Українське село: соціально-економічні зміни (1991–2008 рр.)

Наголошено на об'єктивності постановки завдання збереження українського села. На основі широкої палітри статистичних даних проілюстровано, як байдуже ставлення державної влади у попередні роки призвело до проблеми депресивності щодо розвитку українських сіл.

Встановлено, що за умов поглиблення євроінтеграційних процесів в Україні серед науковців і політиків утверджувалося розуміння необхідності змін механізму функціонування та цільового призначення села. В зв'язку з цим виняткового значення набувало наукове вивчення зарубіжного (європейського) досвіду облаштування сільських територій. З'ясовано, що в Україні проблема переходу до організації саме такої моделі не зустрічала схвальної підтримки частини науковців, політиків, громадських діячів. Особливий опір зустрічала тенденція, що стосувалася відокремлення аграрного бізнесу від інфраструктури села. Прихильники цього підходу вважали, що за таких умов руйнуватиметься унікальність вітчизняного сільського соціуму, яка виражалася у єдності виробничих, культурних, духовних, комунальних та інших складників. Парадигма європейського підходу у цьому плані полягала, у тому числі, і в переході від критерію економічної ефективності функціонування АПК до використання як кінцевої мети „сталого розвитку села”, що передбачало створення на селі такого господарського, соціального, духовного, культурного та природного середовища, яке не вносило б незворотних змін у природу і не створювало б загроз для якнайдовшого існування людини як біологічного виду. Підтверджено, що в Україні закладені в умовах планово-адміністративної економіки основи функціонування села не витримали випробуванням часом і потребують суттєвої кореляції з тим, аби враховувались економічні, соціальні, виробничі, екологічні, звичаєві, психологічні, історичні, структуроутворюючі елементи. Соціально-економічний розвиток сіл значною мірою стримувався недосконалим адміністративно-територіальним устроєм.

Зроблено висновок про те, що в 1991-2008 рр. зазнавали руйнації попередні історичні цінності економічної поведінки селян, відбувався злам життєвих стратегій та моральних критеріїв. Підприємництво на селі утверджувалося повільно і зі значними труднощами головним чином через збереження багатьох стримуючих чинників: психологічної непідготовленості селян, основних верств населення до позитивного сприйняття поняття „підприємець”; недосконалості системи оподаткування; відсутності сталої підтримки з боку держави; тиску кримінальних угруповань тощо. Українське селянство увійшло в добу державної незалежності з деформованими радянською дійсністю ментальними установками, в основі яких була терпимість до крадіжок, схильність покладатися на колективну думку, а не на власну ініціативу, зневіра у можливість досягти змін на краще власними силами, посилювалися нігілістичні настрої. Простежено зміни у соціальній стратифікації сільського населення.

У третьому розділі - „Місце і роль аграрної науки в розв'язанні проблем українського села” - авторкою з'ясовано соціально-економічні наслідки розірваності зв'язків вітчизняної науки з політичною та економічною практикою.

Підрозділ „Питання аграрної стратегії України у вітчизняному науковому дискурсі” присвячено дослідженню основних результатів діяльності наукових колективів, окремих дослідників щодо вироблення теоретичних основ аграрної політики, розвитку аграрних відносин, удосконалення форм і методів сільськогосподарського виробництва.

Авторкою підтверджено, що аграрна наука України, маючи потужний спектр наукових установ та відповідний якісний кадровий потенціал, протягом досліджуваних років надто повільно інтегрувалася в конкурентне поле світової аграрної науки, а тому не могла ефективно перетворювати власну наукову продукцію на товар. Роз'єднаність зусиль науковців і політики призвела до того, що сільське господарство і українське село в цілому функціонували без відповідної концепції, а отже, аморфно, без належного організаційного супроводу. Стратегічні цілі агрополітики не могли бути сформульовані, оскільки на теоретичному рівні не було обґрунтовано: майбутні орієнтири розвитку галузі (задоволення внутрішніх потреб чи нарощення експортного потенціалу); засади розвитку (протекціонізм європейського типу чи лібералізм американського зразка); структура („європейська модель” родинної ферми чи „американська” латифундійного типу); інтеграція галузі (ЄС чи СЕП) тощо. Вітчизняні науковці були схильні розглядати стратегічну мету аграрної політики у дещо звуженому контексті, замикаючи її на розв'язання передусім „матеріальних” проблем.

Досліджено, що в Україні агрополітичні стратегії змінювались часто і залежали від політичної кон'юнктури. Аналіз нормативно-правових документів, які були ухвалені по селу в досліджувані роки, дав підстави дійти до висновку про те, що багато з цих документів були фрагментарними, не до кінця узгодженими. В Україні не було розроблено і прийнято базового, рамкового закону, а також законодавчо не закріплено положення, яке визначало б необхідність створення надійної правової бази функціонування сільського господарства.

Вивчено і обґрунтовано доцільність використання у вітчизняній практиці державотворення зарубіжного досвіду нормативно-правового регулювання функціонування сільських територій, вироблення засад аграрної політики. Ознайомлення з науковими напрацюваннями низки європейських шкіл аграрної політики дозволило виробити авторські пропозиції для науковців, політиків стосовно необхідності теоретичного обґрунтування таких проблем, як „відродження сіл”, „світові економічні конфлікти”, „продовольча і економічна безпека країни” тощо.

Авторкою зазначено, що в досліджувані роки в Україні на теоретичному і політичному рівнях недооцінювалося значення аграрних відносин у системі суспільно-виробничих відносин. Наукові дискусії стосовно забезпечення раціональних меж державного втручання в регулювання виробничого процесу залишалися відкритими протягом тривалого часу. Вчені у цілому правильно окреслили першопричини соціально-економічної кризи села, зробили внесок у розвиток експортного потенціалу аграрного виробництва.

У другому підрозділі третього розділу „Проблема досягнення продовольчої безпеки України: наукові рішення і суспільна практика” зроблено спробу комплексного розгляду такої важливої стратегічної складової державної політики, як продовольча безпека.

Встановлено, що Україна в досліджувані роки надто часто потрапляла в залежність від імпорту окремих видів продовольства, зокрема і тих видів, які традиційно і у достатній кількості забезпечувалися вітчизняним виробництвом. Разом з тим відносна стабільність політичної і соціально-економічної ситуації в українському суспільстві у значній мірі досягалася завдяки наявності необхідних умов для забезпечення громадян продовольством. Концепція продовольчої безпеки, що культивувалася політичними рішеннями і нормативно-правовими документами включала в себе стратегію, яка дозволяла б досягти мінімально необхідних обсягів продовольства та забезпечувала запобігання експансії неякісних імпортних продуктів. З'ясовано, що у країнах ЄС традиційно під продовольчою безпекою держави розглядалася передусім здатність людини придбати продукти харчування та заходи з мінімізації різного роду можливих ризиків: зменшення грошових заощаджень; зниження заробітної плати; підвищення цін на продукти харчування.

У дослідженні на конкретних прикладах проілюстровано та підтверджено, що держава не виконувала одну зі своїх функцій щодо гарантування забезпечення громадян необхідним набором продуктів харчування, достатнього для нормального функціонування організму людини, збереження її здоров'я. Внаслідок цього пересічний українець, на відміну від європейця, який старанно слідкував за станом свого здоров'я як запоруки життєвого успіху, часто не дотримувався збалансованого високоякісного харчування, надавав перевагу рафінованій та легкій їжі, збідненій на вітаміни. Вітчизняні науковці дослідили, що для малозабезпечених груп населення зазвичай був характерним одноманітний харчовий раціон. Громадяни, які відносилися до цієї групи, як правило, звикли думати, що всі необхідні вітаміни і мікроелементи можна одержати лише з продуктів рослинного походження. Водночас в Україні з'являлося все більше громадян, які вимогливо ставились до харчування і бажали не лише нормального споживання продуктів, а й прагнули виключити будь-які ризики для власного здоров'я.

Науково доведено, що істотне скорочення споживання м'яса і риби, незбалансованість харчування негативно позначалося на стані здоров'я, знижувало трудову активність пересічного українця. Протягом досліджуваних років в Україні знизилися загальні витрати громадянами коштів для покупки продуктів харчування. За даними статистичного бюро Європейської комісії, у 2000-і роки індекс купівельної спроможності громадян України залишався одним з найнижчих в Європі - 15% від європейської норми. 2006 р. середній українець витрачав 7,5 грн. щодня на покупку продуктів харчування; пересічний американець - 11 дол. (55 грн.), або майже усемеро більше. Українські споживачі продуктів харчування виявляли часто легковажність при виборі продуктів і не вбачали ефективності у співвідношенні ціни і якості. Тобто більшість громадян орієнтувалися передусім на ціну, залишаючись необізнаними з якісними показниками та безпечністю споживання.

Зроблено висновок, що держава діяла в цілому неефективно на внутрішньому продовольчому ринку. Україна повільно впроваджувала зарубіжний досвід сертифікації, санітарного контролю за якістю продукції. Крім того, застосовувала технології виробництва агропродукції, що спрямовувалися на підвищення валових зборів, і залишала поза увагою якість і безпеку продукції. Ці обставини суттєво суперечили національному законодавству, у тому числі й Конституції України, у тій, зокрема, частині, у якій гарантувалося право громадян на охорону здоров'я. В цілому можна стверджувати, що в Україні зберігалося ліберальне законодавство щодо вимог стосовно якості аграрної продукції. В результаті Україна поступово ставала полігоном для екстенсивної моделі ведення сільського господарства, у тому числі започатковувалося виробництво модифікованої продукції.

У третьому підрозділі третього розділу „Завдання розбудови аграрного ринку: теоретичний зріз” зроблено спробу реконструкції основ моделі ринкових відносин, які поступово трансформувалася у виробниче середовище аграрної галузі.

Зроблено висновок про те, що в Україні формування ринкової аграрної економіки відбувалося у виразно відмінних від світової практики умовах, оскільки бракувало досвіду переходу від держплану до ринкових регуляторів. Вітчизняні науковці з'ясували, що країни Південно-Східної Європи, які здійснювали аналогічні кроки, мали успіх передусім тому, що водночас і швидко виконали комплекс таких завдань: упровадили приватну власність на засоби виробництва; розвивали конкурентне середовище, що базувалось на співвідношенні попиту, пропозиції та вільної економічної ініціативи; використовували робочу силу як товар; вводили державне регулювання там, де ринок не забезпечував потрібних суспільству результатів, тобто дотримувалися об'єктивних економічних законів.

В Україні ж було обрано модель перетворень, яка передбачала швидкий перерозподіл ресурсів і засобів виробництва. Практично мало що робилося у плані створення ефективної системи виробничих відносин, зміни старого (консервативного) менталітету селян. У результаті нав'язування змін непідготовленій селянській свідомості часто викликало неприйняття, а то і відторгнення пропонованих реформ. Перехід до ринку видавався самоціллю, а не засобом створення соціально орієнтованої економіки. Політики і частина науковців вважали, що слід якомога швидше зламати командно-адміністративну систему управління, демократизувати господарську систему, надати керівникам свободу щодо ведення господарства, відмовитися від державного замовлення та закупівельних цін, запровадити реалізацію продукції за договірними цінами, а придбання матеріально-технічних ресурсів - за каналами найбільш вигідними для виробників. Таким чином, було проігноровано вдосконалення виробничих відносин - головної складової організації виробництва. В Україні реалізовувався найгірший варіант класичної теорії ринку А. Сміта та М. Фрідмана, призвів до руйнування не лише соціального устрою, а й соціальних гарантій, якими користувались громадяни.

Актуальним залишався і застарілий підхід до формування структури суб'єктів ринку. Політики часто стверджували, що в умовах вільного ринку можуть працювати лише приватні власники. Це стало передумовою для прийняття рішень про прискорену реорганізацію великих державних і колективних підприємств без визначення їхньої реальної ефективності, а також перебільшення ролі особистого селянського господарства у продовольчому забезпеченні країни. Отже, в Україні реалізовувалася обмежена концепція ринку, що зводилася до формули купівлі-продажу. Встановлено, що формування аграрного ринку просувалося повільно і набуло стабільності у другій половині 1990-х років. До інститутів ринку традиційно включалися: сільські ринки, мережа торгівельних точок, товарні біржі, доми, фірмові магазини, обслуговуючі кооперативи. З'ясовано, що внаслідок того, що держава безпідставно відмовилася від регулювання ринкових відносин, аграрна економіка була втягнута „в тінь”. Причому туди потрапили найбільш врегульовані ринки - алкогольної продукції та цукру. Європейський досвід свідчив, що сільське господарство значною мірою залишалося одержавленим, в Україні ж система державної підтримки лише зароджувалася; ринкове середовище залишалося розбалансованим. Уперед висувалося формування ринку засобів виробництва (крім землі), предметів споживання, робочої сили, цінних паперів, фінансів. Питання про ринок землі постійно дискутувалося на політичному рівні. А саме поняття „ринок землі” навіть в економічній літературі тлумачилося по-різному: від „засобу перерозподілу земельних ділянок” до „купівлі-продажу землі”.

Чинний в Україні аграрний ринок контролювався посередницькими структурами, що мали на меті якомога менше заплатити сільгоспвиробнику і найдорожче перепродати продукт споживачеві, - внаслідок зубожіли і перші, і другі. Крім того, створювалося враження штучного перевиробництва, втрачався саморегулювальний сенс ринку.

Зроблено висновок про те, що вітчизняна наука не могла адекватно реагувати і впливати на формування ринкового середовища, яке зароджувалося.

Четвертий розділ „Особливості змін в організації виробництва на селі” репрезентує ту частину дослідження, у якій розглянуто процес формування двох організаційно-виробничих елементів сільського господарства: дрібного і великого.

У першому підрозділі четвертого розділу „Промислово-фінансові групи і їх роль у соціально-економічному розвитку села” на основі широкого фактологічного матеріалу розкрито умови утвердження на селі великих промислово-фінансових груп.

З'ясовано, що в Україні у досліджувані роки з порушенням об'єктивних економічних закономірностей органи влади під тиском зацікавлених політичних груп ухвалювали рішення, які мали на меті за будь-яку ціну і якомога швидше ліквідувати радянське велике виробництво на селі. Внаслідок цього не було сформульовано організаційної моделі виробництва, практично не діяв і державний контроль за взаємовідносинами між його великими і малими формами.

Встановлено, що політичний старт утвердженню латифундизму дано було владою восени 1995 р. у відповідь на неспроможність господарських органів провести жнива. Перші транснаціональні корпорації спеціалізувалися на комплексному підході: сіяли, вирощували, зберігали, переробляли і реалізовували продукцію, застосовуючи при цьому іноземні інвестиції, передові технології. Отже, це нове явище в українському селі з'явилося спонтанно без формального проголошення та відповідного нормативно-правового супроводження. Держава, усунувшись від контролю за процесом проникнення на село великого капіталу, практично створила умови для поглинання сільського господарства фінансово потужними структурами. Авторка звернулася до європейського досвіду застосування у аграрному виробництві промислового капіталу. Виявлено, що у провідних країнах Європи ця практика була відкинута життям ще у 1960-1970 рр. В Україні ж дехто з політиків у капіталізації сільського господарства вбачав панацею, що повинна була дати змогу вивести його з глухого кута. Внаслідок цього головним мірилом даного процесу були інтереси тих, хто здійснював капіталізацію, але при цьому реальна потреба щодо відродження села залишалася на узбіччі.

Підтверджено, що прихід великого капіталу на село не став потужним чинником відтворення виробництва. В Україні виникла загроза монополізму щодо розвитку земельних відносин. Великі латифундії пригнічували розвиток середніх і відносно малих сільськогосподарських підприємств. Водночас великі агроформування виявляли і низку переваг, оскільки в них ефективно концентрувався капітал, що стимулював зростання виробництва на новій техніці та технологіях. Встановлено, що функціонування філій великих компаній створювало умови, за яких ставало можливим відчуження селян від засобів виробництва. Нерідко складалося і так, що ці структури уникали розв'язання стратегічних виробничих і соціальних питань села, працювали на себе, іноді, не одержавши швидкої віддачі від виробництва, залишали селян і село в критичній соціально-економічній ситуації. Їхня діяльність спричинила загострення соціальної напруги на селі. Прихід великого капіталу на село вплинув на звичний уклад сільського життя, принісши нову виробничу культуру, досконаліший менеджмент.

В Україні цей процес був позначений власним національним колоритом. Через невеликі обсяги акціонерного капіталу й обмеженість внутрішніх фінансових джерел рух капіталу в аграрній сфері був мінімальним. Тому капіталізація галузі відбувалася шляхом залучення коштів з інших сфер - переробної промисловості. Багато великих підприємств формувалися спочатку як торгово-постачальницькі, а лише потім зосереджувались на виробництві.

Зроблено висновок про те, що великі фінансово-промислові групи, з одного боку, принесли на село капітал, новітні технології, з іншого - соціальні питання часто залишалися поза їхніми бізнесовими інтересами.

У другому підрозділі четвертого розділу „Фермерські господарства: проблеми становлення” на основі широкого фактологічного матеріалу розкрито політичні, суспільно-економічні умови становлення цієї форми господарювання.

З'ясовано, що державна влада України на початку 1990-х років, розпочавши пошук шляхів демонтажу колгоспно-радгоспної системи, розвитку цього виду господарювання приділяла особливу увагу, вважала його справою архіполітичною. Створення фермерських господарств розпочиналося за умов відсутності необхідних економічних розрахунків, законодавчої неврегульованості низки проблем: майнових, управлінських, виробничих. Тривалий час частина політиків та виробничників схильні були вбачати у справі розвитку фермерства чергову компанійщину. Середовище функціонування перших фермерських господарств було багато у чому несприятливим і залежало великою мірою від особистих людських якостей фермера, його активності та підприємливості. Крім того, вони зіштовхнулися з недоброзичливим ставленням з боку керівників колгоспів, КСП і навіть односельчан. Держава, давши широкий жест політичної підтримки, не подбала про захист фермерів від різного роду ризиків. Труднощі у процесі становлення полягали і у тому, що в Україні практично не залишилося тих селян (за винятком західних областей), які могли б застосувати практичний досвід ведення господарства підприємницького типу.

На основі різних статистичних даних у дослідженні відображено динаміку загальних змін у чисельності, розмірах, за видом діяльності, площею землекористування, числом працюючих у фермерських господарствах; з'ясовано основні політичні та економічні причини труднощів їхнього функціонування. Встановлено, що у значній мірі вони залежали від рівня матеріально-технічного постачання, нерозвинутості аграрних ринків. Крім того, залишалася нерозв'язаною і низка організаційних проблем. Більшість фермерів не були фахівцями щодо сільського господарства, і тому вони мали недостатньо знань про технологію виробництва. В цілому повільно розв'язувалися й питання організації навчання фермерів.

В Україні склалося декілька типів фермерських господарств: сімейні, міжсімейні, а також малі кооперативи, що мали свої переваги і недоліки, які у конкретних умовах виявлялися по-різному. Зроблено висновок про те, що фермерство в Україні багато в чому посіло роль політичного пасинка, а його становлення відбувалося, радше, всупереч об'єктивним суспільно-політичним і соціально-економічним реаліям.

У третьому підрозділі четвертого розділу „Особисті господарства на тлі натуралізації” висвітлено особливості змін щодо соціально-економічної ї форми такого господарювання.

Аналіз джерел дав підстави стверджувати, що в Україні особисті господарства почали розвиватися вимушено, як реакція на виклики часу, пом'якшивши складний економічний стан, у якому опинилася основна маса громадян. Навколо їхньої перспективності як приватної форми господарювання велися тривалі фахові дискусії науковців і політиків. Погляди розходилися і полягали як в ідеалізації, так і у стриманості щодо оцінки їхньої ролі у формуванні стратегічних напрямків організаційної структури сільського господарства. З'ясовано, що ОСГ тривалий час працювали поза нормативно-правовим полем. У своїй стратегії виживання вони вибирали найбільш прийнятний спосіб адаптації до ринку - втечу від нього. Лише ті селяни, яким вдалося виробляти конкурентоспроможну продукцію, співпрацювали з ринковими агентами.

В Україні склалось три групи ОСГ: перша - це господарства споживчого типу, які вели великі сім'ї з метою забезпечення власних потреб у продуктах харчування; друга - господарства, що належали селянам-пенсіонерам; третя - товарні господарства, що спеціалізувалися на виробництві молока, відгодівлі великої рогатої худоби, картоплярстві.

На основі аналізу статистичних джерел у дослідженні співставлено та проаналізовано показники функціонування ОСГ за їхнім землеволодінням, обсягами виробництва, питомою вагою у загальному виробництві аграрної продукції, витратами матеріальних ресурсів. Приділено увагу з'ясуванню мотиваційних чинників ведення селянами такого виробництва. ОСГ розглянуте таким, що організоване багато у чому як натуральне виробництво.

У четвертому підрозділі четвертого розділу „Сільська кооперація на шляху відродження” з'ясовані основні причини повільного становлення в Україні цих важливих у ринкових умовах організаційно-економічних формувань.

Стверджується, що кооперація в Україні відроджувалася повільно через політичні обставини, коли чимало вітчизняних політиків за історичною традицією продовжувало ототожнювати її з радянськими колгоспами. Недооцінювалося значення кооперації як ключового ринкового механізму. На початку 1990-х років замість розвитку кооперації на міжнародних принципах нерідко створювались під вивіскою „кооперативу” бізнес-структури, що дискредитували ідею руху. Через неузгодженість кооперативного законодавства з іншими нормативно-правовими актами, кооперативи не мали змоги набуття статусу неприбуткових організацій і змушені були реєструватися як комерційні підприємства. Чимало кооперативів, особливо тих, які було створено на базі КСП, намагалися поєднувати обслуговуючу і виробничу діяльність, що суперечило природі „класичного” кооперативу.

Встановлено, що в Україні сформувалося три групи сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів: перша - ті, що створювалися власниками ОСГ; друга - створені фермерами; третя - це так звані „агроторгові доми”. Статистичні дані дозволили простежити динаміку змін чисельності сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів. Виробничі кооперативи створювалися шляхом об'єднання фізичних осіб для сільської виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їхньої обов'язкової участі з метою одержання прибутку. Серед науковців і політиків не було єдиної думки стосовно їхньої перспективності, переважала думка про те, що майбутнє - за обслуговуючими кооперативами. Внаслідок цього звужувалося розуміння виробничої кооперації лише до господарської форми. Стверджено, що в Україні було чимало виробничих кооперативів, які успішно досягали високого стимулювання їхніх членів до підвищення продуктивності праці й участі у прийнятті господарських рішень.

У п'ятому розділі - „Сільська економіка за умов ринкової трансформації” - розкрито особливості функціонування визначальних механізмів сільської економіки.

У підрозділі „Особливості технічного та технологічного забезпечення сільського господарства” наголошено, що у досліджувані роки галузь переживала свого роду технічний і технологічний бум, який відбувався часто стихійно.

На основі аналізу політичних документів з'ясовано, що проблема забезпечення сільського господарства технікою значною мірою політизувалася і не була поставлена на правове підґрунтя, практично не було сформульовано парадигми технічної політики. Встановлено, що серед науковців і політиків раз-по-раз виникали дискусії навколо питань: орієнтувати Україну на виробництво власної продукції сільгоспмашинобудування чи повністю відкритися імпорту. Пішли шляхом, коли робилися спроби зберегти за будь-яку ціну вітчизняний машинобудівний комплекс, з одного боку, а з іншого - хотіли мати сучасні ефективні засоби і механізми.

Вітчизняне сільськогосподарське машинобудування переживало глибоку кризу. Заводи мляво розширювали виробництво і модернізували потужності, відходили від серійного виробництва. За цих умов чи не єдиною альтернативою були закупівлі іноземної техніки, що випереджала вітчизняні аналоги за такими параметрами, як безвідмовність, довговічність, ремонтоздатність тощо.

Підтверджено ефективність такої форми технічного забезпечення села, як механізовані загони та збирально-транспортні комплекси, сервісні центри.

У другому підрозділі п'ятого розділу „Інвестування, кредитування і оподаткування підприємств: кількісні і якісні характеристики” висвітлено зміни у відповідних підходах державних, комерційних установ до обслуговування потреб сільського господарства.

Сільське господарство України у досліджувані роки сповна відчуло неефективність чинної фінансово-фіскальної системи. Банківська система діяла монолітно, що дозволяло їй стабільно утримувати непомірно високі процентні ставки за користування кредитами і навіть використовувати у своїх інтересах значну частину коштів, призначених у Держбюджеті на підтримку села. Склалася практика, коли великі агропромислові підприємства, банки орієнтувалися передусім на великий комерційний інтерес. Таким чином, суттєво зміщувалися суспільні цілі. Було і так, що комерційні банки, які перебували у привілейованому становищі, вважали за недоцільне мати справу з безпосередніми виробниками, і як наслідок - село не розвивалося. Структурні зміни в економіці відбувалися однобоко, розподіл прибутків здійснювався за схемою, коли банки одержували 60% і лише 12-15% залишалося у розпорядженні сільського господарства і промисловості. Держава, надаючи кредити, не створила механізму кредитного обслуговування. В Україні практично не було створено політико-правового тла для відродження кредитних банків, кредитних спілок. Селяни, у свою чергу, виявляли надмірну обережність у цьому питанні. Перші такі формування почали створюватися на західних теренах України. Зокрема, кредитні спілки ґрунтували власну діяльність на засадах міжнародних принципів взаємодопомоги та самофінансування. На селі ж фінансові інститути перебували у зародковому стані. Практично не використовувалася іпотека як специфічний вид відносин між кредиторами і власником земельної ділянки. Держава визначала пріоритети у сфері інвестування, здебільшого це були спеціальні економічні зони та окремі об'єкти, що належали їм. Існували проблеми з формуванням інвестиційного клімату.

У третьому підрозділі п'ятого розділу „Збут сільськогосподарської продукції та його соціально-економічне значення” розкрито механізм формування цін на сільськогосподарську продукцію, показано основні канали її збуту.

З'ясовано, що в досліджувані роки в Україні склалися обставини, коли державна влада втрачала розуміння меж щодо власного втручання у процес ціноутворення. Ігнорувалася зарубіжна практика, що за основним його регулятором виступає закон вартості, дія якого вимагала зіставлення витрат виробництва і надходжень, отримання прибутку. Аграрна бюрократія, а також олігархічні клани, що мали надприбутки від визискування села, всіляко гальмували впровадження цивілізованих ринкових відносин, домагалися зниження закупівельних цін, водночас підвищуючи їх на пально-мастильні матеріали та електроенергію.

Нерівномірність цінового обміну в поєднанні з економічною та фінансовою кризою призвела до наростання обсягів бартерного товарообміну. В 1990-і роки продаж за бартером була формою відносин сільських виробників з постачальниками матеріально-технічних ресурсів і мав негативні економічні наслідки, стримував прихід інвестицій.

Досліджено, що в Україні у розглянуті роки діяла монополістично зорієнтована система зберігання, переробки та збуту сільськогосподарської продукції. Система торгового посередництва складалася головним чином через неспроможність продовольчого ринку прийняти усю пропоновану продукцію, руйнування радянської системи заготівель. Посередницькі канали збуту були найменше організованими, знаходилися здебільшого „в тіні”. Контролюючи ринкову торгівлю, вони диктували ціни сільгоспвиробнику, таким чином експлуатуючи його.

Для України актуальним залишалося завдання розвитку певних видів обов'язкового страхування, особливо сільськогосподарських культур.

Встановлено, що розвиток біржової торгівлі багато у чому стримувався монополізмом внутрішньої і зовнішньої політики держави, політичними та соціальними мотивами ціноутворення, тиском державних структур. Вітчизняні біржі були непривабливі для селян, форма торгівлі, яка використовувалася, нагадувала їм „лохотрон”. Основний недолік діяльності біржі полягав у низькій ліквідності пропозицій та частому невиконанні угод. Відсутність реального власника практично унеможливлювала їхню роботу.

Шостий розділ - „Значення українського села для реалізації проектів незалежної держави” - присвячено визначенню місця і ролі села у розгортанні зовнішньоекономічного співробітництва України, розв'язанню світових продовольчих проблем.

У підрозділі „Проблеми адаптації аграрної галузі до міжнародних стандартів та вимог якості продукції” проаналізовано нормативно-правові документи, що уклала Україна з міжнародними організаціями, а також конкретні кроки щодо поглиблення процесу вступу до них.

Україна об'єктивно вимушена була стати на шлях боротьби за свою нішу в міжнародному розподілі праці, не могла залишатися поза світовим аграрним ринком, який стрімко розвивався в умовах нестабільності світового виробництва продовольства. З'ясовано, що протягом досліджуваних років державі вдалося лише наблизитися до виконання тих вимог, яка висувала загальна тенденція розвитку світового сільського господарства. Зовнішньоекономічна діяльність України стримувалася через розбіжність між міжнародними і національними стандартами розвитку. Політики і науковці в плані реконструкції стратегічних, тактичних цілей і завдань аграрної політики подавали різного роду пасивний і оглядовий аналітичний матеріал, без бачення механізмів розвитку процесів і явищ. Внаслідок цього політично ухвалювалися рекомендації і тези, що залишалися неперевіреними практикою, з чітко вираженими хибами, помилковими ідеями. Слід назвати у цьому ряду сформульовану на початку 1990-х років концепцію, за якою передбачався прискорений розвиток внутрішнього аграрного ринку за рахунок обмежень масштабів зовнішньої торгівлі.

Показано форми і методи взаємодії України з глобальними світовими продовольчими ринками; з'ясовано причини відсутності базових умов для успішної міжнародної конкуренції, а також досліджено соціально-економічні наслідки для України через підписання низки угод з міжнародними організаціями, ефективність дії законодавчих актів, що регламентують стандарти якості сільськогосподарської продукції.

У другому підрозділі шостого розділу „Наслідки надходжень у виробництво іноземних інвестицій і технологій” досліджені наслідки для українського села фінансової й технологічної співпраці з відповідними структурами зарубіжжя.

З'ясовано причини, через які сільське господарство України залишалось інноваційно малопривабливим. На кінець досліджуваних років лише незначна кількість агроформувань України застосовували у виробничому процесі агротехнології світового рівня. На полях і фермах домінували витратні, а не ресурсозберігаючі технології. Наведено конкретні приклади успішного функціонування спільних підприємств у різних сферах: сільського господарства, переробки, машинобудування. Україна продовжувала визнаватися європейським співтовариством найризикованішою у плані вкладення інвестицій. Надходження іноземних інвестицій у сільське господарство у значній мірі стримувалося і через морально-психологічні чинники, брак достовірної інформації про Україну. Іноземні підприємці розглядали її як територію занадто екологічно забруднену і непридатну для вирощування продукції безпечної для здоров'я людей. У свою чергу, етноментальні стереотипи української влади та частини суспільства, що часто полягали у пошуку зовнішніх ворогів, у бажанні перекласти відповідальність на інших, суттєво звужувало можливість наполегливої, послідовної роботи щодо надання правдивої і реальної інформації про Україну. На основі використання широкого спектру статистичних джерел зроблено спробу з'ясувати обсяги вкладення інвестицій, їхні джерела, регіональну специфіку. Іноземні інвестори сприяли забезпеченню потреб галузі у фірмовому сервісі сільгосптехніки, досвідом організації ринку вживаної сільськогосподарської техніки. Завдяки міжнародній співпраці в Україні було започатковано застосування передових технологій вирощування худоби і перехід до органічного землеробства. Зроблено висновок про те, що Україна повільно набувала досвід залучення в село передових технологій.

У третьому підрозділі шостого розділу „Досвід реалізації вітчизняної сільськогосподарської продукції на світовому продовольчому ринку” висвітлено потенційні можливості агропромислового комплексу у сфері зовнішньоекономічної діяльності. З'ясовано, що державні органи України, науковці тривалий час виявляли неготовність до опрацювання сучасного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Україна лише ставала на шлях „синтезованої поведінки” на світовому продовольчому ринку.

Сільське господарство України завдяки сприятливим ґрунтово-кліматичним умовам та історичним традиціям населення апріорі визнавалося конкурентоспроможним на світовому ринку. Та оскільки головним експортним ресурсом була сільськогосподарська сировина, українська економіка виконувала роль придатку розвинутих країн, займала скромне місце у світовій продовольчій системі. Встановлено, що роль України на окремих продовольчих ринках (олійних культур) залишалася вагомою. Разом з тим вона часто змінювала інструменти регулювання експорту й імпорту продукції. Досліджено, що протягом 1990-2000-х років вони змінювалися таким чином: жорсткий протекціонізм, повна лібералізації і, надалі, знову посилений протекціонізм. В Україні лише формувалася система захисту вітчизняного товаровиробника сільськогосподарської продукції в умовах світової конкурентної боротьби.

Зроблено висновок про спонтанність дій України на світовому продовольчому ринку.

У висновках підбито основні підсумки дослідження та розроблено рекомендації стосовно можливості використання його результатів.

1. У дисертації теоретично узагальнено й розв'язано нову наукову проблему. Ідеться про синтез економічної, політичної, соціальної історії, що дав змогу висвітлити місце і роль українського села у процесі державотворення, інтеграції незалежної держави у світове співтовариство.

2. У досліджувані роки українське село і сільське господарство зокрема функціонували без стратегічно окреслених цілей, базового законодавства. Не забезпечувалася наступність практичних кроків і завдань. Президенти України, посідаючи вищу державну посаду, намагалися політично вибудувати власне бачення шляхів розвитку окремих суспільних сфер, у тому числі і сільського господарства. На рівні вищих органів державної влади за звичкою радянських часів зберігався спрощений підхід до розуміння поняття „аграрна політика”. Отже, недивно, що протягом досліджуваних років не було окреслено чіткої загальнодержавної політичної програми. Окремі політичні сили, сказати б, під власні політичні цілі, прийшовши до влади, розробляли окремі документи, що часто не мали практичного значення.

3. Аграрна наука, маючи потужний фаховий потенціал, повільно інтегрувалася в конкурентне поле світової аграрної науки. Науковцям не вдалося обґрунтувати майбутні орієнтири, засади, розвиток, структуру сільського господарства. Тому політично і теоретично не було визначено стратегічної мети щодо агрополітики в Україні, тоді як світова економічна наука це завдання відносила до розряду фундаментальних. Правове поле перетворень в аграрному секторі часто формувалося під дією емоцій. Сільське господарство потрапило під дію „політичних циклів кон'юнктури”. В цілому в Україні не була відпрацьована теорія аграрних відносин. Левова частка зусиль науковців спрямовувалася на теоретичне обґрунтування ухвалених політичних рішень. На практиці в Україні ігнорувалися закономірності економічної теорії. Крім того, вона не мала власної науково-обґрунтованої, а також концептуально і законодавчо унормованої програми досягнення продовольчої безпеки. Внаслідок цього держава залишалася вразливою у продовольчому плані, періодично ставала об'єктом продовольчих інтервенцій.

4. Чинна двохполюсна система організації аграрного виробництва складалася хаотично у процесі заходів, спрямованих на демонтаж колгоспно-радгоспної системи. Перетворення великого виробництва у дрібнотоварне протікало безконтрольно з боку держави. Мала місце політична сверблячка суцільності та прагнення штучно насадити одну форму на зміну іншій. Практично за формою дещо копіювався досвід кінця 1920-х років ХХ ст. При цьому порушувалися закономірності еволюції сільського господарства, що суворо дотримуються у господарській практиці провідних країн світу. Не бралася до уваги і думка селянства. Організаційна система, що склалася в Україні, не врегульовувалася зсередини, тобто державою не були сформульовані межі взаємовідносин малого і великого виробництва. Ці питання не набули чільного місця у діяльності політиків і управлінців, їх підміняли зусилля на забезпечення необхідних темпів виробництва. Парадоксально, що і вони не досягалися.

5. Аграрний ринок в Україні лише зароджувався. При цьому часто нехтувалися теоретичні засади. Україна просувалася власним шляхом, порушуючи певну етапність і логічність цього процесу. Мало місце спрощене розуміння політиками і державними службовцями значення ринкових відносин. Використовувався застарілий підхід до формування структури суб'єктів ринку. Автоматичне ринкове саморегулювання, що мало місце в Україні, мало негативні соціально-економічні наслідки. Вітчизняні науковці змушені були теоретично віднаходити можливі межі державного втручання в економіку України, тоді як у розвинутих країнах був нагромаджений у цьому плані великий досвід. В Україні ринкові трансформації, зміни в організації виробництва не ув'язувалися і прямували нібито паралельними шляхами.

6. Нові відносини власності на селі лише зароджувалися. Паралельно цьому процесу формувалося і ринкове середовище. Сама державна ідеологія зміни форм власності, роздержавлення і приватизації відбувалася суперечливо, мали місце перекручування сутності приватної власності та кооперативної праці. В економічному житті України культивувалася нетрудова приватна власність. Політична боротьба за владу зводилася, в засаді, до одержання у власність засобів виробництва, що використовувалися з метою збагачення. Приватний та економічний інтерес були домінантними у прийнятті рішень. Власність, а не праця ставала основою виробничих відносин. Розподіл держвласності відбувався часто нецивілізовано, без опертя на програму. Хаотичністю вирізнялися і способи приватизації, не брався до уваги зарубіжний досвід. Внаслідок цього власники сертифікатів не стали реальними володарями, а сам процес приватизації не став засобом економічного розвитку підприємств, погіршувалися взаємовідносини товаровиробників і держави. Темпи приватизації в Україні виявилися безпрецедентними за масштабами. Сільське господарство стало місцем, де стрімкими темпами поширювалися організована злочинність, розкрадалися у великих розмірах фінансові і матеріальні цінності. Приватизація у соціальному плані виявилася вкрай несправедливою, вона зруйнувала взаємовідносини між сільгосп- і переробними підприємствами, зробивши їх антагоністами.

7. Нерівномірність цінового обміну між промисловістю і сільським господарством спричинило появу такого явища, як бартерний товарообіг. Зміни у системі реалізації сільгосппродукції включали в себе етапи: відмову держави від розподільчих функцій; диверсифікацію каналів збуту; введення торгового посередництва. В основі взаємовідносин селян, переробників і реалізаторів продукції переважало прагнення здирництва і ошуканства. Механізм обов'язкового страхування переживав період становлення; мала чисельність страхових продуктів знижувала обсяги послуг; біржова торгівля протікала інертно. Біржі перебували під контролем держави і використовувалися нею для утримання вигідних для неї цін на зерно. Обсяги продукції, які реалізовувалися через біржі залишалися мізерними. Біржі не приваблювали селян. Всі вищезазначені обставини регулювання базових чинників розвитку сільського господарства не могли забезпечувати його інтенсифікацію у європейському розумінні цього процесу. Галузь залишалася низькорентабельною, найменш дохідною, енергозатратною і розвивалася поза об'єктивними економічними закономірностями.

8. Україна, володіючи значним аграрним потенціалом, постала перед необхідністю інтеграції до світового продовольчого ринку. Протягом досліджуваних років їй вдалося наблизитися до виконання вимог, що диктувала загальна ситуація у світовому сільському господарстві, пройти непростий шлях вступу до СОТ, налагодити торговельні зв'язки з багатьма країнами. Водночас набір державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності залишався обмеженим, а тому Україна повільно розвивала експортні можливості сільського господарства. Власні прагнення до вступу у ЄС не ув'язувалися з розв'язанням внутрішніх проблем. Лише започатковувалася робота з контролю за якістю продукції, напрацьовувалося законодавство, адаптоване до євровимог. Сільське господарство залишалося малопривабливим для іноземних інвесторів. Україна поступово долучалася до реалізації світової концепції сталого розвитку, зміст якої - встановлення рівноваги між природою і суспільством, робота з екологізації сільськогосподарського виробництва, освоєння засобів протидії світовим аграрним кризам, просування власної продукції на ринки.

Здійснене дослідження має прямий вихід на сьогодення, тому є доцільним сформулювати деякі побажання й рекомендації, які могли б слугувати удосконаленню процесу державного будівництва, зміцненню авторитету України на міжнародній арені.

1. Аграрна політика держави повинна відображати її стратегічні цілі, враховувати вітчизняний і зарубіжний досвід моделювання розвитку села і сільського господарства. Щоб надати проблемі відродження села вагомості пріоритету, необхідно передусім на рівні органів влади реалізувати щонайменше такі завдання: 1) внести до Конституції України як доповнення положення, у якому передбачалося б сприяння державною владою розвитку сільського господарства, досягнення його паритетності у розвитку з іншими галузями народного господарства; 2) Верховна Рада України має розробити і ухвалити базовий, рамковий закон, у якому закріплювалася б відповідальність гілок влади за процеси на селі і відповідно до якого формувалася б уся наступна нормативно-правова база.

2. Україна крок за кроком має утверджувати Європейську модель „сільської території”, що включає багатофункціональність розвитку села, враховує його попередній історичний досвід. Слід кардинально відмовитися від хибного розуміння села як винятково територіально-просторового утворення.

3. З метою формування сучасних цінностей економічної поведінки селян необхідно розробити і ухвалити загальнодержавну програму „Сільський підприємець”.

4. Потрібно сформулювати на політичному і науковому рівні таку модель регулювання соціально-економічного розвитку села, яка органічно поєднувала б механізми держави і ринку.

5. Потребує посилення ролі і значення у системі суспільно-виробничих відносин, саме аграрних відносин, усунення галузевих диспропорцій у виробництві рослинницької і тваринницької продукції.

6. Україна потребує розробки спеціального плану дій (унормованого законодавчо) щодо забезпечення продовольчої безпеки, з урахуванням напрацювань зарубіжної та вітчизняної наукової думки, рішень сільськогосподарських організацій Європи і світу. Ключовою ідеєю плану має бути забезпечення повноцінного харчування громадян.

7. Слід враховувати при програмуванні завдань розбудови аграрного ринку ту закономірність, відповідно до якої аграрна сфера може ефективно функціонувати лише за наявності повноцінного ринку, тобто через гармонізацію всіх його складників та поєднання регулюючих механізмів.

8. З метою удосконалення організаційної структури аграрного виробництва необхідно ввести державне регулювання розвитку форм підприємництва з тим, аби усунути двохполюсність у цьому процесі.

9. Органи державної влади повинні розробити „дорожню карту”, або систему заходів, які забезпечили б інтеграцію України у світовій продовольчий ринок.

Основні положення дисертації викладені у публікаціях автора

Монографії

1. Ігнатенко М. М. Село на нашій Україні. Новітні політичні стереотипи та соціально-економічні детермінанти змін 1991 - 2008 рр. / М. М. Ігнатенко. Ялта: РИО КГУ, 2009. 484 с. (Рец.: Погляд крізь віки. Матеріали наукової конференції. К., 2009. С. 131-134; Гілея. 2009. Вип. 27. С. 399-401.

2. Ігнатенко М. М. Видима темрява (Українське село: тернистий шлях перехідної доби, 1990 - 2000 рр.) / М. М. Ігнатенко. Ялта: РИО КГУ, 2008. 92 с.

3. Ігнатенко М. М. Аграрна політика в Україні: підсумки та уроки 1960 - 1980 років / М. М. Ігнатенко, С. С. Падалка. Ялта: РИО КГУ, 2006. 120 с.

Статті у фахових виданнях

1. Ігнатенко М. М. Основні аспекти державної стратегії у сфері вирішення питання земельної власності в Україні к. 20 - поч. 21 ст. / М. М. Ігнатенко // Наукові записки з української історії : Збірник наукових статей. Переяслав - Хмельницький, 2009. Вип. 22. С. 227 - 230.

2. Ігнатенко М. М. Демографічні процеси в українському селі у 1991 - 2007 рр. / М. М. Ігнатенко // Науковий часопис національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. К., 2008. Вип. 6. С. 37-42. (Серія 6: історичні науки).

3. Ігнатенко М. М. Аграрна політика в Україні: між радянським минулим і капіталістичним майбутнім (1991-2002 рр.) / М. М. Ігнатенко // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Вінниця, 2008. Вип.13. (Серія: історія). С. 170-175.

4. Ігнатенко М. М. Міфи та реалії ліберального реформування економіки незалежної України / М. М. Ігнатенко // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. Переяслав - Хмельницький, 2009. Вип. 23. С. 6 - 10.

5. Ігнатенко М. М. Технічне і технологічне забезпечення сільського господарства в контексті аграрної політики незалежної України у 1991-2000-х рр. / М. М. Ігнатенко // Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах „Грані”. 2009. № 1 (63). С. 42-46.

6. Ігнатенко М. М. Проблема тривалості життя сільських трудівників в Україні / М. М. Ігнатенко // Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах „Грані”. 2009. №3 (65). С. 25-29.

7. Ігнатенко М. М. Агропромислові формування ринкового типу в аграрному секторі незалежної України / М. М. Ігнатенко // Економіка України. Глобальні виклики і національні перспективи.- Київ: НДЕІ, 2009. С. 272-279.

8. Ігнатенко М. М. Проблеми розвитку соціально-трудових відносин у сучасному українському селі / М. М. Ігнатенко // Збірник наукових праць ХНПУ ім. Г. С. Сковороди). Харків, 2009. Вип. 36. С. 70-75. (Серія „Історія та географія”).

9. Ігнатенко М. М. Аграрний ринок України: проблеми становлення / М. М. Ігнатенко // Українознавство. 2009. № 1. С. 98-102.