Російська православна церква в радянській Україні у 20 – 30-х рр. ХХ ст.: інституційний розкол та міжконфесійні відносини

Автокефалія являла собою одне із найважливіших завдань УПЦ. Саме тому Всеукраїнський Св. Синод 26 жовтня 1925 р., після підтвердження автокефального статусу УПАСЦ Всеросійським Собором, звернулася до Вселенського Патріархату та автокефальних церков з проханням благословити автокефалію УПЦ, але відповіді так і не було отримано. І хоча Українській церкві вдалося встановити відносини із Вселенським й Єрусалимським патріархатами, Синайським архієпископом, Грецькою (Елладською), Болгарською, Грузинською і Фінляндською церквами, але офіційного визнання своєї автокефалії від Вселенського патріарха вона так ніколи й не отримала.

Незважаючи на всі намагання Св. Синоду не було досягнуто істотних успіхів й у справі українізації. Якісних перекладів створено і поширено не було, українською мовою під час богослужіння користувалися лише в україномовних регіонах, де були поширені парафії УАПЦ. Про декларативність заяв про українізацію зауважив і делегат Миколаївського єпархіального з'їзду 22-23 липня 1927 р. протоієрей О. Мшанецький, зазначивши, що «Миколаївське єпархіальне управління протягом двох років не організувало українського богослужіння в місті, чим сприяло появі самосвятства».

У міжсоборний період на ґрунті автокефалії значно загострилися взаємовідносини українського та російського Св. Синодів, яке виражалося, за твердженням останнього, у відході від ідеалів обновленства та рішень Всеросійських Соборів 1923 і 1925 рр., неузгодженні з ним принципових рішень як кадрового, так і ідейного характеру, що викликало таку глибину розриву, яка призвела до зняття митр. Пименом (Пєговим) у різкій формі з себе звання члена пленуму Всеросійського Синоду. Таким чином, автокефалія деякою мірою, мала деструктивний характер у плані улагодження взаємовідносин помісних церков.

Ще гірше йшла справа з дисципліною духовенства, рівень якої був досить низьким. Так лише за міжсоборний період було 46 випадків позбавлення сану, з яких 39 - за рішенням церковного суду. Отже, Св. Синод намагався утримувати дисципліну на належному рівні, не відмовляючись навіть від каральних заходів.

У той же час, незважаючи на безліч негативних моментів у житті обновленської УПЦ, все ж її становище після Собору 1925 р. дещо покращилося як в організаційному, так і в якісному та кількісному відношенні.

Отже, ми бачимо, що значна частина прогресивних заявок обновленців мала декларативний характер і не була реалізована повною мірою в міжсоборний період. Але Українська синодальна церква зробила значний крок у бік очищення з себе негативних слідів, що залишилися від діяльності перших обновленців та групи «Жива церква» у 1922-1923 рр., показуючи прихильність до традицій і церковної практики на фоні урахування українських національних реалій.

Підрозділ 2.4 «Українська православна автокефальна синодальна церква у 1928-1939 рр.» розкриває підготовку, хід і результати Всеукраїнського Собору 1928 р. та його наслідки. Розглянуто шлях розвитку УПАСЦ у 1930-х роках, закриття церков та репресії обновленського духовенства, повну відмову від реформаторства.

Для вирішення принципових питань розвитку УПАСЦ та визначення подальшого курсу Св. Синодом на 11-16 травня 1927 р. було призначено проведення у Харкові Передсоборної наради. Основними питаннями, що розглядалися на нараді були: діяльність Синоду; церковне життя в Україні, Росії і за кордоном; церковний розбрат і засоби його подолання; церковна українізація; соборноправність; духовна освіта; сектантство; відносини з православним Сходом; творча пастирська діяльність; матеріальне забезпечення духовенства; церковна дисципліна; єднання єпископату з духовенством тощо.

Навесні 1928 р. єпархії почали готуватися до скликання Собору, чому всіляко сприяли радянські органи влади. Загалом на з'їздах духовенства та мирян синодальної церкви в Україні у 1927-1928 рр. лунали промови про зміцнення синодальної орієнтації та про її життєвість.

Собор тривав протягом 6-14 травня 1928 р. у Харкові. На Собор виносилися 22 доповіді, резолюції по яких мали стати рішенням зібрання, серед яких найбільш важливими були: звіт про діяльність священного Синоду, українізація церкви, об'єднання УПЦ і УАПЦ. На Соборі лунали гострі критичні зауваження на адресу керівництва з приводу українізації, нового парафіяльного статуту, примирення з тихонівцями та ін.

1929 рік пов'язаний не лише з епохальними зрушеннями в соціально-економічному та політичному житті нашої країни, а й з кардинальними змінами в духовному житті і, насамперед, у православній церкві. Релігійні інститути опинилися поза межами плану модернізації суспільства і заважали радянському керівництву формувати «нову людину».

У жорна великого наступу на релігію потрапили усі без винятку релігійні конфесії, як лояльні до влади, так і опозиційні. Атеїстичний наступ пройшов низку послідовних кроків: зняття дзвонів та арешти невдоволеного активу та духовенства; перереєстрація та непомірне оподаткування громад; закриття церков за різними приводами, масові репресії духовенства.

Кардинально змінилася у 1930-х роках сутність українського обновленства. Воно позбавилося богослужбових нововведень, білого єпископату, не допускало другого шлюбу для духовенства, єпископи, що вступили в шлюб, а також вдівці і розведені священики, що обзавелися новими дружинами, позбавлялися сану. Через ці обставини багато віруючих в Україні перестали розуміти причину поділів між обновленською та тихонівською церквами.

20 грудня 1934 р. рішенням Св. Синоду православних церков у СРСР автокефальний статус Української синодальної церкви було скасовано, згодом розпущено і Всеукраїнський Синод. Таким чином, на українських територіях обновленський розкол був практично зжитий уже до середини тридцятих років. Протягом 1931 - початку 1936 рр. в Україні щорічно офіційно закривали 985. На 1 квітня 1936 р. залишилося діючими лише 9% від кількості православних церков, що існували до революції: 1116 із 12380.

У 1937-38 рр. розвернулися масові арешти єпископату, духовенства й активних мирян. На кінець 1938 р. в українських обновленських єпархіях не було жодного єпископа, а Обновленська церква повністю була дезорганізована та ледь жевріла. Щодо рядового духовенства, то репресії загнали у підпілля колишніх служителів церкви, яким вдалося залишитися на волі. Розвиток РПЦ протягом 1930-х років засвідчив, що головним завданням церковних інституцій на той час було збереження своєї ієрархії та віруючих, банальне виживання у важких умовах становлення та розбудови радянської тоталітарної держави.

У третьому розділі - «Діяльність “Братського об'єднання парафій Української православної автокефальної церкви” (1923-1925 рр.). Організація та практика “Соборно-єпископської церкви” (1925-1939 рр.)» - йдеться про поширення ідеї «канонічної» автокефалії в середовищі духовенства РПЦ у 1922-1924 рр., виникнення й розвиток нових конфесій у російському православ'ї (1923-1939 рр.).

Параграф 3.1 «Поширення ідеї «канонічної» автокефалії в середовищі духовенства РПЦ (1922-1924 рр.)» висвітлює процес виникнення та розвитку БОПУПАЦ, боротьбу провідників ідеї «канонічної автокефалії» П. Погорілка та Ф. Булдовського за утворення самостійного українського православ'я на канонічній основі.

14 жовтня 1921 р. на Всеукраїнському православному церковному Соборі, була утворена Українська автокефальна православна церква на чолі з Василем Липківським. Новоутворена православна конфесія повністю відмежувалася від РПЦ, оголосивши себе продовжувачем традицій Київської митрополії до її приєднання до Московської Патріархії у 1686 р.

У той же час не всі прихильники української автокефалії підтримали спосіб висвячення єпископату через мирську посвяту і залишили Собор. Серед них був і активний поборник незалежності національної церкви священик Павло Погорілко. У 1923 р. він, будучи висвячений на єпископа обновленцями, брав активну участь в обновленському русі, згодом, відколовшись від ВУВЦУ, у березні 1923 р. утворює на Поділлі групу «БОПУПАЦ».

Ідеологічно БОПУПАЦ відмежувалося від усіх існуючих угрупувань, але вело своє начало саме від постанов Собору єпископів Українського екзархату РПЦ, що відбувався у Києві 2-4 вересня 1922 р. й, отже, являло собою розкол не УАПЦ, а РПЦ, об'єднавши навколо себе тих священників та мирян, які бажали української автокефалії на канонічних началах та в межах компетенції вселенського православ'я. Радянські органи влади характеризували БОПУПАЦ, як фракційну групу «Живої церкви», що здійснює богослужіння українською мовою. Повага, якою користувався на Поділлі єпископ Павло (Погорілко), і можливість для священиків виконувати службу українською мовою, бути автокефальними, не порушуючи канонів, привабила до БОПУПАЦ близько 50 парафій на Поділлі. Всі вони знаходилися у сільській місцевості, що свідчить про популярність ідей єп. Павла серед сільського духовенства та віруючого селянства.

Іншим осередком боротьби за канонічну автокефалію українського православ'я стала Полтавщина, де особливо виділявся протоієрей Ф. Булдовський. Зібравши навколо себе своїх прихильників, висвячений у 1923 р. в єпископи Феофіл (Булдовський) розпочинає процес утворення в Полтаві всеукраїнського центру по скликанню Собору, але жорстка централізація РПЦ та негативне ставлення патріарха Тихона до самостійності Українського екзархату призводять до відмежування єп. Феофіла від тихонівців та початку утворення нового православного угрупування.

У параграфі 3.2 «Виникнення та розвиток «Соборно-єпископської церкви» у 1925-1939 рр. та її взаємовідносини з іншими конфесіями РПЦ» розглядається історичних шлях Соборно-єпископської церкви, її ідеологічна платформа, зв'язок з РПЦ та взаємовідносини з іншими православними конфесіями, роль радянських органів влади у її виникненні, долі провідних діячів конфесії.

Однією з найважливіших задач в антирелігійній роботі вище партійне керівництво ставило завдання подальшого підриву «тихонівської» течії РПЦ шляхом подрібнення та загострення міжконфесійної боротьби. Протягом кінця 1923 - початку 1925 рр. ця ідея поступово втілювалася в життя. Так у грудні 1924 р. усі губернські відділи ДПУ отримали циркуляр секретно-оперативної частини ДПУ УСРР де, зокрема, зазначалося, що необхідно «організувати із середовища тихонівців угруповання, яке буде домагатися від патріарха Тихона повної автокефалії Української православної церкви (тихонівської)».

Практичне виконання цього плану рекомендувалося розпочати з вербовки серед тихонівців авторитетних священиків, один з яких повинен був підняти дане питання серед іншого духовенства. Відразу після цього в Катеринославі було заарештовано і завербовано колишнього заступника Екзарха України архієпископа Іоанікія (Соколовського). У свою чергу єпископи Феофіл (Булдовський) і Павло (Погорілко) в січні 1925 р. розробили проект нового угруповання на ґрунті трьох основних принципів: «автокефалія», «українізація», «соборноправність».

4-5 червня 1925 р. у м. Лубни відбувся Собор єпископів України. Ініціаторами скликання Собору стали 5 єпископів: архієпископ Іоанікій (Соколовський); єпископи: Павло (Погорілко), Феофіл (Булдовський), Сергій (Лабунцев), Сергій (Іваницький). Загалом на Соборі були присутні 6 єпископів, делегати від Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Донеччини та інші, але на початку роботи один із єпископів - Іоасаф (Попов), під впливом тихонівської агітації, залишив зібрання. Собор єпископів започаткував Соборно-єпископську церкву (СЄЦ).

Підтримка держави та поміркований ідейний ґрунт конфесії з національним забарвленням, авторитетним духовенством, автокефалією і збереженням інституту чернецтва привабили до неї помірковане духовенство та мирян. Парафії СЄЦ почали оформлюватися на Поділлі, Полтавщині, Харківщині, Катеринославщині, Донеччині, тобто насамперед там, де правлячими архієреями були представники даної конфесії.

У другій половині 1925 р. на цих територіях оформилася єпархіальна мережа. Існували Харківське, Лубенське, Роменське, Полтавське, Прилуцьке, Сновське, Катеринославське, Сталінське, Могилівське і Кам'янець-Подільське окружні єпархіальні управління.

Разом із розбудовою Соборно-єпископської церкви відбувалися і протилежні процеси. Опоненти СЄЦ поширювали відозви про неканонічність і відступництво керівників конфесії, авторами яких були митрополит Петро (Полянський) та єпископ Василій (Зелєнцов). Послання почали швидко розноситися по територіях поширення конфесії і призвели до відтоку віруючих з її парафій і перехід до екзархічної РПЦ. Досить активно проти нової конфесії виступила й синодальна церква.

Найбільш гостре міжконфесійне протистояння відбувалося у Соборно-єпископської церкви з УАПЦ. При цьому дуже часто саме автокефалісти ставали ініціаторами і зверталися до хуліганських дій: побиття священників та мирян, кидання каміння під час служби і навіть вбивств провідників СЄЦ (архімандрита Смарагда (Жадана), протоієрея Миколу Базилевського).

Серед актуальних проблем, які життя висувало перед СЄЦ, було її об'єднання з іншими православними конфесіями в Україні. Соборно-єпископці постійно декларували свою готовність до вирішення цього питання. Так, з боку єпископа Феофіла робилися постійні спроби примирення з Полтавським архієпископом Григорієм.

У 1926 р. відбулася зміна в керівництві Собору єпископів. Його головою стає єп. лубенський і миргородський Феофіл (Булдовський), якого 22 травня 1929 р. єп. Феофіла було зведено у сан митрополита. Авторитет СЄЦ падав, у 1930-1932 рр. було закрито значну кількість парафій СЄЦ. Втратила конфесія і помітну частину духовенства. Трагічна доля спіткала єпископів: більшість з них була репресована.

Історія Соборно-єпископської церкви яскраво свідчить, що втручання влади у внутрішньоцерковні справи, дискримінаційні обмеження духовних свобод, внесення розколу у найбільш прогресивні сили українського духовенства перекреслили усі кращі сподівання та ілюзії 20-х років (автокефалія, українізація, прогресивне реформаторство), знищило здобутки тривалої і копіткої праці на ниві піднесення суспільства до висот християнських ідеалів.

Четвертий розділ - «Істинно-православна церква в Україні (1927-1939 рр.)» - присвячений питанню виникнення антисергіївської опозиції в Україні, її соціального ґрунту, релігійно-політичним причинам її становлення. Розглянуто історичний розвиток Істинно-православної церкви (ІПЦ) на теренах України у 1927-30-х роках.

У підрозділі 4.1 «“Декларація” митрополита Сергія 1927 р. та легалізація РПЦ. Виникнення антисергіївської опозиції» автор зосереджує увагу на легалізації тихонівської РПЦ і виникненні в Україні антисергіївської опозиції.

Зі смертю патріарха Тихона обов'язки патріаршого місцеблюстителя перейшли до митрополита Крутицького Петра (Полянського). Через відмову співробітничати з ОДПУ він був заарештований у грудні 1925 р. і відправлений у заслання. Обов'язки місцеблюститетеля став виконувати митрополит Сергій (Страгородський). Після тривалих переговорів з НКВС відбулась легалізація РПЦ, яка передбачала видання декларації, що закликає віруючих до лояльності щодо радянської влади, утворення Св. Синоду, можливості формування місцевих єпархіальних управлінь з ретельно відфільтрованим складом.

29 липня 1927 р. в «Известиях» була опублікована «Декларація», підписана митрополитом Сергієм і вісьмома членами патріаршого Синоду. «Декларація» знаменувала остаточний перехід ортодоксальної церкви з позицій аполітичності і духовного розмежування з більшовицьким режимом на позицію повної законослухняності, беззастережного визнання легітимності радянської влади, крім того, фактичного співробітництва з держструктурами за умови відмови останніх від підтримки легально діючих розкольничих центрів. Однак, встановлення союзницько-підлеглих взаємин з атеїстичною владою призвели до виникнення нових внутрішньоцерковних розколів, не позбавивши, при цьому Московську патріархію від подальших репресій.

У свою чергу й Екзарх України митрополит Михаїл (Єрмаков) також підготував «Декларацію» до українських віруючих, яку виголосив 17 листопада 1927 р., де зазначив про покірність радянській владі «в справах, що не стосуються нашої релігійної совісті». Цей крок відкрив йому шлях до організаційного оформлення в Україні патріаршої церкви. Це яскраво свідчить, що патріарша церква відразу ж опинилася під контролем та протекторатом спецслужб як у Росії, так і в Україні.

Український єпископат, на відміну від російського, майже одноголосно підтримав «Декларацію». Крім того, із закликом про підтримку «Декларації» виступило українське духовенство. Протягом другої половини 1927 р. духовенство Харківської, Полтавської, Кременчуцької, Глухівської, Херсонської, Тульчинської, Кам'янець-Подільської, Проскурівської, Могилівської, Конотопської, Полтавської, Одеської, Миколаївської та інших округ подали до органів НКВС та митрополита Михаїла низку декларацій, в яких визнавали «політичні помилки», висловлювали лояльність до радянської влади, закликали м. Михаїла підтримати «Декларацію» м. Сергія.

Винятком серед цієї одностайності виступила частина українського єпископату: Павло (Кратіров), Йоасаф (Попов), Василій (Зєлєнцов), Аркадій (Остальський), Дамаскін (Цедрик), Пахомій (Кедров) та Аверкій (Кедров). У країні стали поширюватися викривальні послання, звернення, відозви із критикою «Декларації», з осудом церковної політики заступника місцеблюстителя.

Іншою формою опозиції був єпископат та духовенство, які офіційно не порвали із місцеблюстителем, але, як правило, не згадували його ім'я під час богослужінь. Найбільш послідовними опозиціонерами, що не тільки виступили проти декларації, а й очолили антисергіївські групи стали єп. Павло (Кратіров), що проживав у Харкові з 1925 р., та єп. Іоасаф (Попов), що мешкав у Новомосковську.

Таким чином, на тлі вищезазначених подій утворилася українська антисергіївська опозиція, що не лише заважала митрополиту Сергію розбудовувати на нових основах Російську православну церкву у симфонії з державою, а й перешкоджала більшовицькій владі створювати свою підконтрольну РПЦ. Для знищення цих опозиціонерів у надрах ОДПУ почалася наймасштабніша загальносоюзна операція із створення міфічної контрреволюційної церковної організації під назвою «Істинно-православна церква».

У підрозділі 4.2 «Організація в Україні руху «істинно-православних». Справа «Істинно-православної церкви» (1931 р.)» розкривається формування антисергіївської опозиції серед духовенства та віруючих, організаційні основи істинно-православного руху, аналізується спецоперація «Чорні павуки», що була покликана знищити підпільний рух.

В основу української організації ІПЦ було покладено різні групи антисергіївської опозиції, причому деякі з них, при уважному розгляді 20-томної слідчої справи, навіть не були пов'язані одна з одною. Єдине, що їх об'єднувало - це ідейний ґрунт. За схемою спецслужб в Україні діяло три філії, які об'єднували 19 груп і діяли практично на всій території республіки і були пов'язані з Москвою і Ленінградом.

Одні з перших громад в Україні сформувалися у Києві і передмістях, які невдовзі налагодили зв'язки із архієп. Димитрієм (Любимовим), а після його арешту у листопаді 1929 р. - з єп. Павлом (Кратіровим). Тісні зв'язки із Києвом мали антисергіївські громади Чернігова, де духовними вождями виступали ченці Лаврентій (Проскура) і Аліпій (Яковенко), ієрей Іоанн Смолічев та інші. У центрі харківських «істинно-православних» стали колишній Старобільський єпископ Павло (Кратіров), свящ. Григорій Селецький та ігумен Варсонофій (Юрченко).

Протягом 1928-1931 р. під безпосереднє управління єпископа Павла перейшло 17 парафій в Харківській і Дніпропетровській єпархіях. Крім того, у 1930 р. до нього перейшли опозиційні парафії Києва, громади Ананьєва, Глухова, Ніжина та низка інших громад. До харківських антисергіївців близько примикала і група істино-православних християн - «подгорнівців». Досить тісні зв'язки з Харковом підтримувала полтавська група «ультра-православних», групи в Кременчуці, на Зінов'євщині, в Олександрії.

Важливий осередок «істинно-православних» знаходився на Донбасі та сусідній Дніпропетровщині. Великий осередок «істинно-православних» опікувався єпископом Бахмутським та Донецьким Йоасафом (Поповим). Під його началом діяли громади Донбасу, Дніпропетровщини та Поділля. На території Херсонсько-Одеської єпархії сильні групи утворилися в Зінов'євську, Херсоні та Миколаєві, окремі громади існували в Одесі.

Таким чином, протягом 1928-1930 рр. в Україні сформувалася досить розгалужена мережа опозиційних антисергіївських громад, які не визнали прорадянського курсу митрополитів Сергія та Михаїла. Зрозуміло, що такий рух в середовищі духовенства та віруючих не міг пройти повз репресивні органи СРСР і ДПУ здійснило масові арешти.

Проти прихильників ІПЦ було порушено кримінальну справу і постановою Особливої трійки при колегії ДПУ УСРР від 14 грудня 1931 р. 53 особи були засуджені до 3 років таборів, 58 - до висилки в Північний край на 3 роки, 5 - до позбавлення права проживання в 12 населених пунктах. У діях окремих обвинувачуваних Особлива трійка не знайшла криміналу і вони були звільнені з-під варти із врахуванням як покарання строку попереднього ув'язнення.

Постановою колегії ОДПУ від 2 січня 1932 р. провідні діячі ІПЦ: єп. Павло (Кратіров), Василь Подгорний і Григорій Селецький були засуджені до 10 років таборів, а єп. Йоасаф (Попов), Варсонофій (Юрченко), Євстратій (Грумков), Макарій (Величко), О. Краснокутський, М. Толмачов, Ф. Павлов, Д. Іванов, Б. Квасницький, С. Лабинський і І. Скадовський - до 5 років таборів.

Підрозділ 4.3 «“Істинно-православна церква” у 1932-1939 рр.» присвячений розвиткові ІПЦ після репресій 1931 р., відновленню мережі громад, репресіям щодо її прихильників.

Масові репресії на початку 1930-х рр. не знищили антисергіївського руху в православному середовищі. Це пояснюється двома причинами: по-перше, на місцях залишилася значна кількість віруючих, які почали самостійно організовуватися у підпільні громади і, по-друге, багато представників духовенства, що поверталися із ув'язнення чи заслання, знову відновлювали богослужбову діяльність, яка набувала абсолютно нелегального характеру.

Основними центрами «істинно-православних» залишилися фактично ті ж регіони, де антисергіївський рух дістав свого розвитку в кінці 1920-х років: Київщина, Чернігівщина, Донбас, Зінов'євщина, Херсонщина, Миколаївщина та Одещина. Однак, того розмаху антисергіївської опозиції, що спостерігалася в Україні в перший період існування ІПЦ (1928-1931), вже не було. Лише окремі діячі продовжили попередню діяльність, а більша частина відійшла, ставши на просергіївську позицію, або залишила церковну справу.

У середині 30-х років властям удалося покінчити з легальною діяльністю «істинно-православних» у Донбасі. У 1935 році тут були ліквідовані останні парафії ІПЦ. Органи НКВС до кінця 30-х років полювали на прочан ІПЦ-ІПХ, які ще мандрували селами і селищами Донбасу та «проводили релігійну пропаганду». Зрештою істинно-православних християн, котрі залишилися на волі, загнали в глибоке підпілля, яке у 1936-1938 рр. було значно обезкровлене. Хвиля репресій не оминула Київську, Чернігівську, Подільську, Одеську та інші єпархії.

У результаті репресій Істинно-православна церква втратила більшу частину священнослужителів, що призвело до перетворення даної православної конфесії у підпільні громади віруючих сектантського характеру, що було характерно для ІПХ. Отже, репресії 1920-30-х років виступили каталізатором злиття ІПЦ з напівсектантськими громадами Істинно-православних християн.

У п'ятому розділі - «Місце радянських владних структур у розколі РПЦ» - розглядається діяльність Антирелігійної комісії при ЦК КП(б)У, роль ДПУ і НКВС у реалізації розкольницької політики.

Підрозділ 5.1 «Антирелігійна комісія як засіб розколу РПЦ (1922-1929 рр.)» розкриває формування Центральної антирелігійної комісії при ЦК КП(б)У, її завдання, склад та регіональні осередки.

Стверджується, що Антирелігійна комісія, створена рішенням Політбюро ЦК КП(б)У у 1922 р., стала провідним неофіційним органом церковної політики. Вона об'єднувала високопоставлених чиновників усіх вищих структур державної влади в країні і відігравала ключову роль при вирішенні абсолютної більшості питань у галузі державно-церковних відносин. Особливий статус комісії підкреслювався її безпосередньою підпорядкованістю неофіційному вищому органу державної влади в країні - Політбюро. Метою створення комісії була боротьба з релігією, релігійністю і релігійними організаціями взагалі, і з Російською православною церквою зокрема.

Ключовими питаннями, що розглядалися АРК з самого початку в центрі та на місцях, були питання розколу та його складова - суд над патріархом Тихоном. Іншим важливим питанням, що піднімалося регулярно Антирелігійною комісією, була організація обновленської церкви в центрі та на місцях, підготовка Всеукраїнського обновленського Собору. Важливим питанням протягом 1922-1925 рр. було досягнення через АРК автокефалії українського крила обновленської РПЦ.

Для реалізації своєї політики на місцях АРК мала розгалужену мережу різного роду комісій, що діяли при губкомах КП(б)У і були створені переважно протягом вересня 1922 р., а при окружкомах - у 1924 р.

З метою уніфікації роботи різного роду антирелігійних комісій 19 червня 1925 р. Політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову, в якій зобов'язало окружні партійні комітети організувати місцеві антирелігійні комісії у складі: секретаря окружкому, завідувача агітаційно-пропагандистським відділом та начальника окружного відділу ДПУ. Протягом липня-листопада 1925 р. окружні АРК були організовані по всій Україні, створивши чітку централізовану вертикаль державних радянських органів по втіленню таємної урядової політики щодо релігійних інституцій, зокрема по розколу РПЦ.

Таким чином, для роботи з духовенством, й особливо у справі розколу РПЦ, було створено досить розгалужену систему як керівних, так і технічних органів влади. Архівні джерела підтверджують, що у період 1922-1929 років їх діяльність була зосереджена саме на розколі РПЦ, підтримці обновленського руху, поглиблені міжконфесійної ворожнечі у православному середовищі. Все це відкидає тезу радянських дослідників про невтручання радянської влади у внутрішні справи РПЦ і підтверджує тезу новітньої історіографії про певну штучність «новітніх» конфесій РПЦ на теренах України - «обновленців», «соборно-єпископців» тощо.

Підрозділ 5.2 «Роль ДПУ у розкладанні православної церкви (1922-1927 рр.)» присвячений з'ясуванню ролі Державного політичного управління в релігійному житті країни, викривається її розкольницька діяльність, створення агентурної мережі у православному середовищі, методи роботи спецслужб у досягненні поставлених завдань.

Наголошується, що провідну роль в організації розколу церкви відіграли органи ДПУ-ОДПУ, на які оргбюро ЦК РКП(б) своїм рішенням від 30 травня 1922 р. поклало реалізувати це завдання. В Україні вся робота в даному напряму покладалася на V відділення секретного відділу ДПУ УСРР. У губвідділах ДПУ справами розколу опікувався помічник уповноваженого по духовенству і сектам, але здебільшого принципові питання вирішував голова місцевого ДПУ, який брав участь у засідання спеціальних комісій і трійок.

У другій половині 1922 р. діяльність секретного відділу була направлена на збір інформації про внутрішні конфлікти та негаразди на місцях з метою вербування «незадоволених» та висунення їх як активістів обновленства; організацію груп «Жива церква» на місцях, ліквідацію протиобновленської опозиції та усунення непримиренного єпископату; популяризацію ідей обновленського реформаторства.

Іншим завданням, яке ставилося перед ДПУ, - «посилена вербовка інформаторів із духовенства», робота яких мала заохочуватися матеріально. Рекомендувалося вербувати інформаторів і через залякування в'язницею чи табором в разі порушення розпоряджень влади, за спекуляцію тощо. Однак, значною перешкодою щодо створення агентурної мережі була нестача коштів. Незважаючи на певні труднощі, оплачувана агентурна мережа в конфесіях, що ототожнювали себе із РПЦ, у 1928 р. становила 200 осіб, але в дійсності вона була набагато більшою.

Отже, шляхом розгортання агентурної мережі, органи ДПУ отримали можливість здійснювати негласний контроль над ситуацією всередині кожної православної конфесії, володіли досить повними відомостями про життя релігійних громад.

Для надання реформаторам церковного авторитету на їх бік намагалися схиляти вище та авторитетне духовенство. У тому ж випадку, якщо цього зробити не вдавалося, щодо них застосовували репресивні заходи. Більшість єпископів та значна кількість священиків України зазнали репресій через апарат ДПУ за відмову підтримувати обновленців.

До компетенції спецслужб також увійшла популяризація обновленського руху шляхом підготовки, виділення коштів на виготовлення і поширення друкованої продукції, листівок, відозв, відкритих листів тощо. Жодне офіційне видання не проходило повз цензуру і правку спеціалістів із секретного відділу. У надрах ДПУ готувалися від імені обновленців статті, що публікувалися у радянській місцевій пресі, церковних журналах та газетах 1922-1923 рр.

У розкольницькій роботі органи держбезпеки працювали у тісному тандемі з багатьма іншими радянськими структурами та організаціями. Насамперед, це партійні органи, антирелігійні комісії в центрі та на місцях, органи НКВС. Роль спецслужб була настільки великою, що жодне питання не вирішувалося без їх участі.

Отже, органи ДПУ використовували для ефективного розвалу РПЦ увесь арсенал численних і різноманітних методів і підходів у роботі, що давало можливість поглибити розкол, перетягнути на бік обновленців значну кількість духовенства, загострити міжконфесійні чвари. Результатом «ударної» роботи чекістів стало виникнення в середовищі РПЦ низки конфесій: Синодальна церква, Соборно-єпископська церква, Істинно-православна церква, «григоріанський» розкол. ДПУ встановило контроль над діяльністю і кадровою політикою РПЦ.

Підрозділ 5.3 «Органи НКВС у реалізації розкольницької політики» визначає місце та роль адміністративних відділів НКВС у розколі православної церкви, їх взаємозв'язок з іншими владними структурами, що були покликані регулювати релігійне життя.

Якщо загальні засади розкольницької політики розроблялися в надрах більшовицької партії та її «дочірньому підприємстві» - Антирелігійній комісії (АРК) при безпосередній участі ДПУ, то безпосередньою реалізацією займалися органи НКВС (ліквідаційні комісії, пізніше - відділи культів адмінвідділів).

Постановою РНК УСРР від 3 липня 1920 р. посередником між державою та релігійними організаціями став Народний Комісаріат юстиції УСРР і його органи на місцях, а 1 червня 1921 р. при ньому був створений ліквідаційний відділ по відокремленню церкви від держави на чолі з І. Сухоплюєвим. При губернських та повітових відділах юстиції створювалися відповідні підвідділи, або столи. Постановою ВУЦВК від 6 вересня 1922 р. відділ по відокремленню церкви від держави при НКЮ та його органи на місцях, разом із штатами, були передані у відання НКВС.

Саме з переходом церковної справи у відання НКВС відбувається активне залучення ліквідкомів до справи розколу РПЦ. Вже через місяць до повітових ліквідаційних комісій направляються перші інструкції, які передбачали розрив договорів з чорносотенними громадами, чистку парафій, що не підтримували ідей «Живої церкви». Крім того, 9 жовтня 1922 р. НКВС направив губліквідкомам додаткові інструкції, які забороняли давати будь-які дозволи духовенству і релігійним групам, якщо вони не належать до складу «ЖЦ». Основним завданням, яке ставив НКВС перед місцевою владою, був розрив попередніх договорів між державою та релігійними громадами православного сповідання про взяття у користування церковних будівель. Укладати нові договори дозволялося лише з громадами, які увійдуть до складу груп «ЖЦ».

Головним результатом роботи НКВС повинно було стати позбавлення тихонівців та автокефалістів парафій, що призвело б до розвалу їх громад і, як результат, зубожіння духовенства та його перехід на бік обновленства. З іншого боку, ставилося завдання загострення міжконфесійної боротьби шляхом передачі спірних храмів представникам УАПЦ та тихонівцям.

Автор стверджує, що на першому етапі (1922-1925 рр.) органи НКВС (ліквідком - відділ культів) брали досить активну участь у розкольницькій політиці держави, яку визначали в кабінетах ВКП(б)-КП(б)У та ДПУ, але надалі їх роль звелася до формально-правової, а зміна складу керівних органів релігійних громад, скликання церковних зібрань, переміщення духовних осіб тощо здійснювалися лише за попереднім погодженням з центральними або місцевими органами ДПУ.

Висновки

У висновках підбиті підсумки дослідження, розроблені рекомендації щодо використання його результатів.

Незважаючи на активізацію досліджень у царині історії РПЦ міжвоєнного періоду, багато питань залишаються у колі маловивчених проблем. Зокрема розгляд розколу здійснюється переважно у світлі державно-церковних відносин через зосередження дослідників саме на проблемі державної політики щодо РПЦ; спостерігається брак ґрунтовних робіт з історії окремих конфесійних груп та течій; наявне розмаїття концептуальних підходів та вплив на світську науку православної церковної традиції. Окрім того, в українській історіографії, не дивлячись на те, що розробка нашої проблематики знаходиться у стані свого «пікового» розвитку, залишається невивченою ціла низка питань: розкол РПЦ в Україні, внутрішні і зовнішні рушійні сили розколу та їх взаємна вага, боротьба за українізацію конфесій, міжконфесійна боротьба на рівні «церква-віруючий», знищення владними структурами опозиційно налаштованого духовенства та мирян та багато інших проблем.

Порівняння ідейного багажу обновленства дореволюційного і «радянського», дає усі підстави стверджувати, що категорична точка зору клерикальних істориків про відсутність ідеологічної спадкоємності між обновленцями початку ХХ ст. та 1920-30-х рр. є безпідставною.

Одночасно, з приходом до влади більшовиків та створенням ними Надзвичайної комісії (згодом - Державного політичного управління), у її надрах відбулося формування схеми розколу одного із наймогутніших ідеологічних противників - Російської православної церкви. Автором цієї ідеї став голова ВУНК Мартин Лаціс, а безпосередню розробку і реалізацію на державному рівні здійснив Лев Троцький. Таким чином, складається двоїста ситуація. З одного боку, можна умовно продовжувати обновленство з початку ХХ ст., але з іншого - обновленство зразка 1920-х років хоча й мало у своїх лавах колишніх реформаторів та пропагувало частину тих ідей, але за способом реалізації та суттю низки реформ значно відрізнялося від перших обновленців.

Важливим питанням для нових церковних керманичів, яке потребувало негайного свого вирішення, стала боротьба за прихильність шанованого єпископату. Індивідуальному фактору реформатори надавали неабиякого значення, оскільки авторитет єпископату був настільки високим, що звернення його на бік обновленства було одним із найважливіших завдань не лише церковних структур, а й органів ДПУ, адже контроль над єпископатом давав можливість проводити церковну політику в необхідному руслі, а також мати увесь спектр інформації про внутрішньоцерковне життя.

Натомість, розрахунки радянських спецслужб повністю не реалізувалися, оскільки ліквідація церковної опозиції у вигляді як єпископату, так і рядового духовенства, здебільшого не приводила до реалізації тієї мети, що ставилася, - створення продержавної і підконтрольної РПЦ, а навпаки, піднімала авторитет духовенства в очах віруючих, для яких засуджені виступали в якості «духовних мучеників за віру».

Органам ДПУ-НКВС так і не вдалося в загальному плані розгромити адміністративну структуру РПЦ, очолювану патріархом Тихоном, оскільки на місця ув'язнених та висланих керманичів висвячувалися молоді та енергійні духовники, що приєднувалися до активної боротьби з розколом. З іншого боку, арешти дали змогу завербувати частину тихонівського єпископату й у подальшому використовувати його у своїх інтересах.

Важливе місце у міжконфесійній боротьбі грали маси віруючих, які, всупереч багатолітнім традиціям, не пішли за багатьма своїми пастирями, а виступили проти обновленства та реформаційних тенденцій. Більшість віруючих вимагала не змінювати православне віровчення, не ламати догмати, всі церковні реформи проводити лише після рішень Собору, що свідчило про небажання більшості мирян майже ніяких догматичних і канонічних змін.

Активність мирян у міжконфесійних відносинах пройшла декілька етапів: травень - грудень 1922 р. - переважно пасивне ставлення до подій в РПЦ з боку селянства та покладання вирішення усіх питань на парафіяльне духовенство і початок першого протистояння в єпархіальних центрах України; січень - травень 1923 р. - активізація міжконфесійної боротьби на місцевому рівні, поява перших опозиційних обновленству організованих груп; червень 1923 р. - травень 1925 р. - оформлення масового антиобновленського руху «тихоновщина», шалене протиборство з новим стилем; червень 1925 р. - серпень 1926 р. - загострення міжконфесійної боротьби як на вищому рівні, так і на місцевому рівні навколо парафій; друга половина 1926 р. - 1935 р. - стабілізація відносин та зведення міжконфесійної боротьби до взаємного відібрання парафій на місцях, дискусій між духовенством тощо.

Особливістю українського обновленства, на відміну від російського, було обрання шляху поміркованих реформ. Так ставлення українського обновленства до монастирів та ченців було не таким вкрай негативним, як у Росії, що зумовлювалося обранням серединного шляху реформування православ'я, відмовою від революційних змін у внутрішньому укладі церкви. Згодом, після Собору 1925 р. українське обновленство остаточно відмовилося від канонічних реформ, спостерігалося значне потепління політики відносно чернецтва, було знято з порядку денного питання шлюбного єпископату і повторного шлюбу духовенства, враховуючи настрої парафіян, відкладалося введення нового календарного стилю до вирішення цього питання Вселенським Собором. Все це звело нанівець реформаційні прагнення прогресивної частини духовенства, нівелювало ідейну складову обновленського руху, що призвело до втрати ним ідеологічного підґрунтя і, як результат, відхід найактивніших діячів.

Окрім того, більшість позитивних прагнень українських обновленців - українізація, соборноправність та автокефалія, виявилися, як засвідчила практика, лише декларацією. Реальних зрушень у даному напрямку так і не було зроблено. Так, українська мова в масштабах України практично не впроваджувалася, оскільки була незначною віруюча маса, що бажала слухати службу рідною мовою. Окрім того не вистачало перекладів богослужбових книжок, значна частина духовенства не знала мови народу, для якого служила тощо.

Натомість автокефалія виявилася лише ширмою, яка дала змогу безроздільно керувати Св. Синодом і, відповідно, церковною інституцією митрополиту Пимену (Пєгову), що приводило до виникнення конфліктів на вищих щаблях духовенства, постійних міжусобиць, наслідком яких були часті ротації єпископату, втрата ними авторитету як серед духовенства так і мирян, боротьба за привабливі єпархії, взаємні кляузи та привселюдні образи тощо. Усе це відштовхувало віруючу людність, штовхало православних до сектантства, марновірства тощо.

Причинами кризи обновленського руху і його повного занепаду у 30_х рр. XX ст. автор дисертації вважає його ідейне переродження, коли кар'єристи і честолюбці, переконавшись у марності своїх сподівань щодо стабілізації обновленської церкви, залишили не лише Церкву, а й духовну діяльність взагалі; розчарування рядових священиків у своїх мріях про поліпшення свого матеріального становища. Окрім того перехід більшовицької партії та органів радянської влади від підтримки обновленства до нещадної боротьби з усіма релігійними конфесіями спонукав обновленців до блоку з канонічною РПЦ, до об'єднання всіх віросповідань для боротьби з безбожництвом. А радянський уряд, на певному історичному етапі скориставшись потенціалом обновленського руху для реалізації програми для знищення релігії й церкви в СРСР і не одержавши очікуваного результату, відчув себе спроможним домогтися перемоги атеїзму без допомоги церковних розкольницьких угруповань. Обновленці стали непотрібними, «шкідливими» й були репресовані в основній своїй масі.

Революційна реформація обновленства, з одного боку, і відкрита неканонічність ієрархії УАПЦ - з іншого, привели до виникнення в Україні своєрідного православного відгалуження, яке остаточно оформилося на Лубенському Соборі 1925 р. й отримало назву Соборно-єпископська церква. Причинами появи даної конфесії, на наш погляд, було ідеологічне протистояння у середовищі національно орієнтованого духовенства, яке не бажало революційних кроків у канонічному напрямку, але неабияк прагнуло до створення Помісної української церкви, з усіма властивими для подібної інституції рисами: соборноправність, українізація та автокефалія. Натомість відсутність широкомасштабної інформаційної підтримки, шалений тиск з боку інших течій, і насамперед тихонівців та УАПЦ, призвело до їх нечисельності та швидкого згасання у конфесійній палітрі України.

В кінці 1920-х років з'явилася нова церковна опозиція, що оформилася на ґрунті неприйняття конформістського напрямку в РПЦ на чолі з митрополитом Сергієм (Страгородським). На відміну від боротьби 1922-1925 рр., коли ізолювалися переважно духовні лідери - знане духовенство та єпископат, репресії щодо прихильників Істинно-православної церкви мали, в соціальному плані, широкомасштабний характер, що й привело до створення підпільної катакомбної церкви, яка проіснувавши до розпаду Радянського Союзу, легалізувалася і продовжує свою діяльність по сьогодні.

Боротьба з ІПЦ в Україні міжвоєнного періоду пройшла три етапи: 1927-1931, 1932-1934, 1935-1938 рр. Найбільших переслідувань «істинно-православні» зазнали за першого та третього етапу. У результаті репресій Істинно-православна церква втратила більшу частину священнослужителів, що призвело до перетворення даної православної конфесії у підпільні громади віруючих сектантського характеру, що було характерно для ІПХ. Отже, репресії 1920-30-х років виступили каталізатором злиття ІПЦ з напівсектантськими громадами Істинно-православних християн.

Для боротьби із церковною опозицію в країні діяла система державних органів, де головними гравцями були Антирелігійна комісія, ДПУ та НКВС. Саме вони розробляли, реалізовували та контролювали проведення в життя рішень вищих ешелонів влади в країні. Пік їхньої роботи припадає на 20_ті рр. ХХ ст., коли було втілено в життя практично усі задуми щодо розвалу РПЦ. Існування цих структурних підрозділів радянської тоталітарної системи дало змогу досягти в кінці 1930-х років ілюзорної слабкості церковних інституцій та православної доктрини загалом, але знищити православ'я так і не вдалося.

Вивчення інституційного розколу в РПЦ в радянській Україні та міжконфесійної боротьби 20-30-х рр. ХХ ст. дозволило сформулювати рекомендації, увага до яких сприятиме виробленню підходів до подолання розколу в православній церкві в наш час. Визначені перспективи подальшого вивчення історії РПЦ в Україні зазначеного періоду.

Публікації

І. Монографії

1. Тригуб О.П. Розгром української церковної опозиції в Російській православній церкві (1922-1939 рр.) / О.П. Тригуб. - Миколаїв: ТОВ «Фірма «Іліон», 2009. - 312 с.

Рецензії:

Котляр Ю.В. Російська Православна Церква в Україні у лещатах тоталітаризму. До виходу в світ монографії Олександра Тригуба «Розгром української церковної опозиції в Російській православній церкві (1922-1939 рр.)» / Ю.В. Котляр. - Миколаїв: ТОВ «Фірма «Іліон», 2009. - 312 с. // Наукові праці: науково-методичний журнал. Історичні науки. - Т. 121. - Вип. 108. - Миколаїв: Вид-во ЧДУ імені Петра Могили, 2009. - С.151-153.

...