Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ АРХІВІВ УКРАЇНИ УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ АРХІВНОЇ СПРАВИ ТА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА

УДК: 94 (477) “1918/1939 ”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Дослідження історії україни в польській історіографії міжвоєнного періоду

Спеціальність 07.00.06 - історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

Гриневич Тарас Богданович

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор ТЕЛЬВАК Віталій Васильович, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, професор кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор ПИРІГ Руслан Якович, Інститут історії України НАН України, провідний науковий співробітник відділу історії Української революції 1917-1921 рр.

кандидат історичних наук, доцент ПЕДИЧ Василь Пилипович, Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, доцент кафедри історії та політології

Захист відбудеться «____» ___________ 2011 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.864.01 в Українському науково-дослідному інституті архівної справи та документознавства за адресою: 03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 24.

З дисертацією можна ознайомитись у Державній науковій архівній бібліотеці за адресою: 03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 24.

Автореферат розіслано «____» _____________ 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник С.Л. Зворський

польський князівство козаччина український

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В сучасній сфері гуманітарного знання спостерігається зростання інтересу до вивчення історичної свідомості та пам'яті народів, особливостей формування історичних міфів і стереотипів. Значною мірою такі зацікавлення породжені потребою постійного переосмислення історичного досвіду та сформованих на його основі історіографічних концепцій у динамічно змінюваних суспільно-політичних реаліях.

Актуальним завданням сьогодення постають вироблення нових моделей відносин українців із сусідніми народами та переоцінка усталених образів у їх сприйнятті. Тому неабиякої ваги у сучасній українській історичній науці набувають полоністичні дослідження, сфокусовані на широкому спектрі проблем минулого і сучасного польського народу. Особливе місце в сучасній українській полоністиці посідає вивчення інтерпретацій проблем історії України польськими дослідниками. Віковічне історичне сусідство обох народів та тісне переплетіння їх історичної долі зумовлює потребу з'ясування точок зору щодо історичного минулого з іншої сторони. Для поляків та українців важливим є подолання численних стереотипів у сприйнятті один одного, що сформувались у складні періоди стосунків між обома народами і які й досі шкодять налагодженню міжнаціонального діалогу. Відзначимо, що в сучасній польській науці українознавчі дослідження також набувають дедалі більшої значущості, що сприяє всебічному переосмисленню польсько-українських відносин та виробленню нової взаємовигідної стратегії міжнаціональної співпраці.

У процесі стереотипізації образу сусіда у національній свідомості українців і поляків суттєву роль відіграв період між двома світовими війнами. Це було зумовлене тяжкою боротьбою польського та українського народів за становлення власної державності та гострим міжнаціональним конфліктом на західноукраїнських теренах. Зазнавши поразки у визвольних змаганнях, українці зосередились на осмисленні її причин, що актуалізувало історіографічну рефлексію. У свою чергу, апелюючи до імперського досвіду Речі Посполитої, польська еліта шукала історичні аргументи, котрі повинні були довести природність підкореного стану українців на теренах держави. Ця обставина значно політизувала історіографічний дискурс, посилила його суб'єктивність, надаючи дискусіям учених помітного суспільного резонансу.

Подолання стереотипів, що тяжіють над українсько-польськими відносинами, повинно розпочинатися із деконструкції історичних міфів, що, нерідко закорінені у працях істориків і спопуляризовані у різноманітних формах, впливали і продовжують впливати на формування історичної свідомості обох народів. Всебічне вивчення польських візій минулого України дає можливість наблизитися до розуміння суті суперечностей між сусідніми народами та виробити стратегію їх подолання. Таким чином, постає завдання заповнення однієї з прогалин у сучасній українській історіографії, що виникла через відсутність праць, в яких узагальнено трактування української проблематики польськими істориками у міжвоєнний період та висвітлено особливості формування образу історії України у той час в історичній свідомості польського суспільства. Цими обставинами зумовлений вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках науково-дослідницької теми “Пізньосередньовічна та ранньомодерна історія Дрогобицько-Самбірського Підгір'я (XIII - XVIII ст.)”, яка розробляється на кафедрі давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (державний реєстраційний номер № 0109U004083).

Об'єктом дослідження є польська історична наука міжвоєнного періоду.

Предметом дослідження виступають наукові погляди польських вчених на проблеми історії України від раннього середньовіччя до кінця ХІХ ст., а також їхні політичні та ідейні переконання, що впливали на авторські інтерпретації проблем минулого українських земель.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1918-1939 роки. Нижня хронологічна межа зумовлена датою відновлення польської державності, що призвела до значних суспільно-політичних та культурних зрушень в історії польського народу. Відновлення незалежної держави спричинило суттєві зміни домінант в польській історичній науці, що вплинули також і на бачення дослідниками проблем минулого України. Верхня хронологічна межа дослідження зумовлена падінням ІІ Речі Посполитої з початком Другої світової війни, що через значні суспільно-політичні зміни призвело до цілковитого завершення важливого етапу в розвитку польської історичної науки.політичних та культур

Мета дослідження - аналіз особливостей висвітлення проблем історії України у польській історичній науці періоду ІІ Речі Посполитої.

Відповідно до поставленої мети сформульовано такі завдання дослідження:

- проаналізувати і систематизувати історіографічну та джерельну базу дослідження;

- дослідити бачення польськими ученими проблем історії Давньоруської держави та Галицько-Волинського князівства, ґенези відносин українського та польського народів;

- вивчити погляди польських дослідників міжвоєнного часу на процеси приєднання українських земель до складу Великого князівства Литовського та Королівства Польського, укладення Кревської та Люблінської уній, проблеми церковного життя на теренах України у другій половині XVI - першій половині XVII ст.;

- визначити основні позиції у висвітленні польськими дослідниками питання ґенези козаччини та процесу її станового оформлення, козацьких повстань першої половини XVIІ ст., інтерпретації подій Хмельниччини та історії козацтва і гайдамацьких рухів у другій половині XVIІ ст. та у XVIII ст.;

- дослідити візії польських істориків питань українського національного відродження ХІХ ст. на Наддніпрянщині та в Галичині, сприйняття ними процесу становлення національної свідомості модерної української нації та зародження політичного руху в українському суспільстві.

Методологічну основу дослідження становлять методи загальнонаукового (систематизації, типологізації, ретроспекції) та спеціально-історичного характеру. Серед останніх слід виокремити історико-генетичний, порівняльно-історичний та проблемно-хронологічний методи. Особливий акцент зроблено на методі критичного аналізу та синтезу історіографічного матеріалу, виходячи з принципів історизму та об'єктивності.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українській історичній науці системно вивчено процеси дослідження проблематики історії України у польській міжвоєнній історіографії. Узагальнено погляди й оцінки польських дослідників минувшини - представників різних наукових шкіл та напрямів - щодо ключових моментів минулого українського народу. Уперше здійснено спробу комплексного узагальнення значного пласту маловивчених сучасною українською історіографією різнопланових джерел польського походження. Суттєво поглиблено аналіз і узагальнення впливів міжвоєнних суспільно-політичних процесів та ідеологічних течій в середовищі поляків на інтерпретацію польськими дослідниками багатьох проблем історії України. Визначено місце та роль історичної україніки у польській міжвоєнній історичній науці.

Практичне значення отриманих результатів дисертаційного дослідження полягає у тому, що проаналізований історіографічний і джерельний матеріал, зроблені на його основі узагальнення та висунуті дисертантом теоретичні положення й висновки можуть бути використані у подальших дослідженнях історії історичної думки в Польщі та Україні, слугувати при написанні узагальнюючих історіографічних праць, розробленні нормативних і спеціальних курсів з української та польської історіографії, історії інтелектуального життя Польщі та України.

Особистий внесок здобувача. Викладені у роботі положення та висновки належать дисертантові одноосібно.

Результати дослідження апробовані у наукових публікаціях та у доповідях на наукових семінарах і конференціях. Головні положення дисертаційної роботи представлені у виступах, виголошених на ХІХ (2009) та ХХ (2010) Міжнародних наукових конференціях “Історія релігій в Україні” у м. Львові, ІX(2008) і Х(2010) Дрогобицькій міжнародній науковій конференції “Дрогобицько-Самбірське Підгір'я крізь призму століть”, XX (2009) та ХХІ (2010) сесіях Дрогобицького осередку НТШ, науковому форумі “XVI Ogуlnopolski Zjazd Historykуw Studentуw” (Ягеллонський університет, Краків, Польща, 2008), науково-практичній конференції “Основные тенденции развития украинско-польского сотрудничества в историко-философском и педагогическом контексте: диалог культур” (Кримський гуманітарний університет, Ялта, 2008).

Структура дисертації побудована за хронологічно-проблемним принципом, відповідно до поставленої мети та розв'язання визначених завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, які, у свою чергу, поділяються на підрозділи, загальних висновків, списку використаних джерел і літератури. Обсяг основного тексту дисертації - 189 с., перелік джерел і літератури складає 35 с. (396 позицій). Загальний обсяг дисертації - 224 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, хронологічні межі, визначено об'єкт і предмет наукового пошуку, мету і завдання роботи, сформульовано методологічні принципи дослідження, розкрито наукову новизну отриманих результатів, їхнє практичне значення та апробацію.

Перший розділ роботи - “Історіографія та джерела” присвячено аналізу використаної у процесі дослідження літератури та огляду джерельної бази праці. Він складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі - “Історіографія проблеми” - проаналізовано особливості вивчення науковцями другої пол. ХХ - поч. ХХІ ст. розвитку польської історичної науки в міжвоєнний період та осмислення польськими істориками проблем історичної україніки. Розглянуто також науковий доробок, який стосується історії суспільно-політичних процесів, розвитку політичних ідеологій та історичних міфів, що впливали на інтерпретацію польськими істориками міжвоєнного часу проблем минулого України. З огляду на окреслені в дисертації завдання, а також значний обсяг історіографічного матеріалу, корпус публікацій поділено на три групи.

Першу групу складають праці, в яких наведено загальну характеристику історії польського народу в міжвоєнний період, його відносин з українцями, а також публікації за підсумками наукових студій, в яких увагу зосереджено на розвитку політичних та культурологічних ідей, котрі панували у тогочасному польському суспільстві, так чи інакше торкаючись українського питання. Серед опрацювань історії суспільно-політичного життя ІІ Речі Посполитої відзначено ґрунтовні праці як польських науковців - Ч. Бжози, А. Л. Сови, В. Рошковського, А. Чубинського, так і українських - Л. Зашкільняка і М. Крикуна Brzoza C. Historia Polski. 1918-1945 / C. Brzoza, A. Sowa. - Krakуw: Wydawnictwo Literackie, 2006. - 756 s.; Roszkowski W. Najnowsza historia Polski 1914-1945 / W. Roszkowski. - Warszawa: Њwiat Ksi№їki, 2003. - 688 s.; Czubiсski A. Historia Polski 1864-2001 / A. Czubiсski. - Wrocіaw: Ossolineum, 2002. - 490 s.; Зашкільняк Л. О. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів / Л. О. Зашкільняк, М. Г. Крикун. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2002. - 752 с..

Вагомими в контексті теми дисертаційної роботи були праці, що відображали проблеми польсько-українських взаємин, котрі помітно впливали на історичний дискурс дослідників обох народів. Ці проблеми знайшли своє відображення у працях польських учених М. Папєжинської-Турек, Р. Тожецького, С. Стемпєня, В. Паруха, А. Айненкеля та українських дослідників В. Комара, М. Кучерепи, М. Швагуляка Papierzyсska-Turek M. Sprawa ukraiсska w II Rzeczpospolitej: 1922-1926 / M. Papierzyсska-Turek. - Krakуw: Wydawnictwo Literackie, 1979. - 338 s.; Torzecki R. Kwestia ukraiсska w Polsce w latach 1923-1929 / R. Torzecki. - Krakуw: Wydawnictwo Literackie, 1989. - 332 s.; Stкpieс S. Poіoїenie prawno-polityczne mniejszoњci ukraiсskiej w Drugiej Rzeczypospolitej / S. Stкpieс // Rocznik Historyczno-Archiwalny. - 1986. - № 3. - S. 7-22; Paruch W. Od konsolidacji paсstwowej do konsolidacji narodowej: Mniejszoњci narodowe w myњli politycznej obozu piіsudczykowskiego (1926-1939) / W. Paruch. - Lublin: UMCS, 1997. - 248 s.; Ajnenkiel A. Polityka Polski w stosunku do Ukraiсcуw w okresie miкdzywojennym. Wybrane problemy / A. Ajnenkiel // Polska-Ukraina: Trudne pytania. - Warszawa: Karta, 1998. - T.1-2. - S. 11-28; Комар В. Спроби нормалізації польсько-українських відносин у Другій Речі Посполитій / В. Комар // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. - Івано-Франківськ: “Плай”, 1997. - С. 236-242; . Він же. Суперечливі тенденції в національній політиці Польщі стосовно української меншини у 30-х рр.. ХХ ст. / В. Комар // Придніпров. наук. вісн. - Дніпропетровськ, 1998. - № 40. - С. 36-45; Kuczerepa M. Polityka narodowoњciowa Drugiej Rzeczypospolitej wobec Ukraiсcуw w latach 1919-1939 / M. Kuczerapa // Polska-Ukraina: Trudne pytania. - Warszawa: Karta, 1998. - T. 1-2. - S. 29-46; Швагуляк М. Українці і польська держава між конфронтацією та порозумінням (кінець 20-х - 1935 роки) / М. Швагуляк // Вісн. Львів. ун-ту. Серія історична. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2003. - Вип. 38. - С. 368-405..

Важливими є праці, присвячені проблемам розвитку ідеологічних концепцій основних політичних таборів міжвоєнної Польщі, зокрема прибічників “санації” та “націонал-демократії”, яким симпатизували і багато визначних польських істориків, що у своїх працях значною мірою описували історію крізь призму названих політичних ідеологій. Це історичні студії С. Мікулича, М. Корната, П. Окулевича, Р. Вапінського, Я. Ксьонжека, Т. Сімонової, З. Баран, М. Геника, В. Комара, О. Юрчук Mikulicz S. Prometeizm w polityce II Rzeczypospolitej / S. Mikulicz. - Warszawa, 1971. - 314 s.; Kornat M. Sowietologia i studia wschodoznawcze w Polsce miкdzywojennej / M. Kornat // Zeszyty Historyczne. - 2000. - T. 140. - S. 39-101; Симонова Т. М. “Прометеизм” во внешней политике Польши 1919-1924 гг. / Т. М. Симонова // Новая и новейшая история. - 2002. - № 4. - C. 48-61; Okulewicz P. Koncepcja „miкdzymorza” w myњli i praktyce politycznej obozu Jуzefa Piіsudskiego w latach 1918-1926 / P. Okulewicz. - Poznaс: Wydawnictwo Poznaсskie, 2001. - 418 s.; Ksi№їek J. „Idea jagielloсska” i zagadnienie unii polsko-litewskiej w publicystyce Narodowej Demokracji okresu II Rzeczypospolitej / J. Ksi№їek // Њrodowiska historyczne II Rzeczypospolitej. Materiaіy konferencji w Krynicy w 1989 r. Pod red. J. Maternickiego. - Warszawa: UW, 1990. - S.323-377; Wapiсski R. Endecja wobec kwestii ukraiсskiej i biaіoruskiej / R. Wapiсski // Sіowianie w dziejach Europy: Studia historyczne ku uczczeniu 75 rocznicy urodzin i 50-lecia pracy naukowej prof. H. Јowmiaсskiego. - Poznaс, 1974. - S. 301-308; Баран З. Українське питання в політиці польських партій міжвоєнного періоду (1918-1939) / З. Баран // Вісн. Львів. ун-ту. Серія історична. - Львів: Світ, 1993. - Вип. 29. - С. 62-68; Геник М. Українське питання у політичних концепціях польських правоцентристських партій (1918-1920) / М. Геник // Галичина. - 1997. - № 1. - С. 37-44; Комар В. Українське питання в концепціях польських політичних партій у 30-х роках ХХ століття / В. Комар // Придніпров. наук. вісн. - Дніпропетровськ, 1998. - № 22. - С. 41-48; Юрчук О. Образ України та українця в політичній публіцистиці польських консерваторів (1921-1939) / О. Юрчук // Поляки, українці, білорусі, литовці у міжвоєнній Польщі (1921-1939): Зб. матеріалів наук. конф., Дрогобич, 8-9 жовт. 2004 р. - Дрогобич: Коло, 2005. - С. 121-133..

До другої групи належать історіографічні студії, де аналізовано стан тогочасної польської історичної науки, діяльність історичних шкіл та інституцій, розвиток історіографічних ідей. Значну частку цієї групи джерел становлять біографічні нариси життя та діяльності польських істориків міжвоєнного періоду. Вичерпні дослідження розвитку польського історіописання здійснили А. Грабський, А. Вєжбіцкий, М. Серейський, Є. Матерніцький, Л. Зашкільняк, Є. Сінкевич, О. Руда, Л. Лазурко Grabski A. Zarys historii historiografii polskiej / A. Grabski. - Poznaс: Wydawnictwo poznaсskie, 2003. - 240 s.; Wierzbicki A. Wschуd-Zachуd w koncepcjach dziejуw Polski. Z dziejуw polskiej myњli historycznej w dobie porozbiorowej / A. Wierzbicki. - Warszawa: PIW, 1984. - 348 s.; Wierzbicki A. Spory o polsk№ dusze. Z zagadnieс charakterologii narodowej w historiografii polskiej XIX i XX w. / A. Wierzbicki - Warszawa: Instytut historii PAN, 1993. - 290 s.; Serejski M. Zarys historii historiografii polskiej. / M. Serejski. - Јуdџ: Paсstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1956. - 106 s.; Maternicki J. Historycy warszawscy w latach 1918-1939 / J. Maternicki // Њrodowiska historyczne II Rzeczypospolitej. Materiaіy konferencji w Krynicy w 1989 r. Pod red. J. Maternickiego. - Warszawa: UW, 1990. - S.98-200; Зашкильняк Л. А. Формирование и развитие исторической науки в Польше / Л. А. Зашкильняк. - Львов: ЛГУ, 1986. - 82 с.; Сінкевич Є. Краківська історична школа в польській історіографії / Є. Сінкевич // Харків. історіогр. зб. - Х.: Вид-во НУА, 2006. - Вип. 8. - С. 134-140; Руда О. До джерел міфологізації українсько-польських відносин / О. Руда // Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні / Колект. монографія за ред. Л. Зашкільняка. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2009. - С. 289-333; Лазурко Л. Часопис „Kwartalnik Historyczny” і розвиток історіографії останньої чверті ХІХ - першої половини ХХ століття / Л. Лазурко. - Дрогобич: Ред..-видавн. відділ Дрогобиц. держ. пед. ун-ту ім. Івана Франка, 2010. - 282 с..

Особливу вагомість має третя група публікацій, до якої належать розвідки, в яких ідеться про питання історії України в працях польських учених. Серед них передовсім відзначено праці А. Стемпніка, О. Рудої, Л. Лазурко Stкpnik A. Ukraina i stosunki polsko-ukraiсskie w syntezach i podrкcznikach dziejуw ojczystych okresu porozbiorowego 1795-1918 / A. Stкpnik. - Lublin, 1998. - 320 s.; Руда О. Висвітлення проблематики Люблінської унії 1569 р. у працях краківських істориків зламу ХІХ-ХХ ст. / О. Руда // Дрогобиц. краєзн. зб. - Дрогобич: Коло, 2004. - Вип. 8. - С. 146-155; Вона ж. Висвітлення українського національного відродження ХІХ ст. у працях польських істориків м. Львова зламу ХІХ-ХХ ст. / О. Руда // Wielokulturowe њrodowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod red. J. Maternickiego, L. Zaszkilniaka. - Rzeszуw: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2005. - T. III. - S. 257-269; Лазурко Л. Українська проблематика на сторінках журналу „Kwartalnik Historyczny” у міжвоєнний період / Л. Лазурко // Дрогобиц. краєзн. зб. - Дрогобич, 2004. - Вип. VIII. - С. 338-350. , де висвітлено ґенезу бачення в польській історичній науці української проблематики в часи ІІ Речі Посполитої. Найґрунтовнішою серед сучасних досліджень польської історичної україніки вважаємо монографію О. Рудої, у якій розглянуто інтерпретації польськими істориками окремих проблем української козаччини Руда О. Українське козацтво в інтерпретації польських істориків кінця ХІХ - першої третини ХХ століття / О. Руда. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2008. - 418 с.. Особливу цінність має також праця польського вченого Е. Коко, де він аналізує українознавчі зацікавлення Ф. Равіти-Гавронського - одного з найбільш плідних дослідників історії України в кінці ХІХ - у першій третині ХХ ст. Koko E. Franciszek Rawita-Gawroсski (1846-1930) wobec Ukrainy i jej przeszіoњci / E. Koko. - Gdaсsk: Wydawnictwo Uniwersytetu Gdaсskiego, 2006. - 276 s..

Проаналізований історіографічний матеріал дає підстави зробити висновок про фрагментарність висвітлення проблем історії України в польських міжвоєнних дослідженнях і в українській, і в польській науці. Досі відсутній системний аналіз специфіки підходів польських учених до розгляду історії України, а також впливу міжвоєнної суспільно-політичної ситуації та ідеології у Польщі на інтерпретації української проблематики. Отже, одним з актуальних завдань сучасної науки є всебічне висвітлення дослідження проблем історії України у міжвоєнній польських історичних студіях.

Другий підрозділ - “Джерельна база дослідження” - присвячений аналізу комплексів джерел, що склали основу дисертації. Їх можна розділити на дві групи: 1) опубліковані праці, 2) архівні документи.

Серед опублікованих джерел здійснено огляд загальних синтетичних праць зі всесвітньої історії та історії Польщі, в яких проблеми історії України розглядались як складова загального історичного процесу в Центрально- та Східноєвропейському регіонах. Акцентовано увагу на суттєвій ролі наукових розвідок, що належали перу корифеїв міжвоєнного історіописання й користувалися великою популярністю (як, наприклад, М. Бобжинського, В. Конопчинського, В. Собеського, В. Смоленського, А. Шельонговського), стали значним внеском у розвиток польської історичної науки та впливали на формування історичної свідомості поляків.

Найбільшу частину серед опублікованих джерел складають монографії та статті, присвячені конкретним подіям і процесам у минулому Польщі, де українська проблематика розглядається в контексті подій польської історії, та дослідження окремих проблем історії України. Це непересічні монографії з історії середньовічної Польщі та Русі (Ф. Конечного, Г. Пашкевича, Ю. Відаєвича, Р. Гродецького), ягеллонської доби (О. Халецького, Ф. Папе, Л. Колянковського, Г. Пашкевича, К. Ходиніцького), епохи козаччини (Ф. Равіти-Гавронського, В. Томкєвича, О. Ґурки, Є. Лятача), періоду національного відродження ХІХ ст. (М. Хандельсмана, Л. Васілєвського, С. Закшевського, Ф. Подлєського). До них також відносимо і наукові праці про діяльність окремих історичних персоналій, де україніка висвітлена тією мірою, якою вона стосується життя та подій, пов'язаних з конкретною історичною особою.

Чільне місце посідає друга група джерел - неопубліковані архівні документи. Найбільший масив згаданих документів опрацьовано в Державному архіві Львівської області (особові справи професорів Львівського університету), Центральному державному історичному архіві України у м. Львові (документи А. Прохаски), Відділі рукописів Національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (фонд К. Тишковського). Відзначимо велику інформаційну цінність рукописних документів фондів польських архівів, зокрема Архіву Ягеллонського університету (справи професорів Краківського університету) та Відділу рукописів Ягеллонської бібліотеки (документи М. Бобжинського), Відділу рукописів Польської академії наук у Кракові (документи Я. Фіялека, З. Лясоцького, Ф. Папе). Значну цінність для дисертації мали документи, що зібрані в Архіві Нових Актів у Варшаві (справи Міністерства релігійних визнань та публічної освіти Польщі щодо діяльності окремих науковців та документи шерегу освітніх інституцій).

Отже, опубліковані джерельні матеріали та архівні документи, а також опрацьована література є репрезентативними і дають достатні підстави для всебічного дослідження проблем вивчення історії України у польській міжвоєнній історичній науці.

Другий розділ дисертації - “Давньоруський період в рецепції польських істориків міжвоєнної доби” - складається з двох підрозділів і присвячений вивченню польськими науковцями в міжвоєнний час проблем історії Східної Європи кінця ІХ - початку ХIV ст.

У першому підрозділі - “Київська Русь в історіографічних дискусіях” - ідеться про інтерпретації в польській науці низки ключових питань історії Давньоруської держави.

Досліджуючи витоки державності на Русі, польські вчені здебільшого схилялися до позиції теорії норманізму. Акцентуючи увагу на фактах завоювання та привнесення державності ззовні, вони використовували їх як ключовий аргумент на підтвердження ідеї про політичну незрілість східнослов'янського населення стосовно власного державотворення. Основним стимулом у формуванні Давньоруської держави історики вважали торговельні інтереси варязьких воїнів-купців, що складали суспільну еліту на Русі. Скандинавські поневолювачі, нехтуючи інтересами місцевого населення, ставили собі за мету лише здобуття данини та мита з торговельних шляхів, за оволодіння якими перші Рюриковичі вели постійні війни з Візантією та хазарами. Боротьба за відкриття нових торговельних перспектив на Заході через завоювання Червенських городів призвела до зміни войовничої політики князя Володимира щодо Візантії на тісну співпрацю між обома державами.

У прийнятті християнства, запозиченому з православного Константинополя, польські дослідники вбачали причину подальших цивілізаційних розходжень Русі з католицькою Західною Європою. Візантійські впливи заклали підвалини культурних відмінностей між Київською Руссю та Заходом, а імператорська влада була взірцем для встановлення деспотичного панування князів. Саме ж конфесійне питання стало, на думку вчених, основною суперечністю в розгортанні подальшого вікового конфлікту між польським та українським народами. Першими його проявами була боротьба Ярослава Мудрого та Святополка, який через свою прихильність до католицтва та “ляхів” був прозваний “Окаянним”.

З'ясовано, що з давньоруською епохою польські історики пов'язували і початок “східної політики” Польщі. У походах Болеслава І Хороброго на Київ вони вбачали закладення основ боротьби польської держави за регіональне лідерство у Центральній та Східній Європі. Такі ідеї визначили моделі поведінки поляків щодо їх східних сусідів та породили історичні міфи у баченні України як “свійщини”.

У добі Київської Русі польські дослідники намагалися відшукати джерела суспільних відмінностей між поляками та українцями. Учені намагалися підкреслити відчуженість князівської влади від суспільства. На їхню думку, байдужість правителів до інтересів населення стала на перешкоді формуванню на Русі основ феодалізму, що передбачав співпрацю між суспільними станами. Натомість серед східних слов'ян поширилась самобутня форма самоуправління - верв, що протистояла князям-чужинцям.

Другий підрозділ - “Історія давніх галицької та волинської земель” - присвячений вивченню польськими дослідниками історії Галичини та Волині Х-XIV ст. Неабиякий інтерес учених до цієї проблематики у міжвоєнний період зумовлювався боротьбою ІІ Речі Посполитої за оволодіння “південно-східними кресами”, а висновки, яких вони доходили, мали підважити претензії українців Східної Галичини на здобуття автономії. З цією метою акцентувалася увага на історичній “польськості” цих земель, зокрема відстоювалась ідея про польські етнічні корені автохтонного населення Червоної Русі. В історичних та лінгвістичних джерелах дослідники намагалися віднайти підтвердження теорій про заселення верхів'їв Західного Бугу та Дністра племенами “ляхів”.

Розглядаючи проблему зв'язків “південно-східних кресів” з польською державою, історики схилялися до ідеї належності Червенських городів до держави П'ястів за Мєшка І. “Природна єдність” цих земель з Польщею була перервана їх підкоренням Володимиром Великим, що, як твердили польські дослідники, стало початком вікового польсько-руського суперництва за володіння Галичиною та Волинню.

Поворотний момент у посиленні політичної незалежності Галичини та початку формування галицької ідентичності польські дослідники вбачали у становленні самостійного удільного Галицького князівства. З періодом панування Ростиславичів також пов'язувався початок радикальних змін в етнічному обличчі краю через його активну колонізацію вихідцями з Подніпров'я.

Зазначено, що багато уваги у польській міжвоєнній історичній науці приділялося проблемам політичних впливів Польщі на Галичину та Волинь. Учені намагались відшукати свідчення ленної залежності окремих руських князів від польських володарів, зокрема наголошуючи на васальних зв'язках Романа Мстиславича з Казимиром Справедливим як його сеньйором. Неабиякий інтерес польських дослідників привертала постать князя Данила Галицького, у якому вони бачили зразок руського володаря, інтегрованого в суспільно-політичне життя Заходу. Визнаючи ослаблення потенційних можливостей польських князів щодо підкорення Галицько-Волинського князівства за панування Данила, історики зосереджувалися на залученні князя у західноєвропейське політичне середовище. Основним проявом цього дослідники вважали його коронацію папським легатом та плани укладення церковної унії. В історіографії підкреслювався курс Данила Романовича та його нащадків на підтримання дружніх відносини з польськими володарями. Вершиною цієї політичної лінії було, як вказували польські історики, осадження на львівському престолі мазовецького князя Болеслава-Юрія Тройденовича, що заповів після себе князівство польському королеві Казимиру ІІІ Великому. Такі приклади мали слугувати аргументом - на міжнародній арені й у внутрішній суперечці з українцями - легітимності польського панування у Галичині вже у ХХ столітті.

Зроблено висновок, що міжвоєнний період вирізнявся зростанням зацікавленості польської історичної науки до проблем історії давньоруської доби. У своїх дослідженнях історики намагалися відшукати джерела відмінностей між польським та українським народами, вивчити перші приклади зближення та конфліктів між ними.

Третій розділ дисертації - “Українські землі І Речі Посполитої: особливості інтерпретації в польській міжвоєнній науці” - присвячений дослідженню польськими вченими у міжвоєнний період низки стрижневих проблем історії України XIV - початку XVII ст.

У першому підрозділі - “Історія українських земель середини XIV ст.” - увагу зосереджено на особливостях висвітлення в польських міжвоєнних історичних студіях проблем приєднання територій південних руських князівств до складу польської та литовської держав.

Історики, виходячи з позицій “історичного права” Польщі до панування над галицькими та волинськими землями, наголошували на закономірності їх приєднання до Польського Королівства як найближчого їм у суспільному, культурному та етнічному плані. Боротьбу Казимира ІІІ Великого за оволодіння спадком після Болеслава-Юрія Тройденовича вважали виконанням домовленості між польським та руським володарями, укладеної у Вишеграді в 1338 р. Сам же акт прилучення у польській історичній традиції розглядався початком територіального розширення польської держави на східні землі, що було свідченням становлення Польщі як регіонального лідера в Центрально-Східній Європі. Такі ідеї були характерними для дискусії між представниками т. зв. “західної” і “східної” історіографічних орієнтацій у міжвоєнній польській історичній науці щодо ролі східного та західного векторів зовнішньополітичної активності Польщі в її історичній долі. Дослідники намагалися наголосити на толерантності національної та релігійної політики Казимира ІІІ у Галичині, що зумовлювалось потребами налагодження польсько-українського консенсусу вже в часи ІІ Речі Посполитої.

Аналогічно і в експансії Великого князівства Литовського на українські землі вбачався справжній вихід литовської держави на міжнародну арену як однієї з найбільших європейських потуг. Натомість негативним наслідком таких здобутків історики вважали поступову асиміляцію нечисленного литовського прошарку в руських масах, що домінували над ним у цивілізаційному плані. Багато уваги польські науковці присвячували дискусійним питанням часу входження Києва до складу Великого князівства Литовського.

У другому підрозділі - “Ягеллонська унія на перехресті історіографічних дискусій” - проаналізовано інтерпретацію польськими науковцями часів ІІ Речі Посполитої процесу укладення уній між польською та литовською державами у XIV-XVI ст. та їх значення для українських земель.

Доведено, що розгляд у польській міжвоєнній історичній науці унійного процесу між Королівством Польським та Великим князівством Литовським відбувався крізь призму концептуальних позицій т. зв. “ягеллонської ідеї”, що базувалася на твердженні про добровільність та рівноправність об'єднання народів Центральної і Східної Європи на чолі з Польщею, яка таким способом реалізовувала щодо них свою цивілізаційну місію.

Дослідники розглядали процес укладання польсько-литовських уній як поступовий перехід від ідеї інкорпорації земель Великого князівства Литовського до складу Королівства Польського, закладеної в акті Кревської унії, до принципу “братерського” єднання польського, литовського та руського народів у єдиній федеративній державі - Речі Посполитій - згідно з Люблінською унією, що стала апогеєм процесу їх злиття в єдину політичну націю. Приєднання українських земель до Корони сприймалось як закономірний наслідок їх тяжіння до Польщі і в політичному плані (поширення на населення українських земель прав та привілеїв, що панували в Короні, потреби спільної оборони перед загрозою з Криму), і через економічні інтереси (колонізація пристепових теренів).

Ідеї “ягеллонського міфу” про формування держави загального благополуччя, свободи та злагоди задля спільного поступу до цивілізаційного процвітання набули особливої популярності в міжвоєнний період. Такі погляди зумовлювалися політичною кон'юнктурою, що панувала у ІІ Речі Посполитій, та поширенням концепцій (зокрема концепції “міжмор'я”) про відбудову багатонаціональної держави. Особливо багато уваги вивченню історії унійного процесу присвячували історики, прихильні до політичного табору Ю. Пілсудського з його ідеологією федералізму та планами побудови з представників різних етносів єдиної політичної нації.

У третьому підрозділі - “Становище православної церкви в другій половині ХVI - першій половині XVII ст. в осмисленні польських істориків” - проаналізовано особливості інтерпретації у польських міжвоєнних наукових працях проблем становища Православної церкви та процесу укладення Берестейської церковної унії.

Для польських дослідників інтерес до проблем історії релігій на землях І Речі Посполитої зумовлювався переконанням у тому, що у формуванні національної ідентичності народів ранньомодерної доби вирішальним був релігійний фактор. Відтак при окресленні національних відмінностей поляків та українців саме конфесійний поділ між православними та католиками вважався основою ментальних розходжень між обома народами.

З'ясовано, що виходячи з постулатів “ягеллонської ідеї” про панування релігійної толерантності та міжетнічного порозуміння в державі Ягеллонів, історики робили акценти на фактах опіки польських королів над Православною церквою та ліквідації усіх релігійних обмежень. Вони також наголошували на глибокому моральному та освітньому занепаді православного духовенства, єдиним виходом з якого була лише реформа Церкви через її об'єднання з більш розвиненим католицтвом. Церковна унія розглядалася як частина загальноєвропейських екуменічних заходів та як культурна сторона Ягеллонської унії між народами Речі Посполитої. Натомість причини проблем при укладенні унії в Бересті польські історики вбачали в особистих амбіціях частини православного духовенства та князя Костянтина Острозького, якому відводили основну роль у зриві церковного собору. Вину в поразці справи унії польські дослідники покладали також і на католицьку сторону, вказуючи на недостатню її підтримку королівською владою та ворожість католицького духівництва до греко-католиків.

На думку дослідників, Берестейська церковна унія не виконала свого основного завдання - об'єднати руський та польський народи, натомість лише поглибила розкол та дала підстави сусіднім державам для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої під претекстом оборони православ'я. Не вдалося повністю залагодити міжконфесійний конфлікт і з відновленням легального статусу Православної церкви. Це спричинено залученням до релігійної боротьби козацтва, що взяло собі на озброєння гасло оборони православ'я, яке, своєю чергою, було знаряддям інтриг Стамбула та Москви у розпалюванні міжконфесійних чвар.

З'ясовано, що підходи до висвітлення польською міжвоєнною наукою проблем історії України в литовсько-польську добу вирізнялись акцентами на фактах добровільного об'єднання польського, литовського та руського народів задля їхнього спільного цивілізаційного прогресу, що було зумовлено спробами віднайти в подіях минулого взірці для наслідування в побудові багатонаціональної ІІ Речі Посполитої.

Четвертий розділ - “Українська козаччина в інтелектуальних дискусіях міжвоєнного часу” - складається з чотирьох підрозділів та присвячений вивченню польською міжвоєнною історичною наукою проблем історії козацтва від часу його виникнення в XVI ст. до ліквідації у XVIII ст.

У першому підрозділі - “Ґенеза та становлення українського козацтва” - осмислено польські інтерпретації проблем витоків української козаччини.

Простежуючи ґенезу козацтва, історики відводили велику роль у його формуванні кочовому тюркському елементу, що нерідко слугувало їм підтвердженням етнічно та культурно чужого характеру козаків щодо загалу населення України. Самі ж причини його появи вчені, особливо послідовники Краківської історичної школи, які критично ставилися до устрою І Речі Посполитої, віднаходили у слабкості влади на степовому пограниччі, що не могла забезпечити його належного захисту. Натомість особливого значення дослідники надавали діяльності кресових старост, які з особистої ініціативи формували з козаків власні військові загони. Дослідники звертали увагу і на участь королівської влади у процесі формування козацтва, що, на їхню думку, слугувало підтвердженням цілеспрямованих заходів щодо втілення в життя принципів “ягеллонської ідеї” задля захисту різних соціальних і національних груп та створення в державі атмосфери міжнаціональної співпраці. Саме в запровадженні реєстру вбачались початки організації козаків в особливий військовий прошарок, що з королівських привілеїв виводили свої майбутні претензії до зрівняння у правах зі шляхтою. Історики, зокрема прихильники Варшавської історичної школи та ідей “історичного оптимізму”, вважали, що така недалекоглядна політика влади виплекала на території держави її внутрішнього ворога.

У другому підрозділі - “Козацькі повстання кінця XVI - початку XVII ст.” - аналізуються інтерпретації польськими істориками причин, перебігу та наслідків козацьких повстань.

З'ясовано, що причини повстань учені здебільшого намагалися відшукати в інтригах сусідніх держав, які прагнули викликати суспільний конфлікт на українських землях і таким чином ослабити Річ Посполиту. Історики, що намагалися критично переглянути оцінки політики Речі Посполитої щодо національних та соціальних груп на її теренах, вбачали одну з основних причин повстань у непослідовній політиці влади, яка, використовуючи козаків у моменти військової потреби, в інший час намагалась всіляко придушити їхній розвиток. Іншу причину повстань науковці пов'язували з господарсько-економічними суперечностями, що склалися в Україні через існування двох протилежних способів освоєння степових просторів. Так, фермерський спосіб ведення господарства, який представляли козацькі колоністи, увійшов у конфлікт з великим латифундіальним землеволодінням магнатів, що зрештою зосередили у своїх руках усю фактичну владу в регіоні. Перші козацькі повстання, зокрема виступи Криштофа Косинського та Северина Наливайка, польські дослідники розглядали здебільшого як прояви грабіжницьких інстинктів козаків. І лише у 20-х роках XVII ст. повстання починають розгортатися під гаслами боротьби козацтва за власне законодавче виокремлення в особливий соціальний прошарок, тотожний у своїх правах зі шляхтою. Натомість польська сторона, після завершення воєн з Москвою та Туреччиною, змінила курс щодо козаків, всіляко намагаючись погамувати їхні войовничі настрої та обмежити чисельний ріст. Історики часто схилялися до думки про хибність такої лінії влади і робили наголос на потребі спрямувати енергію козацтва на розширення експансії Речі Посполитої в акваторії Чорного моря. Такі погляди корелювалися пошуками концепцій вирішення міжнаціональних суперечностей у суспільстві ІІ Речі Посполитої через переорієнтацію на принципи толерантності та порозуміння.

Третій підрозділ - “Хмельниччина в оцінках польських істориків” - присвячений аналізу відображення подій козацької революції у польській міжвоєнній історичній науці.

У польській історичній пам'яті 1648 р. виступав як переломний в історії Речі Посполитої, що став початком її занепаду. Із самими ж подіями козацько-польських воєн за часів Б. Хмельницького в історичній свідомості поляків пов'язувалися численні міфи та стереотипи, що впливали на саме сприйняття ними українців. Образи, інспіровані твором Г. Сенкевича “Вогнем та мечем”, мали слугувати вихованню патріотизму в середовищі польської молоді. В історичних творах домінували зображення Богдана Хмельницького як утілення всіх характерних ознак “ворога”; козацтво змальовувалося як примітивна маса варварів, що протиставлялись героїчним постатям польських полководців та шляхетним коронним військам. У представленні ключових битв історики використовували міфологеми апокаліптичних баталій сил добра та зла, уособлених, відповідно, коронним військом та козацько-татарською армією.

І все ж попри значне поширення таких стереотипів у зображенні подій Хмельниччини, сформованих у бездержавний період розвитку польської історичної науки, у часи ІІ Речі Посполитої розпочався процес переосмислення історичних міфів. Молоде покоління істориків (зокрема О. Ґурка), вдалось до критики усталених в історіографії образів та стереотипів. Вони започаткували більш реалістичне змалювання козацько-польських воєн 1648-1657 років як громадянської війни між знедоленими суспільними верствами Речі Посполитої та магнатами, що встановили своє тиранічне панування. Учені здійснили переоцінку діяльності багатьох тогочасних політиків і цей процес значною мірою продовжується і в сучасній польській історіографії.

У четвертому підрозділі - “Висвітлення історії козацтва другої половини XVII-XVIII ст.” - розглядається вивчення польськими дослідниками історії козацтва та гайдамацьких рухів у зазначений час.

Однією з ключових подій історії України XVII ст., на якій зосереджували свою увагу польські науковці, був Гадяцький трактат, який бачився продовженням традиції Ягеллонської унії і мав завершити об'єднання народів І Речі Посполитої через створення рівноправного з Польщею та Литвою Князівства Руського. Договір розглядався як вершина державотворення українського народу, що сформувалося під впливом польської політичної культури. Але, на думку істориків, цей шанс було змарновано через особисті амбіції козацьких лідерів та поглиблення розколу між черню і старшиною. Загальна анархія посилилася втручанням у польсько-російське протистояння за володіння Україною ще й Османської імперії. Утіленням ворога європейської цивілізації, що через власні амбіції та ворожість до Польщі спровадив на християнський світ ісламську навалу, став П. Дорошенко. Останнім же представником державницької козацької еліти, що перебувала в орбіті польських політичних традицій, історики вважали І. Мазепу, котрий до кінця відстоював ідею відновлення незалежності Гетьманщини.

Встановлено, що XVIII ст. розглядалось у польській міжвоєнній історіографії як період остаточного занепаду та виродження козацтва. Відроджені традиції степового грабіжництва, як вказували дослідники, втілились у гайдамацьких рухах, що посилили соціальну та релігійну ненависть в українському суспільстві. Остаточну же ліквідацію козацтва в Україні як гальма суспільного та економічного розвитку краю, науковці сприймали як необхідну частину здійснення Російською імперією її цивілізаційної місії в освоєнні степових просторів.

Наголошено, що висвітлення історії козацтва стало символом переосмислення в польській міжвоєнній історичній науці традиційних інтерпретацій проблем історичної україніки. Критична історіографія представила новий, більш реалістичний образ козаччини та розпочала подолання низки історичних міфів, що тяжіли над представниками польського та українського народів.

П'ятий розділ - “Українське національне відродження ХІХ ст.: спроба історіографічного синтезу” - присвячений висвітленню в польській міжвоєнній науці проблем національного життя українського народу у ХІХ ст.

У першому підрозділі - “Рецепція українського національного руху на Наддніпрянщині” - розглядається вивчення польськими дослідниками діяльності українських організацій та діячів, а також проблем національного відродження на українських землях у складі Російської імперії в ХІХ ст.

Польські історики, вдаючись до осмислення витоків українського національного руху на Наддніпрянщині, підкреслювали зародковий стан національної свідомості українського населення. Виходячи з позицій розгляду Правобережжя як частини знищеної І Речі Посполитої, вони акцентували увагу на домінуванні польського елементу в суспільно-політичному житті краю. Своєю чергою, появу перших українських суспільно-політичних організацій дослідники виводили з польського національного руху, що, як більш розвинений, став для українців взірцем для наслідування. Самі ж українські діячі, зазначали вчені, значною мірою були русифіковані й не усвідомлювали своєї справжньої національної ідентичності. І лише Т. Шевченко, випереджаючи свій час, став утіленням справжнього свідомого новітнього українця, у творчості якого відобразилися основи української національної ідеї.

Пильну увагу польські дослідники звертали на проблеми етнокультурних процесів на теренах Холмщини та Підляшшя. Вони акцентували увагу на фактах жорстоких переслідувань царською владою греко-католицького населення краю. Принагідно зазначалося, що ліквідація церковної унії призвела до масового переходу греко-католиків у католицтво та зрештою сприяла полонізації краю.

У другому підрозділі - “Український національний рух в імперії Габсбургів: оцінки та інтерпретації” - ідеться про висвітлення в польській історіографії історії розвитку українського національного відродження та політичних рухів у ХІХ ст. на українських землях у складі Австрійської імперії.

Увага дослідників до проблем суспільно-політичного життя на “південно-східних кресах” зумовлювалася особливим пієтетом поляків до Галичини, що завжди вбачилася ними як невід'ємна частина польської держави та виступала П'ємонтом національного життя поляків у ХІХ ст. Факти “польськості” краю підкріплювались наведення свідчень про низький рівень національної самосвідомості та політичної активності українського населення, якому через це відмовлялося в можливості самостійного державотворення. Національне відродження українців вважалося наслідком просвітницької діяльності польської інтелігенції, а початок їх політичної активності здебільшого розглядався в контексті дослідження ґенези польсько-українського протистояння в Галичині. Становлення українського політичного руху дослідники пов'язували із втручанням австрійської влади, що через “створення” українців та підтримку їхніх домагань намагалася протиставити їх полякам, які боролися за відродження незалежної Речі Посполитої. Наслідком цієї політики вони бачили розгортання польсько-українського конфлікту під час революції 1848 р.

Загалом проблеми історії України ХІХ ст. були відображені в польській міжвоєнній історіографії доволі фрагментарно. Це спричинено незначним проміжком часу, що відділяв міжвоєнну історичну науку від подій другої половини ХІХ ст. Підходи ж до їх висвітлення значною мірою несли на собі відбиток публіцистики та політичної пропаганди.

ВИСНОВКИ

1. Міжвоєнний період знаменувався значними змінами в польській історичній науці. Це зумовлювалося новими суспільно-політичними реаліями існування польського народу через відновлення незалежного існування власної держави, а також зміною теоретико-методологічної парадигми у світовій науці. Історики поступово відходили від неоромантичних візій минулого, що підпорядковували історіописання практичним потребам возвеличення власного народу та виховання патріотизму в умовах чужоземного поневолення. На зміну їм приходить прагматична історіографія, що зосереджувала свої зацікавлення на проблемах історії державотворення та критичної переоцінки історичного досвіду польського народу.