Зміни в суспільно-політичному та культурно-мистецькому житті УРСР в 1920–1930-х роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені Григорія СКОВОРОДИ»

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ЗМІНИ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ТА КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКОМУ ЖИТТІ УРСР В 1920-1930-х РОКАХ

Гончарова Наталія Петрівна

Переяслав-Хмельницький - 2011

Анотації

Гончарова Н.П. Зміни в суспільно-політичному та культурно-мистецькому житті УРСР в 1920-1930-х роках. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Державний вищий навчальний заклад «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди». - Переяслав-Хмельницький, 2011.

Суспільно-політичне й культурно-мистецьке життя УРСР 1920-1930-х рр. відбувалося за складних умов. Це був період, коли, з одного боку, українська культура отримувала певну державну підтримку (політика українізації); з іншого - це період прихованого, а згодом й відвертого розгортання уніфікаційних процесів у суспільно-політичному й культурному житті. Важливою складовою цього процесу були взаємини сільської й міської культур з наявними між ними значними відмінностями етносоціального й культурно-побутового характеру.

Драматизм процесу українізації зумовлювався тим, що партійний і державний апарат, з одного боку, і національна інтелігенція - з іншого, підходили до неї по-різному. Якщо представники української науки, літератури, мистецтва вбачали в ній засіб подолання провінційності, «меншовартості» української культури, піднесення національної свідомості, то владні структури розглядали курс на коренізацію винятково як інструмент зміцнення позицій правлячої партії.

Стратегічним напрямом суспільно-політичних й культурно-мистецьких трансформацій упродовж 1920-1930-х років в СРСР загалом й УРСР зокрема стала неухильна тоталітаризація усіх сфер життя, що прийшла на зміну порівняно ліберальній добі «нової економічної політики». Правлячий компартійний режим стрімко й перманентно вибудовував власну тоталітарну ідеолого-політичну й управлінську концепцію, а саме: єдина централізована держава СРСР (з суто декоративними «правами» союзних республік) - єдина правляча партія - єдина ідеологія - єдиний дозволений метод «соціалістичного реалізму» (для мистецької сфери) - (майже) єдина державна мова - російська.

Ключові слова: зміни, суспільно-політичне життя, культурно-мистецьке життя, політика коренізації, політика «українізації», теорія «боротьби двох культур», сільська культура, міська культура.

Гончарова Н.П. Изменения в общественно-политической и культурно-художественной жизни УССР 1920-1930-х годов. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Государственное высшее учебное заведение «Переяслав-Хмельницкий государственный педагогический университет имени Григория Сковороды». - Переяслав-Хмельницкий, 2011.

Общественно-политическая и культурно-художественная жизнь УССР 1920-1930-х гг. протекала в сложных условиях. Это был период, когда, с одной стороны, украинская культура получала определенную государственную поддержку (политика украинизации); с другой - это период скрытого, а впоследствии и откровенного развертывания унификационных процессов в общественно-политической и культурной жизни. Важной составляющей этого процесса были взаимоотношения сельской и городской культур с существующими между ними значительными различиями этно - социального и культурно-бытового характера.

Драматизм процесса украинизации вызывался тем, что партийный и государственный аппарат, с одной стороны, и национальная интеллигенция - с другой, подходили к нему по-разному. Если представители украинской науки, литературы, искусства видели в нем средство преодоления провинциальности, «второсортности» украинской культуры, подъема национального сознания, то властные структуры рассматривали курс на коренизацию исключительно как инструмент упрочения позиций правящей партии.

Стратегическим направлением общественно-политических и культурно-художественных трансформаций в течение 1920-1930-х годов в СССР в целом и УССР в частности стала неуклонная тоталитаризация всех сфер жизни, пришедшая на смену сравнительно либеральной эпохе «новой экономической политики». Правящий компартийный режим стремительно и перманентно выстраивал собственную тоталитарную идеолого-политическую и управленческую концепцию, а именно: единое централизованное государство СССР (з сугубо декоративными «правами» союзных республик) - единственная правящая партия - единственная идеология - единственно дозволенный метод «социалистического реализма» (для художественной сферы) - (почти) единственный государственный язык - русский.

Ключевые слова: изменения, общественно-политическая жизнь, культурно-художественная жизнь, политика коренизации, политика «украинизации», теория «борьбы двух культур», сельская культура, городская культура.

Nataliya Honcharova. The changes of social, political, cultural and artistic life in the USSR during 1920^th-1930^th. - Manuscript.

The thesis for taking candidate of history degree on speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - State Higher Educational Institution «Hryhoriy Skovoroda Pereyaslav-Khmelnytskyi State Pedagogic University». - Pereyaslav-Khmelnytskyi, 2011.

The Ukrainian cultural process of 1920^th - early 1930^th developed under difficult circumstances. On the one hand, it was a period when Ukrainian culture, which had been developing by its own laws, received some state support (policy of Ukrainizations), thus 1920^th became known as Ukrainian Renaissance; from the other hand, it was a period when the process of unification of all sphere of social, political and cultural life was launched. Such course of events was caused by new economic policy (NEP) that led to some liberalization of social relations, created opportunity for development of national culture.

The major constituent of this process was the relationship between rural and urban cultures. The conservative nature of rural culture was caused by the condition of its functioning. The urban culture, due to concentration of main intellectual potential as well as to the network of cultural institutions and development of professional artistic skill, was on the higher level in comparison with rural one. The urban culture dominated in the Ukrainian cultural process of 1920^th.

The presence of significant differences in ethnic and cultural nature complicated the dialogue between country and town. There was no way for the existence of rural culture, but Ukrainian one. It was caused by the predominantly monoethnic population of countryside (about 90% were Ukrainians). Assimilation process that had an impact on urban culture of Ukraine during the history caused the loss of its national character. The Ukrainian urban culture was the mixture of different cultural types where main place belonged to Russian culture, represented not only by Russians but also by Russified Jews and Ukrainians. The influence of urban culture to the country one was ambivalent. Among the positive factors of this influence we should mention the following:

– Having been the centre of Ukrainian national liberation movement, town kept its main role during the establishment of Ukrainian state. Urban environment created various value landmarks, generalized in artistic works, they turned into national heritage;

– Accepting ethnic material of countryside, urban culture not only rejected rudimentary and atavistic forms but also converted worthwhile materials into new ideas, creating the synthesis of legacy and innovation that enabled its further progress;

– Extroversive character of urban culture as well as its cosmopolitism caused that Ukrainian cultural process of 1920^th went beyond the national bounds. It not only gave the masses access to the world culture but also involved Ukrainian artist in world cultural process.

Among the urban cultural factors that had negative impact on the whole cultural process and caused the decline of rural culture, we could mark the tendency to over-ideologizing of culture, struggle with individualism, emasculating of sacred sense of culture as well as the replacement of true spiritual values by Communist doctrine. Despite the policy of de-Russification, the urban area of Soviet Ukraine didn't acquire national character. Though urban culture weakened its impact on the rural one, its assimilative influence was quite tangible.

Both the state authority and the national intelligentsia had their own view on the policy of Ukrainization that caused the tenseness of the situation. While the representatives of Ukrainian intelligentsia regarded it as the means of overcoming provinciality of Ukrainian culture, the Soviet authority regarded the course of korenization only as the instrument for strengthening position of the ruling party. «Ukrainian renaissance» was doomed because of unification policy of Bolshevik regime as well as due to resistance of Russified party and state bodies. In the atmosphere of permanent search of «class enemy», it was easy to label activists of Ukrainization as «foreign element» or «bourgeois nationalist». Thus, they became the victims of repressions and were physically destroyed.

During 1932-37 the changes that had happened in the development of cultural and artistic sphere, were directed to unification and centralization of cultural life. The diversity of creative methods allowed in 1920^th were replaced by bureaucratic and the only true method of «socialist realism». During 1937-38 the next changes that took place in the regulation of artistic life had to confirm the dominant role of Russian culture and language in the development of literature and art of non-Russian peoples.

Key words: changes, social and political life, cultural and artistic life, policy of korenization, poli cy of ukrainizacii, the theory of «struggle of two cultures», rural culture, urban culture.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Для України, упродовж століть позбавленої власної державності, проблема вектора суспільних змін завжди була настільки ж актуальною, наскільки болючою. Те, що вони вершилися в чужих столицях, неймовірно ускладнювало модернізаційні та урбанізаційні процеси, не кажучи вже про завдання національної самоідентифікації. Лише тепер, із здобуттям незалежності, з'явилася можливість неупередженого аналізу соціотрансформаційних процесів на різних етапах вітчизняної історії із притаманними їм суперечностями, досягненнями і втратами, боротьбою нового із старим. За цих обставин особливого значення набуває звернення до історичного досвіду 1920-1930-х рр. - більшовицьких експериментів щодо суспільної модернізації, які в УРСР спершу набули вигляду політики «українізації», а на початку 1930-х рр. змінилися тоталітарною політикою контрукраїнізації й централізації/русифікації.

Історія України 20-30-х рр. минулого століття дала показовий приклад того, що наявність важелів політичного управління не є гарантією спрямування суспільних змін у бажане для правлячих партій русло. Стоячи на ґрунті державного централізму й плекаючи асиміляторські устремління, правляча в СРСР комуністична партія все ж змушена була йти на суттєві лібералізаційні поступки народам, які у вирі визвольних змагань 1917-1920 рр. виявили прагнення до національного самоствердження. Політика «українізації» була для неї вимушеним кроком і тривала недовго. Але саме в цей час були закладені підвалини для урбанізації в руслі модернізаційних процесів, а в ході формування міської, вже значною мірою національної, ідентичності руйнувалися міфи про «дві культури в кожній національній культурі», про боротьбу пролетарської і дрібнобуржуазної культур, про уявну легкість подолання відмінностей між містом і селом.

Між українським державотворчим процесом в 1920-х рр. та подіями 1990-х рр., пов'язаними із становленням повновартісної національної культури, можна провести численні паралелі. Ті питання, що піднімалися в 1920-х рр. (утвердження державного статусу української мови, проблема дерусифікації міст, вибір шляхів розвитку національної культури і т. д.), не втратили актуальності і сьогодні. Наукове узагальнення і врахування історичного досвіду минулого дасть змогу окреслити правильний шлях, щоб уникнути колишніх прорахунків і втрат.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний з розробкою науково-дослідних тем: «Методологічні проблеми дослідження історії регіонів України ХХ ст.» (№ держреєстрації 0102U000937), «Історичне регіонознавство в Україні» (№ 0102U003773) відділу регіональних проблем історії України та «Повсякденне життя українського суспільства в 20-ті роки ХХ ст.» (№ 0105U000061) відділу історії України 20-30-х років ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Мета і завдання дослідження. З огляду на актуальність, стан джерельної бази і ступінь наукової розробки теми, автор ставила собі за мету розкрити сутність проблеми взаємозв'язку модернізаційних, урбанізаційних та «українізаційних» процесів, визначити їхні головні тенденції, виокремити позитивні і негативні наслідки партійного впливу як на соціокультурну ситуацію в селі та місті, так і на подальшу долю всього українського культуротворчого процесу.

Відповідно до поставленої мети визначені такі завдання:

- проаналізувати загальний стан наукової розробки обраної теми та визначити її найменш вивчені аспекти;

- з'ясувати умови, за яких розгорталися українські соціально-політичні та культурні процеси 1920-х рр., з поглибленим аналізом концепцій, які виникли в досліджуваний період щодо національної культури та шляхів її розвитку;

- охарактеризувати причини, суть, характерні риси та особливості трансформаційних процесів у суспільно-політичному та культурно-мистецькому житті УРСР в 1920-1930-х рр.;

- дослідити взаємовпливи процесів модернізації й урбанізації у культурологічній площині;

- на основі аналізу соціоісторичного аспекту генезису сільської та міської культур визначити їх характерні риси, обґрунтувати правомірність виділення цих культурних типів як головних суб'єктів культуротворчого процесу, а сам процес досліджувати крізь призму їхніх взаємин;

- розкрити механізм взаємодії сільської та міської культур та дослідити позитивні й негативні наслідки цих взаємин на культурну ситуацію в місті та селі;

- обґрунтувати положення щодо впливу культурної взаємодії села та міста на творення повновартісної цілісної національної культури;

- проаналізувати наслідки змін у суспільно-політичному й культурно-мистецькому житті УРСР 1920-1930-х рр. та їхній вплив на подальший розвиток суспільних й етнокультурних процесів у республіці.

Об'єкт дослідження - явища суспільно-політичного й культурно-мистецького життя УРСР 1920-1930-х рр. у сукупності їх проявів й, зокрема, процеси трансформації культури міста і села як специфічних культурних типів, яким притаманні соціокультурні, етнічні, психологічні, соціополітичні, побутові, етичні особливості.

Предметом дослідження дисертаційної роботи виступають основні тенденції та особливості трансформаційних процесів у суспільно-політичному й культурно-мистецькому житті УРСР 1920-1930-х рр. як республіканської видозміни тоталітаризації політичної й культурної сфери усього СРСР упродовж міжвоєнного двадцятиліття ХХ ст.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1920-1930-х рр. Власне на початку 1920-х рр.. намітилась тенденція до перегляду більшовиками своєї національної політики в Україні. Після відходу від непу в 1929 р., розгортається інтенсивний процес уніфікації культури в межах СРСР, який характеризується більшовизацією політики українізації, широкомасштабним наступом на національні культурні кадри, урбанізацією та намаганням об'єднати міську й сільську культури, з домінуванням першої. Подібні процеси найбільшого динамізму набули протягом 1930-х рр., тому нижньою межею дослідження було обрано вище вказані роки.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження є діалектичні принципи пізнання. Сучасний стан науки вимагає при вивченні багатомірних історичних процесів застосування різних методів. Вони базуються на використанні загальних принципів історизму, наукової об'єктивності та діалектичного розуміння процесів, що дає можливість ґрунтовно досліджувати сутність суспільних змін в УРСР упродовж 1920-1930-х рр. Для аналізу процесів суспільно-політичних трансформацій були використані загальнонаукові (типологія та класифікація), міждисциплінарні (структурно-системний підхід) та власне історичні (проблемно-хронологічний, історико-порівняльний, ретроспективний та ін.) методи. Намагаючись з'ясувати суть та специфіку реформаційних змін в культурній сфері, автором застосовувався цілий ряд методів - синхронного та діахронного аналізу, періодизації, біографічний, статистичний.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:

у дисертації вперше:

· вивчена історіографія та систематизовано різноманітні джерела (архівні і літературні) щодо діалектики змін у суспільно-політичному й культурно-мистецькому житті УРСР міжвоєнної доби ХХ ст.;

· запропоновано дослідницький підхід, що інтегрував методологічні підходи соціальної, інтелектуальної історії та історії культури;

· у науковий обіг введені оригінальні архівні документи, які дають можливість докладніше проаналізувати основні аспекти суспільно-політичних трансформацій в 1920-1930-ті рр.;

· здійснено інноваційний розгляд соціального аспекту процесу українізації;

· проаналізовано суперечності в суспільній свідомості міського і сільського населення в 1920-1930-ті рр.;

· зроблено концептуальний висновок щодо істотного прогресу в історіографічному переосмисленні проблеми співвідношення модернізаційних, урбанізаційних та «українізаційних» процесів в УРСР за часів непу;

удосконалено:

· диференційований підхід до осмислення різновекторних проявів змін у суспільно-політичному та культурно-мистецькому житті міста і села УРСР в 1920-1930-х рр.;

· методику історіографічного аналізу суперечностей у суспільній свідомості міського й сільського населення республіки 1920-1930-х рр.;

отримав подальший розвиток:

· напрям наукової роботи з відтворення фактографічної канви й суспільно-політичного тла, в якому відбувалася дискусія з «теорії боротьби двох культур»;

· у джерелознавчому плані новизна дисертації полягає у введенні до наукового обігу значної кількості нових матеріалів з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України; у новій інтерпретації відомих й маловідомих літературних джерел.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дослідження можуть бути використані істориками у подальшій розробці проблеми трансформації суспільно-політичного й культурно-мистецького життя, культурних взаємин села та міста УРСР міжвоєнної доби ХХ ст., а також при підготовці нормативних курсів з історії України і теорії та історії світової і вітчизняної культури, для ведення лекційної та просвітницької роботи.

Апробація результатів дисертації. Результати наукового пошуку по темі дослідження обговорювалися на засіданнях відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України, відділу з розробки архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ при Головній редколегії науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією»; доповідалися й апробувалися на Всеукраїнському «круглому столі» на тему « Великий терор» 1937-1938 рр. в Україні: передумови, регіональні особливості, механізми здійснення (м. Київ, Інститут історії України НАН України, 2 березня 2007 р.); науково-практичній конференції «Студент - дослідник - фахівець» (21 травня 2009 р., Київський інститут бізнесу та технологій).

Публікації. По темі кандидатської дисертації здобувачкою надруковано 4 наукових статті у фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертації підпорядкована поставленій меті та реалізації основних завдань. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 181 стор., повний обсяг - 238 стор., список використаних джерел та літератури складається з 477 найменувань.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність теми, пояснюється зв'язок роботи з науковими програмами, визначається об'єкт, предмет дослідження та аргументуються його хронологічні межі, формулюється мета і завдання, розкриваються методи дослідження, наукова новизна, практичне значення та апробація отриманих результатів дослідження.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база» проаналізовано стан наукової розробки досліджуваної проблеми та охарактеризовано джерела дисертаційної роботи.

Проблеми змін у суспільно-політичному й культурно-мистецькому житті УРСР, взаємовідносин міста - села, робітників - селян, як двох полярних соціальних, економічних, а подекуди й етнічних світів, упродовж 1920-1930-х років все ще недостатньо висвітлені в українській історичній науці. Тривалий час у висвітленні цих питань домінували ідеолого-пропагандистські стереотипи, в основі яких лежала теза про «керівну і спрямовуючу» роль Комуністичної партії - авангарду пролетаріату, союз робітників та селян як рушійної сили соціалістичної революції. Після демократичних змін в СРСР та Україні в 1989-1991 рр. відкрилися нові можливості для істориків неупереджено розглянути дану проблему під кутом зору нових фактів. Початок 1990-х рр. позначений виходом української історіографії на якісно інший - вищий фаховий рівень. Звільнення історичної науки від догм марксистської методології відкрило можливість для застосування різних методів історичних досліджень.

З-поміж нових методів дослідження вирізняється антропологічний підхід, який дає можливість «оживити» історіографічний процес, виявити у ньому не тільки загальне й типове, а й індивідуальні особливості, зокрема персоналістичні. На основі антропологічного підходу сучасні історики намагаються з'ясувати й реконструювати соціально-психологічні типи «комнезамівців» та «куркулів», партійних активістів. Крім того, широко застосовуються методи соціальної історії, які надають можливість проаналізувати соціально-психологічні передумови участі селян у діяльності створених більшовиками політичних інституцій та псевдогромадських організацій. Останніми роками досліджується ще одна складова суспільно-політичного та культурно-духовного життя - політична культура. Попри зростання обсягу знань з історії національно-культурного та духовного життя різних верств населення УРСР 1920-1930-х рр. зберігається дисбаланс між теоретичним та конкретно-історичним підходами.

Історіографію даної проблеми умовно можна поділити на радянську, західну та сучасну українську.

У 1920-1930-ті pp. радянська історіографія почала виконувати ідеологічні функції, необхідні для утвердження тоталітарного режиму. У відповідному річищі висвітлювалися теми партійного і радянського будівництва у місті й на селі, питання класової боротьби, ширші проблеми соціально-політичних перетворень й змін у культурно-мистецькому й освітньому житті. Першими історіографами виступала партійно-радянська номенклатура СРСР та УРСР (М. Бухарін, А. Луначарський, Й. Сталін, Г. Гринько, В. Затонський, С. Косіор, Я. Ряппо, М. Скрипник, А. Хвиля, В. Чубар та ін.). Проте, за умов єдності в оцінці НЕПУ, політичні лідери суттєво розходилися при визначенні характеру та динаміки руху міста і села в майбутньому.

Новий історіографічний етап, зокрема й щодо висвітлення змін у суспільно-політичному й культурно-мистецькому житті УРСР 1920-1930-х рр., розпочався з середини 1950-х рр. XX з'їзд КПРС приніс у суспільство сподівання на лібералізацію.

На рубежі 1950-1960-х pp. історіографія суспільних трансформацій в СРСР/УРСР міжвоєнної доби ще тільки набувала свого тематичного та хронологічного окреслення. В той же час, все нагальнішою ставала необхідність вивчення організаційно-політичних аспектів цієї проблеми в межах дослідження радянської політичної системи. Так, виходячи з ідеологеми, що культурна революція на селі розгорталася під керівництвом робітничого класу, О. Михайлов у монографії «Допомога міста селу в піднесенні культури (1929-1941 рр.)» (1968) висвітлював канали, якими соціалістична ідеологія і культура проникали в село, доводячи, зокрема, що робітничі бригади несли в селянське середовище культуру соціалістичного міста, прискорювали процес культурної революції на селі. Однак при цьому залишалося нез'ясованим, у чому ж полягала особлива культурність робітничих бригад й за якими ознаками «культура соціалістичного міста» перевершувала селянську традиційну культуру.

В історіографії другої половини 1980-х рр. «культурна революція» в українському селі висвітлювалася на значно ширшій джерельній базі. Позначилося це й на дослідженнях, які, здавалося б, були виконані у звичному кліше радянської історіографії щодо взаємин міста й села. Маються на увазі монографія В. Даниленка «Робітничий клас і культурна революція на Україні» (1986) й праця С. Кульчицького, С. Ляха та В. Марочка «Становлення основ соціалістичного способу життя селянства УРСР» (1988). Для обох цих досліджень прикметна не лише ґрунтовна джерельна база, а й намагання вийти поза рамки компартійно-радянського дискурсу, дати відповідь на злободенні історіографічні виклики.

Єдиною спробою створення узагальнюючої праці з історії соціальної структури Наддніпрянської України міжвоєнної доби ХХ ст. стали підготовлені колективом авторів Інституту історії АН УРСР «Очерки развития социально-классовой структуры УССР 1917-1937» (1987), що у них синтезовані наявні на той час в історичній літературі дослідження кількісних та якісних трансформацій у розвитку класів і соціальних верств.

Відмінні від радянської історіографії погляди на дану проблему (з якими багато в чому співзвучні сучасні розробки вітчизняних істориків) містять праці зарубіжних дослідників.

У рамках започаткованої 1984 р. американської програми радянських і східноєвропейських студій уже після розпаду СРСР побачила світ книга Дж. Лібера, спеціально присвячена дослідженню соціальних змін в українських містах у контексті урбанізації та «українізації». Запропоновані ним методологічні підходи до аналізу соціокультурних змін в УРСР справили помітний вплив на той напрям переосмислення радянської реальності, який вкладався у поняття «нове бачення». Цінним для розуміння культурного процесу 1920-х рр. є аналіз політики правлячої партії, викладений у розвідках англійського історика А. Кемп-Уелча. Однак автор, ідеалізуючи досліджувальний період, характеризує його як час розквіту («золотий вік») культури радянської доби. В аналогічному ключі виконане тим же автором й дослідження взаємин Й. Сталіна з літературною інтелігенцією 1928-1939 рр.

Об'єктивнішими є дослідження американського історика, заслуженого професора кафедри сучасної російської історії Чиказького університету Ш. Фіцпатрік - визнаного авторитета у царині радянської соціальної, політичної й культурної історії сталінської доби. Авторка, виходячи з амбівалентності культуротворчого процесу 1920-х рр., поруч із позитивними наслідками культурних перетворень зупиняється на аналізі негативних моментів культурного будівництва («спецеїдство», уніфікація культури тощо). Політику ВКП(б) в сфері культури історик характеризує, виходячи із тези про існування в партійному керівництві двох напрямів - «твердої лінії» і «м'якої лінії». Позитивні й негативні моменти в культурному будівництві вона пов'язує з посиленням позицій представників того чи іншого напряму.

В окрему групу досліджень, в яких аналізуються різні аспекти змін у суспільно-політичному й культурно-мистецькому житті республіки 1920-1930-х рр. й, зокрема, взаємини українського підрадянського міста й села, можна виділити роботи українських зарубіжних істориків. Так, колишній харківський аспірант, а згодом в'язень ГУЛАГу й емігрант Г. Костюк на початку 1950-х рр. у США став одним з піонерів системного вивчення тоталітарної доби в Україні, національної політики більшовиків. Роботу канадського історика українського походження Б. Кравченка «Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст.» присвячено соціально-національним трансформаціям на ментальному рівні в Україні ХХ ст. Аналізуючи джерела офіційної статистики царської Росії та СРСР, більшовицької партії, публікації у радянській та зарубіжній пресі, автор простежує вплив соціальних і політичних змін в Україні на розвиток національної свідомості українців в ХХ ст. та передісторію цього процесу, його залежність від урбанізації, міграції населення та ряду інших чинників, зображує драматичну боротьбу національно-патріотичних сил різного політичного спрямування.

Професор Манітобського університету М. Шкандрій видав першу й єдину західну монографію, присвячену українській літературній дискусії 1925-1928 рр., одному з центральних епізодів інтелектуальної історії України ХХ ст. У праці розглянуто драматичні мистецькі події ідеологічної дискусії про культуру та ідентичність часів короткого «червоного ренесансу», що передував репресіям 1930-х рр. Автор докладно проаналізував літературні й політичні настанови українських письменників, ворогуючих літературних організацій та українських націонал-комуністів, наголосивши, що літературна дискусія була результатом глибокої кризи української радянської літератури. Зважаючи на поступовий занепад політичного життя в Україні в 1920-ті рр. й поширення зневіри, викликаної поразкою національної революції, літературна дискусія, на думку автора, була приречена зіграти роль політичного каталізатора в напруженій і нестабільній ситуації. Патріарх української філології діаспори Ю. Шевельов (Шерех) у своїй класичній праці «Українська мова в першій половині ХХ ст. (1900-1941): стан і статус» (1981) значну увагу приділив не лише вузько спеціальному, а й культурологічному й політологічному контексту перебігу політики українізації 1920-х рр. й контрукраїнізаційним заходам влади середини й другої половини 1930-х рр.

Кінець 1980-х pp. став початком докорінних змін в історіографічній системі координат радянської історіографії. Сучасна вітчизняна історіографія вже достатньо далеко відійшла від міфологічних трактувань союзу робітничого класу і селянства, що дає підстави сподіватися на справді наукове, комплексне розкриття проблеми на основі антропологічного підходу.

Говорячи про взаємини міста та села, не можна обійти увагою таку його важливу складову, як політику так званої «культурної революції». Зокрема, М. Брайчевський, міркуючи над її витоками, розглядав її як закономірне явище в історичному соціалізмі. У концепції «культурної революції», що сформувалися в радянській та пострадянській історіографії, одне з ключових місць відводилося взаєминам міста і села.

Низка ґрунтовних праць вітчизняних учених з початку 1990-х рр. була присвячена загальному аналізу тоталітарної доби вітчизняної історії й насамперед періоду 1920-1930-х рр. Йдеться про колективні й індивідуальні монографії С. Білоконя, В. Даниленка, Ю. Данилюка, Г. Касьянова, С. Кульчицького, О. Рубльова, Ю. Шаповала та ін. Однією з перших праць, в якій було докладно проаналізовано наслідки урбанізаційних процесів в УРСР під кутом зору втручання сталінської адміністративно-бюрократичної системи у соціокультурну сферу життя суспільства стала колективна монографія В. Даниленка, Г. Касьянова та С. Кульчицького «Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки» (1991). Автори показали, як «підхльостування» індустріалізації зрештою призвело до утвердження командної економіки, прямого насильства й репресій, дегуманізації культури. Процес створення у ході цих змін т. зв. «нової інтелігенції» з притаманними їй особливостями соціально-психологічного складу відтворив у монографії «Українська інтелігенція 1920-х - 30-х рр.: соціальний портрет та історична доля» (1992) Г. Касьянов.

Виразним свідченням необхідності ґрунтовного переосмислення методологічних підходів до історії радянської доби є праці проф. С. Кульчицького. Учений зосередив увагу на опрацюванні концептуально-методологічних засад історіографії, з позицій яких можна сформувати цілісне уявлення щодо історичних реалій першого двадцятиріччя комуністичного правління в України. Рівнем узагальнення й насиченістю фактичним матеріалом відрізняється колективна праця учених Інституту історії України НАН України «Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст.: Історичні нариси» (2002).

Помітним внеском в осмислення соціокультурних процесів в УРСР 20-30-х рр. стала серія праць, присвячених замовчуваним у радянські часи процесам «українізації». Різні її аспекти ґрунтовно досліджувалася Д. Бачинським, Л. Бліндою, П. Бондарчуком, Я. Верменич, В. Даниленком, Я. Дашкевичем, Г. Єфіменком, Н. Ідріс, Г. Касьяновим, Т. Комаренко, С. Кульчицьким, В. Нестеренком та ін. Своєрідним підсумком цієї роботи стала колективна монографія « «Українізація» 1920 - 30-х років: передумови, здобутки, проблеми» (2003), підготовлена колективом авторів Інституту історії України НАН України. Автори дослідили два паралельні процеси - як той, що під гаслами «коренізації» ініціювався «згори», так і той, що був реакцією українського суспільства на тимчасову лібералізацію радянської національної політики і йшов знизу. Спеціальні параграфи у монографії присвячені змінам у соціальній структурі населення, спричиненим урбанізацією і політикою українізації, а також їхнім етнонаціональним наслідкам.

У 1990-х рр. стало очевидним - для спростування стереотипів, що будувалися на ідеології та класових підходах, необхідні поглиблені дослідження взаємовпливів процесів модернізації й урбанізації, зокрема й у культурологічній площині. Саме під таким історико-культурологічним кутом зору взаємини українського міста та села упродовж 1920-х років розглядає О. Криворучко. На його думку, рівень цих взаємин визначали суттєві відмінності між ними - насамперед етнічного характеру. Наявність значних відмінностей між містом та селом в технологічному плані, в організації виробництва спричинило, за О. Криворучком, існування в українському культурному житті культури міста та села як двох окремих складових цілісного культуротворчого процесу.

На відміну від радянської історіографії, що підкреслювала здебільшого кількісні зміни у сфері культури, новітня українська історіографія особливий наголос робить на її якісних параметрах. Водночас культурно-історична думка, генетично пов'язана з радянською концепцією «культурної революції», ще тяжіє до кількісних характеристик, хибує на обмеженість, розірваність культурного поля.

С. Дровозюк у докторській дисертації «Історіографія національно-культурного та духовного життя українського селянства 20-30-х рр. ХХ ст.» (2006) звернув особливу увагу на «інтернаціональний» вимір політики більшовиків щодо селянства. Автор наголошував, що в ідеології більшовизму 1920-1930-х pp. провідною була теза про українське селянство як джерело націоналізму. С. Дровозюк окреслив і перспективні напрямки історичних досліджень із даної проблематики. На його думку, насамперед, йдеться про політику тоталітарної влади щодо народної культури, її дії, спрямовані на руйнування народної культури; політичні технології, що застосовувалися для зміни сутності народної культури при збереженні зовнішніх, декоративних ознак, включення її в ідеологічну систему з метою впливу на суспільну свідомість селянства; адаптацію окремих галузей народної культури до потреб комуністичного режиму.

Соціально-демографічні зміни у міському соціумі УРСР міжвоєнної доби проаналізували у низці публікацій Д. Гринь, Н. Коцур, С. Трухманова, Ф. Турченко та ін. Житло і побут міського населення України 20-30-х рр. ХХ ст., зокрема вплив житлово-комунальної політики влади на трансформацію соціокультурного середовища в містах УРСР вивчає М. Борисенко, якому також належить дослідження з історії ролі літературних організацій у суспільно-політичному житті республіки 1920-1932 рр. Історіографічні й методологічні аспекти дослідження історії повсякденності міжвоєнної доби, зміни у повсякденному житті інтелігенції УРСР 1920-х рр. досліджує О. Коляструк.

Окреме місце в історіографічній ніші вивчення суспільно-політичних й соціокультурних змін в УРСР, взаємин міста та села в 1920-1930-х pp. займають дослідження С. Кульчицького. Його аргументи дозволяють чіткіше зрозуміти тогочасний антагонізм міста та села, що найбільш рельєфно проявлялися у економічній площині - нещадному визискуванні «державою диктатури пролетаріату» своїх сільських підданих. Шляхом пограбування села радянський уряд намагався вирішити проблему продовольчого постачання міста, а згодом і накопичення ресурсів для індустріалізаційного стрибка. Особливо варто відзначити новітнє (2010) колективне дослідження за редакцією С. Кульчицького - «Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921-1928 рр.)» у 2-х частинах. Окремий розділ праці - «Між революцією і колективізацією: селянський ренесанс» - підготовлений С. Ляхом й В. Марочком; життя міського робітника у монографії проаналізувала О. Мовчан.

Підсумовуючи історіографічний огляд літератури, варто відмітити, що хоча в ряді робіт аналізуються окремі аспекти даної теми, проте, проблема суспільно-політичних та соціокультурних змін, взаємодії сільської та міської культур в УРСР 1920-1930-х рр. всебічно і комплексно не розглядалася.

Джерельна база дослідження.

Джерельну базу досліджуваної проблеми за характером та рівнем умовно можна поділити на такі групи: 1) Архівні документи, в яких слід виділити наступні підгрупи: а) документи Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України); б) документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України); 2) Стенографічні звіти, постанови й резолюції з'їздів, пленумів ЦК і конференцій РКП(б) і КП(б)У, з'їздів Рад та сесій ВЦВК, ЦВК СРСР, ВУЦВК; 3) Статистичні дані переписів, соціологічних досліджень; 4) Матеріали періодичної преси; 5) Матеріали «літературної дискусії» 1925-1928 рр.

Основу джерельної бази дисертації склали архівні документи. Особливе значення для висвітлення теми дослідження становлять документи Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України) - фонд 1 (ЦК КПУ). В них відображено процес формування партійно-державної політики щодо становлення та розвитку національної культури; міститься різнобічна інформація, яка репрезентує етапи та особливості культуротворчого процесу 1920-1930-х рр. Цінність даних документів полягає в тому, що вони призначалися для інформування керівних органів партії й характеризуються досить високим рівнем достовірності, що дає можливість об'єктивно досліджувати ситуацію в українських містах та селах, а також взаємовпливи й суперечності між ними, перебіг суспільно-політичних та соціокультурних змін у республіці.

Не меншу вартість становлять дані, які містять документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). Автор, зокрема, використала матеріали фондів Народного комісаріату освіти УРСР (НКО УРСР, ф. 166), Центральної контрольної комісії - Наркомату робітничо-селянської інспекції УСРР (ЦКК - НК РСІ, ф. 539), Центрального статистичного управління України (ЦСУ УРСР, ф. 582). Особливість даної групи документів полягає передусім в їхньому інформативному наповненні, що дає змогу детальніше прослідкувати ідеологічні засади політики правлячої верхівки щодо культурних питань в Україні в 1920-1930 рр.

В окрему групу джерел дослідження слід виділити опубліковані стенографічні звіти, постанови й резолюції з'їздів, пленумів ЦК, конференцій РКП(б) та КП(б)У, з'їздів Рад та сесій ВЦВК, ЦВК СРСР, ВУЦВК. Представлена група документів дає можливість докладно простежити динаміку політики РКП(б) і КП(б)У щодо становлення й розвитку української радянської культури, відтворити й проаналізувати особливості культуротворчих процесів, які відбувалися в українському підрадянському суспільстві упродовж 1920-1930-х рр.

Особливу увагу слід приділити групі документів статистичного характеру: збірникам документів з проблем культурного будівництва, матеріалам переписів та соціологічних досліджень. Цінність даних документів полягає передусім у тому, що вони містять велику кількість статистичного та фактичного матеріалу, аналіз якого дає можливість визначити стан справ в різних культурних сферах, проаналізувати зміни, які відбувалися в культурному житті українського народу впродовж 1920-1930-х рр. Проте, до вказаних публікацій слід відноситися критично, адже в ряді документів прослідковується тенденційна однобокість підбірок текстів, догматична заідеологізованість (апологетика партійного керівництва культурним будівництвом).

Наступну групу дослідження становлять матеріали періодичної преси, які містять характеристику суспільних позицій представників різних політичних та соціальних груп. Зокрема, погляди політичних і літературних кіл відображені у громадсько-політичних журналах «Життя й революція», «Більшовик України», «Известия ЦК КП(б)У», «Червоний шлях», виданнях літературних організацій «Вапліте», «Гарт», «Плуг», ряді газет («Комуніст», «Вісті ВУЦВК», додатку до «Вістей» - «Культура і побут»). Позиції наукової інтелігенції відображені у публікаціях журналу «Україна», «Літературно-наукового вісника». Це дає змогу прослідкувати та порівняти ідеологічні засади різнопланових політичних угруповань, які функціонували упродовж 1920-1930-х рр. в Україні.

Окрему групу становлять матеріали мемуарно-біографічного характеру, які виявилися особливо інформативними для вивчення «літературної дискусії» 1925-1928 рр.: памфлети М. Хвильового, статті та виступи С. Пилипенка, М. Зерова, І. Кулика, І. Яковенка та ін. В них відображено настрої української інтелігенції, яка виступала ініціатором культуротворчих перетворень в УСРР.

Отже, аналіз стану джерельної бази дисертаційної роботи, враховуючи її істотне розширення й урізноманітнення, дозволяє об'єктивно та комплексно досліджувати обрану проблему.

У другому розділі «Соціально-політичні відносини між містом і селом в 1920-х - середині 1930-х рр.» розглядається формування міської ідентичності в умовах впровадження непу, досліджуються особливості культурно-мистецького та релігійного життя в Україні у 1920-1930-х рр. Простежується політика радянської влади щодо культуротворчих процесів в даний історичний період.

У підрозділі 2.1 «Формування міської ідентичності в процесі утвердження ринкових відносин» зауважується, що на початку 1920-х рр. характерною рисою міст України було те, що, за нечисленними винятками, у них переважало російське та єврейське населення. Слабке представництво українців у міському соціумі гальмувало їхній національний розвиток. Позаяк місто було неукраїнським, то й його людські та інституційні ресурси - адміністрація, інтелігенція, вища й загальноосвітня школи, преса - протистояли українському національному рухові, утруднюючи його зростання.

Дослідження міського населення УРСР 1920-х рр. виокремило чітку тенденцію: чим більше місто й віддаленіше воно від села, тим менше в ньому було українських мешканців. Лише в містах з населенням менше 10 000 українці становили, хоч і незначну, більшість міського населення. У великих містах, що були адміністративними, військовими та економічними центрами України, українці становили лише 17% населення. Загальний перепис населення 1926 р. зареєстрував українців як найменш урбанізовану національну групу: в містах проживало тільки 11% їхньої загальної кількості. Натомість у містах мешкало 50% росіян і 77% євреїв. Збільшення кількості українців у містах упродовж 1920-х рр. стало наслідком відбудовно-модернізаційних змін й урядової політики українізації. В цьому процесі було два аспекти. По-перше, відбувалося включення в українську ідентичність раніше асимільованих українців. По-друге, русифікація якщо й не зупинялася, то була, безперечно, зведена до мінімуму. НЕП, як політика, спрямована на відбудову економіки країни, спричинила активізацію міграційних процесів. Рух українського сільського населення (особливо молоді) до русифікованих міст республіки став націотворчим чинником. Українізація великих міст УРСР полегшувалася політикою, спрямованою на українізацію їхнього зовнішнього вигляду.

У підрозділі 2.2 «Особливості культурно-мистецького та релігійного життя в Україні 1920-1930-х рр.» зауважується, що характерною рисою, яка визначає ступінь культурного розвитку нації, є наявність й чисельність її інтелігенції, як носія культурних цінностей, генератора духовного життя суспільства. Переважно силами інтелігенції здійснювалися культурні перетворення в Україні в 1920-х рр.: ліквідація неписьменності, становлення та удосконалення нової системи освіти, підвищення загальнокультурного рівня населення. Інтелігенція України на початку відбудовного періоду складала приблизно 0,7% від загальної кількості населення республіки, що становило близько 200 тис. осіб (включаючи службовців). Брак інтелігентських кадрів й виразна диспропорція у їхньому розподілі на користь міста негативно позначалися на українському культуротворчому процесі. Тому процеси формування національної ідентичності в досліджуваний період у місті були значно інтенсивнішими.

Нові обставини поглиблення кризового стану, в якому опинилося суспільство, вимагали від правлячої партії перегляду всієї програми дій, в тому числі й переорієнтації в національному питанні: на зміну революційним методам боротьби прийшли реформістські. Однією із складових цієї політики була підтримка партією процесів становлення та розвитку національних культур, зокрема урядова політика «українізації», проголошена 1923 р. відповідно до настанов ХІІ з'їзду РКП(б). Від самого початку політика «українізації» наштовхнулася на опір з боку русифікованої верхівки КП(б)У. Проте завдяки наркомату освіти (НКО), очолюваному прихильниками політики «українізації» Г. Гриньком, О. Шумським, М. Скрипником, основні її заходи відбувалися успішно. Якщо 1922 р. українською мовою здійснювалося 20% діловодства, то 1927 р. - вже понад 70%. У 1929 р. навчання українською мовою провадило понад 80% загальноосвітніх шкіл, 75% технікумів і 30% вищих навчальних закладів. Наклади україномовної преси зросли упродовж 1924-1927 рр. уп'ятеро.

Доволі успішно у 1920-х рр. відбувалася культурна модернізація («культурна революція»), метою якої проголошувалося інтегрування культури міста (як культури індустріальної, «нової культури») й культури села (патріархально-консервативної, але водночас чи не єдиного носія національної ментальності українців).

Із проголошенням непівських свобод разом з активізацією культуротворчого процесу в Україні у цілому посилився й релігійний рух, в першу чергу рух за становлення Української церкви як один із дієвих чинників національного відродження. Національний церковний рух в Україні був підготовлений зусиллями української інтелігенції у другій половині ХІХ ст. Національне відродження України на початку ХХ ст. створило сприятливі умови для його виникнення. Провідники руху поклали собі за мету наблизити церкву до народу, вимагаючи відновлення соборного устрою в церкві, що існував у давній Київській митрополії, живої української мови в богослужінні замість малозрозумілої церковнослов'янської з російською вимовою й автокефалії УПЦ від Російської церкви.

Масовий рух за автокефалію привів до того, що Всеукраїнська Православна Церковна Рада у Києві 5 травня 1920 р. проголосила автокефалію УПЦ, яка була оформлена на Церковному Соборі у Києві у жовтні 1921р. Впродовж першої половини 1920-х рр. активно йшов процес становлення української національної церкви. В 1920-х рр. українська національна церква вперше після багатьох століть духовної неволі стала дійсно незалежною, дійсно автокефальною, і, хоча протягом короткого періоду свого існування в умовах непу вона змогла лише частково розвинути свій потенціал - діяльність її залишила помітний слід у справі творення самобутньої духовної культури українського народу.

У третьому розділі «Зміни в соціальній структурі населення в ході політики українізації» всебічно розглянуто передумови та наслідки соціальних та етнонаціональних трансформацій у міському соціумі в ході політики «українізації».

У підрозділі 3.1 «Соціальні зміни в міському середовищі в процесі урбанізації» проаналізовано взаємовпливи та загострення суперечностей у міському та сільському середовищі в досліджувальний період. Можна виокремити декілька рівнів соціальних та етнонаціональних змін у міському середовищі цієї доби. Перший з них стосується бази, на яку спиралися політика «українізації». Можна стверджувати, що перманентно збільшувалася кількість представників різних соціальних груп, яких охоплювали українізаційними заходами. Наступний рівень соціального аналізу українізації стосується проблеми урбанізації. Соціальні зміни у міському середовищі, спричинене індустріалізацією масове рекрутування на його підприємства вихідців з українського села, спонукали до серйозних коректив й у спрямуванні українізації. Місто й робітництво набували все більшої ваги в українізаційних заходах. В етнонаціональній площині це стало переходом до нової якості, оскільки упродовж століть міста в Україні лишалися центрами різноманітних етнічних впливів, насамперед знаряддям русифікації. Панівний російськомовний й російськоцентричний урядово-культурний ареал міського соціуму українських земель імперії Романових силоміць відтісняв на задній план українство, маргіналізуючи українську мову і культуру, свідомо обмежуючи сферу їхнього поширення українським селом. Толерованими у русифікованих містах підросійської України були (й далеко не завжди) хіба що «малоросійські» п'єси. Завдяки припливу сільського українського компоненту упродовж другої половини 1920-х рр. етносоціальна структура міст змінилася на користь українців. Зростання кількості українців у містах упродовж 1920-х pp. стало також наслідком змін в національній свідомості. У цьому процесі було два аспекти. По-перше, відбувалося включення в українську ідентичність раніше асимільованих українців. По-друге, русифікація якщо й не зупинилася, то була, безперечно, мінімізована.

У підрозділі 3.2 «Аналіз протиріч в суспільній свідомості міського і сільського населення» стверджується, що процес етнонаціональної мобілізації захопив не лише ті соціальні прошарки, на які була скерована українізація. Навіть селянство, яке стояло осторонь цього процесу, значно змінило своє усвідомлення у бік позитивної національної ідентифікації. Відбулося настільки значне вирівнювання національної свідомості різних соціальних груп, що йому не могли серйозно завадити заформалізовані методи проведення українізаційного курсу. Економічна революція радянського періоду заклала матеріальний та соціальний фундамент прискореної модернізації і в той же час підштовхнула багато інших революцій, які чекали свого часу. Однією з найважливіших з них була урбанізація. У її перебігу виявилися слабкі сторони, що відображалося насамперед в незрілості українського міського суспільства сприйняти подібні реформи. Це гальмувало процес творення українського або українізованого міського соціуму, вносячи у його нормальний перебіг елемент соціального напруження.