Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

07.00.01 - історія України

Російська православна церква в радянській Україні у 20 - 30-х рр. ХХ ст.: інституційний розкол та міжконфесійні відносини

Тригуб Олександр Петрович

Донецьк 2010

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Казьмирчук Григорій Дмитрович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії для гуманітарних факультетів

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України Даниленко Віктор Михайлович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії України другої половини ХХ ст.

доктор історичних наук, доцент Ігнатуша Олександр Миколайович, Запорізький національний університет, професор кафедри історії України

доктор історичних наук, доцент Михайлуца Микола Іванович, Одеський морський національний університет, завідувач кафедри українознавства

Захист відбудеться «24» червня 2010 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті за адресою: 83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд. 38.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету (83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розіслано «21» травня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

1. Загальна характеристика роботи

розкол міжконфесійний церква радянський

Актуальність проблеми. На сучасному етапі розбудови незалежної і суверенної Української держави виключно важливим є переосмислення багатьох проблем нашої історії, які ще в недавньому минулому піддавались фальсифікації або ж взагалі замовчувались. Однією з них є розкол Російської православної церкви 20-30-х років ХХ ст. Особливого значення набуває в даному плані визначення ролі керівних органів радянської держави у процесі розколу РПЦ, внутрішні рушійні сили у середовищі духовенства та віруючих, позитивні і негативні явища, зв'язані із цим процесом.

Глибокий і вдумливий аналіз становища церкви за радянських часів дозволить відшукати шляхи виходу із складної релігійної ситуації, що склалась в Україні у 1990-х роках і триває до сьогодні. Вивчення причин і рушійних сил розкольницьких течій в середовищі РПЦ допоможе глибше усвідомити причини і корені сучасного розколу, виявити можливі шляхи його подолання. Врахування історичного досвіду у взаємовідносинах держави і РПЦ допоможе уникнути численних помилок при виробленні та реалізації законів, законодавчих актів і нормативних документів, що стосуються діяльності релігійних організацій.

Досягнення в Україні на початку 1990-х років реальної свободи віросповідань та будівництво незалежної демократичної держави привели до активізації вивчення релігійних рухів, різних течій православ'я й державно-церковних відносин у вітчизняній і зарубіжній історіографії. Проте питання передумов виникнення, зародження та історичного розвитку різних течій в РПЦ залишаються слабо дослідженими. Українська історіографія характеризується лише поодинокими роботами, які б торкалися даної проблематики, а низка питань (історія Братського об'єднання парафій Української православної автокефальної церкви (БОПУПАЦ), Істинно-православна церква (ІПЦ), Соборно-єпископська церква (СЄЦ) є маловивченими. У зв'язку з цим, перед автором закономірно постає необхідність проведення багатостороннього дослідження документальних джерел про зародження, історичний розвиток і згасання рухів у середовищі РПЦ, а також з'ясування ролі у цьому процесі радянської держави. Це дозволить більш об'єктивно розглянути механізм, особливості та наслідки цього складного процесу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в рамках науково-дослідної роботи історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Історія формування і розвитку Української держави» (державний реєстраційний номер № 01 БФ046-01). Тема дисертації затверджена Вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка 23 травня 2007 року, протокол № 9.

Мета дисертації полягає у тому, щоб всебічно висвітлити процес виникнення, розвитку та занепаду нових рухів в РПЦ на території України, з'ясувати причини їх появи та визначити наслідки для подальшого розвитку православ'я в Україні, для чого визначаються основні завдання дослідження:

а) з'ясувати стан розробки проблеми та рівень її наукового осмислення, узагальнити історіографічні надбання, оцінити джерельну базу;

б) визначити передумови та причини виникнення першого розколу в РПЦ - обновленського руху;

в) відтворити процес розвитку обновленського руху в Україні протягом 20-30-років;

г) прослідкувати виникнення та розвиток інших течій - БОПУПАЦ, СЄЦ, Істинно-православної церкви. З'ясувати передумови і причини їх виникнення;

д) дослідити взаємовідносини радянських органів влади і духовенства РПЦ та їх вплив на виникнення та поширення нових течій;

е) показати місце і значення нових рухів у релігійно-духовному житті України;

є) розглянути українізаційні процеси у середовищі обновленської церкви та БОПУПАЦ-СЄЦ;

ж) розкрити регіональні особливості виникнення та поширення різних течій РПЦ;

з) простежити репресії проти духовенства та віруючих, їх причини і вплив на поширення нових рухів РПЦ;

и) узагальнити результати дослідження і показати можливості їх практичного застосування у наш час.

Об'єктом дослідження є Російська православна церква в усьому її різноманітті в цілому.

Предметом дисертаційного дослідження виступає інституційний розкол РПЦ та її виокремлені рухи, як складова частина релігійного життя України першої половини ХХ ст., міжконфесійні відносини в їх середовищі на соціальному та інституційному рівнях Важливими складовими предмету є віруючі, державні структури та духовенство.

Автор цілеспрямовано розглядає винятково ті конфесійні утворення, що ототожнювали себе із Російською православною церквою (офіційна назва до середини 1940-х років), на відміну від новоутвореної Української автокефальної православної церкви, її відгалуження «Діяльно-Христової церкви» та спадкоємиці 1930-х років - УПЦ, що повністю відмежувалися від РПЦ, оголосивши себе продовжувачами традицій Київської митрополії, що втратила самостійність у 1686 р.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 20-30-х років ХХ ст., оскільки у ці роки відбувся процес розколу РПЦ, поява обновленства (1922 рік), час його діяльності та його згасання (кінець 1930-х рр.), діяльність БОПУПАЦ (1923-24 рр.) та «Істинно-православної церкви» (1927-30-і рр.). Нижня межа пояснюється зміною державно-церковних відносин і втіленням політики розколу щодо РПЦ та виникненням нових православних конфесій. Верхня межа зумовлена угасанням активного релігійного життя, фактичною ліквідацією більшості новоутворених конфесій і злиттям їх осередків із Московською Патріархією.

Територіальні рамки дослідження визначаються територією УСРР-УРСР 1920-1930-х років, а також Республікою Крим, що належала до РСФРР, але у церковному відношенні підпорядковувалася Києву (Український Екзархат РПЦ) та Харкову (УПАСЦ - до 1925 р., коли Кримська митрополія відокремилася від Українського Синоду).

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена введенням до наукового обігу значного масиву нових джерел, що дозволило автору сформулювати положення, які становлять наукову новизну

вперше:

- створена комплексна праця про міжконфесійні взаємини в радянській Україні 20-30_х рр. XX ст. в період інституційного розколу РПЦ;

- сформульовано тезу, що приєднання до обновленства частини ієрархів канонічної православної церкви не є результатом їхніх ідейних переконань, а виявленням самозбереження в роки формування тоталітарної системи в СРСР, зокрема в радянській Україні 20-х-30-х рр. XX ст.;

- обновленство та інші розкольницькі конфесії в радянській Україні, як і всьому СРСР, не мали жодної перспективи для свого подальшого розвитку у зв'язку з надзвичайно стійкими традиціями канонічного православ'я серед віруючих, а підтримка обновленства з боку радянської влади з самого початку була спланована як тимчасовий захід для боротьби з тихонівщиною, а в ідеологічному плані вона не вписувалася в концепцію створення в майбутньому на території СРСР атеїстичного суспільства;

- на основі широкого джерельного матеріалу показано в масштабах всієї України ставлення більшості віруючих до обновленства, яке характеризувалося його майже категоричним неприйняттям. Особливо противилось воно введенню нового стилю літочислення. Опорою тихонівців були заможні селяни і середняки, серед нечисленних груп обновленства переважали бідняки і середняки;

- позитивним моментом обновленської церкви в Україні є спроба її демократизації і реформування (перехід до григоріанського стилю, формування білого єпископату, українізація богослужіння), проте, досягти цього не вдалося через опір канонічного духовенства, консервативний світогляд більшості населення, вікові традиції православ'я;

- хоча обновленська церква в Україні знаходилась під невсипущим наглядом більшовицької партії, органів радянської влади, зокрема ДПУ-НКВС, цей факт не можна однозначно зводити до негативу, адже була офіційна підтримка українізації та автокефалії Російської православної церкви в УСРР;

- причинами кризи обновленського руху і його повного занепаду у 30_х рр. XX ст. автор дисертації вважає його ідейне переродження; розчарування рядових священиків у своїх мріях про поліпшення свого матеріального становища. До того ж перехід більшовицької партії та органів радянської влади від підтримки обновленства до нещадної боротьби з усіма релігійними конфесіями призвів до того, що обновленці стали непотрібними, «шкідливими» і були репресовані в основній своїй масі;

- детально досліджено формування у другій половині 20-х рр. антисергіївської церковної опозиції, яка заважала не тільки митрополиту Сергію будувати нову РПЦ у цілковитій узгодженості з радянською владою, а й перешкоджала радянській владі створювати підпорядковану їй Російську православну церкву;

- висвітлено історію Істинно-православної церкви в Україні 1930-х років, визначені основні центри, провідних діячів, репресії каральних органів проти духовенства та віруючих.

подальший розвиток дістали:

- комплексного вивчення зазнала історія Соборно-єпископської церкви та її попередниці - БОПУПАЦ: проаналізовані передумови та причини їх виникнення, ідеологічна основа та генетична спадкоємність із РПЦ;

- новими фактами підтверджується теза провідної, але неключової ролі радянських органів влади та компартії у розколі РПЦ;

уточнено:

- статистичні дані православних конфесій, що ототожнювали себе із РПЦ як на всеукраїнському рівні, так і на регіональному;

- окремі біографії духовенства та віруючих в усіх православних конфесіях УСРР, що розглядаються;

- історію та діяльність Антирелігійної комісії при ЦК КП(б)У, при цьому вперше розкрито становлення, видозміни та діяльність даної структури на місцевому рівні.

доповнено:

- не лише на загальноукраїнському, а й на регіональному рівні висвітлено ставлення віруючих до обновленських новацій та реформ, а також їх втілення в життя на місцях;

- місце та роль органів ДПУ-НКВС у розколі РПЦ в Україні, механізми реалізації ними розкольницької політики та прийоми антирелігійної боротьби.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що вперше в історичній науці здійснено комплексне дослідження з даної проблеми, матеріали якого можуть бути використані при написанні підручників з історії релігій в Україні, релігієзнавства, історії України та узагальнюючих праць з історії православ'я, у визначені правового законодавства держави щодо свободи совісті та віросповідання. Особливий інтерес матеріали дисертаційного дослідження можуть представляти при виробленні загальної стратегії створення єдиної Всеукраїнської помісної автокефальної церкви.

Особистий внесок здобувача. Сформульовані у дисертації наукові положення, висновки та пропозиції належать особисто здобувачу та є його науковим доробком. Дисертаційна робота є самостійно виконаною науковою працею, в якій викладено історію конфесій Російської православної церкви в Україні та їх взаємовідносини.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки наукового дослідження знайшли відображення у доповідях на 42 міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях: 8 щорічних науково-методичних конференціях «Могилянські читання» (Миколаїв, 2002-2009); V Всеукраїнській науково-практичній конференції «Наукові дослідження в контексті історичних проблем» (Миколаїв-Одеса, 2003); I-III Міжнародних наукових конференціях «Релігія і Церква в історії України» (Полтава, 2005, 2007, 2009); 4-6 Міжнародних наукових конференціях «Православ'я - наука - суспільство: питання взаємодії» (Київ, 2006-2008); Міжнародній науковій конференції «Архівні джерела у формуванні історичної пам'яті» (Херсон, 2006); IV-VI Миколаївських обласних краєзнавчих конференціях «Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження» (Миколаїв, 2002, 2004, 2006); I і ІІ Міжнародних науково-практичних конференціях «Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри» (Одеса, 2007, 2009); III Міжнародній науковій конференції «Знаки питання в історії України: регіональний вимір української історії» (Ніжин, 2007); VI Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 600-річчю першої історичної згадки про Чернівці (Чернівці, 2007) та інших.

Дисертація пройшла обговорення на засіданнях кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка і кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Чорноморського державного університету імені Петра Могили.

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано 2 монографії: «Розгром української церковної опозиції в Російській православній церкві (1922-1939 рр.)» (18,1 др. арк.) і «Розкол Російської православної церкви в Україні (1922-1939 рр.): між Державним політичним управлінням та реформацією» (17,44 др. арк.) та 40 наукових праць (з них 22 - у фахових виданнях, що входять до переліків, затверджених ВАК України). Загальний обсяг публікацій становить 62 друк. арк.

Структура та зміст дисертації визначені метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, що поділені на підрозділи, висновків, списку використаних джерел і літератури (718 назв) та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 510 сторінок друкованого тексту, з них основного тексту - 399 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність і новизна обраної теми, її географічні та хронологічні межі, визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження, розкриваються його зв'язок з науковими програмами, практичне значення дисертації, вказуються форми апробації результатів дослідження та його структура.

У першому розділі - «Стан наукової розробки теми, джерельна база та методологічно-теоретичні засади дослідження» - викладено відправні засади проведеного наукового дослідження.

У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми» розкрито стан наукової розробки теми розколу в Російській православній церкві на українському, російському та зарубіжному тлі.

Радянська історіографія. Перші роботи, які висвітлювали різнобічні процеси, що відбувалися як у середовищі РПЦ, так і в напрямі державно-церковних відносин, з'являються у 1920-х роках. Авторами їх були, переважно, агітатори та партійні діячі - П. Красиков, І. Степанов, Я. Окунєв, В. Бонч-Бруєвич, І. Сухоплюєв та інші. Ці публікації були покликані дати загальну характеристику явищам, що відбувалися в церковному колі й виступали як посібники для агітаторів.

Дещо інший характер мають праці обновленських ідеологів та провідних діячів - Б. Тітлінова, О. Введенського, Д. Адамова. Являючи собою мішанину історичного дослідження та мемуаристики, їх роботи носили агітаційно-пропагандистський і полемічний характер та служили здебільшого ідеологічно-програмною основою становлення обновленської церкви. У той же час ґрунтовний аналіз обновленства, його сутності та причин розколу здійснив професор Б. Тітлінов, бачачи найближчу причину розколу у декреті про вилучення церковних цінностей.

У 1940-1950-х роках питаннями історії РПЦ міжвоєнного періоду практично не займалися. Якісно новий етап в історіографії проблематики почався в 1960-х роках, коли вже почали даватися взнаки результати накопичення фактологічного матеріалу та видання узагальнюючих праць. Це дало змогу виявити нові проблеми, багатшою стала тематика, глибина розробки та наукового аналізу. У своїх оцінках історики цього періоду не виходили за межі загальноприйнятих поглядів, і термін «церковна контрреволюція» продовжував домінувати в історичних дослідженнях.

Найбільш вагомим та фактично єдиним спеціальним комплексним дослідженням в радянській історіографії з проблеми історії обновленського розколу є праця О. Шишкіна, який створив першу комплексну роботу в радянській історіографії з історії обновленської церкви; йому належить також спроба висвітлення розколів 1925 та 1927 рр. - так званих «григоріївського» та «сергіївського».

Паралельно з поглибленням вивчення феномену обновленства активізується вивчення нелегального опозиційного церковного підпілля (О. Клібанов). Позацерковні православні течії зводилися до ідеології «контрреволюційної тихонівщини» й описувалися як свого роду антирадянські організації, що надавало їм вигляду монолітних релігійних інституцій. Різні напрями всередині них майже не розглядалася. Винятком була книга О. Дем'янова, який на початку 1970-х рр. докладно описав становлення й особливості вчення ІПХ на матеріалах Центрально-чорноземного району РРФСР.

Церковна історіографія післявоєнного періоду. Вона представлена творами представників Московської Патріархії - А. Кузнєцова, Сергія (Ларіна), Іоанна (Сничова) та Феодосія (Процюка). Праця митрополита Іоанна (Сничова) присвячена так званим розколам правого толку і представляє одне із небагатьох досліджень, які роблять спробу розкрити природу виникнення правої опозиції та ІПЦ. Робота Феодосія (Процюка) розкриває історичний шлях самостійних угрупувань, що виникли на теренах України, але у регіональному розрізі (на матеріалах Полтавської єпархії).

Отже, оглядове вивчення здобутків світської та церковної історіографії СРСР дає можливість визначити її загальні риси, а саме: антирелігійну спрямованість розробок, де діяльність РПЦ розцінюється з позиції негативу; усі роботи виконувалися на матеріалах центральних регіонів РСФРР, а події на українських територіях обходили стороною.

Сучасна російська історіографія. В останні десятиліття у зв'язку з демократичними процесами на пострадянському просторі та новим церковними розколами (в Російській Федерації вийшла із підпілля Істинно-православна церква, з'явилися парафії закордонної РПЦ, в Україні відродилися УАПЦ та ІПЦ, з'явився Київський Патріархат) знову з'явився інтерес до історії церковних рухів, як обновленського, так і автокефального характеру.

Першими до цієї проблематики звернулися дослідники Москви та Ленінграда: В. Алексєєв, М. Одинцов, С. Савельєв, О. Васильєва, М. Покровський, М. Шкаровський, трохи пізніше - А. Кашеваров, І. Осипова, Н. Кривова, С. Петров та інші. Не залишилися осторонь і представники духовенства: Дамаскін (Орловський), В. Ципін, Г. Митрофанов, І. Соловйов, О. Журавський.

Більшість робіт світських істориків зосереджено на системі державно-церковних відносин (В. Алексєєв, М. Одинцов, М. Шкаровський, О. Васильєва), питаннях державної політики щодо церкви через систему органів держави (С. Савельєв, С. Петров, М. Покровський) тощо. У результаті глибокий аналіз внутрішньоцерковних процесів оминається, як і ґрунтовна розробка історії конфесійних осередків, що утворилися внаслідок боротьби всередині РПЦ.

У першому десятилітті ХХI ст. задана проблематика не втратила своєї актуальності для російської історичної школи. Останні досягнення представлені, в основному, роботами молодих науковців, які зосередили свою увагу на раніше недосліджених, або малодосліджених проблемах: діяльності антирелігійної комісії (О. Шкурін), церковному підпіллі (О. Бєглов), внутрішніх конфліктах РПЦ (О. Мазирін) тощо, або ж на регіональних особливостях загальносоюзної церковної політики (О. Крепіцина, О. Подмаріцин, О. Бакшеєва, Н. Зоріна, Р. Мезенцев, А. Алльонов, М. Хрустальов, Н. Сердюкова).

Окремо розглянуті праці, написані її духовенством в офіційному руслі Московської Патріархії. Загальними роботами, які являють собою компілятивний виклад історії РПЦ, є праці В. Ципіна та Г. Митрофанова. Цікавим і ґрунтовним, з точки зору опрацювання першоджерел, є труд Дамаскіна (Орловського). Ця робота стоїть на межі джерела та історіографічного здобутку й являє собою приклад сучасної агіографії ХХ ст.

Загалом можна виділити такі характерні риси російської історіографії досліджуваних нами питань: розгляд розколу переважно у світлі державно-церковних відносин через зосередження дослідників саме на проблемі державної політики щодо РПЦ; брак ґрунтовних робіт з історії окремих конфесійних груп та течій; розмаїття концептуальних підходів; вплив на світську науку православної церковної традиції; відсутність інтересу до подій, що відбувалися на теренах України і, як результат, помилковість низки висновків про республіканські масштаби поширення розколу.

Сучасна українська історіографія. В українській історичній науці одним з перших науковців, які звернулися до історії Російської православної церкви в Україні 20-30-х років ХХ ст. і, зокрема, до історії новітніх конфесій РПЦ, є полтавський дослідник В. Пащенко. З-під його пера вийшла низка робіт, присвячених обновленському рухові в Україні, історії Соборно-єпископської церкви та «Істинно-православної церкви».

Досить цікавою є робота харківського дослідника В. Силантьєва, що присвячена взаємовідносинам більшовицької влади та РПЦ і яка пізніше лягла в основу його дисертаційного дослідження. Розколу автор приділяє значну увагу, виділивши історію обновленства в окремий розділ. Щодо інших конфесій - ІПЦ та БОПУПАЦ, то автор залишає їх поза увагою свого дослідження.

Продовжила історіографічні традиції полтавської школи з державно-церковних відносин А. Киридон, яка почала працювати над цією проблемою разом із В. Пащенком ще на початку 1990-х років. На порозі тисячоліть дослідниця знову повертається до роботи над вказаною тематикою. Державно-церковні відносини автор вивчає крізь призму віруючого населення, церковних інституцій і владних структур.

Тривалий час над питаннями розвитку православних конфесій у міжвоєнний період працює О. Ігнатуша, сфера інтересів якого охоплює практично увесь спектр зазначеної проблематики. Його роботи відрізняє глибина проробки матеріалу, широка репрезентативність джерел, що дає можливість відтворити маловідомі сторінки історії православ'я в Україні, цивілізаційній підхід у вивченні конфесій та визначенні причинно-наслідкових зв'язків, урахування соціального фактору в релігійному житті тощо. Більшість публікацій дослідника переважно стосуються питань історії УАПЦ, розколу РПЦ, державно-церковних відносин, історіографії та джерелознавства. Усі ці роботи лягли в основу монографії та дисертаційного дослідження автора. У цих працях досить новим є розгляд розколу православ'я в аспекті світового модернізаційного процесу.

У ХХI ст. загострилася увага вітчизняних істориків і на глибокому вивченні обновленського руху та його конфесій: «Жива церква», Синодальна церква, Українська православна автокефальна синодальна церква. Беззаперечними лідерами тут є дослідження Г. Білан та С. Жилюка. Г. Білан присвятила свою дисертаційну роботу історії обновленського руху в Україні 20-30-х років ХХ ст. Питання, які не вдалося розкрити Г. Білан, - внутрішнє життя синодальної церкви; боротьба за українізацію та автокефалію даної конфесії; апологетичні питання оновлення церковного життя - взяв на себе С. Жилюк. У своїх роботах він робить спробу довести раціональність оновлення церковного життя в сучасній Україні, проводить історичні паралелі з обновленським рухом 20-х років; досліджує історію, ідейні засади та практичну діяльність Синодальної церкви.

Значну увагу сучасні українські історики приділяли і регіональним аспектам розвитку та діяльності розколу РПЦ та новоутвореним конфесіям (А. Зінченко, О. Галамай, Ю. Катунін, Б. Змерзлий, Р. Бєлоглазов, О. Форостюк, А. Фесенко, О. Балягузова, О. Бойко), представники духовенства М. Матвієнко і Н. Доненко.

Аналіз історіографічних здобутків українських істориків з проблематики розколу РПЦ в Україні та історії її конфесій, які утворилися внаслідок цього процесу, показує, що ця робота знаходиться у стані свого «пікового» розвитку. Жодної праці, яка присвячувалася б комплексному вивченню розколу саме РПЦ та її конфесій в Україні немає, публікації обмежуються окремими статтями у збірниках чи, у кращому разі, окремими розділами в загальних монографіях, присвячених історії православної церкви. Праці загальноукраїнського характеру обмежуються вузькою джерельною базою (центральні держархіви, інколи декілька місцевих), відсутністю в більшості робіт документів церковного походження.

Зарубіжна історіографія. Зародження зарубіжної історіографічної школи можна віднести до першої половини 1920-х років. Саме в цей час з'явилися перші роботи, присвячені питанням історії Російської православної церкви в СРСР та її взаємовідносинам із радянською владою, а з середини 20-х років і праці з питань розколу. Даний період (1920-і - перша половина 1940-х років), характеризується появою серії спеціальних досліджень, де автори торкалися не лише становища православ'я в СРСР, а й розколу РПЦ, особливу увагу зосереджуючи на «обновленському» русі. Серед найвідоміших дослідників цього періоду треба виділити М. Спінку, П. Андерсона та Д. Хекера. Значні напрацювання залишили після себе представники емігрантських кіл: О. Валентинов, С. Троїцький, І. Стратонов.

Загалом, підсумовуючи досягнення першого періоду, можна підкреслити, що саме в цей час було започатковано американську історіографію розколу РПЦ 1920-1930-х років, відбувалося накопичення фактологічного матеріалу, особливо у сфері дослідження Синодальної церкви та Московського патріархату, було розроблено низку важливих та, як підтверджує сучасна історіографія, досить вірних тез та висновків. У той же час треба відзначити вузькість джерельної бази досліджень, ігнорування інших православних конфесій, які мали місце на всій території СРСР, особливо в Україні; фактично випущено з поля зору події 30-х років ХХ ст., що пояснюється відсутністю фактологічного матеріалу.

Другий період у зарубіжній історіографії проблеми розколу та міжконфесійних взаємин у середовищі РПЦ датується нами другою половиною 1940-х - кінцем 1980-х років. Він характеризується такими загальними рисами: виникненням значних «совєтознавчих» центрів, які, поряд з науковими дослідженнями, займалися політичною пропагандою проти країн «соціалістичного табору»; значним збільшенням кількості робіт, що присвячені питанням історії та становища православ'я в СРСР (часто псевдонаукового характеру); ломкою кордонів національних західних шкіл та космополітизація досліджень (значна частина праць друкувалася багатьма мовами) і, як результат - тісна співпраця американського та англійського дослідницьких центрів і підготовка ними колективних праць з релігієзнавчої тематики.

Серед великого розмаїття літератури ми виділяємо праці об'єктивістської (Р. Кейсі, Д. Куртісс, Р. Конквест, Г. Басс, Д. Маджеска) та емігрантської (І. Власовський, Б. Боцюрків, О. Боголєпов, А. Краснов-Лєвітін, М. Польський, І. Андрєєв, Д. Поспєловський, Г. Лужницький) наукових шкіл.

Справжнім класиком історії православ'я в Україні періоду 1917-1939 років є Б. Боцюрків. У 1961 р. в Чиказькому університеті дослідник здобуває ступінь доктора філософії у галузі політології, захистивши дисертацію на тему «Радянська церковна політика в Україні у 1919-1939 рр.». Головну увагу автор зосереджує на утворенні та діяльності різних конфесій православної церкви в Україні (УАПЦ, Обновленська церква, Соборно-єпископська церква та їх взаємовідносини з органами радянської влади). Для всіх робіт Б. Боцюрківа характерні високий професіоналізм, максимальне використання доступних джерел та, деякою мірою, прискіпливість.

Канадський історик російського походження Д. Поспєловський присвятив себе дослідженню історії РПЦ у ХХ ст. Його роботи залишають позитивне враження, є добротними науковими працями.

Значним досягненням у вивченні історії обновленської церкви став вихід у 1978 р. «Нарисів з історії російської церковної смути» А. Лєвітіна і В. Шаврова. Автори створили досить ґрунтовне дослідження з використанням власної позиції, подали хроніку розколу, оприлюднили маловідомі документи і матеріали.

Особливу цінність являє праця німецького дослідника Ф. Гейєра «Православна церква в Україні», яка охоплює період з 1917 по 1945 роки і висвітлює історію православ'я крізь призму націотворчості.

У пострадянський період зарубіжні історики активізували вивчення історії РПЦ радянського періоду, серед них слід зазначити Н. Девіса, Д. Шубіна, Р. Пайпса, М. Меєрсона, А. Лууканена, Д. Фріза та Е. Рослофа.

Загальний огляд зарубіжної історіографії розколу РПЦ свідчить, що протягом майже 90 років вона пройшла складний, але плідний шлях свого розвитку. Було накопичено значний фактологічний та теоретичний матеріал, вчені висунули низку цікавих припущень та тез, які можуть бути використані вітчизняними вченими під час розробки питань природи, історії та наслідків розколу православ'я в Україні, піднімаючи значний, невідомий раніше, шар архівних документів і відтворюючи історичну правду та справедливість.

У підрозділі 1.2 «Характеристика джерельної бази» вказано та охарактеризовано увесь пласт джерел, які були використані автором. Джерельну базу дослідження склали різноманітні за походженням, ступенем вірогідності й змістом опубліковані та неопубліковані джерела. У процесі їх опрацювання вивчено та використано архівні документи з понад 150 фондів 19 архівосховищ України: Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Державного архіву Автономної Республіки Крим та державних архівів Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Запорізької, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Сумської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської і Чернігівської областей та матеріали інформаційних джерел періоду 20-30_х рр. минулого століття.

Складністю дослідження даної теми є фактична відсутність безпосередніх документальних фондових збірок церковного походження, які б висвітлювали церковну історію як на всеукраїнському, так і на регіональному рівні. В Україні автором знайдено лише 4 фонди церковного утворення інституцій РПЦ досліджуваного періоду, 3 з яких особові. Церковна преса збереглася в незначній кількості, що фактично робить її малодоступною для більшості вітчизняних істориків. Тому для більш повного уявлення про події в українському православ'ї 20-30-х років ХХ ст. ставилося завдання фронтального перегляду всього комплексу джерел даного періоду.

Увесь корпус джерел автор вважає доцільним класифікувати, враховуючи особливості предмету вивчення. Вважаємо за необхідне поділити його на два основних масиви: джерела світського і церковного походження, виділивши в цих масивах такі види джерел:

– законодавчі акти;

– діловодна документація партійних і виконавчих органів, церковних інституцій;

– статистика;

– судово-слідчі справи щодо духовенства та віруючих;

– періодична преса;

– джерела особового походження (спогади (мемуари), епістолярна спадщина, автобіографії);

– «агіографія» ХХ століття.

Кожна з цих груп джерел має свої особливості, ступінь достовірності, значення для розкриття теми тощо.

Законодавчі акти репрезентують собою правові нормативні документи, які виходили від верховної влади (як церковної, так і державної) і мали вищу юридичну силу в межах УСРР та СРСР. Даний вид представлений законами радянської України, що регулювали державно-церковні відносини, канонами, ухвалами і постановами всеросійських та всеукраїнських Соборів різних конфесій РПЦ. Більша частина даної групи документів опублікована у збірниках та церковній пресі.

Діловодні матеріали представлені документами партійних органів (губернських, окружних, повітових, районних, обласних комітетів КП(б)У та Центрального комітету КП(б)У), виконавчих органів (губернські, окружні, повітові, районні виконавчі комітети та адміністративні відділи НКВС, які діяли при виконкомах) і церковних інституцій (листування, протоколи з'їздів та зібрань духовенства і мирян, поточне діловодство тощо).

Значну частину документів складають інформаційно-аналітичні матеріали (звіти та повідомлення) ДПУ на місцях та звіти секретарів губернських, окружних та повітових комітетів КП(б)У до вищих органів влади, які ґрунтувалися на звітах ДПУ.

Статистика. У 20-х рр. ХХ ст. держава всіляко заохочувала збирання статистичних відомостей, що не оминуло й релігійне життя. Адмінвідділ НКВС вказував, що збирання статистичних відомостей про релігійних рух є досить важливою справою. Тому додатком до всіх звітів повинна бути статистична відомість з обліку релігійних течій. Незважаючи на те, що статистичні джерела - це досить точний інструмент пізнання процесів, що відбувалися в релігійному житті, треба мати на увазі, що статистична справа в релігійній сфері перебувала не на високому рівні, тому всі статистичні відомості, принагідно, ми перевіряли різними за походженням даними.

Судово-слідчі справи щодо духовенства та мирян зберігаються у фондах губернських та окружних судів, прокуратури та новоутворених фондах обласних управлінь Служби безпеки України. У документах судових органів відображені як події стосовно окремих осіб, так і цілих угруповань та церковних організацій.

Періодична преса. Значний масив матеріалу зберігає періодична преса. Її умовно можна поділити на дві підгрупи: а) радянська преса - центральна і місцева («Комуніст» (Харків) та «Вісті ВУЦВК» (Харків) й офіційні губернські видання: «Красный Николаев» (Миколаїв), «Известия» (Одеса), «Пролетарская правда» (Київ), «Красное знамя» (Чернігів), «Пролетарий» (Харків) та інші); б) церковна періодика («Голос Православной Украины» (Харків, 1925), «Украинский Православный Благовестник» (Харків, 1925-1928), «Живая церковь» (Київ, 1922-1923), «Журнал Московской Патриархии» (Москва, 1931-1935).

Окремо треба виділити періодику антирелігійного спрямування: газету «Безбожник» (Москва, 1925-1941), журнали «Безвірник» (Харків, 1929-1934; Київ, 1934-1939) та «Антирелигиозник» (Москва, 1926-1941). Здебільшого зміст цих видань має атеїстично-пропагандистський характер, але інколи трапляються публікації аналітичного, або публіцистичного характеру, які присвячені поточним подіям у житті православної церкви.

Джерела особового походження (спогади (мемуари), епістолярна спадщина, автобіографії). Найбільш відомими мемуарними творами цього часу є робота митрополита УАПЦ Василя (Липківського) «Відродження церкви в Україні. 1917-1930», низка робіт колишнього обновленця А. Левітіна-Краснова, представника антисергіївської опозиції протоієрея М. Польського. Дані роботи не лише дають змогу з'ясувати атмосферу того часу, пізнати події «по гарячих слідах», а й подають деякі відомості, що не відбиті в документах. Слід зауважити, що вони, відтворюючи події певного часу, не позбавлені суб'єктивності в оцінці історичних фактів і суспільних явищ.

Іншим видом документів є особисті листи духовенства. Окремими зібраннями вони не збереглися, але цей вид документу можна знайти у фондах єпископів РПЦ - Й. Кречетовича та Й. Яцковського, фонді УАПЦ та у кримінальних справах репресованого духовенства (листи та інші особисті документи зберігалися у справах як речові докази й є унікальним джерелом для історії православ'я).

Сучасна «агіографія». Останньою групою джерел є «новітня агіографічна» література. До цього виду джерел треба віднести сучасні агіографічні твори - життєписи нових святих та новомучеників.

Виявлені та залучені до обігу нові архівні джерела, а також друковані документальні матеріали мають значний інформаційний потенціал. Вони дають можливість вирішити зазначену нами мету та розв'язати поставлені завдання.

Підрозділ 1.3 «Теоретико-методологічна основа та методи дослідження» розкриває концептуальну основу дисертації та методи, що використовувалися під час реалізації дослідження. Теоретико-методологічні основи дисертаційного дослідження базуються на сукупності концептуальних підходів історико-філософських шкіл, наукових принципів і методів пізнання, спрямованих на об'єктивне і всебічне висвітлення подій, фактів та явищ. Їх поєднання зумовлене багатоплановістю теми, різним ступенем наукової розробки окремих її аспектів, широким хронологічним діапазоном, специфікою джерельної бази роботи та концептуальною стратегією підготовки комплексного, багаторівневого дослідження.

В основі концептуальної моделі дисертаційної розвідки лежить антропологічний підхід в історії, який ставить у центр дослідження людину з її світоглядом, переживаннями, цінностями та ментальними особливостями.

Всі компоненти нашого історичного дослідження ґрунтуються на принципах науковості, історизму, об'єктивності, системності, розвитку, всебічності та плюралізму. Послідовне дотримання всіх цих принципів, що стали своєрідним правилом для дослідника, є гарантом правдивого висвітлення будь-якої проблеми дисертації.

Теоретичні принципи пізнання як основоположні засади у площині реальності починають діяти за допомогою методів, коли вони переходять у площину реальності, стають працюючою теорією. Дисертантом у роботі зроблено наголос на порівняльно-історичному, статистичному, історико-системному та біографічному методах, а також на кількісному аналізі й комплексному підході.

Керуючись вищезазначеними принципами та методами наукового дослідження, дисертант намагався викласти матеріал у послідовній і логічно завершеній формі та найбільш адекватно відобразити процеси історичної сутності. Дисертаційна робота побудована на загальнонаукових методах пізнання із застосуванням науково-критичного аналізу джерел.

У другому розділі - «Обновленська церква в Україні у 1922-1939 рр.» - охарактеризовані передумови, причини, хід і занепад обновленського руху в РПЦ в Україні, визначено особливості цього процесу.

Параграф 2.1 «Виникнення і становлення обновленської церкви в Україні (1922-1923 рр.)» аналізує передумови та рушійні сили виникнення обновленської церкви в Україні. Простежено її розвиток, ставлення до її реформаційних ідей та їх упровадження пересічних громадян та духовенства, з'ясовано процес ліквідації радянськими органами антиобновленської опозиції.

На межі ХIX-ХХ ст. у житті РПЦ стали проступати явні ознаки кризи, що призвело до поширення серед частини духовенства ідеї «оновлення» церкви. Це й сприяло виникненню обновленського руху у 1905 р. як на території Центральної Росії, так і України. Після Лютневої революції 1917 р. в обстановці фізичного паралічу церковної влади обновленські лідери змогли широко розгорнути свою діяльність, однак відновлення патріаршества нанесло відчутний удар їхній основній ідеї соборного управління.

Радянська влада скористалася внутрішньоклерикальною боротьбою задля дискредитації та розколу церкви. Приводом до цього став декрет 1922 р. про вилучення церковних цінностей з метою допомоги голодуючим, який викликав різко негативну реакцію зі сторони патріарха Тихона. Прогресивне духовенство повело широку кампанію з приводу вилучення, звинувачуючи супротивників, що ховали цінності, в зраді християнському вченню. Цим було закладено підґрунтя для здійснення церковного перевороту, а арешт патріарха став сигналом для цього: 13 травня 1922 р. було опубліковано відозву «Віруючим синам Православної Церкви Російської» - програмний документ, який започаткував існування групи «Живої церкви» (ЖЦ). Для обновленців відкривалася пряма дорога до управління церквою. Протягом травня-серпня 1922 р. в РСФРР, а згодом в Україні, реформаторські кола в РПЦ реалізували план захоплення церковного керма не без допомоги радянських органів влади.

На початок серпня 1922 р. у «ЖЦ» були деякі успіхи: із 97 правлячих єпископів 37 визнало ідейну платформу групи, 36 не підтримало її, 24 зайняли вичікувальну позицію. Серед українського єпископату більшість зайняла вичікувальну позицію і для з'ясування загальної думки щодо подій у церкві екзарх України Михаїл (Єрмаков) вирішує скликати II Всеукраїнський Собор єпископів, кліру та мирян у Києві, який провести не вдалося.

Натомість 2-5 вересня 1922 р. у Києві відбулася «Нарада правлячих єпископів України», яка ухвалила відмежуватися від групи «Жива церква». Це призвело до того, що протягом вересня - листопада 1922 р. ідуть масові звільнення українського єпископату Московським Вищим церковним управлінням і в подальшому арешти, суди та вислання за межі України.

В дисертації детально висвітлена міжконфесійна боротьба між обновленцями і тихонівцями, судові репресії щодо останніх у всіх українських єпархіях. Ця боротьба засвідчила наскільки є високим авторитет єпископату, що звернення його на бік обновленства було одним із найважливіших завдань як з боку церковних структур, так і з боку органів ДПУ.

Однак, ліквідація церковної опозиції у вигляді як єпископату, так і рядового духовенства, здебільшого не призводила до реалізації тієї мети, що ставилася, - створення продержавної і підконтрольної РПЦ, а навпаки, піднімало авторитет духовенства в очах віруючих, для яких засуджені виступали в якості «духовних мучеників за віру». Органам ДПУ-НКВС так і не вдалося розгромити адміністративну структуру РПЦ, очолювану патріархом Тихоном, оскільки на місця ув'язнених та висланих керманичів висвячувалися молоді та енергійні духовники, що приєднувалися до активної боротьби з розколом.

Підрозділ 2.2 «Міжконфесійна боротьба та ставлення віруючих до розколу» присвячений питанню ставлення мирян до складних процесів у середовищі православної церкви, зокрема розколу РПЦ, а особливо селянства.

Події літа 1922 року в середовищі РПЦ якої-небудь реакції з боку мирян не викликали. Як правило, вирішення даного питання продовжувало залишатися у компетенції духовенства, яке, перебуваючи на сільських парафіях, було малообізнаним у тих процесах, що відбувалися в столиці та губернських містах. Відповідно маса малограмотного селянства тим більше не могла знати про те, що відбувається у православній церкві. Така ситуація у сільській місцевості, незважаючи на досить потужну агітаційну кампанію в радянській пресі протягом другої половини 1922 року, спостерігалася по всій території України та в Криму. На відміну від селян, міщани були краще поінформовані у цих питаннях, що у подальшому, на нашу думку, вплинуло на ставлення селянства до обновленства через мирян-депутатів.

Пасивність провінційного духовенства і мирян не могла продовжуватися тривалий час. Активні дії вірних тихонівців у містах призвела до появи опозиції церковним реформаторам, яка стала ширитися і в сільських громадах, про що свідчать документи ДПУ. На початку 1923 року на селі з'являється опозиційно налаштоване духовенство, бродячі ченці та черниці, які активно закликали не схилятися до «Живої церкви», називаючи їх неканонічним угрупованням, що захопило владу в церкві. Віруючі селяни вимагали не змінювати православне віровчення, не ламати догмати, всі церковні реформи проводити лише після рішень Собору тощо.

Всеросійський Собор 1923 р. значно обмежив революційні реформаторські новації, але схвалив рішення про позбавлення сану і чернецтва патріарха Тихона, введення нового стилю та ін. Постанови, прийняті Собором, були гарним матеріалом для агітації проти «ЖЦ», причому, головним чином, з огляду на фанатизм більшої частини віруючого населення, тихонівці у своїй агітації особливо наголошували на постанові про введення нового стилю у церковному житті, на неканонічність осуду патріарха Тихона, а також на те, що Собор взагалі не мав права судити Тихона за цивільні злочини. Неприйняття нового стилю спостерігалося серед селянства усіх губерній без винятку. У багатьох селах стали здійснювати службу на церковні свята по два рази.

Натомість треба відзначити, що не можна говорити про повне неприйняття обновленських ідей мирянами. Незважаючи на те, що переважна маса віруючих виступила проти церковних реформ, зокрема, проти введення нового стилю, траплялися парафії, які або повністю переходили до нової церкви, або ж розколювалися на два ворогуючі табори. Останні або захоплювали храм, або ж розділяли його на дві частини й орендували потижнево: тиждень храмом користується група одного напряму, тиждень - іншого.

Відразу ж після звільнення патріарха починається катастрофічний спад впливу обновленців і широкомасштабне повернення віруючих і духовенства під його окормлення. Улітку 1923 р. виник безпрецедентно потужний стихійний народно-релігійний рух, так звана «тихонівщина», який прокотився всією країною.

Над обновленством нависла загроза краху. З метою його запобігання був узятий курс на згортання реформаторства, але створити позитивний імідж обновленству не вдалося. У другій половині 1923 - першій половині 1924 рр. в Україні розгорнулася агітація духовенства усіх ґатунків на захист течії патріарха Тихона. Більша частина селянства, особливо заможні і середняки, виступила на підтримку «тихонівщини». Але успіх у такій агітації не завжди був на стороні тихонівського духовенства, зокрема в тих селах, де обновленські ідеї знаходили підтримку серед бідноти і середняків.

Підтримуючи обновленський рух, радянська влада все-таки досягла своєї основної мети: падіння авторитету духовенства. У той же час розкол РПЦ підштовхнув антиклерикальні настрої українських віруючих, що дало змогу без особливих масових виступів провести кампанію знищення церков 1929-1930 років, закрити 99,9% церков протягом 1930-х років і в подальшому здійснити офіційну атеїзацію населення, коли значна частина мирян ставилася до церкви ззовні досить байдуже.

Підрозділ 2.3 «Всеукраїнський Помісний Собор 1925 р. Проголошення Української православної автокефальної синодальної церкви. Розвиток УПАСЦ у 1925-1927 рр.» висвітлюється підготовка до скликання, робота та результати Всеукраїнського Помісного Собору 1925 р., який мав закріпити основні положення Синодальної церкви.

Протягом січня - травня 1924 р. в Україні пройшли з'їзди духовенства та мирян, де відбулися вибори делегатів на Собор, обговорювався «Закон про вибори», давалися накази делегатам. Але загальна ситуація в православ'ї та плани більшовицької влади загальмували процес скликання Собору, натомість було дозволено скликати Передсоборну нараду 11-15 листопада 1924 р.

Нарада визначила основні питання для вирішення на Помісному Соборі, затвердила «Закон про вибори», які підтвердили соборноправний характер управління конфесією. У той же час повністю було проігноровано питання про новий стиль та одружений єпископат, а вирішення цих питань перенесено на Помісний Собор.

Протягом лютого-березня 1925 р. у більшості благочиній було проведено збори з вирішення нагальних потреб конфесії, обговорення результатів Передсоборної наради, обрання делегатів на єпархіальні з'їзди та накази делегатам. Пік обновленських з'їздів єпархіального та вікарного масштабу для розгляду питань, що виносилися на Помісний Собор, і виборів делегатів припав на квітень 1925 р.

Офіційне відкриття Другого Всеукраїнського Православного Собору (в даному випадку обновленська церква підкреслювала свою спадкоємність від РПЦ, яка у 1918 р. провела свій Перший Всеукраїнський Собор) відбулося 17 травня 1925 р. в Кафедральному соборі м. Харкова. Всього у роботі соборних засідань брало участь 215 делегатів з вирішальним голосом та 100 запрошених вільних слухачів. Собор офіційно проголосив автокефалію УПЦ, прийняв резолюцію про об'єднання УПЦ і УАПЦ, часткову українізацію церкви, однак, обновленці відступилися від вимоги змінити застарілі церковні канони. Спостерігалося значне потепління політики відносно чернецтва, було знято з порядку денного питання шлюбного єпископату і повторного шлюбу духовенства. Враховуючи настрої парафіян, відкладалося введення нового календарного стилю до вирішення цього питання Вселенським Собором.

...