Діячі культури україни в період системних змін 1985-1991 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький національний університет

УДК 94 (477) “1985 / 1991”

Діячі культури україни в період системних змін 1985-1991 рр.

07.00.01 - історія України

Абакумова Вікторія Іванівна

Донецьк - 2011

Дисертацією є рукопис культура легітимація політика

Робота виконана на кафедрі історії України Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, Заслужений працівник освіти України Добров Петро Васильович, завідувач кафедри історії України Донецького національного університету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Даниленко Віктор Михайлович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу Історії України другої половини ХХ ст.

доктор історичних наук, професор Масненко Віталій Васильович, завідувач кафедри історії та етнології України Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

доктор історичних наук, професор Стяжкіна Олена Вікторівна, професор кафедри історії слов'ян Донецького національного університету

Захист відбудеться 18 травня 2011 року о 9 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 в Донецькому національному університеті за адресою: 83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд. 38.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету (83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розіслано 15 квітня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Україна ввійшла в ХХІ ст. як з глобальними проблемами, властивими всьому людству, так і з власними характерними завданнями, що перейшли з минулих часів. На сучасному етапі розвитку української держави актуальним для громадськості залишається пошук інтегруючих суспільство ідей, цінностей та ідеалів. Осторонь цих процесів не може стояти національна інтелігенція. Проте сьогодні в середовищі цього суспільного транслятора культурних і духовних цінностей наявне непорозуміння. Відсутність єдиного погляду на проблему власної національної, культурної, мовної ідентичності роз'єднує українську інтелігенцію більше ніж суспільство, а тому шкодить її моральному праву на загальнонаціональне лідерство.

Ситуація зумовлена не лише специфікою останніх двох десятиліть розвитку України, а й попереднім суспільно-політичним і культурним досвідом. Зокрема, події та процеси періоду 1985-1991 рр. обнадіювали перспективами: у культурній політиці розпочався перехід від партійного адміністрування й диктату до автономії та самоорганізації; розвиток культури почав синхронізувати з процесом усвідомлення народом України своєї національної окремішності. Одначе, не всі діячі культури України сприймали модернізаційні явища в суспільстві другої половини 1980_х рр. як відповідні власним очікуванням. Громадська активність українських митців на цьому історичному етапі різнилася в певних регіонах України.

В умовах соціокультурного розшарування сучасного українського суспільства, його духовної поляризації, відсутності загальновизнаної державницької ідеї, обґрунтованою вважаємо спробу осмислити життя та діяльність осіб, які творили культуру в період зламу умов її багаторічного розвитку в межах соціалістичної системи. Це становить не лише теоретичний, а й практичний інтерес.

Попри важливість дослідження проблеми місця й ролі діячів культури України в період системних змін 1985-1991 рр., що може відіграти певну роль у розумінні процесу духовної розбудови нації наприкінці ХХ ст., цю проблематику вивчали переважно в контексті політичної історії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі історії України Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля і є складовою частиною держбюджетної теми «Українська еліта в історичному контексті державотворчих процесів та розвитку суспільно-політичної думки» (державний реєстраційний номер 0106U00296).

Об'єктом дослідження є культура України на останньому етапі функціювання соціалістичної системи.

Предметом дослідження виступають діячі культури України як творці художнього образу. Професійно займаючись творчою працею, вони розвивали та поширювали культуру в період системних змін 1985-1991 рр.

Мета роботи полягає в науковому конструюванні картини історичного розвитку соціально-професійної групи діячів культури в зазначений період.

Відповідно до поставленої мети, передбачено вирішення таких науково-дослідницьких завдань:

- проаналізувати стан наукової розробки проблеми, охарактеризувати наявну джерельну базу;

- визначити моральні та соціальні наслідки системних змін для діячів культури;

- розкрити чинники зрушень у свідомості діячів культури, з'ясувати людські реакції на злам системи цінностей;

- з'ясувати рівень прихильності діячів культури до реформ і суспільно-політичних процесів, що відбувалися в країні;

- дослідити процес та результати реформування професійної сфери діячів культури;

- проаналізувати процес зміщення вниз рушійних сил перебудови у сфері культури;

- розглянути динаміку соціальної бази професійного мистецтва;

- дослідити еволюцію інтересу влади до діячів культури як виробників художніх творів, здатних забезпечити легітимацію державної політики;

- визначити особливості та основні форми участі діячів культури в протистоянні політичних сил.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період зародження, розвитку та апогею системних змін, які стали наслідком як економічних і політичних реформ, заподіяних владою в рамках традиційних механізмів господарювання і директивного планування (1985-1988 рр.), так і стрімкої демократизації й корінних перемін, що охопили суспільство в період зміщення вниз центру рушійних сил перебудови, плюралізму системи цінностей, зламу стереотипів мислення (1988-1991 рр.).

Географічні межі дослідження - територія України в її сучасних кордонах. Це зумовлено цілісним охопленням українських теренів мережею культурних установ унаслідок планового підходу до розвитку галузі культури, планомірної кадрової політики в цій сфері.

Наукова новизна результатів дослідження найперше полягає в тому, що дисертація є першою у вітчизняній історіографії спробою комплексного дослідження історичного розвитку та функціювання соціально-професійної групи діячів культури в період системних змін 1985-1991 рр. З'ясування місця й ролі митців у процесах, пов'язаних із духовним, культурним розвитком суспільства в період, що передував здобуттю Україною державної незалежності, сприятиме реалізації соціокультурної функції української історіографії.

Максимальне залучення комплексу джерел з досліджуваного питання до наукового обігу також у певній мірі визначило наукову новизну дослідження. Передусім, це писемні джерела: документи понад 300 архівних справ, більше 230 матеріалів публічних виступів митців й інтерв'ю з ними, майже 200 публічно-правових актів, понад 150 матеріалів преси досліджуваного періоду, близько 60 публіцистичних праць діячів культури, а також 232 твори літератури й мистецтва.

У дисертації подано авторську концепцію розвитку соціально-професійної групи діячів культури. Вона ґрунтується на ідеї, що цей розвиток характеризується неоднаковим рівнем осмисленості й вираження громадських й особистих інтересів всередині групи. Зокрема, спостерігалася різна міра прихильності митців до реформ і суспільно-політичних процесів і протилежні людські реакції щодо деструкції системи цінностей: від пасивності до крайніх форм активності. Тому діячів культури досліджено як групу, що не була цілісною ні за потребами, ні за можливостями, ні за рівнем добробуту, ні за соціальним статусом, ні за світоглядом.

Уперше зроблено спробу вивчити соціальний і духовний світогляд діячів культури України в період системних змін 1985-1991 рр. Для цього досліджено не лише соціально-економічні чинники, що обумовлюють спосіб життя, а і колективний психічний стан (внутрішній світ людини, її настрої, почуття), який не менш є складовою історії, ніж раціонально мотивовані дії. У цьому контексті з'ясовано чинники динамічної трансформації сфери суспільної свідомості під час інвентаризації системи цінностей. Зокрема, це досвід людей, пов'язаний з децентралізацією, демократизацією, деідеологізацією, департизацією, роздержавленням і комерціалізацією культури; уможливлення вибору, продиктованого новими явищами - демократичними свободами, плюралізмом думок, власності, стилів і течій в мистецтві, художньо-методологічних прийомів; нові (капіталістичні) методи економічного управління, їхній вплив на людську складову реформ; повернення суспільству історичної правди; безпрецедентні історичні події та процеси, під час яких КПРС втратила політичну монополію, легалізувалося та інтенсифікувалося утворення альтернативних їй політичних структур, склалися передумови для проголошення незалежності України тощо.

Уперше наукового аналізу отримало реформування професійної сфери діячів культури в досліджуваний період. Установлено, що цей процес мав позитивні наслідки, але він же актуалізував неоднозначні явища, притаманні вітчизняній культурі й сьогодні. Зроблено якісно нові висновки, які дозволяють переосмислити певні суспільні та наукові стереотипи щодо одностайності діячів культури у справі національного відродження. Доведено, що значна частина митців залишалась осторонь національних проблем української культури.

Певним елементом новизни є спроба відійти від практики однозначного сприйняття радянських часів як кризових. Зокрема, досліджено терпимість влади щодо національного піднесення культури, її сприяння задоволенню духовних запитів українського етносу на останньому етапі функціювання соціалістичної системи.

Дістало подальший розвиток дослідження ролі професійних поетів, письменників, режисерів театру і кіно, мистецтвознавців у заміні застарілих ідеологічних стереотипів та міфологем під час оновлення суспільної свідомості. Поглиблено аналіз питань, по-перше, участі провідних діячів культури в протистоянні політичних сил, яке набуло характеру національно-визвольного руху, по-друге, переростання національно свідомого авангарду діячів культури у впливову суспільну групу.

Запропоновано власні критерії вживання поняття інтелігенція в наукових працях. На думку автора, творчу меншість (поняття А. Тойнбі), яка в переломний момент для суспільства соціалістичної моделі розвитку прийняла виклик історії, припустимо усвідомлювати як інтелігенцію. Проте всю соціально-професійну групу діячів культури, члени якої в більшості займали пасивну позицію як до зламу системи «офіційних» цінностей, так і щодо доленосних для української нації процесів, визначати як інтелігенцію не правильно.

Праця є своєрідною культурологічною студією, оскільки містить аналіз розумової творчої діяльності митців. Не вважаючи за доцільне вивчати культуру у відриві від соціального життя, автор спробував відійти від традиційного підходу дослідження її як історії шедеврів, застосувавши соціально-культурно-анропологічний принцип вивчення.

До праці залучено понад 500 імен українських митців, чия професійна діяльність, громадська позиція, суб'єктивне сприйняття дійсності стали підґрунтям для осмислення подій і тенденцій в Україні в досліджуваний період.

Науково-теоретичне і практичне значення одержаних результатів визначається тим, що висновки, узагальнення, наукова інтерпретація історичної ролі, яку відіграли діячі культури в період системних змін 1985-1991 рр., можуть бути використані для підготовки узагальнювальних праць і розробки спеціальних курсів з історії української культури, національної еліти України, українознавства. Основні положення дослідження стануть у нагоді органам влади, зокрема Міністерству культури України, а також діючим в Україні недержавним просвітницьким організаціям. Частково теоретичні узагальнення та фактичний матеріал роботи використано під час підготовки автором навчального курсу з дисципліни «Українська і світова культура» та методичного видання «Конспект лекцій з теми «Культура України в другій половині 80-х рр. ХХ століття» (Луганськ, 2009).

Особистий внесок здобувача. Автор здійснив певну розробку актуальної для вітчизняної історичної науки проблеми, яка дотепер не була предметом спеціального історичного дослідження. Наукові положення, узагальнення й висновки дисертації отримано самостійно. Вони визначені представленим переліком монографій та статей. Дослідження не містить матеріалів кандидатської дисертації.

Апробація результатів дослідження здійснена оприлюдненням результатів дисертаційної роботи на 10 наукових конференціях, 2 методологічних семінарах «Історія науки й техніки» кафедри історії України Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля (14-15.04.2008; 14.10.2008), спільному методологічному семінарі кафедри архівознавства Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля й філії відділу історії України ХІХ - поч. ХХ ст. Інституту історії України НАН України при Східноукраїнському національному університеті ім. В. Даля (протокол № 2 від 15.10.2010), а також шляхом обговорення на засіданнях кафедри історії України Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля (протокол № 11 від 21.06.2007; № 8 від 27.03.2008; № 11 від 25.06.2008; № 8 від 25.03.2009), спільному засіданні кафедри історії України та кафедри всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля (протокол № 1 від 22.09.2010).

Публікації. Положення та висновки дисертаційного дослідження викладено в індивідуальній та колективній монографіях, а також у 38 працях, з яких 21 - у виданнях, визначених ВАК України як фахові для публікацій зі спеціальності 07.00.01 - історія України. Загальний обсяг публікацій становить 33,6 ум. друк. арк. Усі публікації без співавторів.

Структура дисертації зумовлена метою та науковими завданнями. Робота складається зі вступу, 5 розділів, висновків, переліку посилань, списку літератури (102 назви) і джерел (1571 позиція), додатків (44 таблиці, тексти документів, підрахунки автора тощо). Обсяг основного тексту дисертації становить 389 сторінок.

Основний зміст дисертації

У першому розділі - «Історіографія, джерельна база, методологія дослідження» - розкрито ступінь осмислення проблеми в історіографії, охарактеризовано основні групи джерел, визначено теоретико-методологічні засади дослідження.

В історіографічному огляді зазначено, що питання місця й ролі діячів культури в період 1985-1991 рр. до сьогодні не ставало предметом окремого комплексного дослідження. Аспекти проблеми знайшли відображення в наукових працях, автори яких здійснили спробу узагальнити досвід цієї доби. Вирізняємо два періоди історіографії досліджуваної проблеми: 1). 1985-1991 рр.; 2). з 1991 р. до сьогодення.

Протягом першого періоду (1985-1991), всупереч оновленню окремих концептуальних і методологічних підходів, нашу проблему продовжували розробляти з погляду типових для радянського періоду оцінок. Зокрема, партійний вплив на діячів культури подавали як основне джерело успіхів у всіх сферах літератури й мистецтва. Показовими в цьому аспекті є монографії Л. Шевченко «Повышение культурного уровня трудящихся УССР в период 60-х - первой половины 80-х годов: На материалах УССР» (К., 1988) і В. Бадяка «Партийное руководство творческими организациями» (Львів, 1988).

Осмислення доби перебудови на нових методологічних засадах було притаманним публіцистичним працям. Зокрема, заслуговує на увагу стаття політолога В. Кулика «Письменницьке відродження: українська державна ідея в дискурсі «опозиції всередині режиму» перших років перебудови» (1990). У ній автор, вивчаючи питання формування й еволюції української державної ідеї наприкінці ХХ ст., подає «письменницьке відродження» як українську версію перебудови.

Уже за часів перебудови почалося наукове осмислення суспільно-політичних трансформацій в Україні зарубіжними науковцями. Зокрема, до історіографії першого періоду належить праця дослідника діаспори А.Камінського «На перехідному етапі: “Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Україні» (1990). Їй бракує критичного аналізу детально поданих подій, проте це одна з перших спроб дослідити суспільно-політичну ситуацію в Україні в другій половині 1980_х рр. Автор приділив певну увагу діяльності Спілки письменників, зокрема її ролі в порушенні ключових питань українського суспільного дискурсу - екології, статусу української мови та історичної спадщини.

Вивільнення після 1991 р. більшої частини досліджень від методологічних підходів, властивих радянській епосі, ґрунтування їх на новій джерельній базі призвело до появи різноманітних оцінок істориків. Так склалися передумови для початку нового етапу історіографії стосовно нашої проблематики. Проте питання розвитку соціально-професійної групи діячів культури протягом 1985-1991 рр. лише частково відображено в наукових працях, де здебільшого розглянуто окремі віхи цього періоду. За ознакою комплексності автор виокремив три групи праць, які репрезентують історіографічний доробок другого періоду (з 1991 р.).

До першої групи віднесено праці, у яких проаналізовано комплекс чинників (економічних, суспільно-політичних, соціокультурних), які впливали на розвиток суспільства в період системних змін 1985-1991 рр. Це те тло, куди ми прагнемо вписати розвиток діячів культури досліджуваного періоду, моральні, матеріальні здобутки і втрати митців на шляху переходу до нових механізмів управління, еволюцію їхніх духовних цінностей тощо. Цьому завданню сприяють монографії «Політична арена України: Дійові особи та виконавці» (К., 1994) В. Литвина, «Україна в 1985-1991 рр. Основні тенденції суспільно-політичного розвитку» (К., 2002) О. Бойка, посібник «Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985-1999 рр.)» (К., 2000) Ю. Алексєєва, С. Кульчицького й А. Слюсаренка.

В. Литвин основну увагу приділив вивченню процесу формування та становлення сучасної національної еліти. Автор з'ясував причини тих чи інших учинків української інтелігенції, яка в досліджувані роки активно пішла в політику. О. Бойко висвітлив суть та зміст феномену перебудови, дослідив основні аспекти розгортання національного відродження, проаналізував етапи процесу становлення народної опозиції та зародження вітчизняної багатопартійності. У названих дослідженнях їхні автори спираються на широку джерельну базу, більшість якої склали архівні матеріали, раніше не опубліковані. Значний фактологічний матеріал містить праця Ю. Алексєєва, С. Кульчицького й А. Слюсаренка. У ній досліджено політичний розвиток суспільства, особливості його соціально-економічного та духовно-культурного стану, зроблено спробу проаналізувати причини і наслідки процесів доби перебудови.

Другу групу складають праці, у яких досліджують окремі вузлові питання згаданого періоду. Автори цих праць висвітлили важливі аспекти, пов'язані з громадською позицією, соціокультурним розвитком, професійною діяльністю діячів культури. Так, у монографіях О. Гараня «Від створення Руху до багатопартійності» (К., 1992), «Убити дракона (3 історії Руху та нових партій України)» (К., 1993), Я. Грицака «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ_ХХ ст.» (К., 1996), Г. Гончарука «Народний Рух України. Історія» (Одеса, 1997), А. Русначенка «Національно-визвольний рух в Україні: середина 1960_х - початок 1990_х рр.» (К., 1998) наведено приклади їхнього сприяння створенню Народного Руху за перебудову, висвітлено протистояння з владою під час перших альтернативних виборів до вищих законодавчих органів влади: союзного та республіканського (1989 і 1990 рр.), небайдужість провідних митців до зародження багатопартійності, вивчено участь інтелігенції в першій політичній опозиції у Верховній Раді.

Питання утворення неформальних об'єднань, роль у цьому процесі діячів культури простежено в працях А. Слюсаренка, В. Гусєва, В. Дрожжина та ін. «Новітня історія України (1900-2000)» (К., 2000), О. Бойка «Неформальні організації в добу перебудови: характерні риси та особливості розвитку (з історії ТУМ, «Меморіалу» та «Зеленого світу» (2000), Я. Секо «Національний рух середини 1980_х - початку 1990_х років у контексті відродження української державності» (Чернівці, 2005). Проте цей невід'ємний компонент політизації просвітництва діячів культури досі всебічно не досліджено.

Тему національно-культурного руху в Україні доби перебудови досліджено в працях Ж. Шевчук «Мовна політика в Україні (кінець 50_х - початок 90_х рр. ХХ ст.)» (К., 2001), Ю. Смольнікова «Проблема відродження української мови та історичної пам'яті в Україні (др. пол. 80-х - поч. 90-х рр. ХХ ст.). Теоретичний аналіз» (К., 2005), у підручнику В. Литвина «Історія України» (К., 2005). Однак автори вивчали культурницьку діяльність не стільки як просвітницьке, а як політичне явище.

Характерно, що аспекти, пов'язані з соціокультурним розвитком, професійною діяльністю митців доби перебудови майже не досліджені. У посібнику «Історія України» (Львів, 1996) (підрозділ - «Національно-культурне відродження») колектив авторів приділив увагу динаміці національно-культурного відродження, зростанню самосвідомості й духовності народу, зокрема відродженню історичної пам'яті, реабілітації забутих імен діячів культури й мистецтва. Багатий фактологічний матеріал яскраво ілюструє подвижництво діячів культури у цій справі. У спільній праці В. Барана і В. Даниленка «Україна в умовах системної кризи
(1946-1980-і рр.)» (К., 1999) (розділ - «Спроба «перебудови» системи») наведено аналіз окремих явищ культурного життя республіки на рубежі 1990-х рр.: звільнення української літератури й мистецтва від комуністичної ідеології, упровадження культурного потенціалу української діаспори в систему національних культурних цінностей, проблеми й труднощі мистецтва в умовах переходу до ринку.

До третьої групи віднесено праці, автори яких побіжно вивчали окремі сюжети розвитку культури в добу перебудови. Корисною для дослідження розвитку театральної справи є праця фахівця цієї сфери І. Безгіна «Организационные проблемы театра» (К., 1993). У ній проаналізовано процес комплексного експерименту з удосконалення управління та підвищення ефективності діяльності театрів, що поклало початок децентралізації в театральній справі. У монографії О. Стяжкіної «Жінки в історії української культури другої половини ХХ ст.» (Донецьк, 2002) розглянуто особливості гендерного аспекту культурного простору України, зокрема на зламі 80-90_х рр. Праця Л. Гонтової «Українське мистецтво. ІІ половина ХХ ст.» (К., 2005) містить висновки про те, що в період другої половини 1980_х рр. відбулося нове осмислення національних джерел, витоків українського мистецтва, повернення забутих імен, створення панорами українського мистецтва, активне опанування міжнародною культурною спадщиною. Осягненню складного процесу становлення й розвитку вітчизняного кінематографу протягом ХХ ст. присвячено колективну працю «Нариси з історії кіномистецтва України» (К., 2006). Привабливість її посилено багатою ілюстрацією тексту назвами кінофільмів, які вийшли в прокат у досліджуваний період. Проблеми поглиблення кризи культури, утрати нею ролі синтезатора суспільних процесів у процесі перегляду, переосмислення та переоцінки на хвилі демократизації ще донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов, поведінки, повернення до традиційних цінностей національної культури, адаптація на національному ґрунті запозичених ідей західної цивілізації висвітлено в монографії «Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку» (К., 2007) В. Солдатенка, Т. Бевза, О. Бойка та інших авторів.

Історіографічний аналіз праць, у яких вивчено різні аспекти життя українського суспільства в період 1985-1991 рр., дає підстави для висновку, що дослідники заклали певні наукові підвалини розглянутої нами проблеми. Але діячів культури окремо не досліджували ні як силу, яка відіграла певну роль у суспільно-політичних процесах кінця 1980_х рр, ні як соціально-професійну групу, розвиток якої на цьому історичному етапі був скоригований особливостями періоду.

Джерельна база дисертації. Відповідно до класифікаційної схеми, побудованої за родово-видовим принципом (за Я. Калакурою), джерельна база наукової проблеми представлена такими групами писемних джерел: документальні джерела, періодична преса, матеріали соціологічних досліджень, джерела особового походження, публіцистичні джерела. Окрему групу джерел склали твори літератури й мистецтва, які репрезентують культурне життя України в 1985-1991 рр., й носії інформації вторинного рівня (довідкові видання, довідники біографічного характеру).

Першу групу джерел, на якій ґрунтується дослідження, становить комплекс документальних джерел (законодавчо-нормативні, діловодні, статистичні, програмні документи політичних партій та громадських об'єднань). Найбільш доступною для дослідників підгрупою документальних джерел є опубліковані публічно-правові акти державних, відомчих органів влади союзного та республіканського рівня; директивні документи партійних органів, нормативні документи (опрацьовано майже 200 актів). Такі документи видавали в збірниках «Собрание постановлений правительства СССР», «Зібрання постанов уряду Української РСР», «Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898-1988)», в урядовій, партійній та відомчій періодичній пресі; сьогодні вони доступні в мережі Internet. Важливість цих документів для нашого дослідження зумовлена роллю, яку відігравала політика радянсько-компартійних органів у розвитку суспільства, зокрема у сфері культури й мистецтва. Деякі з офіційних документів, що мають дослідницький інтерес, не було оприлюднено. Їх можна віднайти у фондах виконавчих комітетів обласних Рад народних депутатів державних архівів областей.

Підгрупу документальних джерел склали діловодні документи компартії, законодавчих і виконавчих органів влади, які характеризують державну політику. Ці документи не опубліковано (розпорядження, накази, службове листування, матеріали різного роду комісій та колегій) і за місцем зберігання вони архівні. Так, діловодні документи ЦК КПУ (ф.1, Центральний державний архів громадських об'єднань України) є важливими для нашого дослідження через їхню здатність сприяти детальному розумінню історичного полотна соціально-політичних трансформацій в Україні в досліджуваний період.

Джерелами для дослідження соціально-демографічних проблем та соціальної політики щодо діячів культури, їхньої професійної діяльності є документи виконавчих органів влади, які зберігають у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (м. Київ) - Ради Міністрів УРСР (ф.2), Державного комітету УРСР з телебачення та радіомовлення (ф.4915), Державного комітету УРСР з кінематографії (ф.4754), Міністерства культури УРСР (ф.5116), а також документи Відомчого архіву Міністерства культури і туризму України, де зберігають документи Міністерства культури УРСР за 1991 р. Такі документи дозволяють не лише проаналізувати щоденну практику функціювання культурної сфери, але й помітити ознаки зародження в ній нових тенденцій.

Дослідницьку цінність для вивчення не лише культурної політики держави, але й ролі і місця діячів культури в процесі її практичного втілення, мають діловодні документи Верховної Ради Української РСР, які також зберігають у ЦДАВО України. Протоколи комісії Верховної Ради УРСР з питань освіти й культури за 1985-1989 рр. (ф.1, оп.22, т.4) надають відомості про стан художньої культури, кадрові проблеми мистецтва, заходи щодо популяризації української культури тощо. За змістовною складовою ці джерела мало чим відрізняються від документів Мінкультури УРСР. Одначе вони дозволяють дізнатися про особисту думку членів комісії щодо ситуації у сфері культури й мистецтва. Як правило, такі свідчення вказують на гірше становище, ніж про це свідчать звіти Мінкультури УРСР до Ради Міністрів УРСР. Документи комісії з питань культури та духовного відродження Верховної Ради УРСР за 1990-1991 рр. (ф.1, оп.22, т.5) є корисними для вивчення громадської позиції діячів культури, політизації їхньої культурно-просвітницької діяльності та ролі у виробленні нової культурної політики держави.

Підготовці дисертаційного дослідження сприяли діловодні документи закладів культури, мистецтва, кінематографу, творчих спілок і товариств. Такі документи зберігають у Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва України (м. Київ). Автор опрацював документи державних установ: Українського гастрольно-концертного об'єднання «Укрконцерт» Міністерства культури УРСР (ф.504), Київської кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка (ф.670), Української студії хронікально-документальних фільмів «Укркінохроніка» (ф.1009), Київської кіностудії науково-популярних фільмів «Київнаукфільм» (ф.1010), Української студії телевізійних фільмів «Укртелефільм» (ф.1104), а також документи громадських організацій: Спілки художників УРСР (ф.581), Спілки письменників УРСР (ф.590), Українського театрального товариства, нині - Спілки театральних діячів УРСР (ф.616), Спілки кінематографістів УРСР (ф.655, оп.1), Об'єднання молодих кінематографістів УРСР (ф.655, оп.4), Спілки композиторів УРСР (ф.661), Спілки архітекторів УРСР (ф.640), Музичного товариства УРСР (ф.635). Листування названих установ з органами влади, протоколи правлінь творчих спілок і товариств надали додаткову інформацію про відносини між владою й діячами культури, про поточну діяльність митців, професійні проблеми та шляхи їх розв'язання, про плани міжнародного культурного обміну тощо. Слід відзначити, що опрацювання багатьох потрібних діловодних документів Спілки письменників було унеможливлено, оскільки попри дані опису фонду 590 «Спілка письменників УРСР», майже 30 справ не надійшли на архівне зберігання.

Дослідницьку цінність мають діловодні документи партійної організації Спілки письменників України (ф.28), які зберігають у Державному архіві Київської області. Зокрема, протоколи засідань партійної організації спілчан-літераторів дозволили відстежити участь письменників у справі відродження української мови та історичної пам'яті в республіці.

Окрему підгрупу документальних джерел склали статистичні документи. Найбільш доступним джерелом опублікованої й потрібної статистичної інформації є щорічники «Народне господарство Української РСР», тематичні статистичні збірники «Преса української РСР 1918-1985», «Друк України (1986-1990)», «Украинская ССР в цифрах в 1989 г.», «Праця в народному господарстві України». Але названі видання вийшли друком за радянських часів, тому вміщують регламентовану інформацію, яка, з відомих причин, відображає лише позитивну динаміку. Розпорошені статистичні відомості автор віднайшов і в архівних документах. Зокрема, чисельна група статистичних джерел є у фонді Мінкультури УРСР (ЦДАВО), де зберігають майже 30 окремих справ зі статистичними звітами міністерства. Дані Держкомстату УРСР наявні у фонді ЦК КПУ (ЦДАГО). Щорічні статистичні звіти щодо творчих кадрів є в документах фондів творчих спілок, товариств, кіностудій (ЦДАМЛМ).

Друга група джерел - матеріали періодичних видань. Опрацювання цього масиву надало корисну інформацію, яка дозволила ніби “зсередини” побачити творчий процес, окреслити риси нової соціокультурної дійсності. Більшість залучених до дослідження матеріалів періодики (майже 90%) побачили світ на шпальтах спільних друкованих органів творчих спілок, Мінкультури УРСР й Української республіканської Ради профспілок: «Культура і життя», «Літературна Україна», «Музика», «Новини кіноекрана», «Образотворче мистецтво», «Соціалістична культура» (з 1991 р. - «Українська культура»), «Український театр». Решта інформаційно містких матеріалів подана у літературних журналах: «Всесвіт», «Дзвін», «Дніпро», «Радуга»; журналах наукових установ: «Вісник АН УРСР», «Наука і культура», «Слово і час», «Український історичний журнал»; пресі керівної партії: «Коммунист Украины», «Під прапором ленінізму», «Правда Украины»; урядових друкованих органах: «Голос України», «Радянська Україна»; виданнях української діаспори: «Вісник МАУ», «Золоті ворота», «Нотатки з мистецтва», «Сучасність» та ін. Відмітимо, публікаціям, що побачили світ у пресі на зламі 80-90_х рр. ХХ ст., притаманна більша достовірність, альтернативність думок їхніх авторів, ніж у попередні періоди радянської історії.

Третю групу джерел склали матеріали соціологічних досліджень. Автор опрацював результати опитувань членів творчих спілок, проведених у 1990-1991 рр. секцією соціології мистецтва Української соціологічної асоціації спільно з аналітичною групою при ЦК КПУ під керівництвом д.ф.н. О. Семашка. Спроба аналізу надає уявлення про ставлення діячів культури до перебудови, комерціалізації культури, співпрацю з митцями зарубіжжя; їхню думку стосовно перспектив перебудови й демократизації, соціальної та ідейної визначеності таланту; їхнє оцінювання зрушень у духовній сфері, насамперед художній культурі; визначення митцями свого матеріального та соціального становища, пріоритетів цінностей у творчості тощо.

До четвертої групи джерел віднесені матеріали особового походження. Їхню наукову цінність зумовлює наявність здебільшого невідомих фактів, інформація соціально-психологічного рівня. Ця група джерел скупо представлена щоденниками і спогадами. Найбільшу дослідницьку цінність мають щоденникові записи письменників Олеся Гончара і Романа Іваничука, спогади оповідного характеру Бориса Олійника. Вагомий масив джерел четвертої групи склали інтерв'ю, діалоги з провідними митцями. Змістовною є книга поетеси Л. Таран «Гороскоп на вчора і на завтра: Інтерв'ю з відомими українськими письменниками, діячами культури, істориками, політиками протягом 1989-1994 рр.» побудована у формі запитань і відповідей на актуальні теми поточної історичної миті. Багато таких матеріалів побачили світ на сторінках періодичної преси (опрацьовано близька 100 джерел). Більшу частину джерел особового походження представлено текстами публічних виступів діячів культури. Такі матеріали виразно передають живу атмосферу творчого середовища, дозволяють почути «голоси» фігурантів історії - художників, письменників, працівників сцени, архітекторів, кінематографістів, композиторів та ін. Більш красномовні джерела такої інформації - стенограми засідань пленумів, президій та секретаріатів правлінь, з'їздів творчих спілок і товариств. Значна кількість їх (проаналізовано понад 120 стенограм) міститься у фондах творчих спілок (ЦДАМЛМ).

П'ята група джерел представлена публіцистичними творами українських романістів, поетів, критиків, драматургів і публіцистичними відкритими листами-зверненнями провідних діячів культури (проаналізовано 23 листи). Цей вид джерел надав досліднику потрібну інформацію про психологізм громадського життя, життєву позицію національно свідомого авангарду діячів української культури, їхнє опікування проблемами культури та навколишнього середовища тощо.

Шосту груп джерел склали твори літератури й мистецтва, створені українськими літераторами, режисерами, художниками, композиторами впродовж досліджуваних років, та твори, які були інсценізовані чи екранізовані українськими режисерами в цей період (вивчено 232 твори). Функція таких джерел - репрезентувати культурне життя України в 1985-1991 рр. Але пошук їх висвітлив складну ситуацію. Якщо одним зі способів популяризації літератури й мистецтва є публікація творів, то факти свідчать, що ця справа знаходилася не на рівні. Одначе навіть такий аналіз допоміг досліднику краще зрозуміти художні, ідейні, естетичні уподобання українських митців. У деякій мірі цьому сприяли джерела сьомої групи, представлені носіями інформації вторинного рівня. Це довідкові видання: «Кинематограф Украины в XI пятилетке (1981-1985)», «Кинематография Украины, 1986-1989 гг.», «Организационно-творческая работа правления союза писателей Украины между IX-X съездами (1986-1991)», анотований каталог фільмів за 1957-2001 рр. «Національна кінематика України «Київнаукфільм», довідники біографічного характеру: «Письменники Радянської України», «Митці України», «Академія мистецтв України», «Композитори України та української діаспори», «Кіномистецтво України в біографіях». Матеріали цих видань ґрунтуються на широкій джерельній базі.

Таким чином, дослідницька база дисертації представлена джерелами, що репрезентують державну політику у визначений період, і тими, що свідчать про особисте світосприйняття діячами культури політики влади, умов життя, праці, передають їхню реакцію на виклик реальності. Джерельну цінність перших зумовлено детермінізмом влади в соціальному, професійному розвитку діячів культури. Тому важливого значення в процесі дослідження набули документи, які так чи інакше зафіксували людину, її погляди, до певної міри - настрої, симпатії й антипатії. Отже, комплекс джерел з питання історичного розвитку діячів культури в період системних змін 1985-1991 рр. є своєрідним феноменом культури й часу. Його основу складають документи понад 1000 справ з Національного архівного фонду України, більшість яких раніше не оприлюднювали. Чималу частину їх нині вперше введено до наукового обігу. Оптимальне отримання достовірних фактів досягнуто залученням опублікованих документів, опрацювання яких у контексті досліджуваної проблематики відбулося вперше.

Методологія дослідження. Дисертація будується на методологічному синтезі локально-цивілізаційного та синергетичного підходів. Плюралізм підходів, уживаний як методологічна засада дослідження, зумовлений розумінням автора, що радянська цивілізація - це локальна соціокультурна система, та його сприйманням досліджуваного періоду як транзитивного (мінливого). Ознакою останнього є непередбачуваність поведінки системи в періоди її нестійкого розвитку. Приклад тому - стрімкий занепад соціалістичної системи. Важливий компонент теорії цивілізаційного підходу полягає в поясненні й розумінні історичного процесу з його людського виміру. Тобто з реальних мотивів і сенсів людської діяльності як головних передумов соціальних змін. У цій теорії поєднуються, взаємодоповнюють одна одну методологія пояснення (тобто розкриття об'єктивних передумов і закономірностей історичних змін) і методологія розуміння. Остання припускає осягнення історичної реальності через проникнення в людську спонтанність, занурення в сенси й ідеї, якими керувалися і керуються люди, творячи історію. На вибір методологічного інструментарію вплинуло й розуміння того, що творча меншість (поняття А. Тойнбі), яка раніше за інших відчуває потребу змін, виростає саме з митців (науковців, освітян).

Розуміючи, що історик здатен саме конструювати історичну реальність, а не реконструювати її, автор вважає, що об'єктивність слід визначати не як принцип дослідження, а як його мету, досягнення якої мають прагнути всі дослідники. У світлі новітніх методологічних засад дисертант керувався загальними принципами історизму і багатофакторності.

З'ясування суті, змісту та специфіки історичного розвитку соціально-професійної групи діячів культури в досліджуваний період потребувало використання комплексу дослідницьких методів: загальнонаукових, спеціально-історичних, міждисциплінарних, які застосовувались у сукупності, взаємозв'язку, доповнювали одне одного. Це, на думку автора, дозволило провести дослідження системно й комплексно, розглянути явища в розвитку, розкрити їхню сутність і причиново-наслідкові зв'язки.

У другому розділі - «Соціальний розвиток діячів культури» - висвітлено реалії процесу відтворювання творчих кадрів; досліджено ринок праці, якість трудових ресурсів професійного мистецтва; простежено вплив соціально-економічних реформ на людську складову процесів на прикладі діячів культури як соціальної групи.

У дисертації зазначено, що основним засобом відтворення творчих кадрів було функціювання системи мистецької освіти, яка гарантувала творчо обдарованим особам засвоєння мистецьких знань - від початкових до професійних. Ключову роль у забезпеченні безперервного розвитку вітчизняного мистецтва відігравало бюджетне фінансування всього циклу академічної підготовки майбутніх митців. Автор дійшов висновку, що позитивні результати процесу відтворення кадрової бази професійного мистецтва не виключали існування низки протиріч і проблем, деяку незв'язаність ланок єдиного ланцюга процесу. Аналіз фактичного матеріалу засвідчив, що основні вузли недоліків простежувалися вже на етапах організації вступної кампанії, посилювалися під час підготовки майбутніх митців у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах, у ході розподілу молодих фахівців. Проте автор переконаний, що попри недоліки в системі підготовки творчих кадрів існував певний механізм, здатний забезпечити змінюваність поколінь вітчизняного мистецтва.

З'ясовано, що в галузі культури попит на робочі місця перевищував пропозицію роботодавців, а працевлаштування не за фахом, яке було поширеним явищем, існувало в умовах нестачі кваліфікованих кадрів. Низький рівень соціальних гарантій випускникам (матеріальне забезпечення, житлово-побутові умови) породжував поширене явище неявки їх за місцем розподілу.

У праці зроблено висновок, що характерні ознаки вад трудових ресурсів професійного мистецтва полягали у високій плинності творчих кадрів, перманентних вакансіях художніх керівників, високому віковому показнику штату. Давалася взнаки диспропорція фахівців вищої й середньої спеціальної підготовки, гендерна неспівмірність творчих колективів, обіймання посад особами без спеціальної професійної підготовки.

Проведене автором дослідження матеріального статку діячів культури засвідчило неоднорідність за рівнем життя цієї соціально-професійної групи. Поляризація доходів, суттєва розбіжність між мінімальною й максимальною заробітною платнею були притаманними як для категорії творчих працівників, що перебували на фіксованому окладі, так і особам з відрядним заробітком. Прожитковий рівень переважної більшості митців був низьким. Середньомісячна заробітна плата (140 крб.) майже не виконувала мотиваційної, відтворювальної, стимулюючої чи регулюючої функції. У той же час вирізнялася за рівнем доходів група митців, чий місячний заробіток становив кілька мінімальних окладів. Цьому сприяла система матеріальних привілеїв, що носила характер персонального розподілу. Отже, створювались передумови, коли митець мав прагнути стати улюбленцем можновладців, щоб у такий спосіб забезпечити матеріальне благополуччя, перспективи кар'єрного зростання.

У дисертації зазначено, що в другій половині 1980_х рр. українська культура зазнала значних кадрових втрат. Наведені в дослідженні факти переконують, що під час економічних експериментів влади (роздержавлення власності, розвиток приватних форм підприємництва тощо), митці опинилися на перехресті чинників, спільним наслідком впливу яких стало вимивання кваліфікованих кадрів із професійного мистецтва. Наприклад, між державними господарством і кооперативами виникла конкуренція за трудові ресурси, у якій кооперація перемагала. Незадовільний стан матеріальної бази мистецьких колективів зумовив скорочення обсягу творчої діяльності. Тривало перекачування кадрів першої величини, перспективної молоді до столичних мистецьких установ, активізувався цей процес і в зарубіжному напрямку. Зниження купівельної спроможності держави і підприємств призвело до незайнятості серед митців відрядної форми оплати праці. Різке скорочення надходження коштів до профбюджету підприємств негативно вплинуло на фінансування профспілкових палаців і будинків культури. Відтак безробітними ставали сотні кваліфікованих працівників культури, а підростаюче покоління, як потенційна база професійного мистецтва, позбавлялося можливості займатися в художніх колективах.

У дослідженні показано, що соціальний песимізм, зневіра в те, що труднощі тимчасові, негативно характеризували мистецьке середовище на зламі 80-90-х рр. ХХ ст., примушували діячів культури забувати про творче покликання та вдаватися до заробітчанства. Отже, в період, упродовж якого багато говорилося й писалося про відродження національної культури, помітно скоротилися можливості діячів культури для праці за фахом. Відтік фахівців підточував основи вітчизняного мистецтва, ставив під загрозу спадковість поколінь, мистецьких навичок, а держава втрачала як трудовий потенціал, так і гроші, вкладені в освіту та професійну підготовку своїх громадян. Декваліфікація, професійне переорієнтування працівників через неможливість працювати за фахом, вела до послаблення зв'язку між соціальним статусом зайнятих та рівнем їхньої освіти. Серед тих, хто залишався в професії, відчуття психологічного напруження ускладнювало моральні взаємини між колегами, духовно підточувало творчий процес.

У висновках наголошено, що в досліджуваний період у діячів культури з'явилися нові можливості задоволення матеріальних потреб: деякі митці переходили працювати до кооперативів, виїжджали за контрактами за межі республіки й країни. Водночас вказано, що економічна криза зумовила стрімке зниження життєвого рівня всієї соціально-професійної групи, спричинила безробіття серед митців. Тому період другої половини 1980-х - початку 1990-х рр. характеризувала низхідна динаміка соціальних показників. Серед причин, які зумовили падіння реальної заробітної плати, автор назвав випереджуюче зростання цін на товари й послуги при пробуксовуванні механізмів захисту прибутків від інфляції. Доленосною проблемою, з якою зіткнулися діячі культури, стало зниження потенціалу соціального захисту, як з боку держави, так і з боку фондів творчих спілок.

У третьому розділі - «Рушійні чинники творчої праці» - досліджено суспільні інструменти стимулювання творчості в період реформування суспільства; простежено еволюцію державного замовлення як генератора творчої праці; з'ясовано наслідки процесу послаблення цензури та ідеологічного тиску на діячів культури.

У роботі акцентовано на тому, що для надихання митців на творчу віддачу застосовували методи прямої дії (виховні, соціально-психологічні стимули), які виступали орієнтиром і мірилом творчої діяльності. Роль таких методів відігравала система державних нагород, почесних звань союзного та республіканського рівнів, звань лауреатів премій, зокрема Ленінської премії, Державної премії СРСР, Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка та ін., численні конкурси, фестивалі, кінофестивалі, творчі звіти, декади і місячники мистецтва та культури, образотворчі виставки. Проаналізована й ефективність методів непрямої дії (техніко-економічні), представлені умовами, нормами праці, системою матеріального заохочення. Такі інструменти мали виконувати соціальні функції. Оцінюючи дієвість прийомів стимулювання творчої праці, дисертант визначив, що методи прямої дії мали виражений заохочувальний ефект. Водночас вони диференціювали митців за моральним і матеріальним рівнем суспільного визнання, розпорошуючи і без того неоднорідну соціально-професійну групу діячів культури. Методи непрямої дії були менш дієвими у заохоченні творчої праці.

Автор довів, що в досліджуваний період відбулося зміщення пріоритету суспільних інструментів стимулювання творчості - з виховних (соціалістичного змагання) до елементів капіталістичної економіки (госпрозрахунку). Утрата владою монополії на організацію творчих заходів, які відігравали значну роль у стимулюванні праці митців, стало особливістю процесу демократизації культури. З'явилися нові конкурси, фестивалі, кінофестивалі, образотворчі виставки, тематика яких віддзеркалювала національні сподівання авангардної частини діячів культури. Такі безпрецедентні події для суспільства соціалістичної моделі розвитку вимагали від людей розумових і душевних витрат на шляху динамічної трансформації сфери суспільної свідомості.

У дослідженні обґрунтовано думку, що державне замовлення в галузі художньої культури як особлива форма відносин між владою й діячами культури, виступало дієвим інструментом популяризації державної політики засобами мистецтва. Ефективність досягалася адміністративними, економічними, моральними ресурсами маніпулювання митцем. Проте на конкретних фактах автор дійшов висновку, що в досліджуваний період знизився потенціал державного замовлення як генератора творчої праці. Досліджуються чинники цієї тенденції.

У дисертації доведено, що виборення свободи слова у мистецтві відбувалося доланням цензури, послабленням ідеологічного тиску, обмеженням чиновницького втручання у творчий процес. Автор вказав на поступовість цього процесу. Зроблено висновок, що легалізована «зверху» гласність певний час залишалася формальністю, особливо в Україні, де цензори суворо пильнували за висвітленням чорнобильського питання в художніх творах.

На широкому фактологічному матеріалі доведено, що послаблення цензури та ідеологічного тиску активізувало альтернативну «офіційному» мистецтву творчість, сприяло появі розмаїття стилів, течій, уможливило проникнення у художні твори тем, які перебували на вістрі суспільного дискурсу. Робиться висновок, що свідомість митця вже не принижували страхи й заборони. З посиленням нових тенденцій народжувався й відповідний психологічний тип митця, позбавлений потреби творчого конформізму, озброєний власним баченням шляхів розвитку мистецтва й відчуттям вершителя власної творчої долі.

Вивільнення творчого слова з-під цензури дало багатьом митцям старт у професійне мистецтво. У ці роки стали відомими імена художників - трансавангардистів О. Тістола, О. Гнилицького, П. Макова, неоавангардистів Т. Сільваші, О. Бабака, О. Животкова та інших, які й сьогодні є визнаними майстрами українського соntemporary art. Нове покоління увійшло в літературу - В. Медвідь, І. Андрусяк, В. Цибулько, Г. Тарасюк, С. Майданська, М. і С. Дяченки, А. Курков; у кінематограф - А. Гураль, О. Денисенко, А. Дончик, О. Ігнатуша, С. Ільїнська, С. Лисенко, А. Матешко, Л. Попов, В. Приходько, Д. Томашпольський, В. Феоктистов, О. Чорний, Г. Шигаєва, О. Янчук та ін. Театральний студійний рух відкрив імена драматургів: А. Дяченка, В. Оршанського, В.Петранюка; режисерів: В. Кучинського, М. Народецького; акторів: А. Мартинова, Н. Каспрук, Г. Зраневської, Г. Орловської, С. Бондаря. Вони та багато інших митців були першими, чиє становлення у вітчизняному мистецтві відбувалося вільно, без пригнічення естетичним та ідеологічним тиском.