Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломатична академія України

При міністерстві закордонних справ України

УДК: 930.85.001.8:94 (100)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Методологія цивілізаційного аналізу історичного процесу

Спеціальність 07.00.02 - всесвітня історія

Космина Віталій Григорович

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії та міжнародних відносин державного вищого навчального закладу «Запорізький національний університет» Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор ТУРЧЕНКО Федір Григорович, Запорізький національний університет, завідувач кафедри новітньої історії України історіософський цивілізація дихотомія

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор ПАВЛЕНКО Юрій Віталійович, Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України, головний науковий співробітник

доктор історичних наук, професор ТРОЩИНСЬКИЙ Володимир Павлович, Національна академія державного управління при Президентові України, перший віце-президент;

доктор історичних наук, професор ТРОЯН Сергій Станіславович Рівненський інститут слов'янознавства Київського славістичного університету, завідувач кафедри міжнародних відносин і країнознавства

Захист відбудеться «19» жовтня 2011 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.728.01 у Дипломатичній академії України при Міністерстві закордонних справ України за адресою: 01025, м. Київ, вул. Велика Житомирська, 2, Зала вченої ради.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Дипломатичної академії України при Міністерстві закордонних справ України за адресою: 01025, м. Київ, вул. Велика Житомирська, 2.

Автореферат розісланий « 12 » вересня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент І.В.Горобець

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Дослідження всесвітньої історії як єдиного, зв'язного процесу на підставі аналізу історичних фактів та їхніх зв'язків - одна з основоположних цілей історичної науки. У сучасну добу глобалізації потреба в такому дослідженні й аналізі зростає, тоді як наявна методологічна база є для цього недостатньою й, до того ж, руйнується під впливом новітніх процесів у суспільстві, культурі, науці.

Особливо помітна методологічна криза в пострадянській історіографії. Унаслідок падіння комуністичного режиму й розпаду СРСР зазнала краху радянська методологія історії, заснована на формаційній парадигмі інтерпретації всесвітньої історії та підпорядкована офіційній ідеології. Мало зарадили й спроби перейняти поширені на Заході позитивістські, неопозитивістські, герменевтичні, феноменологічні тощо методологічні підходи. Вони є завузькими для аналізу світових процесів, а довіра до породжених добою Просвітництва філософських макроісторичних теорій, що «вказували» історіографії вектори світового розвитку як цільової єдності (лібералізм, марксизм та ін.), була підірвана постмодерністською критикою. Для історичної науки втрата логічно обґрунтованих універсальних проектів майбутнього усуває точки відліку й у цілісному поясненні минулого.

За цих обставин увагу дослідників привернув цивілізаційний підхід в осягненні всесвітньої історії, зорієнтований якраз на інтегрований аналіз історичного процесу. Проте серйозних результатів поки що вдалося досягти головним чином на рівні філософського осмислення історії. Власне ж історична наука, насамперед на рівні «зв'язування» фактів, вперед далеко не просунулася. Це обумовлено недостатньою розробленістю самої методології цивілізаційного аналізу історії. І хоча в рамках постнекласичної науки з'явилися теорії, що полегшують створення такої методології, як-от системна теорія німецького соціолога Нікласа Лумана, вони й досі не залучені до методологічного арсеналу історичної науки. Такий стан речей в історіографії до певної міри стримує й розвиток інших соціально-гуманітарних наук, котрі послуговуються її матеріалами. Це робить актуальним для історичної науки опрацювання дієвої методології цивілізаційного аналізу всесвітньої історії, придатної для застосування в практиці історичних досліджень.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з науковою темою кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Запорізького національного університету «Міжнародні відносини та політичний розвиток зарубіжних країн».

Об'єктом дисертаційного дослідження є всесвітня історія як єдиний, внутрішньо когерентний історичний процес.

Предмет дисертаційного дослідження - зміст всесвітньої історії в світлі методології цивілізаційного аналізу історичного процесу.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу концепцій цивілізаційного розвитку людства, висунутих історіософською думкою, та узагальнення й критичного переосмислення методологічних надбань історичної й інших соціально-гуманітарних наук запропонувати дієву для сьогодення методологію цивілізаційного аналізу історичного процесу.

Для досягнення цієї мети вирішувалися такі дослідницькі завдання:

- переосмислити напрями та досягнутий рівень методологічних пошуків у науковій літературі в галузі досліджень всесвітньої історії та історії цивілізацій;

- охарактеризувати джерельну базу дослідження історії цивілізацій та існуючої методології цивілізаційного аналізу;

- окреслити методи розкриття методологічного потенціалу історіософських та конкретно-наукових досліджень у галузі історії цивілізацій;

- проаналізувати теоретико-методологічний потенціал «класичних» теорій цивілізацій (М.Я. Данилевського, О. Шпенґлера, А.Дж. Тойнбі) у дослідженні всесвітньої історії;

- визначити ступінь співвіднесеності методологічного інструментарію історіософських теорій М.Я. Данилевського, О. Шпенґлера, А.Дж. Тойнбі з традиційними методологічними установками історичної науки;

- проаналізувати напрями концептуального осмислення когерентності всесвітньої історії в історичній науці й історіософії та його методологічні труднощі;

- з'ясувати роль проблеми суб'єкт-об'єктної дихотомії історичного факту та історичного джерела в ускладненні пошуку зв'язності процесів у всесвітній історії;

- розкрити методологічний потенціал у дослідженні всесвітньої історії системно-комунікативної теорії німецького соціолога Н. Лумана;

- обґрунтувати на підставі системно-комунікативної теорії методологію встановлення внутрішньої смислової зв'язності масивів історичних фактів та джерел;

- обґрунтувати методологію системного дослідження історії цивілізацій та міжцивілізаційних зв'язків;

- описати на основі розробленої методології структурні схеми системного аналізу історичної еволюції локальних цивілізацій сучасності - Індійської, Китайської, Західної, Латиноамериканської, Євразійської;

- визначити загальну схему порівняльного аналізу цивілізацій та аналізу їх взаємодії на рівні країн і регіонів у добу глобалізації.

Хронологічні рамки дослідження: для проблем розвитку методології цивілізаційного аналізу історичного процесу - з середини ХІХ ст. (час виникнення теорії локальних цивілізацій) до сьогодення, для проблем аналізу історії цивілізацій - з І тис. до н.е. (часу становлення перших цивілізацій із числа існуючих сьогодні) до початку ІІІ тис. н.е.

Наукова новизна дисертації: У роботі вперше показано зміст, хиби і досягнення радянської методології історії та її суперечливу трансформацію в пострадянську добу на нових, цивілізаційних засадах. Вперше на основі методів семіотики та деконструкції проаналізовані праці вчених-цивілізаційників М. Данилевського, О. Шпенґлера, А. Тойнбі, виявлено їхню методологію та ступінь її придатності для застосування в історичній науці. Вперше досліджено одну з найскладніших методологічних проблем історичної науки - труднощі з виявленням когерентності всесвітньої історії та їх причину - трактовку історичного факту та історичного джерела в дусі суб'єкт-об'єктної дихотомії, достатньо вже застарілу в умовах постнекласичної науки. Вперше вивчено можливості застосування теорії суспільних комунікацій Н. Лумана в методології історичної науки, зокрема, в дослідженні історичних фактів та історичних джерел. Вперше розроблено основи методології цивілізаційного аналізу всесвітньої історії як когерентного процесу на базі нової трактовки історичного факту й історичного джерела та опрацьованого в дисертації методу спостереження другого порядку, а також застосовано вказану методологію для вивчення й інтерпретації історії сучасних цивілізацій, зокрема в умовах глобалізації.

Наукове значення результатів дослідження полягає в тому, що дисертаційна робота створює нову й цілісну методологію цивілізаційного аналізу всесвітньої історії, пропонує вченим-історикам один із можливих і достатньою мірою завершених варіантів методології аналізу історичних фактів і джерел, історичного процесу в цілому. Це особливо важливо в умовах, коли достатньо чітко окреслилась методологічна криза історичної науки.

Практичне значення дисертації. Результати дослідження можуть бути застосовані при написанні наукових статей, монографій, дисертацій із всесвітньої історії, історії України, історії цивілізацій, дослідженні проблем міжнародних відносин та країнознавства, укладанні навчальних посібників і підручників, розробці загальних і спеціальних вузівських курсів з історії та методології історичної науки.

Особистий внесок здобувача полягає в самостійній постановці й розв'язанні всього комплексу завдань дисертаційного дослідження.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дослідження були апробовані на 23 наукових конференціях: республіканській (Росія) конференції «История Советской России: новые идеи, суждения» (Тюмень, 1991 р.); республіканській (Україна) конференції «Политические партии и общественные движения в СССР: теория, история и современность» (Донецьк, 1991 р.); Міжнародній науковій конференції «Цивилизационные и формационные подходы к изучению отечественной истории: теория и методология» (Москва, 1995 р.); Регіональній науково-практичній конференції «Концепція національного виховання і шляхи її реалізації» (Запоріжжя, 1995 р.); Регіональній науковій конференції «Розвиток культури української нації та культур національних меншин: історія, сучасний стан, перспективи (на матеріалах Південного Сходу України)» (Запоріжжя, 1995 р.); Науковій конференції викладачів і студентів ЗДУ (Запоріжжя, 1995 р.); Науковій конференції «Міжнародні зв'язки народів Європи» (Запоріжжя, 1996 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Україна - країни Сходу: від діалогу педагогічних систем до діалогу культур та цивілізацій» (Київ, 2000 р.); Міжнародній науковій конференції «Україна в контексті процесів глобалізації: нові реалії та національна стратегія» (Дніпропетровськ, 2001 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Східний світ: людина і суспільство» (Київ, 2004 р.); Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Методологія соціального пізнання: здобутки і проблеми» (Запоріжжя, 2005 р.); Четвертій міжнародній науково-теоретичній конференції «ХХІ століття: Альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія» (Київ, 2005 р.); VІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України» (Запоріжжя, 2005 р.); Міжнародній науковій конференції «Філософія та методологія гуманітарних наук: актуальність і перспективи розвитку» (Чернівці, 2006 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Література й історія» (Запоріжжя, 2006 р.); Науковій конференції викладачів і студентів Запорізького національного університету (Запоріжжя, 2007 р.); VІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України» (Запоріжжя, 2007 р.); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Україна в системі сучасних цивілізацій: трансформація держави і громадянського суспільства» (Одеса, 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «Україна в європейському цивілізаційному процесі: проблеми соціальної та інтелектуальної історії» (Дніпропетровськ, 2009 р.); ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Україна в системі сучасних цивілізацій: трансформація держави і громадянського суспільства» (Одеса, 2010 р.); VІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України» (Запоріжжя, 2009 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Професійна підготовка фахівців з міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії в Україні: завдання, досвід, перспективи» (Київ, 2010 р.); Науковій конференції професорсько-викладацького складу ЗНУ «Науковий потенціал Запорізького національного університету та шляхи його розвитку» (Запоріжжя, 2010 р.). Дисертація обговорена і рекомендована до захисту на спільному засіданні кафедр всесвітньої історії та міжнародних відносин і кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані у 55 публікаціях загальним обсягом 58 др. арк., серед яких одна монографія (22,5 др. арк.), 25 наукових статей у періодичних фахових виданнях України, 28 публікацій статей у нефахових виданнях, матеріалів і тез наукових конференцій.

Структура дисертації визначена метою та завданнями дослідження. Дисертація включає в себе вступ, п'ять розділів, поділених на підрозділи, висновки, список використаних джерел та літератури (681 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 471 сторінка машинописного тексту, з них основного тексту - 397 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт, предмет, мету, основні завдання, хронологічні межі дослідження, сформульовано наукову новизну та практичне значення дисертації, наведено дані про апробацію основних положень дисертації.

У першому розділі «Історіографія, джерельна база та методи дослідження» зроблено аналіз стану наукової розробки теми та її джерельної бази, охарактеризовано використані в дисертації наукові методи.

У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми» подано аналіз наукової літератури з тематики дисертаційного дослідження. Наукові публікації умовно розмежовано на три групи: з філософії історії та соціології, з теорії цивілізацій та цивілізаційного аналізу, з методології історичної науки.

Першу групу становлять праці великого кола філософів та соціологів, які тією чи іншою мірою займалися осмисленням макроісторичних проблем. З часу появи філософії історії як окремої філософської дисципліни (ХVІІІ ст.) її провідною темою стала проблема єдності всесвітньої історії та пошук якихось її універсальних законів. Французькі філософи Вольтер, Ш.Л. Монтеск'є, Ж.А.Н. Кондорсе, Ж.-Ж. Руссо, італієць Дж. Віко, німці Й.-Г. Гердер і І. Кант, пізніше - Ґ.В.Ф. Геґель і К. Маркс та інші мислителі у своїх творах викладали власне, логічно вибудуване бачення всесвітньо-історичного процесу, переважно за лінійно-стадіальною схемою та з додаванням тих чи тих телеологічних гіпотез як проектів майбутнього.

Із середини ХІХ ст., коли історія почала перетворюватись на науку, позитивісти О. Конт, Дж.Ст. Міль, Г. Спенсер та ін. практику безпосередніх історичних досліджень залишили історикам, а в своїх працях знов-таки філософськи обґрунтовували лінійно-стадіальні схеми світового розвитку. Подібним чином діяли й представники філософії життя А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей, а в ХХ ст. - А. Бергсон і О. Шпенглер, хоча пропонували інші макросхеми аналізу - з поділом історії на форми розвитку окремих культур, що вже спостерігалося у працях Дж. Віко і Й.-Г. Гердера. Філософи-неокантіанці В.Віндельбанд і Г.Ріккерт зробили акцент на загальному методі історичних наук - індивідуалізуючому, однак і у них справа ніколи не доходила до історичного аналізу на рівні історичних фактів.

Відомі соціологи ХХ ст. М. Вебер, Е. Дюркгейм, П.О. Сорокін, Т. Парсонс, І. Валлерстайн, Ю. Габермас та ін. вели пошук соціокультурних, макроекономічних, комунікативних тощо засад всесвітньо-історичної динаміки та створювали теоретичні моделі її аналізу («ідеальний тип» М.Вебера тощо), утім, відносно далекі від реальної практики історичних досліджень. Нові можливості саме для історіографії відкриває системно-комунікативна теорія німецького соціолога Н. Лумана, про яку йдеться в огляді джерельної бази дисертації. Їй уже присвячено багато статей, монографії А.Ю. Антоновського, О.О. Литвинової, О.В. Посконіної та В.В. Посконіна, дисертації А.Ф. Філіппова, О.В. Посконіної, написані, однак, соціологами, філософами та правознавцями. Із істориків лише В.М. Сергєєв торкався у своїй дисертації деяких аспектів методології Н. Лумана.

У центрі уваги філософії історії в ХХ ст. перебували проблеми історичного пізнання. У працях Б. Кроче, Р.Дж. Колінґвуда, Р. Арона, П. Рікера, П. Вена, Л. фон Мізеса та ін. були піддані критиці старі історіософські концепції й традиції історіописання. Водночас К. Ясперс, В. Ростоу, Е. Тоффлер висунули нові ідеї поділу всесвітньої історії на стадії. Між тим, постмодернізм (праці Ж. Дерріди, М. Фуко, Х. Уайта, Ф. Анкерсміта та ін.) поставив під сумнів обґрунтованість макротеорій історичного процесу.

Другу групу становлять публікації з теорії цивілізацій та цивілізаційного аналізу. Авторами «класичних» теорій цивілізацій, котрі окремо розглядаються в джерелознавчому підрозділі дисертації, були М.Я. Данилевський, О. Шпенґлер, А.Дж. Тойнбі. Але внесок у розвиток тих чи тих аспектів цивілізаційної теорії зробили багато мислителів різних часів, а особливо в період з ХVІІІ ст., коли з'явилось саме поняття «цивілізація». Суттєвим був творчий доробок у ряді питань теорії й історії цивілізацій уже згаданих соціологів ХХ ст. М. Вебера, Е. Дюркгейма, П. Сорокіна, а також М. Мосса та Н. Еліаса, французьких істориків М. Блока, Л. Февра, М. Гране, Ф. Броделя, британських антропологів Б. Маліновського, Е. Еванса-Прітчарда, А.Р. Редкліффа-Брауна та ін.

У другій половині ХХ ст. ряд авторів розвивали саму теорію цивілізацій. Ф. Бегбі шукав ефективні способи порівняльного аналізу культур і цивілізацій. К. Куіглі уточнювала тривалість фаз життя цивілізацій. Р. Коулборн характеризував провідну роль культури в житті цивілізації. А. Кребер досліджував інтегруючу роль стилю її культури, Е. Калло - таку ж роль традицій, М. Мелко - органічності її внутрішньої будови.

Зростав інтерес до теорії цивілізацій в СРСР (з «критичним» ухилом) та на пострадянському просторі. Теорію А.Дж. Тойнбі аналізували в своїх працях Є.Б. Рашковський, В.М. Мучник, Ю.В. Павленко, теорію О. Шпенґлера - Г.М. Таврізян, О.І. Патрушев, теорію М.Я. Данилевського - Л.Р. Авдєєва, С.І. Бажов, Б.П. Балуєв. Дослідженню еволюції теорії цивілізацій присвятив багато праць І.М. Іонов.

У 1970-1980-ті роки в західній соціології почав формуватися цілий напрям із дослідження внутрішніх структурних характеристик цивілізацій, що отримав назву «цивілізаційний аналіз». Важливу роль тут відіграли ґрунтовні праці Ш.Ейзенштадта. Чимало статей опублікував журнал «Comparative Civilizations Review», зокрема під авторством його редактора В. Каволіса.

У 1990-ті роки поглибленню інтересу до даної проблематики сприяла книга С.Гантінґтона «Зіткнення цивілізацій». Взаємодія структур соціального й культурного порядку всередині цивілізації та інші методологічні проблеми аналізувалися авторами великого збірника статей «Переосмислення цивілізаційного аналізу», що вийшов 2004 р. у Великобританії.

Австралійський соціолог Й.П. Арнасон у своїх публікаціях наголошує на необхідності багатовимірного підходу до дослідження цивілізацій. Методологічні питання, пов'язані з необхідністю дослідження історичної долі цивілізацій, особливо в добу глобалізації піднімали в своїх працях Б. Віттрок, Р. Робертсон, Д. Інгліс, В. Кньобль та ін. Особливості цивілізаційного підходу у вивченні світової історії окреслив Ф. Бродель.

У пострадянській літературі помітну роль у розробці проблематики методології цивілізаційного аналізу суспільства відіграли праці М.А. Барга, Б.С. Єрасова, В.Ж. Келле, Є.Б. Рашковського, В.Г. Хороса, А.А. Пелипенка, І.Г. Яковенка, О.С. Ахієзера, Ю.Б. Черняка, С.І. Семенова та ін. На відміну від західного, соціологічного, підходу до питань цивілізаційного аналізу, тут домінує філософський та культурологічний,що також здебільшого є далеким від конкретики історичних досліджень.

Третя група - це література з методології історії. Окремі аспекти методології осмислювали ще античні автори, а в нові часи - Ж. Боден, О. Конт та ін. Але базові напрями методології історії (методика, систематика і топіка) розробив у своїх працях Й.Г. Дройзен. Найбільш ґрунтовно він описав способи аналізу джерел та встановлення змісту окремих історичних фактів (пізніше цей аспект розвинув Е. Бернгейм), а для макроописів радив проводити систематизацію фактів на підставі здорового глузду. Ці стандарти роботи з історичним матеріалом історики-методологи надалі поглиблювали й розширювали. Так, французькі вчені Ш.-В. Ланглуа і Ш. Сеньобос акцентували увагу на питаннях евристики, «аналізу» й «синтезу» даних джерел, розуміючи під останнім комбінування фактів «за зразком сукупності явищ, спостережуваної у дійсності». П. Лакомб, Е. Фріман, О.С. Лаппо-Данилевський, М.І. Карєєв, В.М. Хвостов, М. Блок, Л. Февр та інші автори у своїх працях рекомендували для наукових узагальнень якнайширше застосовувати методи інших наук - як природничих, так і соціально-гуманітарних. В дисертації констатується, що у підсумку «зв'язування» фактів відбувалося поза методологічним полем історичної науки, а сама вона розпадалася на віддалені одна від одної предметні галузі.

Схожі процеси спостерігалися в радянській історіографії, де мала місце спроба «вибудувати» якусь інтегруючу методологію історії: від установлення окремих фактів історії - до створення найширших узагальнень.

У дисертації відзначено внесок у розвиток джерелознавства праць В.С. Біблера, А.Я. Гуревича, І.Д. Ковальченка, Б.Г. Литвака, О.М. Медушевської, Л.В. Черепніна, С.О. Шмідта та ін. Водночас схарактеризовано розробку загальнометодологічних проблем історії такими авторами як Н.М. Дорошенко, В.А. Дьяков, Є.М. Жуков, В.В. Іванов, В.Ж. Келле, Л.Є. Кертман, В.В. Косолапов, В.Н. Котов, Л.Г. Мельник, Б.Ф. Поршнєв, А.В. Санцевич та ін. Показано підпорядкованість цієї методології формаційній теорії, котра мало узгоджувалась із конкретною практикою історичних досліджень.

З недогматичних позицій дослідницькі методи розкривалися в працях М.А. Барга, І.Д. Ковальченка, Б.Г. Могильницького.

Пострадянська історіографія помітно зблизилась із західною в царині методології. Серед теоретико-методологічних праць російських авторів слід відзначити фундаментальне дослідження І.М. Савельєвої і А.В. Полєтаєва «Знання про минуле: теорія та історія», книги О.М. Медушевської, Б.Г. Могильницького, Л.П. Рєпіної, М.Ф. Румянцевої, М.І. Смоленського та ін. У Білорусі вийшов підручник під редакцією В.М. Сидорцова, а в Україні - книги Л.О. Зашкільняка, Я.С. Калакури, Н.М. Яковенко, Г.В. Бондаренка та ін. Виходили праці з цивіліографії, в т.ч. в Україні - під авторством Ю.В. Павленка, С.Б. Кримського, Ю.М. Пахомова. Але це зближення тільки закріплювало властиве й західному історіописанню розходження між історіографічною практикою дослідження історичних фактів та неісторіографічними способами «зв'язування» їх між собою.

В цілому огляд історіографії проблеми показує, що аналіз системних проблем всесвітньої історії, передусім цивілізаційних, зазвичай здійснювався в рамках філософії історії й соціології і не доходив до фактології історичного процесу. Інтереси ж методології власне історії спрямовувалися на вивчення якраз фактів та джерел. Але такий «поділ праці», коли «аналіз» і «синтез» у дослідженні всесвітньої історії (особливо в її якісному, цивілізаційному, вимірі) закріплюються за різними дисциплінами, породжує непереборні методологічні труднощі в самій історичній науці і ставить перед нею завдання пошуку власної інтегральної методології цивілізаційного аналізу історичного процесу.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база» зроблено докладний огляд історичних та історіографічних джерел. При цьому відзначено, що джерельна база й історіографія дисертації в певному сенсі перехрещуються. Головні історичні джерела з теми дисертації умовно можна поділити на дві групи: 1) основні джерела з методології цивілізаційного аналізу всесвітньої історії; 2) основні джерела з власне історії цивілізацій.

Перша група історичних джерел включає «документи цивіліографії» - праці з викладом «великих теорій» цивілізацій ХІХ-ХХ ст., в яких залучено величезний масив історичних фактів із усіх сфер суспільного життя; праці методологічного характеру, в яких із різних теоретичних позицій робилися спроби когерентного пояснення історичного процесу; праці, що створюють теоретичне підґрунтя для розробки дієвої методології когерентного цивілізаційного аналізу всесвітньої історії. Тут найбільш докладно проаналізовані основні праці М.Я. Данилевського («Росія і Європа»), О. Шпенґлера («Присмерк Заходу»), А.Дж. Тойнбі («Дослідження історії»), філософсько-історичні аспекти ряду праць К. Маркса, а головне - ціла низка праць Н. Лумана, передусім «Суспільство суспільства».

Серед основних джерел з історії цивілізацій, що відображають хід всесвітньої історії в його якісних характеристиках, першочергова увага приділена сакральним текстам. Вони не просто відбивають неповторний внутрішній зміст цивілізацій, а й самі є «великими фактами» їхнього життя та головними інтегруючими комунікативними чинниками впродовж усього періоду їхнього існування. Це такі тексти: Ріґведа, Яджурведа, Самаведа, Атхарваведа, «Махабгарата» і «Рамаяна» з історії Індійської цивілізації; «Ши цзин», «Шу цзин», «Лі цзи», «Лунь юй», «Мен-цзи», «Сюнь-цзи», «Дао де цзин», трактати Чжуан-цзи, Гуань Чжуна, Шан Яна, Хань Фея, Мо-цзи - з історії Китайської цивілізації, а також Коран та Біблія.

Крім сакральних текстів, важливими джерелами з історії цивілізацій є документи, що відносяться до сфери влади і права: укази (накази) правителів імперій, закони, інші владні рішення, особливо ті, що були чинними на максимально широких теренах цивілізацій і регулювали життєдіяльність суспільств у найрізноманітніших сферах: економіці, соціальних відносинах, культурі тощо. Вони виконували значущу комунікативну роль у певні історичні періоди. Обмежене в часі й просторі комунікативне значення мали документи локальних соціальних спільнот.

Загалом джерельна база дисертації є широкою й цілком достатньою для розкриття теми. І хоча джерела використані відомі, до їх аналізу застосовані нові методи дослідження та нова їх інтерпретація як елементів комунікативної системи суспільства.

Підрозділ 1.3. «Методи дослідження» присвячений огляду дослідницьких методів. В основу методології дисертаційного дослідження покладені загальні принципи історичної науки та наукознавства. Передусім це принципи історизму, об'єктивності, багатофакторності, усебічності (системності), єдності теорії і методу. Дослідницькі методи застосовувались відповідно до розв'язуваних у дисертації теоретичних і практичних завдань. У підрозділі зроблено огляд методів із арсеналу класичної науки - спостереження і порівняння, аналізу і синтезу, індукції і дедукції, абстрагування й конкретизації, аналогії, моделювання, генералізації, типології, структурно-функціональний. Ці методи сприяли виконанню великого кола традиційних для історіографії завдань з опрацювання фактичного матеріалу та проведення узагальнень.

Головними ж методами, що уможливили розкриття методологічного потенціалу історіософських та конкретно-наукових досліджень з історії цивілізацій, стали новітні методи, що з'явились уже в рамках постнекласичної науки (синергетики) та постструктуралізму. Методи семіотичного аналізу та деконструкції забезпечили дослідження текстової будови теоретичних та методологічних праць, а обґрунтований у дисертації метод спостереження другого порядку - дослідження систем і підсистем комунікацій у локальних цивілізаціях, зокрема, релігійних систем, побудованих навколо священних текстів.

Другий розділ - «Методологічні проблеми цивілізаційного дослідження всесвітньої історії у «великих теоріях цивілізацій» XIX--XX ст.» - присвячено вивченню теоретичного потенціалу та методологічного арсеналу засадничих концепцій цивіліографії («класичних» теорій М.Я. Данилевського, О. Шпенґлера, А.Дж. Тойнбі) з точки зору їх відповідності методологічним стандартам історичної науки.

У підрозділі 2.1. «Теорія культурно-історичних типів М.Я. Данилевського з погляду методології історії» теоретична спадщина М.Я. Данилевського докладно проаналізована за трьома напрямами семіотичного аналізу - синтактикою, семантикою та прагматикою. Всесвітня історія поставала в ній як розвиток десяти окремих цивілізацій, або (за аналогією з рослинним світом) культурно-історичних типів. Та ця філософсько-історична концепція, як продукт свого часу, формувалась із наявних тоді досить різнорідних теоретичних компонентів, семантично скріплених органіцистською аналогією. Тому спроби надати їй логічну завершеність і доказовість до кінця не вдалися, зокрема, через прагматичну панславістську спрямованість самої книги. Завдання побудувати прийнятну для історичної науки багатолінійну модель історії вчений поставив, але не вирішив.

Не викликала його філософська теорія й істотних змін у методології історичної науки. Довільне оперування історичними фактами, «зв'язування» їх органіцистськими «ідеями» і «природними системами», суперечливе використання методів природничих наук перешкодили її сприйняттю спільнотою істориків. Прихильники історизму не приймали соціологічного позитивізму М.Я. Данилевського, прихильники позитивізму - його телеології й метафізики, ті й інші разом - органіцизму. Теорія М.Я. Данилевського наскільки повертала історичну науку обличчям до реальностей історії, настільки ж позбавляла її власного реального ґрунту. Наслідком був скепсис істориків відносно гносеологічної спроможності цієї теорії.

У підрозділі 2.2. «Історичний метод О. Шпенґлера й питання його застосування в історичній науці» викладено методологічний потенціал теорії культур-організмів О. Шпенґлера та його фізіогномічного методу. Семантика його теорії будується на ідеї, що у всесвітній історії налічується вісім культур, життя і зміст кожної з яких аж до часу перетворення її на закостенілу цивілізацію визначається її неповторною душею, а єдність усіх її зовнішніх виявів (символіки) - її просторовим прасимволом. І душа, і прасимвол осягаються інтуїтивно, естетично.

Шпенґлерівський метод порівняльної морфології історії, заснований на цілісному «фізіогномічному» та психологічному осягненні історії становлення культур і цивілізацій, уперше дозволяв охопити єдиним поглядом усю сукупність різнорідних історичних фактів. Але він не може бути провідним для історика, зобов'язаного йти від джерел, від аналізу документів до науково обґрунтованих фактів. Адже наука вимагає верифікації, доказовості, можливості інтерсуб'єктивної перевірки результатів дослідження. Очевидно, саме тому метод О. Шпенґлера виявився ще більш далеким від практики історичних досліджень, аніж методологія М.Я. Данилевського.

У підрозділі 2.3. «Суперечності методології цивілізаційного аналізу всесвітньої історії в дослідженнях А. Тойнбі» проаналізовано особливості методології А. Тойнбі. У його 12-томному «Дослідженні історії» всесвітня історія постає як історія виникнення і життя понад трьох десятків цивілізацій трьох генерацій, що припиняли існування на різних стадіях розвитку. Надзвичайно багатий емпіричний матеріал об'єднувався А. Тойнбі в рамках семантики цивілізацій як індивідів, що еволюціонують на основі закону виклику-і-відгуку, «життєвого пориву» творчої меншості суспільства та мімезису (наслідування) їй з боку пасивної більшості. Вирішальну роль в історії цивілізацій другої й третьої генерацій відігравали вселенські церкви та світові держави.

Проте, декларуючи «цілісність» і «органічність» цивілізацій, А. Тойнбі не зміг показати їх на фактичному матеріалі. У дисертації відзначається суперечливе поєднання в його філософії історії елементів позитивізму, неопозитивізму, інтуїтивізму, персоналізму, навіть неокантіанства й філософії життя, не кажучи вже про домінуючу в останніх томах теософію.
Як О. Шпенґлер своїм «Присмерком Заходу» логічно завершив розвиток філософських уявлень про світове ціле, створивши порівняльну морфологію історії, так і А. Тойнбі «підсумував» розвиток позитивістської історіографії, спробувавши об'єднати накопичений нею розмаїтий фактичний матеріал на базі некласичної філософії історії.

Аналіз методологічного потенціалу для історичної науки теорій М.Я. Данилевського, О. Шпенґлера, А. Тойнбі показує, що вони, попри їхню логічну переконливість і фактологічну аргументованість, будувалися все-таки як філософські теорії. Вони не виводились із аналізу історичних фактів та історичних джерел, встановлення внутрішніх зв'язків між ними. Їхні основні постулати вводились в опис ззовні як уже готові, зарані осмислені схеми, зазвичай засновані на органіцистській аналогії, а фактографічний матеріал слугував скоріше для їх ілюстрації. Цивілізаційні теорії вказаних мислителів та їх послідовників не створювали методології такого ж «органічного» аналізу зв'язності історичних фактів. І за цим крилися більш серйозні проблеми історичної науки.

У третьому розділі - «Дослідження когерентності історичного процесу як загальнометодологічна проблема історичної науки ХІХ-ХХ ст.» - піддаються аналізу загальні методологічні труднощі в історичній науці з виявленням когерентності (зв'язності) історичного процесу, передусім на базовому рівні - рівні історичних фактів та історичних джерел.

Підрозділ 3.1. «Напрями концептуального осмислення зв'язності історичного процесу та його труднощі» включає в себе розгляд різних теоретичних концепцій, що прагнули знайти основи когерентності всесвітньої історії. Сюди входять органіцистські теорії, марксистська формаційна теорія, герменевтичні, феноменологічні, неокантіанські концепції. В дисертації відзначається, що впродовж ХІХ-ХХ ст. історичній науці не вдалося визначити оптимальну методологію опису всесвітньої історії як когерентного процесу. Погляди на неї з позицій чи класичної раціональності, з акцентом на об'єктивності (матерії), чи некласичної раціональності, з акцентом на суб'єктивності (свідомості) весь час розвивались у руслі картезіанського дуалізму з його роздвоєнням людського світу, протиставленням об'єкта суб'єктові. А тому породжували однобокість, частковість, а значить - до певної міри хибність в оцінках цілісної еволюції світу й людського суспільства. Причина цього - традиція розглядати всі об'єкти науки в онтологічному ключі як речі та картезіанська традиція протиставляти дві окремі субстанції - матерію і свідомість. Ставало необхідним введення якогось попереднього (передпосилочного) знання, здатного інтегрувати фактичний матеріал. Ним зазвичай і виступали ті чи ті філософські теорії, що імпліцитно містили певну формулу зв'язування фактів - будь то спільне для них трансцендентальне означуване чи ідея їх загальної психологічної інтегрованості. Цілком очевидно, що труднощі зі зв'язуванням у якусь цілісність численних історичних фактів криються в самій природі цих фактів та в особливостях їх тлумаченнях наукою.

У підрозділі 3.2. «Проблемність історичного факту» розглянуто широку проблематику тлумачень історичного факту в контексті загальної зв'язності фактів. Проаналізовані різні течії в його інтерпретації позитивістського, постпозитивістського, презентистського, герменевтичного тощо спрямування. Відзначено, що історичній науці не вдалося виявити іманентну зв'язність фактів, щоб описувати історію як когерентний процес. Головна ж причина полягає в тому, що при всіх новаціях зберігалося традиційне бачення історичного факту як «речі» незважаючи на його внутрішні суперечності, зокрема суб'єкт-об'єктну дихотомію. В результаті питання про історичний факт, колись охарактеризоване А.Я. Гуревичем як «проклята» проблема історичного пізнання, «нерозв'язна для поколінь істориків», по суті таким же й залишилося.

Але труднощі зі встановленням зв'язності фактів історії множаться з урахуванням того, що історики здобувають історичне знання «не дослідним шляхом, не безпосередньо, а опосередковано». З'являється додаткова ланка «посередників», якими виступають історичні джерела і які необхідно проаналізувати під кутом зору їхньої власної суб'єкт-об'єктної дихотомії.

У підрозділі 3.3. «Суб'єкт-об'єктна дихотомія історичного джерела і взаємопов 'язаність процесів в історії» розглядається цілий комплекс проблем, пов'язаних із труднощами інтерпретації матеріалів джерел, а особливо - виявлення їхньої зв'язності. Простежені дві, за багатьма ознаками взаємовиключні, дослідницькі стратегії: позитивістсько-марксистська, що через історичні джерела прагне розкрити об'єктивну першооснову єдності історії, та феноменологічна, що на підставі тих же джерел претендує на виявлення її суб'єктивної першооснови. В дисертації показані глибокі внутрішні суперечності обох стратегій. Започаткована ще Р. Декартом і надзвичайно продуктивна для самого процесу становлення науки концепція «двох субстанцій» вже значною мірою вичерпала себе. Сьогодні зрозуміло, що давні сподівання «очистити» історичні джерела та історичні дослідження від суб'єктивізму не справдилися. З іншого боку, виявилась недоступною для наукового вивчення й сама свідомість (суб'єктивність) людей минулого, включаючи свідомість авторів джерел.

Таким чином, проблема суб'єкт-об'єктної дихотомії факту історичної дійсності чи факту історичного джерела залишається однією з найскладніших з погляду виявлення взаємопов'язаності процесів в історії. Її наявність не в останню чергу спонукала багатьох істориків або спрямовувати свій інтерес до вивчення вузьких проблем всесвітньої історії, де історичні джерела можуть немовби «говорити самі за себе», або, у разі проведення макроісторичних досліджень, ризиковано покладатися на узагальнюючі теорії, відриваючись від іманентного змісту неосяжної маси джерел.

У четвертому розділі - «Методологія цивілізаційного аналізу історичного процесу в контексті становлення постнекласичної парадигми в історичній науці» - запропоновано новий методологічний підхід до встановлення внутрішньої зв'язності фактів та джерел, можливість котрого випливає з постнекласичної системно-комунікативної теорії німецького соціолога Н. Лумана, а також спосіб його застосування в системному дослідженні розвитку цивілізацій та міжцивілізаційних зв'язків.

Підрозділ 4.1. «Комунікативна теорія суспільства Н. Лумана та її методологічний потенціал у дослідженні історії» присвячено викладу системної теорії Н. Лумана та питанням її «адаптації» до проблем історичної науки. Вона побудована на принциповому визнанні іманентної системності та іманентної процесуальності подій у соціальних системах. Відштовхуючись від окремих положень відомих системних теорій (Л. фон Берталанфі, Т. Парсонса, У. Матурани та ін.), Н. Луман створює принципово нову теорію суспільства як всеохоплюючої самореферентної автопоетичної системи, що складається винятково з комунікацій між людьми. Комунікації можливі лише в системному смисловому зв'язку з іншими комунікаціями даної соціальної системи, а люди як самореферентні психічні системи, будучи структурно з нею зчепленими, належать, однак, до її навколишнього світу.

Кожна комунікація як окрема операція комунікативної системи включає три елементи: повідомлення адресанта - інформацію, закладену ним у повідомлення - розуміння повідомлення (виокремлення в ньому власної інформації) адресатом. Вона ж є й операцією спостереження системи. Спостерігаючи за віднесенням повідомлень до попередніх і наступних операцій системи (само-віднесенням комунікацій), система реферує внутрішній, послідовний смисловий зв'язок своїх операцій. Спостерігаючи за віднесенням інформацій до релевантних для неї подій у її навколишньому світі (іншо-віднесенням комунікацій), система реферує зовнішній, реактивний смисловий зв'язок своїх операцій із процесами в навколишньому світі. Проводячи розрізнення між собою та навколишнім світом система конституює й саму себе (відносно цього світу). «Система “є” розрізнення між системою та навколишнім світом», - пише Н. Луман. Смисловий код, за яким система розрізняє себе та навколишній світ (влада, власність, істина, прекрасне, любов та ін.) вказує на саму сутність даної соціальної системи. Таким чином, на місце традиційних наукових «об'єктів» з їх неминучою суб'єкт-об'єктною дихотомією приходять розрізнення. У комунікації об'єктивне й суб'єктивне взаємно анігілюються.

У луманівській теорії розкрито механізм еволюції суспільства як комунікативної системи. Він включає варіацію в комунікаціях, селекцію окремих із них домінуючою структурою смислових очікувань та ре-стабілізацію суспільства в нових умовах. Окремо Н. Луман аналізує чотири форми системної диференціації суспільства: засновану на усному спілкуванні сегментарну, засновані на писемності центр-периферійну та стратифікаційну, засновану на книгодрукуванні функціональну.

Теорія соціальних систем Н. Лумана цілком узгоджується з синергетичною теорією, котра визначає загальний зміст постнекласичної науки. Вона створює сприятливі методологічні умови й для успішного закріплення постнекласичної парадигми в історичній науці. В її світлі всесвітня історія постає як іманентно когерентний, системний процес зміни одних комунікацій іншими. Вихідним пунктом його аналізу слугує не індивід, його дія чи історична подія, а сама саморозвиткова система, в якій кожен факт є лише моментом функціонування і розвитку цієї системи. Відповідно, змінюється й підхід до методології вивчення історичного факту та історичного джерела. У цьому сенсі інші відомі соціальні теорії, наприклад, теорія комунікативної дії Ю. Габермаса, зазвичай залишають історичні дослідження на старих методологічних позиціях, консервуючи давню проблему суб'єкт-об'єктної дихотомії історичного факту та історичного джерела.

У підрозділі 4.2. «Історичний факт та історичне джерело в цивілізаційному аналізі історії» описується спосіб дослідження внутрішньої зв'язності історичного процесу в світлі луманівської теорії. Ключове значення має те, що в суспільстві як комунікативній системі комунікаціями і тільки комунікаціями є всі історичні факти й усі історичні джерела. Описаний у дисертації метод спостереження дослідником за спостереженнями досліджуваної системи комунікацій, або метод спостереження другого порядку, передбачає таку послідовність операцій: а) традиційну зовнішню критику джерел та їх систематизацію; б) спостереження у джерелах-комунікаціях смислових само-віднесень; в) спостереження в них смислових іншо-віднесень; г) встановлення коду розрізнень; д) зовнішнє спостереження (першого порядку) за процесами в навколишньому світі та спостереження другого порядку за іншими соціальними системами в ньому з метою виявлення, що в ньому система «бачить», а чого не «бачить». У дослідженні історії цивілізацій рекомендується враховувати їх ієрархізовану комунікативну, а отже, - текстову, структуру й послідовно аналізувати в ній комунікації релігійні, владні, локальні тощо у їхніх взаємозв'язках.

У дисертації зазначається, що з усіх аспектів невичерпного за своїм змістом джерела аналізується один, а саме: смисловий зв'язок з іншими комунікаціями даної системи та смислове відображення подій у системах навколишнього світу. Так функціонує сама система. При цьому увага дослідника має постійно переноситись на кожну наступну комунікацію (факт, джерело) системи щоб простежувати в ній усі зміни в смисловому наповненні комунікацій, а відтак - саму її еволюцію. Для більш адекватного розуміння текстових комунікацій у різних цивілізаціях та для їх зіставлення рекомендується спиратись на теорію семантичних примітивів А. Вежбицької.

У підрозділі 4.3. «Особливості застосування системної теорії Н. Лумана в дослідженні історії цивілізацій» розкривається загальний методологічний потенціал теорії Н. Лумана в дослідженні цивілізацій. У світовій історії виникнення цивілізацій пов'язане з переходом до центр-периферійної (а потім - і стратифікаційної) форми системної диференціації суспільства та з появою писемності, що уможливила комунікації у великому діапазоні часу й простору. Побудована навколо сакральних текстів і скеровувана з багатофункціонального релігійно-владно-власницького центру система релігійних комунікацій утворювала в суспільстві структуру смислових очікувань, що селегувала для подальшого продовження лише певні смислові послідовності комунікацій, впливала на мораль як універсальний смисловий медіум комунікацій, а через неї - на характер комунікацій в усіх функціональних сферах життя суспільства: владній, правовій, господарсько-економічній, соцієтальній, інтимних відносин, мистецтва, виховання, пошуку істини тощо. Отже, цивілізаційний аналіз історії з необхідністю передбачає спостереження другого порядку за еволюцією цієї базової системи комунікацій, відображеної у священних та інших релігійних текстах. Іншо-віднесення цих комунікацій розкривають світорозуміння, або «картину світу» даної релігії, а само-віднесення - її відповідне віровчення, або вчення про спасіння та шлях до нього. Схожим чином аналізуються владні комунікації, в яких релігійні комунікації реферуються вже в іншо-віднесенні, та інші комунікації (тексти) в ієрархічній структурі суспільства. Саму цивілізацію можна визначити як сукупність взаємопов'язаних і взаємопогоджуваних духовно-моральних, політичних, економічних та соцієтальних засобів (медіа), за допомогою яких суспільство як система комунікацій забезпечує своє функціонування та усталеність у просторі й часі.

У дисертації досліджується роль менталітету людей даної цивілізації в закріпленні, збереженні й відтворенні її комунікативних смислових структур. Але робиться застереження, що аналізувати смислові структури менталітету можна лише моделюючи їх на підставі їхніх непрямих проявів у комунікаціях. Оскільки смисли комунікацій у цивілізаціях завжди конкретні, пропонується розрізняти й порівнювати цивілізації за стилями комунікацій - зовнішніми формами повідомлень. У цивілізаціях формуються універсальні стилі комунікацій, а суспільні інституції є узвичаєними традиційними стилями комунікацій у певних сферах. Як і в класичних теоріях цивілізацій, вони досліджуються з позицій зовнішнього спостереження. Таке перетинання з указаними теоріями дозволяє окремі їхні викладки або методологічно підтвердити, або ж спростити. Так, період ХVІ-ХІХ ст. в історії Західної цивілізації постає не як «занепад Заходу», а як перехід до функціональної форми системної диференціації, у певному сенсі перехід до пост-цивілізації.

У дисертації продемонстровані можливості нової методології в проведенні компаративного аналізу цивілізацій та їхніх релігійних підсистем, аналізу взаємодії цивілізацій, особливо в добу глобалізації, а також у дослідженнях з міжнародного країнознавства.

У п'ятому розділі - «Структурні схеми системного аналізу історичної еволюції локальних цивілізацій сучасності» - викладено загальні схеми системного аналізу історичної еволюції локальних цивілізацій сучасності на основі вказаної методології, передусім цивілізацій: Індійської, Китайської, Західної, Латиноамериканської та Євразійської. У цих схемах поєднується аналіз внутрішніх, смислових структур комунікацій у цивілізаціях та їхніх зовнішніх, стильових форм.

У підрозділі 5.1. «Індійська цивілізація» розкриваються особливості системного аналізу історичного розвитку Індійської цивілізації. Першочергова увага приділяється релігійній системі комунікацій, започаткованій сакральними текстами Вед і продовженій у текстах брахманізму, індуїзму та буддизму. Само-віднесення цих комунікацій указувало на дотримання дхарми як шлях до спасіння (чи його еквівалент) у відповідності до їх іншо-віднесення - релігійної «картини світу», що передбачала жорстку ієрархічну впорядкованість божественного світу. У повній згоді з цим світорозумінням та віровченням формувався універсальний стиль комунікацій, що проявився в еволюції не менш структурованої багатофункціональної варново-кастової системи. Носіями сакрального знання й «експертами» з дотримання сакрального порядку в суспільстві виступали брахмани. При зіткненні з від-диференційованими функціональними системами західного походження, що набули характеру світових, багато професійних каст більш-менш успішно включаються в комунікації близьких їм за змістом систем. Це свідчить про здатність кастової системи адаптуватися до умов глобалізації.

Підрозділ 5.2. «Китайська цивілізація» присвячено питанням системному аналізу історії Китайської цивілізації. Специфіку культури і цивілізації Китаю ще в давні часи визначили ієрогліфічне письмо, низка авторитетних текстів, що пізніше ввійшли в конфуціанське «П'ятикнижжя», та відображена в них ідея впорядкованості світу на основі гармонічної взаємодії двох протилежних начал - ян та інь. У дисертації показано, що в «осьовий час» у рамках єдиної культурно-цивілізаційної матриці сформувався ряд філософсько-релігійних систем комунікацій, передусім конфуціанство, що з ІІІ ст. до н.е. було державною ідеологією та релігією Китайської імперії. У само-віднесенні його комунікацій вирішальне значення мало дотримання правил лі (ритуалу) згідно з панівною в його світорозумінні концепцією ієрархічної впорядкованості світу й суспільства. Відповідно, й універсальний стиль комунікацій передбачав визначальну роль у суспільному порядку держави, чиновництва та старших у сімейно-клановій структурі. Носієм і хранителем цього порядку було освічене конфуціанське чиновництво.

Зіткнення в ХІХ ст. з Заходом викликало глибокі й тривалі суспільні потрясіння. Але культ освіти, традиції суспільного порядку й клановості, конфуціанська мораль тощо в кінці ХХ - на початку ХХІ ст. дозволили Китайській цивілізації знайти власний шлях адаптації до світових функціональних систем і навіть серйозно вплинути на процес глобалізації.

У підрозділі 5.3. «Західна цивілізація» розкривається схема системного аналізу історії Західної цивілізації. Унікальність траєкторії її історичного розвитку значною мірою визначена специфічним збігом обставин її виникнення (природно-кліматичні умови Західної Європи, що стимулювали розвиток індивідуального господарства, германський етнічний субстрат, антична культурна спадщина тощо) та особливостями комунікативної системи християнства. Відображена в Біблії християнська «картина світу» не містить концепції жорстко впорядкованого божественного світу, а в само-віднесенні комунікацій християнства умовою спасіння виступає майже недосяжний для пересічної людини рівень моральної досконалості, уподібнення її Спасителеві - Ісусові Христові - в поведінці й помислах, причому вибір способів такого уподібнення покладається на неї ж. Великий вплив особистості на життя суспільства та протистояння Католицької Церкви і держави запобігли формуванню в Європі єдиного релігійно-владно-власницького центру та закріпленню стратифікаційної форми системної диференціації суспільства.