Номенклатурна еліта Української РСР у 1945-1953 рр.: особливості формування та функціонування

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

07.00.01 - Історія України

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Фролов Микола Олександрович, Класичний приватний університет, проректор з наукової роботи

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Кульчицький Станіслав Владиславович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст.

доктор історичних наук, професор Шитюк Микола Миколайович, Миколаївський державний університет імені В. О. Сухомлинського, директор Інституту історії та права

Захист відбудеться “1” липня 2010 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 у Запорізькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 5, ауд. 326.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2.

Автореферат розісланий “1” червня 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Т. В. Грушева

АНОТАЦІЯ

Штейнле О. Ф. Номенклатурна еліта Української РСР у 1945-1953 рр.: особливості формування та функціонування. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2010.

Дисертація присвячена комплексному аналізу керівної верстви УРСР другої половини 1940-х - початку 1950-х років із застосуванням здобутків теорії еліти. Визначено, що формування владної верхівки повоєнної України відбувалося у три етапи: 1938-1941, 1941-1943, 1944-1945 рр., протягом яких домінували специфічні критерії відбору керівних кадрів республіки. Розкрито особливості якісного складу еліти: переважання вихідців з бюрократичної верстви, які мали деформовану національну ідентичність та низький культурно-освітній рівень; спорадичне залучення до верхівки представників творчої інтелігенції та передовиків виробництва. З'ясовано, що сфера повноважень республіканської еліти визначалася не чітко встановленими правовими нормами, а технічною неможливістю союзного керівництва безпосередньо управляти Україною.

Ключові слова: номенклатурна еліта, повоєнний сталінізм, соціальні та соціально-політичні джерела, кадрові ротації, кількісний та якісний склад, сфера повноважень.

АННОТАЦИЯ

Штейнле А.Ф. Номенклатурная элита Украинской ССР в 1945-1953 гг.: особенности формирования и функционирования. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Запорожский национальный университет, Запорожье, 2010.

Диссертация посвящена комплексному анализу руководящего слоя УССР второй половины 1940-х - начала 1950-х годов с использованием достижений теории элиты. Определено, что формирование властной верхушки послевоенной Украины происходило в три этапа: 1938-1941, 1941-1943, 1944-1945 гг., на протяжении которых доминировали специфические критерии отбора руководящих кадров республики. Раскрыты особенности качественного состава элиты: преобладание выходцев из бюрократии, имеющих деформированную национальную идентичность и низкий образовательно-культурный уровень; спорадическое привлечение в верхушку представителей творческой интеллигенции и передовиков производства. Установлено, что сфера полномочий республиканской элиты определялась не четко установленными правовыми нормами, а технической невозможностью союзного руководства непосредственно управлять Украиной.

Ключевые слова: номенклатурная элита, послевоенный сталинизм, социальные и социально-политические источники, кадровые ротации, количественный и качественный состав, сфера полномочий.

SUMMARY

Shteinle O.F. Nomenclature elite of Ukrainian SSR in 1945-1953: peculiarities of forming and functioning. - Manuscript.

The thesis for the degree of Candidate of Historical Sciences, speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - Zaporizhzhia National University, Zaporizhzhia, 2010.

The work is dedicated to the complex analysis of ruling group of Soviet Ukraine in the second half of 1940th - beginning of 1950th with the use of achievements of the theory of elite. The information about over 180 leaders party, soviet, komsomol, trade-union apparatus and military command of Soviet Ukraine was systematized and generalized. It was defined three stages of the forming of Ukrainian postwar power establishment with specific criterions of leaders' selection: 1938-1941, 1941-1943, 1944-1945 years. By the wide spectrum of sources (documents, narratives, periodicals) the features of elite composition were discovered: the predominance of leavers from bureaucracy with deformed national identity and low cultural and educational level; the sporadic bringing in to the apex of representatives of the creative intelligentsia and front-rank workers of production. The realities of command-administrative system, when, above all things, were valued not real knowledge, but willingness to execute directives and loyalty to the authority, stimulated a conservation of republican leaders' educational “status quo”. In this relation the leavers from bureaucracy and military command sharply contrasted with creative elite.

In dissertation peculiarities of the functioning of Ukrainian power subcenter were highlighted. It was found that sphere of republic elite's plenary powers was determined by the all-union rulers' functional impossible to manage Ukraine directly, not by the expressly set legal norms. It was proved that leaders of Ukrainian power institutions were a consolidated monolithic group, incorporated by formal and personal links. The Ukrainian establishment used the integral system of privileges, which engulfed all sides of human existence and gave it legal immunity. The difference between standard of living of elite and masses was after separate kinds a supply 10-30 times, increased by deficit in postwar years.

The Soviet and modern myths about the ruling elite of Soviet Ukraine were revised. In particular, the Soviet propaganda's theses about people character of power in the USSR and absence of cardinal difference between the lifestyle of imperious elite and ordinary masses during post-war years were refuted. Also the newest ideological assertions about the complete dependence of Soviet Ukraine on the decisions of the all-union center and about all-embracing character of nomenclature.

The analysis of the Soviet Ukrainian ruling group in the period of postwar Stalinism has confirmed the hypothesis about elite character of Soviet power, without regard to the slogans of democracy and general equality declared by it.

Key words: nomenclature elite, postwar Stalinism, social and sociopolitical sources, potations of cadres, quantitative and qualitative composition, plenary powers.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розуміння сучасного стану та визначення векторів майбутнього розвитку українського суспільства неможливі без осмислення фундаменту становлення сучасної України, - української радянської державності. Історія останньої викликає неабияку зацікавленість серед широких верств населення, окремі її складові постійно перебувають у центрі дискусій суспільно-політичних та культурних рухів. Однак, попри значний інтерес, ця тема продовжує містити чимало “білих плям” та історичних міфів, що не мають об'єктивного та виваженого пояснення.

До таких прогалин відноситься й питання про владну верхівку Радянської України. Важливість цієї теми обумовлюється генетичним зв'язком керівників УРСР, що відіграли одну з ключових ролей у проголошенні незалежності України, та сучасної політичної еліти. Транзит окремих представників українського радянського істеблішменту до модерної верхівки; живучість ідей, принципів та історичної пам'яті радянських часів в українському політикумі; вплив наслідків діяльності попередньої генерації владної еліти на розвиток суспільства після здобуття незалежності - всі ці питання роблять дослідження з історії керівної верстви УРСР актуальним та важливим для сьогодення.

Відтак вивчення даної проблеми не лише доповнить картину радянського минулого другої половини 1940-х - початку 1950-х років, але й допоможе зрозуміти особливості розвитку сучасної політичної еліти.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до планів держбюджетної науково-дослідної теми “Модернізаційний процес в Україні у другій половині ХІХ ст. - першій половині ХХ ст.” (номер держреєстрації - 0103У000731). Особистим внеском дисертанта у розробку теми є вивчення ролі номенклатурної еліти Української РСР у модернізаційних процесах другої половини 1940-х - початку 1950-х років.

Об'єктом дисертаційної роботи виступає політична система Радянської України періоду другої половини 1940-х - початку 1950-х рр.

Предметом вивчення стали особливості формування та функціонування номенклатурної еліти УРСР доби повоєнного сталінізму.

Мета дослідження - здійснити комплексний аналіз керівної верстви УРСР другої половини 1940-х - початку 1950-х років.

Для реалізації поставленої мети у дисертації сформульовано наступні дослідницькі завдання:

- охарактеризувати стан вивчення проблеми в історіографії, джерельну базу та теоретико-методологічні засади дослідження;

- визначити ознаки приналежності до номенклатурної еліти УРСР;

- показати етапи становлення, критерії відбору та джерела формування керівництва УРСР другої половини 1940-х-1950-х років;

- проаналізувати кількісний та якісний склад еліти: етнічну приналежність, соціальне походження та освітньо-культурний рівень;

- висвітлити сферу повноважень і розподіл функцій всередині номенклатурної еліти УРСР, значення системи номенклатури;

- дослідити систему забезпечення владної верхівки та порівняти її життєвий рівень з умовами життя більшості населення України.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період 1945-1953 рр., який у науковій літературі отримав назву “пізнього” або “повоєнного” сталінізму. Для позначення цього часового відрізку в дисертації також використовуються поняття “повоєнні роки” та “післявоєнна відбудова”. Нижньою хронологічною межею є 1945 р. - закінчення воєнного протистояння, початок демілітаризації життя українського суспільства та закінчення дії війни як потужного чинника елітогенезу. Верхня хронологічна межа пов'язана зі смертю Й. Сталіна у березні 1953 р., що спричинило розпад апарату його особистої влади та кардинальні зміни у верхівці УРСР. При аналізі окремих питань, пов'язаних зі становлення номенклатурної еліти, дослідження виходить за постульовані хронологічні межі, що обумовлено необхідністю розкриття причинно-наслідкових зв'язків.

Територіальні межі дослідження включають у себе територію Української РСР протягом 1945-1953 рр. з урахуванням змін адміністративно-територіального устрою республіки.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в дисертації вперше здійснено аналіз керівної верстви УРСР доби повоєнного сталінізму з позицій теорії еліти. Систематизовано та узагальнено дані про понад 180 керівників партійного, радянського, комсомольського, профспілкового апаратів та військового командування Радянської України. Визначено, що формування владної верхівки повоєнної УРСР відбувалося у три етапи: 1938-1941, 1941-1943, 1944-1945 рр., протягом яких домінували специфічні критерії відбору керівних кадрів республіки. Розкрито особливості якісного складу еліти: переважання вихідців з бюрократичної верстви, які мали деформовану національну ідентичність та низький культурно-освітній рівень; спорадичне залучення до верхівки представників творчої інтелігенції та передовиків виробництва.

У дисертаційному дослідженні висвітлено особливості функціонування владного субцентру Української РСР. З'ясовано, що сфера повноважень республіканської еліти визначалася не чітко встановленими правовими нормами, а функціональною неможливістю союзної верхівки безпосередньо управляти Україною. Визначено, що, попри існуючий розподіл функцій та сфер управління між владними інституціями УРСР, їх керівники становили консолідовану монолітну групу, об'єднану як формальними, так і особистими зв'язками.

Переосмислено як радянські, так і сучасні міфи, пов'язані з владною верхівкою УРСР. Зокрема, було спростовано тези радянської пропаганди про народний характер влади в СРСР, відсутність кардинальної різниці між стилем життя владної еліти та народних мас протягом повоєнних років. Піддано ревізії новітні ідеологеми, що виникли на хвилі критики суспільного ладу, що існував у СРСР: про цілковиту залежність Радянської України від рішень союзного центру та про всеохоплюючий характер номенклатури.

Практичне значення дослідження полягає у можливості залучення опрацьованих фактичних даних у вивченні політичної та соціальної історії радянського суспільства, елітологічних дослідженнях, при підготовці узагальнюючих робіт та підручників з новітньої історії України, історії держави та права України. Крім того, результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при розробленні спецкурсів з української історії, політологічних та соціологічних студіях.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету. Основні положення дисертації було апробовано під час доповідей на наступних наукових форумах: Інтернет-конференції “Номенклатура та номенклатурні практики в Росії” (Російська Федерація, м. Перм, лютий-квітень 2007 р.), Науковій конференції “Трагедія Голодомору 1932-1933 років на Запоріжжі” (м. Запоріжжя, листопад 2007 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Політична еліта України ХХ - початку ХХІ століття” (м. Запоріжжя, травень 2008 р.), Інтернет-конференції “Номенклатура і суспільство в Росії та Україні” (Російська Федерація, м. Перм, квітень-червень 2008 р.), Міжнародній науковій конференції “Соціальні та національні чинники революцій і реформ в Україні: проблеми взаємовпливів” (м. Запоріжжя, грудень 2008 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Запоріжжя - минуле і сьогодення. Перспективи та пріоритети розвитку” (м. Запоріжжя, січень 2009 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Запорізький край - літературно-мистецький та історико-культурний дискурс” (м. Запоріжжя, квітень 2009 р.), а також на щорічних наукових конференціях Запорізького національного університету (2007, 2008, 2009 рр.).

Публікації. За результатами дослідження видано 10 публікацій загальним обсягом в 6,1 авторських аркушів, з них 7 - у фахових історичних виданнях.

Структура дисертації зумовлена темою, метою та дослідницькими завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, 4 розділів (12 підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дослідження - 252 сторінки, основний текст роботи викладено на 188 сторінках, список використаних джерел та літератури включає у себе 659 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета і завдання, об'єкт, предмет, хронологічні та територіальні межі, теоретичні засади, наукова новизна, практичне значення і апробація результатів дисертації.

Перший розділ дисертації має назву “Історіографія проблеми, джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження”. У підрозділі “Історіографія проблеми” подано класифікацію наукових досліджень питання за проблемно-хронологічним принципом. Згідно з ним, виділяються три рівні робіт за ступенем узагальнення (біографічні розвідки, студії з історії владної верхівки УРСР 1940-х-1950-х рр. та узагальнюючі праці про радянську керівну верству), що розглядаються в контексті двох головних періодів: радянського та сучасного.

Перший період (кінець 1940-х - початок 1990-х рр.) характеризується ідейною боротьбою в умовах “холодної війни” радянської та діаспорної історіографій. Радянська історична наука розвивалася під пильним контролем партійної цензури, яка розглядала історичні праці як відображення ідеологем про народний характер влади в СРСР та УРСР. Її головним досягненням стали наукові біографії ряду представників номенклатурної еліти повоєнної України: Д. Коротченка (автори - В. Юровський, О. Палажченко), М. Гречухи (В. Дорошенко), Д. Мануїльського (Л. Суярко, Я. Колотуха, Б. Зав'ялов, Д. Антонюк, В. Солдатенко), С. Ковпака (П. Костриба, Т. Гладков, Л. Кизя, П. Денисенко, О. Корнієвська), О. Єпішева (О. Скрильник), Т. Строкача (П. Автомонов, Ю. Бабко, А. Кентій) тощо. Справжній сплеск біографічних досліджень мав місце наприкінці 1980-х - початку 1990-х рр., коли з'являється низка робіт, що починають більш критично оцінювати діяльність представників номенклатурної еліти повоєнної України: біографії М. Хрущова (дослідники А. Пономарьов, Р. Медвєдєв, Ю. Шаповал), О. Кириченка (Ю. Шаповал та Д. Табачник), Л. Кагановича (Р. Медвєдєв та Ю. Шаповал), Л. Мельникова (І. Кожукало).

Слабким місцем радянської історіографії була відсутність комплексних досліджень власне керівництва УРСР. Це питання обходилося в узагальнюючих працях з історії української радянської державності та комуністичної партії, на зразок 8-томної історії Української РСР, нарисів історії КПРС та КПУ, дослідженнях радянської інтелігенції.

Новий етап дослідження проблеми керівної верстви Радянської України започаткувала низка публікацій, що з'явилася в роки перебудови: статті О. Гараня, а також збірники матеріалів, підготовлені Інститутом політичних досліджень при ЦК КПУ, - “Про минуле - заради майбутнього”, “Маршрутами історії”, “Сторінки історії Компартії України” тощо. Їх поява засвідчила поступове ослаблення лещат державної цензури та звільнення історичної думки.

Діаспорна історіографія проблеми вирізнялася слабкою увагою до персоналій керівників УРСР та написанням, перш за все, комплексних досліджень номенклатурної еліти. Праці П. Феденка та І. Майстренка подають відмінний від офіційних ідеологем радянської влади кут зору на верхівку КП(б)У. В контексті аналізу процесу націєтворення в Радянській Україні розглянув політичну та культурну еліти республіки Б. Кравченко. Окреме дослідження власне владної верхівки УРСР повоєнних років здійснив Дж. Армстронг.

Основна частина наукових робіт, написаних діаспорними вченими, стосувалася радянської керівної верстви в цілому. У праці “Витоки та сутність російського комунізму” М. Бердяєв дійшов висновку, що нова радянська бюрократія була могутнішою і впливовішою від царської і стала, по суті, “новим класом”. Роботи Р. Редліха розглядали правлячу верству СРСР як радянську знать. Югославський дослідник М. Джилас обґрунтував думку про неминучість переродження апарату компартії після соціалістичної революції на новий панівний клас. Продовженням його ідеї стала класична праця М. Восленського, що окреслив межі цього класу в СРСР номенклатурними списками.

Розпад Радянського Союзу започаткував новий етап у вивченні номенклатурної еліти. Сучасна українська історіографія, на противагу окремим спорадичним дослідженням, розпочала розробляти комплексні біографічні проекти, присвячені головам Раднаркому - Ради міністрів УРСР, членам політбюро ЦК КП(б)У, верхівці комсомолу, керівникам зовнішньополітичного відомства УРСР. В. Войналович, В. Кононенко, М. Мозговський, О. Нікілєв та Р. Попп з'ясували ставлення влади до народних мас взагалі, а також до духовенства та інтелігенції зокрема. У дослідженнях М. Шитюка, О. Веселової, К. Горбурова та В. Калініченка було розкрито участь керівників УРСР в організації масових репресій та голодомору 1946-1947 рр. Дослідження А. Бобровського, С. Гальченко, М. Герасимової та О. Ісайкіної, присвячені особливостям повсякденного життя та соціального забезпечення 1940-х - 1950-х рр., дають цінну інформацію про рівень життя окремих груп керівників.

Прикметною рисою сучасної української історіографії є наукові студії, присвячені власне керівній верхівці УРСР. Ряд істориків (М. Дорошко, В. Колесник, М. Виговський, Т. Першина, В. Крупина) визначають її як номенклатуру - групу, що, на відміну від союзного керівництва, виступала користувачем влади на правах довірених осіб. Таке розуміння цієї верстви започаткувала низка публікацій С. Кульчицького, присвячена політичній системі УСРР-УРСР. Новаторський підхід продемонстрували роботи М. Фролова про керівництво України 1920-х - 1930-х рр., який визначив його як регіонально-більшовицьку (номенклатурну) еліту. В контексті вивчення національної політики, регіональних еліт та історії державної служби України портрети верхівки сформували В. Гриневич, В. Васильєв, Р. Подкур, В. Іваненко.

Основна увага західної історіографії зосередилася навколо радянської керівної верстви в цілому. Лише розвідки У. Таубмана (присвячена М. Хрущову) та С. Єкельчика (стосовно історичної пам'яті в повоєнній Україні) доповнили біографічні студії та праці про українську радянську еліту. Е. Моудслі та С. Вайт проаналізували склад ЦК РКП(б)-ВКП(б)-КПРС протягом 1917-1991 рр. Регіональні еліти СРСР стали об'єктом вивчення міжнародного дослідницького колективу на чолі з Й. Горлицьким. Ряд дослідників (Й. Баберовскі, М. Маля, М. Левін тощо) присвятили свої дослідження з'ясуванню загальних особливостей політичного режиму та соціальної структури радянського суспільства.

Пострадянська історіографія представлена, перш за все, працями російських істориків. Суттєвий доробок присвячено керівникам Радянської України М. Хрущову (публікації Ф. Бурлацького, В. Шевелева, Ю. Ємельянова, С. Хрущова, Ю. Поползунова), Л. Брежнєву (дослідження Л. Млечина, Б. Соколова, С. Сєманова), Л. Кагановичу (Є. Євсєєв, Р. Медвєдєв), Р. Руденку (О. Звягінцев, Ю. Орлов). Цілий ряд політичних портретів створив дослідник Д. Волкогонов.

Низка публікацій з історії окремих регіональних еліт Радянської Росії належить В. Мохову, О. Коновалову, О. Калініній, А. Сушкову, В. Айрапетову, В. Золотову. Окремі праці Е. Йоффе та О. Ритова стосуються керівництва Білоруської РСР, І. Матоніте та С. Грибкаускаса - номенклатури радянської Прибалтики. Як кількісно, так і за масштабами аналізу, праці з історії номенклатурних еліт неросійських республік значно поступаються своїм російським аналогам.

Проблеми владного механізму в СРСР досліджували такі історики, як Р. Піхоя, О. Хлевнюк, Ю. Жуков, І. Павлова. Великий масив наукової літератури в Російській Федерації було присвячено номенклатурі. Її вивчали Т. Коржихіна, Ю. Фігатнер, В. Пашин, Ю. Свириденко, М. Чешков, М. Афанасьєв, В. Сироткін, О. Дука, О. Гаман-Голутвина, В. Нефедов тощо. Праці цих вчених сприяли кристалізації двох головних підходів до розуміння номенклатури: 1) конкретно-історичного, що розглядає її як феномен тоталітарного суспільства та 2) узагальнюючого, що визнає її існування як необхідний атрибут всіх розвинених суспільств. М. Романовський в контексті залучення методів соціології в історичних дослідженнях відтворив колективний портрет радянської еліти, її групову свідомість та цінності.

У цілому, слід констатувати, що окремі аспекти формування та функціонування номенклатурної еліти повоєнної України знайшли відображення в українській та зарубіжній історіографії. Однак комплексне дослідження, присвячене власне владній еліті УРСР другої половини 1940-х - початку 1950-х рр. поки що відсутнє, що вимагає продовження наукового вивчення цієї проблеми.

У другому підрозділі “Джерельна база роботи” дається характеристика джерел, на основі яких вивчалася проблема. За формальною ознакою їх можна поділити на неопубліковані та опубліковані.

До групи неопублікованих джерел відносяться документи чотирьох українських архівосховищ: Центрального державного архіву громадських об'єднань (ЦДАГО України), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Державного архіву Київської області (ДАКО) та Державного архіву Запорізької області (ДАЗО).

За видовою класифікацією серед неопублікованих джерел виділяються 1) актові, 2) діловодні та 3) статистичні.

До фонду ЦК КП(б)У (Ф. 1), що зберігається у ЦДАГО України, входять протоколи та стенограми пленумів ЦК (опис 1); протоколи, стенограми та матеріали засідань політбюро та оргбюро ЦК (описи 6, 9); справи таємної частини особливого сектору ЦК (описи 23 та 24); матеріали управління кадрів ЦК (описи 45 і 46); а також статистичні звіти про склад керівних кадрів республіки (опис 67). У фондах таких організацій, як комсомол України (Ф. 7), партійні курси та республіканська партшкола при ЦК (Ф. 175, 176), партійний комітет Президії Верховної Ради УРСР (Ф. 281) виявлено окремі біографічні довідки про діячів еліти та документи про підготовку управлінців в УРСР. Крім того, масив джерел дисертації було збагачено за рахунок особового фонду Д. Коротченка (Ф. 240) та колекції документів про видатних державних та партійних діячів України (Ф. 39, опис 4).

У ЦДАВО України в ході архівної евристики опрацьовано фонди Верховної Ради, Ради народних комісарів (міністрів), Верховного Суду УРСР та Української ради професійних спілок. Документи Верховної Ради (Ф. 1) представлені постановами її Президії, що дає змогу оцінити сферу повноважень цього органу. Найбільший обсяг інформації було знайдено у фонді українського уряду (Ф. 2), в якому концентрувалися його постанови та поточна документація стосовно функціонування виконавчої гілки Рад. Справи, що залишилися внаслідок діяльності Верховного Суду республіки (Ф. 24), представлені наказами голови суду з особових питань та основної діяльності. У фонді Укрпрофради (Ф. 2605) збереглися стенограми та протоколи засідань керівництва профспілкового руху України, справи поточного діловодства. Крім того, до джерельної бази залучено справи з особового фонду Д. Мануїльського (Ф. 4669), в яких міститься автобіографії, листування голови українського НКЗС, характеристики на службовців наркомату. В цілому, матеріали за післявоєнні роки ЦДАВО України збереглися практично повністю, що дозволяє без пробілів відтворити діяльність представницьких, урядових, судових та профспілкових структур республіки.

ДАКО зберігає документи про такі владні структури, як Київський обком та міськком партії (Ф. П-5 та Ф. П-1), а також Київський облвиконком (Ф. Р-880). Важливість цих джерел зумовлена столичним статусом міста і, відповідно, активною участю місцевих керівників у політичному житті УРСР. Найбільш інформативними в контексті вивчення республіканської верхівки виявилися статистичні звіти про соціальний, національний склад, освітній рівень київського істеблішменту, протоколи партійних форумів міста Києва та області. Крім того, у фондах ДАКО можна знайти біографічні дані про окремих представників номенклатурної еліти, що балотувалися до Верховних Рад СРСР та УРСР від місцевих виборчих округів.

Матеріали ДАЗО доповнюють джерела центральних архівосховищ республіки та допомагають скласти уявлення стосовно взаємовідносин керівництва УРСР з регіональними верхівками. Найбільш інформативними та корисними виявилися матеріали, сконцентровані у фонді Запорізького обкому КП(б)У-КПУ (Ф. П-102). До них відносяться стенограми обласних партконференцій, протоколи пленумів обкому, статистичні звіти про склад керівних кадрів області, контрольні списки номенклатурних працівників, звіти та листування з республіканськими установами. Ці джерела дають можливість сформувати картину функціонування регіонального керівництва УРСР на прикладі Запорізької області. Важливим доповненням до них стала інформація персональних справ місцевої еліти (Ф. П-102, опис 6) та представників “трудової знаті” (Ф. Р-3333).

Опубліковані джерела дисертаційного дослідження за видовою приналежністю та походженням можна розділити на 3 основні групи: 1) документальні (законодавчі, актові, діловодні, статистичні); 2) наративні; 3) періодична преса.

Перша група містить матеріали радянського законодавства, яке складало правове підґрунтя функціонування номенклатурної еліти: конституції СРСР та УРСР, загальні зводи радянських законів, які видавалися у 1940-х - 1980-х рр. і охоплювали період з 1938 р.

Великий масив актових та діловодних джерел увійшов до збірників документів, виданих за радянських часів: “КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій та пленумів ЦК” (томи 7 та 8, що охоплюють 1938-1955 рр.) та її двотомний клон “КПУ в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій та пленумів ЦК”, які містять найбільш важливі постанови та ухвали вищих партійних інстанцій Радянського Союзу та України. Окремі документи, що не увійшли до них, опубліковані в інших зібраннях: “КПРС про засоби масової інформації та пропаганди”, “КПРС про Збройні Сили Радянського Союзу”, “КПРС про профспілки” тощо. Важливу інформацію можна знайти й у офіційних виданнях повоєнних років: відомостях Верховних Рад СРСР та УРСР, збірниках розпоряджень Раднаркому - Ради міністрів УРСР. Однак повнота та репрезентативність всіх документальних збірників, виданих у радянські часи, є незадовільною. Значно більше важливої інформації несуть збірники, видані після 1991 р. в Україні (“Голод 1946-1947 років в Україні: документи і матеріали” (1996 р.), “У лещатах тоталітаризму” (1996 р.), “Національні процеси в Україні. Історія і сучасність” (1997 р.), “Десять буремних літ: західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.” (1998 р.) тощо) та Росії (серії “Документи радянської історії” та “Росія. ХХ століття. Документи”).

Окремо слід виділити ряд біографічних довідників та словників, до яких належать збірники, створені В. Івкіним, К. Залеським, В. Торчиновим тощо. Унікальним за змістом джерелом є видані у 2008 р. журнали запису осіб, прийнятих Й. Сталіним протягом 1924-1953 рр. Вони є досить показовими у вивченні взаємовідносин республіканської та центральної еліт, а також опосередковано відбивають рівень впливу окремих діячів всередині верхівки.

До опублікованих джерел з історії владної верхівки УРСР періоду післявоєнної відбудови відносяться статистичні джерела: “Україна за п'ятдесят років (1917-1967)”, “Комуністична партія України в цифрах” та “ЛКСМ України в цифрах і фактах”. На противагу матеріалам з обліку керівних кадрів, які зберігаються в архівних фондах, ця категорія джерел оприлюднює інформацію стосовно чисельності, національного, соціального, вікового, освітнього складу компартії, комсомолу та суспільства в цілому.

Іншу групу опублікованих матеріалів складають наративи. Наявні мемуари, щоденники та листування поділяються на дві групи: 1) наративи, створені самими представниками номенклатурної еліти УРСР та СРСР (М. Хрущовим, Л. Кагановичем, В. Молотовим, Д. Шепіловим, А. Мікояном, Т. Строкачем, О. Корнійчуком) та 2) оповіді, створені оточенням керівників УРСР (Ф. Бурлацьким, О. Довженком, О. Гончаром, Д. Гуменною; збірки спогадів про М. Бажана, Л. Медведя, Г. Шевеля тощо).

Наступну групу опублікованих джерел складають періодичні видання повоєнних років. В ході дослідження було опрацьовано випуски офіційних друкованих органів ЦК КП(б)У, Верховної Ради та Ради народних комісарів-міністрів УРСР (“Правда України” та “Радянська Україна”), Центрального комітету ЛКСМУ (“Молодь України”), Всесоюзної ради професійних спілок (“Труд”) за 1944-1953 рр. Різні жанри представлених у цих газетах матеріалів роблять їх цінним джерелом з історії номенклатурної еліти Радянської України, однак неповнота та значна ідеологізація радянської періодики значно обмежують можливості її використання.

У цілому, відмінність походження та видової приналежності джерел дозволила об'єктивно та аргументовано розкрити особливості формування та функціонування номенклатурної еліти УРСР другої половини 1940-х - початку 1950-х рр.

Третій підрозділ “Теоретико-методологічні засади дослідження” визначає соціально-філософську концепцію елітизму як теоретичну основу роботи. Вона передбачає розуміння обов'язкового поділу суспільства на більшість (маси), якою управляють, та меншість (еліту), яка управляє. Визнається наявність різних підходів до визначення критеріїв цієї верстви, які об'єднують у два головні: статусний (політологічний) та ціннісний (культурологічний). Однак спільним знаменником усіх елітистських концепцій є розуміння еліти як невеликої групи людей, що концентрує в своїх руках непропорційно велику частину суспільного капіталу (багатства, влади, авторитету чи знань). Це призводить до формування кількох типів еліти (економічної, політичної, духовної), які займають провідні позиції у різних сферах суспільного життя. Саме поняття “еліта”, незважаючи на його дискусійність та неоднозначність, дуже добре інтегрує значущі риси цієї соціальної групи.

У дисертації елітизм було застосовано в 2-х аспектах: 1) загальнотеоретичному (при розробці програми дослідження та постановці ключових питань наукового пошуку: соціальних меж еліти, джерел та каналів її рекрутування, ін- та екскорпорації діячів верхівки тощо); 2) методологічному (залученні понятійного апарату та методик вивчення еліти). Це надало дослідженню цілісного системного характеру та дозволило охопити ключові питання формування та функціонування керівництва УРСР другої половини 1940-х - початку 1950-х рр.

Застосування теорії еліти відбувалося у комплексі із базовими принципами наукового дослідження: історизму, багатофакторності, системності та об'єктивного і всебічного вивчення. Їх реалізація забезпечувалася використанням як загальнонаукових (системно-структурний, логічний), так і історичних (порівняльно-історичного, історико-генетичного, діахронного, проблемно-хронологічного, просопографічного (методу колективної біографії), ретроспективного) методів пізнання.

Перший підрозділ другого розділу “Становлення і трансформації владної верхівки УРСР другої половини 1940-х - початку 1950-х років” має назву “Передумови формування та етапи становлення керівної верстви повоєнної України”. У ньому визначено, що формування номенклатурної еліти повоєнної України відбувалося в період кінця 1930-х - першої половини 1940-х рр. та пройшло три головні етапи. Протягом першого (1938-1941 рр.) відбувається відновлення республіканської верхівки після масових репресій 1937-1938 рр. Її ядром стала група керівників на чолі з М. Хрущовим та М. Бурмистенком. Головними критеріями відбору нових членів еліти протягом цього періоду були особиста відданість Й. Сталіну, політична надійність, готовність виконати будь-який наказ керівництва. Другий етап (1941-1943 рр.) характеризується різкими змінами в еліті: поділом на частини, інтегровані до загальносоюзного владного механізму; загибеллю ряду її представників; несистемним характером підбору кадрів. З метою надання республіканському керівництву виразного національного забарвлення до його складу включають представників української інтелігенції (М. Бажана, О. Корнійчука, П. Тичину). Під час третього етапу (1944 - середина 1945 рр.) відбувається повернення до принципів відбору кадрів довоєнних років: припинення залучення діячів національної інтелігенції; опора на надіслані з інших регіонів СРСР, в першу чергу РРФСР, кадри. В цілому, попри екстремальні умови діяльності української верхівки протягом 1941-1945 рр., на момент визволення УРСР від німецької окупації на її чолі знову стали діячі, що отримали владу на хвилі “Великого Терору” - “люди 1938 року” (за Е. Моудслі та С. Вайтом).

У другому підрозділі “Соціальні та соціально-політичні джерела владної еліти УРСР” розкривається соціальне походження (у розумінні середовища, що визначило формування людини як особистості) діячів еліти та управлінські структури, які брали участь у елітогенезі керівництва повоєнної України. Виділяються три головні соціальні верстви, вихідці з яких потрапили до складу еліти: 1) професійні управлінці партійних, радянських, громадських організацій та силових структур; 2) діячі української творчої інтелігенції; 3) представники “робітничо-селянської аристократії”. Абсолютну більшість серед членів еліти складали вихідці з бюрократичної верстви. Діячі ж інтелігенції та “робочої знаті” залучалися для створення образу “народної влади” та виконання специфічних завдань, що вимагали особливих знань та навичок.

На поведінку та світогляд вихідців з бюрократичної верстви великий вплив мали соціально-політичні джерела: ті управлінські структури, з яких вони потрапили до складу еліти. Щодо повоєнних років можна виокремити такі групи, як: 1) представники української компартії, діяльність яких була тісно пов'язана з республікою - Л. Корнієць, М. Гречуха, О. Кириченко, І. Сєнін, М. Підгорний, Н. Кальченко - обізнані з українською специфікою, були знайомі чи добре володіли українською мовою, дехто відрізнявся доволі сильним почуттям регіонального радянського патріотизму; 2) представники української компартії, що тривалий час працювали за межами України - Д. Коротченко, З. Сердюк, Л. Мельников, Т. Строкач, з певним застереженням - М. Хрущов. Для них було властивим поступове розмивання зв'язку з республікою, використання російської як мови спілкування, визначення себе як “радянських” (а не українських) діячів; 3) представники загальносоюзних партійних структур, що не мали тісного зв'язку з Україною - Л. Каганович, М. Патолічев, С. Савченко, практично вся військова еліта УРСР - надійні провідники політики Центру в республіці, не пов'язані з українським народом, його історією та культурою.

Третій підрозділ “Кадрові перестановки 1945-1953 років” присвячено причинам та тенденціям змін складу номенклатурної еліти УРСР. Визначено чотири головні причини кадрових ротацій всередині української верхівки: 1) смерть, хвороби та похилий вік (7% усіх переміщень серед республіканського керівництва та 14% серед номенклатури ЦК КП(б)У); 2) невиконання директив Центру чи зловживання службовим положенням (35% і 27% відповідно); 3) планові “перекидання” керівників (25% і 27%); 4) кооптація представників української еліти до загальносоюзних владних структур (28% та 16%). Найбільший вплив на зміни складу керівництва УРСР мали переміщення діячів, які проводила Москва з метою запобігти утворенню міцних регіональних угруповань та як покарання за невиконання своїх вказівок. В той же час, перестановки всередині республіканської еліти показують, що протягом 1945-1953 рр. вона значно посилює свою автономність. По-перше, нові члени еліти кооптувалися, переважно, з рядів керівних кадрів республіканських органів. По-друге, на кінець 1940-х рр. в республіці склалася стабільна політична команда, сформована М. Хрущовим, яка контролювала ключові пости в керівництві УРСР. Попри перестановки повоєнних років, ряд діячів незмінно залишався у складі еліти. Змінюючи одну керівну посаду на іншу, вони продовжували брати активну участь у політичному житті Радянської України, формулюючи найважливіші рішення республіканської влади. Відносна стабільність сприяла зміцненню зв'язків всередині еліти та її консолідації на основі української радянської державності.

У першому підрозділі другого розділу “Кількісний та якісний склад номенклатурної еліти повоєнної України” під назвою “Чисельність владної верхівки УРСР” визначається кількість діячів керівної верстви Радянської України. До її складу зараховуються керівні працівники ЦК КП(б)У (25-30 осіб), очільники Верховної Ради УРСР (12 діячів), члени Ради народних комісарів (міністрів) УРСР (45-50 керівників), командування військовими округами на території України (12 осіб), верхівка громадських об'єднань Радянської України - комсомолу, Укрпрофради, Академії наук, найбільш важливих спілок (30 діячів), регіональна еліта - перші секретарі обкомів та голови облвиконкомів (50-53 керівники). Загальна ж чисельність номенклатурної еліти Радянської України протягом повоєнних років коливалася від 175 до 185 осіб. Ця цифра є приблизним показником кількісного складу еліти, адже владна верхівка (як і всі суспільні групи) не має чітко визначених соціальних меж.

Принциповою є кількісна різниця між номенклатурною елітою та номенклатурою в цілому. Владна еліта Української РСР, на противагу більш чисельним номенклатурним працівникам, виступала як значно менша консолідована група, що виконувала функції субцентру влади Радянської України в управлінській системі СРСР.

Другий підрозділ “Етнічний склад та національні ідентичності еліти” присвячено визначенню національної приналежності республіканської верхівки. Згідно з даними статистики, більшість серед її членів становили українці (за виключенням військового командування, представленого переважно росіянами). Однак справжня ідентичність представників еліти часто суперечила інформації цієї “національної реєстрації” і була тісно пов'язана з соціальними джерелами формування номенклатурної еліти. У представників партійно-радянського керівництва, які потрапили до еліти з бюрократичної верстви, українська та єврейська ідентичності зазнали значної трансформації (наприклад, Д. Коротченко, Л. Брежнєв, О. Федоров, Л. Каганович). Причинами цього були вектор національної політики Центру, формування альтернативної - радянської - ідентичності, засилля російської мови як офіційної. Схоже викривлення характеризувало і представників робітничо-селянської “аристократії”, які були переважно представниками русифікованих регіонів Сходу та Півдня України. Головними ж носіями української ідентичності серед еліти УРСР повоєнних років виступали представники української творчої інтелігенції (М. Бажан, О. Корнійчук, П. Тичина, Л. Медведь тощо). Однак вони становили вкрай малу частину на загальному фоні республіканської верхівки.

Третій підрозділ “Освітньо-культурний рівень керівників республіки” констатує посередній рівень освіти владної верхівки УРСР, незважаючи на те, що більшість її представників закінчили вузи. Навіть перші особи номенклатурної ієрархії - члени політбюро ЦК КП(б)У - відзначалися низькою грамотністю та слабкою теоретичною підготовкою. Протягом повоєнних років центральна еліта СРСР намагалася вирішити цю проблему за допомогою мережі партшкіл та курсів, оформлених у 1946 р. в цілісну систему партійної освіти. Але її орієнтація, перш за все, на ідеологічну підготовку керівних кадрів та надання лише мінімуму знань з основних суспільних і гуманітарних дисциплін не сприяла якісному підвищенню освіченості еліти.

Відзначається наявність серед керівництва УРСР 1945-1953 рр. двох основних культурних типів: 1) “малокультурний виходець з простого народу” та 2) “висококультурний представник радянської інтелігенції”. Характерними рисами першого типу були грубість у відносинах з підлеглими чи навіть рівними; широке вживання вульгарних виразів; байдужість до літератури, музики, живопису. Такі діячі становили значну частину серед вихідців з партійно-радянської бюрократії та військового керівництва. Другий тип відзначав тих діячів, що потрапили до владної еліти з лав творчої інтелігенції. Примітними рисами цих людей було чуйне та уважне ставлення до людей (за певними виключеннями), висока культура мовлення, активна творча діяльність та зацікавленість духовними цінностями. Освітньо-культурні рівні більшості представників партійно-радянської бюрократії та творчої еліти різко контрастували, що викликало відчуження та тертя між ними.

Перший підрозділ четвертого розділу “Особливості функціонування владної верхівки УРСР у 1945-1953 роках” має назву “Cфера повноважень номенклатурної еліти Радянської України”. У ньому підкреслюється, що основні завдання та напрямки діяльності республіканської верхівки визначалися як загальними функціями регіональної еліти в суспільстві, так і конкретно-історичними обставинами розвитку Радянської України протягом повоєнних років. Відтак пріоритетними задачами керівництва УРСР були 1) відновлення довоєнної системи управління; 2) ліквідація післявоєнної розрухи та налагодження економічного життя; 3) радянізація новоприєднаних західноукраїнських земель та придушення у них націоналістичного руху. Всередині номенклатурної еліти існував своєрідний поділ праці: кожен елемент владного механізму здійснював керівництво певною сферою суспільства. Відповідно до місця у цій системі вимальовуються і групи всередині номенклатурної еліти: партійно-радянська еліта (політичне ядро всієї верхівки, відповідальне за реалізацію політичної, економічної та культурної політики в республіці), керівництво силових структур (відповідальні за здійснення репресивно-каральної функції) та керівництво громадських об'єднань (допоміжні, відповідальні за відносно невеликі ділянки управлінської роботи).

Українська верхівка мала певну автономність щодо вирішення питань внутрішнього життя УРСР. Однак вона була зумовлена не чітко визначеними правовими нормами, що регламентували відносини республіки із союзним центром (такими, як конституції СРСР та УРСР), а технічною неможливістю Центру безпосередньо управляти Україною та контролювати всі дії місцевих керівників. Тож головною перешкодою тоталітарного режиму був не спротив місцевих чиновників, не намагання республіканських структур відстояти свою автономію, а об'єктивні реалії функціонування управлінської системи, які й визначили невеликий, але дійсний рівень автономії УРСР у складі Радянського Союзу.

Другий підрозділ “Привілеї та пільги керівної верстви УРСР” відзначає, що верхівка Радянської України користувалася не окремими пільгами чи видами забезпечення, а цілісною системою переваг, що задовольняла практично всі потреби людини. Вона включала у себе грошові виплати (офіційну зарплату, додаткові виплати та персональні оклади), матеріальне утримання (продуктове та товарне), виділення житла, надання транспорту та засобів зв'язку, соціально-побутове обслуговування (медицина, санаторії, бронювання місць до культурних закладів тощо). За грошовим забезпеченням, розрив рівня життя еліти та народних мас становив 10-20 разів; за продовольчим та промтоварним постачанням - 10-30 разів. Обчислити ж загальну суму отримуваних керівниками республіки грошей, матеріальних благ та послуг вкрай важко, оскільки вони не афішувалися.

Окрему категорію складали юридичні привілеї. Норма про “подвійну відповідальність” комуністів вимагала для арешту керівника дозволу його партійного комітету (тобто ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б)). Тож судове переслідування загрожувало лише тим представникам еліти, що потрапляли в опалу до своїх патронів.

Третій підрозділ “Номенклатура в системі влади повоєнної України” констатує, що номенклатура була одним з головних інститутів, що забезпечував функціонування системи управління СРСР взагалі та УРСР зокрема. Спростовується поширена теза про виключно партійний характер цієї інституції: номенклатурний механізм розстановки керівних кадрів протягом 1945-1953 рр. використовували міністерства та комсомольські комітети, окремі факти дозволяють припускати існування профспілкової номенклатури. Хоча лише до списків парторганів входили керівні кадри всіх галузей управління.

Така система мала серйозні недоліки та функціональні обмеження. Партійні комітети, що формували номенклатурні кадри, не мали змоги здійснювати ретельний добір та контроль над такою чисельною групою управлінців. Тому досить часто кандидатури на керівні посади пропонувалися відомствами або місцевими органами влади, тоді як партійні органи виконували “паперову” роботу. Окремі ключові посади серед керівної верхівки постійно перебували в полі зору управлінь та відділів кадрів парткомів, але не абсолютна більшість. Тому той факт, що практично всі керівні посади в управлінському апараті УРСР входили до номенклатури ЦК ВКП(б), ще не означає повної залежності української верхівки від союзного центру. Одним з тих факторів, що послаблювали залежність еліти УРСР від Кремля, була функціональна обмеженість номенклатурної системи.

еліта керівний інтелігенція передовик

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У дисертаційній роботі вперше у вітчизняній історіографії було здійснено комплексний аналіз керівної верстви УРСР другої половини 1940-х - початку 1950-х років із застосуванням здобутків теорії еліти.

Виходячи з визначення політичної еліти як групи діячів, що приймає стратегічні рішення для держави та має інструменти для їх реалізації, до владної верхівки УРСР 1945-1953 рр. у дослідженні зараховуються керівні діячі ЦК КП(б)У, Верховної Ради, Раднаркому та Верховного Суду УРСР, військова еліта, голови найбільших громадських об'єднань республіки, регіональне керівництво. В цілому, чисельність номенклатурної еліти Радянської України протягом повоєнних років оцінюється у близько 175-185 осіб.

Становлення цієї верстви, що управляла УРСР протягом 1945-1953 рр., відбувалося у складних та неоднозначних умовах кінця 1930-х - першої половини 1940-х рр. Воно пройшло три етапи:

1) 1938 - середина 1941 рр. - відновлення республіканської верхівки після масових репресій кінця 1930-х рр.;

2) середина 1941-1943 рр. - загибель частини керівників; залучення до роботи в державних структурах представників національної інтелігенції; поділ вцілілої верхівки на три частини, що були інкорпоровані до загальносоюзного владного механізму;

3) 1944 - середина 1945 рр. - відновлення єдиного республіканського субцентру та повернення до принципів кадрової політики 1930-х рр.

Протягом всього періоду становлення керівної верхівки післявоєнної УРСР основним соціальним резервом, з якого поповнювався її склад, були професійні управлінці партійного, радянського, комсомольського та профспілкового апаратів та військового командування. Окремі діячі потрапляли до еліти з лав творчої інтелігенції та робітничо-селянської аристократії, однак органічною складовою істеблішменту вони так і не стали. Їх залучення переслідувало мету створити образ радянської влади як влади кращих представників народу та замаскувати її справжню природу. Ці факти дають змогу кваліфікувати владну верхівку Радянської України як регіональну еліту тоталітарного спрямування, для якої є властивими унітарність за складом та політичними орієнтаціями, закриті механізми формування, провідна роль державних інституцій у відборі нових членів.