали неопрацьованість державної ідеології. Етноконфесійний чинник як роз'єднувальний оцінюють О.Майборода і В.Расевич.

Непрості стосунки між Західною Україною і Східною та Південною Україною проаналізовані в працях зарубіжних дослідників П.д'Аньєрі, Т.Буккволя, Л.Вея, В.Данчака, М.Павка, В.Тейлора.

Сепаратистські спалахи в 2004 р. були оцінені в працях Л.Бевзенка, Г.Касьянова, М.Поповича, С.Рябова, М.Стріхи як провалля між правлячими елітами й більшістю населення. У свою чергу, дослідники Т.Амар, А.Биченко, Л.Лук'яненко здійснюють спроби виробити практичні рекомендації для ліквідації дезінтеграційних тенденцій. Ролі української мови як об'єднуючого фактору для країни приділяється значна увага в працях Б.Баурінга, В.Галенка, В.Говгаленка, Г.Залізняка, В.Кулика, Л.Масенко.

Вплив формування органів влади і державного устрою на процес становлення соборної держави розкрито в дослідженнях В.Авсеєвича, В.Барнса, С.Кульчицького, В.Калініченка, О.Реєнта, С.Рябова, М.Томенка. Теоретико-методологічні засади регіоналістики, шляхи оптимізації територіально-управлінської системи проаналізовано Я.Верменич, М.Долішнім, В.Литвином, М.Михальченком, І.Студенніковим. Характер регіональних процесів і місцевого самоврядування в країні досліджено в працях Р.Безсмертного, О.Власюк, С.Гриневецького, В.Зуєвої, Т.Кучеренко, А.Некряч, Н.Прозорової. Перехід до федеративного устрою держави відстоюють О.Бей, С.Грабовський, О.Дергачов, а укрупнення адміністративних утворень і децентралізації управління вимагають Ф.Заставний, М.Біскупський, М.Корнієнко, О.Коротич, І.Курас. Збереження існуючого адміністративно-територіального поділу з переглядом кордонів і внутрішнього устрою областей прагнуть З.Варналій, В.Кампо, Т.Кучеренко. Противники надання регіонам більшої самоврядності вважали, що федералізація законсервувала б колоніальну спадщину серед українців, загальмувала б реформи (О.Болдирєв, Ю.Вовк, Л.Нагорна, Ю.Пахомов, Я.Радевич-Винницький). Класифікацію історико-етнографічних регіонів України і варіанти адміністративно-територіального поділу на їх основі пропонують у своїх працях В.Горбик, Б.Данилишин, Я.Добров, І.Мельник, А.Нікіфоров, А.Пономарьов, П.Скрипник, В.Темненко, А.Трубайчук.

Питання формування регіональних ідентичностей і становлення відносин між регіонами і державами в умовах глобалізації розглядаються в працях Е.Сміта, Р.Робертсона, І.Кураса, В.Рогатіна, А.Цуканова. Можливості використання досвіду регіональної політики Євросоюзу в Україні відображено в дослідженнях І.Бутирської, Р.Калитчака, Е.Кіш, О.Мрінської, І.Петрова, М.Пічугіної. Регіоналістські тенденції в Європі описані також у працях зарубіжних дослідників І.Больмана, О.Браслоффа, Т.Зарицького, С.Карасінського, Д.Ньюлендса, А.Томаса, Е.Томпсона, Д.Шнаппер. Аналіз державного устрою країн, в яких відбуваються дезінтеграційні процеси, проведено в працях В.Анненкової, Т.Будзінського, В.Волонця, Р.Калитчака, В.Ковальова, Т.Козака, Д.Лазора, І.Лосєва, Т.Мареша, Р.Туровського, Р.Л.Уоттса.

Дослідження діяльності українських політичних партій у кінці 80-х рр. ХХ - на початку ХХІ ст. започатковано в публікаціях А.Білоуса, О.Бойка, Б.Вола, О.Гараня, С.Гелея, А.Камінського, М.Кугутяка, О.Жерноклеєва, В.Литвина, О.Майбороди, Я.Малика. Проблема державного устрою й роль ідеї соборності в ідеології та діяльності українських партій знайшла відображення в працях В.Боровика, Б.Гдичинського, В.Ейсмонта, С.Телешуна, О.Шановської.

Причини і наслідки виникнення автономії в Криму аналізують Я.Дашкевич, О.Маначинський, Б.Парахонський, В.Сергійчук, Ю.Тищенко, В.Чумак. Позиція кримськотатарської спільноти і роль ісламу в Криму відображена в працях Н.Бекірова, В.Григор'янца, Ю.Гранат, А.Кислої, Р.Чубарова. Українсько-російським стосункам у Криму присвячені публікації Р.Шпорлюка, І.Горобця. Оцінку суспільно-політичної ситуації на півострові після 2004 р. подають Ю.Тищенко, Р.Халілов і М.Капустін. Значна увага статусу автономії приділена в дослідженнях юристів М.Копиленка, О.Копиленко, Г.Абасова, В.Кичуна, Н.Мяловицької, Г.Швачки. Крим як геополітичний регіон й особливості м. Севастополя вивчають М.Багров, Д.Базів, І.Лосєв.

Виправдання дій кримської влади й позитивну оцінку російського впливу на політичне життя регіону знаходимо в дослідженнях науковців автономії (М.Багров, Л.Грач, С.Єфімов, А.Мальгін, А.Нікіфоров). До регіональних проблем Криму зверталися також зарубіжні дослідники Д.Снайдер, А.Федоров, Р.Шпорлюк, Г.Шаас.

Проблеми близького до Криму “новоросійства” торкалися дослідники Г.Гончарук, Я.Дашкевич, Ю.Брязгунов, Л.Залізняк, І.Курас, О.Скрипник. Етнополітичні та етнокультурні особливості Донбасу в складі України вивчали І.Кононов, Б.Бахтєєва, Я.Грицак, В.Заблоцький, Н.Пашина. Суспільно-політичні рухи в регіоні в досліджуваний період проаналізовані В.Агаповим, Т.Болбатом, С.Кузьміною, М.Мінаковим.

Лідерство в обґрунтуванні теорії політичного русинства приписується канадському історику П.-Р.Магочію. У свою чергу, М.Алмашій, М.Болдижар, П.Годьмаш, М.Макара, К.Найпавер, І.Поп, Д.Сидор, І.Туряниця, М.Шарга намагаються довести осібність історичного розвитку Закарпаття. Прихильники русинства І.Керч, І.Латоричанин, В.Петровай, І.Петровцій відстоюють думку про існування русинської мови і літератури. Прихильники української орієнтації Закарпаття Ю.Балега, В.Буцевицький, М.Горват, О.Грегор, В.Довгей, О.Мишанич, І.Пасемко не ставили під сумнів ідентичність русинів з українцями. Причини активізації русинського руху дослідники О.Гаврош, В.Довгей, М.Зан, О.Малець, О.Мишанич вбачали у спробі зберегти на Закарпатті диктатуру представників компартійних структур. Спроби неупередженого об'єктивного аналізу явища політичного русинства здійснили С.Віднянський, О.Гаврош, І.Курас, О.Майборода, М.Панчук, М.Тиводар. Становище української мови в контексті русинства проаналізовано в працях З.Гануделя, М.Штеця, Ю.Шевельова. Проукраїнські позиції зайняли вчені діаспори Ю.Бача, М.Горбаль, В.Маркусь, М.Мушинка, Ю.Томаш.

Дослідження національного відродження в Галичині започатковано в роботах В.Бусленка, С.Кобути, В.Литвина, С.Кульчицького, О.Бойка, Я.Грицака, І.Танчина. Особливості суспільно-політичних процесів у регіоні після здобуття Україною незалежності Я.Грицак, В.Павлів, В.Расевич, М.Рябчук обумовлюють спадщиною епохи Австро-Угорщини та міфом “галицького П'ємонту” із прийняттям ідеї соборності. На незрозумілості для решти України галицької специфіки наголошують дослідники І.Кононов, С.Цикуренко. Ідеї галицького автономізму проаналізовані К.Бондаренком, В.Вітковським, Н.Громаковою, Я.Дашкевичем, А.Кирчівим, М.Мельничуком, М.Стріхою, О.Хавичем. Значну увагу проблемі галицького регіоналізму як наслідку австрійської спадщини приділяють закордонні дослідники О.Гнатюк, Т.Зарицький, Е.Рабе, Б.Яловецький.

Історичні витоки соборницьких устремлінь буковинців досліджено в працях О.Добржанського. Оцінку етнополітичної ситуації на Буковині подають І.Буркут, А.Круглашов, Д.Немировський, Д.Турченков. Аналіз етнічного складу населення Чернівецької області проведено в публікаціях В.Боєчка, В.Скляра. Україно-румунські відносини в період незалежності України досліджуються С.Гакманом, В.Василовою, С.Григоришиним, Є.Патрашем, С.Трояном, Т.Христюком. Процес реалізації єврорегіональних проектів у краї вивчається в дослідженнях С.Гакмана, І.Бутирської, К.Нікітовича, Ш.Пурича, Ю.Юрійчука.

Підсумовуючи огляд історіографії, зазначимо, що на даний час написано значну кількість праць, в яких аналізується суспільно-політичний, соціально-економічний і культурно-духовний розвиток України в період незалежності. Однак не існує комплексної наукової розробки, в якій були б зроблені спроби поєднати в ретроспекції специфічні регіональні процеси з намаганнями влади консолідувати суспільство і побудувати соборну державу.

Розділ другий “Дезінтеграційні ризики та процес консолідації Української державності” присвячений аналізу становлення і розбудови незалежної України в контексті боротьби соборницьких устремлінь українців з дезінтеграційними чинниками. Перебудовчі процеси в кінці 80-х - на поч. 90-х рр. ХХ ст. стимулювали українське суспільство до національно-державного відродження. Підтримка незалежності посилювалася внаслідок відкриття репресивних сторінок радянської історії, релігійного ренесансу, незадоволення замовчуванням владою наслідків Чорнобильської катастрофи, погіршення соціально-економічної ситуації в країні.

Опозиційні громадсько-політичні структури (Народний рух України (НРУ), Українська республіканська партія (УРП), Українська міжпартійна асамблея, Українська студентська спілка) домоглися значних успіхів під час виборів до представницьких органів влади навесні 1990 р., продемонстрували силу народного спротиву під час Студентської революції на граніті в жовтні 1990 р. В умовах зростання політичної активності українців падає авторитет Компартії України та органів влади (лави комуністів у 1990 р. залишили 220 тис. осіб, а вступили 38 тис. осіб). Поступками з боку влади став закон “Про мови в Українській РСР” (1989 р.), яким українській мові гарантувалося право державної, та Декларація про державний суверенітет України (1990 р.).

Результати всесоюзного референдуму 17 березня 1991 р. з питання збереження СРСР підтвердили бажання українців незалежно від національності домагатися суверенітету республіки. Однак ці результати засвідчили і наявність регіональних політичних розбіжностей. Так, у Донецькій, Миколаївській, Луганській областях, Кримській АРСР за збереження Союзу висловилися 85-87% голосуючих, у Волинській, Ровенській - менше 55 %, в м. Києві - 44,6 %, Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській - менше 20 %.

Компартійно-радянські сили задля утримання влади стимулювали поширення в республіці сепаратистських міфів і формування негативного образу українського націоналізму. Це проявилося в сепаратистських планах створення так званих Донецько-Криворізької республіки, Підкарпатської Русі, суверенізації Криму та “Новоросії”. Проте домінуюче в суспільстві толерантне ставлення до представників національних меншин і збалансована національна політика не дозволили розпалити дезінтеграційні тенденції, зберегли територіальну цілісність країни.

Однак, незважаючи на приголомшливу підтримку населенням республіки незалежності на грудневому референдумі 1991 р., соціально-економічна криза, занурення країни у владний безлад, зростання рівня злочинності, а також експансивна політика окремих політичних сил сусідніх держав на початку 90-х рр. ХХ ст. знизили рівень підтримки українським суспільством незалежності та ускладнили об'єднавчі процеси.

Після обрання в 1994 р. Президентом України Л.Кучми суспільно-політична і соціально-економічна ситуація в державі поступово стабілізувалася. Л.Кучма спромігся зупинити економічну кризу, налагодив роботу органів державної влади, встановив добросусідські відносини з суміжними державами. Усе ж дискусійні для країни питання (мова, історія, культурно-духовна орієнтація, зовнішньополітичні відносини), які перешкоджали консолідації українського народу, не розв'язувалися, а фактично були заборонені для публічного обговорення.

Помаранчева революція 2004 р. об'єднала українське суспільство на основі демократичних цінностей, з'явилися паростки формування національної ідеї, що базувалася на євроінтеграційних устремліннях українців. Однак революція 2004 р. також відновила дискусію щодо статусу російської мови, зовнішньополітичних орієнтацій держави і бачення шляхів духовно-культурного розвитку українського народу. Президенту України В.Ющенку в 2005-2009 рр. не вдалося досягнути єдності в роботі центральних органів влади, в країні тривала самовбивча боротьба провладних політичних партій. Суспільно-політична ситуація загострювалася через політичні конфлікти з Російською Федерацією (РФ) і розчарування країн Заходу в можливостях української влади. У зв'язку з цим навіть ініціативи держави, спрямовані на консолідацію суспільства (євроінтеграційний зовнішньополітичний курс, формування спільної історії, проукраїнська освітня політика), були мінімально реалізовані. Натомість політична опозиція в умовах напіврозпаду органів влади і за сприяння російських політичних чинників підтримувала осібну проросійську ментальність мешканців Сходу і Півдня України.

У третьому розділі “Державний устрій та концепції децентралізації в незалежній Україні” проаналізовано боротьбу політичних сил країни за конституювання засад державного устрою і принципів місцевого та регіонального самоврядування як основи для досягнення ідеї соборності України.

У жовтні 1990 р. було створено Конституційну комісію Верховної Ради УРСР, а в червні 1991 р. парламент затвердив своєю постановою Концепцію нової Конституції. Проте надалі конституційний процес гальмувався у зв'язку з боротьбою за впливи між гілками влади, нестабільною суспільно-політичною ситуацією, а також зусиллями лівих політичних сил щодо збереження радянської державно-правової спадщини.

Державно-правові проблеми, пов'язані з соборністю, викликали гострі дискусії в середовищі політиків і правознавців. Крім розподілу владних повноважень і боротьби за ідеологічну складову змісту Конституції, активна полеміка велася щодо структури парламенту, повноважень місцевого і регіонального самоврядування, статусу кримської автономії. Під час конституційного процесу політики прагнули змінити централізовану модель державного устрою на унітарну децентралізовану державу з двопалатним парламентом. У підсумку через корпоративні інтереси депутатів, опір лівих партій, острах дезінтеграції країни внаслідок посилення ролі регіонів підтримку отримав варіант однопалатного парламенту; країну, за Конституцією 1996 р., було проголошено унітарною державою. Було закріплено основоположні принципи місцевого самоврядування, але залишилися нерозв'язаними претензії на більші повноваження регіонів.

Подальші пропозиції щодо вдосконалення Основного Закону у сфері державного устрою та адміністративно-територіального поділу стосувалися тільки запровадження двопалатного парламенту і розширення повноважень місцевого самоврядування. Проте вони мали на меті вирішити корпоративні політичні цілі. Зокрема, зміни в Конституції України, які були проведені в результаті політреформи в грудні 2004 р., перерозподілили владу на користь парламентсько-президентської республіки, але не надали більших повноважень місцевому самоврядуванню. Проведення адміністративно-територіальної реформи зіштовхнулося з відсутністю політичної волі у вищого керівництва країни, нестачею необхідних коштів та опором регіональних еліт, які боялися втратити владу.

Значну роль у визначенні державного устрою України відіграла позиція політичних партій. Так, праві партії виступали за унітарний статус держави (НРУ, УРП, Демпартія України, Конгрес українських націоналістів). Більшість центристських партій (Партія демократичного відродження України, Партія зелених України, соціал-демократичні об'єднання) заради цілісності країни відмовилися від ідеї федеративного устрою й обмежилися пропозиціями надання більших повноважень місцевому самоврядуванню. Ліві партії (Комуністична партія України, Соціалістична партія України) в питанні державного устрою акцентували на поверненні влади радам. Частина партій, яка базувалася на електораті Сходу і Півдня країни (Міжрегіональний блок реформ, Партія праці, Партія “Союз”), підтримувала федеративний устрій у контексті зближення з РФ.

Закріплення в Конституції України 1996 р. унітарного статусу України обмежило політичні вимоги партій ідеями запровадження повноцінного регіонального й місцевого самоврядування (Народно-демократична партія, Партія регіонів України, Соціал-демократична партія України (об'єднана)). Одночасно частина правих і правоцентристських партій (НРУ, “Наша Україна”, Всеукраїнське об'єднання “Свобода”) значну увагу приділяла подоланню регіональних розбіжностей.

У четвертому розділі “Особливості суспільно-політичного життя регіонів Півдня України” досліджено специфіку формування Автономної республіки Крим, вплив суспільно-політичного життя Криму і Півдня України на загальноукраїнські консолідаційні процеси.

Розгортання перебудовчих процесів у СРСР в кінці 80-х рр. ХХ ст. у Криму зіштовхнулося з рухом за відновлення прав корінного населення півострова - кримських татар. Прийняття Верховною Радою СРСР 14 листопада 1989 р. декларації, яка визнавала незаконними примусові переселення репресованих народів, поклало початок поверненню кримськотатарського народу в Крим. Однак реінтеграція кримських татар у життя півострова на фоні погіршення економічної ситуації в країні супроводжувалася численними проблемами: етнорелігійними та соціально-економічними конфліктами з місцевим населенням; невирішеністю земельних питань і житлової проблеми, що спровокувала явище самозабудов; відсутністю вільних робочих місць.

Влітку 1990 р. у Криму розгортається рух на підтримку встановлення особливого статусу півострова. Ідея переформатування Кримської області в автономію висувалася як демократичними силами півострова, так і місцевою компартійною елітою. Зокрема, для комуністів автономізація була важливою задля збереження влади, зупинення українського відродження і стримування претензій кримських татар на національну автономію. У підсумку 20 січня 1991 р. на кримському референдумі 93,26% голосуючих підтримали ідею відновлення Кримської АРСР. Кримськотатарські організації бойкотували плебісцит, негативно на нього відреагували українські організації півострова.

Водночас на Одещині за підтримки комуністичної влади поширювалася штучна теорія окремішнього розвитку населення Півдня України як “новоросійської спільноти”. Однак ця теорія не отримала скільки-небудь значимої підтримки зі сторони населення.

У 1991 р. тривав процес визнання автономії, формування її органів влади, розмежування повноважень між УРСР і Кримською АРСР. Кримські політики прагнули зрівняння прав автономії з союзними республіками. Натомість курултай - з'їзд представників кримськотатарського народу 26 червня 1991 р. заявив про незаконність утворення територіальної автономії, визнав вищим представницьким органом кримськотатарського народу Меджліс. На з'їзді основною метою кримськотатарського народу було проголошено побудову суверенної національної держави.

Після проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 р. статус Криму став невизначеним, бо Конституція УРСР не передбачала автономних утворень. У цих умовах сепаратистські організації закликали домогтися визнання Акту 1954 р. про передачу Криму до складу УРСР недійсним і провести референдум щодо визнання незалежності півострова. Місцеві українські організації, частина кримських демократів і держапарату займали проукраїнську позицію. Кримські татари вимагали дотримання їх прав, але виступали на підтримку існуючих кордонів. У свою чергу, помірковане крило Верховної Ради Криму працювало з українськими парламентарями щодо розмежування владних повноважень між Кримом й Україною.

5 травня 1992 р. Верховна Рада Криму прийняла “Акт державної самостійності Республіки Крим” і винесла його на кримський референдум, а 6 травня 1992 р. затвердила Конституцію республіки Крим, яка мала федералістський характер. Проте під тиском центральної влади Верховна Рада Криму анулювала Акт й оголосила мораторій на референдум.

Ситуація на півострові ускладнювалася через російські претензії на Чорноморський флот і м. Севастополь. 21 травня 1992 р. Верховна Рада РФ дезавуювала акт про передачу Криму, на VII з'їзді народних депутатів РФ було піддано сумніву належність Україні м. Севастополя, а 9 червня 1993 р. парламент РФ підтвердив російський статус м. Севастополя. Якщо виконавча влада м. Севастополя була підпорядкована центральним держструктурам України, то тривалі переговори щодо флоту (Дагомис (червень 1992 р.), Ялта (липень 1992 р.), Москва (червень 1993 р.)) завершилися визнанням необхідності розподілу флоту між країнами.

Невирішеними були кримськотатарські проблеми: труднощі з отриманням громадянства, безробіття, житлова проблема, підвищення етнорелігійної конфліктогенності. Внаслідок падіння рівня економіки в 1993 р. серед кримчан посилилося розчарування в ідеї незалежності України, що вилилося в перемогу в 1994 р. на виборах до Верховної Ради автономії виборчого блоку “Росія” і в обрання Президентом Республіки Крим проросійськи налаштованого Ю.Мєшкова. Останній намагався унезалежнити органи влади автономії від українських держструктур і сподівався на російську підтримку. Однак РФ на хвилі сепаратистських рухів усередині власної країни й економічної кризи дистанціювалася від офіційної підтримки Ю.Мєшкова.

Унаслідок конфронтації з центральною владою Крим перестав отримувати економічну допомогу від неї. Поступово Україна, користуючись фінансовими важелями і помилками Ю.Мєшкова, поставила під контроль силові органи. У результаті протиріч між депутатами кримського парламенту та Ю.Мєшковим українська влада протягом осені 1994 - весни 1995 р. повернула Крим у правове поле України. Населення автономії зустріло посилення впливу української влади без опору внаслідок соціально-економічної кризи і зростання рівня злочинності на півострові.

Попри політичну стабілізацію, кримські татари продовжували відчувати брак житла і праці, дискримінаційно щодо них діяло виборче і земельне законодавство. Все це породжувало подальшу ескалацію земельних самозахоплень і конфлікти з місцевою владою. Проблеми кримськотатарського народу були переведені в площину діалогу в 1999 р. зі створенням Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України. Фактором, що збурив етнополітичну стабільність, став процес зростання в кінці 90-х рр. ХХ ст. пропаганди на півострові ісламського фундаменталізму та загострення стосунків між мусульманами і християнами через боротьбу за місця для культових споруд.

Помаранчева революція 2004 р. радикалізувала політичні відносини на півострові, але еліта Криму відмовилася від ініціювання дезінтеграційних ідей через негативний досвід початку 90-х рр. ХХ ст. Не зміг реанімувати ідею “новоросійства” і мер м. Одеси Р.Боделан. У 2005-2009 рр. суспільно-політична ситуація в регіоні загострилася через наближення завершення терміну оренди територій РФ для Чорноморського флоту, конфліктні ситуації навколо кримськотатарського питання і проведення українською владою державного курсу, що суперечив політичним уподобанням мешканців Криму.

У п'ятому розділі “Специфіка розвитку регіонів Сходу України” зазначено, що на суспільно-політичний розвиток регіонів Сходу України в умовах незалежності вплинули їх етнополітичні особливості та претензії політико-економічних еліт на створення територіальних утворень, закритих від більшості впливів ззовні.

Початок національно-державного відродження в Україні в кінці 80-х рр. ХХ ст. на Донбасі проявився у формі потужного робітничого руху, який здійснював страйкові акції. Активна підтримка націонал-демократами шахтарів у 1991 р. залучила робітництво до боротьби за незалежну Україну. Однак партноменклатура задля збереження влади розпочинає залякувати населення Сходу країни, що разом із незалежністю з'явиться примусова українізація, зіпсуються стосунки з Росією, у владі домінуватимуть галичани. За підтримки місцевої влади пропагуються ідеї федералізації країни чи навіть відокремлення східних областей.

Федералістські ідеї отримали розвиток на Сході країни внаслідок глибокої економічної кризи та часткового паралічу влади, що охопили Україну в першій половині 90-х рр. ХХ ст. Проте з обранням Президентом у 1994 р. проросійського Л.Кучми та захопленням більшості економічних потуг регіону олігархічними групами політичні вимоги переводяться в площину ідеї посилення економічної самостійності областей.

Значні економічні здобутки представників донецьких олігархічних груп стимулювали їх до ідеї перехоплення контролю над країною. Однак на виборах 2004 р. Президентом України став В.Ющенко. У відповідь на Помаранчеву революцію в Києві південно-східні області на Сіверськодонецькому з'їзді представників органів місцевого самоврядування 28 листопада 2004 р. задекларували підтримку В.Януковичу і можливість створення “Південно-східної автономії”.

Але і Президент В.Ющенко не зміг збільшити свою підтримку на Сході країни, оскільки йому не вдалося побороти злочинність, покращити соціально-економічне становище, заручитися лояльністю регіональних еліт. У зв'язку з цим за результатами виборів 2006 р. до місцевих органів влади потрапили політичні сили, які виступали за реставрацію допомаранчевих політичних відносин і відстоювали проросійську духовно-культурну парадигму.

У цих умовах місцеві органи влади Сходу країни на противагу загальноукраїнській політиці прийняли політичні рішення, якими надавали російській мові статус регіональної у своїх областях і протестували проти поглиблення співпраці держави з НАТО. Несприйняття населенням Сходу країни помаранчевої політики посилювалося також через постійні конфлікти всередині правлячої коаліції і внаслідок розгортання в 2008-2009 рр. світової економічної кризи, яка особливо гостро вдарила по промислових регіонах.

У шостому розділі “Західні області в умовах становлення незалежності України” показано участь західноукраїнського суспільства у процесі відродження державності та розбудови сучасної України.

Національно-державне відродження України в кінці 80-х рр. ХХ ст. спричинило ініціювання компартійно-радянськими органами інтересу до етнокультурних особливостей населення Закарпаття і формування на їх основі політичного русинства. Номенклатура намагалася через русинство зберегти владу в регіоні. За підтримки влади й окремих політичних сил з-за кордону ідеологи русинства вимагали автономії для краю і визнання русинів окремою нацією. Активізувалися також громадські об'єднання національних меншин, а особливо активісти Товариства угорської культури Закарпаття. За умов дезорієнтації населення 1 грудня 1991 р. 78% виборців на обласному референдумі сказали “так” ідеї автономії краю. Одночасно в Берегівському районі області 82% виборців на референдумі підтримали ініціативу про утворення Угорського автономного округу.

Після здобуття Україною незалежності русинські організації за підтримки місцевої влади домагалися утворення автономії, створення в краї вільної економічної зони і визнання русинської нації. Однак центральна українська влада не пішла на поступки русинам, а до кінця 1994 р. про себе заявили як русини лише 96 осіб. У цих умовах незначна частина русинських організацій радикалізується (Підкарпатська республіканська партія, Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі) і проголошує сепаратистські гасла. Решта прихильників русинства обмежує свою діяльність етнокультурною сферою.

У середині 90-х рр. ХХ ст. напередодні 1100-річчя здобуття угорцями Батьківщини загострилося угорське питання через спроби встановити на Верецькому перевалі пам'ятний знак приходу угорців у Дунайську улоговину. Але внаслідок спротиву українських органів влади будівництво символу угорської присутності було зупинено.

Черговий спалах активності русинських організацій зафіксований у 2005 р. внаслідок демократизації суспільства і послаблення контролю зі сторони органів влади. Осердя русинського руху сконцентрувалося навколо Асоціації русинських організацій Закарпаття “Сойму підкарпатських русинів”, яка мала підтримку з боку російських політичних чинників. У 2008 р. Сойм провів два Європейських конгреси підкарпатських русинів, на яких оголосив Закарпаття автономною республікою й утворив уряд самопроголошеної республіки. Крім того, в березні 2007 р. обласна рада визнала русинів корінною національністю Закарпаття. У зв'язку з нестабільністю політичного життя в Україні угорські інституції домоглися відкриття в липні 2008 р. на Верецькому перевалі монументу до 1100-річчя приходу угорців.

Галичани в умовах перебудовчих процесів у кінці 80-х рр. ХХ ст. розпочали формування опозиційних до компартійної влади громадсько-політичних структур. Перемога опозиції на виборах до місцевих органів влади навесні 1990 р. дозволила їй розпочати процес декомунізації краю, сприяти духовно-культурному відродженню, формувати ринкові відносини в народному господарстві, задля досягнення соборності держави проводити активну національно-просвітницьку політику на Півдні та Сході України.