Політична цензура в УРСР у 20-30-ті рр. ХХ ст.

Проаналізовано обставини персонального втручання номенклатури у літературні справи шляхом прямого рецензування творів, надання віз-дозволів на видання книг, навішування політичних ярликів письменникам, ініціювання їх публічного шельмування через пресу тощо. Об'єктом їх упередженої та замовної критики стали М.Булгаков, М.Шолохов, К.Чуковський, М.Хвильовий, М.Зеров, С.Єфремов, М.Куліш, В.Сосюра, І.Микитенко, М.Бажан, Г.Косинка, Л.Курбас та багато інших представників художнього слова. Їхніми політредакторами та політрецензентами були Й.Сталін, М.Бухарін, А.Хвиля, Л.Каганович, П.Постишев, О.Стецький, які не лише забороняли твори, а й частенько доповнювали їх на власний розсуд сюжетними лініями, правками діалогів.

Розмежовано за функціональними ознаками явища і терміни «марксистська критика» та «літературна критика», позаяк перше стосувалося ідеологічної складової, а інше мало форму фахового аналізу твору за його змістовно-стильовими ознаками, хоча у 30-х роках різниця між ними майже зникла. Марксистська літературна критика означала уніфікацію творчого процесу за єдиним «шабльоном», просування універсальних ідеологічних схем та міфів про радянську дійсність через зомбування літераторів. Резолюція ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 р. виклала суть марксистської критики - вишукування «контрреволюційних проявів у літературі». Вона виконувала функцію універсального політичного цензора, оскільки насаджувала однотипність літературної творчості, особливо під час так званої літературної дискусії, унеможливлюючи М.Хвильовому та його прихильникам вибору європейських культурних орієнтирів. Виконуючи профілактичну функцію, марксистська критика поступово переросла на засіб «попереднього перегляду», тобто однієї із форм цензури, а протягом 30-х років стала методом «цензурної репресії». Штатними критиками-марксистами були А.Луначарський, М.Бухарін, Л.Авербах, В.Коряк, І.Кулик, В.Десняк, Ю.Савченко, Г.Овчаров та ін., хоча багатьох з них ця посада не врятувала від репресій. За допомогою «марксового методу» вишукували елементи «українського буржуазного націоналізму», «місцевого націоналізу», очищаючи від них «літературний фронт».

Виділено та простежено політично-інституційну лояльність письменників до більшовицького режиму, що стало однією із причин девальвації об'єктивної оцінки літературних творів згідно з класичними принципами справжньої критики. Концептуальні засади радянської літературної критики встановлювали партійні органи, а також ті письменники, які одностайно сприйняли «соціальне замовлення» влади. Критерієм художньої цінності твору стали наявність класових мотивів та сюжетів, героїзація революційного минулого та епохи соціалістичного будівництва. У 20-х роках існували літературно-критичні статті В.Переверзєва, М.Доленго, М.Йогансена, Є.Перліна, які вирізнялися елементами об'єктивності та професіоналізму, але були радикально-войовничі критики - Ф.Якубовський, А.Хвиля, Є.Гірчак, Б.Волін, Ф.Раскольніков. У 30-х роках набув масового поширення синдром самокритики, тобто авторської самоцензури, яку насаджували колективно й індивідуально. Виходили журнали «Критика», «За марксо-ленінську критику», які стали своєрідним політично-інтелектуальним ешафотом для українських письменників. Перед їх фізичним знищенням відбувався ідеологічний ритуал публічного огляду їх творів штатними літературними критиками.

Вивчено оперативно-профілактичну діяльність органів політичної цензури у видавництвах, бібліотеках, проаналізовано урядові постанови, які стосувалися вилучення книг дореволюційних та радянських письменників, публіцистів. Політредактори при видавництвах здійснювали самочинну правку рукописів, знімали абзацами та сторінками авторські тексти, оскільки вони «не відповідали сучасній ідеології». Дозволи на друк, які видавали редактори ЦУДу та Головліту, виконували «попередню цензуру», але вони не перешкоджали подальшій конфіскації твору, тому що його передмову писав репресований «ворог народу». Серед конфіскату були твори західних, українських та російських дожовтневих письменників, радянських літераторів, брошури та книги партійної номенклатури, різні навчальні посібники. Списки формували органи партійної та радянської цензури, а сам факт вилучення книг свідчив про наслідки ідеологічного відбору літератури.

Отже, здійснювалися індивідуальні й колективні форми політичного нагляду за письменниками, впроваджувалися марксистська критика, літературна критика, самокритика з уніфікованими цензорськими функціями, які засвідчували факт тотального цензурування «літературного фронту».

У четвертому розділі «Особливості функціонування цензури в кінематографії, театральному та образотворчому мистецтві» використано міждисциплінарний підхід вивчення політично-ідеологічного нагляду за основними галузями духовного життя суспільства.

Обґрунтовано функціональну та змістову складову цього явища і терміна. Зазначено, що предметом дослідження є не історія радянського кіно та мистецтва, а їх системне цензурування відповідними партійними й радянськими структурами. Від самого початку більшовики вимагали здійснення «комуністичної лінії» відбору кінокартин, відхиляючи серед них «костюмно-історичні» та «салонно-любовні драми», «ідейно убогі», «художньо примітивні», без будь-якої «буржуазної моралі» та «буржуазних смаків». Не допускалися «контрабандні фільми», які завозили з Європи та Америки. Радянська цензура заохочувала появу картин «революційно-пригодницького» жанру. Протягом першої половини 20-х років в Україні не було системного контролю за кінематографом, оскільки ЦУД і ВУФКУ мало приділяли уваги кінорепертуару та режисерам. 24 березня 1925 р. нарком освіти О.Шумський запропонував персональний склад Вищого наукового репертуарного комітету при Головполітосвіті, представленого ЦК КП(б)У, Укрголовлітом та ДПУ УСРР. Подібна представницька конфігурація збереглася у 1930-х рр., але провідну роль відігравали Головліт, Головрепертком, кінокомісія ЦК ВКП(б). Вони відслідковували ідейну зрілість картин, режисерську позицію, сюжетну композицію твору, вилучаючи «націоналістичну романтику», всілякі «етнографізми». Структурно радянська кіноцензура оформилася у березні 1928 р. під час роботи Всесоюзної наради у Москві, учасники якої запропонували зосередити виробництво картин за ВРНГ, а «ідеологічне керівництво» за Головлітом та Головреперткомом. Ідейно-композиційну частину та навіть гру акторів особисто контролював Й.Сталін, переглядаючи майже щодня нові кінокартини в «кремлівському кінотеатрі». Режисери С.Ейзенштейн, О.Довженко, В.Пудовкін та інші знаходились під політичним та ідеологічним контролем органів цензури, сценарії основних творів яких особисто читав Й.Сталін. Критичних оцінок, почасти замовних, зазнали фільми «Броненосець Потьомкін» С.Ейзенштейна, «Звенигора», «Земля», «Іван» О.Довженка. Проблемно-тематичні комісії з підготовки радянських кінокартин, крім професійних режисерів, очолювали партноменклатурники - Л.Каганович, В.Молотов, П.Постишев, К.Ворошилов, до порад яких прислуховувалися режисери та сценаристи.

Проаналізовано форми й методи роботи ідеологічної цензури за діяльністю театру, починаючи від проходження тесту п'єси через худради та Головрепертком і завершуючи наглядом за грою акторів. Підцензурними були текстові елементи опер відомих композиторів - М.Римського-Корсакова, М.Мусоргського, П.Чайковського, вилучалися фрази, коригувалася музика, тобто політредактори ставали головними диригентами духовного життя. Політичних переслідувань зазнали М.Булгаков, Л.Курбас, твори і творчість яких не відповідала вимогам марксистської критики, тому що перший героїзував «білогвардійців», а інший захоплювався «дрібнобуржуазним націоналізмом», відтак світоглядні позиції «Березоля» суперечили «методу діалектичного матеріалізму». Під пресом політичної цензури опинилися драматурги, режисери, актори, директори театрів, театральні трупи, їх репертуар, навіть авторитетні митці - К.Станіславський, який наважився заявити про наявність «театральної цензури», В.Немирович-Данченко, В.Мейєрхольд. Методи театральної кіноцензури мали схожість з кіноцензурою, тому що політкомісари відслідковували репертуар, зміст драматичного твору, біографію та світоглядні уподобання автора п'єси, гру акторів, їхні емоції та жести.

У дисертації висвітлюється не розмаїття форм, стилю, напрямів його розвитку, а ідеологічне моделювання видовищного ряду штатними цензорами. Плакати, графіка, живопис, скульптура, які виходили з так званих ізостудій чи майстерні художника, не могли потрапити до музею, виставки, магазину, постаменту без візи Головреперткому. Більшовицька монументальна пропаганда через «плакатну продукцію» насаджувала світоглядні цінності, пріоритети нового «публічно-громадського побуту». Контроль за творами образотворчого мистецтва, особливо у 20-х роках, порівняно з іншими видами цензорського нагляду, був дещо уповільнений інколи через нестачу фахових політредакторів. Партійні органи використовували жанр політичної карикатури, залучивши до цієї справи О.Довженка, В.Маяковського та інших майстрів пензля і слова, за допомогою яких вели ідеологічну боротьбу. Вони виконували конкретне соціальне замовлення. Твори мистецтва відображали класові мотиви, героїв революції та громадянської війни, політичних лідерів країни, хоча траплялися картини класичного пейзажу, селянського побуту з фігурами оголених жінок, які не виставлялися. За діяльністю митців (М.Бойчука, В.Седляра та ін.) і творчих спілок (АХЧУ) пильнували цензори, відстежували відомчі художньо-політичні ради. Художньо-ідеологічній ревізії підлягали навіть етикетки жіночих парфумів, туалетного мила, крему, не кажучи про політичну експертизу масових плакатів. Особливою цензорською активністю в Україні вирізнявся А.Хвиля, котрий очолював Українське управління у справах мистецтв та Інститут фольклору АН УРСР. Органи цензури практикували вилучення картин тих художників, які зазнали репресій та публічної критики.

Таким чином, підсумовуючи вивчення архівних документів і матеріалів з окресленої проблеми, зазначимо особливий вплив органів цензури на розвиток кінематографії, театрального й образотворчого мистецтва, якими особисто переймався Й.Сталін.

У п'ятому розділі «Діяльність підцензурних установ масової інформації» досліджується підпорядкування партійним органам періодичної преси та телеграфного агентства - РАТАУ, здійснення ідеологічної «чистки» політичного та художнього радіомовлення.

Партійно-радянська преса розглядається як об'єкт та суб'єкт радянської цензури, коли для них встановлювали перелік дозволених для друку тем, а з іншого боку використовували цей інформативний засіб для маніпулювання суспільною свідомістю. Преса відчула подвійний тиск з боку партійних та радянських органів цензури - ЦК КП(б)У та Головліту. Діяльність редакцій газет особисто контролювали Л.Троцький, Н.Крупська, М.Бухарін, Й.Сталін, керівники спеціальних структурно-функуціональних підрозділів - відділ друку ЦК партії тощо. Редакторам заборонялося друкувати матеріали про діяльність ДПУ, про цінову політику, про види на урожай, про перспективи хлібозаготівель, про страйки робітників та невдоволення селян. Перелік заборон поповнювався з кожною соціально-економічною та політичною кампанією, яку проводила партія у 30-х рр. Лімітована свобода слова задовольняла парткерівництво, позаяк Й.Сталін особисто радив «не давати в пресі» неприємну інформацію, «ретельно наглядати» за газетою «Правда», заборонив іноземним кореспондентам вільно пересуватися по СРСР, перебравши на себе повноваження шеф-редактора радянської преси.

У розділі вперше простежується зв'язок цієї інформаційної установи з партійними структурами, аналізується діяльність художньо-агітаційного відділу РАТАУ, його уповноваженого по контролю за телеграфними новинами, політичні та інформаційні вісники, бюлетені про закордонні та внутрішні події. Виділено взаємини РАТАУ і ТАРС, виокремлено та проаналізовано вимоги до інформування роботи партійних з'їздів, візитів партійних діячів, їх пересування країною. Звертається увага на зміст бюлетенів Іноратау, на заборону радіоперехоплень світових телеграфних агентств, на правила узгодження інформації для друкування з «авторитетними інстанціями». Висвітлено роботу Комерційного телеграфного агентства, зміну стилю інформування суспільства через пресу у 30-х роках, наслідки політичних чисток співробітників РАТАУ - І.Кулика, І.Сольца, Я.Долецького та ін. До наукового аналізу залучено чимало бюлетенів РАТАУ, повідомлень його іноземних кореспондентів, статей та інформації, яка надходила від української політичної еміграції.

Зазначається тематична новизна їх науково-історичного висвітлення. Доведено, що перші радіопередачі мали агітаційно-пропагандистське спрямування з виразним ідеологічним контекстом. Так, 22 червня 1925 р. ЦК ВКП(б) встановив порядок загального нагляду за радіомовленням через структуру Головліту та Головреперткому. Підконтрольними формами мовлення були тематичні радіогазети - селянська, молодіжна, робітнича. Транслювалися статті агітпропу, політичні доповіді. Кожен текст підлягав ретельному цензурному перегляду, а так званий «мікрофонний матеріал» проходив тестування на його «ідеологічну витриманість». Основним критерієм якості був ідейно-політичний рівень мовлення, тому репертуар радіопередач уважно переглядався, особливо дикторські тексти, а також щоденні політінформації.

На архівних та опублікованих джерелах простежується партійне керівництво роботою першої радіомовної організації - товариства «Радіопередача», з'ясовано зміст і напрями перших радіопрограм, встановлено пріоритетність політичного інформативного мовлення над художнім, враховуючи його щоденність та кількість трансляційних годин. Музично-розважальні програми і транслювання театральних вистав переглядалися політредакторами, а художні твори В.Маяковського, К.Чуковського та інші мали подвійний контроль Головліту й Головреперткому. Кожен музичний твір проходив ідеологічну обробку. За текстову та мистецьку частину радіомовлення відповідав Головрепертком, а ідеологічну відстежував культпропвідділ ЦК партії. Категорично заборонялося виконувати по радіо «націоналістично-шовіністичні пісні», позаяк мікрофонний матеріал мав відповідати вимогам «марксистсько-ленінської теорії». На середину 30-х років припадає поява самих термінів «радіоцензура» і «цензорська група радіомовлення», що вказувало на апогей її функціонування. Перед мікрофоном виступали письменники України, які декламували власні вірші, читали уривки художніх творів, але після їх політичного редагування.

Отже, періодична преса, радіомовлення, інформаційна робота РАТАУ були підцензурними органами, інколи виконували їхню функцію, спотворено висвітлюючи соціально-політичні події внутрішнього і міжнародного життя.

У шостому розділі «Історична наука - об'єкт політичної цензури» розкрито інституційну та теоретично-методологічну залежність науково-дослідних установ і професійних істориків від партійної ідеології.

Проаналізувавши різні види джерел, виявлено ідеологічну мотивацію цензорського нагляду партійних функціонерів за науковою діяльністю С.Єфремова, встановлено причини висилки «політично підозрілих» учених у 1922 р. за межі країни, проаналізовано формування тематичних пріоритетів вивчення «старої історії», використання владою повсякденних конфліктів та концептуальних розходжень між провідними науковцями для поширення деструктивних чуток. Зазначено, що інтелектуальна свобода учених інколи обмінювалася на посади, академічні звання, їх соціально-побутове забезпечення. Спростовано продеклароване звільнення академічних видань від цензури, позаяк вони виходили з візою-дозволом Головліту, а за провідними дослідниками української історії здійснювався персональний нагляд по лінії партійних та політичних органів - ЦК КП(б)У, ДПУ. У 20-х роках спостерігалося відносно мирне співіснування класово-формаційної парадигми (марксистської) та немарксистської концепції історичних досліджень. Партійна цензура обмежувала друк книг, затримувала видачу дозволів, замовляла упереджені рецензії, переносила дату випуску праць, проводила профілактичну бесіду з авторами. Номенклатурні цензори переглядали твори С.Єфремова, О.Оглоблина, О.Гермайзе, М.Грушевського, Д.Багалія, часопис «Україна» та інші видання. Концептуальне протистояння довкола висвітлення історії тривало до початку роботи Всесоюзної конференції істориків-марксистів у грудні 1928 р.

Підкреслено той факт, що в роботі досліджується не лише створення або номенкоалтурна діяльність «Істпарту», Інституту ім. В.І.Леніна, ВУАМЛІНу чи товариства «Історик-марксист», які достатньо висвітлені в історіографії, а їх використання для просування марксистської теорії вивчення соціально-політичної історії України, формування та утвердження єдиної методології. Згадані інституції конкурували з ученими академічних кафедр, особливо з їхніми лідерами, намагаючись схилити їх до спільної співпраці на «історичному фронті». Присутність серед членів наукових рад Істпарту, ІМЕЛу представників партійних структур гарантувало непохитність «марксового методу», а, з іншого боку, тандем політично-ідеологічних органів цензури та історично-партійної науки. Підкреслено, що основним теоретиком марксистської методології історичної науки був М.Покровський, який обґрунтував саме поняття «марксистська ідеологія» стосовно історичних досліджень, довів зв'язок політики та історії, роль і місце історика-марксиста в суспільно-політичному житті. В Україні на посаду головного фундатора марксистської теорії претендував М.Яворський, а довкола «марксистської методи» об'єднувалися З.Гуревич, М.Свідзінський, Т.Скубицький, М.Рубач. Їх концептуальний перелом відбувся протягом 1929-1931 рр. шляхом публічного і відомчого засудження «поглядів М.Яворського» та «яворщини», а основним диригентом справи був А.Хвиля, котрий скликав постійні наради в ЦК КП(б)У з проблем розвитку історичної науки.

Виявлено наслідки Всесоюзної конференції істориків-марксистів на впровадження уніфікованої концепції висвітлення історії. Проведений текстологічний аналіз термінів «ідеологічний фронт», «єдиний науковий метод пояснення історії», «об'єднати розпорошені зусилля», які використав М.Покровський у доповіді на конференції, вказували на намір і задум головного марксиста створити монолітну політологічну теорію тлумачення суспільного розвитку. Визначення П.Горіна «організація войовничих істориків-марксистів», «немарксистські випадки в нашій історичній літературі», «популяризація марксизму» «боротьба проти немарксистської історичної науки» можна вважати своєрідним комуністичним маніфестом радянської історичної науки, сигналом для цензури, ідеологічною програмою її діяльності. М.Яворський також закликав до «створення об'єднаного марксистського фронту проти старої буржуазної школи і нових дрібнобуржуазних течій», а задля певності власних переконань щедро навішував політичні ярлики М.Костомарову, П.Кулішу, В.Антоновичу («український націоналізм»), його сучасникам - М.Грушевському («безкласовість історичного процесу»), Д.Донцову («виникнення українського фашизму»), В.Липинському («монархізм»), М.Василенку (керівник «народницької школи»). Так формувалися справді «войовничі» ідеологеми, якими системно користувалися органи політичної цензури, аналізуючи історичні твори та встановлюючи власні категоричні класифікаційні оцінки: «фальсифікація ленінізму», «контрабанда контрреволюційного троцькізму в історичній науці», «ідеологічно шкідлива книга», «апологетика українського буржуазного націоналізму», «дрібнобуржуазна теорія» тощо.

У дисертації зазначено, що переважна більшість праць з історії масових репресій проти творчої інтелігенції у 20-30-х роках не стосується проблем «цензурної репресії», тобто з'ясування особливостей інтелектуальної та фізичної ізоляції учених за ідеологічними мотивами, професійною діяльністю. Розглянуто мотиваційні обґрунтування засуджених істориків у справі СВУ (1930), «Академічної справи» (1929-1931 рр.) «УНЦ» (1931 р.), з'ясовано долю інших репресованих істориків, виявлено причини «немарксистської» заяви політв'язня М.Яворського у червні 1935 р., показано наслідки партійно-профілактичної чистки наукового складу ВУАН, роль А.Хвилі, культ «самозречення» істориків від попередніх поглядів та «помилок», виявлено публічне цькування «неблагонадійних» істориків у промовах П.Постишева. Констатовано безпосередню участь партноменклатури у формуванні авторського колективу по написанню посібників з історії. Цензура діяла за принципом «перерепресування» уже засуджених та «дорепресування» нововиявлених «ворогів народу» в інтелектуальному середовищі істориків. Критикували живих і репресованих, колишніх і сучасних, навіть покійного М.Покровського. Метод «цензурної репресії» був радикальним засобом ідеологічної «зачистки» радянського «історичного фронту», виконував профілактичну функцію.

Таким чином, історична наука, починаючи з кінця 20-х років, інституційно та функціонально потрапила під системний політично-ідеологічний нагляд партійних органів. Значна частина істориків перебувала в полоні марксистської методології висвітлення історичного процесу, а «незгодні» зазнали репресій та переслідувань, загинули в таборах ГУЛАГу.

У «Висновках» подано теоретичні узагальнення основних результатів дисертаційного дослідження згідно з його метою та завданнями, обґрунтовано рекомендації для міждисциплінарного вивчення радянської політичної цензури, сформульовано наступні положення:

- Історіографічний огляд літератури з історії політичної цензури в УРСР 20-30-х років показав наявність трьох основних дискурсів - радянського, західного та сучасного, які вирізнялися інституційно, концептуально, тематичними пріоритетами, інтенсивністю інтелектуального вивчення проблеми. Складовою частиною західної політології та культурології була українська діаспорна наукова школа. Радянська історично-політологічна думка представлена статтями та брошурами партноменклатури 20-30-х років, присвячених безпосередньо різним аспектам функціонування цензури, а протягом 40-80-х років, незважаючи на появу в СРСР праць з історії культури, освіти, інтелігенції, її не досліджували. Вона послідовно і наполегливо розглядалася західними ученими-радянологами, але в контексті теорії тоталітаризму, з'ясування національної політики.

Сучасний історіографічний дискурс вирізняється наявністю методологічного плюралізму, характерного для українських, російських і західних дослідників радянської політичної цензури. Російські історики почали її вивчення з 1991 р., маючи в арсеналі десятки монографій та збірників архівних документів, залучаючи до співавторства та упорядкування західних учених. Пріоритетною для них залишається організаційна структура Головліту, меншою мірою форми партійної цензури, а вивченням специфіки цензурування духовної галузі суспільного розвитку займаються переважно культурологи. Українська історіографія цензури представлена трьома кандидатськими, однією докторською дисертаціями та двома монографіями, відтак можна констатувати факт її інституційного й концептуального формування. Спостерігається виокремлення ідеологічного контролю за книжковими фондами бібліотек, пресою, видавництвами, а проблеми політичного контролю за художньою літературою, театральним і образотворчим мистецтвом, кіноцензури та радіоцензури не стали предметом системного дослідження на рівні кваліфікаційних праць.

Джерельна база є репрезентативною, науково достовірною і достатньою для досягнення поставлених наукових завдань, яка представлена архівними документами, періодичною пресою тих років, мемуарною літературою, документальними виданнями.

- Партійні органи здійснювали безпосереднє системне управління політичною цензурою, а ініціатором її створення виступило політбюро ЦК РКП(б) - особисто В.Ленін, Л.Троцький, Й.Сталін та інші більщовицькі лідери. Політично-ідеологічний нагляд здійснювався через партійні структури (політбюро, відділ преси, агітпроп тощо). Політичні органи не лише здійснювали загальну ідеологічну підтримку, а й займалися цензурою, виробляли форми, методи і принципи її функціонування.

-Організаційне оформлення радянської політичної цензури в Україні розпочалося зі створення ЦУДу влітку 1922 р., який охопив системним політичним наглядом художню літературу, видавництва, окремі галузі мистецтва, контролюючи їх функціонування шляхом віз-дозволів на друк, формування списків «шкідливих книг», взаємодії з ДПУ УСРР та партійними органами. У 1927 р. відбулася його реорганізація, а функції головного цензора були передані Укрліту при НКО УСРР. Ідеологічна уніфікація номенклатурних повноважень структурних підрозділів НКО УСРР (Головполітосвіти, Укрнаука, ДНМК, Наукпедкому Головсоцвиху) перетворила їх на інструмент агітації та пропаганди ідеалів партії, на засіб ідеологічного та контрольно-інспекційного нагляду за освітою, наукою, мистецтвом. Вони займалися конфіскацією літератури, розробляли єдині методи навчання та виховання згідно з принципами марксистської ідеології, здійснювали політичне рецензування посібників та книг, розробляли й впроваджували норми соціальної поведінки і комуністичної моралі, що мало ознаки системного функціонування цензури. Організаційно-функціональна структуризація Укрліту, тобто уніфікованої системи політичної радянської цензури, припадає на 1925-1927 рр., коли ЦУД втратив функції цензора, перетворившись на технічний апарат ВРНГ та згодом РНК УСРР. На базі відділу мистецтв виник український Головрепертком зі штатними політредакторами і рецензентами, основним завданням яких було «усунення чужої комунізму ідеології». Реорганізація НКО УСРР у 1930 р. та 1933 р. не послабила інституційного статусу Укрголовліту, котрий мав виконавську вертикаль: райліти, облліти, власних уповноважених при видавництвах, спецуповноважених, штат політредакторів. Сектор літконтролю (Головліт) та сектор мистецтва (Головрепертком) ідеологічно контролювали літературне та мистецьке життя в Україні 30-х років.

- До номенклатури органів цензури належали керівники партійних та радянських установ, політредактори, директори видавництв з функціями уповноважених Головліту, політрецензенти, від яких безпосередньо залежала доля того чи іншого твору, а почасти його автора. Функціональні повноваження кожного з них були виписані в окремих інструкціях. Номенклатурні працівники мали належну фахову або вищу освіту, здобуту до 1917 р. або у «радянських вишах». Керівна верхівка цензурних установ затверджувалася в ЦК КП(б)У, а серед семи керівників ЦУДу та Укрголовліту не було жодного українця. Персональний нагляд партійно-радянської номенклатури за літературно-художньою творчістю письменників відбувався шляхом безпосереднього та особистого рецензування творів, внесення текстових поправок, доповнень, зміни ідейних та сюжетних ліній, навіть діалогів. Композиційно-структурним змінам підлягали твори художньої літератури дореволюційних українських письменників.

- Ототожнення «марксистської критики» з «комуністичною критикою» означало універсалізацію методології літературної творчості згідно з програмними положеннями партії та більшовицької «політичної моралі». Прикладну сутність марксистської критики визначив ЦК РКП(б) у червні 1925 р., зобов'язавши цензуру виявляти контрреволюційні погляди в літературному процесі. Ця ідеологічна установа залишалася незмінною протягом 30-х років, набула функціонального значення для органів політичної цензури. Теоретичне поняття «марксистська критика» стало знаряддям оперативної та «репресивної цензури». Політична та ідеологічна, функціональна, інституційна та особиста залежність письменників від диктатури партії унеможливила розвиток класичної літературної критики, хоча окремі літератори намагалися її продемонструвати. Основні ідеологічні критерії здійснення літкритики встановлювали партійні органи, а виконавці вишукували класові мотиви, героїчні сюжети, художні форми революційного романтизму. Цензура виховувала в інтелектуальному середовищі письменників феномен самокритики - індивідуальної форми внутрішньої самоцензури.

- Вилучення книг з бібліотек, книгарень, науково-освітніх установ належало до обов'язків органів оперативної цензури, засвідчуючи наслідки здійснення ідеологічного нагляду та контролю. Класифікація «шкідливої літератури» розроблялася цензорами та штатними літературними критиками. Конфіскації підлягали твори класиків української дореволюційної художньої літератури, західних письменників, молодої генерації радянських літераторів.

- Формування радянської кіноцензури розпочалося на початку 20-х років з усунення «костюмовано-історичних», «салонно-любовних», «художньо-примітивних», «ідейно-убогих» картин з елементами «буржуазних смаків» та «буржуазної моралі». Їх рецензентами були політредактори ЦУДу, партійних органів цензури. Влада заохочувала «революційно-пригодницькі» та «агітаційно-революційні» фільми, що відповідали вимогам та принципам соцреалізму. Основним кіноцензором був Й.Сталін, який особисто переглядав кінокартини та виказував конкретні зауваження режисерам. Експертами тематичних напрямів кінотворчості виступали Л.Каганович, К.Ворошилов, А.Жданов, П.Постишев та інші партійні посадовці, виокремлюючи ідеологічні критерії художньої цінності сценарію, постановки.

- Театральні п'єси проходили ідеологічну класифікацію згідно з інструкцією та вимогою Головліту і Головреперткому за принципом «шкідлива» або «витримана». Драматичні твори М.Булгакова заборонялися до вистави, тому що їх визнали «апологетикою білої гвардії». Переглядався репертуар театрів, персональний склад директорів, акторів, відстежувалися зміст та ідейність п'єси, світоглядна й політична позиція режисера-постановника, діалоги, жести та емоції акторів. Специфіка політичного цензурування образотворчого мистецтва, якщо співставляти з попередніми формами, мало чим вирізнялася. Спостерігалася відносна уповільненість політичної оцінки творів, позаяк бракувало підготовлених цензорів. Ідеологічний контроль за плакатами, картинами, графікою, скульптурами здійснювали художньо-політичні ради при видавництвах і творчих спілках. Головрепертком відслідковував сюжетно-смислове навантаження графічних та художніх творів, стежив за монументальною пропагандою.

- Засоби масової інформації знаходились під постійним і системним політично-ідеологічним контролем. Для газет та журналів існував перелік заборонених до друку тем, які були під подвійним наглядом ЦК КП(б)У та Головліту. Лімітована свобода слова відповідала сталінським заборонам об'єктивної інформації про повсякденне і реальне життя радянського суспільства. Повідомлення кореспондентів РАТАУ, Іноратау, РОСТА, ТАРС переглядалися політредакторами, узгоджувалися з партійними та радянськими органами. Принципи та методи цензурного нагляду за політичним і художнім радіомовленням майже не вирізнялися, оскільки діяли спільні ідеологічні критерії відбору програм. За їх транслюванням спостерігали партійні цензори, політредактори Головреперткому та Головліту. На середину 1930-х рр. припадає поява самого терміна «радіоцензура», хоча вона діяла постійно, починаючи від перших трансляцій. Перевіряли репертуар радіопрограм, їх текстову і музично-розважальну складову, не допускали ідеологічних викривлень «мікрофонного матеріалу».

- Підцензурність історичної науки у 1920-х рр. здійснювалася шляхом індивідуального нагляду з ученими, визначення тематичних пріоритетів наукових досліджень та впровадження марксистської парадигми висвітлення історії України, революційних та національних рухів. Жоден науковий вісник чи збірник не виходив без номерної візи-дозволу Головліту. Протистояння марксистської і немарксистської теорій супроводжувалося переслідуванням представників ліберально-народницької історіографії. Проти них застосовували замовні рецензії, всілякі заборони друку книг, їх пролонгацію. Інституційно-функціональне об'єднання істориків-марксистів супроводжувалося офіційним утвердженням марксистської теорії вивчення соціально-економічної та політичної історії, унеможливленням існування інших концепцій. Основним теоретиком марксистської методології історичної науки був М.Покровський, а в Україні М.Яворський. Централізація науково-дослідних установ означала також впровадження єдиної парадигми історичних досліджень, яка набула статусу офіційної та єдиної методології одразу після Всесоюзної конференції істориків-марксистів у грудні 1928 р. Вона набувала поширення протягом дискусій 1929-1931 рр. та викриття «яворщини», перетворившись на обов'язкову світоглядну й методологічну теорію для істориків. Політичні репресії торкнулися марксистів і так званих лібералів, які свідчили про застосування «репресивної цензури» та формування організаційно-функціональної монолітності радянських суспільствознавців.

Узагальнюючий висновок дисертаційного дослідження полягає у тому, що історія становлення системи радянської політичної цензури була функціональним наслідком монопартійного формування органів влади. Завершивши кваліфікаційне наукове дослідження, вважаємо за доцільне подальше проведення окремого вивчення цензури в галузі духовного життя суспільства. Таких міждисциплінарних праць в українській історіографії ще немає. До рекомендацій варто віднести принципове положення про необхідність збереження державних таємниць, але не можна допустити тотальної політично-ідеологічної цензури літературно-мистецької творчості. Історичний досвід функціонування цензури в УРСР 20-30-х років засвідчує виразну закономірність: монопартійні політичні системи схильні до встановлення абсолютної цензури над суспільством.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографія

1. Стоян Т.А. Система політичної цензури в УРСР у 1920-1930 рр. / Т.А.Стоян. - К.: Акад. праці і соц. відносин Федер. проф. спілок України, 2010. - 480с.

Статті у наукових фахових виданнях

1. Стоян Т.А. Радянська система політичної цензури1920-1930-х рр.: порівняльний аналіз сучасної російської та української історіографії /Т.А.Стоян. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. - Вип.16 / Відп. ред. В.А.Смолій: У 2 ч. - Ч.2. - К.: Інститут історії України НАН України, 2007. - С. 308 - 316.

2. Стоян Т.А. Радянська влада і культура (1920-1930-ті рр.): сучасні історіографічні концепції / Т.А.Стоян // Наукові записки. - Вип. 11. - Серія: Історичні науки. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В.Винниченка, 2008. - C.158 -165.

3. Стоян Т.А. Головолітівська система радянської цензури 1920-1930-х рр.: організаційна структура та функції / Т.А.Стоян // Науковий часопис НПУ імені М.П.Драгоманова. Серія №6. Історичні науки: Зб. наукових праць. - Вип. 5. - 2008. - С. 170-174.

4. Стоян Т.А. Головний радянський політцензор П.І. Лєбедєв-Полянський: номенклатура Головліту (1921-1931 рр.) / Т.А.Стоян // Культура народов Причорноморья. - 2008. - №135. - С.78-81.

5. Стоян Т.А. Партійно-ідеологічне керівництво радянською системою політичної цензури (1922 - 1933 рр.) / Т.А.Стоян // Наукові записки. - Вип. 12. - Серія: Історичні науки. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В.Винниченка. - 2009. - С. 161-171.

6. Стоян Т.А. Політичне радіомовлення в Україні 1920-30-х років: організаційні форми та ідеологічні функції / Т.А.Стоян // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. - К., 2009. - Вип. 28. - С. 20-28.

7. Стоян Т.А. Політико-ідеологічна уніфікація методології радянської історичної науки: стратегія планових дискусій 1928-1931 рр. / Т.А.Стоян // Література та культура Полісся. - Вип. 55: Проблеми філології, історії та культури України у сучасних дослідженнях / [відп. ред. і упорядник Г.В.Самойленко]. - Ніжин: Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2009. - С.194 -207.

8. Стоян Т.А. «За чітке більшовицьке художнє мовлення»: до історії радіоцензури в УРСР 20-30-х рр. ХХ ст. / Т.А.Стоян // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. ХV. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С. Григорчука. - Вінниця, 2009. - С. 78-85.

9. Стоян Т.А. Функціонування радянської системи політичного контролю за радіомовленням (1920-30-ті рр.) / Т.А.Стоян // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. XVII. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С. Григорчука. - Вінниця, 2009. - С. 78-84.

10. Стоян Т.А. Здійснення політико-ідеологічного контролю за літературою та мистецтвом в СРСР 1920-30-х рр.: діяльність партійного цензора П.М. Керженцева / Т.А.Стоян // Науковий часопис НПУ імені М.П.Драгоманова. Серія №6. Історичні науки: Збірник наукових праць. - Вип. 6. - 2009. - С. 203-209.

11. Стоян Т.А. Функціонування партійно-ідеологічного контролю над пресою в Україні (1928-1933 рр.) / Т.А.Стоян // Науковий вісник Одеського державного економічного інституту. - Одеса, 2009. - Вип. 21 (99). - С. 183-196.

12. Стоян Т.А. Дворушник-націоналіст Карпеко - керівник радіомовлення УСРР (1933-1934рр.) / Т.А.Стоян // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник наукових статей. - Вип. 15: На пошану доктора історичних наук, професора, члена-кореспондента НАН України Віктора Михайловича Даниленка з нагоди 60-річчя від дня народження та 35-річчя наукової праці / Гол. ред. В.А.Смолій: У 2-х ч. - Ч.2. - К.: Інститут історії України НАН України, 2009. - С. 208-217.

13. Стоян Т.А. Теорія і практика соціального замовлення в літературно-художній творчості радянських письменників 1920-х років / Т.А.Стоян // Збірник наукових праць. Серія «Історія та географія» / Харк. нац. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. - Харків: Майдан, 2010. - Вип. 39. - С. 101-108.

14. Стоян Т.А. П'ятирічка художньо-ідеологічної кіноцензури (1928-1933 рр.): форми, принципи, персоналії / Т.А.Стоян // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2009. - № 5(52). - С. 149-158.

15. Стоян Т.А. Російські документальні видання з історії становлення та функціонування системи політичної цензури в СРСР в 1920-1930-х рр. / Т.А.Стоян // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Збірка наукових праць. - К.: НАН України, 2009. - Число 16. - С.46-53.

16. Стоян Т.А. Періодичні видання 1920-1930-х рр.: джерело вивчення радіоцензури в УРСР /Т.А.Стоян // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2010. - №1(53). - С. 175-185.

17. Стоян Т.А. Cтановлення системи політичного інформування в радянській Україні на початку 1920-х рр. / Т.А.Стоян // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. - К., 2010. - Вип. 34. - С.89-98.

18. Стоян Т.А. Формування методологічних засад політичної цензури в галузі суспільствознавчих досліджень в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. / Т.А.Стоян // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. - К., 2010. - Випуск 35. - С.99-108.

19. Стоян Т.А. Політична цензура 1920-1930-х років та її вплив на митців України: М.О. Булгаков /Т.А.Стоян // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2010. - №3(55). - С. 110-116.

20. Стоян Т.А. Здійснення «політконтролю» за художньою літературою (друга половина 1920-х-початок 1930-х років): ідеологічні функції «марксистської критики» / Т.А.Стоян // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. - Вип.19 / Відп. ред. В.А.Смолій: У 2 ч. - Ч.2. - К.: Інститут історії України НАН України, 2010. - С.49-59.

21. Стоян Т.А. Образотворче мистецтво як об'єкт політичної цензури в радянській Україні 20-30-х років ХХ ст. / Т.А.Стоян // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - 2010. - №2. - С. 135-140.

22. Стоян Т.А. Політичні репресії проти учених-істориків в Україні 1930-х років / Т.А.Стоян // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2010. - №2(54). - С. 118-124.

23. Стоян Т.А. Становлення головолітівської цензури в Україні 1920-х рр. / Т.А.Стоян // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 23. Ч. 2. - Луганськ, 2009. - С. 97-106.

Матеріали наукових конференцій

1. Стоян Т.А. Система политической цензуры 1920-1930-х годов как механизм осуществления идеологического контроля художественной культуры Украины // ІІ межвузовская научно-практическая конференция «Крымские диалоги: культура, искусство, образование (Симферополь, 20 декабря 2007г.). - Симферополь: Изд-во РВУЗ «Крымский инженерно-педагогический университет», 2007. Виступ.

2. Стоян Т.А. Партийно-идеологическое руководство советской системой политической цензуры // І межвузовская научно-теоретическая конференция «Социально-политические и культурные проблемы современности» (Симферополь, 8 апреля 2008г.). - Симферополь: Изд-во РВУЗ «Крымский инженерно-педагогический университет», 2008. Виступ.

3. Стоян Т.А. Социально-экономическое положение еврейских общин Левобережной Украины в начале 1920-хгодов // ІІ Международная научно-практическая конференция «Историко-культурное наследие Причерноморья: Изучение и использование в образовании и туризме (Ялта, 25- 27 апреля 2008 г.). Виступ.

4. Стоян Т.А. Єврейський політичний рух на Півдні України (1920- 1930-ті рр.) // ХІІ Запорожские еврейские чтения (Запорожье, 15-16 мая 2008 г.) // Запорожье: Изд-во Запорожского национального университета, 2008. Виступ.

5. Стоян Т.А. Советская цензура как форма политического и идеологического контроля за культурной жизнью крымско-татарского народа в 1920- 1930-х годах // ІІ Международный симпозиум «Филология, история и культура крымских татар: традиции и современность» (Симферополь, 22- 24 мая 2008г.). - Симферополь: Изд-во РВУЗ «Крымский инженерно-педагогический университет», 2008. Виступ.

6. Стоян Т.А. Политико-идеологический контроль за литературой и искусством в СССР в 1920 - 1930-х годах (на примере Крымской АССР) // ІХ Таврические научные чтения (Симферополь, 30 мая 2008 г.). Виступ.

7.Стоян Т.А. Творческая интеллигенция под политическим давлением советской цензуры в 1920-1930-х годах // Международная научная конференция «Поэтический мир Эшрефа Шемьи-заде» (к 100-летию со дня рождения Эшрефа Шемьи-заде ). (Симферополь, 31 октября 2008 г.). - Симферополь: Изд-во РВУЗ «Крымский инженерно-педагогический университет», 2008. Виступ.

8. Стоян Т.А. «Неприхований контрреволюціонер» Михайло Булгаков: творча інтелігенція під політичним тиском радянської цензури 20-30-х рр. // Національна інтелігенція в історії та культурі України. До 90-ї річниці соборності України . ІІІ Міжнародна наукова конференція (Вінниця,

23-24 жовтня 2008 р.). - Вінниця: Вид-во Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбінького, 2009. Виступ.

9. Стоян Т.А. Мазепа і змагання за незалежність України як об'єкт цензури 1929-1930-х рр. // Міжнародна науково-теоретична конференція «Доба гетьмана І.Мазепи в європейській історії:міфи і реалії» (Київ-Батурин, 7-8 листопада 2008 р. - К.:Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2008. Виступ.

10. Стоян Т.А. Місце політичної цензури в житті українського суспільства 1920-1930-х рр. // Міжнародна інтердисциплінарна наукова конференція «Європа - Польща - Україна: минуле, сучасність, майбутнє» ( Умань, 9-10 грудня 2008 р.). Виступ.

11. Стоян Т.А. Партійно-радянська номенклатура в суспільному житті України 1920-1930-х рр. // ІУ Міжнародна наукова конференція «Знаки питання в історії України: особа і суспільство в історико-культурному просторі» (Ніжин. 11- 12 грудня 2008 р.) // Ніжин: Вид-во Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, 2008. Виступ.

12. Стоян Т.А. Теоретичні дискусії 1928-1931 років як засіб політико-ідеологічної уніфікації методології радянської історичної науки // ІІІ Всеукраинская научно-практическая конференция «Актуальные проблемы этнополитической и социально-экономической истории и культуры Крыма. 65 лет со дня депортации крымскотатарского народа» ( Симферополь, 14 апреля 2009 г.) // Симферополь, Изд-во Республиканского высшего учебного заведения «Крымский инженерно-педагогический университет», 2009. Виступ.

13. Стоян Т.А. Явление «социального заказа» в творчестве советских писателей как проявление наступления политико-идеологической цензуры в Украине в 1920-х годах // ІІ Межвузовская научно-теоретическая конференция «Социально-политические и культурные проблемы современности» (Симферополь, 24 апреля 2009 г.) - Симферополь, 2009. Виступ.

14. Стоян Т.А. Теория и практика «социального заказа» в литературно-художественном творчестве советских писателей в 1920-х годах // ХХ Таврические научные чтения (Симферополь, 20 мая 2009 г.). - Симферополь, 2009. Виступ.

15. Стоян Т.А. Історія Правобережної України як об'єкт радянської цензури 1920-1930-х рр. /Матеріали Волинської Міжнародної історико-краєзнавскої конференції, присвяченої 90-річчю Житомирського державного університету імені Івана Франка (Житомир, 2- 3 жовтня 2009 р.) - Житомир: Вид-во ЖДУ імені І.Франка, 2009. Виступ.

16. Стоян Т.А. «Неприхований контрреволюціонер» Михайло Булгаков: творча інтелігенція під політичним тиском радянської цензури 20-30-х рр. // V Міжнародна наукова конференція «Знаки питання в історії України: Україна на перехресті цивілізацій» (Ніжин, 26-27 листопада 2009 р.). - Ніжин, 2009. Виступ.

17. Стоян Т.А. Метод марксистської критики та функціональна уніфікація літературно-художньої творчості в Україні наприкінці 1920- на початку 1930-х рр. // УІ Міжнародна наукова конференція «Ідея національної державності в українському і польському визвольних рухах новітньої доби (кін. ХІХ- ХХ ст.). Історія-історіографі- політологія»( Житомир, грудень 2009 р.) - Житомир, 2009. Виступ.

18. Стоян Т.А. Створення та діяльність Радіо-телеграфного агентства України (РАТАУ) у 1922- 1925 рр. // Матеріали ІІІ Міжнародної науково-теоретичної конференції «Социально-политические и культурные проблемы современности». - Симферополь: Диайпи, 2010. - С.692- 702.

Размещено на Allbest.ru