Українські традиції при номінації особи на території Опілля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича Інститут народознавства

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Українські традиції при номінації особи на території Опілля

Спеціальність: 07.00.05 - Етнологія

Ханас Ірина Зеновіївна

Львів - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі історичної етнології Інституту народознавства НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор, академік НАН України Павлюк Степан Петрович, Інститут народознавства НАН України, директор

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Кирчів Роман Федорович Інститут народознавства НАН України, провідний науковий співробітник відділу етнології сучасності

кандидат історичних наук, доцент Шеремета Оксана Михайлівна, Львівський навчально-науково-виробничий центр Одеської національної академії зв'язку ім. О. С. Попова Міністерства транспорту та зв'язку України, доцент кафедри українознавства та філософії

Захист відбудеться «13» вересня 2011 р. о 17 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розіслано «10» серпня 2011 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Середа О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

обряд опілля родильний хрещення

Актуальність дослідження. Традиційна народна культура, у тисячолітніх надрах якої зосереджено духовні цінності й практичний досвід багатьох поколінь, належить до тих визначальних чинників буття українського народу, які засвідчують його національну ідентичність та прадавні етногенетичні корені. Щораз більше суспільне зацікавлення етнокультурною спадщиною народу, зумовлене активізацією суспільно-національних процесів в Україні, актуалізувало ґрунтовне вивчення усіх аспектів народної культури та побуту.

Особливе місце у дослідженні українських старожитностей посідає вивчення народних звичаїв і обрядів, які є однією з найдавніших і найважливіших форм духовного буття етносу. Зокрема, важливим є дослідження традиційних сімейних звичаїв та обрядів, які пов'язані з ключовими подіями життєвого циклу людини. Варто зазначити, що деякі аспекти сімейної обрядовості українців (родильні, весільні, похоронні звичаї та обряди) уже висвітлено в окремих монографічних роботах (В. Борисенко, Хв. Вовка, Н. Гаврилюк, Р. Гузія, Н. Здоровеги та ін.). Однак в українській етнології до сьогодні немає ще узагальненого дослідження про родильну обрядовість та традиції ім'янаречення особи на території історико-етнографічного Опілля. Отож, вивчення традицій найменування українців, зокрема його регіональної специфіки, є одним із невідкладних та цікавих наукових завдань. Оскільки традиції номінації, а також дотична до них родильна обрядовість зберігають чимало реліктів прадавньої обрядової культури, спеціальне їхнє дослідження актуальне і з погляду перспективних напрямків українознавчих та загалом слов'янознавчих студій, зокрема у ділянці етногенезу, ритуалістики, лінгвістики, семіотики, культурології тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано й пов'язано з комплексною науковою програмою «Історико-етнологічне дослідження традиційної і сучасної культури українців» і темами «Загальнонаціональні риси та локальні особливості традиційної культури українців Карпат і Прикарпаття», «Традиційна культура українців в умовах новочасних соціокультурних трансформацій» Інституту народознавства НАН України.

Мета дослідження - історико-етнографічна реконструкція традицій найменування українців території Опілля та комплексна наукова характеристика її звичаєво-ритуальних та світоглядних елементів. Відповідно до мети основними завданнями дисертації є дослідити:

напрацювання українських і зарубіжних учених у вивченні теми;

структурно-функціональні особливості та семантику компонентів родильного обряду як важливої складової українських традицій при номінації особи на Опіллі, а саме: 1) звичаї та обряди дородові й самі роди; 2) обряди післяродові, охоронні, очисні обряди матері і дитини; 3) обрядові дії, що знаменують «приєднання» дитини до сім'ї, роду, колективу;

історію власних імен українців історико-етнографічного району Опілля, зокрема: 1) розглянути історію власних імен як регіонального об'єкта української антропоніміки, їхню специфіку та проблематику дослідження; 2) з'ясувати значення власних імен людей в історичному житті та у побуті народу; 3) особливу увагу звернути на вибір імені для дитини за народними повір'ями, звичаями і традиціями на Опіллі;

особливості традицій найменування особи на території історико-етнографічного району Опілля: 1) розглянути історію обряду хрещення новонародженої дитини; 2) визначити основні мотиви ім'янаречення немовляти на території Опілля;

регіональну і локальну специфіку, всеукраїнські та загальнослов'янські риси обрядовості найменування особи;

сучасний стан функціонування традицій номінації дитини й обрядові інновації.

Об'єктом наукового дослідження є українські традиції при номінації особи на території Опілля в усьому спектрі їхніх звичаєво-ритуальних реалій, пов'язаних із народженням, першими днями життя, вибором імені для новонародженої дитини.

Предмет дослідження - структурні одиниці родильного обряду, його атрибутика та символіка; дородові, післяродові, очисні та охоронні звичаї та обрядодії, давня і сучасна система імен українців, вірування і повір'я, пов'язані з вибором імені для новонародженої дитини, основні мотиви номінації особи.

Територіальні межі дослідження охоплюють ареал проживання автохтонного населення давнього історико-етнографічного району Опілля, територію якого дослідники сьогодні трактують по-різному. За визначенням (його дотримуємося у роботі) Р. Ф. Кирчіва, Опілля співвідноситься на півдні: з північним виступом Івано-Франківської області у поріччях Гнилої Липи і Свіржа з містечками Бурштин і Рогатин; південно-східною частиною Львівської області, на лівобережжі Дністра і тереном на схід від Львова у поріччях верхнього Бугу і Зубри (північно-східна частина Миколаївського, східна Пустомитівського, Перемишлянського, Золочівський, південні частини Буського і Кам'янка-Буського районів Львівської області). На півночі Опілля сягає під Броди - до «волинців» (за словами Я. Головацького), а на сході заходить на західний виступ Тернопільської області до Козови і Зборова (за визначенням Я. Головацького), по Серет (за А. Фішером). Це головно Бережанський, Козівський та західна частина Зборівського районів Тернопільщини. Крім зазначених районів Львівщини, до Опілля відносять також Жовківський, окрім північно-західної частини, східні частини Яворівського, Городоцький та весь Пустомитівський райони Львівської області. За архітектурними особливостями житлово-господарського будівництва українців Північно-Західної Галичини і Південно-Західної Волині Р. Б. Радович визначив територію історико-етнографічного району Опілля так: «Опілля охоплює південно-західну частину Зборівського та західну частину Бережанського районів Тернопільської області; північну частину лівобережжя Дністра Галицького і майже весь Рогатинський район (за винятком південно-західної групи сіл) Івано-Франківської області; Перемишлянський, Пустомитівський, Городоцький, Мостиський, північ Миколаївського, Жидачівського, лівобережжя Дністра Самбірського, північні околиці Старосамбірського, південні - Яворівського, Жовківського, Кам'янка-Буського районів та південний захід Буського та Золочівського районів Львівської області».

Хронологічні межі роботи. Традиційні народні звичаї та обряди неможливо обмежити чіткими хронологічними рамками, тому досліджувані реалії здебільшого розглядаємо у тому часовому проміжку, який доступний для вивчення за наявними джерелами. Нижня хронологічна межа дисертаційної роботи - початок ХІХ ст. - визначена часом збереження метричних записів хрещення українців території Опілля. Верхня межа охоплює кін. ХХ - поч. ХХІ ст., тобто сучасний період побутування народних традицій. У праці практикуємо також розширення хронологічних меж, що продиктовано необхідністю здійснити діахронні й синхронні порівняння аналізованих явищ, з'ясувати їхні історичні витоки та семантику.

Джерельна база дослідження - опубліковані праці українських та зарубіжних науковців ХІХ - ХХ ст., які містять відомості про обряд найменування українців, метричні книги хрещення, що зберігаються у Центральному державному історичному архіві України (м. Львів), а також матеріали власних польових досліджень, зібраних у населених пунктах Городоцького, Пустомитівського, Миколаївського, Перемишлянського, частково Стрийського та Жидачівського районів Львівської області; Рогатинського, частково Долинського, Рожнятівського і Калуського районів Івано-Франківської області; Бережанського, частково Зборівського та Козівського районів Тернопільської області. У дисертації використано значний обсяг порівняльних даних про обряди найменування та родильні звичаї у різних регіонах України, а також багатьох слов'янських й інших народів, праці з історії, етнолінгвістики, культурології, релігієзнавства.

Методологія дослідження. Розв'язання широкого кола проблем ім'янаречення особи та власне родильнообрядової тематики неможливе без урахування методологічних підходів у її дослідженні таких відомих українських та зарубіжних учених, як З. Кузеля, І. Свєнціцький, Хв. Вовк, О. Котляревський, Л. Нідерле, А. Фішер та ін. Основними з них є аналіз локальноваріативних і типологічних рис родильних звичаїв та обрядів українського й інших слов'янських народів на основі низки порівняльних етнографічних, лінгвістичних, джерелознавчих даних, розгляд явищ в етнокультурному та етнотериторіальному контекстах, в історичній ретроспективі.

Дисертаційне дослідження здійснено із застосуванням таких методів: польового спостереження, зокрема методу анкетування й інтерв'ю, порівняльно-історичного, структурно-функціонального, типологічного і комплексного аналізу.

Наукова новизна дисертаційної роботи визначається тим, що це перше в українському народознавстві історико-етнографічне дослідження традицій номінації новонародженої дитини на території Опілля. У роботі вперше застосовано комплексний підхід до вивчення теми (із застосуванням різної методологічної бази, залученням теоретичного та емпіричного матеріалу та методів суміжних наукових дисциплін); різнобічно проаналізовано сукупність звичаєво-ритуальних явищ в етнокультурному аспекті на загальноукраїнському, всеслов'янському та загальноєвропейському фоні; з'ясовано походження та первісне значення багатьох елементів традицій найменування особи, розглянуто та проаналізовано систему імен, які функціонували і використовуються дотепер на досліджуваній території тощо. Особливістю дисертації є введення у науковий обіг нових теоретичних та емпіричних узагальнень щодо мотивів ім'янаречення немовляти, отриманих у результаті польових пошуків на малодослідженій території історико-етнографічного району Опілля.

Практичне значення отриманих результатів. Узагальнений емпіричний матеріал та наукові висновки дисертації можуть бути використані при підготовці узагальненої монографії про українські традиції при номінації особи чи для спеціального дослідження деяких їхніх компонентів (родильна обрядовість на Опіллі, система імен українців, мотиви ім'янаречення, вірування та повір'я українців при найменуванні новонародженої дитини тощо); для розроблення окремих тем у ділянці української етнографії, етнолінгвістики, фольклористики, культурології; при вивченні народознавчих і краєзнавчих тем у дидактичній практиці середньої та вищої школи.

Апробація результатів дисертації. Основні положення наукового дослідження виголошено на міжнародних наукових та науково-практичних конференціях: «Етнокультурна та природна спадщина місцевих громад як складові розвитку туристично-рекреаційного потенціалу Карпатського краю» у рамках ХVII Міжнародного гуцульського фестивалю (Яремче, 2007), «Рідне слово в етнокультурному вимірі» (Дрогобич, 2007), «Мова та мовна діяльність особи у поліетнічному середовищі» (Мелітополь, 2007), «Україна в етнокультурному вимірі XVIII - початку XXI ст.» (Київ, 2008), «Духовність як основа сталого розвитку сучасного українського суспільства: соціокультурний, релігійний, еколого-економічний і мистецький аспекти» (Львів, 2008), «Розвиток етнокультури в умовах трансформаційних та глобалізаційних процесів» (Київ, 2008), «Українознавство ХХІ ст.: нові підходи, критерії та завдання розвитку» (Київ, 2008), а також на Міжнародному конкурсі з українознавства для молодих учених (Київ, 2009); обговорено на засіданнях відділу історичної етнології Інституту народознавства НАН України.

Структура і зміст дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (разом 180 сторінок), списку використаних джерел та літератури (284 позиції), додатків. Загальний обсяг роботи становить 230 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, методологічні принципи та методи дослідження, показано зв'язок роботи з науковими темами. Окреслено територіальні та хронологічні межі, визначено мету і завдання, об'єкт та предмет дослідження, джерельну базу. Розкрито його наукову новизну і практичне значення, засвідчено апробацію наукових результатів роботи під час виступів на конференціях.

Перший розділ дисертації «Дослідження українських традицій при номінації особи на території Опілля: історіографія, джерельна база, методологія та методика» складається з двох підрозділів. У першому підрозділі «Етнографічне вивчення родильної обрядовості та традицій при номінації особи на території Опілля: основні напрямки дослідження та їхні наукові здобутки» розглянуто основні напрями дослідження родинної обрядовості у історичному аспекті.

Вибір імені для новонародженої дитини - складна соціально-родова проблема, що постала у прадавні часи і знайшла своє вирішення у системі первісних форм вірувань, міфології, магічних ритуалах. З нею зустрічаємося у працях філософів Стародавньої Греції і Риму, у писемних джерелах Єгипту, Китаю й Індії. Насамперед ще з античних часів кожне ім'я пов'язується з певним символічним змістом внутрішнього світу майбутнього його власника. Так, Вікторія - це перемога, Ірина - мир, спокій, Костянтин - постійний, стійкий, Микола - переможець народів тощо. Доцільно припустити, що слов'янські власні імена мають як свій власний, так і запозичений характер. На їхній вибір впливала вироблена тисячоліттями система обрядів, звичаїв, усіх тих форм духовного життя, які забезпечували відносну стабільність досить стійких соціально-територіальних утворень.

Безпосередньо проблемі дитинства присвячено чимало праць, однак більшість із них є науково-популярними. Дослідження родини, шляхів її розвитку, складових і чинників, виховання у ній, торкаються праці як українських, так і зарубіжних істориків, етнографів, мовознавців - Памви Беринди, М. Грушевського, В. Антоновича, І. Франка, В. Гнатюка, Хв. Вовка, П. Куліша, М. Костомарова, О. Субтельного, О. Потебні, Б. Грінченка, П. Чубинського, В. Шухевича, І. Крип'якевича, М. Максимовича, П. Житецького, М. Сумцова та ін. На значущість родинних цінностей у вихованні підростаючого покоління вказували І. Огієнко, С. Русова, І. Стешенко, А. Макаренко, В. Сухомлинський. Проте лише у деяких із них питання, пов'язані з вибором та присвоєнням імені новонародженій дитині, розглядаються дотично.

Спроба наукового осмислення та інтерпретації окремих фактів у сфері дитинознавства наявна у студіях М. Сумцова. Важливою віхою в аспекті етнографічного вивчення дитини і дитинства були дослідження Марка Грушевського, які становлять значний науковий інтерес як у плані охоплення діапазону явищ (від вагітності до підліткового віку), так і новаторської методики збору матеріалів. Впорядкувавши до видання матеріали М. Грушевського, З. Кузеля систематизував факти та явища, які містилися у записах, відповідно до аналогічних у світовому культурному контексті.

Коротку характеристику родильних обрядів українців подав Хв. Вовк, а народні уявлення про статеву зрілість зафіксував А. Онищук. Обряди та звичаї, що стосуються вагітності, родин, хрестин, колискові пісні, дитячі ігри зібрав В. Кравченко на Поліссі. Особливості поховального обряду дітей переважно із західних регіонів України упорядкував В. Гнатюк у контексті поховального ритуалу українців.

У 20-х рр. ХХ ст. на базі теоретико-методологічних напрацювань європейської етнології та соціології в Україні у системі ВУАН формується наукова етнологічна школа, фундатором якої став М. Грушевський Йому належить розробка програми «Постриження й інші обряди, відправлювані над дітьми й підлітками», у якій дослідник виділив обряди, пов'язані зі статевовіковою диференціацією в окрему систему. На явища дитячого побуту вперше звернула увагу Н. Заглада. У першій третині ХХ ст. відбувався процес теоретичного осмислення великого практичного матеріалу, що дозволило по-новому подивитись на цю проблему. Тому напрацювання української етнологічної школи 20 - 30-х рр. важко переоцінити, її теоретико-методологічні засади, коло порушених наукових проблем до сьогодні є актуальними.

Активне повернення до вивчення проблеми дитинства в українській етнології відбулося у 70-х рр. Новаторською працею у цій царині є дослідження віршованих жанрів українського дитячого фольклору Г. Довженок. Важливим етапом в етнографічному дитинознавстві стала праця Н. Гаврилюк, у якій визначено локальні комплекси появи та географічного поширення структурних складових родильної обрядовості, з'ясовано їхній стадіальний розвиток. З-поміж інших цікавих аспектів вивчення дитинства, зокрема етнопедагогічний, етнопсихологічний, - це дослідження Є. Сявавко, М. Стельмахович, З. Болтарович, Т. Мацейківа.

Фундаментальну розвідку здійснила Є. Сявавко, яка простежила історичні аспекти українського дитинознавства та розробила методику виховання дітей у сім'ї (праця «Сімейна обрядовість»). Проблемам українського дитинознавства та родинного виховання значна увага приділена у працях С. Килимника «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні», І. Огієнка «Дохристиянські вірування українського народу», Лесі Українки «Дитячі ігри, пісні й казки». Великого значення щодо вивчення родильної обрядовості українців набула праця В. Борисенко «Родильні звичаї та обряди», у якій дослідниця розглядає систему родильної звичаєвості подолян та відповідних оберегів, спрямованих на забезпечення дитині щасливого майбуття, здоров'я й розуму, а також дослідження «Народження дитини. Обряди перших років життя». Слід відзначити ґрунтовні наукові дослідження з родильної обрядовості О. Боряк, С. Гвоздевич, І. Гілевича, Г. Кабакової, О. Мандебури-Ноги, М. Паньків, Я. Підцерковної та ін. Серед найновіших публікацій вирізняємо видання «Українська родина», у якому домінують статті відомого етнографа Л. Орел. Книжку доповнюють наукові розвідки, авторами яких є Н. Гаврилюк («Народження дитини»), Р. Крамар («Родильні та хрестинні звичаї Галицького Поділля»), І. Несен («Родини та хрестини на півдні Волині»), Є. Гайова («Дитина в обрядах і звичаях на Мукачівщині»). Особливої уваги заслуговує видання О. Кондратович «Українські звичаї: народини. Коса ж моя…».

Як бачимо, питання звичаїв та обрядів українців, пов'язаних з народженням та вихованням дитини, не втрачає своєї актуальності і сьогодні. Багато наукових досліджень здійснено у вивченні регіональної родильної обрядовості, однак досі поза увагою дослідників залишається проблема вибору власного імені для новонародженої дитини, ті мотиви, якими користувалися і користуються українці, зокрема жителі Опілля, під час найменування свого нащадка, а також різноманітні вірування і повір'я, що зберегли наші давні предки при виконанні ім'янаречення.

Перші ґрунтовні дослідження щодо походження імен та їх утворення належать В. Сімовичу. Його ономастичні студії є зразком досконалого історичного, етимологічного, морфологічного аналізу мовних явищ, проте внаслідок ідеологічних упереджень праці науковця кілька років майже не згадувалися в історії української антропоніміки.

Монографія Л. Гумецької «Нарис словотворчої системи української актової мови XIV - XV ст.» стала найважливішою науковою роботою, що містить матеріал, присвячений слов'янським автохтонним особовим власним іменам в українській антропонімії. Для дослідників слов'янської, у т. ч. й української, антропонімії особливий інтерес становить монографія і статті І. Железняк про давньосербські особові назви («До семантичної характеристики сербохорватської антропонімії ХІІ - ХV ст.», «Давні сербохорватські відетнонімні антропоніми»).

Ґрунтовно проаналізував слов'янські автохтонні імена М. Худаш у праці «З історії української антропонімії», у якій українським особовим власним іменам присвячено окремий розділ - «Власні імена як основний засіб ідентифікації особи та основне лексичне джерело для формування українських прізвиськ і прізвищ (нехрещені і хрещені власні імена, їх історико-етнографічні основи, особливості побутового функціонування)», написаний в етнолігвістичному аспекті.

Актуальною є робота М. Демчук «Слов'янські автохтонні особові власні імена в побуті українців XIV - XVII ст.». Ґрунтовно досліджено власні імена у праці П. Чучки «Антропонімія Закарпаття». Його робота «Розвиток імен і прізвищ» присвячена характеристиці української антропонімійної системи XIV - XV ст. у її генетичних зв'язках із давньою українською антропонімійною системою. Вагоме місце в українській ономастиці займає дослідження Р. Керсти «Українська антропонімія XVI ст. (Чоловічі іменування)». Словотвірну структуру українських власних імен розглядають у своїх працях І. Ковалик, Л. Кракалія, К. Лук'янюк і О. Пілат та ін.

Отже, лише з перспективи часу і простору найвиразніше постає проблема динаміки імен, яка частково знайшла відображення в українській ономастичній літературі. Прикладом усебічного дослідження іменників окремих регіонів України є праці О. Касім, І. Скорук, Н. Свистун, І. Єзерської та ін. Серйозно поповнили українську ономастичну думку кандидатські дисертації Р. Осташа «Українська антропонімія пер. пол. XVII ст. Чоловічі особові імена (на матеріалі Реєстру Запорізького війська 1649 р.)» і С. Панцьо «Антропонімія давньої Лемківщини», а також дослідження М. Сенів та ін.

Характеристиці сучасних українських імен присвячено чимало популярних статей, декілька розвідок з етимології імен, з'явилися окремі словники власних імен: «Ім'я для дитини в українській родині. Словник-довідник» Л. Белея, «Словник власних імен людей» Л. Скрипник і Н. Дзятківської, «Словник особових власних імен» І. Трійняка, «Словник варіантів власних імен Північно-Західної України» тощо.

У наш час при дослідженні іменника українців слід звернути увагу на ті суттєві позитивні чи негативні зміни, які відбувалися упродовж 90-их рр. ХХ ст. під впливом соціально-політичних та економічних чинників (вплив іменників західноєвропейських народів, зокрема поширення в українському іменнику власних імен романського та германського походження тощо). Однак попри це не маємо права забувати своїх давніх імен, а також порушувати ті народні традиції, яких дотримувалися наші предки протягом багатьох століть, коли обирали для новонародженої дитини ім'я. Адже з давніх-давен українці вірили у магічну силу імені, у те, що воно може впливати на подальшу долю людини і приносити їй як добро, так і зло, тому виробили й зберігали цілу систему вірувань та різноманітних повір'їв, пов'язаних з обранням та найменуванням новонародженої дитини. Варто зауважити, що цей аспект дослідження до сьогодні в основному опосередковано входив у коло наукових зацікавлень істориків, мовознавців, тому у дисертації будо детально проаналізовано давні та сучасні мотиви номінації особи та різноманітні вірування, пов'язані з ім'янареченням мешканців території історико-етнографічного району Опілля.

У другому підрозділі «Методологічні засади дисертаційної роботи» окреслено методологію дослідження та обґрунтовано застосовані у ній способи наукового аналізу.

Задекларовані методологічні підходи, яких дотримуємось у дисертації, є синтезом підходів до вивчення народної традиційно-побутової культури багатьох провідних сучасних етнологів, а також видатних українських учених ХІХ - поч. ХХ ст., зокрема М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, В. Гнатюка, Хв. Вовка, З. Кузелі. Із праць відомих українських історіографів та джерелознавців (І. Франка, З. Кузелі, З. Болтарович, Р. Кирчіва, В. Горленка, Г. Дем'яна, С. Макарчука, М. Глушка) почерпуємо методологічні підходи до критичного аналізу й оцінки джерел (необхідність їхньої об'єктивної і комплексної характеристики з окресленням повноти, новизни, достовірності матеріалів, методичних прийомів збирацької роботи тощо).

Дослідження здійснено із застосуванням таких методів: польового спостереження, зокрема методу анкетування й інтерв'ю, порівняльно-історичного, структурно-функціонального, типологічного і комплексного аналізу. Поєднання різних дослідницьких методів сприяє повнішому й глибшому пізнанню предмета і є запорукою логічних, об'єктивних висновків, які повинні базуватися не на апріорних, гіпотетичних умовиводах із залученням вибіркового й підлаштованого під певну схему ілюстративного матеріалу, а на основі детального зіставлення усієї сукупності наявних фактів. Звичайно, що у такому випадку безумовність узагальнень і висновків не є абсолютною, оскільки певні реалії могли залишитися невиявленими або неврахованими.

У другому розділі дисертації «Родильні звичаї та обряди українців території Опілля як важлива складова українських традицій при номінації особи» розглянуто й проаналізовано традиційну родильну обрядовість мешканців Опілля кін. ХІХ - поч. ХХІ ст. як невід'ємну складову духовної культури українців, тісно пов'язану з народними традиціями при найменуванні новонародженого. Вона становить цілу систему різноманітних за походженням звичаїв і вірувань, у яких раціональне тісно переплелось із магічним і релігійно-християнським.

У першому підрозділі «Дородові звичаї та обряди» розкрито проблему побутування і значення дородових звичаїв та обрядів українців історико-етнографічного району Опілля як узагальненої системи раціональних знань і магічних дій, що виконувалися при лікуванні безплідності, дітонародженні; прикмет, за якими передбачали стать майбутньої дитини; різних повір'їв на охорону здоров'я матері й немовляти та правильного вибору імені. В українців Опілля, як і в інших народів, споконвіків вагітна жінка мала дотримуватися певних норм поведінки, знати неписане зведення прикмет, заборон і обмежень, щоб вагітність і пологи пройшли нормально, щоб оберегти себе від ймовірного зурочення, а майбутню дитину наділити здоров'ям та доброю вдачею. В уявленні ополян вагітність вважалася таємницею, справою вищих істот (духів), здатних нашкодити не лише майбутній дитині та матері, але й навколишньому середовищу, тому до вагітної жінки ставились з певним респектом, а навіть і побоюванням.

Пологи («злоги», «лежит у злогах», «роди», «родиво», «народини», «пологи») в українців Опілля проходили за безпосередньої участі баби-повитухи у хаті без сторонніх, переважно на постелі, яку завішували рядном, веретою чи іншою тканиною, що називали «завіса». Робилося це для того, щоб оберегти породіллю і новонародженого від поганих очей, від уроків тощо. Як зазначають дослідники, передродові звичаї покликані сприяти нормальному протіканню вагітності, доброму самопочуттю вагітної жінки, забезпеченню фізичної, розумової і моральної повноцінності новонародженого немовляти.

У другому підрозділі «Післяродові охоронні й очисні обряди» проаналізовано післяродові охоронні й очисні обряди породіллі, повитухи і немовляти, які побутували в українців Опілля у ХІХ - на поч. ХХ ст., були розвинутими і мали різноманітні назви («зливки», «прошя», «очищення», «зливання», «обмивання», «злити на руки», «полити руки», «вивід»). Усі ці обряди ділилися на дві групи: обряди і обрядові дії на захист породіллі і дитини, обереги для близьких породіллі людей і оточуючого світу від негативного впливу «нечистої» після пологів жінки. Майже усі народи світу вірили, що породілля могла мимоволі негативно вплинути на людей, на урожай, на воду, на сімейний достаток тощо, тому протягом багатьох століть розробили та передавали з покоління до покоління систему правил поведінки і заборон щодо «невиведеної жінки» та новонародженої дитини, яких ретельно дотримувалися і дотримуються ще й сьогодні мешканці історико-етнографічного району Опілля.

Добре розвинутий цикл очисних обрядів, що проводилися після пологів, свідчить про живучість віри у те, що породілля «нечиста», дуже «шкідлива на перехід», тому вийти за межі подвір'я, а подекуди і за поріг згідно із звичаєвими традиціями не могла. Для того, щоб позбутися цих обмежень та застережень, власне і побутували обряди очищення. Спочатку породілля удома очищалася водою, а через сорок днів - у церкві молитвою і благословенням.

Дитину намагалися охрестити якнайшвидше, оскільки після того баба-повитуха проводила обряд очищення породіллі і себе як причетної до пологів особи («зливки»). Цей обряд був відомий майже по всій Україні у ХІХ - на поч. ХХ ст., однак на Опіллі його проводили переважно перед офіційним хрещенням дитини. В обряді «зливки» тісно переплелась реальна віра у те, що вода змиває все нечисте, і релігійно-містичні уявлення про надприродні очисні, цілющі, оберегові властивості води. Необхідність обмивання бабиних рук пояснювалося у народі тим, що повитуха, коли приймала роди, «проливала кров», тобто, за традиційними уявленнями, мала відношення до чогось «нечистого», «грішного». Виконання обряду ніби знімало цей гріх: воно означало закінчення «бабування» і водночас дозволяло бабі й надалі продовжувати свою справу - «брати іншу дитину», «йти до другої породіллі». Що ж до самої породіллі, то здійснюваний обряд внаслідок обмивання водою повинен ніби заздалегідь (до закінчення шеститижневого терміну) боронити жінку від «вроків», «навіювання», сприяти поновленню її здоров'я, прибуванню молока.

У третьому підрозділі «Післяродовий цикл традиційного обрядового комплексу» подано інформацію про те, що післяродовий цикл традиційного обрядового комплексу історико-етнографічного регіону Опілля був спрямований на прийняття новонародженого у сімейно-побутовий колектив. Складався він зі звичаїв провідування породіллі і дитини, вибору кумів, обряду прилучення новонародженого до сім'ї, «домашнього вогнища», громади; передував хрещенню, а також обрядам, що знаменували «родини» («хрестини») та першого постриження дитини. Обряди і обрядові дії цього циклу, з одного боку, носили соціально-побутовий характер і відображали прагнення прилучити немовля до сім'ї, громади. З іншого боку, вони мали певне магічне спрямування для того, щоб забезпечити здоров'я для дитини та її майбутній добробут.

На Опіллі, якщо йшли відвідати породіллю і новонародженого, говорили «йти на космату». Коли приходили «на космату», то зі собою приносили пеленки, повзунки, хліб, булочку, цукор, давали гроші. Відвідати новонароджене дитя приходив будь-хто. Звичаю відвідувати породіллю дотримувалися переважно протягом перших двох тижнів після пологів. У найвиразніших формах він побутував у північних та правобережних районах України, де, окрім старого м'якенького полотна на пелюшки, жінки несли породіллі хліб і сіль, різноманітні вироби з тіста (вареники, пироги, млинці, налисники, коржі, пампушки тощо), інші страви та продукти (кашу, молочні страви, мед, варені або сушені фрукти, борошно, крупи та ін.).

Існували також різноманітні повір'я та відповідні обряди, яких дотримувалися ополяни під час вибору кумів, хрестин та пострижин. На Опіллі і до нашого часу мешканці зважають на вірування та заборони, пов'язані з поведінкою породіллі до «виводу» (не виходити за межі свого подвір'я, не відвідувати громадських місць, не виконувати певних робіт тощо). Хрестили дитину або реєстрували у РАГСі чи у сільській раді через 2 - 3 тижні. Якщо дитина народилася хворою, то хрестили швидко, щоб не померло нехрещене. Святкову гостину «хрестини» проводили переважно у неділю, запрошували найближчих родичів та друзів. У куми досить часто просили як родичів, так і друзів.

Перший постриг дитини на Опіллі проводили традиційно у рік, стригла маля переважно кума і волосся дитини зберігала мати здебільшого «на пам'ять», а інших магічних дій (покладання на кожух, спалювання волосся) майже не виконують. Найчастіше у цей день приходили куми та найближчі родичі. А якщо ніхто не прийшов, то батько або мати дитини стрижуть маля і святкують день народження - «рочок».

У третьому розділі дисертації «З історії власних імен українців історико-етнографічного району Опілля» основну увагу зосереджено на проблематиці вивчення власних особових імен території Опілля, що має суттєве як теоретичне, так і прикладне значення. Як відомо, сучасний репертуар офіційних імен українців досить обмежений, а у деяких аспектах навіть не зовсім унормований. Розширення іменного репертуару та подальша його нормалізація могли б проходити набагато успішніше, якби поширення нових імен на Опіллі й в Україні загалом спиралося на глибокі знання з життя імен нашого народу.

У першому підрозділі «Власні імена людей як регіональний об'єкт української антропоніміки, їхня специфіка та проблематика дослідження» констатуємо, що у сучасному науковому просторі уже давно визнано, що власні імена людей виникли із суспільної необхідності індивідуального означення особистостей для практичного розрізнення їх у повсякденному житті. Відомо, що власні імена надавалися людям від загальних назв, апелятивів, як це ще широко практикується у деяких народностей до цього часу, та що в основі особових імен навіть сучасних високоцивілізованих народів лежить первісно апелятивна лексика давно вимерлих і часто ґенетично не споріднених чужих мов або зниклі і закостенілі якраз у власних іменах і тепер уже не завжди зрозумілі загальні назви якогось з історичних рівнів своєї мови.

Кожна історична епоха накладає свій відбиток і на антропонімію, зокрема й на власні імена людей. Залежно від різних історичних факторів одні власні імена можуть зникати, інші - з'являтися, одні можуть набирати більш широкого уживання, інші - звужувати коло функціонування, може змінюватися і соціальний аспект уживання власних імен. Та в історії антропонімії не лише східних слов'ян, а, можливо, й усіх народів, які прийняли християнство, відбувся цілий переворот, яким була заміна автохтонних власних імен новими християнськими іменами, основу яких становили введені у святці і церковний календар власні імена староєврейського, грецького і латинського походження.

Безсумнівно, християнські імена наші східнослов'янські предки засвоїли не одразу після хрещення і навіть не протягом невеликого періоду, так як і не відразу вони відмовилися від своїх давніх обрядів та звичаїв. Підтримувані церковною і світською владою нововведені християнські імена остаточно витіснили з побутового ужитку давні автохтонні слов'янські власні імена, але ще довго тривав процес конкурентної боротьби за місце у практиці їхнього уживання, і в практиці надавання імені новонародженим, і в практиці живого повсякденного функціонування. Християнські власні імена пройшли шлях адаптації у мові східних слов'ян і узвичаїлися у побуті. У свою чергу, слов'янські власні імена, переслідувані церквою і світською владою, не могли відразу цілковито зникнути та не залишити у мові народу, його побуті, а також у різних писемних джерелах помітного сліду. Вони залишилися і навіть дійшли до нашого часу вже у трансформованому вигляді як інгредієнт зовсім іншої антропонімійної категорії - індивідуальних прізвиськ.

У другому підрозділі «Власні імена людей в історичному житті та у побуті народу» відображено історичну еволюцію власних імен та їхнє значення у народному побуті. Характерна властивість імені як невід'ємного життєвого супутника кожної людини усвідомлювалася, очевидно, ще у середовищі найдавніших первісних колективів. У зв'язку з цим уже на тому історичному рівні у власне ім'я починає укладатися своєрідний культовий зміст, з ним асоціюються певні магічні й містичні поняття; поступово ім'я людини у різних народів обростає своєрідними повір'ями, а вибір і надавання його супроводяться відповідними звичаями й обрядами.

Якими були повір'я, звичаї та обряди, пов'язані з власним іменем у наших дохристиянських слов'янських предків, тепер, звичайно, невідомо. Про них можемо лише здогадуватися на основі різних фрагментарних писемних пам'яток уже відносно пізніших історичних часів. Однак, як свідчить Б. Ястребов, віра у вплив власного імені, даного новонародженому, на його подальшу долю, а у зв'язку із цим і віра в силу усяких, пов'язаних з іменем забобонів, хоча дещо похитнулася, проте мала ще міцні корені в Україні навіть у кінці ХІХ ст., набравши тут різних форм. Варто зауважити, що етнографічні матеріали, зібрані експедиційним методом на території історичного Опілля, і сьогодні підтверджують той факт, що власне ім'я все-таки впливає на долю людини. Цілком природно, що віра наших давніх предків у надприродну силу власного імені знайшла собі у різних місцевостях різноманітні форми реалізації, які, еволюціонувавши, історично сформувалися у стійкі звичаї та обряди і вже як усталена традиція механічно передавалися від покоління до покоління аж до наших часів.

У такій важливій події, як надавання власного імені немовляті первинне значення для батьків і родини мали насамперед такі моменти, як час і місце його присвоєння, навіть особа, що його вибирала, тощо, а з цим відповідно й пов'язані різноманітні звичаї та обряди, яких дотримувалися наші предки-ополяни при ім'янареченні.

У третьому підрозділі «Вибір імені для дитини за народними повір'ями, звичаями і традиціями у межах історико-етнографічного району Опілля» підсумовано, що вибір імені для дитини і пов'язані з ним традиційні церемоніали серед народних звичаїв не становили певного самостійного чи ізольованого явища та не були окремим об'єктом наукових зацікавлень. Навпаки, вони були лише однією з ланок цілої системи повір'їв, що стосувалися дитини взагалі ще від раннього періоду її розвитку.

Вибір імені новонародженому в давнину, особливо у дохристиянські часи, базувався у давніх слов'ян, як і в інших народів, на згаданих вище віруваннях у його магічну силу, на вірі у те, що надане людині у дитинстві власне ім'я так або інакше впливає на її подальшу долю, - може приносити їй добробут і щастя або все життя робити її невдахою і нещасною. Вірили наші предки навіть у те, що невдало вибране ім'я дитині може бути причиною її смерті, а вдало вибране, звичайно, зі збереженням ще й різноманітних приписів - навпаки, може зберегти дитину від смерті (особливо у сім'ї, в якій довго не було дітей або в якій усі діти вмирали).

Предковічні повір'я, пов'язані з власним іменем людини, продовжували існувати й після прийняття християнства, але згодом вони поступово змінюються під впливом церкви (у зв'язку з вимогою церковного хрещення і приймання християнського імені), у них настає відповідна трансформація, однак первісна віра у силу власного імені не втратилася як і колись, так і в наш час.

За результатами дослідження з усіх найголовніших мотивів вибору і найменування дітей хрещеними власними іменами загальнопоширеним був звичай давати дитині хрещене ім'я, яке вона «сама собі принесла». Як свідчать етнографічні матеріали, цей звичай був дуже поширений уже з ХІХ ст., а можливо, й раніше, хоча його устої в ті часи були уже міцно підірвані, і там, де він ще активно діяв, існувала певна воля вибору власного імені. Цей факт підтверджує думку, що звичай давати дітям такі власні імена раніше був укорінений міцніше і практикувався послідовніше. Слід звернути увагу, що найбільш повні дані щодо надавання дітям церковно-календарних власних імен дають старовинні парафіяльні метричні книги хрещення, особливо ті з них, у яких зазначено не лише день хрещення дитини і вказано дане їй власне ім'я, але також додатково подано й день народження, відомості про рідних та хрещених батьків. Відповідний аналіз цих метричних даних із розміщенням імен святих у церковному календарі чи святцях дають можливість уже впевнено твердити про існування послідовності або непослідовності зазначеної практики, подають теж цікаві дані про різноманіття хрещених власних імен, які побутували і побутують на Опіллі, про те, які з церковно-календарних імен були чи є найбільш поширеними, а які вживалися чи вживаються рідко або й зовсім не вживалися чи не вживаються.

Четвертий розділ дисертації «Особливості обряду найменування особи на території історико-етнографічного Опілля» складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі «З історії обряду хрещення новонародженої дитини» звертаємо увагу на те, що усі церковні приписи щодо надавання дитині власного імені зводяться до таких основних вимог: а) власним хрещеним іменем може бути тільки церковно-календарне ім'я якогось церковного святого; б) це ім'я новонародженому присвоює священик при здійсненні церковного хрещення, на випадок, якщо дитині загрожує смерть, може це зробити і хтось інший (звичайно, повивальна баба, або баба-повитуха); в) хрестити новонароджену дитину й давати їй при цьому хрещене власне ім'я належить на восьмий день після народження.

Питання, хто і яке власне ім'я давав новонародженій дитині перед здійсненням обряду хрестин, у науці мало обговорювалося, а відсутність належних історичних свідчень не сприяла його успішному висвітленню. Звичай очищати новонароджену дитину водою і давати їй певне власне ім'я відразу після народження існував у різні часи й у різних народів, здійснювався по-різному і різними особами. Щодо цього звичаю на Опіллі, то, як випливає з етнографічних записів, а також деяких скупих свідчень старовинних писемних пам'яток, функцію очищення дитини (шляхом скроплювання свяченою водою) та надавання їй власного імені виконувала баба-повитуха.

Наведені етнографічні відомості про узвичаєну роль баби-повитухи у попередньому доофіційному найменуванні дитини дуже пізні і не всюди у слов'янських етнічних масивах зафіксовані, вони, безперечно, є відгуком звичаю глибокої давнини, можливо, ще дохристиянської. Історичних даних про цей звичай немає, але в його існуванні навряд чи можна сумніватися. Крім етнографічних свідчень, деякі не зовсім виразні підтвердження його існування дають нам окремі джерела, які засвідчують факт великої побутової ролі, яку відігравала баба-повитуха у ті часи. Бабу-повитуху згадано навіть у церковних требниках, у відповідних приписах, що стосуються саме хрестин і надавання дитині власного хрещеного імені. Варто зазначити, що оскільки баби-повитухи виконували у давні часи перш за все функцію знахарок, а не акушерок, цей факт міг свідчити про те, що тоді вони могли поєднувати ці два обов'язки. Подібні випадки, за свідченнями старожилів, траплялись і на Опіллі. Важливим є те, що роль баби-повитухи при новонародженій дитині, у тому числі й щодо її найменування, була санкціонована самою церквою. Однак баби-повитухи, якщо й давали новонародженим певні власні імена ще перед церковним хрещенням, то тільки церковно-календарні.

Отож, поширення церковно-календарних хрещених власних імен у давніх писемних пам'ятках та народноепічній творчості в уже адаптованих формах говорить про те, що ці власні імена належали до сфери буденного побутового вжитку, тобто служили засобом активної номінації ще у давньому східнослов'янському суспільстві, причому у середовищі усіх його соціальних шарів. Звідси, можливо, вже у ті часи траплялися випадки, коли у деяких родинах (найперше священичих) дітям давалися лише хрещені власні імена і після народження за домашніх обставин, і при хрещенні у церкві. Такі випадки з часом ставали поширеними й типовими. У зв'язку з цією обставиною у XVI - XVII ст. порушується церковна постанова хрестити дітей і офіційно найменовувати їх хрещеними власними іменами через сім днів після народження у напрямку до зменшення цього терміну. У XVIII ст. найвищі церковні чиновники дають вказівки хрестити новонароджених навіть у день народження, щоб часом дитина не померла нехрещеною й без власного хрещеного імені. Таким чином, це стало завершальним фактом існування старого звичаю називати дітей народними іменами-прізвиськами. Кінцевий занепад нехрещених власних імен та звичаю їхнього надавання спричинив загальний науково-технічний розвиток нашого народу, нові культурні віяння і прагнення, соціально-економічні та політичні зв'язки з іншими народами.

У другому підрозділі «Основні мотиви ім'янаречення немовляти на території Опілля» проаналізовано основні чотири мотиви номінації особи, зокрема: 1) вплив релігійних вірувань батьків на обряд номінації, 2) значення родинних традицій при обряді ім'янаречення, 3) вплив часу як один із важливих мотивів номінації особи на території історико-етнографічного району Опілля і 4) найменування дитини іменами визначних та авторитетних осіб. Правила вибору імені різні у різних етнічних, конфесійних і локальних традиціях. Загальновідомо, що відношення між конкретною особою та її власним ім'ям не дане від природи, а є довільним, а навіть великою мірою випадковим. Справді, у самого індивідуума ім'я не закладене від природи чи властивості, що їх виражає це ім'я. Звичайно, якщо комусь дають ім'я Павло, то це ще зовсім не означає, що він завжди буде малим, так само і те, що особа з іменем Надія завжди буде нести зі собою певну надію, чи кожен Олег буде святим тощо.

Відношення найменувача до найменованого, а отже, й до самого імені не є абсолютно довільним. Наші предки з давніх-давен дотримувалися відповідних звичаїв і традицій при номінації особи. Найменувач не є абсолютно вільним при виборі імені для новонародженого. Свобода дій найменувача великою мірою обмежена при акті найменування. У сучасних умовах людина не може обрати іменем для своєї дитини будь-який знак, тобто будь-який звуковий комплекс. У її розпорядженні для цього є усього близько ста чи декількох сот спеціальних слів (власних особових імен), усталених традицією. Лише з цього кодексу можна вибирати для новонародженого ім'я, та й то, виявляється, не усяке, бо для хлопчиків є одні імена, а для дівчаток - інші.

Варто зазначити, що навіть у цих рамках найменувач не є абсолютно вільним у виборі імені, а сам процес вибирання не є зовсім стихійним. Здебільшого у найменувача є цілком конкретний привід чи підстава для вибору саме цього імені, а не якогось іншого. Іншими словами, найменувач у своїх діях залежний від чинних мотивів найменування, підпорядкованих загальним принципам номінації. Отже, на території історико-етнографічного району Опілля як у давнину, так і сьогодні хоча зв'язок між особою та її іменем довільний, однак він значною мірою є вмотивованим і в усіх випадках залежить майже виключно від волі найменувачів, тобто батьків. Саме вони виносять остаточне рішення, як назвати новонароджену дитину.

У висновках викладено основні підсумки дослідження:

1. Власне ім'я супроводжує людину протягом усього життя, становить її своєрідний невід'ємний індивідуальний атрибут. Характерна властивість імені як невід'ємного життєвого супутника кожної людини усвідомлювалася, очевидно, ще у середовищі найдавніших первісних колективів. У зв'язку з цим уже на тому історичному рівні у власне ім'я починає вкладатися своєрідний культовий зміст, з ним асоціюються певні магічні та містичні поняття; поступово ім'я людини у різних народів обростає своєрідними повір'ями, а вибір і надавання його супроводяться відповідними звичаями і обрядами, які починали відбуватися ще до народження дитини.

2. На території історико-етнографічного району Опілля обряд ім'янаречення немовляти як у давнину, так і сьогодні тісно переплітається з родильною обрядовістю. У ХІХ - на поч. ХХ ст. на Опіллі комплекс родильних звичаїв та обрядів був досить розвинутим і містив чимало елементів стародавнього світогляду та соціально-побутових відносин. У тогочасних родильних звичаях і обрядах переплелися також й елементи культури східнослов'янських і неслов'янських народів. Увесь комплекс родильних обрядів (за місцем, роллю та смисловим навантаженням) можна поділити на дві взаємопов'язані групи. Перша - це вірування та обряди, які були пов'язані з вагітністю і народженням дитини. Відображали вони тісний зв'язок людини з природою, народні застереження та заборони, що мали охоронне й профілактичне значення і були спрямовані на те, щоб забезпечити щасливі пологи вагітної жінки та здоров'я породіллі й немовляти. Друга група обрядодій, яка була спрямована на те, щоб прийняти новонародженого у сім'ю і громаду, складалася зі звичаїв та обрядів надавання імені дитині, відвідування породіллі, святкування народин, вибору кумів, хрещення, «хрестин» та першого постригу дитини. Саме у цій групі простежується давня праслов'янська основа і виявляються різні локальні варіанти. Відмінність полягає у часі проведення відповідного обряду, у кількості й послідовності виконання обрядових дій, у їхній формі і наборі та використанні символічних предметів. Подібність родильних звичаїв та обрядів по всій Україні, а на Опіллі зокрема, проявляється у їхньому змісті, смисловому наповненні та функціональному призначенні.