Політична цензура в УРСР у 20-30-ті рр. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М. П. ДРАГОМАНОВА

УДК 94(477):351.751.5"1920/1930"

Політична цензура в УРСР у 20-30-ті рр. ХХ ст.

07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Стоян Тетяна Андріївна

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії та філософії історії Інституту філософської освіти і науки Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант

доктор історичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

Дробот Іван Іванович,

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, Інститут філософської освіти і науки, директор, завідувач кафедри історії та філософії історії.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

Даниленко Віктор Михайлович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу історії України другої половини ХХ ст.;

доктор історичних наук, професор

Васильчук Володимир Миколайович,

Київський національний лінгвістичний університет, завідувач відділу аспірантури та докторантури;

доктор історичних наук, професор

Дорошко Микола Савович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри країнознавства Інституту міжнародних відносин.

Захист відбудеться "17" вересня 2010 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.053.02 у Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий " 13 " серпня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М.А.Журба

цензура література марксистський

Анотації

Стоян Т.А.Політична цензура в УРСР у 20- 30-ті рр. ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія України. - Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. - Київ, 2010.

Дисертаційне дослідження присвячене історії становлення і функціонування системи партійно-радянських органів політичної цензури в роки НЕПу та соціалістичної реконструкції соціально-економічних відносин у 30-х роках.

Системно досліджено політично-ідеологічні функції номенклатури органів партійно-радянської цензури, діяльність структурних підрозділів НКО УСРР (Головполітосвіти, Державного науково-методологічного комітету, Науково-педагогічного комітету Головсоцвиху), з'ясовано основні етапи створення та розвитку Центрального управління у справах друку, Укрголовліту, виявлено спільні й відмінні ознаки марксистської та літературної критики, використання їх у якості методу системно-функціональної цензури творчого літературно-художнього процесу, виявлено ідеологічні мотиви появи феномену «соціального замовлення», самокритики - індивідуальної форми самоцензури серед письменників. Розкрито специфіку системного підпорядкування науково-історичних установ та пошукової діяльності учених-істориків органам радянської політичної цензури.

Ключові слова: політична цензура, партійно-радянська система цензури, Українська РСР, Головліт, література, мистецтво, преса, радіомовлення, історична наука.

Стоян Т.А. Политическая цензура в УССР в 20-30-е гг. ХХ ст. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Национальный педагогический университет имени М.П. Драгоманова. - Киев, 2010.

Диссертационное исследование посвящено изучению истории становления и функционирования системы партийно-советской политической цензуры в годы НЭПа и социалистической реконструкции социально-экономических отношений в 30-е годы. Шесть разделов диссертации отражают ее структуру, обусловленную целью, научными задачами и спецификой самой проблемы. В первом разделе определены концептуальные и тематические приоритеты историографии, уровень научной разработки темы, осуществлено классификацию источников. Рассмотрены основные организационно-функциональные направления деятельности органов цензуры: партийное руководство ее системой, создание Центрального комитета по делам печати, формирование системы главлитовской цензуры в Украине, идеологическое подчинение структурных подразделений Наркомпроса УССР - Главного управления политического просвещения, Государственного Научно-методологического комитета, Научно-педагогического комитета Главсоцвоса, изучен персональный состав, образовательный уровень и полномочия номенклатуры цензурных учреждений. Основную часть диссертационной работы составляет анализ деятельности органов политической цензуры в духовной сфере: особенности осуществления идеологического контроля за литературным творчеством советских писателей, личное вмешательство партийной номенклатуры в литературные дела, насаждение теории и практики марксистской критики с целью политической унификации идейных и содержательно-смысловых направлений литературы, использование профессиональной литературной критики для внедрения метода социалистического реализма и обоснования целесообразности использования «социального заказа». Показано развитие политического ритуала самокритики - этой скрытой формы индивидуальной самоцензуры. Обращено внимание на сочетание конфискации книг и политически мотивированного отказа в их издании органами цензуры.

Системное изучение институционных задач и полномочий советской киноцензуры, специфики осуществления идеологического контроля за театральным и образовательным искусством отражает использование междисциплинарного подхода. Методы работы цензоров были идентичны, поскольку Главлит и Главрепертком отслеживали идейное содержание сценария, сюжетных линий, их соответствие принципам и задачам соцреализма. Эти аспекты являются определенным новшеством в украинской историографии истории политической цензуры. К инновационному подходу следует также отнести комплексное исследование деятельности подцензурных средств массовой информации - периодической печати, РАТАУ, общественно-политического и художественного радиовещания, привлечение оригинальных источников - радиопрограмм, бюллетеней телеграфных агентств.

Впервые предметом исследования становится историческая наука, но не в качестве ее институционного и концептуально-содержательного развития, а с точки зрения подцензурной отрасли интеллектуальной жизни общества. Выделены четыре главные проблемы: определение советской цензурой приемлемых для нее тематических приоритетов изучения истории, группирование историков-марксистов вокруг научно-исследовательских центров, формирование единой марксистской парадигмы исследования социально-экономической и политической истории Украины, интеллектуальная блокада и физическая изоляция ученых-историков путем политических преследований и репрессий.

Обобщающий вывод заключается в том, что относительно либеральные формы политически-идеологической цензуры в 1920-е годы, особенно в сфере театральной жизни, кино и изобразительного искусства превратились в систему сплошного и постоянного контроля над деятельностью творческой интеллигенции в 1930-е годы. Пересмотру и политическому редактированию подлежали произведения художественной литературы дореволюционных и советских авторов.

Ключевые слова: политическая цензура, партийно-советская система цензуры, Украинская ССР, Главлит, литература, искусство, пресса, радиовещание, историческая наука.

Stoyan T.A. Political censorship in Ukraine in the 20- 30th of the 20th century. - Manuscript.

The thesis for a Doctor's scientific degree in historical sciences, speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - National M.P.Dragomanov Pedagogical University. - Kyiv, 2010.

The thesis is devoted to the history of foundation and functioning of the party-soviet organs system of political censorship during the years of the new economic policy and socialist reconstruction of social-economic relations in 1930th.

The politically-ideological functions of nomenclature bodies of Party and Soviet censorship, the activities of structural divisions of the People's Commissariat of Education of the Ukrainian Soviet Socialist Republic (State scientifically-methodological committee, Scientifically-pedagogical committee) have been systemically investigated; the basic stages of creation and development of the Central Administration of Press, Ukrgolovlit have been studied; common and distinctive signs of Marxist and literary criticism, using them as a method of systemic and functional censorship of creative literary and artistic process have been revealed; the ideological motives of the emergence of the phenomenon of `'social order'', self-criticism - the individual form of self-censorship among writers - have been identified. The specificity of the systemic subordination of research institutions and historians research activities by the Soviet political censorship have been treated.

Key words: political censorship, the Party-Soviet system of censorship, the Ukrainian Soviet Socialist Republic, Golovlit, literature, art, press, broadcasting, historical science.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Історія людської цивілізації - суперечливий і тривалий пошук оптимальних форм взаємин влади і народу, функціонування авторитарних та тоталітарних режимів, становлення демократичних інститутів суспільного розвитку, громадянських прав і свобод, захисту людської гідності, збереження морально-етичних, культурно-духовних цінностей етнонаціональних груп. Формування державних інститутів завжди супроводжувалося актами суспільного протистояння між інтелектуальним середовищем та контрольно-цензурними органами, які зазвичай охороняли політично-ідеологічні основи влади, цілісність її бюрократично-ієрархічної системи, нехтуючи правами й свободами різних соціально-професійних та релігійних груп.

Революційні події першої чверті ХХ ст. виявили намагання позбутися цензури, але політичні партії використовували гасла про свободу слова, друку, зібрань переважно для боротьби за владу, а після її завоювання вдавалися до практики повсякденного ідеологічного нагляду за опонентами та неблагонадійними соціальними групами. Більшовики, здійснивши жовтневий переворот, також обіцяли політичні свободи, але не змогли подолати власних ідеологічних принципів, тому реальну демократію замінили «радянською демократією», а «диктатуру пролетаріату» на диктатуру партії. Монопартійна політична система влади, яка остаточно утвердилася в СРСР на початку 20-х років, означала згортання принципів класичної демократії та утвердження системної політичної цензури. Вона стала складовою частиною політичної системи влади, поглинаючи та підпорядковуючи суспільство, уніфікуючи його розвиток у контексті комуністичних міфологем і догм.

Рівень розвитку демократії, тобто реального функціонування громадянських прав і свобод, є базовим показником цивілізаційної зрілості кожного суспільства. За роки державної незалежності України прийнято чимало постанов і законів про захист прав та основних свобод людини, про стан інформаційної безпеки, про друковані засоби масової інформації, про інформагентства, конституційно забезпечено свободу слова, думок, поглядів і переконань, зберігання, використання та поширення інформації, відтак існує належна нормативно-правова база. Доступ громадян до архівних джерел інформації, особливо пов'язаних з діяльністю радянських спецслужб та архівно-кримінальних справ репресованих, залишається обмеженим, що ускладнює вичерпне висвітлення окремих проблем минулого, хоча «заборона» має морально-етичну складову, тобто належне використання дослідниками вразливих документів і матеріалів. Історичний досвід функціонування політичної цензури в УРСР 1920-1930-х рр., зумовлений системними основами діяльності партійно-радянських органів, має науково-пізнавальне значення, а не суто прикладне, хоча врахування уроків історії у царині інтелектуального та політичного життя суспільства лише сприятиме зміцненню демократії і громадянських свобод.

Історія становлення та функціонування радянської системи політичної цензури фактично не досліджувалася протягом 1917-1991 рр., позаяк партійні органи заперечували факт її існування в СРСР, а, з іншого боку, архівні документи і матеріали були недоступні для дослідників. В Україні ця актуальна проблематика почала активно розроблятися лише протягом останніх десяти років, але її історіографія перебуває на стадії формування концептуальних підходів і тематичних пріоритетів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до тематичного плану науково-дослідної роботи Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова «Дослідження проблем гуманітарних наук» та згідно з науковою проблематикою кафедри історії та філософії історії Інституту філософської освіти і науки «Державницьке, економічне, суспільно-політичне життя та освіта в Україні ХХ-ХХІ ст.». Тему дисертації затверджено Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (протокол №3 від 22 жовтня 2009 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є наукове з'ясування особливостей діяльності партійних і радянських органів політично-ідеологічної цензури в галузі літератури, мистецтва, преси, радіомовлення та історичної науки, виявлення форм, методів та принципів діяльності персональної та інституційної номенклатури, висвітлення проблеми взаємин між суб'єктом та об'єктом цензури, встановлення масштабності нагляду держави за суспільством.

Для досягнення окресленої мети передбачається вирішення конкретних науково-пошукових завдань:

дослідити стан та рівень наукової розробки проблеми, розкрити проблемно-тематичні пріоритети та концептуальні підвалини сучасної вітчизняної і зарубіжної історіографії, запропонувати та реалізувати нові методологічні підходи системного вивчення діяльності партійно-радянської цензури;

розкрити особливості формування органів цензури, їх функції, персональний склад та повноваження номенклатури, становлення організаційної структури Укрголовліту;

показати вплив партійних цензорів на розвиток художньої літератури, виявити теоретичні та організаційно-функціональні принципи здійснення марксистської критики та політичного ритуалу «самокритики»;

висвітлити форми і методи функціонування «репресивної цензури» у видавництвах;

проаналізувати діяльність партійно-радянських органів цензури в радянській кінематографії;

з'ясувати специфіку ідеологічного нагляду за театральним репертуаром та образотворчим мистецтвом;

довести історичний факт системного політичного контролю за періодичною пресою, за діяльністю РАТАУ, розкрити техніку оперативного цензурного нагляду за політичним та художнім радіомовленням;

відстежити формування проблемно-тематичних пріоритетів науково-історичних досліджень та особливості впровадження марксистської парадигми вивчення історії;

з використанням архівних та опублікованих документів показати політично-ідеологічну мотивацію інтелектуально-фізичної ізоляції учених-істориків, драматичні наслідки масових репресій проти них;

спираючись на фактологічний матеріал і теоретичні висновки, подати рекомендації законодавчим та виконавчим органам влади щодо визначення функціональних ознак політично-ідеологічної цензури загалом і її історичного феномену - системи партійно-радянського контролю за друкованим словом та мовленням.

Об'єктом дослідження є партійно-радянська система політичної цензури в Українській РСР.

Предметом дослідження є історія становлення та функціонування організаційних форм політично-ідеологічного контролю за видавництвами, художньою літературою і творчістю письменників, кінематографом, театром, образотворчим мистецтвом, пресою і радіомовленням, історичною наукою в Українській РСР у 1920-1930 рр.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють міжвоєнний період історії становлення і розвитку політичної системи радянської України, починаючи з другої половини 1920 року і до вересня 1939 р. Нижня межа відповідає завершенню війни, остаточному встановленню радянської влади, розгортанню фактичної діяльності Народного комісаріату освіти (Наркомосу) УСРР та формуванню структурних підрозділів радянської цензури, її переходу від військового дискурсу до розширення форм і видів ідеологічного нагляду за суспільним життям. Обрання верхньої межі зумовлено початком Другої світової війни, коли відбулася радикальна зміна в роботі органів політичної цензури, активізація їх військово-політичних пріоритетів.

Географічні межі дослідження відповідають основним етапам адміністративно-територіального поділу УРСР 1920-1930 рр., які впливали на внутрішню організацію роботи органів політичної цензури в суспільстві.

Методологічною основою дисертаційного дослідження є принципи історизму й об'єктивності, основні методи науково-історичного пізнання, сучасні концептуальні підходи до вивчення інтелектуальної та соціально-політичної історії розвитку радянського суспільства.

Методи дослідження. Їх використання віддзеркалює мету та завдання дисертаційного дослідження, зумовлює необхідність застосування міждисциплінарного підходу для забезпечення цілісності структурно-системного аналізу партійно-радянської політичної цензури. В роботі використано загальнонаукові (статичний, динамічний, класифікації, типологізації, описовий, структурно-системний), спеціальні наукові (історичний, хронологічний, порівняльний, проблемно-тематичний, ретроспективний, трансформаційно-генетичний) методи. Кожен з них має властиві межі застосування: статичний та описовий використано для констатації історичного факту системи політичної цензури в УРСР, динамічний і генетичний - для виявлення її структурно-функціональних елементів, класифікації і типологізації - для конструювання аналізу джерел, виокремлення багатовимірних об'єктів та однотипних груп, особливо під час формування структури дисертації, структурно-системний - для з'ясування взаємодії цілого і частин, тобто визначення ролі, місця, номенклатурних повноважень та функцій партійних і радянських органів політичної цензури; історичний, який є універсальним, позаяк спирається одночасно на генетичний, хронологічний та інші методи пізнання, але у конкретному випадку слугує для встановлення феномену системи цензури у 1920- 1930-х рр. в УРСР, порівняльний - для співставлення специфіки не лише двох організаційних форм політичної цензури, а й її функціонування в роки непу та соціалістичної реконструкції, тобто сталінської модернізації соціально-економічних відносини; проблемно-хронологічний - для встановлення закономірностей розвитку органів політичної цензури за умови монопартійної системи влади, ретроспективний - для узагальнення минулого та визначення ризиків і передумов відтворення будь-яких форм цензури.

Наукова новизна дисертаційної роботи зумовлена структурно-системним аналізом історії формування та діяльності партійно-радянських органів цензури в УСРР 20-30-х років, метою, предметом та науковими завданнями дисертаційного дослідження, його змістом, джерелами і теоретичними висновками. Оригінальність дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше в історіографії досліджуються основні етапи створення Центрального управління в справах друку, персональний склад та функціональні повноваження номенклатури партійно-радянських цензорів, з'ясовано спільні і відмінні форми діяльності Головліту УСРР та РСФРР, використано архівні документи і матеріали, які вперше введено до наукового обігу. Чотири базових розділи дисертації присвячено конкретним галузям функціонування політичної цензури, які частково висвітлювалися в окремих кваліфікаційних працях українських дослідників, але спеціально і комплексно не вивчалися: контроль за художньою літературою та ідеологічна уніфікація творчості радянських письменників, здійснення кіноцензури, політичного нагляду за театральним та образотворчим мистецтвом, діяльність підцензурного РАТАУ та особливості радіоцензури, форми і методи впровадження системної ідеологічної цензури історичної науки, уніфікації її проблемно-тематичних пріоритетів та концептуальних основ. У дисертації відтворено методику застосування структурно-системного підходу до вивчення історії політичної цензури в УРСР 20-30-х років. Проблемно-тематично охоплено основні галузі культурного розвитку суспільства, за якими здійснювався системний і послідовний нагляд органів цензури, показано наслідки їх діяльності.

Науково-практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у тому, що вони заповнюють до певної міри інтелектуальну нішу в історіографії проблеми дослідження та політичної історії України ХХ ст., засвідчують реалізацію нових теоретично-методологічних підходів, спонукають істориків та мистецтвознавців до використання міждисциплінарних підходів до вивчення суперечливих явищ та подій соціокультурних відносин у суспільстві. Фактичний матеріал, теоретичні висновки роботи доцільно використовувати при написанні колективних праць з історії держави і права, відносин влади й суспільства, для підготовки спецкурсів для студентів історичних та культурологічних факультетів вищих навчальних закладів, для надання науково-методичних рекомендацій відповідним профільним комітетам Верховної Ради України у зв'язку з розробкою законодавчих актів про свободу слова, друку, авторські права та інформацію.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні теоретично-методологічні положення й результати дисертаційної роботи апробовані на 18 міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових конференціях, симпозіумах, наукових читаннях: ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Историко-культурное наследие Причерноморья: изучение и использование в образовании и туризме» (Ялта, 2008); ІІ Міжнародному симпозіумі «Філологія, історія та культура кримських татар: традиції і сучасність» (Сімферополь, 2008), ІІІ Міжнародній науковій конференції «Національна інтелігенція в історії та культурі України. До 90-ї річниці соборності України» (Вінниця, 2008); Міжнародній науковій конференції «Поетичний світ Ешрефа Шемьї-заде» (до 100-річчя з дня народження) (Сімферополь, 2008); Міжнародній науково-теоретичній конференції «Доба гетьмана І.Мазепи в європейській історії: міфи і реалії» (Київ-Батурин, 2008); Міжнародній інтердисциплінарній науковій конференції «Європа - Польща - Україна: минуле, сучасність, майбутнє» (Умань, 2008); ІV Міжнародній науковій конференції «Знаки питання в історії України: особа і суспільство в історико-культурному просторі» (Ніжин, 2008); ІІ Волинській Міжнароднії історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 90-річчю Житомирського державного університету імені Івана Франка (Житомир, 2009); V Міжнародній науковій конференції «Знаки питання в історії України: Україна на перехресті цивілізацій» (Ніжин, 2009); ІІІ Міжнародній науково-теоретичній конференції «Соціально-політичні та культурні проблеми сучасності» (Сімферополь, 2010); VІ Міжнародній науковій конференції «Ідея національної державності в українському і польському визвольних рухах новітньої доби (кін. ХІХ-ХХ ст.). Історія-історіографія-політологія»(Житомир,2009); ІІІ Загальноукраїнській науково-практичній конференції «Актуальні проблеми етнополітичної і соціально-економічної історії та культури Криму. 100 років зі дня депортації кримсько-татарського народу» ( Сімферополь, 2009); ХІІ Запорізьких єврейських читаннях (Запоріжжя, 2008); ІІ міжвузівській науково-практичній конференції «Кримські діалоги: культура, мистецтво, освіта (Сімферополь, 2007); І міжвузівській науково-практичній конференції «Соціально-політичні та культурні проблеми сучасності» (Сімферополь, 2008); ІХ Таврійських наукових читаннях (Сімферополь,2008); ІІ міжвузівській науково-практичній конференції «Соціально-політичні та культурні проблеми сучасності» (Сімферополь, 2009); ХХ Таврійських наукових читаннях (Сімферополь, 2009), а також щорічних наукових конференціях викладачів Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова.

Публікації. Матеріали дисертаційного дослідження опубліковані в індивідуальній монографії загальним обсягом 27,8 друк. арк., у 23 одноосібних наукових статтях у фахових виданнях України.

Структура роботи. Дисертацію побудовано відповідно до мети та завдань наукового дослідження з урахуванням усіх вимог, що ставляться до робіт такого типу. Робота складається зі вступу, шести розділів (21 підрозділ), висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить 473 сторінки, з яких 398 сторінок основного тексту. Список використаних джерел та літератури налічує 901 найменування.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі зазначено актуальність дисертаційного дослідження, встановлено його зв'язок з науковими та освітніми державними програмами, з'ясовано мету, об'єкт і предмет, основні завдання й хронологічні межі, методологію системного вивчення обраної теми, визначено теоретичну та проблемно-фактологічну новизну, подано інформацію про апробацію результатів кваліфікаційного дослідження.

У першому розділі «Історіографія, джерела та методологія дослідження» проаналізовано науково-історичну, політологічну та культурологічну літературу, встановлено стан та рівень наукової розробки проблеми, здійснено тематичну класифікацію джерел, визначено їх репрезентативність та конкретні методологічні прийоми вирішення поставлених завдань. Висвітлено концептуальні особливості та проблемно-тематичні пріоритети радянської, західної, у тому числі української діаспорної, сучасної історіографії.

Радянська історична наука, яка не вивчала системи політичної цензури, не дає підстав для умовної періодизації історіографічного дискурсу, позаяк не залишала жодної індивідуальної та колективної монографії, хоча досліджувала розвиток культури, освіти, формування інтелігенції. У 20-30-х роках виходили статті та брошури партійно-радянської номенклатури, у яких висвітлювалися факти цензурування духовного життя суспільства. Їх авторами були переважно номенклатурні працівники партійних органів -А.Хвиля, Є.Гірчак, М.Скрипник, М.Кіллєрог, М.Попов, П.Лєбедєв-Полянський, О.Стецький, М.Бухарін, Й.Сталін, П.Керженцев, Б.Волін. Вони обґрунтували ідеологічні принципи функціонування радянської системи політичної цензури, але не розкрили основних етапів становлення самої системи партійно-радянської цензури, будучи її безпосередніми творцями. Конкретне застосування методів та прийомів політично-ідеологічного нагляду розкривають літературно-критичні статті штатних політредакторів та «літературних критиків» того періоду - Ф.Якубовського, В.Сухино-Хоменко, С.Щупака, М.Доленго, В.Десняка, О.Селівановського, Є.Кирилюк, Л.Авербаха, П.Коган та інших, у яких фактично зафіксовано ідеологію політичної цензури в галузі мистецтва, обгрунтовано феномен «соціального замовлення», політичну доцільність критики та самокритики в літературному процесі. Їхні статті та брошури належать до історіографічних джерел, оскільки предметно доводять функціонування радянської цензури, але за змістом та формою віддзеркалюють політологічну літературу 20-30-х років.

В історіографії 50-80-х років необхідно виділити пожвавлення наукового інтересу до вивчення радянської інтелігенції та національно-культурного розвитку, однак у монографіях А.Санцевича, Н.Комаренко, Ю.Курносова, Г.Шевчука, Г.Касьянова, В.Селунської, Л.Смолякова, Л.Іванової, В.Соскіна діяльність політичної цензури не досліджувалася, тому що вона належала до забороненої тематики. Перші статті про цензуру з'явилися на сторінках радянської преси наприкінці 80-х років, але вони стосувалися кордонів горбачовської «гласності» та «перебудови».

Західні політологи та культурологи розробляли проблему становлення та функціонування радянської політичної цензури давно. Вона представлена працями Г.Свейза, Р.Фаррела, М.Денвьорста, М.Слоніма, Р.Грюбеля, Д.Мейса, в яких досліджувалися особливості цензурно-ідеологічного контролю за літературним процесом у СРСР, діяльність творчих спілок та окремих письменників за умови цензури. Концептуально їхні праці уособлюють поширену на Заході теорію тоталітаризму щодо вивчення радянської політичної системи, але у будь-якому випадку необхідно визнати незаперечний факт - вони були першими дослідниками цензури, хоча їм бракувало архівних джерел.

Сучасна українська та російська історіографія історії формування та розвитку партійно-радянської системи політичної цензури 20-30-х років почала формуватися одразу після розпаду СРСР у 1991 р. Їм притаманні деідеологізація, методологічний плюралізм, розмаїття проблемно-тематичних напрямів, наявність розсекречених документів і матеріалів колишніх органів ідеологічної цензури. Створенням документованої історії становлення та функціонування Головліту, радіоцензури займається російська дослідниця Т.Горяєва, спираючись на центральні московські архівні фонди. Вона захистила докторську дисертацію, опублікувала кілька монографій та упорядкувала збірники документів. Її праці вирізняються теоретичним консерватизмом, успадкованим від радянської історіографічної традиції, тому пріоритетною для неї є організаційна структура державного органу. Функціональний зв'язок інституційного та культурно-мистецького аспектів діяльності органів політичної цензури є типовим для праць російських учених Д.Бабиченка, А.Блюма, Г.Єрмолаєва, Л.Максименкова, Б.Соколова, В.Шенталінського, у яких висвітлюється світоглядний, концептуальний, деструктивно-ідеологічний вплив цензури на розвиток мистецтва, літератури та особисте життя окремих письменників.

Західна політологія та культурологія 90-х років ХХ - початку ХХI ст. досить успішно інтегрувалася на історіографічний простір колишніх радянських республік, виконуючи спільні науково-дослідні проекти. Авторитетними дослідниками розвитку культури сталінської епохи є Ш.Плаггенборг, Д.Байрау, К.Аймермахер, Г.Горцка, М.Вайскопф, які торкаються фактологічних питань діяльності політичної цензури в галузі літератури, освіти, мистецтва.

Українські історики почали вивчати радянську систему ідеологічної цензури наприкінці 90-х років, на що вказують перші розвідки С.Білоконя, В.Масненка, Ю.Шаповала, В.Ченцова. До праць, у яких її діяльність висвітлюється опосередковано, слід віднести ґрунтовні монографії В.Васильчука, М.Виговського, М.Кузьменка, В.Марочка, В.Масненка, М.Поповича, О.Рубльова, О.Удода, В.Тельвака, О.Фролова, О.Юркової. Документальна історія політичного переслідування режисера О.Довженка простежується в книгах О.Безручка, автор яких використав маловідомі архівні документи про діяльність кіномитця.

До кваліфікаційних праць з історії політичної цензури в Україні слід віднести кандидатські дисертації О.Каракоз про ідеологічний нагляд за бібліотеками В.Бабюха про політичну цензуру в УРСР 20-30-х років, Н.Годун про цензурування культурно-освітніх установ у 1928-1938 рр., докторську дисертацію О.Федотової про контроль органів цензури за друкованими виданнями у 1917-1990 рр. За кількістю захищених дисертацій українські дослідники поступово наближаються до російських, хоча розпочали займатися на десять років пізніше від них. Радянська система політичної цензури, яка мала уніфіковані структуру та ідеологічні принципи функціонування, становить спільний предмет дослідження для них, але його розгляд відбувається окремо - на матеріалах УРСР та РСФРР. Українська історіографія має лише дві монографії з історії цензури - О.Федотової, Т.Стоян, а російська - близько 20. У Росії захищено низку дисертаційних праць, які залучено до роботи, але вони стосуються діяльності органів політичної цензури на території РСФРР. Для українських істориків є три організаційно-функціональних пріоритети діяльності радянської системи цензури: створення Головліту, ідеологічний контроль за бібліотечними фондами та друкованими виданнями. Однак, судячи з історіографічної праці Г.М.Васильчука, історики поки що не написали узагальнюючих праць з історіографії проблеми. Залишаються недослідженими ключові галузі духовного та мистецького життя суспільства, в яких деструктивний і руйнівний вплив ідеологічної цензури був колосальним. В окремих дисертаціях ототожнюються історіографічні джерела з класичними - архівними документами, періодикою тощо. Майже в кожному дисертаційному дослідженні проголошується системний підхід, але в процесі роботи над джерелами обирається елементарний проблемно-хронологічний метод. Суперечливим є також обґрунтування так званої першості в історіографії тієї чи іншої проблеми, оскільки існують кваліфікаційні праці про контроль за видавництвами, пресою, відтак новизною має вирізнятися справжнє застосування структурно-системного і міждисциплінарного підходу, без якого складно досягти вичерпного висвітлення феномену партійно-радянської системи політичної цензури. Дослідження М.Дорошка з історії функціонування партійної номенклатури засвідчують історичний факт взаємодії партійних та радянських органів влади в контексті спільного впливу на суспільство, тому системний принцип дослідження цензури є правильним і необхідним. Наукові доробки В.М.Даниленка також присвячено висвітленню історії органів цензури в контексті вивчення масового терору проти інтелігенції, номенклатури Наркомосу УСРР

Враховуючи мету та основні завдання нашої дисертаційної роботи, здійснено прикладну класифікацію джерел з точки зору основних носіїв інформації про політично-ідеологічну систему цензури в УРСР 20-30-х років. Вона не мала самостійного виконавського органу влади, а її структурні підрозділи діяли в партійних, радянських, громадських установах, тому навіть на стадії структурування джерельної бази системний аналіз становив невід'ємну теоретично-методологічну основу. Зазначено, що у працях українського джерелознавця В.Підгаєцького важливим моментом є застосування таких аналітичних методів, які б максимально розкрили інформаційні можливості джерел про соціальну систему.

Формування організаційної структури політичної цензури досліджувалося на документах і матеріалах архівних фондів радянських та партійних органів влади, державних та кооперативних видавництв, творчих спілок. В архівному фонді Народного комісаріату освіти УСРР, що зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України, ф.166) виявлено та використано документи про діяльність Головліту, Головреперткому, науково- методологічних комітетів, особові справи номенклатурних цензорів, політредакторів та штатних політрецензентів. За формою документи є доволі ідентичними (доповідні записки, протоколи, службове листування, акти обстеження, візи-дозволи на друк, рецензії на рукописи, посвідчення редакторів, проекти постанов, положення, інструкції тощо), але їх змістова складова має надзвичайну науково-пізнавальну цінність. Окремого архівного фонду Головліту не було, хоча збереглися документи Комітету у справах друку при Раднаркомі УСРР (ф.555), який можна вважати відносно самостійною установою радянської цензури. Дослідження базується на архівних документах Уповноваженого комісії сприяння вченим при РНК УСРР (ф.331), Народного комісаріату Робітничо-селянської інспекції УСРР (ф.539), які розкривають взаємини влади та інтелігенції, стан контрольно-ревізійних органів влади. Об'єктом і суб'єктом політичної цензури одночасно було Всеукраїнське видавниче об'єднання України (ф.177), в архівному фонді якого вдалося знайти циркуляри Головліту, інструкції для його уповноважених, функції політредакторів, рецензії на рукописи книг та посібників, списки штатних рецензентів. У фонді Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК, ф.1), крім проектів та текстів постанов, знайдено бюлетені РАТАУ, Іноратау, Комерційно-телеграфного агентства (КТА), які залучено до наукового обігу вперше.

Діяльність партійних політично-ідеологічних структур з цензорськими функціями висвітлюють документи ЦК КП(б)У (ф.1, опис 20), політбюро ЦК КП(б)У (ф.1, опис 6), матеріали «Особої папки» (ф.1, опис 16), персональні справи партноменклатури (ф.39), які зосереджені в Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України). Системно вони охоплюють оргбюро, політбюро ЦК КП(б)У, відділ друку, агітпропу, культпропу ЦК партії, але за формою дещо вирізняються від радянських установ. У фондах партійних структур збереглися доповідні записки та звіти Центрального управління у справах друку (ЦУД), Укрголовліту, листування партійних і радянських цензорів, стенограми партійних нарад з проблем розвитку літератури, історичної науки, мистецтва, які проводив А.Хвиля. На основі протоколів та інших документів вдалося простежити персональний склад українських політцензорів.

Системний та міждисциплінарний підхід до вивчення політцензури спонукав залучення документів та матеріалів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтв України (ЦДАМЛМ України). Переглянуто фонди Українського кооперативного видавництва «Рух» (ф.577), Державного видавництва «Художня література» (ф.584), Всеукраїнського художнього видавництва Асоціації художників Червоної України (АХЧУ, ф.578), Центральної ради товариства друзів радянського фото-кіно (ТДРФК, ф.332). В дисертації використано розпорядження Головліту, протоколи засідань правлінь державних видавництв, особливо художньо-радакційних, політичних та художньо-виробничих нарад при них, стенограми та резолюції переглядових пленумів ТДРФК, які вперше залучено до наукового обігу. Для співставлення двох організаційних структур політичної цензури в УРСР та РСФРР досліджувалися архівні фонди Наркомосу РСФРР (ф.А-2306), а також Комітету сприяння ученим при РНК СРСР (ф.4737), які зосереджені в Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ).

Постанови, декрети, положення, інструкції, ухвалені ВУЦВК та РНК УСРР, опубліковані в офіційному періодичному виданні - «Збірнику узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України». Подібні видання стосувалися РСФРР та СРСР, які долучено до джерельної бази дисертаційного дослідження. Інформація про репертуар театрів, про структурні зміни кадрового складу Головліту, Головреперткому України зосереджена на сторінках «Бюлетеня НКО УСРР», «Збірника наказів Народного комісаріату освіти».

Періодична преса (газети та журнали) була об'єктом цензури, але вона зафіксувала її повсякденну діяльність через публікацію викривальних статей номенклатурних цензорів, розміщення звітів про судові процеси над українською творчою інтелігенцією, інформацію про партійні чистки та репресії. Траплялися замовні рецензії на книги, фільми, театральні постановки, які становлять важливе джерело для вивчення історії функціонування політично-ідеологічної цензури. На сторінках часописів «Критика», «На литературном посту», «Печать и революция» «На литературном фронте», «Червоний шлях», «Літопис революції», «Життя і Революція», «Більшовик України», «За марксо-ленінську критику» друкувалися статті про «соціальне замовлення», літературно-критичні публікації, художні твори та рецензії на них. Партноменклатурні посадовці реагували на вихід того чи іншого твору, розміщуючи критичні відгуки на сторінках газет - «Правда», «Известия», «Літературна газета», «Комуніст», «Комсомолець України» та ін. Особливості радіоцензури досліджуються на основі текстологічного вивчення радіопрограм, які у 20-х роках друкувалися безсистемно на сторінках бюлетенів «Радио для всех», «Новости радио», а протягом 30-х років їх видавали окремими брошурами. Цінна інформація про діяльність цензури в галузі політичного та художнього радіомовлення відклалася в журналах «Радіо», «Критика», «Театр»; газетах «Соціалістичний зв'язок», «Культура і побут» (додаток до «Вістей ВУЦВК»).

Збірники документів, які видавалися за радянської доби, за деяким винятком, є непридатними для дослідження історії політичної цензури, позаяк їх упорядники діяли за принципом «самоцензури». В дисертації максимально вичерпно використано матеріали документальних видань, підготовлених російськими дослідниками із колекцій розсекречених архівних фондів Російської Федерації. Вони висвітлюють специфіку застосування індивідуальних та колективних форм політично-ідеологічного нагляду за діяльністю відомих митців - М.Булгакова, С.Єсєніна, В.Мейерхольда, О.Мандельштама, Д.Шостаковича та інших, розкривають організаційну структуру головлітівської цензури в СРСР. У дисертації використано близько 30 збірників документів, опублікованих протягом 90-х років ХХ - першого десятиріччя ХХI ст., в яких висвітлюється підцензурність літератури, кінематографії, радіомовлення, театру, діяльності творчих спілок та конкретних митців. Вони укладені документами, які зберігаються у фондах центральних архівів Москви, дозволяють простежити особистий вплив Й.Сталіна на літературно-мистецьке життя країни.

Вибудовуючи методологію дослідження, яка є складовою частиною кваліфікаційної роботи, автор обрала не абстрактний і декларативний підхід до основних методів історичних досліджень, а суто прикладний. Обравши структурно-системний підхід в якості основної парадигми дослідження проблеми, було свідомо усунено будь-які елементи класово-формаційного теоретичного дискурсу, які ще подекуди зустрічаються в роботах російських колег, зосередившись на міждисциплінарних аспектах функціонування системи політичної цензури. Специфіка теми вимагала, крім структурно-системного аналізу, послідовного застосування проблемно-хронологічного, історично-генетичного та історично-порівняльного методів до конкретних явищ та процесів. Деякі дослідники, проголошуючи принцип цілісності та системності дослідження цензури, згодом обмежуються класичним застосуванням проблемно-тематичного аналізу подій в хронологічній послідовності. Наприклад, О.Федотова, конструюючи методологічні принципи монографічного дослідження, слушно виокремлює радянську цензуру в ролі підсистеми політичної системи суспільства. Концептуальний посил стосовно «підсистеми» та «системи» є логічним, але з позиції історизму маємо говорити про наявність двох організаційно-функціональних підсистем єдиного цілого - партійних та радянських органів цензури. Кожна з них мала власну виконавську вертикаль, вирізняючись статусом та повноваженнями, однак тісно взаємодіяли, тому, крім багатогалузевого цензорського нагляду, додався і функціональний, що зайвий раз доводить правильність вибору системного підходу.

Методологія науково-історичного дослідження - це не абстрактний вибір тієї чи іншої парадигми, а конкретне здійснення типологізації та класифікації джерел з метою максимального вилучення інформації, її структурування за проблемним чи хронологічним принципом, долучаючи інші методи, щоб досягти вичерпних знань про об'єкт та суб'єкт дослідження.

Отже, історіографічний аналіз наукової літератури свідчить про те, що історія радянської політичної цензури в Україні 20-30-х років почала досліджуватися нещодавно, тому кваліфікаційні й монографічні праці вирізняються фактологічними пріоритетами та концептуальними підходами, а багато напрямів залишається поза увагою істориків.

У другому розділі «Формування та розвиток системи партійно-радянської політичної цензури» розглядається п'ять її основних складових: партійне управління цензурою, організаційна структура та функції ЦУДу, ідеологічне спрямування роботи методологічних комітетів НКО УСРР, створення та еволюція Головліту, номенклатурне забезпечення органів партійно-радянської цензури.

Науково-документально доведено історичний факт того, що саме політбюро ЦК РКП(б) було ініціатором заснування органів політичної цензури, ідеологічні та функціональні принципи якої розробляли Л.Троцький, М.Бухарін, Й.Сталін, П.Лєбедєв-Полянський, П.Керженцев, О.Стецький, О.Щербаков та інші партноменклатурники. Системне партійне забезпечення здійснювалося шляхом видання постанов про пресу, літературу, театр, кіно, радіо, а оперативне регулювання через діяльність політбюро, агітпропу, культпропу, відділу преси. Вони самостійно виконували функції цензурних органів, займаючись ідеологічною уніфікацією літературного та культурно-мистецького життя. Партійні органи контролювали роботу радянських установ цензури, заслуховуючи звіти Головліту, призначаючи його начальників, директорів видавництв, коригуючи видавничі плани та здійснюючи загальний нагляд за ними. Профілактично-уніфікаторська роль партійного керівництва полягала в тому, щоб марксистська методологічно-світоглядна установка проникла в літературний процес, а висвітлення національно-культурного життя суспільства відбувалося під кутом інтернаціоналізму та соцреалізму.

Висвітлено становлення та повноваження першої радянської установи в УСРР з виразними інституційними ознаками політцензури. На початку 20-х років. ЦУД та сектор політконтролю ДПУ УСРР представляли дві ланки єдиної системи цензури в Україні. Положення про ЦУД з'явилося 29 серпня 1922 р. в газеті «Вісті ВУЦВК», яке запозичило організаційні та функціональні принципи діяльності Головліту РСФРР. ЦУД, очолюваний у 1922-1923 рр. І.Куликом, мав штатних політредакторів, інспекторів митного контролю, літературний, організаційний та контрольний відділи. Він об'єднував роботу усіх видів політичного контролю над видавництвами, займався переглядом усіх книжкових фондів у книгарнях і бібліотеках, пильнував за надходженням іноземної літератури в УСРР. Представляючи радянську форму політичної цензури, ЦУД разом з ДПУ та ЦК КП(б)У забезпечували «ідеологічну диктатуру панівного класу», протистояли в умовах НЕПу «ідеологічному наступу буржуазії». Центральний апарат та його губернські управління видавали дозволи на друк літератури. Висвітлюється діяльність губернських управлінь ЦУДу, повноваження їхніх керівників та політредакторів, зв'язок з партійними органами. Зазначено, що активна цензорська робота ЦУД тривала до 1925 р. включно, а протягом двох наступних років він розділяв контрольно-наглядові функції з ДВОУ та Наркомосом УСРР. 22 березня 1928 р. Раднарком УСРР видав «Положення про Комітет у справах друку Народного комісаріату торгівлі УСРР», перетворивши його на технічний апарат з регулювання діяльності видавництв. Він втратив повноваження цензора, навіть став об'єктом ідеологічного нагляду. У 1929 р. його підпорядкували безпосередньо Раднаркому УСРР, зобов'язавши стежити за роботою приватних видавництв, взаємодіючи з Головлітом через постійного представника.

Висвітлено повноваження та завдання Головного управління політичної освіти, Державного науково-методологічного комітету (ДНМК), Науково-педагогічного комітету Головного управління соціального виховання. Головполітосвіта, яка виникла разом з наркоматом освіти у 1919 р., поєднувала систему освіти з агітаційно-пропагандистськими завданнями партії, а її структурні підрозділи (методологічний відділ, ВУФКУ, відділ мистецтв) виконували контрольно-ідеологічну функцію, займалися вилученням «шкідливої» літератури. Завданням ДНМК було впровадження єдиного методу навчання та виховання в усіх навчальних закладах на принципах марксизму. Установа мала власних штатних рецензентів. Наукпедком також рецензував посібники та хрестоматії, видавав дозволи на їх друкування, здійснював функції «державної методології», розробляв та поширював ідеологеми соціальної поведінки й принципи виховання комуністичної моралі.

Досліджено основні етапи становлення Головного управління у справах літератури і видавництв в Україні, хоча за такої назви розпочав роботу Головліт РСФРР у червні 1922 р. Абревіатура Укрліт з'являється на початку 1925 р., а до цього основним цензором українського культурно-мистецького життя був ЦУД. Підкреслюється, що Укрліт не мав такої розгалуженої структури та повноважень, якими володів російський орган політичної цензури. 27 січня 1927 р. Укрголовліт звільнили від попереднього та подальшого перегляду друкованих видань НКО УСРР, збірників вироків Верховного суду, ЦК КП(б)У, окремих вісників галузевих наркоматів, академічних видань, зосередивши його увагу на цензурі художньої літератури, мистецтва, книжкових фондів бібліотек, роботи видавництв. Реорганізація НКО УСРР у травні 1930 р. завершилася створенням сектору мистецтв та сектору літератури, які протягом 30-х років перебрали на себе повноваження Головліту та Головреперткому. У 1931 р. сектор літератури здобув офіційну назву Головного управління в справах літератури та видавництв. У повсякденному службовому листуванні цензори використовували назви - сектор літконтролю, Укрліт, Головліт, які діяли при НКО УСРР. 25 квітня 1935 р. РНК УСРР видав постанову «Про утворення Головного управління контролю за видавництвами й репертуаром при НКОсвіти УСРР та затвердження Положення про це управління», якою завершив десятирічний етап формування та організаційно-функціональної оптимізації радянської форми політичної цензури. Контрольно-ідеологічні обов'язки виконувало також Українське управління у справах мистецтв, засноване 8 лютого 1936 р. під керівництвом досвідченого цензора А.Хвилі.

Розкрито взаємодію двох підсистем політично-ідеологічного нагляду за розвитком суспільства, виділено структуру, штати та персональний склад цензорів, встановлено їх професійно-освітній рівень, національне походження та повноваження. Зазначено, що наркоми освіти В.Затонський, Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник, очолюючи наркомат освіти, мали безпосереднє відношення до управління відомчими підрозділами цензури. ЦУД очолювали М.Ікс, І.Кулик, С.Сова-Степанов, К.Предіт, М.Агуф. Серед керівників Укрголовліту не було жодного українця - В.Люксембург, Н.Калюжний, П.Мальцов, І.Ткач, О.Ільїн. На діяльність українських радянських органів політичної цензури впливали П.Лєбедєв-Полянський, Б.Волін, П.Керженцев, С.Інгулов, О.Ярославський. Монопартійна політична система влади зумовила функціонування тотальної політично-ідеологічної цензури, яка спиралася на відповідну номенклатуру, що переважно мала належний рівень професійно-освітньої підготовки.

Таким чином, партійні та радянські органи політичної цензури становили єдину й уніфіковану систему політично-ідеологічного нагляду за інтелектуальним і духовним розвитком суспільства.

У третьому розділі «Здійснення політично-ідеологічного нагляду за літературою і творчістю письменників» з'ясовано персональний вплив партійних цензорів на розвиток художньої літератури, виявлено теоретичні основи та механізм впровадження марксистської критики, дотримання ідеологічних принципів здійснення літературної критики та культу самокритики (самоцензури), простежено політичну мотивацію вилучення літератури.