Російська суспільно-політична думка 1990-х років: ідеї та напрями

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича Інститут народознавства

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Російська суспільно-політична думка 1990-х років: ідеї та напрями

Спеціальність: 07.00.02 - Всесвітня історія

Банах Василь Михайлович

Львів - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії Центральної та Східної Європи Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Полещук Тамара Сергіївна, Львівський національний університет імені Івана Франка, доцент кафедри історії Центральної та Східної Європи

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Трофимович Володимир Васильович, Національний університет “Острозька академія”, завідувач кафедри історії

кандидат історичних наук, доцент Сіромський Руслан Богданович, Львівський національний університет імені І. Франка, доцент кафедри нової і новітньої історії зарубіжних країн

Захист відбудеться 15 березня 2011 р. о 17 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розіслано 10 лютого 2010 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Середа О.В.

АНОТАЦІЯ

Банах В. М. Російська суспільно-політична думка 1990-х років: ідеї та напрями. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - всесвітня історія. - Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України. - Львів, 2011.

У дисертації розглянуто основні ідеї та напрями російської суспільно-політичної думки 1990-х років, які було втілено у програмах, ідеології політичних партій, рухів й громадських організацій, теоретичних роздумах й заявах політичних лідерів та інтелектуальної еліти Росії. Проаналізовано виникнення та становлення у результаті політики “перебудови” і “гласності” ідейно-політичного плюралізму наприкінці існування Радянського Союзу. Охарактеризовано особливості ідеології суспільно-політичних течій та організацій в перші роки президентства Б. Єльцина. Особлива увага приділена ідейному і політичному поступу ліберальних партій та “партій влади”, комуністичного руху й націонал-патріотичних організацій.

Досліджено відродження в умовах пострадянської Росії традиційних для російської суспільно-політичної думки інтелектуальних течій слов'янофільства, євразійства й західництва. Прослідковано вплив їх світоглядних засад та головних ідеологів на цивілізаційні пошуки нової російської ідентичності.

Ключові слова: Росія, суспільно-політична думка, ліберали, націонал-патріоти, комуністи, слов'янофільство, євразійство, західництво.

АННОТАЦИЯ

Банах В. М. Российская общественно-политическая мысль 1990-х годов: идеи и направления. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история. - Институт украиноведения им. И. Крипякевича НАН Украины, Институт народоведения НАН Украины - Львов, 2011.

В диссертации рассмотрено главные идеи и направления российской общественно-политической мысли 1990-х годов, которые отразились в программных декларациях политических партий, движений и общественных организаций, а также теоретических размышлениях политических лидеров и интеллектуальной элиты России. Проанализировано возникновения и становления вследствие политики “перестройки” и “гласности” идейно-политического плюрализма в конце существования Советского Союза. Изучено особенности идеологии общественно-политических течений и организаций впервые годы президентства Б.Ельцина. Особое внимание уделено идеологическому и политическому развитию либеральных партий и “партий власти”, коммунистического движения и национал-патриотических организаций.

Исследовано возрождение в условиях постсоветской России традиционных для российской общественно-политической мысли интеллектуальных течений славянофильства, евразийства и западничества. В процессе исследования установлено влияние их концептуальных основ и главных идеологов на поиск новой российской идентичности.

Ключевые слова: Россия, общественно-политическая мысль, либералы, национал-патриоты, коммунисты, славянофильство, евразийство, западничество.

Annotation

Banakh V. M. Russian social and political public opinion of the 1990ѕ: ideas and directions. - Manuscript.

Dissertation on the degree of Candidate of Sciences in History, specialty 07.00.02 - World history. - Ivan Krypyakevych Institute of Ukrainian Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine, Institute of Ethnology of the National Academy of Sciences of Ukraine, L'viv, 2011.

Basic ideas and directions of Russian social and political public opinion of 1990s, that were represented in the programs, ideology of political parties, movements and public organizations, theoretical reflections and statements of political leaders and intellectual elite of Russia are considered in the dissertation. The origin and development of ideological and political pluralism as a result of policy of “perestroika” (rebuilding) and “glasnost” (publicity) at the end of existence of the Soviet Union is analyzed. The processes of forming of democratic parties and movements that tried ideologically and organizationally to overcome a monopoly of Communist Party of the Soviet Union are explored. The creation of the wide anticommunist movement named “Democratic Russia” in which the majority of democratic parties and public organizations participated became the apogee of common actions of the opposition. The crisis in C.P.S.U. in the midst of which the new communist parties were springing up, the majority of which stood on radical communist ideological basis, is shown.

The features of ideology of social and political trends and organizations in the first years of Yeltsyn's presidency are worked out. The special attention is paid to the ideological and political development of liberal parties and “parties of power”. At the beginning of 1990s most Russian liberal forces stood on positions of radical-liberalism, main features of which were: faith in possibility of speedy development of the open market in Russia, minimum interference of the state in the market relations, cutback in the social programmes. Leading position among radical-liberal parties was taken by Ye. Gaidar's Democratic Choice of Russia. A failure of economic reforms and mass impoverishment of Russians brought about the appearance of social-liberalism that upheld the ideas of gradual development in Russia of market relations including the social protection of its population and significant role of state factor in the system of market managing. Championship in defending the positions of social-liberalism belonged to the Yavlinskyi's party named “Yabloko” (Apple). At the end of 1990s there was strengthening of state tendencies in ideology of the part of liberal parties and also of “parties of power” that put priority of state interests above the personal freedom of its citizens.

In the ideological and political environment of Russia next to liberal forces important position was occupied by communist and national-patriotic organizations. The communist movement in the post-Soviet Russia that turned out to be divided into radicals and reformers is explored. Radical communist parties stood on positions of stalinism, using the bolshevic slogans of class struggle, dictatorship of proletariat, atheism and so on in program documents. G. Zuganov's Communist Party of the Russian Federation (C.P.R.F.) that gave up radical communist slogans on behalf of national-communist ideology became the biggest communist party. National-communism represented combination of moderate communist rhetoric with the ideas of revival of imperial power of Russia in the world and revival of USSR.

The development of national-patriotic organizations that shored “state-oriented” ideology is analyzed. Parties that proclaimed “state-oriented ideology” especially made accent on position of Russians in the independent republics of former USSR, often refusing them a right to independent state development. Main position among “state” parties was taken by V.Zhyrynovskyi's Liberal-Democratic Party of Russia (L.D.P.R.) in ideology of which prevailed etatism, idea of strong presidential power, aggressive foreign-policy rhetoric and so on. The underlining of civilization exceptional nature of Russia, national advantage of Russians above other nations, leading to racial advantage of Russians as elite part of Slavdom became the specific feature of nationalistic parties in Russia (O. Barkashov's Russian national unity).

The revival of intellectual trend of Slavophilism, Eurasian and western orientated trends traditional for Russian social and political public opinion in the conditions of post-Soviet Russia is explored. Conception of Russians, Ukrainians and Byelorussians unity of on the basis of their common Old Russian origin became determining for the new Russian Slavophilism. Post-Soviet Eurasian orientated trend appealed to exceptional civilization nature of Russia, to its special mission in planetary scale, as bridge between Europe and Asia. Ideologists of Eurasian orientated trend considered the presence of the feeling of certain unity among the various nations of the former Soviet Union the as basic pre-condition of readiness of Eurasian people to different forms of integration. Both Slavophilism and Eurasian orientated trend used anti-western rhetoric and cast away liberal values, as foreign for Russia. The ideologists of a new Russian western orientated trend considered principles of free development of market economy, representative democracy, freedom of speech, civic society and so on the most important for a new Russian identity. The western orientated Russian saw the future of Russia only in the context of western civilization and resolutely renounced the imperial heritage of the Soviet Union.

Key words: Russia, social and political public opinion, liberals, national-patriots, communists, Slavophilism, Eurasian and western orientated trend.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Після розпаду в 1991 році Радянського Союзу на політичній мапі світу постав новий суб'єкт міжнародних взаємин - Російська Федерація. Демократично обране керівництво нової держави задекларувало свою відданість вільному ринку, світоглядному й політичному розмаїттю, що означало якісно новий етап у розвитку держави. Політична система Російської Федерації базувалася на принципі поділу й рівноправності гілок влади, парламентаризмі й представницькій демократії, що мало стати передумовою прогресу в розвитку громадянського суспільства. Паралельно формуванням фундаментальних засад нової російської державності відбувався процес становлення ідейно-політичного плюралізму. В країні масово почали виникати й розвиватися політичні партії, рухи, громадські організації тощо, які у своїй діяльності намагалися визначити пріоритетні шляхи розвитку держави.

Суспільно-політична думка - явище багатогранне, яке охоплює почуття, настрої, судження, ідеї, погляди та інші прояви позиції суб'єктів різних соціальних і політичних спільнот. На процеси формування і функціонування суспільно-політичної думки значною мірою впливає діяльність державних установ, політичних партій, рухів, громадських організацій тощо. Саме тому її комплексний аналіз вимагає з'ясування програмних засад та світоглядної еволюції політичних партій, рухів й громадських організацій, а також розгляду основних інтелектуальних течій, які відображають пануючі у суспільстві підходи до вирішення загальнонаціональних проблем.

Дослідження різноманітних поглядів, тверджень і міркувань у російській суспільно-політичній думці 1990-х років - надзвичайно важлива тема для української історіографії, оскільки практично не має спеціальної літератури, яка б відображала цю проблематику. Залучення до наукового обігу нових фактів, пов'язаних з аналізом діяльності та особливостями ідеології російських партій і громадських організацій, окремих інтелектуалів, їх оцінка, дасть якісний поштовх до впровадження студій історії пострадянської Росії в Україні.

Зв'язок праці з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є частиною загальної планової теми кафедри історії Центральної та Східної Європи Львівського національного університету імені Івана Франка “Народи Центральної і Східної Європи та Україна: історичні зв'язки і взаємини” (номер державної реєстрації 0105U4004933).

Мета дисертації - здійснити комплексний науковий аналіз основних ідей та напрямів російської суспільно-політичної думки 1990-х років.

Відповідно до мети завданнями роботи є:

· дослідити ступінь наукової розробки проблеми;

· проаналізувати опублікований та архівний джерельний матеріал;

· розглянути формування нових політичних партій та громадських організацій, альтернативних Комуністичній партії Радянського Союзу, наприкінці існування СРСР, становлення їх світоглядних основ, ідеологічне оформлення демократичного руху, утворення на базі КПРС різних комуністичних формувань;

· вивчити структурування суспільно-політичних об'єднань в умовах ринкових перетворень та політичної кризи 1992 - осені 1993 років, особливості радикал-ліберальної ідеології, суть націонал-комунізму, розвиток націонал-патріотичних організацій;

· прослідкувати еволюцію суспільно-політичної думки впродовж 1994-1999 років, зокрема ліберальних ідей, зміст радикальних та поміркованих комуністичних напрямів, характерні риси націоналістичної та державницької ідеології;

· проаналізувати відродження слов'янофільства та євразійства в нових умовах пострадянської Росії, а також прозахідне бачення російськими інтелектуалами цивілізаційного поступу своєї країни, українську проблематику в світлі провідних інтелектуальних течій.

Об'єктом дослідження є російська суспільно-політична думка 1990-х років.

Предметом дослідження стали основні ідеї та напрями, представлені загальноросійськими (загальнодержавними) політичними партіями, рухами, громадськими організаціями, а також провідними інтелектуалами країни.

Хронологічні межі охоплюють часовий проміжок від останніх років існування Радянського Союзу до 1999 року. Нижня межа пов'язана з кризою радянської державності й становленням ідейного та політичного плюралізму, що в підсумку спричинили утворення на політичній карті світу суверенної Російської Федерації. Верхня межа підсумовує закінчення виборчої кампанії до Державної думи 1999 року та президентських повноважень Б. Єльцина.

Методологічною основою дисертації є фундаментальні принципи об'єктивності та історизму, що передбачають розгляд окремих явищ і процесів у їх розвитку та тісному зв'язку із системою відповідних суспільних відносин. Для вирішення дослідницьких завдань використані такі загальнонаукові методи, як аналіз і синтез, індукція і дедукція, описові і кількісні. Будь-який історичний факт, що досліджується в дисертації, розглядається у розвитку, на фоні конкретно-історичних обставин, що передбачає застосування методу порівняльного аналізу, завдяки якому з'ясовано сутність багатьох знакових для російської суспільно-політичної думки подій. У процесі вивчення теми широко використано компаративний, типологічний та історико-генетичний методи. Застосування перелічених принципів та методів дозволило з максимальною повнотою та ефективністю використати комплекс наявних джерел.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що робота є першою спробою історичного комплексного дослідження російської суспільно-політичної думки 1990-х років, заповнення лакуни, що існує в сучасній українській історіографії.

Використано значну кількість різнотипного друкованого джерельного матеріалу та значний обсяг історичної літератури. Залучено неопублікований джерельний матеріал російських архівів.

Всебічно проаналізовано чинники, які впливали на формування й функціонування російської суспільно-політичної думки в 1990-х роках, зокрема політичний курс президента Б.Єльцина, парламентські й президентська виборчі компанії, події в Чечні.

Досліджено ліберальну ідеологію в суспільно-політичному житті пострадянської Росії, зокрема наголошено на відмінностях між радикал-ліберальними та соціал-ліберальними ідеями, розмежуванні між політичними партіями, які сповідували ці програмні засади.

Проаналізовано особливості розвитку комуністичних ідей. Особливу увагу приділено формуванню націонал-комуністичної ідеології в програмі та практичній діяльності КПРФ на чолі з Г. Зюгановим.

Вивчено розвиток націонал-патріотичної ідеї, залучення її складових не тільки так званими державницькими й націоналістичними організаціями, а й комуністичними і навіть деякими ліберальними течіями.

Розглянуто відродження в умовах пострадянської Росії традиційних для російської суспільно-політичної думки інтелектуальних течій: слов'янофільства, західництва та євразійства та характерні риси ідеології.

Практичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані у вищих навчальних закладах для створення навчальних програм та підготовки спецкурсів, для написання узагальнюючих праць і підручників з історії Росії загалом і російсько-українських взаємин на сучасному етапі зокрема.

Наукова апробація дисертації здійснювалася у формі доповідей на міжнародних конференціях: XIV Міжнародний славістичний колоквіум (Львів, 2005), ХVІ Міжнародний славістичний колоквіум (Львів, 2007), ХVІІ Міжнародний славістичний колоквіум (Львів, 2008), І міжнародна конференція молодих вчених (Львів, 2009), науковій конференції викладачів та аспірантів історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 2009).

Структура роботи зумовлена специфікою проблеми, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів і висновків, а також списку використаних джерел і літератури (396 позицій). Загальний обсяг дослідження становить 221 сторінку, у тому числі 186 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, об'єкт і предмет дослідження, окреслено хронологічні рамки та методологічну основу праці, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію основних наукових положень дисертації.

У першому розділі - “Стан вивчення та джерельна база” - охарактеризовано ступінь наукової розробки проблеми та джерельну базу дослідження.

Підрозділ 1.1. “Історіографія” присвячено огляду наукових робіт, що стосуються теми дослідження. У низці узагальнюючих робіт з історії Росії (А. Сахаров, О. Чубар'ян, А. Каппелер, Д. Хоскінг, М. Маля, Р. Конквест) порушено деякі проблеми історичного поступу Росії 1990-х років. Росію після СРСР розглянуто в контексті проблем “радянської спадщини”, яку слід належним чином збагнути, аби, позбувшись тягаря імперії, увійти в коло розвинених європейських демократичних держав.

У працях із новітньої історії Росії за редакцією О. Безбородова, А. Зубова систематизовано ключові для 1991-1999 років події: особливості радикальних ліберальних реформ 1992-1993 років, протистояння законодавчої і виконавчої гілок влади та перебіг й результати жовтневої кризи 1993 року; хід парламентських виборів 1993, 1995 й 1999 років; президентські перегони літа 1996 року; війну у Чечні; проблему наступності перетворень 1997-1999 років тощо.

Окрім робіт узагальнюючого характеру, в яких аналізуються різні аспекти суспільно-політичного розвитку пострадянської Росії, існує чимало спеціальної дослідницької літератури. Темі становлення та ґенези російського партійного плюралізму присвячено роботи В. Ніконова, Ю. Коргунюка, С. Заславського, С. Смагіна, В. Гельмана, Г. Голосова, О. Мелешкіної, О. Зевелєва, Ю. Свириденко, В. Шелохаєва та ін. Дослідники особливу увагу приділили ідеологічним засадам політичних партій та рухів, що брали активну участь у виборчих змаганнях 1993, 1995 та 1999 років, поділивши при цьому ідейне та політичне середовище Росії 1990-х років на ліберальне, комуністичне й націонал-патріотичне.

Вагомим етапом у дослідженні суспільно-політичної думки пострадянської Росії стало вивчення інтелектуальних ідей: слов'янофільства, євразійства і західництва. Відродження й розвиток слов'янофільської ідеології вивчали Р. Шпорлюк, О. Шевченко, С. Кульчицький, Б. Парахонський, С. Романенко та ін.

Особливу увагу дослідників привернуло євразійство. О. Ігнатов, В. Сендеров, І. Кресіна, І. Лосєв та ін. науковці намагалися збагнути й осмислити причини реанімації, характер розвитку й подальші перспективи даної інтелектуальної течії крізь призму суспільно-політичних реалій пострадянської Росії.

Суттєвий внесок в аналіз західництва російських лібералів здійснили В. Согрін, М. Кудряшова, В. Межуєв, Д. Фурман, О. Чубар'ян та ін. Слід відзначити роботу О. Чубар'яна “Російський європеїзм”, у якій автор намагався з'ясувати, “наскільки Росія належить до Європи насправді та як вона це усвідомлювала й сприймала на різних етапах історії”.

Загалом історіографія проблеми, незважаючи на невеликий хронологічний проміжок, дозволяє, після докладного її вивчення, скласти цілісне уявлення про досліджувану проблематику. Відбувається перманентний пошук нових ідей та переосмислення відомих фактів. Разом з тим, події пострадянської історії Росії поміщені у загальну концепцію аналізу російської історії.

У підрозділі 1.2. “Джерела” охарактеризовано комплекс документів і матеріалів, використаних автором для вирішення поставлених у дисертації завдань. Основну джерельну базу роботи становлять опубліковані матеріали. Насамперед, це офіційні документи державних органів влади (Конституція СРСР, Конституція РФ, укази президента Російської Федерації, закони СРСР, закони, прийняті Верховною радою РФ, Державною думою та Радою федерації тощо). Аналіз цих документів дозволив прослідкувати політико-правову сферу формування суспільно-політичної думки.

Програмні документи російських політичних партій, рухів та об'єднань, що діяли в Росії впродовж кінця 1980-1990-х років дозволили систематизувати ідейні пріоритети представників російської суспільно-політичної еліти, виокремити головні течії та рухи в ній. Опрацьовано програми більшості відомих громадських організацій й політичних партій Росії усіх ідеологічних спрямувань.

Програмний матеріал партій та рухів доповнюють статті, виступи та інтерв'ю державних і політичних діячів. Акцент поставлено на аналізі промов тих лідерів (М. Горбачова, Г. Зюганова, Ю. Лужкова, Д. Рогозіна, Є. Гайдара, Г. Явлінського та ін.), які справляли помітний вплив на ідейне формування громадської думки росіян, визначали ставлення російської спільноти до фундаментальних національних цінностей.

Вагому частину джерельної бази дисертації становить публіцистика, що представлена насамперед на сторінках газет та журналів суспільно-політичного, літературно-художнього та наукового профілю. Такі суспільно-політичні видання, як “Наш современник” і “Москва”, стали важливим джерелом інформації про ідеї націонал-патріотичної та комуністичної частини російської суспільно-політичної думки. Натомість “Свободная мысль” і “Новое время” основну увагу приділяли питанням розвитку в Росії вільного ринку, демократії, свободи слова, громадянського суспільства тощо.

Збагатили джерельне підґрунтя роботи мемуари російських політиків та громадських діячів. У роботі використано спогади М. Горбачова, Б. Єльцина, Р. Хасбулатова, О. Солженіцина, В. Жириновського, Г. Зюганова, Д. Рогозіна, Є. Гайдара, Б. Нємцова та ін.

Важливою джерельною основою дисертації стало залучення неопублікованих архівних матеріалів, які зберігаються у фондах Російського державного архіву соціально-політичної історії (Российского государственного архива социально-политической истории, РГАСПИ) та Центрального архіву суспільно-політичної історії м. Москви (Центрального архива общественно-политической истории г. Москвы, ЦАОПИМ).

Фондові матеріали архівів дали змогу детально з'ясувати ідеологічні особливості Демократичної партії Росії (ДПР) й Аграрної партії Росії (АПР). Увагу приділено “Хартії Євразійської співдружності”, одного із перших проектів наддержавного політичного утворення із колишніх радянських республік, запропонованого восени 1992 року прихильниками ідеології нового російського євразійства. Цінним джерельним матеріалом для розуміння західництва російських лібералів стало дослідження фондів, пов'язаних із діяльністю Демократичного вибору Росії (ДВР).

Таким чином, комплексне дослідження російської суспільно-політичної думки 1990-х років передбачає використання, співставлення та порівняння різних за типом і видом історичних джерел.

У другому розділі - “Виникнення ідейно-політичного плюралізму наприкінці 1980-на початку 1990-х років” - аналізуються головні етапи становлення ідейно-політичного плюралізму в епоху “перебудови”; простежуються особливості ідеології політичних партій в перші роки президентства Б. Єльцина.

У підрозділі 2.1. “Становлення нових політичних партій, рухів та громадських організацій” розглядається, обумовлена “перебудовою” та проголошеною в її контексті політикою “гласності”, поява незалежних від КПРС неформальних угруповань, які заклали фундамент для подальшого формування російського ідейно-політичного плюралізму.

У середовищі КПРС почали виникати “платформи”, заборонені у

1921 році Х з'їздом РКП(б). На їх основі утворилися радикально-комуністичні організації: Об'єднаний фронт трудящих СРСР (травень 1989 р.), товариство “Єдність” (липень 1989 р.), “Марксистська платформа в КПРС” (січень 1990 р.), “Більшовицька платформа в КПРС” (жовтень 1990 р.). Після розпуску КПРС російські комуністи розділилися на декілька політичних угруповань, більшість з яких взяли на озброєння радикальні більшовицькі гасла, відстоюючи ідеї зміцнення державної єдності СРСР, планової системи господарювання тощо.

Першість у формуванні російської багатопартійності належала демократичним організаціям. Демократичні партії та рухи: Демократична партія Росії (ДПР), Партія конституційних демократів (ПКД), Соціал-демократична партія Російської Федерації (СДПР), Республіканська партія Російської Федерації (РПРФ) та ін., що були реальною опозицією комуністичному керівництву країни, об'єдналися у єдину коаліцію на базі широкого громадського руху “Демократична Росія” (ДР).

Ідейні засади більшості новостворених демократичних партій формувалися в умовах протистояння з КПРС й передбачали становлення громадянського суспільства, вільне підприємництво на конкурентній основі, забезпечення пріоритету прав особи перед класовими, національними та іншими груповими інтересами тощо.

Під час “перебудови” почали зароджуватися націонал-патріотичні організації. У декількох містах Росії виникли клуби та об'єднання, які часто мали спільну назву “Пам'ять”. Об'єднувала націоналістів із найбільш консервативними представниками керівництва КПРС ворожість до Заходу, його геополітичних амбіцій, масової культури та ринкової економіки.

До 1991 року внаслідок втрати КПРС монополії на владу в Росії організаційно оформилася більшість політичних партій та громадських рухів різноманітної ідейної орієнтації, чим було закладено фундамент для подальшої громадсько-політичної структуризації.

Підрозділ 2.2. “Суспільно-політичні течії та організації в перші роки президентства Б. Єльцина” присвячено аналізу ідейних особливостей та програмних засад партій та рухів, що діяли в політико-правовому полі Росії на початку 1990-х років.

Ідейною основою російських лібералів стало зменшення державного втручання в приватне підприємництво, монетаризм, скорочення обсягів державних соціальних програм, трансформація російського суспільства в громаду індивідуальних власників, економічно вільних громадян. Ринкова свобода і приватна власність сприймалася як головна умова та гарантія демократії. Такі погляди отримали назву “радикал-лібералізму”.

Практичне втілення радикал-ліберальних ідей розпочалося з ініціативи президента РФ Б. Єльцина. Було відпущено ціни, проведено масштабну приватизацію тощо. Численні ліберальні партії й громадські організації: Громадські комітети російських реформ (ГКРР), Республіканська партія Російської Федерації (РПРФ), Партія економічної свободи (ПЕС) та ін. оголосили про свою підтримку стратегічній лінії російського уряду на чолі з Б. Єльциним.

На грудневих виборах 1993 року до нового законодавчого органу - Державної думи - головним виразником радикал-ліберальної ідеології став створений з ініціативи адміністрації президента блок партій “Вибір Росії” (ВР), який очолив перший заступник прем'єр-міністра Є. Гайдар. На виборах ВР отримав підтримку 15,51% голосів виборців.

Противагою радикал-лібералізму став створений напередодні парламентських виборів блок партій “Явлінський - Болдирєв - Лукін” (“Яблоко”), який очолював Г. Явлінський. “Яблоко” критикувало урядові реформи через недооцінку радикал-лібералами державного регулювання економіки й продуманої соціальної й антимонопольної політики. На виборах 1993 р. “Яблоку” вдалося отримати 7,87% голосів виборців.

У перші роки президентства Б. Єльцина радикал-комуністи категорично не визнавали розпаду СРСР, відкидали багатопартійність, наполягали на необхідності “диктатури пролетаріату”, принципах пролетарського інтернаціоналізму тощо. Радикал-комуністичні погляди послідовно відстоювали Всесоюзна комуністична партія більшовиків (ВКПБ), Російська комуністична робітнича партія (РКРП), Російська партія комуністів (РПК) та ін.

Важливою подією у комуністичному русі стало створення у лютому

1993 року Комуністичної партії Російської Федерації (КПРФ) на чолі із Г. Зюгановим. КПРФ виявилася менш послідовною у відстоюванні традиційних комуністичних догматів, зосередивши свою увагу на підтримці пріоритету “російських національних інтересів”. КПРФ стала єдиною комуністичною силою, що потрапила до Державної думи в грудні 1993 року, набравши 12,4% голосів виборців.

Важливою складовою російської суспільно-політичної думки залишалася націонал-патріотична ідеологія. Націонал-патріоти наголошували на особливій ролі власне російського етносу як титульної нації РФ, гегемонії центральної влади та обмеженні прав національно-територіальних автономій, увага приділялася становищу російськомовного населення в колишніх радянських республіках, прослідковувалися імперські мотиви щодо колишніх республік СРСР й, особливо, України.

Єдиним представником націонал-патріотичної ідеї у виборчих перегонах грудня 1993 року стала Ліберально-демократична партія Росії на чолі із В. Жириновським. Саме ЛДПР вдалося перемогти за партійними списками, набравши 22,91% голосів виборців. На думку більшості політологів, своєму успіху на виборах партія завдячувала особливій епатажності та крайньому популізму свого лідера В. Жириновського, а також відсутності ідеологічно подібних конкурентів.

Отже, наприкінці 1980 - на початку 1990-х років російська суспільно-політична думка пройшла складну еволюцію: від утворення на основі КПРС радикал-комуністичної ідеї й формування широкого демократичного руху, до домінування радикал-ліберальної ідеології, ідейного оформлення націонал-комунізму, а також становлення націонал-патріотичного світогляду.

У третьому розділі - “Еволюція ідейно-політичного середовища в середині та другій половині 1990-х років” - досліджується світоглядна еволюція ліберальних течій, комуністичного руху і націонал-патріотичних організацій.

Підрозділ 3.1. “Ліберальні течії” розкриває програмні особливості та світоглядну еволюцію ліберальних партій.

Невдачі економічних реформ, зростання соціальної напруженості в країні, військові дії у Чечні 1994-1996 років остаточно розмежували ліберальні течії.

“Демократичний вибір Росії” (ДВР) виступив за припинення військових дій та проведення справедливих виборів у республіці під міжнародним контролем. Його представники - Є. Гайдар, Б. Федоров, С. Дубінін, С. Шохін - покинули уряд В. Черномирдіна і перейшли в опозицію до президента Б. Єльцина. На грудневих виборах до Державної думи 1995 року блок ДВР зазнав поразки, не подолавши п'ятивідсоткового прохідного бар'єру (3,86% голосів).

Головною проурядовою ліберальною силою став створений з ініціативи прем'єр-міністра РФ В. Черномирдіна Всеросійський суспільно-політичний рух “Наш дім - Росія” (НДР), який почав активно експлуатувати націонал-патріотичні гасла відродження Росії як великої держави. На виборах 1995 року “Наш дім - Росія” отримав 10,13% голосів виборців.

Напередодні парламентської виборчої кампанії остаточно оформилися ідейні засади соціал-лібералізму, який сповідувала партія “Яблоко” на чолі з Г. Явлінським. Соціал-лібералізм наголошував на поступовій лібералізації економіки, активній ролі держави в економічних процесах, соціальній політиці тощо. Партія намагалася декларувати всебічну підтримку “середньому класу”, ставлячи за мету сприяти його трансформації в найбільш чисельну складову частину російського суспільства. На грудневих виборах 1995 року “Яблоко” отримало 6,89% голосів виборців.

Під час президентських перегонів літа 1996 року ліберальні партії та рухи підтримали кандидатуру Б. Єльцина на посаду президента Росії, створивши Всеросійський рух громадської підтримки кандидатури Б. Єльцина. Отримавши 53,7% підтримки росіян, Б. Єльцин удруге очолив країну.

Фінансова криза 1998 року й посилення соціальної напруги, загострення чеченського питання восени 1999 року привели до нового розколу в середовищі російських лібералів. Союз правих сил (СПС) та партія “Яблоко” по-різному сприйняли чергову ескалацію чеченського конфлікту. Один із лідерів СПС А. Чубайс виступав за вирішення “чеченської проблеми” силовими методами, натомість лідер “Яблока” Г. Явлінський залишався прихильником ведення мирних переговорів з чеченськими військовими формуваннями. Підтримка уряду щодо військової кампанії в Чечні сприяла тому, що СПС, набравши під час грудневої виборчої кампанії до Держдуми 1999 року 8,52% голосів виборців, вдалося перемогти об'єднання “Яблоко”, яке заледве подолало прохідний бар'єр, набравши 5,93% голосів.

На виборах найбільш успішним провладним проектом став пов'язаний із прем'єр-міністром В. Путіним блок “Єдність”, який отримав 23,32% голосів від числа виборців, які взяли участь у голосуванні. У “чеченському питанні” програмні засади блоку базувалися на державницьких позиціях. Для ідеологів партії війна в Чечні - це війна лише проти сепаратизму, тероризму й бандитизму.

У підрозділі 3.2. “Комуністичний рух” увагу зосереджено на ідеологічних особливостях, політичній діяльності партій та рухів комуністичного сегменту російської суспільно-політичної думки.

У 1994 році прихильники радикал-комуністичної ідеї, а саме: Всесоюзна комуністична партія більшовиків (ВКПБ), Російська комуністична робітнича партія (РКРП), Російська партія комуністів (РПК) та ін. об'єдналися у Союз російських комуністичних партій (Роскомсоюз). Ідейні позиції радикал-комунізму заперечували приватизацію й лібералізацію в економіці, декларували перехід влади до Рад робітників, селян, спеціалістів та службовців, відродження Радянського Союзу тощо.

Під час грудневих виборів до Державної думи 1995 року з ініціативи РКРП було сформовано блок “Комуністи - Трудова Росія - за Радянський Союз”, який отримав підтримку 4,53% голосів росіян. На виборах до Державної думи 1999 року більша частина радикал-комуністів створила новий блок “Комуністи, трудящі Росії - за Радянський Союз”, який отримав 2,22% голосів виборців.

Монопольне становище у комуністичному русі посіла Комуністична партія Російської Федерації (КПРФ) на чолі із Г. Зюгановим, яка відстоювала ідейні засади націонал-комунізму. Націонал-комуністична ідеологія розглядала класову боротьбу як другорядне явище, а економічні й соціальні інтереси окремих класів за своєю важливістю поступалися інтересам російської нації, яка вважалася ядром російської і радянської державності. У зовнішній політиці націонал-комуністи ставили собі за мету “возз'єднання соборної єдності російського народу”, а згодом “поетапне відродження Радянської союзної держави”. На виборах 1995 року КПРФ отримала 22,3% голосів виборців.

На президентських виборах влітку 1996 року Г. Зюганов домігся підтримки деяких радикал-комуністичних й націонал-патріотичних партій і зумів вийти до другого туру виборів де набрав 40,41% голосів виборців, поступившись Б. Єльцину.

Програма КПРФ суттєвих змін не зазнала і в подальшому. Наприклад, у зовнішній політиці, як і раніше, партія пропонувала “денонсацію біловезьких угод та поетапне відновлення на добровільній основі єдиної союзної держави”. У соціально-економічній площині КПРФ схилялася до лівих соціал-демократичних поглядів. На парламентських виборах 1999 року КПРФ впевнено посіла перше місце, отримавши 24,3% голосів виборців.

Підрозділ 3.3 “Націонал-патріотичні організації“ присвячено ідейним особливостям націонал-патріотичного напряму в російській суспільно-політичній думці другої половини 1990-х років.

У середовищі націонал-патріотичних організацій після 1993 року набув чіткіших обрисів ідеологічний поділ на державників та націоналістів. Найпотужнішими державницькими об'єднаннями були Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР) В. Жириновського та Конгрес російських громад (КРГ) на чолі з О. Лебедем, Ю. Скоковим та Д. Рогозіним.

В основі ідейно-політичних платформ державницьких організацій закладено ідею могутньої надетнічної держави, з гегемонією центральної влади та обмеженими правами національно-територіальних автономій. Особлива увага приділялася становищу російського населення в пострадянських країнах.

На відміну від державників, націоналісти наполягали на цивілізаційній винятковості Росії, її месіанізмі, національній перевазі росіян над іншими народами. Найбільш відомою націоналістичною організацією в Росії у другій половині 1990-х років залишалася Російська національна єдність (РНЄ) активного учасника “Пам'яті” О. Баркашова.

Під час виборчих кампаній 1995 і 1999 років серед націонал-патріотичних сил подолати п'ятивідсотковий бар'єр і потрапити до Держдуми вдалося лише ЛДПР на чолі з В. Жириновським завдяки підтримці 11,18% й 5,98% голосів виборців відповідно.

Таким чином, у ліберальному напрямі російської суспільно-політичної думки провідними залишалися радикал-ліберальна й соціал-ліберальна ідеї, які по-різному бачили темпи й міру участі держави в економічних реформах, соціальну політику. Натомість провладні партії почали активно використовувати державницькі гасла. Постійним фактором, який суттєво впливав на еволюцію ідеології й поведінку ліберальних партій, став військовий конфлікт у Чечні. У комуністичному русі домінуюче становище зайняла націонал-комуністична ідея, яка поруч із поміркованими комуністичними гаслами активно експлуатувала націоналістичну риторику. У середовищі націонал-патріотичних організацій відбулося ідейне розмежування на державників й націоналістів, які по-різному підходили до питання етнічного становища росіян.

У четвертому розділі - “Інтелектуальні течії в пошуках нової ідентичності” - проаналізовано відродження в умовах пострадянської Росії традиційних для російської суспільно-політичної думки інтелектуальних течій: слов'янофільства, євразійства та західництва.

У підрозділі 4.1. “Ідеї східнослов'янської єдності” увагу зосереджено на особливостях формування, характерних рисах ідеології нового слов'янофільства. На зламі 1980 - 1990-х років у Росії виникає низка слов'янських організацій (Фонд слов'янської писемності та слов'янських культур, Міжнародне товариство “Слов'яни”, Слов'янський економічний союз), ключовою метою яких стало зміцнення зв'язків між росіянами, українцями й білорусами.

Головне вістря своєї ідеології нове слов'янофільство зосередило на обґрунтуванні єдності трьох східнослов'янських народів - росіян, українців, білорусів. Вирішальними аргументами на користь невідворотності східнослов'янського союзу головні його ідеологи (О. Солженіцин, Н. Нарочницька, О. Платонов, О. Ципко та ін.) вважали історичний міф про “три братні народи, що вийшли зі спільної колиски” - Київської Русі; рідні для росіян, українців і білорусів “православні культурно-релігійні засади”; приналежність їх у минулому до єдиної “великої російської нації”; колективний внесок трьох народів у розбудову Російської імперії, історія якої є історією не лише росіян, але й українців та білорусів.

Сприймаючи монолітність росіян, українців, білорусів як органічний процес, зумовлений логікою історичного розвитку, слов'янофіли вірили у штучність та тимчасовість існування на політичній карті світу України. Важливою складовою слов'янофільської риторики стало обговорення проблеми поділу Чорноморського флоту й політико-правового статусу півострова Крим, який переважна більшість слов'янофілів сприймала як російську історичну територію, що понад два століття належала російській державі

Слов'янофільська ідея чинила помітний вплив на ідеологію російських політичних партій комуністичної й націонал-патріотичної орієнтації, залишаючись частиною політичних програм КПРФ, Конституційно демократичної партії - Партії народної свободи, Національно-республіканської партії Росії та ін.

Підрозділ 4.2. “Відновлення доктрини євразійства” присвячено аналізу євразійських ідей 1990-х років, які поширилися після невдалого підсумку ринкових перетворень і як наслідок - зневіри в ідеалах демократії.

Головними ідеологами нового євразійства стали О. Дугін й О. Панарін, які сформулювали визначальні ідеї нового євразійства: Росія та росіяни - носії особливої цивілізації “планетарного значення”; Росія і Захід є культурними і геополітичними антиподами; неминучість відновлення політичної єдності пострадянського простору пов'язана із столітнім проживанням у межах Російській імперії та СРСР споріднених народів, які зуміли створити об'єднавчі культурні й історичні традиції; Росія неминуче має стати імперією, наддержавою; цінності православної релігії - шлях для порятунку всього людства від остаточного занепаду, що його несе західний індивідуалізм.

Незалежна Україна посідала вагоме місце у світоглядних конструкціях євразійців. Потреба відновлення імперської сутності російської держави в ідеологів євразійства тісно переплетена із розвитком української державності. Приєднання України - це шлях самоствердження та самореалізації російської держави, оскільки без України Росія перестає бути імперією. Самостійність України відомим євразійцем О. Панаріним не сприймалася апріорі, оскільки росіяни, українці та білоруси лише разом становлять “серцевину великої російської держави”.

Ідеї євразійства знайшли своє часткове відображення у програмах Демократичного руху реформ (ДДР), “Партії російської єдності та злагоди” (ПРЄЗ) С. Шахрая, КПРФ Г. Зюганова та ін.

Підрозділ 4.3. “Західництво російських лібералів” розкриває світоглядні засади нового російського західництва, в основі якого лежало переконання у тому, що відродження Росії не мислиме поза контекстом західної цивілізації. Росія, позбувшись тягаря імперських традицій, повинна стати справжньою європейською країною, для якої поняття громадянського суспільства, свободи слова, приватної власності тощо стануть невід'ємними елементами “національної ідентичності”.

Труднощі ринкових перетворень, розчарування у дієвості демократичних інститутів серед російського суспільства, а також міцні позиції в його середовищі проімперських ідей нового слов'янофільства й євразійства змусили більшість російських західників шукати особливий “російський шлях” у західну цивілізацію. Така дорога мала б обов'язково враховувати власне російські історично-ментальні, національні особливості.

Із середини 1990-х років більшість західників акцентувала увагу на традиціях вітчизняної “європейськості”, що мала б поєднати Росію та Європу. Елементами такої спілки ставали принципи свободи, долучення до основних здобутків постіндустріального суспільства, економічне співробітництво з європейськими країнами, дружні міждержавні взаємини й спільний культурний простір із Заходом. Разом з тим, віддані західним цінностям російські інтелектуали змушені були визнати, зважаючи на культурну й історичну приналежність великої частини Росії до Азії, складність утвердження і розбудови у своїй країні правової держави, поваги до закону, боротьби з корупцією, дотримання прав людини, розбудови громадянського суспільства тощо.

На відміну від слов'янофілів та євразійців, нові західники, віддаючи шану праву кожного народу на власне національне самовизначення, визнавали існування незалежної України. Багато відомих ліберальних політиків й публіцистів (Г. Бурбуліс, Є. Гайдар, А. Козирєв, В. Аксьонов, Д. Фурман та ін.) наголошували на тому, що Україна є суверенною державою й має право самостійно приймати рішення стосовно своїх внутрішніх справ. Рівноправні стосунки з Україною - це передумова того, що Росія залишиться європейською державою, вважали вони.

Однак частина ліберального оточення Б. Єльцина (А. Мігранян, В. Разуваєв, В. Печенєв, А. Чубайс та ін.) розглядали українську державність лише в контексті тісної інтеграції, протекторату з боку Росії.

Найбільш цілеспрямовано західництво відстоювали такі політичні об'єднання, як “Демократичний вибір Росії” (ДВР), партія “Яблоко”, Союз правих сил (СПС).

Отже, відроджені після розпаду СРСР традиційні для російської суспільно-політичної думки течії слов'янофільства, євразійства і західництва, апелюючи до базових історико-культурних цінностей росіян, намагалися запропонувати власне бачення нової російської ідентичності.

ВИСНОВКИ

Суспільно-політична думка - складна конструкція, яка відображає світоглядну діяльність органів державної влади, різноманітні програмні настанови політичних партій, рухів, громадських організацій, а також ідейні концепції провідних інтелектуальних течій, окремих діячів, щодо суспільно значущих аспектів життя країни.

Поштовхом до активізації суспільно-політичного життя в СРСР загалом і Російській Федерації зокрема стала політика “перебудови”, проголошена М. Горбачовим. Під тиском широкого демократичного руху, комуністична доктрина зазнає ідейної ревізії з боку радикально налаштованих членів КПРС. Єдина КПРС розпадається на дрібні організації і групи, які або повернулися до традиційних більшовицьких гасел, або перейшли на соціалістичні й соціал-демократичні позиції.

Водночас серед російської громадськості виникає інтерес до демократичних ідей, що знайшло своє відображення у виникненні та діяльності різних демократичних партій, таких як Демократична партія Росії (ДПР), Партія конституційних демократів (ПКД), Республіканська партія Російської Федерації (РПРФ) та ін., котрі в 1990 році об'єдналися в широкий суспільно-політичний антикомуністичний рух “Демократична Росія”.

Після розпаду Радянського Союзу в російській суспільно-політичній думці чітко простежуються ліберальний, комуністичний та націонал-патріотичний напрями, які максимально охопили ідейний світогляд громадян нової пострадянської країни - Російської Федерації.

У перші роки президентства Б. Єльцина російські ліберали сповідували радикал-ліберальну ідеологію, основою якої стала віра у можливість швидкого “стрибка” країни із командно-адміністративної економіки у розвинену ринкову економічну систему. Орієнтуючись на західний досвід, прихильники радикал-лібералізму надавали перевагу монетаризму, мінімальному втручанню держави у ринкове господарювання, зменшенню податкового навантаження, обмеженню соціальних програм тощо. Практичним втіленням радикал-ліберальних ідей стали економічні реформи (“шокова терапія”) уряду Єльцина-Гайдара. Виразником радикал-ліберальної ідеології стала близька до виконавчої влади партія “Вибір Росії”, яку очолив Є. Гайдар.

Невдачі економічних перетворень, перша чеченська війна, зростання соціальної напруженості в країні, основні чинники, які вплинули на подальшу ідейну еволюцію російського лібералізму. Альтернативою радикал-лібералізму став соціал-лібералізм. Прихильники соціально-ліберальної ідеї наголошували на важливості регулятивної ролі держави, соціальному захисту населення, поступовості лібералізації економіки, демократизації політичної системи Росії через повернення парламенту низки контрольних повноважень та ін. Найбільш відомим виразником соціал-лібералізму стала партія “Яблоко”, яку очолив Г. Явлінський.

Невирішеність соціально-економічних проблем у поєднанні з серпневою фінансовою кризою 1998 року, війна у Чечні, що спалахнула із новою силою у 1999 році, а також подальше поширення у ліберальній думці державницьких ідей остаточно розкололи й послабили ліберальні сили. Так, Союз правих сил (СПС), “Єдність” виступили за силовий варіант розв'язання чеченської проблеми, натомість “Яблоко” продовжувало наполягати на проведені мирних перемовин. Важливими досягненнями лібералізму у Росії впродовж 1990-х років залишалася відданість президента Б. Єльцина ліберальним принципам, а також постійна присутність у Державній думі ліберальних партій.

Ідейні засади радикал-комунізму передбачали експлуатацію модернізованих традиційних більшовицьких догматів: диктатури пролетаріату, інтернаціоналізму, колективізму, атеїзму тощо. На початку 1990-х років комуністичний рух був представлений невеликими партіями (Всеросійська комуністична партія більшовиків, Російська партія комуністів, Російська комуністична робітнича партія).

Альтернативою радикал-комунізму став націонал-комунізм, який сповідувала Комуністична партія Російської Федерації на чолі з Г. Зюгановим. Зміст націонал-комуністичної доктрини полягав у поєднанні поміркованих елементів комуністичної риторики (відродження СРСР, протистояння ворожому Заходу) із націонал-патріотичними ідеями відновлення імперської могутності Росії у світі. Упродовж 1990-х років розкол комуністичного руху на радикал-комуністичний і націонал-комуністичний подолати не вдалося. Вагомими здобутками комуністичного руху стала перемога КПРФ на виборах до Державної думи 1995 й 1999 років, а також друге місце лідера КПРФ Г. Зюганова на виборах президента РФ.

...