Українське історичне товариство (1965-1991)

Інформативне листування знаходиться також в архіві Українського Діоцезіального Музею і Бібліотеки (Стемфорд, США) - в фондах члена УІТ М. Чубатого. Біографічні та інші матеріали членів УІТ, що були одночасно й членами УВАН у США зберігаються в канцелярійному архіві Академії (Нью-Йорк), а матеріали про них довоєнного періоду та часу Другої світової війни можна знайти в ЦДАВО України (ф. 3795 “Українська господарська академія в Чехо-Словацькій Республіці м. Подебради” та ін.). Інформацію про деякі аспекти діяльності інших етнічних груп в США автор знайшла в архіві Центру дослідження етнічної преси та етнічних інституцій Кентського державного університету (США). Частина матеріалів - інтерв'ю, фонограми спогадів, зроблені під час конференцій, зберігаються в архіві автора. На жаль, ще частина джерел з об'єктивних причин залишаються недоступними для використання (зокрема, архів Н. Полонської-Василенко в архіві УВАН у США та ін.). Поза увагою автора залишилися й матеріали колишнього архіву КДБ.

Найбільший масив джерел зберігається в архіві УІТ в м. Кенті (США)^?. Архів було закладено під час постання Товариства у 1965 році. В ньому зберігаються матеріали адміністрації УІТ, редакційний архів журналу УІ, а також низка приватних архівів (М. Антоновича, Л. Биковського, Б. Винара, Л. Винара, О. Домбровського, М. Ждана, Р. Климкевича, Т. Мацькова, О. Оглоблина та ін.), які містять як епістолярій, так і різноманітні матеріали до історії УІТ та УГГТ.

У другому розділі “Передумови та початки діяльності Товариства істориків” проаналізовано передумови створення історичного товариства в діаспорі та початкові кроки його діяльності.

У першому підрозділі “Потреба видання історичного журналу як головний чинник створення товариства істориків” обґрунтовано, що потреба в науковому журналі обумовлювалася тогочасним станом української історіографії в діаспорі і соціокультурними умовами її існування. По-перше, була необхідна опозиція “традиційному” висвітленню українського історичного процесу з точки зору російськоцентричної схеми східноєвропейської історії, яка панувала в цей час в Україні та закордоном у наукових дослідженнях і університетських лекційних курсах. По-друге, вимагали спростування занадто патріотичні необґрунтовані твердження при висвітленні різних аспектів української історії, що з'являлися внаслідок нефахового історіописання. По-третє, в Україні у 1957 р. почав видаватися УІЖ, значною мірою залежний від комуністичної ідеології, що також стало одним із чинників появи його незалежного “опонента”. Крім того, лише власний фаховий історичний журнал міг дозволити українським вченим діаспори безперешкодно публікувати наукові дослідження з історії України, стати “обличчям” української історіографії.

З ініціативою створення журналу та товариства істориків виступив у 1956 р. Л. Винар, який у 1963 р. почав видання УІ. Публікація УІ об'єднанням студентських академічних товариств національного солідаризму “Зарево” не дозволяло виданню сповна виконувати функцію незалежного наукового журналу, що спричинило створення навколо нього УІТ.

У другому підрозділі “Формування засад і початки діяльності УІТ” було розкрито процес створення УІТ. У жовтні 1964 р. на основі складу редколегії УІ було сформовано Ініціативну групу, що складалася з 17 осіб, до якої приєдналися й інші дослідники. При творенні Товариства було взято за основу моделі вже існуючих історичних товариств інших етнічних груп в США. В умовах розсіяності членів у різних країнах та містах всі важливі питання розглядалися шляхом листування. На початку грудня 1964 р. всім можливим членам було розіслано текст майбутнього програмного документа - “Комунікату” з запрошенням до участі в Товаристві. Після одержання відповідей було домовлено про дату створення УІТ - 1 березня 1965 р., Управу було сформовано наприкінці лютого цього ж року. Створення УІТ не розв'язало питання фінансування журналу, що спричинило спроби встановлення співпраці щодо видання УВАН у США, з НТШ в Європі та іншими установами.

В УІТ співпрацювали представники різних політичних середовищ, релігійних конфесій, наукових генерацій, що походили з різних регіонів України. У травні 1965 р. вийшов перший “обіжний лист”, відбулися перші зустрічі з громадою, І. Каменецький представляв УІТ на міжнародному історичному конгресі у Відні, було закладено архів, почалася розбудова фінансової бази.

У третьому розділі “Організаційні основи діяльності УІТ” розглянуто статути та інкорпораційні документи, що обумовлювали засади діяльності Товариства, завдання УІТ, сформульовані на сторінках “Українського історика” та “Бюлетеню”, структуру Товариства та складові діяльності осередків, методи формування та склад архіву УІТ.

У першому підрозділі “Статути та інкорпораційні документи” розглядаються статути УІТ та документи статутного характеру, на основі яких проводилася легалізація (інкорпорація) діяльності Товариства. Функції першого статуту (і одночасно програми) виконав документ, в якому проголошувалося створення УІТ та основні завдання його діяльності - “Українське історичне товариство (Комунікат)”, підписаний членами Ініціативної групи, розісланий 25 грудня 1964 р. та опублікований у 1964 р. “Комунікат” виконував функції статуту до 1967 р. У грудні 1965 р. було створено Статутну комісію (Л. Винар, О. Домбровський, П. Ісаїв, І. Каменецький, В. Кисілевський, дорадники - юрист Я. Падох та економіст І. Витанович). У березні 1967 р. у “Бюлетені” надруковано проект Статуту, що складався з кількох частин. У першій обумовлювалося назву, мету та завдання діяльності УІТ. Терен діяльності охоплював США та інші країни проживання членів. Визначалися категорії членів, а також порядок їх обрання, встановлювалися керівні органи УІТ, обумовлювався порядок проведення загальних зборів та розпуску Товариства. Невдовзі був прийнятий Статут УІТ, який було уточнено в 1991 р. зі зміною історіографічної ситуації. На основі Статуту готувалися інкорпораційні документи, що легалізували діяльність УІТ як неприбуткової організації в різних країнах.

У другому підрозділі “Завдання УІТ в редакційних статтях журналу та “Бюлетеню” розкриваються підходи до формулювання завдань діяльності, які залежали не лише від актуальних загальнонаукових проблем, а від тогочасних наукових потреб та безпосередніх аспектів функціонування УІТ. Більшість таких публікацій з'являлися в УІ та в “Бюлетені”, їх авторами були переважно Л. Винар, О. Домбровський та Р. Климкевич. Значна увага приділялась активізації науково-видавничої діяльності та підготовці окремих проектів, формуванню архіву, розвитку фінансової основи діяльності УІТ.

У третьому підрозділі “Структура Товариства та складові діяльності осередків” встановлено, що згідно зі Статутом, керівними органами УІТ були Управа та Контрольна комісія. Управа складалась із голови, його заступника, секретаря-скарбника (пізніше - екзекутивного секретаря) та членів. Голова, заступник та секретар-скарбник складали Президію Товариства. Контрольна комісія мала забезпечувати відповідність діяльності Управи Статуту УІТ. На час виборів Управи обиралася Номінаційна комісія, яка пропонувала кандидатури й проводила голосування шляхом листування. Управа обиралася на п'ять років. При потребі була можливою кооптація окремих членів до її складу. Для вирішення актуальних питань членам Управи розсилався “обіжний лист”. Для проведення праці в інших місцевостях створювалися представництва журналу або осередки (клітини). Їх керівництво та склад періодично змінювалися, бо діяльність була добровільною і неоплачуваною. Було зроблено спроби легалізувати УІТ в різних країнах, зокрема, оформити репрезентацію в Канаді. Не зважаючи на наявність представництв та окремих осередків в різних місцевостях, УІТ залишалося цілісним.

У четвертому підрозділі “Архів Товариства: формування та склад” розглянуто процес формування архівної збірки УІТ. З ініціативою створення архіву виступили Л. Винар та І. Назарко, закладено архів було у 1965 р. Завідував ним секретар УІТ Л. Винар. В архіві було засновано секції М. Грушевського (1966), І. Крип'якевича (1968), Д. Дорошенка (1970), О. Кандибу (1985) та ін. Поповненню архіву часто сприяли видавничі проекти. У 1974 р. збиралися матеріали до історії визвольних змагань ХХ ст., для “Біографічного словника українських істориків” збиралися відповідні персональні матеріали, започаткування книжкової серії про українсько-єврейські відносини мало сприяти концентруванню в архіві розповідей свідків. Важливе місце посідає й фонд адміністрації УІТ та УІ (крім значного масиву листування, в архіві УІТ зберігаються діловодні, фінансові та інші документи, інформаційні повідомлення та “обіжні листи”, анкети та автобіографічні записи, персональні бібліографії, картотека членів та передплатників), згодом до архіву було включено приватні збірки провідних членів (М. Антоновича, Б. Винара, Л. Винара, О. Домбровського, О. Вінтоняка, М. Ждана, О. Оглоблина та ін.), архіви окремих осередків та представництв журналу.

У п'ятому підрозділі “Формування матеріальної бази діяльності” розкриваються основні засади фінансової діяльності УІТ, що базувалась на членських внесках, передплаті за журнал, пожертвах членів та меценатів, якими ставали й українські громадські організації. Для збільшення надходжень проводилися збірки на видавничий фонд, лотереї подарованих творів мистецтва, продаж книг тощо. Велика увага приділялась пропаганді потреби підтримки науки, популяризації діяльності УІТ. Втім, фінансування було недостатнім, що іноді шкодило реалізації видавничих проектів.

Шостий підрозділ “Наукові конкурси” розкриває зміст та значення організованих УІТ наукових конкурсів, які сприяли як популяризації його діяльності, так і стимулювали дослідницьку працю вчених. Фінансування конкурсів відбувалося за рахунок премій, наданих громадськими організаціями і приватними особами.

У четвертому розділі “Члени УІТ як репрезентанти української історіографії” охарактеризовано категорії членів Товариства, уточнено значення та місце представників різних наукових генерацій в історіографічному процесі, їх взаємовідносини, мотивацію та особливості організації наукової праці, оцінки доробку материкових істориків.

У першому підрозділі “Категорії членів Товариства” розглядаються положення Статуту щодо членства. Протягом діяльності УІТ категорії членства дещо змінювалися, але в цілому ними були історики та дослідники спеціальних історичних дисциплін (“звичайні” або “дійсні члени”), а також любителі історії. Включення останніх як “членів-прихильників” уможливлювало збільшення фінансових надходжень у вигляді членських внесків та передплат журналу. Для жертводавців, що подарували УІТ більшу суму грошей, встановлювалися категорії членства в залежності від її розміру - “члени-меценати”, “доживотні [до кінця життя. - А.А.] члени”. За заслуги перед наукою та Товариством окремі дослідники обиралися почесними членами. Права членів дещо відрізнялися. Дійсні члени могли подавати пропозиції щодо праці УІТ й мали вирішальний голос під час виборів або при обговоренні питань. Члени-прихильники мали дорадчий голос. У 1974 р. в англомовних інкорпораційних документах було запропоновано категорії членів-кореспондентів та колективних (інституційних) членів, але з часом від них відмовилися. український історичний товариство наука

У другому підрозділі “Дослідники: генерації, взаємовідносини та мотивація наукової діяльності” розглядався персональний склад УІТ з точки зору належності до наукових генерацій, взаємовідносин між членами та чинників, що формували мотивацію наукової діяльності. До проблеми поколінь (генерацій) зверталися дослідники в діаспорі (О. Оглоблин, Л. Винар, Н. Полонська-Василенко, М. Чубатий) та Україні (О. Ясь, А. Атаманенко). До старшої генерації в 1960-х рр. належали вчені, народжені у 1880-х - 1900-х рр., що розпочали наукову працю в перші десятиліття ХХ ст. - М. Ждан, П. Курінний, В. Міяковський, М. Міллер, О. Оглоблин, Н. ПолонськаВасиленко, М. Чубатий та ін. Дослідники середнього (народжені у двох перших десятиліттях ХХ ст. - М. Антонович, О. Домбровський, І. Лисяк-Рудницкий, О. Пріцак та ін.) та молодшого для 1960-х рр. (народжені в 1920-х - на поч. 1930-х рр. - Б. Винар, Л. Винар, С. Горак, Т. Гунчак, А. Жуковський та ін.) поколінь були виховані на поєднанні українських наукових традицій із західною методологію наукового досліду. В 1970-х рр. в науці з'явилася нова генерація вчених, формування якої відбувалось у західних університетах (М. Богачевська-Хом'як, С. Величенко, З. Когут, Т. Приймак, Ф. Сисин, О. Субтельний та ін.). Більшість дослідників пов'язувала себе з Україною через свідомо обрану наукову проблематику, публікації, виступи на різноманітних наукових форумах, наукові контакти. У різних поколінь неоднаковими були можливості одержання фахової праці, зокрема в університеті. При тому, що найважче одержати фахову працю було вченим, що емігрували в старшому віці, все ж не завжди можливість самореалізації в неукраїнському науковому світі залежала від віку. Мотивацією наукової діяльності в галузі українознавства слугувала в першу чергу потреба самореалізації в науці (для старшого покоління) та відчуття належності до українства (для всіх поколінь).

УІТ об'єднувало дослідників різних генерацій. Для частини представників старшого покоління вчених УІ став основним місцем наукових публікацій. Міра співпраці дослідників в УІТ не була однаковою, що власне, притаманне більшості наукових товариств, де є більш чи менш активні співробітники.

У третьому підрозділі “Організація наукової праці” розглядаються умови наукової творчості вчених, а також сприяння їм з боку керівництва УІТ, яке намагалося перевести в наукові дискусії обговорення контроверсійних питань, залучати до співпраці більшість дослідників.

Представникам старшого покоління УІТ намагалося допомагати матеріально шляхом виплати гонорарів або наукових стипендій. УІТ уможливлювало обмін науковою літературою, публікуючи в “Бюлетені” відповідні оголошення. Дослідники, що мали доступ до університетських чи інших наукових бібліотек, шукали для інших потрібні видання. Віддаленість від українських материкових архівів компенсували матеріалами західних збірок, малодоступними радянським дослідникам. Одночасно вчені мали змогу користуватися книгарнями, в тому числі й тими, де продавалися совєтські видання. Зокрема, знаними у середовищі наукової діаспори США були книгарні В. Камкіна у Вашингтоні та Нью-Йорку, які практикували замовлення поштою. Подібні книгарні з українознавчою літературою існували в Канаді та Європі. Також діяли нелегальні шляхи передачі совєтських видань закордон.

У останньому підрозділі “УІТ та совєтська історіографія” проаналізовано оцінки доробку материкових дослідників вченими діаспори та згадки про працю останніх в совєтських публікаціях. В діаспорі, крім можливості одержати літературу в університетських бібліотеках чи книгарнях. В Україні доступ до видань західних вчених мало обмежене коло осіб. З 1968 р. функціонував відділ зарубіжної історіографії в Інституті історії АН УРСР. Більшість совєтських публікацій негативно висвітлювала праці вчених діаспори, але надавали можливість “поміж рядками” одержати інформацію про доробок закордонних українських дослідників.

У свою чергу вчені з-поза України були непогано ознайомлені з науковим доробком материкових колег. Їм були цікаві не лише праці, опубліковані материковими авторами, а й те, ким були самі автори. Під критику підпадали в першу чергу ті дослідження, що сліпо слідували совєтській концепції історії України, але в багатьох працях знаходилися й позитивні моменти, про що свідчить рецензійний розділ УІ. Позитивно, хоч і з критикою деяких положень, оцінювалася наукова праця О. Апанович, М. Брайчевського, Г. Логвина, М. Марченка, Ф. Шевченка та ін. Зрідка друкуючи праці материкових вчених поза Україною, для убезпечення останніх прізвища заміняли псевдонімами. Загальний стан материкової науки оцінювали реалістично завдяки “Українському історичному журналу”, який уважно вивчався.

У п'ятому розділі “УІТ на науковому форумі: інституції, зустрічі, співпраця” розглядаються взаємовідносини товариства з іншими науковими інституціями, науково-організаційна праця - організація та проведення наукових конференцій, співпраця з неукраїнськими науковими інституціями - Американською асоціацією для підтримки славістичних студій та Канадською славістичною асоціаціяєю, Американською історичною асоціацією, канадськими, американськими, німецькими університетами тощо.

У першому підрозділі “Українські та українознавчі інституції й УІТ” показано, що вже у 1966 р. вдалося наладнати співпрацю з Історичною секцією УВАН у США, Історичною секцією УВАН у Німеччині, Історичною секцією УВАН у Канаді, Історично-філософічною секцією НТШ (об'єднувала всіх істориків - членів НТШ незалежно від місця проживання), Українською американською асоціацією університетських професорів (США), Науково-дослідним інститутом східноєвропейських досліджень ім. В. Липинського (США), Українським вільним університетом (Німеччина), Українським воєнно-історичним інститутом (Канада), Українським генеалогічним і геральдичним товариством (США) та ін. Пізніше співпрацювати також з Науковою Радою СКВУ, Українським науковим інститутом Гарвардського університету, Канадським інститутом українських студій. При УІТ у 1969 р. було створено Український соціологічний інститут, який пізніше відокремився в самостійну установу, а згодом перейшов під егіду НТШ. В рамках співпраці проводилися наукові конференції, лекції, реалізовувалися спільні видавничі проекти. Дискусійні питання взаємовідносин обговорювалися під час зустрічей, в листуванні та на сторінках преси.

У другому підрозділі “Наукові конференції як форма співпраці з іншими науковими установами та громадою” обговорюється місце та значення наукових зустрічей, які уможливлювали обмін думками, обговорення важливих тем і проектів, залучення громадськості до фінансової підтримки найактуальніших з останніх. На міжнародному науковому форумі обговорення наукових проблем велося різними мовами. Доповіді українською вводили її у коло світових засобів наукового спілкування, хоч і обмежували, певною мірою, участь неукраїнських дослідників. В той же час, знання української мови переважно було та є обов'язковою умовою українознавчих досліджень, що обумовлювало її використання на міжнародному рівні.

Перші наукові конференції, що проводилися до поч. 1970-х - у перш. пол. 1980-х рр. були присвячені ювілеям М. Грушевського, НТШ та іншим важливим науковим подіям. Вони організовувалися товариством як самостійно, так і у співпраці з іншими установами. Їх проведення уможливило не лише обговорення важливих наукових проблем, а й поширення інформації про діяльність УІТ серед наукових кіл та громадськості. Частина конференцій була присвячена ювілеям товариства, що дозволяло узагальнити підсумки його діяльності та визначити плани на майбутнє. У 1980-х рр. УІТ стало активним учасником відзначення 1000-ліття хрещення Русі, яке сприймалося науковцями не лише як наукова, а й політична проблема. Товариство було серед установ - організаторів ювілейного конгресу, його члени брали участь в інших заходах.

В умовах зміни історіографічної ситуації в Україні в др. пол. 1980-х рр. розпочалася співпраця представників обох гілок української історіографії. На конференціях в Німеччині, США та Канаді обговорювалися питання стану історичних досліджень та можливостей майбутньої співпраці з материковими вченими.

У третьому підрозділі “Міжнародна співпраця” розглядається співпраця УІТ з Американською асоціацією для підтримки славістичних студій (AAASS) та Канадською славістичною асоціацією (CAS), в рамках з'їздів (конвенцій) яких проводилися самостійні наукові сесії. Подібні конференції з українознавчої проблематики УІТ розпочало з початку 1970-х рр. З 1971 р. розпочалася співпраця з Американською історичною асоціацією, перша конференція в межах якої відбулася під час з'їзду АІА в Нью-Йорку. В 1975 році УІТ стало афілійованим членом АІА, що уможливило постійну участь у її з'їздах. Також це уможливило представництво на міжнародних історичних конґресах.

Співпраці УІТ з неукраїнськими славістичними та історичними інституціями надавалося важливе значення. Хоча з різних причин не на кожному з'їзді АІА чи AAASS або відповідних наукових об'єднань в Канаді та інших країнах вдавалося організувати спеціальні сесії, участь окремих вчених була обов'язково. Крім того, безперечним позитивом була участь Л. Винара як редактора УІ у конференції редакторів славістичних журналів, що відбулася під час дев'ятої річної конвенції AAASS в жовтні 1977 р.

Члени Товариства брали активну участь і в інших наукових зустрічах, зокрема на території Канади. З 4 по 7 вересня 1974 р. в Банф (Канада) відбулася перша міжнародна славістична конференція, влаштована АААSS, CАS і Британською національною асоціацією совєтських і східноєвропейських студій. У цій конференції брали участь і совєтські делегати. Українських дослідників з діаспори на конференції було досить багато і вони були учасниками різних сесіях. Серед них були члени УІТ О. Баран, Б. Боцюрків, В. Верига, Л. Винар, О. Ґерус, І. Лисяк-Рудницький, Р. Сербин та ін. На одній із загальних сесій І. Лисяк-Рудницький підняв питання використання української мови як мови наукового спілкування. Крім славістичних секцій, відбулася й окрема зустріч членів Товариства, під час якої було обговорено різні питання організації його праці.

В 1975 р. УІТ запропонувало організувати з'їзд українських істориків, який зрештою було проведено в рамках щорічного з'їзду CАS в Лондоні (Онтаріо) з 29 по 31 травня 1978 р. Організаторами стали КІУС (І. Лисяк-Рудницький), УІТ (Л. Винар) та УНІГУ (Ф. Сисин). КІУС був відповідальним за технічну підготовку. На конференції було обговорено важливі теоретичні питання розвитку науки, а матеріали опубліковано у науковому збірнику.

Важливою була й участь членів УІТ в міжнародних історичних конгресах. УІТ на конґресах представляли Т. Мацьків (у Сан-Франциско (1975) та Штуттґарті (1985)) та І. Каменецький (у Відні (1965)). З інших членів УІТ у конґресах брали участь М. Чубатий (Рим (1955), Стокгольм (1960)), І. Лисяк-Рудницький (Стокгольм (1960), Відень (1965), Москва (1970)), Р. Сербин (Москва (1970)) та ін. Під час конгресів також відбувалися зустрічі з совєтськими дослідниками.

У шостому розділі “Видавнича діяльність УІТ” висвітлюється один із важливих напрямів праці. Серед видань Товариства найважливішим є УІ, який почав виходити в світ у вигляді історичного бюлетеню організації студентського академічного солідаризму “Зарево” у 1963 р. Від 1965 р. він виходив у книжковому форматі як журнал УІТ. Іншим важливим виданням інформативного характеру був “Бюлетень” УІТ, що за час існування Товариства видавався двома серіями. Виходили різноманітні книжкові видання - монографії та серійні публікації. Серед них одним із найважливіших був “Історичний атлас України”, а також низка англомовних монографій та збірників.

У першому підрозділі шостого розділу “Український історик” - науковий журнал УІТ” з'ясовуються основні складові функціонування журналу Товариства. Запропоновано періодизацію його видання: перший період: 1963 - 1964 - журнал видавався в якості бюлетеня Історичної комісії “Зарева”; другий: 1965 - середина 1980-х рр. - розбудова видання як історичного журналу; третій: сер. 1980-х - 1989 р. - видання дещо змінює характер за рахунок включення українознавчих публікацій та матеріалів, пов'язаних з початком “перебудови” в Україні; четвертий період: від 1989-го - поширення співпраці з материковими дослідниками.

Протягом існування журнал видавався послідовно в Чикаго, у видавництві “Ukrainian-American Publishing & Printing Co., Іnc.” (1963 - 1964, дир. І. Петручок), потім - в друкарні української католицької церкви в Німеччині “Лоґос” (1965 - 1987, дир. Г. Наняк, пізніше Ф. Кордуба), пізніше - знову в США, у видавництві “Ukraprint Inc.” (1987 - 1993, дир. В. Зінкевич), сьогодні - у видавництві “Computoprint Corp.” (від 1993 р., дир. М. Дупляк). Відірваність редколегії від видавництва приводила до ускладнень у роботі.

В різні часи існування журналу мовне редагування матеріалів здійснювали М. Антонович, В. Маруняк, Л. Лиман, а в 1990-х - 2000-х рр. - Н. Пазуняк та А. Гумецька. Незначний час в мовному редагуванні допомагав Ю. Бойко-Блохин. Постійну допомогу у корегуванні надає О. Домбровський. Л. Винар також повною мірою був задіяний у проведенні коректури, виправленні тексту. Крім того, разом із М. Антоновичем він стежив за правильністю списку адрес передплатників видання.

В параграфах підрозділу простежуються видавничі аспекти становлення та розвитку видання, що вимагало коштів на друк та наполегливої праці редакторів. Перше число історичного бюлетеню з'явилося наприкінці 1963 р.

В 1985 р. УІ став журналом історії та українознавства, подібно до київської “України” М. Грушевського. До 1985 р. також публікувалися різноманітні українознавчі матеріали, але тепер планувалося розширити тематику вцілому. Його зміст мав поповнитися працями, присвяченими розвиткові української культури, історії літератури, інших українознавчих дисциплін (етнографії, історії економічної, соціологічної, правничої думки, історії наукового життя, біографічних і генеалогічних досліджень, історичної географії тощо).

У другому підрозділі “Бюлетень УІТ” розглядаються основні засади та зміст інформаційного видання Товариства, заснованого у 1965 р. з ініціативи Л. Винара в США. Він видавався двома серіями. Перша серія “Бюлетеню” виходила з січня 1967 по “друге чвертьріччя” 1972 р. за редакцією Р.О. Климкевича (1920 - 1992) на правах рукопису циклостилем. За час видання вийшло 34 числа, деякі з них мали додатки (ч. 8 та 10). У середині 1972 р. у зв'язку із хворобою Р. Климкевич, на жаль, відійшов від активної наукової діяльності й більше до неї не повертався, а “Бюлетень” УІТ перестав видаватися.

В “Бюлетені” УІТ, не зважаючи на відсутність усталеної структури, можна простежити існування постійних рубрик (іноді - під різними назвами) та певну систему у їх розміщенні. З появою “Бюлетеню” в УІ подібно до західних наукових журналів перестали подавати інформацію про пожертви. Нові рубрики з'являлися відповідно до конкретних потреб.

У третьому підрозділі “Історичний атлас України” розглядається процес створення актуального на той час видання. Вченим в Україні не вдалося реалізувати це завдання. З ідею створення атласу виступили чиказький картограф, співробітник “Encyclopжdia Britannica” Є. Тютько та канадський дослідник географ І. Тесля. У пошуках видавця автори звернулися до УІТ. Для видання “Атласу” було створено незалежний від УІТ комітет на чолі з відомим громадським діячем С. Куропасем, який збирав безвідсоткові позички на видання та добровільні пожертви. Проводилися переговори з Українським народним союзом, який зрештою підтримав видання, але не фінансував його повністю. Атлас було видано у 1980 р.

Підготовку інших книжкових видань УІТ було розглянуто в четвертому підрозділі “Книжкові серії та інші видання Товариства”. Протягом існування УІТ було засновано і видавалося низку видавничих серій: “Історичні студії”, “Монографії” (пізніше - “Історичні монографії”) (1965 - 1973), “Українські вчені” (1968 - 1970), “Українсько-єврейські студії” (від 1985), “Мемуаристика” (від 1969 до сьогодні). Вони не завжди видавалися систематично, що було пов'язане переважно з браком коштів. Низку досліджень було видано Товариством поза серіями. Частину проектів не вдалося реалізувати, причинами чого були брак коштів та відповідних кадрів.

Дослідження теми дало підґрунтя для низки висновків.

-В дисертації було встановлено, що розкриття проблеми можливе лише при умові поєднання загальнонаукових методів з методологічними досягненнями інших наук, що визначають антропологізацію сучасного наукового знання про історіографічний процес (психології, соціології, наукознавства тощо). Крім того, соціокультурні умови розвитку науки визначали напрями та зміст діяльності українських вчених в діаспорі, появу різних форм наукових співтовариств дослідників.

-Аналіз історіографії проблеми продемонстрував, що висвітлення різних аспектів праці інституції в переважно ювілейних узагальненнях містить такі складові як стислий огляд причин створення журналу та УІТ, загальну характеристику Ініціативної групи, співробітників (редколегії) журналу, характеристику головних здобутків у розвитку співпраці з іншими установами, в тому числі й на міжнародному форумі, з відродженням української незалежності - з дослідниками і установами в Україні, а також результатів видавничої діяльності та формулювання завдань на перспективу.

-Виявлено й опрацьовано значне коло історіографічних джерел, що уможливлюють повне і всебічне розкриття теми. Вперше введено до наукового обігу значний джерельний масив, який складається переважно з матеріалів, що зберігаються в закордонних архівах на території США, Німеччини, Австралії, України та інших країн. Вцілому джерельна база є достатньо репрезентативною для розкриття теми і включає різноманітні матеріали, в тому числі й праці дослідників, інформаційні повідомлення тощо.

-Доведено, що історія України в США, Канаді та країнах Європи сприймалася іноземними науковцями як частина історії Росії, що обумовлювалося низкою факторів, серед яких визначальним було панування російськоцентричної історичної концепції в історіографії СРСР, що поширювалася й на міжнародному рівні, викладання історії Росії та Центрально-Східної Європи професорами відповідних кафедр американських та інших зарубіжних університетів, підготовленими в Росії. Відповідно спеціалізація в історії України в зарубіжних університетах визнавалася неперспективною, а спеціалістам важко було знайти працю за фахом. Водночас, ситуація почала дещо змінюватися з початку 1970-х років із запровадженням політики мультикультуралізму в Канаді та під впливом української громади в США. Остаточна зміна історіографічної ситуації відбулася лише після здобуття Україною незалежності.

-В ході дослідження було з'ясовано, що для повноцінного розвитку української історіографії в діаспорі було потрібне власне фахове наукове періодичне видання, яким став заснований Л. Винарем при підтримці старших дослідників журнал “Український історик”. Видання наукового історичного журналу було актуальною для української закордонної історіографії проблемою, реалізація якої мала сприяти входженню української науки, репрезентантами якої були вчені в діаспорі, до світової історіографії.

Головним рушієм реалізації ідеї видання незалежного історичного журналу в діаспорі та створення незалежного від партійних та інших впливів наукового історичного товариства був Л. Винар, який при підтримці старших колег зумів об'єднати навколо УІ, а пізніше в УІТ вчених різних поколінь, релігійних переконань, політичних симпатій та антипатій, вихідців з різних регіонів України, які мешкали на території США, Канади, Аргентини та європейських країн. Одночасно було доведено, що жодна з тогочасних наукових установ діаспори не була зацікавлена у виданні історичного журналу. Крім того, в той час спостерігалися конфлікти між “старшими” українськими науковими інституціями - УВАН та НТШ, як і безпосередньо в останньому, що не сприяло організації наукової праці. Тому потреба видання наукового історичного журналу фаховим науковим товариством обумовила створення УІТ.

-На основі докладного вивчення джерельного комплексу було розкрито організаційні основи діяльності УІТ. Було встановлено, що крім статуту, який визначав основні засади діяльності Товариства, для організації його функціонування в умовах західних країн, зокрема в США, було підготовлено документи, які дозволяли зареєструвати (інкорпорувати) Товариство на державному рівні як неприбуткову громадську організацію, що дозволяло додатково фінансувати діяльність УІТ за рахунок пожертв приватних осіб та українських діаспорних інституцій. Першим документом статутно-програмного характеру був “Комунікат”, який проголошував основні засади формування та діяльності Товариства. За два роки було прийнято Статут, текст якого з незначними змінами використовувався при підготовці іншомовних інкорпораційних документів з врахуванням вимог адміністрації штату, де відбувалася реєстрація. Але ці зміни не мали впливу на організацію наукової праці. Доповнення Статуту відбулося з відновленням Української держави. Доповнення врахували зміни історіографічної ситуації, пов'язані як із історіографічною ситуацією в Україні.

-Було визначено, що УІТ не мало офіційно прийнятої програми, крім декларативного “Комунікату”, а завдання Товариства визначалися в програмних статтях Л. Винара, О. Оглоблина, О. Домбровського, Р. Климкевича, що друкувалися на сторінках УІ та “Бюлетеню”. Завдання Товариства обумовлювалися його тогочасними потребами та особливостями загальної історіографічної ситуації.

-Встановлено, що структура УІТ та організація праці дещо відрізнялися від структури інших інституцій. Товариство не мало власного будинку, тому його “централя” знаходилася за місцем проживання наукового секретаря, яким до 1981 р. був Л. Винар. Керівним органом УІТ була Управа на чолі з Президією, що обиралася шляхом листування на 5 років. Перевіркою діяльності Управи займалась Контрольна комісія (поруч із перевіркою фінансових документів представниками урядових інституцій США). Організацію виборів здійснювала Номінаційна комісія. Структурними одиницями були також представництва журналу та Товариства в різних містах і країнах та осередки, які переважно проводили конференційну діяльність та сприяли забезпеченню фінансування. Діяльність представництв ґрунтувалася на добродійних засадах, а тому не була сталою. З ініціативи О. Барана та О. Ґеруса було зроблено спробу створити репрезентацію УІТ в Канаді, що дозволило б одержати звільнення від податків для канадських жертводавців, але останнє не вдалося реалізувати.

-На основі проведеного аналізу було доведено, що від початку діяльності з метою збереження інформації про УІТ та його членів, а також інших архівних матеріалів було створено архів УІТ, який з часом став унікальною збіркою джерел до історії науки. Формування архіву УІТ почалося з 1965 р. з ініціативи Л. Винара та І. Назарка. Основну організаційну працю тут проводив Л. Винар спочатку як екзекутивний секретар, пізніше - як президент УІТ. До складу архіву увійшли приватні архівні збірки окремих членів Товариства і сьогодні він складається з кількох основних частин, кожна з яких має свій зміст і структуру. Це - безпосередньо архів адміністрації УІТ, редакційний архів УІ, архіви представництв журналу та осередків в різних країнах, архівні колекції М. Грушевського, О. Кандиби (О. Ольжича), І. Крип'якевича, Д. Дорошенка, а також приватні архіви частини членів УІТ. Внутрішній поділ матеріалів ґрунтується на створенні фондів і справ, які не мають наскрізної нумерації аркушів.

Формування архіву відбувалося на основі збирання документів та спогадів про окремих осіб. Подібний метод пов'язаний з одного боку, із популярністю т.зв. “усної історії”, методологія якої передбачала проведення опитувань. Застосування збору інформації таким чином не враховувало історичну перспективу, але давало можливість суттєво поширити джерельну базу. При формуванні архіву Ольжича у складі архіву УІТ було створено Дорадчу комісію, метою якої було організувати збір матеріалів. Частина матеріалів архіву УІТ використовувалася для публікації на сторінках УІ.

-Доведено, що створенню фінансової бази діяльності УІТ його керівництво приділяло значну увагу через відсутність будь-якого державного фінансування. Спростовано твердження радянських часів про підтримку УІТ спецслужбами певних країн. Фінансування відбувалося за рахунок пожертв окремих членів, громадян та українських громадських інституцій, передплати за журнал, проведення лотерей з розіграшем подарованих мистецьких творів, видання та продажу листівки з портретом М. Грушевського. Журнал УІТ як і більшість наукових еміграційних видань не був рентабельним. Активною була праця по популяризації діяльності (проведення наукових конференцій та лекцій осередками, статті в пресі тощо), що поширювало кількість членів та жертводавців. З початком друку УІ Л. Винар намагався знайти установу, що могла б забезпечити видання. Легалізація (інкорпорація) діяльності УІТ в США як неприбуткової організації дозволяла збільшити кількість жертводавців. Наукові конкурси Товариства дозволяли підтримати та популяризувати працю дослідників.

-Аналіз персонального складу УІТ продемонстрував, що згідно зі Статутом його члени поділялися на кілька категорій, які можна узагальнити до двох основних: дійсні та члени-прихильники (“любителі”). Останні переважно не мали відповідної фахової підготовки, але підтримували діяльність Товариства матеріально - пожертвами, передплатою журналу та книг, таким чином створюючи умови для наукових досліджень. Серед дійсних членів УІТ були представники різних регіонів, релігійних конфесій, поколінь. Не всі вони змогли реалізувати себе фахово при працевлаштуванні, особливо це стосувалося представників старшого тогочасного покоління. Але вони продовжували працювати науково, публікувати дослідження в УІ, готувати доповіді на конференції. Іноді між вченими та інституціями, до яких вони належали, виникали конфліктні ситуації, але вони полагоджувалися переважно демократичним шляхом публічного обговорення проблем. Було також доведено, що конфліктні ситуації переважно не залежали від приналежності до різних генерацій. Підґрунтям для них були наукові, а не персональні причини і саме це обумовлювало розв'язання конфліктів в межах наукових дискусій. Аналіз мотивації науково-дослідної праці вчених діаспори показав, що її суттєвим чинником був патріотизм або шанобливе ставлення до землі предків.

-На основі аналізу персонального складу Товариства було розглянуто особливості наукових генерацій дослідників і доведено, що ступінь їх включення до неукраїнського наукового життя не завжди залежав від віку чи рівня їх освіти, а визначальним фактором були соціальні умови, в яких вони опинилися. Наукова праця дослідників не завжди визначалася й можливостями “офіційної” професійної реалізації, тому що частина представників старшого покоління, що не мала фахової праці для утримання себе і родини, працювали науково в українських наукових інституціях діаспори. УІ став виданням, що значною мірою сприяло самореалізації вчених.

-Доведено, що науковцям, особливо представникам молодших поколінь, були доступні фонди західних архівів та бібліотек. Брак архівних матеріалів та літератури частково компенсувався вибором забезпеченої ними тематики. Організації наукової праці сприяла й взаємодопомога в рамках УІТ. Крім того, через бібліотечну систему та книгарні, що в різних країнах постачали й радянську літературу, а також завдяки нелегальним шляхам одержання книг члени УІТ мали можливість знайомитися з радянською літературою та “Українським історичним журналом”, про що свідчать рецензії в УІ.

-УІТ співпрацювало з різними українськими, українсько-американськими та українсько-канадськими установами, серед яких - УГГТ, УВАН у США, НР при СКВУ, УНІГУ, КІУС та ін. Як автономну частину УІТ було створено УСІ, котрий пізніше виокремився в самостійну організацію. Формами співпраці були організація спільних наукових конференцій та реалізація видавничих проектів, публікації в УІ. Співпраця відбувалася як безпосередньо між інституціями, так і на рівні членства окремих дослідників у кількох із них.

-Доведено, що важливим фактором науково-організаційної праці УІТ було співробітництво з неукраїнськими науковими інституціями та організаціями. Важливе значення мала конференційна діяльності УІТ як в рамках власних, так і спільних наукових заходів. Включення УІТ до складу Американської історичної асоціації, співпраця з Американською асоціацією для підтримки славістичних студій, Канадською славістичною асоціацією та університетами (в тому числі й створеними в них українознавчими і совєтознавчими інституціями), участь членів УІТ у міжнародних конґресах істориків сприяли включенню проблем з історії України до світового наукового репертуару.

-Члени УІТ добре були ознайомлені з доробком радянських колег, про що свідчать численні рецензії, що з'являлися на сторінках УІ. Наукові дослідження вчених діаспори зі зрозумілих причин негативно висвітлювалися в Україні, хоча при цьому часом використовувалась “езопова мова”. В той же час листування та інші джерела свідчать, що вчені з розумінням ставилися до стану материкової історіографії і відшукували позитиви у доробку її представників. “Перегукувалися” також їх видавничі та наукові проекти, що свідчить як про актуальність останніх, так і про обізнаність щодо процесу їх реалізації.

-Доведено, що наукові конференції різних рівнів, організовані УІТ як самостійно, так і в співпраці з іншими науковими інституціями були важливим фактором наукового спілкування та співпраці дослідників. Одночасно вони уможливлювали популяризацію діяльності Товариства серед громадськості, що дозволяло збільшити надходження коштів від пожертв та передплат. Участь УІТ у наукових заходах неукраїнських наукових інституцій уможливлювало введення української історіографії та українознавчих проблем до наукового простору неукраїнської науки.

-Встановлено, що важливими складовими видавничої діяльності УІТ було видання УІ, інформаційного “Бюлетеню”, а також актуальних книжкових проектів, серед яких найпомітніше місце посідають “Історичний атлас України” та англомовні книжкові видання, що уможливлювали ознайомлення з історією України неукраїнського читача. Видання УІ протягом багатьох років вводило українську науку до світового наукового репертуару через реферування його публікацій від 1965 р. в провідних світових реферативних виданнях. Стримуючим фактором, який не дозволив реалізувати частину видавничо-наукових проектів, був брак фінансування та людей, які мали б можливість їх виконати.

Вцілому можна ствердити, що УІТ було помітним чинником розвитку української історіографії ХХ століття. Науковий доробок його членів, опублікований в УІ та інших виданнях, складає помітний внесок в опрацювання наукових проблем історії України, джерелознавства, історіографії і ще має стати об'єктом уваги дослідників. Фінансування діяльності Товариства відбувалося за рахунок пожертв окремих громадян та діаспорних інституцій, тому його досвід є повчальним для сьогодення. Матеріали дисертації доводять, що діяльність вчених діаспори мала велике значення для розвитку української історіографії та поширення української концепції національної історії, а її досвід функціонування в умовах відсутності державної підтримки заслуговує на вивчення.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ АВТОРОМ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Індивідуальна монографія:

1. Українське історичне товариство: ідеї, постаті, діяльність / А. Атаманенко. - Острог, 2010. - 672 с.; іл.

Рецензії: Піскун В. Рец. на кн.: Атаманенко А.Є. Українське історичне товариство: ідеї, постаті, діяльність. - Острог: Вид-во Національного університету “Острозька академія”, 2010. - 672 с. / В. Піскун // Український історичний журнал. - 2010. - №4. - С.223-226; Власенко В. Рец. на кн.: Атаманенко Алла. Українське історичне товариство: ідеї, постаті, діяльність / Національний університет “Острозька академія”, Інститут дослідження української діаспори, Українське історичне товариство. - Острог: Вид-во Національного університету “Острозька академія”, 2010. - 672 с.: іл. / В. Власенко // Київська старовина. - 2010. - №2. - С.151-156; Шевчук Д. Рец. на кн.: Атаманенко Алла. Українське історичне товариство: ідеї, постаті, діяльність. - Острог: Вид-во Національного університету “Острозька академія”, 2010. - 672 с.: іл. / Д. Шевчук // Критика. - 2010, липень-серпень. - № 7-8 (153-154). - С.12; Власенко В.М. Рец. на кн.: Атаманенко Алла. Українське історичне товариство: ідеї, постаті, діяльність / Національний університет “Острозька академія”, Інститут дослідження української діаспори, Українське історичне товариство. - Острог: Вид-во Національного університету “Острозька академія”, 2010. - 672 с.: іл. / В.М. Власенко // Сумський історико-архівний журнал. - 2010. - №9-10. - С.217-220; Калакура Ярослав. Українському історичному товариству - 45 років (Рецензія на монографію Алли Атаманенко “Українське історичне товариство: ідеї, постаті, діяльність (1965 - 1991)”. - Острог: НУ “Острозька академія”, 2010. - 672 с.) / Ярослав Калакура // Українознавство. - 2010. - №2. - С.264-266.

Статті у наукових фахових виданнях, що входять до переліків, затверджених ВАК України:

2. Деякі проблеми досліджень з історії джерелознавства та археографії / А. Атаманенко // Джерелознавчі та історіографічні проблеми історії України: образи науки. Міжвузівський збірник наукових праць. - Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2000. - С.13-21.

3. Процес розвитку української історичної науки у висвітленні Олександра Оглоблина / А. Атаманенко // Український історик. - Т.ХХХVІІ. - 2000. - №4. - С.67-84.

4. Літопис Української Вільної Академії Наук про наукові установи / А. Атаманенко // Український історик. - Т.ХХХVІІІ. - 2001. - №.1-4 - С.178-194.

5. Розвиток Українського історичного товариства в Україні: діяльність і видання / А. Атаманенко // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2001. - Т.7 (9). - С.43-50.

6. “Бюлетень Української Вільної Академії Наук” за 1946 рік як джерело до вивчення української історичної науки в діаспорі / А. Атаманенко // Український археографічний щорічник. Нова серія. - Вип.7. - Український археографічний збірник. - Т. 10. - Київ; Нью-Йорк, 2002. - С.133-143.

7. Перше число журналу “Український історик” (1963) як джерело до вивчення української історичної науки на еміграції / А. Атаманенко // Наукові записки: Історичні науки. - Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2002. - Вип. 2. - С. 241-247.

8. До історії української історичної науки в діаспорі: лист Олександра Оглоблина до Любомира Винара / А. Атаманенко // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип.173-174. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Чернівці: Рута, 2003. - С.455-462.

9. Історія української історичної науки в листах Лева Биковського до Любомира Винара / А. Атаманенко // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України: Історіографія і джерелознавство в часовому вимірі. Міжвузівський зб. наук праць. - Дніпропетровськ: РВВ - ДНУ, 2003. - С.140-152.

10. Любомир Роман Винар як редактор “Українського Історика” / А. Атаманенко // Український історик. - Т.ХL. - 2003. - №1-5 (156-160).- С.17-38.

11. Теоретичне обґрунтування грушевськознавства (До 70-ліття Любомира Винара) / М. Ковальський, А. Атаманенко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - Вип.10. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2004. - С.30-41.

12. “Бюлетень Українського Історичного Товариства” як джерело до його історії / А. Атаманенко // Збірник наукових праць Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. - Л., 2005. - Вип. 13. - С.284-305.

13. Українська діаспора: проблеми і напрями дослідження / А. Атаманенко // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: Історичні науки. - Вип.5. - Острог, 2005. - С.5-20.

14. Українське Історичне Товариство: 1965 - 2005 / А. Атаманенко // Український історик. - Т.XLIІ. - 2005. - №2-4 (166-168). - С.50-89.

15. Українська зарубіжна історіографія: до проблеми образу / А. Атаманенко // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. - Вип. 2. - Ч.1. - К.: Інститут історії України НАН України, 2006. - С.255-283.

16. Розвиток грушевськознавства в діяспорі / А. Атаманенко // Український історик. - Т. ХLІІІ/XLIV. - 2006/2007. - №.4(172)/1-2 (173-174). - С.154-182.

17. Джерельна база дослідження діяльності УІТ / А. Атаманенко // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: Історичні науки. - Вип. 8. - Острог, 2007. - С.391-406.

18. До 75-річчя Любомира Романа Винара / Ю. Макар, А. Атаманенко // Український історичний журнал. - 2007. - №2 (березень-квітень). - С.225-229.

19. Публікації програмних матеріалів діяльності УІТ на сторінках “Бюлетеню” Товариства / А. Атаманенко // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: Історичні науки. - Вип. 9. - Острог, 2007. - С.395-405.

20. Любомир Винар: життя і праця (З нагоди 75-ліття вченого) / А. Атаманенко // Український історик. - Т.XLIV/XLV. - 2007/2008. - №.3-4 (175-176)/1-2 (177-178). - С.7-43.

21. Журнал “Український історик” і творення Українського історичного товариства (До 45-ліття УІТ) / А. Атаманенко // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: Історичні науки. - Вип.11. - Острог, 2008. - С.142-159.

22. Українське історичне товариство та Міжнародні історичні конгреси / А. Атаманенко // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: Історичні науки. - Острог, 2009. - Вип.14. - С. 260-272.

23. Установчі та інкорпораційні документи Українського історичного товариства / А. Атаманенко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя, 2009. - Вип. XXVII. - С.120-125.

24. Українські інтелектуальні співтовариства в західній діаспорі: спроба типологізації / А. Атаманенко // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. - К., 2009. - Вип.4. - C.193-209.